Особа, через яку Бог виявляє свою волю і наміри (Лк 1:70; Дії 3:18—21). Хоча походження єврейського слова навı́ (озн. «пророк») до кінця не відоме, з того, як воно вживається, видно, що правдиві пророки були не звичайними вісниками, а речниками самого Бога, Божими людьми, які передавали його звістки (1Цр 12:22; 2Цр 4:9; 23:17). Вони були «серед наближених Єгови», і він виявляв їм свої таємниці (Єр 23:18; Ам 3:7; 1Цр 17:1; див. ПРОЗОРЛИВЕЦЬ).

Грецьке слово профе́тес буквально означає «той, хто висловлюється [від грец. про-, «перед», і фемı́, «казати»]» і вказує на людину, яка проголошує звістки, що, як вважається, походять з надприродного джерела. (Пор. Тит 1:12.) Хоча слово профе́тес може передавати думку про того, хто передрікає майбутнє, це значення не є основним. (Пор. Сд 6:7—10.) А втім, щоб жити згідно з волею Єгови, людині потрібно знати, який у нього намір щодо майбутнього,— тільки тоді вона зможе узгодити свої вчинки, бажання та цілі з Божою волею. Тому в переважній більшості випадків біблійні пророки передавали звістки, що тією чи іншою мірою стосувалися майбутнього.

Пророки в Єврейських Писаннях. Першим речником Бога з-поміж людей був, очевидно, Адам. Передаючи Божі вказівки своїй дружині Єві, він, по суті, виконував роль пророка. Ці вказівки стосувалися не лише того часу, але й майбутнього: вони виявляли, який у Бога намір щодо землі та людства і який шлях приведе людей до благословень (Бт 1:26—30; 2:15—17, 23, 24; 3:1—3). Першим пророком, який зберіг вірність Богові, був Енох, і його звістка містила чітке передречення майбутніх подій (Юд 14, 15). Ламех і його син Ной передавали людям отримані від Бога об’явлення стосовно Його волі та наміру (Бт 5:28, 29; 9:24—27; 2Пт 2:5).

Слово навı́ вперше вживається в Біблії, коли мова йде про Авраама (Бт 20:7). Цей чоловік не був відомий тим, що передрікав майбутнє, принаймні він не робив цього публічно. А втім, Бог передав йому звістку — пророчу обіцянку. Мабуть, Авраам був настільки вражений, що захотів розповісти іншим, передусім своїм рідним, про те, яку обіцянку він отримав і чому покидає Ур (Бт 12:1—3; 13:14—17; 22:15—18). Ісак і Яків — спадкоємці обіцянки — теж були «пророками», з якими Бог близько спілкувався (Пс 105:9—15). До того ж, благословляючи своїх синів, ці патріархи передрекли майбутнє (Бт 27:27—29, 39, 40; 49:1—28). Відтоді аж до I ст. н. е. всі правдиві пророки були нащадками Якова, тобто ізраїльтянами (за винятком Йова та Елігу, через яких Бог, очевидно, відкривав деякі істини ще до виходу Ізраїля з Єгипту).

На прикладі Мойсея найчіткіше видно, яку роль виконував пророк. Єгова показав, що пророк є його речником, коли призначив Аарона «пророком» і «речником» Мойсея, а Мойсею наказав бути «для [Аарона] як Бог» (Вх 4:16; 7:1, 2). Мойсей передрік чимало подій, які відбулися невдовзі, скажімо десять кар. Однак ще виразніше його роль пророка, тобто Божого речника, виявилась у тому, що він передав ізраїльтянам Закон-угоду біля гори Сінай і навчав народ Божої волі. Закон виконував дуже важливу функцію вже у ті часи, бо містив моральні норми для ізраїльтян, але він також вказував на майбутнє і на «прийдешні блага» (Гл 3:23—25; Єв 8:6; 9:23, 24; 10:1). Мойсей був видатним пророком, адже близько спілкувався з Богом (причому часто таке спілкування було двостороннім) і через нього люди отримали значно глибше розуміння Божої волі та наміру (Вх 6:2—8; Пв 34:10). Його брат Аарон і сестра Міріам теж служили пророками — в тому сенсі, що передавали іншим Божі звістки та настанови (і це необов’язково були передречення); те саме можна сказати про 70 старійшин народу (Вх 15:20; Чс 11:25; 12:1—8).

