У Біблії це слово стосується натхненої Богом звістки; виявлення або проголошення його волі та наміру. Пророцтво може бути натхненим повчанням, проголошенням Божого наказу чи присуду або ж передреченням майбутніх подій. Хоча передречення є невід’ємною частиною біблійних пророцтв, це не основна думка, яку передають слова, вжиті в тексті оригіналу (євр. нава́; грец. профете́уо). (Див. ПРОРОК.)

Значення згаданих слів добре видно з нижчеподаних прикладів. Коли Єзекіїлю у видінні було сказано: «Пророкуй вітру», він лише промовив до вітру Божий наказ (Єз 37:9, 10). Під час суду над Ісусом люди били його, закривши йому обличчя, і казали: «Пророкуй нам, Христе. Хто вдарив тебе?» Вони не просили Ісуса передректи майбутнє, а хотіли, щоб він завдяки божественному об’явленню виявив, хто його вдарив (Мт 26:67, 68; Лк 22:63, 64). Самарянка, з якою Ісус розмовляв біля колодязя, назвала його «пророком», бо він навів факти з її минулого, про які міг знати лише завдяки Божій силі (Ів 4:17—19; пор. Лк 7:39). Нагірну проповідь і слова осуду, які Ісус промовив на адресу книжників і фарисеїв (Мт 23:1—36), теж можна назвати пророчими, адже вони, подібно до звісток Ісаї, Єремії та інших пророків давнини, були натхненими і розкривали погляд Бога на те чи інше питання. (Пор. Іс 65:13—16 і Лк 6:20—25.)

Звісно, Біблія містить дуже багато передречень; деякі з найдавніших записані в Буття 3:14—19; 9:24—27; 27:27—40; 49:1—28; Повторення Закону 18:15—19.

Джерелом усіх правдивих пророцтв є Бог Єгова. Він передавав їх за допомогою свого святого духу, а в деяких випадках через ангелів — посланців, яких вів святий дух (2Пт 1:20, 21; Єв 2:1, 2). У Єврейських Писаннях пророцтва часто починаються фразою: «Послухайте слово Єгови» (Іс 1:10; Єр 2:4), і під «словом» зазвичай мається на увазі натхнена звістка, чим, власне, і є пророцтво (Іс 44:26; Єр 21:1; Єз 33:30—33; пор. Іс 24:3).

У якому розумінні «свідчення про Ісуса є метою пророцтв»?

У видінні ангел промовив до апостола Івана: «Свідчення про Ісуса є метою [букв. «духом»] пророцтв» (Об 19:10). Апостол Павло назвав Христа «Божою священною таємницею» і сказав, що «у ньому старанно заховані всі скарби мудрості й знання» (Кл 2:2, 3). Ці слова доречні, адже Бог Єгова відвів Синові ключову роль у сповненні свого величного наміру, який полягає в тому, щоб освятилося Його ім’я і щоб земля та її мешканці знову зайняли належне місце в Божому устрої; для цього Бог вирішив запровадити «у кінці визначених часів... систему управління, завдяки якій буде зібране в Христі все, що на небі і що на землі» (Еф 1:9, 10; пор. 1Кр 15:24, 25). Оскільки сповнення Божого величного наміру нерозривно пов’язане з Ісусом (пор. Кл 1:19, 20), усі пророцтва — тобто всі звістки, натхнені Богом і проголошені його служителями,— вказували на Божого Сина. Тому в Об’явлення 19:10 говориться, що весь «дух» (тобто вся суть, мета, намір) пророцтв полягав у тому, щоб дати свідчення про Ісуса, якого Єгова постановив зробити «дорогою, і правдою, і життям» (Ів 14:6). Це стосується пророцтв, проголошених як до, так і після Ісусового служіння на землі (Дії 2:16—36).

