Припинення життєдіяльності організму; протилежність життю (Пв 30:15, 19). У Біблії єврейські та грецькі слова, що перекладаються як «смерть» і «помирати», можуть стосуватися людей, тварин і рослин (Ек 3:19; 9:5; Ів 12:24; Юд 12; Об 16:3). Щодо людей і тварин Біблія каже, що «життя тіла — в крові», чим підкреслює важливість крові у підтримці життєдіяльності організму (Лв 17:11, 14; Бт 4:8—11; 9:3, 4). У деяких уривках, коли мова йде про смерть людей чи тварин, вживається єврейський вислів нішма́т хаййı́м, який буквально означає «зробити останній подих», тобто видихнути дихання життя (Бт 7:21, 22; пор. Бт 2:7). Біблія показує, що смерть людини чи тварини настає після того, як вона втрачає дух життя (діючу силу життя; євр. ру́ах хаййı́м) (Бт 6:17, прим.; 7:15, 22; Ек 3:19; див. ДУХ).

Що таке смерть з біблійного погляду?

Цікаво, що вищенаведені біблійні думки узгоджуються з науковими фактами про смерть. Наприклад, коли в людини припиняється серцебиття, кров перестає переносити поживні речовини і кисень (який надходив завдяки диханню) до мільярдів клітин тіла. Однак в одній енциклопедії зазначається: «Якщо в людини перестають працювати серце і легені, це можна вважати клінічною смертю, але біологічна смерть настає пізніше. Клітини тіла ще кілька хвилин продовжують жити. Якщо відновити роботу серця та легенів і надати клітинам кисень, людину можна реанімувати. Інакше приблизно через три хвилини клітини мозку, які найгостріше реагують на брак кисню, починають відмирати. Дуже скоро настає невідворотна смерть. Поступово відмирають також інші клітини тіла. Останніми помирають клітини кісток, волосся та шкіри — вони можуть рости ще кілька годин» (The World Book Encyclopedia. 1987. Vol. 5. P. 52b). Тож, хоча дихання і кровообіг вкрай важливі для підтримки діючої життєвої сили (ру́ах хаййı́м) у клітинах тіла, смерть полягає не просто в зупинці дихання чи серцебиття, а, власне, у зникненні з клітин тієї життєвої сили, або духу, про що і говориться в Біблії (Пс 104:29; 146:4; Ек 8:8).

Чому люди помирають. У Біблії вперше про смерть згадується в Буття 2:16, 17. Там записаний наказ, який Бог дав першій людині,— наказ не їсти плодів з дерева знання добра і зла. Покаранням за порушення цього наказу була смерть. Цікаво, що в біблійному уривку про те, чому люди помирають, нічого не говориться про тварин, з чого можна зробити висновок, що для тварин смерть була природним явищем від самого початку. (Пор. 2Пт 2:12.) Тож Адам знав, що таке смерть, і розумів, наскільки серйозним буде покарання за непослух Творцеві. Все ж він не послухався його і тому помер (Бт 3:19; Як 1:14, 15). Гріх Адама і, як наслідок, смерть поширилися на всіх людей (Рм 5:12; 6:23).

На думку декого, Біблія вчить, що фізична смерть була задумана як щось природне не тільки для тварин, але й для людей. На підтвердження цього наводять, наприклад, вірш про те, що тривалість людського життя становить 70—80 років (Пс 90:10), чи слова апостола Павла, який сказав, що «люди мають один раз померти, а потім отримати присуд» (Єв 9:27). Але слід взяти до уваги, що ці й схожі вірші були написані після того, як люди почали помирати, і стосуються грішних, недосконалих нащадків Адама. Надзвичайне довголіття людей, які жили до Потопу, щонайменше свідчить про колосальний потенціал людського організму — потенціал, якого тварини не мають навіть за найсприятливіших умов (Бт 5:1—31). Отже, Біблія однозначно показує, що люди почали помирати внаслідок Адамового гріха.