Окрім згаданого в Суддів 6:8 чоловіка, імені якого Біблія не називає, у книзі Суддів лише про Девору сказано, що вона пророкувала (Сд 4:4—7; 5:7). Але те, що слово навı́ не застосовується до когось іншого, саме по собі не означає, що в той час більше ніхто не виконував такого служіння. Коли Самуїл був маленьким, «Єгова рідко промовляв до людей, і видінь майже не було». Самуїл з юного віку почав служити речником Єгови, і завдяки тому, що передані через нього звістки сповнялися, всі розуміли: «Самуїл призначений пророком Єгови» (1См 3:1—14, 18—21).

В епоху царів у Ізраїлі майже завжди були пророки. (Пор. Дії 3:24.) Ще до смерті Самуїла почав пророкувати Гад (1См 22:5; 25:1). Він, а також пророк Натан відігравали важливу роль протягом Давидового правління (2См 7:2—17; 12:7—15; 24:11—14, 18). Ці пророки, як і їхні наступники, служили царськими радниками та літописцями (1Хр 29:29; 2Хр 9:29; 29:25; 12:15; 25:15, 16). Давид теж отримував від Бога об’явлення та передавав їх іншим; апостол Петро назвав Давида «пророком» (Дії 2:25—31, 34). Після розколу Ізраїля і в північному, і в південному царствах були вірні Богові пророки. Дехто з них пророкував провідникам і мешканцям обох царств. Під час і після вавилонської неволі пророками служили, наприклад, Даниїл, Огій, Захарій і Малахія.

Пророки неабияк сприяли правдивому поклонінню. Виконуючи своє служіння, вони певною мірою контролювали діяльність правителів Ізраїля та Юди: царів, які оступалися, вони відважно виправляли (2См 12:1—12), а тим, які вперто чинили зло, проголошували Божий вирок (1Цр 14:1—16; 16:1—7, 12). Коли священики порушували Божі закони і поводилися негідно, Єгова послуговувався пророками, щоб зміцнити віру праведних людей і повідомити тим, хто збився зі шляху, як знову здобути Боже схвалення. У багатьох випадках пророки, подібно до Мойсея, заступалися за царя і народ, молячись до Бога (Пв 9:18—29; 1Цр 13:6; 2Цр 19:1—4; пор. Єр 7:16; 14:11, 12). Пророки були особливо активними у важкі й небезпечні часи. Передрікаючи, які благословення принесе правління Месії, пророки вселяли в людей надію на майбутнє. Таким чином вони допомагали не лише своїм сучасникам, а й наступним поколінням, в тому числі нам сьогодні (1Пт 1:10—12). Однак через своє служіння пророкам доводилося зносити зневагу, насмішки і навіть фізичну наругу (2Хр 36:15, 16; Єр 7:25, 26; Єв 11:32—38). Той, хто з радістю приймав пророка, отримував духовні та інші благословення (1Цр 17:8—24; 2Цр 4:8—37; пор. Мт 10:41).

Як Бог призначав і надихав пророків. Призначення служити пророком не залежало від походження людини, хоча кілька пророків були левітами, наприклад Самуїл, Захарій (син Єгояди), Єремія, Єзекіїль, а ще дехто — нащадками пророків (1Цр 16:7; 2Хр 16:7). Таке служіння не було професією, яку обирали за власним бажанням. Бог сам вибирав пророків і призначав їх святим духом (Чс 11:24—29; Єз 1:1—3; Ам 7:14, 15); під дією цього духу вони знали, що говорити (Дії 28:25; 2Пт 1:21). Дехто спочатку відмовлявся прийняти нове призначення (Вх 3:11; 4:10—17; Єр 1:4—10). У випадку Єлисея призначення було дано через його попередника, Іллю, який на знак цього накинув на Єлисея свою накидку (1Цр 19:19—21).

