«Встановлене найвищим органом державної влади загальнообов’язкове правило, яке має найвищу юридичну силу... Те, що сприймається як незаперечне розпорядження, веління, обов’язкове для неухильного виконання... Загальноприйняте, усталене правило співжиття, норма поведінки» («Великий тлумачний словник сучасної української мови», 2005). У біблійному сенсі «закон» — це заповідь Бога або об’явлення його волі, а також сукупність Божих заповідей та об’явлень. Крім того, це слово може означати норми правильного способу життя чи належної поведінки, особливо ті норми, що продиктовані Божою волею, голосом сумління чи вродженим почуттям моралі та справедливості.

У Єврейських Писаннях словом «закон» здебільшого перекладено єврейське слово тора́, споріднене з дієсловом йара́, що означає «скеровувати; навчати; наставляти». В деяких випадках ним передано арамейське дат (Дн 6:5, 8, 15). Певні переклади використовують слово «закон» також там, де вживаються слова мішпа́т (присуд, суд) і міцва́ (заповідь). У Грецьких Писаннях слово но́мос, що походить від дієслова не́мо (роздавати; розподіляти), теж перекладено як «закон».

Бог Єгова — Найвищий Законодавець (Іс 33:22) і Всевладний Господь, який наділяє владою інших (Пс 73:28; Єр 50:25; Лк 2:29; Дії 4:24; Об 6:10); без його дозволу ніхто не може отримати владу (Рм 13:1; Дн 4:35; Дії 17:24—31). Основа Божого престолу — праведність і справедливість (Пс 97:1, 2). Коли Бог проголошує свою волю, вона стає законом для його створінь. (Див. СУДОВА СПРАВА.)

Закон для ангелів. Хоча ангели вищі за людей, вони теж підкоряються Божим законам і заповідям (Єв 1:7, 14; Пс 104:4). Єгова давав накази і встановлював обмеження навіть своєму противнику, Сатані (Йв 1:12; 2:6). Архангел Михаїл показав, що визнає і поважає Єгову як Найвищого Суддю, коли, сперечаючись з Дияволом, сказав: «Нехай Єгова докорить тобі» (Юд 9; пор. Зх 3:2). Бог Єгова зробив усіх ангелів підвладними прославленому Ісусу Христу (Єв 1:6; 1Пт 3:22; Мт 13:41; 25:31; Флп 2:9—11). За наказом Ісуса ангел передав звістку Іванові (Об 1:1). Однак у 1 Коринфян 6:3 Павло написав, що духовні брати Христа уповноважені судити ангелів. Очевидно, так сказано тому, що вони братимуть участь у виконанні вироку над злими духами.

Закони, що діють у природі. Згідно зі словниками, «законом» також може бути основне положення науки, що характеризує перебіг певних процесів у природі. Єгова — Творець усього, що на небі й на землі (Дії 4:24; Об 4:11),— встановив закони для свого творива. В Єремії 5:22 згадується про «постанову» для моря; в Йова 38:12 говориться про «накази» для ранку; а в Йова 38:31—33 звертається увага на сузір’я і «закони, які керують небом». У тому ж розділі розповідається про те, що Бог панує над світлом, снігом, градом, хмарами, дощем, росою та блискавкою. Далі, в Йова 39—41, показано, що Бог турбується про тваринний світ і що процес народження, життєві цикли і повадки тварин підпорядковуються Божим законам, а не виникли внаслідок еволюційної «адаптації». Ще під час створення живих істот Бог встановив закон, згідно з яким вони мають розмножуватися «за їхнім родом», а це повністю виключає можливість еволюції (Бт 1:11, 12, 21, 24, 25). В людей теж народжуються діти на їхню «подобу» та «образ» (Бт 5:3). У Псалмі 139:13—16, де йдеться про розвиток зародка в утробі, сказано, що інформація про всі його частини була записана «в книзі [Єгови]», коли ще жодної з них не існувало. А в Йова 26:7 стосовно Єгови написано: «Ні на чому він землю повісив». Сьогодні вчені вважають, що Земля утримується на місці насамперед завдяки взаємодії закону гравітації та відцентрової сили.

Закон для Адама. В Едемському саду Бог наказав Адаму та Єві 1) наповнювати землю, 2) оволодівати нею і 3) панувати над усіма живими створіннями, що на землі, у морі та в повітрі (Бт 1:28). Також перші люди отримали закони стосовно свого харчування: вони мали їсти рослини, які дають насіння, і плоди з дерев (Бт 1:29; 2:16). Однак Бог заборонив Адаму їсти плоди з дерева знання добра і зла (Бт 2:17). Цю заборону Адам передав Єві (Бт 3:2, 3). Перший чоловік порушив встановлений закон, тому в Біблії сказано, що він вчинив переступ, або проступок (Рм 5:14, 17; 4:15).

Закони, дані Ною; патріархальний закон. Бог наказав Ною побудувати ковчег, щоб врятувати свою сім’ю (Бт 6:22). Після Потопу Єгова дав людям закони, що дозволяли їсти м’ясо, наголошували на святості життя і крові, яка його символізує, забороняли їсти кров, засуджували вбивство і передбачали смертну кару за цей злочин (Бт 9:3—6).

Патріарх був головою родини і правителем. Єгова — найбільший Патріарх, або Голова родини; його названо «Батьком, якому кожна родина на небі і на землі завдячує своїм ім’ям» (Еф 3:14, 15). Ной, Авраам, Ісак і Яків були видатними патріархами. Вони мали особливі стосунки з Єговою. Авраам отримав наказ обрізати у своєму домі всіх осіб чоловічої статі. Обрізання мало стати символом угоди, яку з ним уклав Бог (Бт 17:11, 12). Він дотримувався Божих «заповідей, постанов і законів». Авраам знав, що Єгова завжди діє праведно та справедливо, і наказував своїм домашнім поводитись так само (Бт 26:4, 5; 18:19).

Закони, якими керувались патріархи, були загальновідомими і певною мірою відображались у законодавстві тогочасних народів, адже всі вони походили від трьох синів патріарха Ноя. Наприклад, єгипетський фараон знав, що брати чужу дружину неправильно (Бт 12:14—20), і те саме можна сказати про філістимських царів, як видно з випадків Сарри та Ревеки (Бт 20:2—6; 26:7—11).

За днів Мойсея ізраїльтяни були рабами в Єгипті. Вони добровільно переселилися туди в часи Якова, але після смерті його сина Йосипа — першого міністра Єгипту — потрапили в рабство. Тому можна сказати, що їх було продано в рабство без плати. Відповідно до патріархального закону про викуп і про особливе становище первістка, Єгова через Мойсея та Аарона сказав фараону: «Ізраїль — мій син, мій первісток. І я кажу тобі: “Відпусти мого сина, щоб він міг служити мені. А якщо не відпустиш, я вб’ю твого сина, твого первістка”» (Вх 4:22, 23). За звільнення ізраїльтян не потрібно було платити жодного викупу, і Єгипет його не отримав. Коли вони йшли від своїх поневолювачів, Єгова «допоміг своєму народу знайти ласку в очах єгиптян, і ті дали їм все, що вони просили. Так ізраїльтяни забрали з собою багатство єгиптян» (Вх 3:21; 12:36). Вони прийшли в Єгипет зі згоди фараона — не як військовополонені, а як вільний народ. Їхнє рабство було несправедливим, тому Єгова зробив так, що єгиптяни заплатили за їхню працю.

Якщо хтось порушував закон, відповідальність лягала на цілу родину, а особливо на патріарха, оскільки він був її головою та представником. Він відповідав за проступки своїх домашніх і мав обов’язок карати винних (Бт 31:30—32).

