Урочиста обіцянка, яку людина давала Богові, зобов’язуючись виконати якусь справу, принести жертву або дар, розпочати якесь служіння чи стримуватись від того, що саме по собі не було протизаконним. Людина давала обітницю добровільно, з власної волі. Обітниця мала таку ж силу, як клятва; вислови «клястися» і «давати обітницю» іноді вживаються в Біблії разом (Чс 30:2; Мт 5:33). Даючи обітницю, людина зазвичай заявляла про свій намір, а даючи клятву, зверталася до когось наділеного владою з метою запевнити його в тому, що говорить правду або неодмінно виконає обіцяне. Клятвами (присягами) часто підтверджували угоди (Бт 26:28; 31:44, 53).

У Біблії перша згадка про обітницю міститься в Буття 28:20—22. Там описано, що Яків пообіцяв дати Єгові десяту частину зі свого майна, якщо Єгова далі буде з ним, допоможе йому з миром повернутися додому і так покаже, що є його Богом. Яків не торгувався з Богом, а хотів бути впевненим у його схваленні. Отже, обітниці складали ще патріархи (див. також Йв 22:27); як і у випадку з іншими патріархальними звичаями, Мойсеїв закон лише затвердив і впорядкував звичай давати обітниці, а не започаткував його.

Приклад Якова показує, що люди нерідко давали обітниці, коли просили в Бога прихильності і допомоги, аби успішно виконати якусь справу. Ще один приклад такої обітниці — це обітниця ізраїльтян знищити міста ханаанського царя Арада, якщо Єгова дасть їм перемогу (Чс 21:1—3). Даючи обітницю, людина також могла виразити відданість Єгові та чистому поклонінню (Пс 132:1—5) або показати, що відокремлює себе чи своє майно для особливого служіння (Чс 6:2—7). Деякі батьки складали обітниці, що стосувалися їхніх дітей; наприклад, Анна дала обітницю щодо Самуїла (1См 1:11; пор. Сд 11:30, 31, 39). У таких випадках діти брали участь у виконанні обітниці.

Добровільні, але обов’язкові для виконання. Обітниці були цілком добровільними. Але якщо хтось давав обітницю, то, згідно з Божим законом, мусив її виконати. Тому в Біблії говориться, що, давши обітницю, людина зобов’язувала нею себе («свою душу»), тобто ручалася власним життям, що виконає своє слово (Чс 30:2, прим.; див. також Рм 1:31, 32). Оскільки йдеться про життя, стає зрозуміло, чому Біблія закликає бути дуже обачним і, перш ніж дати обітницю, серйозно обдумати всі пов’язані з нею обов’язки. У Законі говорилося: «Якщо даси Богу Єгові якусь обітницю, то не зволікай її виконати, бо Єгова, твій Бог, обов’язково вимагатиме цього від тебе. Якщо ти не виконаєш своєї обітниці, то будеш винний у гріху. Але якщо не даси обітниці, то не будеш винний у гріху» (Пв 23:21, 22).

У книзі Екклезіаста сказано: «Що пообіцяв, те виконай. Ліпше не дати обітниці, ніж дати і не виконати. Не дозволяй устам ввести тебе у гріх і не говори перед ангелом, що це була помилка» (Ек 5:4—6). Обітниця, дана поспіхом або на емоціях, легко може стати пасткою (Пр 20:25). Згідно з Законом, той, хто давав обітницю поспішно, ставав винним у гріху перед Богом і мав принести приношення за провину (Лв 5:4—6). Обітниця не мала жодної вартості в Божих очах, якщо не узгоджувалася з його праведними законами і якщо її давали з неправильних спонук серця (Пс 51:16, 17).

Обітниці жінок у світлі Закону. В Числа 30:3—15 записані закони, що стосувалися обітниць жінок. Якщо батько, почувши про обітницю, яку дала його дочка, не мав нічого проти, то її обітниця лишалася в силі; якщо ж він був незгідний, то міг скасувати таку обітницю. Подібно і обітниця дружини (або зарученої дівчини) залежала від згоди чоловіка (або нареченого). Якщо чоловік скасовував обітницю через якийсь час після того, як почув про неї, то провина його дружини лягала на нього (Чс 30:14, 15). Якщо ж обітницю давала вдова або розлучена жінка, то все, чим вона зобов’язувала себе, залишалося в силі (Чс 30:9).