Хоча пророки призначалися духом Єгови, вони не промовляли під Божим натхненням постійно. Дух Єгови сходив на них лише час від часу, відкриваючи їм звістки, які потрібно було проголосити (Єз 11:4, 5; Мих 3:8). Це справляло на них неабиякий вплив і спонукувало говорити (1См 10:10; Єр 20:9; Ам 3:8). Вони чинили надзвичайні діла, а їхній вигляд і поведінка показували, наскільки сильні та глибокі почуття вони переживали. Це частково пояснює, що означає вислів «поводитись як пророк» (1См 10:6—11; 19:20—24; Єр 29:24—32; пор. Дії 2:4, 12—17; 6:15; 7:55). Пророки були повністю зосереджені на своєму завданні і виконували його рішуче та впевнено, тому їхня поведінка могла здаватися іншим дивною чи навіть нелогічною; саме так перед воєначальниками виглядав пророк, який прийшов помазати Єгу. Однак коли воєначальники зрозуміли, що це пророк, то поставились до його звістки з усією серйозністю (2Цр 9:1—13; пор. Дії 26:24, 25). Якось, переслідуючи Давида, Саул під дією Божого духу почав «поводи[тися] як пророк»: він зняв із себе одяг і «лежав голий весь той день і всю ніч». Очевидно, саме тоді Давид зміг утекти (1См 19:18—20:1). Приклад Саула не означає, що пророки часто були голі, адже Біблія вказує на протилежне. У двох інших випадках пророки ходили роздягнені з конкретною метою — так вони підкреслювали певні деталі своїх пророцтв (Іс 20:2—4; Мих 1:8—11). Точно не відомо, чому Саул лежав голий; можливо, це показувало, що без царського вбрання він був звичайною людиною, цілком безпорадною перед силою та царською владою Єгови.

Єгова надихав пророків по-різному: він розмовляв з ними через ангелів (Вх 3:2—4; пор. Лк 1:11—17; Єв 1:1, 2; 2:1, 2), давав їм видіння, коли вони були в притомному (Іс 1:1; Ав 1:1) чи напівпритомному стані (Дії 10:10, 11; 22:17—21 [«видіння», грец. е́кстасіс]), а також показував сни, коли вони спали (Дн 7:1). Іноді дух впливав на пророків, коли ті слухали музику (1См 10:5; 2Цр 3:15). Пророки теж передавали отримані звістки різними способами (Єв 1:1). Зазвичай вони промовляли усно — або в людних місцях, або там, де людей було мало (Єр 7:1, 2; 36:4—13; Мт 3:3). Іноді пророки інсценували Божі звістки за допомогою різних символів чи дій із символічним значенням, як, наприклад, було у випадку Єзекіїля, який зобразив облогу Єрусалима, використовуючи цеглину, і Осії, який одружився з Гомер (Єз 4:1—3; Ос 1:2, 3; пор. 1Цр 11:30—39; 2Цр 13:14—19; Єр 19:1, 10, 11; див. ВИДІННЯ; НАТХНЕННЯ; СОН).

Різниця між правдивим і фальшивим пророком. Деякі пророки Єгови, як-от Мойсей, Ілля, Єлисей та Ісус, здійснювали чуда, які підтверджували правдивість їхньої звістки та їхні повноваження. А втім, Біблія не говорить, що всі пророки виконували могутні діла. Через Мойсея Єгова вказав три ознаки, за якими можна розпізнати правдивого пророка: він має промовляти від імені Єгови; його передречення мають виконатись (Пв 18:20—22); його пророкування має сприяти правдивому поклонінню й узгоджуватися з тим, що Єгова говорив і наказував раніше (Пв 13:1—4). Остання з цих вимог, мабуть, була найважливішою, бо лжепророк теж міг використовувати Боже ім’я і його передречення могли сповнитись випадково. Крім того, як уже пояснювалося, передречення майбутнього було не єдиним і навіть не головним завданням правдивого пророка. Перш за все він обстоював праведність і передавав звістки, які стосувалися моральних норм і пояснювали, як відповідати цим нормам. Правдивий пророк висловлював погляд Єгови на те чи інше питання (Іс 1:10—20; Мих 6:1—12). Тому, щоб зрозуміти, чи пророк є правдивим, не потрібно було чекати роки або навіть століття, поки сповниться його передречення. Якщо звістка суперечила тому, що вже було відомо про волю та норми Єгови, то вона походила від лжепророка. Той, хто провіщав Ізраїлю та Юді мир, тимчасом як народ не слухався Божих слів і Закону, ніяк не міг бути правдивим пророком (Єр 6:13, 14; 14:11—16).