Одруження і право первородства. Батьки мали право влаштовувати шлюб своїх синів і дочок (Бт 24:1—4). За наречену зазвичай платили викуп (Бт 34:11, 12). Серед служителів Єгови шлюб з ідолопоклонником був виявом непокори і негативно впливав на всю родину (Бт 26:34, 35; 27:46; 28:1, 6—9).

Право первородства успадковував первісток. Зокрема, він отримував подвійну частку майна. Але батько, голова сім’ї, міг передати це право іншому синові (Бт 48:22; 1Хр 5:1). Після смерті батька патріархом зазвичай ставав його найстарший син. Одружившись, сини могли відділитися від батька і самі стати головами своїх сімей.

Норми моралі. Статева розпуста вважалась огидною, і за неї карали, особливо якщо людина була зарученою або одруженою (у такому разі це був перелюб) (Бт 38:24—26; 34:7). Якщо чоловік помирав, не маючи сина, то укладали левіратний шлюб. Його брат був зобов’язаний одружитися з вдовою, і їхній первісток успадковував ім’я та майно померлого (Пв 25:5, 6; Бт 38:6—26).

Майно. Схоже, люди не мали власного майна, хіба що кілька особистих речей; усі стада, предмети домашнього вжитку та інше вважалося власністю цілої родини (Бт 31:14—16).

Беручи до уваги історичні докази, декотрі вчені вважають, що під час продажу земельної ділянки покупцю показували ділянку з місця, з якого він міг добре її бачити, і чітко окреслювали її межі. Покупець юридично підтверджував угоду, коли казав: «Я бачу». Перш ніж пообіцяти Аврааму ханаанський край, Бог попросив його подивитися на північ, південь, схід і захід. Зі слів Єгови видно, що Обіцяний край мало отримати потомство Авраама, причому значно пізніше. Можливо, саме тому Авраам не сказав: «Я бачу» (Бт 13:14, 15). Мойсею як офіційному представнику Ізраїля було сказано подивитись на край. Якщо вищезгаданий погляд вчених правильний, то це означало, що край законно передається у власність ізраїльтянам; вони мали заволодіти ним під керівництвом Ісуса Навина (Пв 3:27, 28; 34:4; див. також Мт 4:8, де Сатана пропонує Ісусові владу). Коли людина проходила ділянку землі вздовж та впоперек або входила на неї, її дії, очевидно, мали подібну юридичну силу (Бт 13:17; 28:13). Були знайдені стародавні документи, з яких видно, що кожного разу, коли продавали певну ділянку, вказували, скільки дерев на ній росте. (Пор. Бт 23:17, 18.)

Відповідальність за когось або щось. Про відповідальність того, кому щось довірили, скажімо тварин, найбільше пояснюється в біблійному законі, записаному у Вихід 22:10—13. У цьому законі, який, без сумніву, ґрунтувався на давнішому патріархальному законі (Бт 31:39), зазначалося, що «якщо хтось дасть ближньому на деякий час... домашню тварину і вона помре, покалічиться або ж її відберуть, але цього ніхто не бачив», тоді «людина не мусить нічого відшкодовувати. Але якщо тварину в цієї людини вкрадуть, то вона повинна відшкодувати за неї господареві. Якщо ж тварину розірве дикий звір, то як доказ треба показати розшматовану тварину; за неї нічого відшкодовувати не потрібно». (Пор. Бт 30:31.)

Коли пастух казав, що пильнуватиме чиюсь отару, то офіційно брав на себе відповідальність за неї. Він обіцяв власнику, що його тварини будуть ситі і їх ніхто не вкраде, інакше він мав відшкодувати збитки. Однак закон звільняв пастуха від відповідальності, якщо виникала ситуація, в якій він нічого не міг зробити, наприклад у разі нападу диких звірів. Але тоді пастух мусив надати власнику докази своєї невинності, як-от показати йому труп роздертої тварини. Розглянувши докази, власник мав визнати, що пастух не винуватий.

Цей самий принцип стосувався будь-якого майна, довіреного комусь, а також відповідальності за якусь людину, навіть члена сім’ї. Скажімо, найстарший брат вважався законним опікуном молодших братів і сестер. Це пояснює, чому Рувим, найстарший син Якова, так стривожився, почувши, що брати задумали вбити Йосипа (Бт 37:18—30). «Він сказав: “Не вбиваймо його! — і додав: — Не проливайте крові... Не заподіюйте йому шкоди”. Він хотів врятувати його і повернути батькові». А коли Рувим побачив, що Йосипа немає, то з розпачу «роздер свій одяг» і вигукнув: «Хлопець зник! Що мені тепер робити?» Він знав, що відповідатиме за зникнення Йосипа. Щоб уникнути відповідальності, брати підступно сфабрикували докази того, що Йосипа роздер звір. Вони змочили його одяг кров’ю козла і принесли своєму батькові Якову, який на правах патріарха виступав також у ролі судді. Побачивши закривавлений одяг, Яків вирішив, що Йосипа роздер звір, і не став обвинувачувати Рувима (Бт 37:31—33).

Рабство. Людина могла бути рабом, якщо її продали в рабство або вона народилася в сім’ї рабів (Бт 17:12, 27). У патріархальних родинах деякі раби займали почесне становище, як було у випадку Авраамового слуги Еліезера (Бт 15:2; 24:1—4).

Божий закон, даний Ізраїлю через Мойсея. У 1513 р. до н. е. в пустелі Сінай Єгова через посередника, Мойсея, дав Ізраїлю Закон. Це відбулося біля гори Хорив і супроводжувалося грізними виявами Божої сили (Вх 19:16—19; 20:18—21; Єв 12:18—21, 25, 26). Укладену угоду було затверджено кров’ю биків і козлів. Народ приніс мирні жертви і після того, як Мойсей зачитав перед ним книгу угоди, погодився дотримуватися всього, що наказав Єгова. До Закону, даного через Мойсея, увійшло багато законів з часів патріархів (Вх 24:3—8; Єв 9:15—21; див. УГОДА).

Законом часто називали перші п’ять біблійних книг (від Буття до Повторення Закону). Іноді під цим словом мали на увазі натхнені Єврейські Писання загалом. Але здебільшого євреї ділили Єврейські Писання на три частини: «Закон Мойсея», «Пророки» і «Псалми» (Лк 24:44). Ізраїльтяни були зобов’язані виконувати всі накази, які Бог передавав через пророків.

Закон наголошував на тому, що Єгова є Всевладним Правителем, а також Царем в особливому значенні цього слова. Оскільки він був і Богом, і Царем ізраїльтян, порушення Закону вважалося не лише релігійним, але й державним злочином, образою Глави держави, тобто самого Царя Єгови. Про Давида, Соломона і їхніх наступників, які правили в Юді, сказано, що вони сиділи на «троні Єгови» (1Хр 29:23). Ізраїльські царі і правителі мали дотримуватися Закону, і коли вони зловживали владою, то ставали законопорушниками і відповідали за це перед Богом (1См 15:22, 23). Священство і царська влада чітко розмежовувались, завдяки чому влада не зосереджувалась у руках однієї людини і народ був захищений від тиранії. Також це нагадувало ізраїльтянам, що їхнім Богом і справжнім Царем був Єгова. Стосунки кожного ізраїльтянина з людьми та Богом регулювалися Законом, і кожен міг наближатися до Бога з допомогою священиків.

