Єгова дав дуже чіткий закон щодо святості крові. Пролиття людської крові занечищувало землю, в якій жили ізраїльтяни і в якій перебував Єгова. Очистити землю можна було тільки кров’ю того, хто її пролив (Бт 9:5, 6; Чс 35:33, 34). Тому, якщо в Ізраїлі ставалося вбивство, месник за кров обов’язково мав покарати вбивцю смертю і так виконати закон «життя за життя» (Бт 21:23; Чс 35:21). А що сказати про ненавмисне вбивство? Наприклад, коли людина рубала дерево, лезо сокири могло злетіти з топорища і випадково вбити когось (Пв 19:4, 5). Передбачивши можливість таких нещасних випадків, Єгова зі свого милосердя наказав виділити шість міст-сховищ, де винний у ненавмисному вбивстві міг знайти притулок і захист від месника за кров (Чс 35:6—32; ІсН 20:2—9).

Розташування. Незадовго до своєї смерті Мойсей призначив три міста-сховища на Сх. від Йордану. Перше з них, Бецер, розташовувалося на Пд., у плоскогірному регіоні на території племені Рувима, на Сх. від пн. узбережжя Мертвого моря. Друге, Рамот, належало племені Гада і розташовувалося в Гілеаді, приблизно посередині сх. частини ізраїльських земель. Третє, Голан, лежало на Пн., в Башані, у володіннях племені Манасії (Пв 4:43; ІсН 21:27, 36, 38). Після того як ізраїльтяни перейшли на зх. бік Йордану, Ісус Навин виділив ще три міста-сховища: Хеврон на Пд., у наділі Юди; Сихем у центральній частині Ізраїлю, в гористому краї Єфрема; Кедеш на Пн., на території племені Нефталима, що пізніше стала відома як Галілея (ІсН 21:13, 21, 32). Усі ці міста були містами левітів, а одне з них, Хеврон,— священицьким. Оскільки вони були відділені як міста-сховища, їх освятили (ІсН 20:7).

Судовий процес. Діставшись до міста-сховища, людина розповідала старійшинам при міській брамі, що сталося, і тоді їй дозволяли залишитися в місті. Щоб такою можливістю не скористався той, хто скоїв навмисне вбивство, утікач згодом мав довести свою невинність перед судом у місті, під юрисдикцією якого було місце вбивства. Якщо втікача визнавали невинним, він повертався в місто-сховище. Однак безпеку йому гарантували лише в тому разі, коли він залишався в місті до кінця свого життя або до смерті первосвященика. Жоден викуп не міг змінити ці умови (Чс 35:22—29, 32; ІсН 20:4—6). Навіть священний жертовник Єгови не давав убивці захисту, як видно з випадку Йоава (Вх 21:14; 1Цр 1:50; 2:28—34; див. МЕСНИК ЗА КРОВ).

Як же сильно міста-сховища, передбачені Єговою для захисту тих, хто скоїв ненавмисне вбивство, відрізнялися від язичницьких святинь стародавніх народів та церков загальновизнаного християнства! Впродовж століть у таких будівлях могли знайти укриття не лише невинні люди, але й злочинці. А в ізраїльських містах-сховищах захист (причому на певних умовах) надавали тільки тим, хто вбив людину ненавмисно. Цей устрій заохочував ізраїльтян виявляти пошану до святості життя.