В Біблії цим словом зазвичай називають жінку, яка вступає в статеві стосунки поза шлюбом, особливо якщо вона робить це за плату. Грецьке слово по́рне (озн. «повія; блудниця; проститутка») походить від кореня зі значенням «продавати». Єврейське слово зона́ (озн. «повія; проститутка») походить від кореневого дієслова зана́, що означає «займатися проституцією; чинити статеву розпусту».

Бог завжди засуджував проституцію. Ще в Едемі, об’єднавши подружніми узами Адама і Єву, він встановив досконалу норму для шлюбу: «Покине чоловік батька і матір та приліпиться до своєї дружини, і вони стануть одним тілом» (Бт 2:24). Хоча Бог засуджував проституцію, він дозволив наложництво і полігамію, навіть серед своїх служителів. Але у відповідний час він через Ісуса Христа відновив досконалу норму для шлюбу. Ісус цитував вищезгадані слова свого Батька, а апостол Павло показав, що християни теж повинні дотримуватися цієї норми. Він сказав, що християнин, який порушує її та вступає в стосунки з повією, стає з нею «одним тілом» (Мт 19:4—9; 1Кр 6:16).

Те, як давні служителі Бога ставились до проституції, видно з випадку, який трапився з Юдою, правнуком Авраама. Коли Юда зі своєю родиною як чужинець жив у Ханаані, де проституція вважалась чимось нормальним, він одного разу вступив в інтимні стосунки з Тамарою, вдовою свого сина Ера. Він не впізнав її, бо вона була вдягнена, як повія. Після того як стало відомо, що вона вагітна, Юді розповіли: «Твоя невістка Тамара стала повією і тепер вагітна». Оскільки Тамара мала одружитися з його сином Шелахом, він наказав спалити її (тобто спочатку вбити, а потім спалити, як щось огидне). Дізнавшись правду, Юда не почав виправдовуватись, а сказав про Тамару: «Вона праведніша від мене, бо я не дав її своєму синові Шелаху». Юда виправдав вчинок Тамари, яка, зрозумівши, що він не хоче, аби його син Шелах вступив з нею в левіратний шлюб, вдала з себе повію, щоб народити від нього нащадка (Бт 38:6—26).

Коли діяв Закон. У Законі, який Бог дав Ізраїлю, говорилося: «Не стягуй ганьби на свою дочку — не роби з неї повії, щоб у краю не поширилась проституція і щоб він не наповнився розбещеністю» (Лв 19:29). Перелюб заборонявся в сьомій заповіді (Вх 20:14; Пв 5:18); покаранням за нього була смерть і перелюбника, і перелюбниці (Лв 20:10). Такий самий вирок чекав дівчину, яка виходила заміж, неправдиво стверджуючи, що вона незаймана (Пв 22:13—21). Якщо заручена дівчина чинила статеву розпусту з іншим чоловіком, її карали смертю, так само як перелюбну дружину (Пв 22:23, 24). А якщо статеву розпусту чинила незаймана дівчина, яка ще не була заручена, то вона,— якщо її батько не був проти,— мала стати дружиною чоловіка, який її спокусив (Вх 22:16, 17; Пв 22:28, 29).

Закон забороняв священикам одружуватись з повіями. А якщо дочка священика ставала повією, то її треба було вбити і спалити у вогні (Лв 21:7, 9, 14). «Ціну, заплачену повії» заборонялося приносити у святиню Єгови як пожертву, бо проституція була огидною для Єгови (Пв 23:18).

Коли Соломон з мудрістю і розумінням вирішив справу двох повій, це дуже зміцнило віру народу в те, що він є гідним наступником царя Давида. Мабуть, цю справу судді нижчого суду вважали занадто складною, тому передали її на розгляд царя (Пв 1:17; 17:8—11; 1См 8:20). Можливо, цих жінок названо повіями тому, що вони вчинили статеву розпусту, а не тому, що заробляли на життя проституцією. Вони могли бути єврейками або, цілком можливо, чужинками (1Цр 3:16—28).

Храмові проститутки. Храмова проституція була невід’ємною частиною фальшивої релігії. Геродот писав: «Однак найганебніший звичай у вавилонян — це такий. Кожна тамтешня жінка один раз у своєму житті зобов’язана піти й сісти біля святилища Афродіти і з’єднатися з якимсь іноземцем» (Історії. I. 199). Храмова проституція також була пов’язана з поклонінням Ваалу, Астарті та іншим богам і богиням Ханаану та інших країв.