Завдяки Закону ізраїльтяни могли стати «царством священиків і народом святим» (Вх 19:5, 6). Закон вимагав від них цілковитої відданості Єгові, забороняв будь-які зв’язки з іншими релігіями, зобов’язував дотримуватися церемоніальної чистоти і визначав, що можна їсти, а що ні. Це створювало своєрідну «стіну», яка повністю відділяла їх від інших народів (Еф 2:14). Для єврея було майже неможливо ввійти в намет чи дім язичника або їсти з ним і залишитися церемоніально чистим. У часи земного служіння Ісуса євреї вважали, що стануть нечистими, просто увійшовши в дім язичника (Ів 18:28; Дії 10:28). Закон захищав святість життя та честь і гідність сім’ї, подружжя і кожної окремої людини. Також завдяки релігійній відокремленості, якої вимагала Закон-угода, ізраїльтяни мали ліпше здоров’я і були захищені від хвороб, поширених серед довколишніх народів. Послух законам, які стосувалися моралі, гігієни і харчування, безперечно, йшов на добро всьому народу.

Однак справжня мета Закону, як сказав апостол Павло, полягала в тому, щоб «виявляти переступи до приходу потомства». Закон був «опікуном, який вів до Христа» і вказував на нього («Христос — кінець Закону»). Він виявляв, що всі люди, в тому числі євреї, грішні і що життя неможливо здобути «на підставі вчинків, яких вимагає закон» (Гл 3:19—24; Рм 3:20; 10:4). Він був «духовний», тобто даний Богом, і «святий» (Рм 7:12, 14). В Ефесян 2:15 про Закон сказано, що він «складався із заповідей і постанов». Він був еталоном досконалості, і кожен, хто міг би повністю виконати його, вважався б досконалим, гідним життя (Лв 18:5; Гл 3:12). Оскільки недосконалі люди не могли дотримуватися Закону, він показував, що усі «згрішили й не можуть віддзеркалювати Божу славу» (Рм 3:23). Бездоганно дотримувався Закону лише Ісус Христос (Ів 8:46; Єв 7:26).

Закон також служив «тінню прийдешніх благ», і все, пов’язане з ним, було «земним відображенням небесного». Тому Ісус та апостоли часто посилалися на нього, коли говорили про небесне чи пояснювали християнські вчення та правила поведінки. Тож християнам дуже важливо досліджувати Закон (Єв 10:1; 9:23).

Ісус сказав, що цілий Закон тримається на двох заповідях: любити Бога і любити свого ближнього (Мт 22:35—40). Цікаво, що в книзі Повторення Закону (де наводиться Закон дещо змінений з огляду на нові обставини, в яких опинилися ізраїльтяни після поселення в Обіцяному краю) єврейський відповідник слів «любов», «любити» і т. д. вживається понад 20 разів.

Десять заповідей, або «Десять слів» (Вх 34:28, прим.), становили основу Закону, однак він містив ще коло 600 інших заповідей, що були для ізраїльтян однаково важливими й обов’язковими (Як 2:10). Перші чотири з Десяти заповідей визначали стосунки людини з Богом; п’ята — з Богом і батьками; а останні п’ять — з ближніми. П’ять останніх заповідей, як видно, наводяться у низхідному порядку, відповідно до величини шкоди, завданої ближньому: вбивство, перелюб, крадіжка, неправдиве свідчення і жадібність, або егоїстичні прагнення. Десята заповідь робила Закон унікальним у порівнянні з законами всіх інших народів, оскільки вона засуджувала жадібність, а за дотриманням цієї заповіді міг простежити лише Бог. По суті, саме жадібність була причиною порушення всіх інших заповідей (Вх 20:2—17; Пв 5:6—21; пор. Еф 5:5; Кл 3:5; Як 1:14, 15; 1Ів 2:15—17).

Закон містив багато принципів і вказівок. Судді мали певну свободу, коли розглядали справу: вони встановлювали мотиви правопорушника та з’ясовували, який у нього умонастрій і за яких обставин було вчинено злочин. Найвищу міру покарання отримував той, хто порушував Закон навмисно і при цьому поводився зухвало та не каявся (Чс 15:30, 31). В інших випадках правопорушник міг отримати легше покарання. Наприклад, вбивцю обов’язково карали смертю, але до того, хто вбив когось ненавмисно, могли виявити милосердя (Чс 35:15, 16). Власника бика, який був битливий і вбив людину, мали покарати смертю або ж судді могли зобов’язати його заплатити викуп (Вх 21:29—32). З Вихід 22:7 і Левіт 6:1—7 видно, що покарання за крадіжку могло бути різним. Очевидно, воно залежало від того, чи злодій добровільно зізнавався у своєму злочині, чи, може, був затятим правопорушником.

Закон сумління. За словами Біблії, цей закон написаний у серцях людей. Ті, хто не перебуває під законом, який походить безпосередньо від Бога (таким був, наприклад, Мойсеїв закон), «є законом самі для себе», оскільки вони мають сумління і «їхні думки звинувачують їх або ж виправдовують» (Рм 2:14, 15). Багато справедливих законів у язичницьких суспільствах продиктовані голосом сумління, яким Бог наділив прабатька всього людства, Адама, і яке успадкував Ной та всі його нащадки. (Див. СУМЛІННЯ.)

У 1 Коринфян 8:7 апостол Павло каже, що через брак точного біблійного знання християнин може мати слабке сумління. Сумління буває або добрим, або поганим дороговказом, залежно від знань і досвіду людини (1Тм 1:5; Єв 5:14). Якщо чиєсь сумління опоганене, воно може ввести в оману (Тит 1:15). А в тих, хто постійно йде проти свого сумління, воно стає нечутливим, немов шрам на шкірі, і тому його небезпечно слухати (1Тм 4:1, 2).

«Закон Христа». Павло написав: «Не переставайте носити тягарі одне одного, і так будете виконувати закон Христа» (Гл 6:2). У 33 р. н. е. Закон-угоду було скасовано («оскільки змінюється священство, потрібно, щоб змінився й Закон»; Єв 7:12), тож християни перебувають «під законом Христа» (1Кр 9:21). Його названо «досконалим законом, що несе свободу», «законом вільного народу» і «законом віри» (Як 1:25; 2:12; Рм 3:27). Появу цього нового закону Бог передрік через пророка Єремію, коли сказав, що укладе нову угоду і напише свій закон на серцях свого народу (Єр 31:31—34; Єв 8:6—13).

Посередником Закон-угоди був Мойсей, а посередником нової угоди є Ісус Христос. Мойсей створив писаний звід законів, тимчасом як Ісус не записав жодного закону. Він навчав свого закону усно і вкладав його в розуми та серця своїх учнів. Його учні теж не створили для християн зводу законів, поділеного на статті та параграфи. Все ж Грецькі Писання містять багато законів, наказів і постанов, яких християни зобов’язані дотримуватися (Об 14:12; 1Ів 5:2, 3; 4:21; 3:22—24; 2Ів 4—6; Ів 13:34, 35; 14:15; 15:14).

Ісус наказав своїм учням проповідувати добру новину про Царство. Про це написано в Матвія 10:1—42; Луки 9:1—6; 10:1—12. Пізніше, згідно з Матвія 28:18—20, Ісус дав своїм послідовникам новий наказ: йти не тільки до євреїв, а до всіх народів і робити людей учнями, хрестячи їх новим хрещенням «в ім’я Батька, і Сина, і святого духу» та навчаючи їх дотримуватися всього, що він їм наказав. Маючи владу від Бога, Ісус навчав і давав накази, поки був на землі (Дії 1:1, 2), а також після свого вознесіння (Дії 9:5, 6; Об 1:1—3). Уся книга Об’явлення повна пророцтв, наказів, настанов та вказівок для християнського збору.

