Жебрати означає просити милостиню, чим зазвичай займаються жебраки.

Патріархальний устрій, який, згідно з Біблією, існував до та після Потопу, запобігав появі жебрацтва, оскільки людина в ті часи навряд чи могла бути всіма покинутою і опинитися в настільки скрутному становищі, щоб почати жебрати. У стародавні часи, здається, було прийнято гостинно приймати незнайомців і подорожніх; як свідчить Біблія, таку гостинність не виявляли лише в рідкісних випадках (Бт 19:1—3; Вх 2:18—20; Сд 19:15—21). З розвитком міст патріархальний устрій став занепадати, і, можливо, це, а також схильність егоїстичних людей зловживати гостинністю й милосердям інших спричинило появу жебрацтва.

У країнах Сходу жебрацтво, очевидно, відоме з давніх часів. З огляду на це особливо цікавим є той факт, що в Єврейських Писаннях не згадується про існування жебрацтва в Ізраїлі від часів заснування народу і до часу вавилонського вигнання; принаймні воно не було серйозною проблемою. Коли ізраїльтяни виходили з Єгипту, де були рабами, вони «попросили [форма євр. дієслова шаа́л] в єгиптян срібні й золоті речі та одяг... Так ізраїльтяни забрали з собою багатство єгиптян» (Вх 12:35, 36). Однак це узгоджувалося з волею Бога і його пророцтвом, а забране в єгиптян, очевидно, вважалося справедливою компенсацією за роки рабської праці і несправедливого ставлення з їхнього боку (Вх 3:21, 22; пор. Пв 15:12—15). Цей випадок не заохочував до жебракування.

Закон Мойсея містив постанови, які захищали бідних і, якщо цих постанов дотримувались, у них не було причин жебрати (Лв 19:9, 10; Пв 15:7—10; 24:19—21; див. ДАРИ МИЛОСЕРДЯ). З Єврейських Писань видно, що Бог неодмінно попіклується про праведних. У цьому був переконаний Давид, який на схилі літ написав: «Я не бачив, щоб праведний був покинутим або щоб його діти просили [форма євр. бікке́ш] хліба»; більше того, Біблія говорить, що праведні самі є дуже щедрими до інших (Пс 37:25, 26; пор. Пл 1:11; 4:4, де описується становище людей у відступницькому Єрусалимі). З іншого боку, про ледаря в Прислів’я 20:4 сказано, що «він буде жебрати у жнива», а в Псалмі 109:10 описане покарання, яке чекає неправедного: «Нехай його діти блукають і просять милостиню, хай хліба шукають і живуть у руїнах». У цих віршах словами «жебрати» і «просити милостиню» перекладене єврейське слово шаа́л, основне значення якого — «просити» (Вх 3:22; 1Цр 3:11).

Очевидно, в період між поверненням з полону (537 р. до н. е.) та приходом Ісуса на землю серед юдеїв поступово набуло популярності уявлення, що милостиня може гарантувати спасіння. В апокрифічній книзі Ісуса Сина Сираха (3:30, Хом.), написаній на початку II ст. до н. е., говориться: «Милостиня гріхи відпускає». Такий погляд, безсумнівно, підштовхував до жебрацтва. (Пор. Мт 6:2, де Ісус засуджує тих, хто дає милостиню напоказ.)

Панування інших народів призвело до пригноблення юдеїв, через що їм було складно виконувати Мойсеїв закон, зокрема постанови про спадкові права на володіння землею. Цей факт, а також вчення фальшивих релігій, які не могли навчити людей справжньої любові до ближнього (Мт 23:23; Лк 10:29—31), скоріш за все, сприяв поширенню жебрацтва в Палестині. Тому в Грецьких Писаннях міститься багато згадок про жебраків.

В часи Ісуса і його апостолів серед жебраків були сліпі, кульгаві та хворі. Причиною сліпоти в декого з них могла бути офтальмія, хвороба очей, досі поширена на Близькому Сході (Мр 10:46—49; Лк 16:20, 22; 18:35—43; Ів 9:1—8; Дії 3:2—10). Подібно до сучасних жебраків, вони часто просили милостиню на головних дорогах і в місцях, де було багато людей, наприклад біля храму. Хоча давати милостиню бідним вважалося доброю справою, на жебраків дивилися зверхньо, тому управитель з Ісусового прикладу сказав, що йому «жебрати соромно» (Лк 16:3).

Два грецькі дієслова, якими описували жебрацтво, споріднені зі словом айте́о, що означає «просити» (Мт 7:7).

Грецьке слово птохо́с, яке вживається в Луки 16:20, 22 в прикладі Ісуса про Лазаря, перекладається як «жебрак» і описує того, хто від приниження зіщулився. Воно стосується дуже вбогих людей. Це саме слово використовується в Матвія 5:3 щодо «тих, хто усвідомлює свої духовні потреби [«жебраків, які просять дух», прим.]», («вбогих духом», Ог.). В одній праці стосовно вживання слова птохо́с у цьому вірші говориться, що «тут воно є дуже виразним і доречним, оскільки вказує на крайню духовну бідність, без усвідомлення якої неможливо увійти в Боже царство і з якої неможливо вирватися власними зусиллями. Це можна зробити лише завдяки милосердю Бога» (Vincent M. R. Word Studies in the New Testament. 1957. Vol. I. P. 36).

Це слово також вживав Павло в Галатів 4:9, коли висловлював схвильованість через те, що дехто повертався «до марних, нічого не вартих [птоха́] принципів цього світу». Ці принципи були «нічого не вартими» в порівнянні з духовними багатствами, які можна здобути завдяки Ісусу Христу.

Ісус і його апостоли ставилися до жебраків з добротою, але не заохочували до жебрацтва. Вони були вдячні за гостинність інших, але ніколи не жебракували. Людям, які ходили за Ісусом, лише щоб поїсти хліба, він сказав цінувати не ту «поживу, яка псується», а «нетлінну поживу, яка приносить вічне життя» (Ів 6:26, 27). Петро звернувся до кульгавого жебрака в храмі з такими словами: «Нема в мене ні срібла, ні золота, але дам тобі те, що маю» (Дії 3:6). Після цього він зцілив його з допомогою духовних дарів. Хоча апостоли іноді були голодними, не мали даху над головою та необхідного одягу, вони «власними руками» «ніч і день працювали, щоб [нікого] не обтяжувати» (1Кр 4:11, 12; 1Фс 2:9). Християни користувались таким принципом: «Якщо хтось не хоче працювати, нехай і не їсть» (2Фс 3:10—12).