Храмовою проституцією займалися і чоловіки (1Цр 14:23, 24; 15:12; 22:46).

«Шлях у могилу». У 7-му розділі книги Прислів’я цар Соломон описав ситуацію, за якою спостерігав з вікна свого дому. Він побачив, як повія заманює у свої сіті, і описав, чим це закінчується для тих, хто в них потрапляє. Соломон помітив юнака, який ввечері йшов вулицею, неподалік від дому повії. Він каже, що цьому юнаку «бракувало розсудливості» (букв. «бракувало серця»). (Див. СЕРЦЕ.) До нього підійшла жінка, одягнена нескромно, як зазвичай одягаються повії. Хоча ця жінка промовляла солодкі слова, насправді вона була галасливою і непокірною, а її серце — підступним. Повія прикидалась праведною, кажучи, що того дня вона принесла мирні жертви (так вона дала зрозуміти, що в її домі є смачна їжа, адже той, хто приносив мирну жертву, брав її частину для себе і своєї сім’ї) (Пр 7:6—21; 7:7, прим.).

Цей юнак не зміг протистояти спокусі вчинити гріх. Втративши здоровий глузд, він пішов за повією, «наче бик на заріз», наче чоловік, якого забили в колодки і який вже не уникне покарання. Соломон каже, що зрештою «стріла... проб’є його печінку», тобто він отримає рану, яка призведе до смерті — як буквальної, так і духовної. Він міг померти буквально, заразившись смертельною хворобою, що передається статевим шляхом (наприклад, на пізній стадії сифілісу бактерії руйнують печінку), і померти духовно, втративши Боже схвалення. Вчинивши серйозний гріх проти Бога, він поставив під загрозу своє життя. Соломон закінчує свою розповідь такими словами: «Її дім — це шлях у могилу, він веде до кімнат смерті» (Пр 7:22, 23, 27; пор. Пр 2:16—19; 5:3—14).

Ціна стосунків з повіями. Той, хто має такі стосунки, руйнує найцінніше, що в нього є,— дружбу з Богом. Також така людина стягує ганьбу на свою сім’ю і псує свої сімейні стосунки. Крім того, книга Прислів’я застерігає, що вона може зіпсувати свою репутацію, страждати решту свого життя і втратити все, що здобула важкою працею (Пр 5:9, 10; 29:3).

Тому цар Соломон радить: «Не жадай у своєму серці її вроди... бо через повію можна залишитися тільки з буханцем хліба, а чужа дружина полює на дорогоцінне життя» (Пр 6:24—26). Це може означати, що ізраїльтянин, який зв’язався з повією, розтринькував своє майно і опинявся в нужді (пор. 1См 2:36; Лк 15:30), але якщо він чинив перелюб з чужою дружиною, то втрачав своє життя (згідно з Законом, за перелюб карали смертю). Також можливо, що в Прислів’я 6:26 повією названо невірну дружину.

В останніх віршах 6-го розділу (Пр 6:29—35) сказано: «Так буває з кожним, хто має інтимні стосунки з дружиною ближнього: хто торкається її, не уникне кари. Люди не зневажають злодія, якщо він краде через голод, щоб наїстися. Але як упіймають його, він заплатить усемеро, віддасть усе цінне, що є в його домі. Хто чинить з жінкою перелюб, тому бракує розсудливості, і хто робить це, губить себе. Його чекають рани та безчестя, і ганьба його не зітреться. Бо ревнощі запалюють у серці чоловіка лють, і він не матиме співчуття, коли буде мстити. Не прийме він жодної плати і не захоче примиритися, хоч би яким великим був твій дар».

Вищезгадані вірші можуть означати, що люди розуміли злодія, якщо він крав через голод, і не сильно його засуджували. Однак якщо його ловили на крадіжці, то за Законом він мав відшкодувати вкрадене з відсотками (Вх 22:1, 3, 4). Слова «заплатить усемеро» можуть означати, що він мав виплатити штраф повною мірою. Але перелюбник не міг просто заплатити штраф за свій гріх. Він не міг позбутися великої ганьби і відкупитися від покарання, на яке заслуговував.