«Закон Христа» охоплює всі галузі християнського життя і служіння. З допомогою Божого духу християни спроможні дотримуватися цього закону, тому він їх не засуджує, а виправдовує. Це «закон духу, завдяки якому можна жити в єдності з Христом Ісусом» (Рм 8:2, 4).

«Божий закон». Апостол Павло пише, що християнин веде внутрішню боротьбу, бо на нього впливають два закони — «Божий закон», або «закон духу, завдяки якому можна жити», і «закон гріха», також названий «законом гріха і смерті». Як зазначив Павло, грішна плоть перебуває в полоні «закону гріха». «Зосередженість на плотському означає смерть», але Бог послав «свого Сина в подобі грішної плоті, щоб покінчити з гріхом, і [засудив] гріх у плоті». Завдяки Божому духу християнин може перемогти в цій боротьбі та отримати життя, якщо виявляє віру в Христа, умертвляє свої пороки і керується духом (Рм 7:21—8:13).

Закон гріха і смерті. Апостол Павло каже, що через гріх нашого прабатька Адама «смерть царювала» від часів Адама до часів Мойсея (коли був даний Закон) і що Закон виявляв переступи та робив людей відповідальними за свої гріхи (Рм 5:12—14; Гл 3:19). Закон гріха діє в недосконалому тілі й панує над ним, схиляючи до порушення Божого закону (Рм 7:23; Бт 8:21). Гріх спричиняє смерть (Рм 6:23; 1Кр 15:56). Закон Мойсея не міг перемогти царювання гріха і смерті, але завдяки Божій незаслуженій доброті, виявленій через Ісуса Христа, прийшла свобода та перемога (Рм 5:20, 21; 6:14; 7:8, 9, 24, 25).

«Закон віри». «Закон віри» протиставляється «закону учинків». Людина не може стати праведною на підставі власних учинків або вчинків, яких вимагав Закон Мойсея. Праведність не можна заробити, вона досягається завдяки вірі в Ісуса Христа (Рм 3:27, 28; 4:4, 5; 9:30—32). Однак Яків зазначив, що така віра має спонукувати людину до відповідних учинків (Як 2:17—26).

Закон чоловіка. Одружена жінка підпорядковується «закону свого чоловіка» (Рм 7:2; 1Кр 7:39). Цей принцип діє в усій організації Єгови. Він існує з давніх часів як серед Божих служителів, так і серед багатьох інших народів. Бог є чоловіком «вишнього Єрусалима», представленого в образі жінки (Гл 4:26, 31; Об 12:1, 4—6, 13—17). Стосунки між Єговою та єврейським народом теж були подібні до стосунків між чоловіком і дружиною (Іс 54:5, 6; Єр 31:32).

За патріархальним законом, чоловік був беззаперечним головою сім’ї, і дружина мала слухатися його. Вона могла висловлювати свої пропозиції, але останнє слово залишалося за чоловіком (Бт 21:8—14). Сарра називала Авраама «паном» (Бт 18:12; 1Пт 3:5, 6). На знак свого підкорення чоловікові жінка покривала голову (Бт 24:65; 1Кр 11:5).

Закон, даний ізраїльтянам, теж зобов’язував жінку коритися чоловікові. Він міг схвалити або скасувати її обітницю (Чс 30:6—16). Жінка не отримувала спадку після смерті свого чоловіка, і якщо близький родич померлого викупляв його власність, то мав також взяти її за дружину (Рт 4:5, 9—11). Крім того, лише в чоловіка було право на розлучення (Пв 24:1—4).

У християнському зборі жінка зобов’язана визнавати становище чоловіка і не зазіхати на нього. Апостол Павло написав, що одружена жінка зв’язана законом свого чоловіка, поки він живий, але також зазначив, що після його смерті вона стає вільною і, якщо вийде заміж удруге, не вважатиметься перелюбницею (Рм 7:2, 3; 1Кр 7:39).

«Царський закон». Так само як цар займає особливе становище серед людей, «царський закон» посідає важливе і почесне місце серед законів, якими регулюються людські відносини (Як 2:8). Суттю Закон-угоди була любов; царський закон «Люби свого ближнього, як самого себе» був другою заповіддю, на якій трималися Закон і Пророки (Мт 22:37—40). Християни не підлягають Закон-угоді; відповідно до нової угоди вони підкоряються закону Царя Єгови і його Сина, Царя Ісуса Христа.

[Рамка]

ДЕЯКІ ПОЛОЖЕННЯ ЗАКОН-УГОДИ

ТЕОКРАТИЧНИЙ УРЯД

Бог Єгова — Всевишній Правитель (Вх 19:5; 1См 12:12; Іс 33:22)

Цар сидів на «троні Єгови» і був його представником (1Хр 29:23; Пв 17:14, 15)

На інші посади (голів племен; начальників над тисячами, сотнями, півсотнями і десятками) вибирали надійних та непідкупних чоловіків, котрі боялися Бога (Вх 18:21, 25; Чс 1:44)

До всіх, кого Бог наділив владою,— урядовців, священиків, суддів, батьків,— треба було ставитися з повагою (Вх 20:12; 22:28; Пв 17:8—13)

РЕЛІГІЙНІ ОБОВ’ЯЗКИ

(Суть усіх цих обов’язків відображалася в найбільшій заповіді Закону — любити Єгову всім своїм серцем, розумом, душею та силою; Пв 6:5; 10:12; Мр 12:30)

Поклонятися слід було лише Єгові (Вх 20:3; 22:20; Пв 5:7)

Стосунки з Богом мали ґрунтуватись передусім на любові (Пв 6:5, 6; 10:12; 30:16)

Усі мали боятися Бога і слухатись його (Вх 20:20; Пв 5:29)

Заборонялося вживати Боже ім’я нешанобливо (Вх 20:7; Пв 5:11)

До Бога можна було наближатися лише у схвалений ним спосіб (Чс 3:10; Лв 10:1—3; 16:1)

Усі мали дотримуватися суботи (Вх 20:8—11; 31:12—17)

Релігійні зібрання (Пв 31:10—13)

Усі чоловіки повинні були збиратися тричі на рік: на Пасху і Свято прісних хлібів, на Свято тижнів і на Свято наметів (Пв 16:16; Лв 23:1—43)

Той, хто свідомо не відзначив Пасхи, мав бути «знищений» (Чс 9:13)

Підтримка священства

Усі племена приносили левітам десятину, тобто десяту частину врожаю (Чс 18:21—24)

З отриманих пожертв левіти давали десяту частину священикам, і те, що вони давали, мало бути найкращим (Чс 18:25—29)

Жертвоприношення (Єв 8:3—5; 10:5—10)

Закон вимагав приносити такі жертви: постійні цілопалення (Лв, розд. 1; Чс, розд. 28), мирні жертви (Лв, розд. 3; 19:5), приношення за гріх (Лв, розд. 4; Чс 15:22—29), приношення за провину (Лв 5:1—6:7), хлібні приношення (Лв, розд. 2), виливні жертви (Чс 15:5, 10), жертви коливання (Лв 23:10, 11, 15—17)

Заборонялося переймати звичаї фальшивих релігій

Поклонятись ідолам (Вх 20:4—6; Пв 5:8—10)

Робити на своєму тілі порізи, коли хтось помирав; також наносити татуювання (Лв 19:28)

Садити дерева як священні палі (Пв 16:21)

Приносити у дім огидні речі — речі, які мали бути знищені (Пв 7:26)