Ісус, подібно до Мойсея, казав стерегтися лжепророків і пояснив, що вони будуть прикриватися його іменем і «чинитимуть знаки та чуда, щоб... звести обранців», але плоди цих людей свідчитимуть, що вони — «ті, хто чинить беззаконня» (Мт 7:15—23; Мр 13:21—23; пор. 2Пт 2:1—3; 1Ів 4:1—3).

Жоден правдивий пророк не пророкував лише для того, щоб задовольнити чиюсь цікавість. Кожне передречення було пов’язане з волею Бога, його наміром, нормами або присудами (1Цр 11:29—39; Іс 7:3—9). Нерідко передречені події були наслідком обставин, які їм передували; інакше кажучи, що люди сіяли, те вони і жали. Лжепророки заколисували народ і його провідників, запевняючи, що попри їхню неправедність Бог і далі захищає та благословляє їх (Єр 23:16—20; 28:1—14; Єз 13:1—16; пор. Лк 6:26). Імітуючи правдивих пророків, вони вдавалися до образної мови та символічних дій (1Цр 22:11; Єр 28:10—14). Деякі з тих людей були шахраями, але багато хто, очевидно, спочатку дійсно був пророком, та згодом втягнувся у гріх чи відступництво. (Пор. 1Цр 18:19; 22:5—7; Іс 28:7; Єр 23:11—15.) Деякі жінки були лжепророчицями (Єз 13:17—23; пор. Об 2:20). У лжепророках діяв не Божий дух, а «дух нечистоти». Їх усіх треба було покарати смертю (Зх 13:2, 3; Пв 13:5).

Пророки, котрі відповідали Божим вимогам, часом виголошували «короткострокові» пророцтва, які могли виконатися того самого дня чи року; сповнення цих пророцтв запевняло в надійності їхніх передречень відносно більш далекого майбутнього (1Цр 13:1—5; 14:12, 17; 2Цр 4:16, 17; 7:1, 2, 16—20).

«Пророчі сини». Як пояснюється в одній праці, єврейські слова бен (син) та бене́ (сини) можуть вказувати на «членство в певному об’єднанні чи спільноті (або приналежність до якогось племені чи класу)» (Gesenius’ Hebrew Grammar. Oxford, 1952. P. 418). (Пор. Не 3:8, де вислів, перекладений як «майстер з виготовлення мазі», буквально означає «син майстрів з виготовлення мазі».) Тож вислів «пророчі сини» може стосуватися школи для навчання тих, кого було покликано служити пророком, або просто громади пророків. Такі групи пророків були в Бетелі, Єрихоні та Гілгалі (2Цр 2:3, 5; 4:38; пор. 1См 10:5, 10). Самуїл головував над групою пророків у Рамі (1См 19:19, 20); очевидно, подібне становище пізніше мав Єлисей (2Цр 4:38; 6:1—3; пор. 1Цр 18:13). У Біблії згадується, що пророчі сини самі будували собі житло і використовували позичений інструмент; це може вказувати на те, що вони вели досить просте життя. Хоча пророчі сини жили і харчувались разом, дехто з них час від часу відлучався, щоб виконати пророче завдання (1Цр 20:35—42; 2Цр 4:1, 2, 39; 6:1—7; 9:1, 2).

Пророки в Грецьких Писаннях. Грецьке слово профе́тес є відповідником єврейського навı́. Священик Захарій, батько Івана Хрестителя, діяв як пророк, коли виявив Божий намір щодо свого сина, який у свою чергу мав стати «пророком Всевишнього» (Лк 1:76). Своїм простим способом життя і своєю звісткою Іван нагадував єврейських пророків давнини. Його широко визнавали за пророка; навіть Ірод побоювався його (Мр 1:4—6; Мт 21:26; Мр 6:20). Ісус казав, що Іван є «кимось значно більшим, ніж пророк» (Мт 11:7—10; пор. Лк 1:16, 17; Ів 3:27—30).