Бог Єгова дав початок «свідченню про Ісуса» відразу після бунту в Едемському саду, коли виголосив пророцтво про «потомство», яке мало розчавити голову змієві, Божому Противнику (Бт 3:15). Пізніше угода з Авраамом пророчо вказала на обіцяного Потомка, а також на те, що він принесе благословення всім народам землі та переможе Противника і його «потомство» (Бт 22:16—18; пор. Гл 3:16). Крім того, було передречено, що обіцяний Потомок — «Шіло» (озн. «той, чиє воно; той, кому воно належить») — походитиме з племені Юди (Бт 49:10). Через ізраїльський народ Єгова виявив, що має намір утворити «царство священиків і народ святий» (Вх 19:6; пор. 1Пт 2:9, 10). Жертви, які вимагалися за Законом, були прообразом жертви, яку приніс Божий Син, а служіння ізраїльських священиків символізувало небесне священицьке служіння царя Ісуса Христа, яке він виконуватиме разом зі своїми співсвящениками протягом Тисячолітнього правління (Єв 9:23, 24; 10:1; Об 5:9, 10; 20:6). Тож Закон був «опікуном, який вів до Христа» (Гл 3:23, 24).

Про ключові події в історії ізраїльтян Павло написав: «Усе, що сталося з ними, служить прикладом [або «прообразом»] і написано як попередження для нас [послідовників Христа Ісуса], адже за нашого життя прийшов кінець різних віків» (1Кр 10:11). Давид, найвидатніший цар Ізраїля, був прообразом Божого Сина; спадкоємцем угоди про вічне царство, яку Бог уклав з Давидом, став Ісус Христос (Іс 9:6, 7; Єз 34:23, 24; Лк 1:32; Дії 13:32—37; Об 22:16). Війни, які вели вірні Богу царі (зазвичай за вказівкою і під керівництвом Божих пророків), символізували війну Божого Сина проти ворогів його Царства, а перемоги, які Бог давав тим царям, символізували перемогу Христа над усіма військами Сатани і визволення Божого народу (Пс 110:1—5; Мих 5:2—6; Дії 4:24—28; Об 16:14, 16; 19:11—21).

Багато пророцтв, виголошених у часи царів, описували правління Божого Помазанця (Месії, або Христа) і благословення, які воно принесе. В інших месіанських пророцтвах ішлося про переслідування і страждання, яких мав зазнати цей Божий Слуга. (Пор. Іс 11:1—10; 53:1—12; Дії 8:29—35.) Апостол Петро зазначив, що пророки давнини і самі «досліджували, на який час і на яку пору вказував стосовно Христа [Месії] дух, що був у них, коли свідчив наперед про страждання, яких мав зазнати Христос, і про його подальшу славу». Їм було відкрито, що все це станеться в майбутньому, вже після їхньої смерті (1Пт 1:10—12; пор. Дн 9:24—27; 12:1—10).

Оскільки всі ті пророцтва сповняються на Христі Ісусі і саме він доводить їхню правдивість, цілком доречно сказано, що «правда прийшл[а] завдяки Ісусу Христу». «І, хоч би скільки було Божих обіцянок, завдяки йому вони стали “так”» (Ів 1:17; 2Кр 1:20; пор. Лк 18:31; 24:25, 26, 44—46). Петро не помилився, коли сказав стосовно Ісуса: «Всі пророки свідчать про нього» (Дії 3:20—24; 10:43; пор. Дії 28:23).

Мета і час сповнення. Пророцтва — передречення, натхнені вказівки чи докори — служили на благо як тих, хто жив у час їхнього проголошення, так і тих, хто довіряв Божим обіцянкам у всі подальші часи. Першу групу людей пророцтва запевняли у тому, що з плином років і століть Бог не відмовився від свого наміру і що він завжди виконує умови своїх угод і свої обіцянки. (Пор. Пс 77:5—9; Іс 44:21; 49:14—16; Єр 50:5.) Наприклад, Даниїлове пророцтво розкрило інформацію, яка є важливим містком між завершенням написання Єврейських, або дохристиянських, Писань і приходом Месії. Пророцтва щодо подій у світі, зокрема щодо появи й падіння світових держав, були запевненням для юдеїв, які жили за панування Персії, Греції та Риму (а згодом — для християн), у тому, що в здатності Бога передбачати майбутнє немає «сліпої зони», що події їхніх часів теж передбачені Єговою і що його величний намір неодмінно виконається. Ці пророцтва спонукували вірних служителів Бога не покладатися на світові держави, влада й сила яких скороминущі, і допомагали мудро вибирати життєвий шлях. (Пор. Дн 8:20—26; 11:1—20.)