Людство, відчужене від Бога через гріх, опинилося в «неволі тління» (Рм 8:21). Ця неволя зумовлена тим, що гріх діє в людських тілах і згубно на них впливає. Всі люди, які не слухаються Бога, є «рабами гріха, який веде до смерті» (Рм 6:12, 16, 19—21). Про Сатану сказано, що він «спроможний заподіювати смерть» (Єв 2:14, 15). Його названо «убивцею» (Ів 8:44), хоча зазвичай він не вбиває людей особисто, а підступно обманює їх і спокушає гріхом, спонукуючи робити зло, яке веде до зіпсуття і смерті (2Кр 11:3). Крім того, він породжує в людських розумах і серцях жорстокість і бажання вбивати (Ів 8:40—44, 59; 13:2; пор. Як 3:14—16; 4:1, 2). Тож логічно, що смерть представлена в Біблії як «ворог», а не друг людини (1Кр 15:26). Прагнуть померти здебільшого ті люди, які страждають від нестерпного болю (Йв 3:21, 22; 7:15; Об 9:6).

Стан померлих. Біблія показує, що «мертві нічого не знають» і перебувають у стані повної бездіяльності (Ек 9:5, 10; Пс 146:4). Помираючи, людина йде до «пороху смерті» (Пс 22:15), вона стає «безсилою у смерті» (Іс 26:14). Померлі не можуть згадувати чи прославляти Бога (Пс 6:5; Іс 38:18, 19). У Єврейських і Грецьких Писаннях стан померлих прирівняно до сну, і це порівняння доречне не лише тому, що померлі перебувають у стані несвідомості, але й тому, що в них є надія на «пробудження», тобто на воскресіння (Пс 13:3; Ів 11:11—14). Воскреслого Ісуса названо «першим плодом з тих, хто заснув смертним сном» (1Кр 15:20, 21; див. ГАДЕС; ШЕОЛ).

Стародавні єгиптяни та інші язичники, особливо грецькі філософи, твердо вірили в безсмертя людської душі. Але як у Єврейських, так і в Грецьких Писаннях говориться, що душа (євр. не́феш; грец. псіхе́) смертна (Сд 16:30, прим.; Єз 18:4, 20; Об 16:3, прим.) і потребує визволення від смерті (ІсН 2:13; Пс 33:19; 56:13; 116:8; Як 5:20; див. також прим.), а в одному месіанському пророцтві про Ісуса Христа сказано, що він «вилив свою душу на смерть» (Іс 53:12, прим.; пор. Мт 26:38, прим.). Пророк Єзекіїль засудив людей, які змовлялися, щоб убивати «тих [або «душі»], хто не повинен вмирати» та зберігати життя «тим [або «душам»], хто не повинен жити» (Єз 13:19, прим.; див. ДУША).

Тому в одному виданні Біблії до 1 Самуїла 25:29 міститься такий коментар: «Вчення про те, що людина складається з тіла і душі, які розділяються під час смерті, є не єврейським, а грецьким» (The Interpreter’s Bible / edited by G. A. Buttrick. 1953. Vol. II. P. 1015). Професор Е. Джейкоб, викладач Старого Завіту в Страсбурзькому університеті, посилаючись на той факт, що в Єврейських Писаннях життя тісно пов’язане з душею (євр. не́феш), говорить: «Цілком логічно, що смерть іноді представлена як зникнення нефеш (Бут. 35:18; 1 Цар. 17:21; Єрем. 15:9; Йони 4:3). Коли говориться, що нефеш “виходить”, це слід розглядати як образний вислів, бо нефеш не продовжує існувати незалежно від тіла, а помирає разом з ним (Чис. 31:19; Суд. 16:30; Єзек. 13:19). Жоден біблійний вірш не дає підстав вважати, що “душа” відділяється від тіла в момент смерті» (The Interpreter’s Dictionary of the Bible / edited by G. A. Buttrick. 1962. Vol. 1. P. 802).

Скасування смертного вироку. У Псалмі 68:20 сказано: «Єгова, Всевладний Господь, визволяє від смерті». Ісуса Христа, який віддав своє людське життя в жертву, Бог призначив «Керівником, завдяки якому можна отримати життя» та спасіння (Дії 3:15; Єв 2:10), і через нього зі смертю буде покінчено (2Тм 1:10). Ісус зазнав смерті, аби «скуштувати її заради кожної людини» і заплатити «відповідний викуп за всіх» (Єв 2:9; 1Тм 2:6). Його «один праведний вчинок» уможливив скасування смертного вироку, винесеного через гріх, і тепер «усілякі люди можуть бути визнані праведними і отримати життя» (Рм 5:15, 16, 18, 19; Єв 9:27, 28; див. ВИЗНАВАТИ ПРАВЕДНИМ; ВИКУП). Тому про Ісусових правдивих учнів можна сказати, що вони перейшли «від смерті до життя» (Ів 5:24). А от кожен, хто не слухається Сина і не виявляє любові, «залишається мертвим» і стягує на себе Божий осуд (1Ів 3:14; Ів 3:36). Ті, хто хоче зняти з себе цей осуд і звільнитися від «закону гріха і смерті», повинні керуватися Божим духом і приносити його плід, бо «зосередженість на плотському означає смерть» (Рм 8:1—6; Кл 1:21—23).

