Звичай під час жалоби робити на тілі порізи або дряпати руки й лице, очевидно, існував у багатьох стародавніх народах (Єр 47:5; 48:37). Мабуть, це робили для того, щоб умилостивити божества, які, за віруваннями цих людей, мали владу над померлими. Грецький історик Геродот описав, що робили скіфи, коли помирав їхній цар: «[Вони] відрізують кінчик вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях рамено, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку» (Історії. IV. 71).

Однак порізи на тілі робили не лише під час жалобних обрядів. Пророки Ваала, сподіваючись, що їхній бог їм відповість, почали «за своїм звичаєм різати себе кинджалами та колоти списами, так що їх аж заливала кров» (1Цр 18:28). Схожі ритуали виконували й інші стародавні народи. Наприклад, Геродот згадує, що під час свята Ісіди карійці, які населяли Єгипет, ножами робили собі рани на чолі (Історії. II. 61).

У Божому Законі заборонялося робити на своєму тілі порізи, коли хтось помирав (Лв 19:28; 21:5; Пв 14:1). Причина полягала в тому, що Ізраїль був святим народом для Єгови, його особливою власністю (Пв 14:2). Ізраїльтяни мали триматися осторонь будь-яких звичаїв, пов’язаних з ідолопоклонством. До того ж такі крайні вирази смутку, які супроводжувалися нанесенням собі ушкоджень, були недоречними для тих, хто знав правду про стан померлих і про надію на воскресіння (Дн 12:13; Єв 11:19). Заборона калічити себе також заохочувала ізраїльтян ставитися з повагою до людського тіла — діла рук Єгови.

Усе ж іноді ізраїльтяни, очевидно, нехтували Божим наказом не робити на своєму тілі порізів (Єр 41:5; пор. Мих 5:1).