Коли щирі люди на власні очі бачили сповнення багатьох пророцтв, то переконувалися в тому, що Єгова має силу виконати свій намір, хоч би як йому протидіяли. Це доводило, що він — єдиний правдивий Бог, адже тільки він міг передректи і спричинити ті події (Іс 41:21—26; 46:9—11). Крім того, пророцтва допомагали людям краще пізнати Єгову, глибше зрозуміти волю Бога та норми, за якими він діє та судить, і узгодити з ними своє життя (Іс 1:18—20; 55:8—11).

Багато пророцтв уперше сповнились на тих, до кого вони були скеровані; чимало з них були пов’язані з Божим судом над буквальним Ізраїлем і довколишніми народами, а також стосувалися падіння Ізраїля та Юди і їхнього відновлення. Однак ті пророцтва цінні і для наступних поколінь, зокрема для християнського збору — як в I ст. н. е., так і в наші дні. Апостол Павло зазначив: «Все, що було написано раніше, написано нам для науки, щоб через витривалість і потіху з Писань ми мали надію» (Рм 15:4). Бог не змінює своїх норм і наміру (Мл 3:6; Єв 6:17, 18), тому те, як він вирішував певні ситуації в Ізраїлі, проливає світло на те, як він діятиме в подібних ситуаціях і в інший час. Тож Ісус і його учні цілком доречно застосовували до своїх сучасників пророчі звістки, які виконалися не одне століття тому (Мт 15:7, 8; Дії 28:25—27). Існувала також група пророцтв, що стосувалися лише майбутнього; деякі були пов’язані виключно з Ісусовим служінням на землі та подальшими подіями (Іс 53; Дн 9:24—27). Пророцтва допомагали людям, які жили за днів Месії, розпізнати його і впевнитись у тому, що він посланий Богом і проголошує Божу звістку. (Див. МЕСІЯ.)

Після того як Ісус покинув землю, Єврейські Писання і записані в них пророцтва стали доповненням його вчень — тлом, яке допомагало християнам розуміти значення пізніших подій. Це робило їхню звістку вагомішою, навчання — переконливішим, а їх самих сповнювало впевненістю та мужністю перед лицем протидії (Дії 2:14—36; 3:12—26; 4:7—12, 24—30; 7:48—50; 13:40, 41, 47). Крім того, з об’явлень, які Бог давав у давнину, християни черпали безліч настанов, корисних для того, щоб «навчати, докоряти, виправляти і повчати в праведності» (2Тм 3:16, 17; Рм 9:6—33; 1Кр 9:8—10; 10:1—22). Петро, який особисто переконався у правдивості пророцтв, ставши свідком Ісусового преображення, сказав: «Ми ще більше впевнені у пророчому слові, і ви добре робите, що звертаєте на нього увагу як на світильник, котрий світить у темному місці» (2Пт 1:16—19; Мт 16:28—17:9). Отже, дохристиянські пророцтва були доповненням Ісусових вчень і засобом, за допомогою якого Бог давав збору керівництво у важливих питаннях, як-от у питанні щодо християн з інших народів (Дії 15:12—21; Рм 15:7—12).

Також пророцтва служили попередженням і вказували, коли потрібно вдатися до негайних дій. Наприклад, Ісус попереджав своїх учнів про близьке знищення Єрусалима і пояснив, яка ситуація буде ознакою того, що настав час утікати в безпечне місце (Лк 19:41—44; 21:7—21). Подібні пророчі попередження стосуються присутності Христа. (Пор. Мт 24:36—42.)

