Плітка — це не підтверджена фактами чутка; поговір. Наклеп — це неправда, що знеславляє якусь людину; зазвичай наклеп зводять з лихими намірами, в усній чи письмовій формі.

Загалом розмовляти про людей цілком нормально. Люди можуть говорити про інших щось похвальне або просто з цікавості обговорювати щось незначне і необразливе. А втім, якщо не стримувати свій язик, можна легко сказати щось негативне, те, що нашкодить іншій людині чи створить їй проблеми. Біблія застерігає від пустої балаканини, пояснюючи, що язик дуже важко приборкати і що «серед наших органів він представляє світ неправедності, бо опоганює все тіло та запалює весь життєвий шлях». Руйнівна дія язика підкреслюється такими словами: «Він запалюється від геєни» (Як 3:6). Біблія неодноразово нагадує про небезпечність беззмістовної, необережної мови. Така мова пов’язується з безглуздям та глупотою (Пр 15:2) і прирівнюється до згубної пастки; через свій язик людина може навіть погубити себе (Пр 13:3; 18:7). «При багатослів’ї не уникнути переступу»,— каже одне прислів’я і радить стримувати свої уста, бо це розсудливо (Пр 10:19). Інше прислів’я теж застерігає від необдуманої, необережної та беззмістовної мови: «Хто стримує свої уста і язик, той береже себе від біди» (Пр 21:23).

Ісус Христос сказав: «Чим переповнене серце, те говорять уста» (Мт 12:34). Тож те, про що людина часто говорить, є яскравим показником того, що в неї на серці. Біблія закликає нас оберігати своє серце і роздумувати й говорити про те, що правдиве, заслуговує серйозної уваги, праведне, чисте, викликає почуття любові, про що схвально говорять, що чеснотливе і гідне хвали (Пр 4:23; Флп 4:8). Ісус сказав, що людину «опоганює те, що виходить з уст», зокрема «грішні думки» та «неправдиві свідчення». Все це виходить з уст, але, як зазначив Ісус, бере свій початок із серця (Мт 15:11, 19).

Плітка може перерости в наклеп і мати згубні наслідки для того, хто його поширює. Важко заперечити правдивість слів з Екклезіаста 10:12—14: «Вуста безглуздого нищать його самого. Перші його слова — це безглуздя, а останні — згубне безумство. І все ж безглуздий продовжує говорити».

Пліткуючи, людина зазвичай обговорює чиїсь вчинки або приватне життя. При цьому вона може поширювати безпідставні чутки чи навіть брехню. Якщо пліткар і не знає, що його слова суперечать фактам, він усе одно стає винним у поширенні неправди. Плітка може стосуватися чиїхось недоліків і помилок. У такому разі, навіть якщо сказане є правдою, пліткар чинить неправильно і виявляє брак любові. Прислів’я каже: «Хто прощає переступ, той шукає любові, а хто постійно говорить про нього, той розділяє близьких друзів» (Пр 17:9).

Апостол Павло дав наглядачеві Тимофію пряму пораду щодо молодих вдів, які не були зайняті ані піклуванням про сім’ю, ані служінням іншим. Він написав: «Такі вдови звикають нічого не робити та ходять від одного дому до іншого. Вони не лише нічого не роблять, але й пліткують, втручаються в чужі справи і говорять те, що не треба» (1Тм 5:13). Така поведінка є негідною. Павло також писав збору у Фессалоніках: «Декотрі серед вас поводяться негідно: зовсім не працюють, а лише втручаються в те, що їх не стосується» (2Фс 3:11). Апостол Петро поставив «втручання в чужі справи» в один ряд з убивством, крадіжкою та іншими злочинами (1Пт 4:15).