Як розпоряджалися тим, стосовно чого давали обітницю. За обітницею можна було віддати Єгові людину або якесь майно, скажімо землю (виняток становило те, що за Законом вже було відділене для Бога: первістки, перші плоди, десятини тощо) (Лв 27:26, 30, 32). Те, що за обітницею було «освячене» (євр. ко́деш, відокремлене як святе або для священного вжитку), можна було викупити, сплативши у святиню певну суму; не дозволялося викупляти лише чистих тварин (Лв 27:9—27). Але те, що було «присвячене» (євр. хе́рем), заборонялося викупляти, бо це повністю і назавжди ставало майном святині або, якщо було присвячене для знищення, обов’язково мало бути знищене (Лв 27:28, 29, прим.).

Неналежні або нечисті обітниці. Обітниці, які давали в язичницьких релігіях, часто були пов’язані з нечистими, аморальними звичаями. У Фінікії, Сирії та Вавилоні прибутки від храмової проституції присвячувалися ідолу або храму. В Ізраїлі такі гидкі обітниці були протизаконними: «Не можна для виконання обітниці приносити в дім Єгови, вашого Бога, ціну, заплачену повії, або ціну, заплачену чоловікові, який займається проституцією» (Пв 23:18).

Після знищення Єрусалима пророк Єремія нагадав юдеям, які жили в Єгипті, одну з причин того, чому їх спіткало лихо: вони складали обітниці «Цариці небес» і приносили їй жертви. Жінки, які брали активну участь у такому ідолопоклонстві, заявляли, що їхні чоловіки схвалюють поклоніння тій богині і дані їй обітниці, і тому не збиралися від них відмовлятися. Ці жінки виправдовувалися тим, що нібито діють згідно із заповідями щодо обітниць жінок (Чс 30:10—15). Але Єремія засудив їхні вчинки, адже насправді це було ідолопоклонство і порушення Закону (Єр 44:19, 23—25; 2Кр 6:16—18).

Лицемірні обітниці. Після повернення з вигнання юдеї не втягувалися у відверте ідолопоклонство. Однак вони «заради своєї традиції позбавили сили Боже слово». На ставлення людей до обітниць та інших сфер поклоніння впливали їхні релігійні провідники, які неправильно тлумачили Закон і видавали «людські заповіді за Божі вчення» (Мт 15:6—9). Наприклад, за юдейською традицією, якщо чоловік казав батькові або матері: «Все, що я маю і чим міг би допомогти тобі,— це дар, присвячений Богові» (тобто заявляв про присвячення або освячення), то цим він обіцяв освятити своє майно як дар Богові і тому не міг використовувати його, щоб допомагати батькам. Вважалося, що відтоді права на його майно в першу чергу належали храму, але насправді син міг вільно ним розпоряджатися (Мт 15:5, 6).

Пожертви, пов’язані з обітницями. Згідно з Законом, разом з деякими жертвами іноді приносили цілопалення (людина робила це, аби показати, що цілковито присвячена Єгові, і попросити його прийняти жертву) (Лв 8:14, 18; 16:3). Те саме стосувалося і обітниць (Чс 6:14). Цілопалення приносили на знак особливої обітниці (Чс 15:3; Пс 66:13). Якщо хтось вирішував принести «мирну жертву, щоб виконати свою обітницю», то це мала бути безвадна тварина, частину якої спалювали на жертовнику (Лв 22:21, 22; 3:1—5).

Про обітницю, яку дав Їфтах перед битвою з аммонітянами (Сд 11:29—31), говориться у статті ЇФТАХ.

Павло дотримується вимог Закону щодо обітниць. Біблія згадує, що апостол Павло дав обітницю, але не уточнює, яку саме: обітницю назорейства чи якусь іншу. Крім того, невідомо, чи Павло дав її перед тим, як став християнином, чи після. Можливо, час дії його обітниці закінчився, коли він підстриг волосся, будучи в Кенхреї (Дії 18:18), або, як дехто вважає, коли пішов до Єрусалимського храму з чотирма чоловіками, в яких теж закінчувався період дії обітниці. Але слід взяти до уваги, що до храму Павло пішов за порадою братів з керівного органу, щоб показати, що він поводиться правильно і своїм навчанням не спонукує людей відступати від Закону (а саме такі чутки дійшли до деяких християн-євреїв). У ті дні було прийнято покривати чиїсь видатки, пов’язані з церемоніальним очищенням після закінчення дії обітниці; саме це і зробив Павло (Дії 21:20—24).