Коли в П’ятидесятницю на християн був вилитий святий дух, вони отримали чудесні дари, зокрема дар пророкування і здатність говорити мовами, яких вони не вивчали. Іноді той, хто мав дар пророкування, передрікав майбутнє, як було у випадку Агава (Дії 11:27, 28; 21:8—11). Завдяки цьому християнський збір міг підготуватися до деяких лих і випробувань. Листи, які увійшли до біблійного канону, теж містили натхнені передречення. У цих листах апостоли та інші учні передрікали прийдешнє відступництво і повідомляли, в чому воно буде виявлятися, попереджали про виконання Божих вироків, відкривали нові істини і прояснювали вже відомі (Дії 20:29, 30; 1Кр 15:22—28, 51—57; 1Фс 4:15—18; 2Фс 2:3—12; 1Тм 4:1—3; 2Тм 3:1—13; 4:3, 4; пор. Юд 17—21). У книзі Об’явлення є багато пророцтв, які застерігають читача, допомагають йому розпізнати «ознаки цього часу» (Мт 16:3) та спонукують до рішучих дій (Об 1:1—3; 6:1—17; 12:7—17; 13:11—18; 17:1—12; 18:1—8).

Однак у своєму першому листі до коринфян апостол Павло написав, що чудесні дари, в тому числі дар висловлювати натхнені Богом пророцтва, з часом зникнуть (1Кр 13:2, 8—10). Все вказує на те, що після смерті апостолів ці дари більше не передавалися учням і, виконавши свою роль, перестали існувати. На той час біблійний канон, звичайно, вже був сформований.

Ісусові притчі, або приклади, нагадували деякі алегоричні оповіді стародавніх пророків. (Пор. Єз 17:1—18; 19:1—14; Мт 7:24—27; 21:33—44.) Майже всі вони тим чи іншим чином сповнилися в I ст. н. е. В одних висвітлювалися моральні принципи (Мт 18:21—35; Лк 18:9—14). Інші містили деталі, які стосувалися часу Ісусової присутності і «закінчення віку» (Мт 13:24—30, 36—43; 25:1—46).

Більш ніж одне сповнення. Те, як Ісус та його учні застосовували пророцтва, засвідчує, що деякі з них мають більш ніж одне сповнення. Наприклад, Павло згадав пророцтво Авакума, яке вперше сповнилося, коли вавилоняни спустошили Юду, і застосував його до своїх днів (Ав 1:5, 6; Дії 13:40, 41). Ісус показав, що Даниїлове пророцтво про «мерзоту, яка спричиняє спустошення» сповниться на його сучасниках; однак у самому пророцтві «мерзота, яка спричиняє спустошення» пов’язується також із «часом кінця» (Дн 9:27; 11:31—35; Мт 24:15, 16). Як видно з Біблії, вислів «встане Михаїл» вказує на те, що Ісус Христос застосує свою царську владу на благо служителів Єгови (Дн 12:1; див. МИХАЇЛ № 1). Ісусове пророцтво про закінчення цього віку теж містить згадку про його прихід у царській владі — а цього не сталося в I ст. н. е. (Мт 24:29, 30; Лк 21:25—32). Отже, це пророцтво має два сповнення. Стосовно подвійного сповнення пророцтв в енциклопедії Мак-Клінтока і Стронга говориться: «Такий погляд на виконання пророцтв видається необхідним, щоб витлумачити висловлене на горі пророцтво нашого Господа, яке стосувалося і падіння Єрусалима, і закінчення християнської епохи» (M’Clintock J., Strong J. Cyclopaedia of Biblical, Theological and Ecclesiastical Literature. 1894. Vol. VIII. P. 635).

Прообрази. Окрім проголошень, які Єгова робив через своїх пророків (деколи ці проголошення мали алегоричну форму або ж супроводжувалися символічними діями [1Цр 11:29—31]), він послуговувався також прообразами. Наприклад, деякі люди були прообразами Месії, Христа Ісуса. Серед них були Давид (як уже згадувалося раніше), цар і священик Мелхиседек (Єв 7:15—17), пророк Мойсей (Дії 3:20—22) та інші. А втім, те, що людина була таким персонажем, не означає, що кожна подія з її життя мала символічне, пророче значення. Скажімо, Йона три дні пробув у череві велетенської риби, і це символізувало час перебування Ісуса в могилі. Однак небажання Йони виконати завдання від Бога та інші подробиці з його життя не стосувалися Божого Сина. Ісус назвав себе «кимось більшим від Соломона», бо його мудрість і мирне правління нагадують мудрість і правління Соломона, і навіть перевершують їх. Однак Ісус ніколи не відступав від Єгови, як це зробив Соломон (Мт 12:39—42).