Однак цілком доречно, коли хтось розповідає про обставини, що торкаються збору, тим братам, які наділені обов’язками наглядача і владою вирішувати такі питання; це не є ані пліткою, ані наклепом. Один з прикладів цього — ситуація, що виникла у християнському зборі в стародавньому Коринфі. Незгоди та вивищування одних людей над іншими породжували сектантство і руйнували єдність збору. Тоді дехто з «Хлоїних домашніх», яким було відомо про цю ситуацію і яких непокоїв духовний стан збору, розповіли про все Павлові. У той час Павло був в Ефесі, але він негайно написав листа з настановами для коринфських християн (1Кр 1:11).

У чому різниця між пліткою і наклепом?

Тимчасом як плітки бувають до певної міри невинними (хоча і вони можуть перерости в наклеп чи спричинити його), наклеп завжди завдає шкоди й болю та веде до суперечок. Незалежно від того, керувалася людина лихими мотивами чи ні, звівши наклеп, вона стягує на себе Боже несхвалення, адже Єгова ненавидить «кожного, хто сіє між братами суперечки» (Пр 6:16—19). У грецькій мові щодо того, хто зводить на когось наклепи або когось звинувачує, вживалося слово діа́болос. Також це слово вживається в Біблії як титул Сатани Диявола, найбільшого наклепника, який знеславляє Бога (Ів 8:44; Об 12:9, 10; Бт 3:2—5). Це показує, від кого походять наклепи.

Наклеп може стати каменем спотикання для інших, особливо для того, хто став жертвою наклепу. У Законі, який Бог дав Ізраїлю, містився такий наказ: «Не поширюй наклепів серед свого народу. Не посягай на життя свого ближнього» (Лв 19:16). З цих слів видно, наскільки наклеп небезпечний: тому, кого фальшиво звинувачували в чомусь, могла загрожувати смертна кара. Через фальшивих свідків померло багато невинних людей (1Цр 21:8—13; Мт 26:59, 60).

Наклепнику подобається розкривати конфіденційну інформацію тим, хто не має права її знати (Пр 11:13). Він отримує задоволення, коли розповідає щось сенсаційне. Той, хто слухає наклепника, теж чинить неправильно і шкодить самому собі (Пр 20:19; 26:22). Почувши від наклепника щось неприємне про своїх друзів, людина може відвернутися від них; наклеп породжує ворожнечу і розбрат (Пр 16:28).

Згідно з біблійним пророцтвом, однією з ознак «останніх днів» є те, що багато людей будуть наклепниками (2Тм 3:1—3). Якщо в Божому народі хтось (чи то чоловік, чи жінка) стає наклепником, то відповідальні брати у християнському зборі мають докорити такій людині і виправити її (1Тм 3:11; Тит 2:1—5; 3Ів 9, 10). Наклепник зчиняє суперечки (Пр 16:28) і сприяє «учинкам плоті» (скажімо, ненависті, незгодам і розбрату), через які ні він сам, ні ті, хто грішить через нього, не успадкують Божого Царства (Гл 5:19—21). Хоча наклепник може бути хитрим і обманювати, «його зло буде викрито перед усім збором» (Пр 26:20—26). Ісус викрив наклепника Юду (Ів 6:70) перед своїми апостолами і зрештою відкинув його. Подальші події призвели до загибелі Юди (Мт 26:20—25; Ів 13:21—27; 17:12).

Однією з форм наклепу є лихослів’я, або зневажлива мова, за що людину можуть виключити з християнського збору; Біблія каже, що лихослови не гідні життя (1Кр 5:11; 6:9, 10, див. прим.). Наклепи і лихослів’я нерідко пов’язані з бунтом проти Бога або тих, кого він наділив владою у зборі свого народу. Так було у випадку Корея і його прибічників, які повстали проти порядку, встановленого Богом, та зводили наклепи на Мойсея й Аарона (Чс 16:1—3, 12—14). Учень Юда згадав про цих бунтарів і про наслідки, яких вони зазнали, коли застерігав християн проти зневажливої мови, нарікань, скарг і пишномовних вихвалянь (Юд 10, 11, 14—16).