Схиляти інших до бунту проти Єгови (Пв 13:5)

Намовляти до поклоніння фальшивим богам (Пв 13:6—10; 17:2—7)

Переходити на бік фальшивого поклоніння (Пв 13:12—16)

Віддавати свою дитину в жертву фальшивим богам (Лв 18:21, 29)

Займатися спіритизмом, чарувати (Вх 22:18; Лв 20:27; Пв 18:9—14)

ОБОВ’ЯЗКИ СВЯЩЕНИКІВ

(Священикам допомагали левіти; Чс 3:5—10)

Навчати Божого Закону (Пв 33:8, 10; Мл 2:7)

Служити суддями, застосовуючи Божі закони (Пв 17:8, 9; 19:16, 17)

Приносити жертви за народ (Лв, розд. 1—7)

Використовувати урім і туммім, щоб дізнаватися про волю Бога (Вх 28:30; Чс 27:18—21)

ПРИНАЛЕЖНІСТЬ ДО ЗБОРУ ІЗРАЇЛЯ

До нього могли належати не тільки ті, хто був ізраїльтянином за походженням

Люди з інших народів, обрізавшись, мали право стати поклонниками Єгови

Такі чужинці були зобов’язані дотримуватись усіх вимог Закон-угоди (Лв 24:22)

До ізраїльського збору не могли належати:

Кастровані чоловіки — чоловіки з розчавленими яєчками чи з відрізаним чоловічим членом (Пв 23:1)

Незаконнонароджені сини і їхні нащадки «аж до 10-го покоління» (Пв 23:2)

Аммонітяни та моавітяни (очевидно, йшлося про чоловіків) в жодному поколінні, оскільки вони не виявили гостинності ізраїльтянам, коли ті йшли з Єгипту, а, навпаки, протистояли їм (Пв 23:3—6)

До збору могли належати нащадки єгиптян у третьому поколінні (Пв 23:7, 8)

СУДОВА СИСТЕМА

(Закони щодо судових справ підкреслювали справедливість і милосердя Єгови. Судді мали певну свободу: залежно від обставин, вони могли виявити милосердя. Також ці закони сприяли тому, щоб народ не занечищувався, і захищали права кожного ізраїльтянина)

Судді

Суддями були священики, царі та інші чоловіки (Вх 18:25, 26; Пв 16:18; 17:8, 9; 1Цр 3:6, 9—12; 2Хр 19:5)

Вважалося, що той, хто стоїть перед суддями, стоїть перед Єговою (Пв 1:17; 19:16, 17)

Розгляд справ

Звичайні справи розглядали судді (Вх 18:21, 22; Пв 25:1, 2; 2Хр 19:8—10)

Якщо не вдавалося прийняти рішення, справу передавали судам вищої інстанції (Вх 18:25, 26; 1Цр 3:16, 28)

Виняткові та складні справи розглядали священики:

Випадки, пов’язані з ревнощами чоловіка або невірністю дружини (Чс 5:12—15)

Якщо свідок звинувачував когось у переступі (Пв 19:16, 17)

Якщо справа була складною чи спірною або якщо вона була пов’язана з насиллям чи пролиттям крові (Пв 17:8, 9; 21:5)

Якщо в полі знайшли вбиту людину і не вдалося визначити вбивцю (Пв 21:1—9)

Свідки

Для підтвердження справи вимагалося свідчення щонайменше двох свідків (Пв 17:6; 19:15; пор. Ів 8:17; 1Тм 5:19)

Свідки мали першими підняти руку на винного, щоб убити його. Цей наказ стримував від фальшивого, поспішного чи бездумного свідчення (Пв 17:7)

Лжесвідчення

Неправдиве свідчення суворо заборонялося (Вх 20:16; 23:1; Пв 5:20)

Фальшивий свідок отримував покарання, яке він замишляв для того, кого звинувачував (Пв 19:16—19)

Підкуп, упереджене ставлення в суді

Заборонялося брати хабарі (Вх 23:8; Пв 27:25)

Не можна було викривляти правосуддя (Вх 23:1, 2, 6, 7; Лв 19:15, 35; Пв 16:19)

Людину брали під варту лише тоді, коли справа була важкою і рішення мав винести сам Єгова (Лв 24:11—16, 23; Чс 15:32—36)

Покарання

Удари — не більше 40, щоб не зганьбити того, кого карають (Пв 25:1—3; пор. 2Кр 11:24)

Каменування; після цього тіло злочинця могли повісити на стовпі на знак того, що він проклятий (Пв 13:10; 21:22, 23)

Покарання мало відповідати завданій шкоді (Лв 24:19, 20)

Відшкодування вимагалося: якщо чиясь худоба пошкодила чужу власність (Вх 22:5; 21:35, 36); якщо з чиєїсь вини виникла пожежа, яка знищила чужу власність (Вх 22:6); якщо хтось убив чиюсь домашню тварину (Лв 24:18, 21; Вх 21:33, 34); якщо хтось несвідомо привласнив щось «присвячене», як-от десятину чи жертву (Лв 5:15, 16); якщо хтось сказав неправду своєму ближньому про заставу чи про річ, котру отримав на зберігання, якщо вкрав чи знайшов щось і не зізнався, але при цьому поклявся, що не робив нічого з переліченого (Лв 6:2—7; Чс 5:6—8)

Міста-сховища

Той, хто ненавмисно вбив людину, міг втекти до найближчого міста-сховища (Чс 35:12—15; Пв 19:4, 5; ІсН 20:2—4)

Його справу розглядали в місцевості, де сталося вбивство

Якщо вбивство визнали ненавмисним, то вбивця мав жити у місті-сховищі аж до смерті первосвященика (Чс 35:22—25; ІсН 20:5, 6)

Того, хто навмисно скоїв убивство, карали смертю (Чс 35:30, 31)

ШЛЮБ, СІМЕЙНІ СТОСУНКИ, СТАТЕВА МОРАЛЬ

(Закон оберігав ізраїльтян, наголошуючи на святості шлюбу та сімейного життя)

Шлюб започаткував Єгова (Бт 2:18, 21—24)

Чоловік був головою сім’ї, але відповідав перед Богом за те, як поводився з домашніми (Чс 30:12; Мл 2:13—16)

Полігамія була дозволена, але закони захищали інтереси кожної дружини та її нащадків (Пв 21:15—17; Вх 21:10)

Якщо чоловік спокусив дівчину, то мусив одружитися з нею (хіба що батько дівчини був проти) (Вх 22:16, 17; Пв 22:28, 29)

Якщо чоловік помирав, не маючи сина, його брат був зобов’язаний одружитися з вдовою (такий шлюб називається левіратним); якщо брат померлого не робив цього, то стягував на себе ганьбу (Пв 25:5—10)

Шлюбні союзи з чужинцями заборонялися (Вх 34:12—16; Пв 7:1—4), однак дозволялось одружуватися з полоненими жінками (Пв 21:10—14)

Жінки, які успадкували землю, мали виходити заміж тільки за когось зі свого племені (Чс 36:6—9)

Розлучення

Розлучитися міг лише чоловік (якщо знайшов у дружині щось варте осуду); він мав дати дружині свідоцтво про розлучення (Пв 24:1—4)

Чоловік не міг розлучитися з жінкою, яку спокусив до одруження (Пв 22:28, 29)

Якщо розлучена жінка виходила заміж удруге і її чоловік помирав або розлучався з нею, то перший чоловік не міг знову укласти з нею шлюб (Пв 24:1—4)

За перелюб карали смертю обох винних (Вх 20:14; Пв 22:22)