Щоб зрозуміти, чому Павло та інші брати з керівного органу схвалювали виконання деяких вимог Закону попри те, що Христова жертва його усунула, потрібно врахувати деякі факти. Ізраїльтяни отримали Закон від Бога Єгови. Тому апостол Павло писав: «Закон духовний», а про його постанови він сказав: «Закон... святий і заповідь свята, праведна й добра» (Рм 7:12, 14). Отже, християни не зневажали храму і не вважали неправильним служіння, яке там здійснювалося. Храм і служіння в ньому не мали нічого спільного з ідолопоклонством. Виконання численних настанов Закону було невід’ємною частиною життя євреїв. Більш того, це був не лише релігійний, але й державний закон, тому всі, хто жив у тому краї, були зобов’язані дотримуватися деяких положень Закону (скажімо, заборони працювати в суботу).

Однак важливо пам’ятати: християни не вважали, що їхнє спасіння залежить від дотримування Закону. Апостол Павло пояснив, що багато питань — наприклад, їсти м’ясо чи овочі, відзначати якісь дні чи не відзначати і навіть чи їсти м’ясо, яке перед продажем на ринку було пожертвуване ідолам,— це справа сумління. Він сказав: «Хтось вважає один день важливішим від іншого, а хтось вважає всі дні однаковими. Тож нехай кожен буде твердо переконаний у своїх рішеннях. Людина, яка відзначає якийсь день, робить це для Єгови. Так само й людина, яка їсть, їсть для Єгови, бо дякує за це Богові. Той же, хто не їсть, не їсть для Єгови, і все одно дякує Богу». Тоді Павло підсумував свої доводи, висловивши такий принцип: «Царство Боже — це не їжа чи напої, а праведність, мир і радість, які дає святий дух». І на завершення він додав: «Щасливий той, хто не осуджує себе за власне рішення. Проте якщо він має сумніви і все-таки їсть, то вже заслуговує осуду, бо робить це всупереч вірі. А все, що всупереч вірі,— гріх» (Рм 14:5, 6, 17, 22, 23; 1Кр 10:25—30).

У Дії 21:20 говориться: «Почувши це [тобто про те, як Бог благословляв Павлове служіння серед інших народів], присутні почали прославляти Бога, проте сказали Павлу: “Бачиш, брате, скільки юдеїв повірило? Тисячі! І всі вони ревно дотримуються Закону”». Коментуючи ці слова, біблеїст Альберт Барнс пише: «Тут ідеться про закони щодо обрізання і жертв, м’яса, свят, особливого ставлення до певних днів і т. д. Може здаватися дивним, що вони [юдеї, які стали християнами] продовжували дотримуватися цих звичаїв, адже християнство було покликане їх скасувати. Але варто пам’ятати: 1) Ці звичаї встановив сам Бог, і вони були навчені їх дотримуватися. 2) Апостоли їх трималися, доки були в Єрусалимі, і вважали, що було б немудро піддавати їх суворій критиці [Дії 3:1; Лк 24:53]. 3) У Єрусалимі ніколи не поставало питання щодо необхідності дотримуватися тих звичаїв. Воно виникло лише в новонавернених язичників — і мало виникнути, адже якщо їм треба було їх дотримуватися, то уповноважені особи мали надати відповідну вказівку. 4) Рішення, ухвалене радою (розд. 15), стосувалося лише неєвреїв [Дії 15:23]... 5) Можна було очікувати, що, краще зрозумівши християнство й усвідомивши його широку, вільну та всеосяжну природу, християни зрештою відмовились би від вузьких постанов Мойсея без зайвого галасу. А от якби це питання [відкрито] піднялося в Єрусалимі, то посилився б опір християнству і в християнській церкві почалися б чвари, через що поширення християнського вчення могло сповільнитися. 6) До того ж, згідно з Божественним Провидінням, наближався час знищення храму, міста і народу, а це мало покласти край принесенню жертв і, як наслідок, назавжди скасувати дотримування Мойсеєвих обрядів. Оскільки знищення було дуже близько і воно мало стати незаперечним доводом проти дотримування Мойсеєвих обрядів, Великий Голова церкви не дозволив, щоб це питання спричинило непотрібні суперечки між учнями в Єрусалимі» (Barnes A. Notes, Explanatory and Practical, on the Acts of the Apostles. 1858).