(євр. пе́шет, пішта́г; грец. лı́нон).

Рослина, яку вирощують ще з давніх часів. З її волокон тепер, як і колись, тчуть полотно. Льон звичайний, або льон-довгунець, (Linum usitatissimum) виростає заввишки від 30 до 120 см. Тонке стебло, на якому розміщені світло-зелені лінійні листки, розгалужується лише вгорі. Кожне розгалуження увінчується п’ятипелюстковою квіткою синього або блакитного (рідко білого) кольору (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 1, с. 544).

Коли льон «вкрив[ав]ся цвітом», це означало, що його можна збирати (Вх 9:31). Рослини виривали руками або викопували мотикою, а тоді сушили. Мабуть, саме з цією метою стебла льону були розстелені на даху будинку Рахав у Єрихоні (ІсН 2:6).

Очевидно, євреї обробляли льон так, як у I ст. н. е. описав Пліній Старший (Pliny. Natural History. XIX, III, 17, 18) і як зображено на малюнках, знайдених у гробницях в єгипетському поселенні Бені-Хасан. Із зібраного льону зривали насіннєві коробочки, а стеблини клали у воду під гніт. У воді корова́ оболонка розкладалась, звільняючи волокна. Коли зовнішня оболонка стеблин розмокала, льон виймали з води, розкладали на сонці і багато разів перевертали, поки він цілком не висихав. Потім льон товкли на кам’яних плитах, а розділені волокна чесали, щоб очистити їх від костриці. З гірших волокон, які містились під корово́ю оболонкою, робили ґноти для ламп (див. Іс 42:3; 43:17; Мт 12:20), а з внутрішніх волокон — білішого кольору і кращої якості — пряжу, яку вигладжували, довго б’ючи об твердий камінь.

Вважається, що найкраще льон росте в низинах та на алювіальних ґрунтах, поширених в Єгипті. У давнину ця країна славилася своїм тонким лляним полотном. Тому одна з посланих Богом кар — град, який побив льон і ячмінь,— завдала серйозної шкоди єгипетському господарству (Вх 9:23, 31). Згодом Ісая записав проголошення присуду на Єгипет, згідно з яким мали засоромитися й «ті, що працюють із чесаним льоном» (Іс 19:9). (Див. ЛЛЯНЕ ПОЛОТНО.)