Ісус Христос був довгоочікуваним «Пророком», прихід якого передрік Мойсей (Ів 1:19—21, 25—27; 6:14; 7:40; Пв 18:18, 19; Дії 3:19—26). Коли люди бачили могутні діла Ісуса і помічали його надзвичайну проникливість, то розуміли, що це пророк (Лк 7:14—16; Ів 4:16—19; пор. 2Цр 6:12). Він, як ніхто інший, був «серед наближених Єгови» (Єр 23:18; Ів 1:18; 5:36; 8:42). Часто цитуючи стародавніх пророків, Ісус доводив, що його уповноважив сам Бог (Мт 12:39, 40; 21:42; Лк 4:18—21; 7:27; 24:25—27, 44; Ів 15:25). Він передрік, яким чином його зрадять і вб’ють. Ісус казав, що, як пророк, він помре в Єрусалимі — місті, яке «вбиває пророків»; що учні покинуть його; що Петро тричі його зречеться; що на третій день він воскресне. Багато з цих пророцтв ґрунтувалися на давніших пророцтвах, записаних у Єврейських Писаннях (Лк 13:33, 34; Мт 20:17—19; 26:20—25, 31—34). Крім того, Ісус передрік знищення Єрусалима і його храму (Лк 19:41—44; 21:5—24). Всі ці пророцтва виконалися ще за життя тих, хто їх чув, і це стало міцною основою для віри в те, що пророцтва стосовно його присутності теж виконаються. (Пор. Мт 24; Мр 13; Лк 21.)

У П’ятидесятницю 33 р. н. е. на учнів у Єрусалимі, як і передрікалося в давнину, був вилитий Божий дух, після чого вони стали пророкувати й отримувати видіння, тобто звіщати про «величні Божі діла», відкривати під натхненням духу знання про Божого Сина і пояснювати своїм слухачам, як ці знання їх стосуються (Дії 2:11—40). І знову слід взяти до уваги, що пророкувати — не обов’язково означає передрікати майбутнє. Апостол Павло написав, що той, «хто пророкує, своїми словами зміцняє, підбадьорює і потішає інших», і заохотив усіх християн докладати зусиль, щоб отримати дар пророкування. Тимчасом як дар говорити мовами був знаком для невіруючих, дар пророкувати був знаком для віруючих. А втім, прийшовши на християнське зібрання, невіруюча людина теж могла отримати користь від пророкування; почуте ставало для неї докором і спонукувало її добре перевірити себе, тоді «виявля[лися] таємниці її серця» (1Кр 14:1—6, 22—25). Це ще один доказ того, що пророкування християн не завжди полягало в передреченні майбутнього (часто їхні слова стосувалися теперішнього), але завжди було очевидно, що це натхнена звістка згори, від Бога. Пишучи про пророкування у зборі, Павло наголосив на важливості порядку і самовладання, адже завдяки цьому всі могли вчитися і підбадьорюватися (1Кр 14:29—33).

Звичайно, деякі християни мали дар пророкування в особливому значенні (1Кр 12:4—11, 27—29). Павло і сам мав такий дар, хоча його передусім знали як апостола. (Пор. Дії 20:22—25; 27:21—26, 31, 34; 1Кр 13:2; 14:6.) Християни, призначені пророками (як-от Агав, Юда і Сила), ймовірно, були видатними речниками збору і згадуються другими після апостолів (1Кр 12:28; Еф 4:11). Подібно до апостолів, вони не лише служили в місцевому зборі, а й багато подорожували, виголошували промови і передрікали деякі майбутні події (Дії 11:27, 28; 13:1; 15:22, 30—33; 21:10, 11). Як і в давнину, в християнські часи жінки теж іноді отримували дар пророкування, однак при цьому вони завжди підкорялися головуванню чоловіків у зборі (Дії 21:9; 1Кр 11:3—5).