Статеві зносини з близькими родичами

Ізраїльтянин не міг одружитися зі своєю матір’ю або дружиною чи наложницею свого батька (Лв 18:7, 8; 20:11; Пв 22:30; 27:20); рідною або зведеною сестрою (Лв 18:9, 11; 20:17; Пв 27:22); своєю онукою (Лв 18:10); своєю тіткою, тобто із сестрою батька чи матері (Лв 18:12, 13; 20:19) або з дружиною дядька по батьківській чи материнській лінії (Лв 18:14; 20:20); своєю невісткою (Лв 18:15; 20:12); своєю дочкою, дочкою своєї дружини або дочкою її сина чи дочки, своєю тещею (Лв 18:17; 20:14; Пв 27:23); дружиною брата (Лв 18:16; 20:21), якщо це не левіратний шлюб (Пв 25:5, 6); сестрою своєї дружини, поки дружина жива (Лв 18:18)

Ізраїльтянка не могла вийти заміж за свого сина чи сина свого чоловіка (Лв 18:7, 8; 20:11; Пв 22:30; 27:20); свого рідного чи зведеного брата (Лв 18:9, 11; 20:17; Пв 27:22); свого діда (Лв 18:10); свого племінника, тобто сина свого брата чи сестри (Лв 18:12, 13; 20:19) або сина брата чи сестри свого чоловіка (Лв 18:14; 20:20); свого свекра (Лв 18:15; 20:12); свого батька, вітчима, вітчима своєї матері чи батька, свого зятя (Лв 18:7, 17; 20:14; Пв 27:23); брата свого чоловіка (Лв 18:16; 20:21), якщо це не левіратний шлюб (Пв 25:5, 6); чоловіка своєї сестри, поки сестра жива (Лв 18:18)

За статеві зносини з близьким родичем карали смертю (Лв 18:29; 20:11, 12, 14, 17, 20, 21)

Статеві стосунки під час менструації

Якщо чоловік і жінка мали стосунки, хоча знали, що в неї менструація, то обох карали смертю (Лв 18:19; 20:18)

Якщо випадково сталося так, що чоловік мав стосунки з дружиною під час її менструації (наприклад, якщо менструація розпочалась несподівано), то він був нечистий протягом семи днів (Лв 15:19—24)

Взаємини між батьками і дітьми

Обов’язок навчати дітей Божого Закону лежав і на матері, і на батькові (на батькові в першу чергу) (Пв 6:6—9, 20—25; 11:18—21; Іс 38:19)

Діти мали шанувати батьків (Вх 20:12; 21:15, 17; Лв 19:3; Пв 5:16; 21:18—21; 27:16)

Заборонялося носити одяг протилежної статі (щоб обманом схилити когось до розпусти) (Пв 22:5)

За гомосексуальні зносини карали смертю обох чоловіків (Лв 18:22; 20:13)

У випадку скотолозтва вбивали як людину, так і тварину (Вх 22:19; Лв 18:23, 29; 20:15, 16; Пв 27:21)

Якщо під час бійки двох чоловіків жінка одного з них хапала іншого за статеві органи, то їй мали відрубати руку (замість того щоб застосувати вказівку з Повторення Закону 19:21); цим Єгова показав, що шанує репродуктивну здатність жінки та право її чоловіка мати від неї дітей (Пв 25:11, 12)

ДІЛОВІ СПРАВИ

(Закон заохочував бути чесним у ділових справах і шанувати дім та майно іншої людини)

Землеволодіння

Земля була розподілена між родинами (Чс 33:54; 36:2)

Землю заборонялося продавати назавжди, у ювілейний рік вона поверталася власникові; її ціна залежала від кількості врожаїв, які можна було зібрати до Ювілею (Лв 25:15, 16, 23—28)

Найближчий родич мав право викупити продану землю (Єр 32:7—12)

Правителі не мали права забирати чиюсь спадщину для громадських цілей, навіть якщо давали за це відшкодування (1Цр 21:2—4)

До наділу левітів входили міста і прилеглі пасовища

З 48 міст для левітів 13 належали священикам (Чс 35:2—5; ІсН 21:3—42)

Пасовища довкола міст левітів заборонялося продавати; це була власність міста, а не окремих людей (Лв 25:34)

Якщо хтось освячував для Єгови частину поля (тобто віддавав її або зібрані з неї врожаї для потреб святині чи священиків), то її вартість вираховували так: площа землі, на якій можна було посіяти хомер ячменю, коштувала 50 срібних шекелів; вартість зменшувалася щороку з наближенням Ювілею (Лв 27:16—18)

Якщо той, хто освятив поле, хотів викупити його, то мав заплатити його встановлену вартість і додати до неї п’яту частину (Лв 27:19)

Якщо він не викупляв поля і його продавали комусь іншому, то в ювілейний рік це поле ставало присвяченим Єгові і переходило у власність священиків (Лв 27:20, 21)

Якщо хтось освячував для Єгови частину поля, котре він купив у іншої людини, в ювілейний рік ця ділянка поверталася до першого власника (Лв 27:22—24)

Якщо людина присвячувала Єгові щось зі своєї власності (те, що було «присвяченим», назавжди ставало власністю святині або призначалось для знищення; ІсН 6:17; 7:1, 15; Єз 44:29), цього не можна було ні продати, ні викупити; воно належало Єгові (Лв 27:21, 28, 29)

Викуп власності

В ювілейний рік усі земельні ділянки поверталися до своїх попередніх власників (але були винятки, які згадано вище) (Лв 25:8—10, 15, 16, 24—28)

Левіти могли будь-коли викупити свої будинки в містах левітів (Лв 25:32, 33)

Кожен 50-й рік, рахуючи від входу ізраїльтян в Обіцяний край, вважався ювілейним; він починався в День примирення (Лв 25:2, 8—19)

Спадщина

Первісток успадковував подвійну частку власності (Пв 21:15—17)

Якщо в чоловіка не було сина, спадок переходив до дочок (Чс 27:6—8). Якщо ж він не мав ні синів, ні дочок, спадок отримували його брати, брати його батька або інший найближчий кровний родич (Чс 27:9—11)

Терези, гирі та міри

Єгова вимагав чесності й точності (Лв 19:35, 36; Пв 25:13—15)

Шахрайство було для нього гидотою (Пр 11:1)

Борги

Під кінець кожних семи років євреї звільняли своїх братів від боргів (Пв 15:1, 2)

Сплату боргу можна було вимагати тільки від чужинця (Пв 15:3)

Застава за позику

Якщо хтось брав у заставу верхній одяг свого боржника, він не мав права залишати його в себе на ніч (нерідко це було єдине, чим могла накритися бідна людина) (Вх 22:26, 27; Пв 24:12, 13)

Позикодавець не міг увійти в дім боржника, щоб взяти щось у заставу. Він повинен був залишатися ззовні і чекати, поки людина винесе йому заставу (так захищалось право на недоторканність її житла) (Пв 24:10, 11)

Ніхто не мав права брати в заставу жорна або верхній камінь жорен (тоді людина не могла б молоти зерно, щоб прогодувати себе та свою сім’ю) (Пв 24:6)

ЗАКОНИ ЩОДО ВІЙН

(Ці закони регулювали схвалені Богом війни, які Ізраїль вів в Обіцяному краю. Загарбувати територію поза вказаними Богом кордонами суворо заборонялося)

Війни

Дозволялося брати участь лише у війнах Єгови (Чс 21:14; 2Хр 20:15)

Воїни мусили освятитись перед тим, як іти в бій (1См 21:1—6; пор. Лв 15:16, 18)