Пророче значення могли мати події з життя певних людей чи народів. Деякі життєві ситуації, записані в Біблії, стали прообразами майбутніх подій, пов’язаних з виконанням Божого наміру. Наприклад, Павло написав, що оповідь про Авраама і його двох синів — одного від Сарри, а іншого від служниці Агар — «має символічне значення». Він пояснив, що ті дві жінки «означають дві угоди». У цій пророчій оповіді жінки не символізували безпосередньо угоди, а представляли символічних жінок, кожна з яких народжує «дітей» під час дії цих угод. Агар представляла земний Єрусалим; він не прийняв Визволителя, на якого вказувала Закон-угода, і тримався Закону навіть після того, як Бог його скасував; тому земний Єрусалим і його «діти» опинилися в рабстві Закону. А Сарра, вільна жінка, представляла «вишній Єрусалим» — подібну до дружини небесну частину Божої організації, яка народжує синів відповідно до того, що було передречено в угоді з Авраамом (Гл 4:24—31; пор. Ів 8:31—36). Потоп за Ноєвих днів та обставини, які йому передували, пророчо вказували на обставини, які мали існувати за часу Христової присутності, а також на наслідки, яких зазна́ють ті, хто відкидає Божі норми (Мт 24:36—39; пор. 1Кр 10:1—11).

Прообразами могли виступати також певні місцевості. Місто Єрусалим, що розташовувалося на горі Сіон, іноді представляло небесну частину Божої організації, «матір» помазаних духом християн (Гл 4:26). «Новий Єрусалим» символізував небесну «наречену» Христа, яка складається з членів прославленого християнського збору (Об 21:2, 9—14; пор. Еф 5:23—27, 32, 33; Об 14:1—4). Але оскільки мешканці буквального Єрусалима загалом виявилися невірними, це місто служило і негативним прикладом (Гл 4:25; пор. Єз 16:1—3, 8—15; див. ЄРУСАЛИМ, Значення міста). Були й інші місцевості, які мали символічне значення, як-от Содом, Єгипет, Мегіддо, Вавилон і долина Гіннома, або геєна (Об 11:8; 16:16; 18:2; Мт 23:33).

Прообразом також могли бути дії і предмети. Це видно на прикладі святого намету і служіння, яке в ньому здійснювалося. Як пояснив апостол Павло, приладдя святого намету, роль, яку він виконував, і жертви, які там приносили, були прообразом небесної дійсності, «відображенням і тінню того, що в небі» (Єв 8:5; 9:23, 24).

Як перевірити пророцтво і його тлумачення. Оскільки з’явилося багато лжепророків, Іван закликав християн не вірити кожному «натхненому твердженню», тобто пророцтву. Натомість він заохочував: «Перевіряйте, чи натхнені твердження від Бога» (1Ів 4:1). Далі апостол навів одне вчення, за допомогою якого можна здійснити таку перевірку, а саме вчення про те, що Христос прийшов у тілі. Скоріш за все, Іван не мав на увазі, що це вчення — єдиний критерій натхненості пророцтв, а навів його як приклад, бо довкола нього, мабуть, точилося найбільше дискусій (1Ів 4:2, 3). Важливим фактором є узгодженість пророцтва зі словом Бога і волею, яку він виявив (Пв 13:1—5; 18:20—22), причому ця узгодженість має бути не частковою, а цілковитою — лише тоді пророцтво чи його тлумачення можна вважати правильним. (Див. ПРОРОК, Різниця між правдивим і фальшивим пророком.) Деякі християни в I ст. н. е. були наділені «здатністю розпізнавати, які слова справді натхнені» (1Кр 12:10), завдяки чому можна було визначити правдивість пророцтв. Згодом ця надприродна здатність зникла разом з іншими дарами духу. Однак логічно сподіватися, що (особливо протягом передреченого «часу кінця») Бог через свій збір і далі даватиме правильне розуміння пророцтв, але не чудесним способом, а благословляючи тих, хто ретельно досліджує пророцтва і порівнює їх з поточними обставинами та подіями. (Пор. Дн 12:4, 9, 10; Мт 24:15, 16; 1Кр 2:12—14; 1Ів 4:6; див. ПЕРЕКЛАД, ТЛУМАЧЕННЯ.)