Своє саможертовне служіння, яке мало закінчитися смертю і воскресінням, Ісус прирівняв до хрещення (Мр 10:38, 39; Лк 12:50; пор. Еф 4:9, 10). Апостол Павло дав зрозуміти, що Ісусові помазані учні теж будуть охрещені в смерть і зрештою воскреснуть до небесної слави (Рм 6:3—5; Флп 3:10, 11). Висловлюючи своє бажання отримати життя в небі, Павло показав, що народжені духом християни не прагнуть смерті як такої, вони не хочуть, померши, лежати «нагими», а хочуть «одягнути» небесне тіло, щоб «оселитися з Господом» (2Кр 5:1—8; пор. 2Пт 1:13—15). Але поки вони на землі, в них «діє смерть», хоча інші люди завдяки їхньому служінню чують звістку життя (2Кр 4:10—14; Пр 18:21; див. ХРЕЩЕННЯ, Хрещення в Христа Ісуса, в його смерть).

Серед тих, хто отримує користь від їхнього служіння, є великий натовп людей, які матимуть можливість пережити велике лихо і жити вічно на райській землі. Вони вірять, що Ісусова жертва очищає від гріха, і завдяки цьому теж є чистими в Божих очах (1Ів 2:2; Об 7:9, 14).

Ісус казав, що має «ключі від смерті й могили» (Об 1:18), і за допомогою них він може звільнити тих, хто перебуває у полоні смерті (Ів 5:28, 29; Об 20:13). Визволивши Ісуса з могили, Бог Єгова «дав усім людям гарантію», що в майбутньому настане день суду й розплати і що померлі воскреснуть (Дії 17:31; 1Кр 15:20, 21). Ті, хто після воскресіння успадковує Боже Царство і безсмертя, здобувають перемогу над смертю і її «жалом» (1Кр 15:50, 54—56; пор. Ос 13:14; Об 20:6).

Знищення смерті. В Ісаї 25:8 міститься пророцтво: «Всевладний Господь Єгова знищить смерть назавжди, він зітре сльози з облич усіх людей». Жало, яке породжує смерть,— це гріх (1Кр 15:56), тому в тілі кожної грішної, недосконалої людини діє смерть (Рм 7:13, 23, 24). Аби покінчити зі смертю, слід покінчити з тим, що її породжує, тобто гріхом. Під час правління Христа, коли слухняні люди повністю звільняться від усіх проявів гріха, смерть втратить свою владу і буде знищена (1Кр 15:24—26). Тоді смерті, яка поширилася на всіх людей внаслідок гріха Адама, «вже не буде» (Рм 5:12; Об 21:3, 4). Вона, так би мовити, буде вкинена в «озеро вогняне», тобто знищена (Об 20:14; див. ОЗЕРО ВОГНЯНЕ).

Друга смерть. «Озеро вогняне», у яке будуть вкинені смерть, могила, символічні «дикий звір» і «лжепророк», а також Сатана, його демони і люди, які вперто чинили зло,— це «друга смерть» (Об 20:10, 14, 15; 21:8; Мт 25:41). Смерть, яку можна назвати першою, з’явилася і передалась усім людям внаслідок Адамового гріха. Тож зрозуміло, що «друга смерть» відрізняється від першої. Зі згаданих віршів видно, що від «другої смерті» звільнитися неможливо. Тих, хто помре «другою смертю», чекає кінець, описаний у Євреїв 6:4—8; 10:26, 27 і Матвія 12:32. А тим, хто здобуде «вінок життя» і матиме «участь у першому воскресінні», «друга смерть» вже не завдасть жодної шкоди (Об 2:10, 11). Це співправителі Христа, які отримають безсмертя і нетління, тому «друга смерть» не матиме над ними влади (1Кр 15:50—54; Об 20:6; пор. Ів 8:51).

