Вміння тримати себе в руках, стримуватися, контролювати свої вчинки, мову та думки (Бт 43:31; Ес 5:10; Пс 119:101; Пр 10:19; Єр 14:10; Дії 24:25). Єврейські та грецькі слова, які передають думку про самовладання, буквально означають «мати владу над собою» або «володіти собою». Самовладання є складовою плоду Божого духу (Гл 5:22, 23). Хоча Єгова і володіє безмежною силою, він завжди виявляє самовладання. Він не поспішає одразу карати грішників, а дає їм час, щоб вони могли покинути свій лихий шлях та здобути його схвалення (Єр 18:7—10; 2Пт 3:9).

Однак як тільки стає зрозуміло, що ті, кому Бог дав час для каяття, не відгукнуться на його милосердя, то Єгова по праву перестає стримуватися і виконує свої присуди. Це чітко видно на прикладі тих, хто спустошив Єрусалим. Загарбники не визнавали, що це Єгова дозволив їм заволодіти Ізраїлем, щоб покарати ізраїльтян за невірність, тому вони поводилися дуже жорстоко і карали їх значно суворіше, ніж цього вимагав присуд Єгови. (Пор. Іс 47:6, 7; Зх 1:15.) Єгова передбачив це і через пророка Ісаю попередив, що прийде час, коли він перестане стримуватись і покарає цих загарбників: «Я довго мовчав. Не говорив нічого і стримувався. Тепер я буду стогнати, мов породілля, і важко дихати, ковтаючи повітря. Я спустошу гори та пагорби і висушу все, що на них росте» (Іс 42:14, 15).

Ісус Христос теж виявляв самовладання. Тому апостол Петро, закликаючи слуг підкорятися своїм панам, написав: «По суті, до цього ви й покликані, бо сам Христос постраждав за вас, залишивши приклад, щоб ви точно йшли його слідами... Коли його ображали, він не відповідав тим самим, коли страждав, то не погрожував, а ввірив себе тому, хто судить праведно» (1Пт 2:21—23).

В «останні дні» брак самовладання мав бути однією з характерних рис людей, які не належать до правдивих християн (2Тм 3:1—7). Однак християни мають наслідувати Бога та його Сина (1Кр 11:1; Еф 5:1) і тому повинні докладати зусиль, щоб у всьому виявляти самовладання (1Кр 9:25). Апостол Петро написав: «Свою віру доповнюйте чеснотою, чесноту — знанням, знання — самовладанням, самовладання — витривалістю, витривалість — відданістю Богу, відданість Богу — братерською любов’ю, а братерську любов — любов’ю до всіх. Бо якщо ви все це маєте і воно переповнює вас, то ви не будете бездіяльними чи безплідними у застосуванні точного знання про нашого Господа Ісуса Христа» (2Пт 1:5—8).

Особливо самовладання потрібне чоловікам, які служать наглядачами у християнських зборах (Тит 1:8). Щоб успішно вирішувати проблеми, які виникають у зборі, вони мають виявляти самовладання у словах та вчинках. Апостол Павло радив Тимофієві: «Крім того, відкидай безглузді й беззмістовні суперечки, адже сам розумієш, що вони закінчуються сварками. Рабові ж Господньому не потрібно сваритися. Навпаки, він має бути з усіма люб’язний, підготовлений, щоб навчати інших, повинен панувати над собою, коли його кривдять, і з лагідністю повчати тих, хто налаштований недоброзичливо» (2Тм 2:23—25).

Не виявивши самовладання в якійсь ситуації, людина може зруйнувати репутацію, яку здобувала протягом багатьох років вірного служіння, та створити собі багато проблем. Це добре видно на прикладі царя Давида. Давид був відданий правдивому поклонінню та любив праведні принципи, що містилися у Божому Законі. (Пор. Пс 101.) Незважаючи на це, він вчинив перелюб з Вірсавією, а її чоловіка, Урію, наказав поставити під час бою в таке місце, де його чекала неминуча смерть. Як наслідок, Давид мав серйозні проблеми у своїй сім’ї впродовж багатьох років (2См 12:8—12). Випадок з Давидом також показує, наскільки мудро уникати ситуацій, у яких легко втратити самовладання. Замість того щоб піти геть з даху свого палацу, він, очевидно, продовжував спостерігати, як Вірсавія купається, і розпалився до неї пристрастю (2См 11:2—4).

Людині, якій бракує самовладання, було б недобре залишатись неодруженою, якщо у неї є можливість вступити в шлюб, схвалений Богом, і таким чином захистити себе від розпусти. Про це апостол Павло написав: «Якщо в них немає самовладання, то нехай одружуються, бо ліпше одружитися, ніж розпалюватися пристрастю» (1Кр 7:9, 32—38).