Якщо хтось із християн, які є членами духовного тіла Христа, має стосунки з повією, або чинить статеву розпусту, то він бере один із членів тіла Христа і робить його членом тіла повії, стаючи з нею одним тілом. Таким чином він грішить проти власного тіла, яке є членом тіла Христа (1Кр 6:15—18).

Щоб врятуватися, необхідно полишити проституцію. Ті, хто займається проституцією, отримають надію на спасіння, якщо покинуть це ганебне заняття і почнуть виявляти віру у викупну жертву Ісуса Христа. Інакше вони не успадкують Божого Царства (Гл 5:19—21; Еф 5:5). У своєму листі до християн у Коринфі апостол Павло нагадав їм, що дехто з них раніше був розпусником і перелюбником, але вони покинули свій грішний шлях, були обмиті і визнані праведними в ім’я Господа Ісуса Христа (1Кр 6:9—11). Багато повій в Ізраїлі показали, що, на відміну від релігійних провідників, мали сприйнятливі серця. Ці жінки, яких зневажали книжники і фарисеї, смиренно прийняли звістку Івана Хрестителя. Ісус поставив їх у приклад релігійним провідникам, сказавши: «Правду кажу вам: збирачі податків і повії йдуть у Боже Царство попереду вас» (Мт 21:31, 32).

Рахав. Повією, яка виявила віру в Бога і була визнана праведною, є Рахав з язичницького міста Єрихона (Як 2:25). В її домі зупинилися розвідники, яких Ісус Навин послав оглянути це місто (ІсН 2:1). Немає підстав вважати, що вони прийшли до неї займатися розпустою. Ось що стосовно мотивів розвідників сказали професори Карл Фрідріх Кейль і Франц Деліч: «Те, що вони прийшли в дім повії, не викликало підозри. Більш того, з її дому було легко втекти, адже він був у міському мурі, на самому верху, або прилягав до нього. Однак Господь скерував кроки розвідників так, що в цій грішниці вони знайшли саме ту людину, яка допомогла їм здійснити їхній задум. На її серце новини про чудеса, які живий Бог здійснив заради Ізраїля, справили таке враження, що вона не лише повідомила їм про відчай ханаанеян, але й, украй ризикуючи життям, сховала їх від своїх земляків і цим виявила віру в силу Бога Ізраїля» (Keil C. F., Delitzsch F. Commentary on the Old Testament. 1973. Vol. II. Joshua. P. 34). Оскільки Бог наказав ізраїльтянам вигнати ханаанців саме через їхню аморальну поведінку, а також благословив завоювання Єрихона і врятував Рахав, зовсім не логічно припустити, що розвідники займалися з нею розпустою або що вона і далі була повією. Те, що Рахав мала віру і виявляла її на ділі, врятувало їй життя. Згодом вона вступила у схвалений Богом шлюб з Салмоном з племені Юди і стала прародичкою Ісуса Христа (Лв 18:24—30; ІсН розд. 2; 6:22—25; Мт 1:1, 5).

Згадка про те, що Їфтах був сином повії (Сд 11:1), і про те, що Самсон ночував у домі повії в місті Газа (Сд 16:1), міститься у статтях ЇФТАХ і САМСОН.

Переносне значення. У Біблії «повією» названо особу, народ чи збір людей, присвячених Богові, які укладають союз зі світом і починають поклонятися фальшивим богам. Такою повією був народ Ізраїля. Він піддався спокусі «чинити розпусту» з чужими богами і, подібно як невірна дружина шукає інших чоловіків, шукав безпеки і спасіння від ворогів у чужих народів, а не у свого «чоловіка», Бога Єгови (Іс 54:5, 6). Більш того, Єрусалим настільки зіпсувався, що став поводитися гірше, ніж буквальні повії. Саме тому Єгова надихнув пророка Єзекіїля сказати такі слова: «Усім повіям зазвичай дають подарунок, але ти сама даєш подарунки усім своїм коханцям і підкуповуєш їх, щоб вони звідусіль приходили займатися з тобою проституцією» (Єз 16:33, 34). «Повіями» були названі і десятиплемінне царство Ізраїля, і двоплемінне царство Юди (Єз 23:1—49).

Найвідомішою символічною повією є повія, змальована в книзі Об’явлення. Вона сидить на багряному дикому звірові і має на чолі написане ім’я: «Вавилон Великий, мати повій та земних мерзот». З цією повією чинять «статеву розпусту земні царі» (Об 17:1—5; див. ВАВИЛОН ВЕЛИКИЙ).