Символічне значення. Біблія говорить, що смерть «царює» над людством від часів Адама (Рм 5:14), а разом з нею царює і гріх (Рм 6:12). У цих «царів» є «закон», якому змушені підкорятися їхні піддані (Рм 8:2). Відколи Христос прийшов на землю і заплатив викуп, над тими, хто приймає Божий дар, панує кращий цар, незаслужена доброта, і це їх «веде до вічного життя» (Рм 5:15—17, 21).

Люди, які нехтують Божою волею, можуть намагатися укласти угоду зі смертю, але в них нічого не вийде (Іс 28:15, 18). У книзі Об’явлення смерть зображена вершником, який скаче слідом за війною й голодом і масово вбиває мешканців землі (Об 6:8; пор. Єр 9:21, 22).

Про тих, хто захворів духовно чи опинився в біді, говориться, що вони «наблизились до брам смерті» (Пс 107:17—20; пор. Йв 38:17; Пс 9:13). Пройшовши через ці «брами», людина, так би мовити, опиняється в «домі, де зберуться всі, що живуть» (Йв 30:23; пор. 2См 12:21—23), в «кімнатах смерті» (Пр 7:27), які здатні вмістити необмежену кількість людей (Ав 2:5). Ті, хто йде в могилу, подібні до овець, яких пасе смерть (Пс 49:14).

«Муки смерті». У Дії 2:24 апостол Петро сказав, що Ісуса звільнено «від мук смерті, оскільки було неможливо, щоб вона і далі тримала його». Грецьке слово одı́н, перекладене як «муки», означає «пологові муки» (1Фс 5:3), але також може стосуватися гострого болю, мук, страждань чи лиха в ширшому значенні (Мт 24:8). Крім того, перекладачі, які працювали над грецькою Септуагінтою, використовували його як еквівалент єврейського слова хе́вел там, де явно малися на увазі «пута» (2См 22:6; Пс 18:4, 5). Інше єврейське слово, споріднене з хе́вел, означає «пологові муки», тому деякі коментатори і лексикографи припускають, що грецьке слово одı́н, вжите Лукою в Дії 2:24, також мало подвійне значення, принаймні в часи апостолів. Тож деякі переклади в цьому вірші вживають вислів «пута смерти» (Ог., Хом., Дерк.). У Біблії нерідко говориться, що смерть намагається зловити людину в пастку (Пр 13:14; 14:27) та обвити її путами і що могила її схоплює (Пс 116:3). Як видно з віршів, розглянутих раніше, померлі перебувають у стані несвідомості і Ісус не відчував жодного болю, коли був мертвим. Все ж смерть зображена як щось гірке і нестерпне (1См 15:32, прим.; Пс 55:4; Ек 7:26), причому не лише через біль, який нерідко їй передує (Пс 73:4, 5), але й через те, що тенета смерті позбавляють людину свободи і здатності діяти. Можливо, саме тому говориться, що воскресіння звільнило Ісуса від «мук смерті», тобто від її нестерпних тенет.

Зміна духовного стану. Біблія прирівнює до смерті духовний стан світу загалом. Одного разу Ісус сказав: «Мертві нехай ховають своїх мертвих», а апостол Павло написав, що жінка, яка живе заради плотських насолод, «мертва, хоча вона й жива» (Лк 9:60; 1Тм 5:6; Еф 2:1). Звільнення християнина від гріха (Рм 6:2, 11) і осуду, який ніс Мойсеїв закон (Рм 7:2—6), теж уподібнюється до смерті, оскільки смерть звільняє людину від усіх її боргів чи зобов’язань (Рм 6:7). Ставши християнином, людина немовби помирає для колишнього способу життя і колишніх зобов’язань. Звісно ж, ця смерть символічна, бо фізично людина залишається живою. Однак вона стає вільною, щоб іти за Христом і бути рабом праведності (Рм 6:18—20; Гл 5:1).

Той факт, що смерть іноді представляє зміну чийогось стану або становища, проливає світло на деякі пророчі видіння, наприклад видіння з книги Єзекіїля, в якому Божий народ, що перебував у Вавилоні, порівняно до висохлих кісток і до померлих, похованих людей (Єз 37:1—12). Цей народ мав ожити і знову оселитися на своїй землі (Єз 37:13, 14). Схожі порівняння можна знайти в Об’явлення 11:3, 7—12 та Луки 16:19—31.