Вік воїнів

Від 20 років і більше (Чс 1:2, 3; 26:1—4)

За словами Йосифа Флавія, ізраїльтяни служили у війську до 50 років (Иудейские древности. III. 12. 4)

Від військової служби звільнялися:

Левіти, бо виконували особливе служіння (Чс 1:47—49; 2:33)

Чоловік, який побудував новий дім і не встиг у ньому поселитись або посадив виноградник і ще не зібрав першого врожаю (Пв 20:5, 6; пор. Ек 2:24; 3:12, 13)

Чоловік, який заручився з жінкою і не встиг одружитися з нею. Той, хто недавно одружився, звільнявся від служби на рік (щоб у нього міг народитися спадкоємець і він його побачив) (Пв 20:7; 24:5)

Чоловік, який мав у серці страх (він міг підірвати бойовий дух інших воїнів) (Пв 20:8; Сд 7:3)

Табір мав бути неопоганеним (оскільки воїни були освячені для війни) (Пв 23:9—14)

Заборонялося приводити в табір жінок і мати з ними статеві зносини; під час походів воїни повинні були утримуватись від інтимних стосунків. Це забезпечувало релігійну та фізичну чистоту (Лв 15:16; 1См 21:5; 2См 11:6—11)

Не можна було ґвалтувати мешканок ворожих міст (це прирівнювалося до перелюбу); також заборонялося одружуватися з ними, поки тривав похід. Це сприяло релігійній чистоті, а також могло спонукати ворогів здатися, оскільки вони знали точно, що їхніх жінок ніхто не збезчестить (Пв 21:10—13)

Правила ведення війни з ворожими містами

Якщо місто належало одному із семи ханаанських народів (згаданих у Пв 7:1), усіх його мешканців слід було знищити (Пв 20:15—17; ІсН 11:11—14; Пв 2:32—34; 3:1—7). Якби вони залишилися живими, то могли б становити загрозу для стосунків ізраїльтян з Богом Єговою. В минулому він дозволяв цим народам жити в ханаанському краю, поки міра їхнього гріха не стала повною (Бт 15:13—21)

Містам, що не належали тим семи народам, спершу пропонували мир (Пв 20:10, 15). Якщо мешканці здавалися, їх змушували до підневільної праці. Якщо ж вони відмовлялися укласти мир, слід було вбити всіх чоловіків і жінок, окрім незайманих дівчат, а решту взяти в полон (Пв 20:11—14; пор. Чс 31:7, 17, 18). Чоловіків убивали для того, щоб усунути загрозу майбутніх повстань у місті і щоб вони не одружувалися з ізраїльтянками. Крім того, ці заходи оберігали ізраїльтян від впливу фалічного культу і від деяких хвороб

Не можна було зрубувати плодові дерева та використовувати їх для облоги (Пв 20:19, 20)

Колісниці спалювали; коням перерізали жили, щоб їх не могли використовувати в битві, а пізніше їх вбивали (ІсН 11:6)

ЗАКОНИ ЩОДО ХАРЧУВАННЯ ТА ГІГІЄНИ

(Ці закони допомагали ізраїльтянам залишатися відокремленими від язичницьких народів і підтримувати чистоту та здоров’я, а також нагадували, що вони мають бути святими; Лв 19:2)

Використання крові

Споживати кров суворо заборонялося (Бт 9:4; Лв 7:26; 17:12; Пв 12:23—25). За порушення цього наказу карали смертю (Лв 7:27; 17:10)

Життя — у крові (Лв 17:11, 14)

Кров забитої тварини треба було вилити на землю, як воду, і присипати її землею (Лв 17:13; Пв 12:16)

Не можна було їсти жодної падалі (оскільки вона нечиста і з неї не випустили кров) (Пв 14:21)

Кров дозволялося використовувати тільки на жертовнику, щоб примиритися з Богом, і під час церемонії очищення (Лв 17:11, 12; Пв 12:27; Чс 19:1—9)

Використання жиру

Їсти жир заборонялося; він належав Єгові (Лв 3:16, 17; 7:23, 24)

Споживання жиру принесеної в жертву тварини каралося смертю (Лв 7:25)

Зарізані тварини

У пустелі будь-яку домашню тварину, яку хотіли зарізати, слід було привести до святого намету і принести як мирну жертву (Лв 17:3—6)

За порушення цього закону карали смертю (Лв 17:4, 8, 9)

Чистих диких тварин, пійманих на полюванні, дозволялося вбивати на місці; з них треба було випустити кров (Лв 17:13, 14)

Після входу в Обіцяний край ізраїльтянин, який жив далеко від святині, міг зарізати і з’їсти чисту тварину в себе вдома, але він мав вилити її кров на землю (Пв 12:20—25)

Тварини, риби та комахи, яких дозволялося їсти:

Тварини, які мали роздвоєні копита, а на копитах щілину і які жували жуйку (Лв 11:2, 3; Пв 14:6)

Водні істоти, що мали плавники та луску (Лв 11:9—12; Пв 14:9, 10)

Комахи і крилаті створіння, які пересувалися на чотирьох ніжках і мали скакальні ніжки: різні види перелітної сарани, іншої їстівної сарани, цвіркунів і коників (Лв 11:21, 22)

Тварини, риби, птахи та комахи, яких не можна було їсти:

Тварини: верблюд, даман, заєць, свиня (Лв 11:4—8; Пв 14:7, 8)

Риби та інші водні істоти, які не мали плавників та луски (Лв 11:10)

Птахи та інші летючі створіння: орел, скопа, чорний гриф, червоний шуліка, чорний шуліка, крук, страус, сова, мартин, сокіл, хатній сич, вухата сова, лебідь, пелікан, гриф, баклан, лелека, чапля, одуд, кажан, всі крилаті створіння, якими кишить земля і які пересуваються на чотирьох ніжках (пересуваються подібно до тварин, що ходять на чотирьох ногах). Біблія чітко не пояснює, за якими ознаками певна летюча істота вважалася церемоніально «нечистою». Більшість «нечистих» птахів були хижими або стервоїдними, але не всі (Пв 14:12—19; Лв 11:13—20; див. ПТАХИ та статті про окремих птахів).

Створіння, якими кишіла земля: сліпак, миша, ящірка, гекон, велика ящірка, тритон, піщана ящірка, хамелеон і будь-яке створіння, що повзало на череві або мало чотири ніжки чи більше (Лв 11:29, 30, 42)

Падаль або тварина, розірвана звіром (Лв 17:15, 16; Пв 14:21; Вх 22:31)

Жертву, яка була пов’язана з обітницею або була добровільним приношенням, а також мирну жертву споживали в той самий і наступний день; того, хто їв її на третій день, карали смертю. Жертву подяки треба було з’їсти у той самий день, нічого не лишаючи до ранку (наступного дня). Так само нічого не можна було залишати від пасхального ягняти; усе, що не з’їдали, спалювали (Лв 7:16—18; 19:5—8; 22:29, 30; Вх 12:10)

Що робило людину або річ нечистою:

Виділення сім’я

Чоловік мав помитися і вважався нечистим до вечора (Лв 15:16; Пв 23:10, 11)

Одяг, на який потрапило сім’я, слід було випрати, і він залишався нечистим до вечора (Лв 15:17)

Після того як чоловік та жінка мали статеві стосунки, вони мусили помитися і були нечистими до вечора (Лв 15:18)

Народження дітей

Після народження хлопчика жінка була нечистою 7 днів і потім ще 33 дні (перші 7 днів вона була нечистою для всіх, як під час менструації; наступні 33 дні вона не могла торкатися нічого святого, як-от жертовної їжі, чи входити у святе місце) (Лв 12:2—4)

Якщо народжувалась дівчинка, жінка була нечистою 14 днів і потім ще 66 днів (Лв 12:5)

Менструація (Лв 12:2)

Під час регулярних менструацій жінка залишалася нечистою сім днів; якщо кровотеча йшла не в час менструації або менструація затягувалась, то жінка була нечистою весь період кровотечі, а потім ще сім днів (Лв 15:19, 25, 28)

Поки жінка була нечистою, будь-що, на чому вона сиділа чи лежала, теж ставало нечистим (Лв 15:20)

Кожен, хто торкався нечистої жінки, її ліжка чи речі, на якій вона сиділа, мав випрати свій одяг і помитися водою; він був нечистим до вечора (Лв 15:21—23)

Якщо чоловік лягав з жінкою і в неї починалася менструація, він ставав нечистим на сім днів, і ліжко, на яке він потім лягав, також ставало нечистим (Лв 15:24)

Жінка вважалася нечистою щоразу, коли в неї була кровотеча (Лв 15:25)

Захист від хвороб

Проказа та інші хвороби

Священик визначав, чи була людина хвора на проказу (Лв 13:2)

Хворого тримали на карантині сім днів, а потім оглядали; якщо ураження не поширилось, його все одно ізолювали ще на сім днів (Лв 13:4, 5, 21, 26); якщо ураження і після того не поширилося, людину оголошували чистою (Лв 13:6); якщо ж поширилось, тоді це була проказа (Лв 13:7, 8)

Прокажений мусив ходити в роздертому одязі та з недоглянутим волоссям на голові, прикривати уста (або вуса) і вигукувати: «Нечистий! Нечистий!» Він мав жити поза табором окремо від інших, аж доки хвороба не пройде (Лв 13:45, 46; Чс 5:2—4)

Виділення зі статевих органів (очевидно, викликані хворобою) (Лв 15:2, 3)

Ліжко чи річ, на які лягав або сідав хворий, ставали нечистими (Лв 15:4)

Кожен, хто торкнувся хворого, його ліжка чи будь-чого, на чому він сидів, а також кожен, на кого хворий плюнув, ставали нечистими (Лв 15:5—11)

Глиняну посудину, до якої торкався той, хто мав виділення, розбивали, а дерев’яну мили у воді (Лв 15:12)

Після припинення виділень людина залишалася нечистою ще сім днів (Лв 15:13)

Нужду треба було справляти поза табором, а випорожнення закопувати (завдяки цьому військовий табір залишався чистим) (Пв 23:12, 13)

Постанови щодо тіл померлих людей

Кожен, хто торкався до трупа, людських кісток чи могили (навіть у відкритому полі), був нечистим сім днів (Чс 19:11, 16). За відмову очиститися карали смертю (Чс 19:12, 13). (Див. опис обряду очищення в Чс 19:17—19)

Кожен, хто ввійшов у намет, де лежав померлий, або перебував у ньому, був нечистим сім днів. Також у наметі ставала нечистою кожна відкрита посудина, на якій не було прив’язаної кришки (Чс 19:14, 15)

Постанови щодо трупів тварин

Якщо здихала чиста тварина, то кожен, хто торкався її трупа, брав її до рук чи їв її м’ясо, ставав нечистим, так само як і кожен, хто торкався трупа будь-якої нечистої тварини. Така людина мусила очиститись (Лв 11:8, 11, 24—31, 36, 39, 40; 17:15, 16)

Нечистими ставали посуд, підставки для глеків, печі, одяг, шкури або мішковина, на які впав труп нечистої тварини (Лв 11:32—35)

Здобич, захоплена в місті

Усе, що витримувало вогонь (вироби з металу), очищали вогнем, а потім водою; інші речі прали або мили (Чс 31:20, 22, 23)

ІНШІ ОБОВ’ЯЗКИ СТОСОВНО ЛЮДЕЙ І ТВАРИН

(У Лв 19:18 міститься закон: «Люби свого ближнього, як самого себе». Ісус сказав, що це була друга найбільша заповідь у Законі; Мт 22:37—40)

Стосовно інших ізраїльтян

Слід було виявляти любов; вбивство було заборонене (Вх 20:13; Рм 13:9, 10)

Заборонялося мститися ближньому чи затаювати на нього злобу (Лв 19:18)

Турбота про бідних (Вх 23:6; Лв 25:35, 39—43)

Турбота про вдів та сиріт (Вх 22:22—24; Пв 24:17—21; 27:19)

Повага до чужої власності

Заборонялося красти; злодій мусив відшкодувати вкрадене (Вх 20:15; 22:1—4, 7)

Не можна було жадати чужого (Вх 20:17)

Добре ставлення до людей з фізичними вадами

Заборонялося висміювати чи проклинати глуху людину, бо вона не могла захиститися від закидів, котрих не чула (Лв 19:14)

Той, хто поставив перешкоду перед сліпою людиною або збив її з дороги, був проклятий (Лв 19:14; Пв 27:18)

Чужинців, які жили разом з ізраїльтянами, не можна було кривдити (Вх 22:21; 23:9; Лв 19:33, 34; Пв 10:17—19; 24:14, 15, 17; 27:19)

Стосовно рабів

Раба-єврея (чи єврейку) належало відпустити на волю на сьомий рік його служби або в ювілейний рік, залежно від того, який наставав раніше. До нього треба було ставитися з добротою, як до найманого робітника (Вх 21:2; Пв 15:12; Лв 25:10)

Якщо чоловік став рабом, будучи одруженим, його дружина звільнялась разом з ним (Вх 21:3)

Якщо пан дав своєму рабові дружину (очевидно, чужинку), то на волю йшов тільки раб; його дружина і діти далі належали панові (Вх 21:4)

Відпускаючи раба-єврея на волю, пан мав дати йому подарунок відповідно до своїх можливостей (Пв 15:13—15)

Господар міг бити свого раба (Вх 21:20, 21). Якщо раба було покалічено, його належало відпустити на волю (Вх 21:26, 27). Якщо раб помирав від ударів, пана могли покарати смертю; рішення щодо покарання приймали судді (Вх 21:20; Лв 24:17)

Стосовно тварин

Якщо хтось натрапляв на домашню тварину, з якою щось трапилось, він був зобов’язаний допомогти їй, навіть якщо ця тварина належала його ворогові (Вх 23:4, 5; Пв 22:4)

В’ючних тварин не можна було перевантажувати роботою чи погано з ними обходитись (Пв 22:10; пор. Пр 12:10)

Під час молотьби бику заборонялось зав’язувати рот, щоб він міг їсти зерно, яке молов (Пв 25:4; пор. 1Кр 9:7—10)

Заборонялося забирати пташку разом з її яйцями, щоб не знищити ціле сімейство (Пв 22:6, 7)

Заборонялося різати корову чи вівцю в один день з її малям (Лв 22:28)

МЕТА ЗАКОНУ

Він виявляв переступи; показував, що ізраїльтяни потребують прощення і що для справжнього викупу від гріхів необхідна більша жертва (Гл 3:19)

Наче вихователь, він захищав і дисциплінував ізраїльтян, готуючи їх до приходу Месії, котрий мав стати їхнім наставником (Гл 3:24)

Різноманітні постанови Закону були «тінню» чогось більшого, що мало настати в майбутньому, і допомагали щирим ізраїльтянам розпізнати Месію, оскільки ті могли бачити, як на ньому сповнялись пророчі образи Закону (Єв 10:1; Кл 2:17)