Рік, який наставав після кожних семи 7-літніх періодів, тобто 50-й рік; ювілейні роки відраховували від часу входу Ізраїля в Обіцяний край. Єврейське слово йове́л, що перекладається як «Ювілей» або «ювілейний рік», означає «баранячий ріг»; у баранячий ріг сурмили в 50-й рік, проголошуючи звільнення по цілому краю (Лв 25:9, 10, NW, прим.; див. РІГ).

Ввійшовши в Обіцяний край, ізраїльтяни отримали наказ, згідно з яким вони мали впродовж шести років засівати і обробляти поля та збирати врожай, а сьомий рік мав бути суботнім. У цей рік земля мала відпочивати, не дозволялося засівати поля чи підрізати рослини. Не можна було навіть жати того, що само виросло із зерен, які залишились після збору минулорічного врожаю, чи збирати виноград з необрізаного винограднику. Збіжжя і плоди, які виросли самі, міг споживати господар, його раби, наймані робітники, чужинці та бідні, а також домашні тварини і дикі звірі (Лв 25:2—7; Вх 23:10, 11). Після семи таких 7-літніх періодів (7 × 7 = 49) наставав 50-й рік, який вважався ювілейним.

Ювілей мав багато спільного із суботнім роком. У ювілейний рік, як і в суботній, для землі наставав повний відпочинок і діяли ті самі постанови щодо врожаю (Лв 25:8—12). Це означало, що врожай, зібраний 48-го року кожного 50-річного періоду, був основною їжею не тільки в той рік, але й протягом більш ніж двох наступних років, аж до збору врожаю в 51-му році — наступному після Ювілею. Шостого року Єгова щедро благословляв урожай, так що їжі вистачало і на весь суботній рік (Лв 25:20—22). Подібно було з 48-м роком: якщо ізраїльтяни дотримувались Закону, Бог давав їм рясний урожай, який вони могли споживати протягом суботнього року, Ювілею і решти часу аж до наступних жнив.

Ювілей був свого роду святом, яке тривало цілий рік; це був рік визволення. Дотримуючись постанови про Ювілей, ізраїльтяни на ділі виявляли віру в Бога Єгову, вони раділи і дякували за його дари.

У 10-й день сьомого місяця (тішрі), у День примирення, сурмили в ріг (євр. шофа́р, озн. «закручений ріг тварини»), проголошуючи звільнення по цілому краю. Це означало свободу для рабів-євреїв, багато з яких продали себе в рабство через борги. Зазвичай звільнитися можна було лише на сьомий рік свого рабства (Вх 21:2), але в Ювілей звільнення ставало можливим навіть для тих, хто ще не прослужив шести років. Усі спадкові землі, які були продані (зазвичай через фінансові труднощі), повертали попереднім власникам, і звільнені раби верталися до своїх родин та маєтків прабатьків. Жодна родина не була приречена на безпросвітне убозтво, кожен міг зберегти свою репутацію і гідність. Навіть якщо хтось промарнував своє майно, його нащадки мали можливість з часом повернути собі спадок. Адже насправді вся земля належала Єгові, і з його погляду ізраїльтяни були на ній чужинцями й поселенцями (Лв 25:23, 24). Якби вони дотримувались законів Бога, то виконалися б його слова: «Серед вас не має бути бідних» (Лв 25:8—10, 13; Пв 15:4, 5).

У законі про Ювілей містилась заборона продавати землю назавжди. Згідно з цим законом, у разі продажу спадкової землі її ціна мала залежати від кількості років, які залишалися до Ювілею. Той самий принцип діяв і тоді, коли попередній власник викупляв свою спадкову землю. Таким чином продаж землі фактично означав продаж права на користування нею і її плодами впродовж років, які залишились до Ювілею (Лв 25:15, 16, 23—28). Також цей принцип застосовувався до домів у поселеннях, які не були обнесені мурами, бо такі доми вважалися частиною поля; однак доми в містах, обнесених мурами, в ювілейний рік не поверталися попередньому власнику. Виняток робився тільки для левітів, адже окрім своїх домів і пасовищ довкола своїх міст вони не мали іншої власності. У ювілейний рік їм повертали їхні доми, а пасовища левітів взагалі не можна було продавати (Лв 25:29—34).

Те, яку користь приносив Ювілей, можна краще зрозуміти, взявши до уваги благословення, які отримував не лише окремий ізраїльтянин, а й увесь народ. Коли вищезгадані постанови сумлінно виконувалися, у ювілейний рік Ізраїль повністю повертався до належного стану, задуманого і встановленого Богом ще напочатку. Тоді система державного управління була надійною, національна економіка — стабільною, а народ не потрапляв у великі борги (Пв 15:6). Закон про Ювілей забезпечував фіксовані ціни на землю, а також запобігав зростанню внутрішнього боргу, що приносило б лише уявний добробут, а насправді призводило б до інфляції, дефляції та економічної кризи.

Дотримання закону про Ювілей захищало народ від проблеми, яка сьогодні спостерігається в багатьох країнах, а саме поділу суспільства на два класи — дуже багатих і дуже бідних. Коли добре жилося кожному зокрема, то користь отримував весь народ: не було знедолених і люди не марнували свої таланти і здібності через важку економічну ситуацію, натомість кожен міг використовувати їх на благо суспільства. Єгова піклувався про ізраїльтян: він навчав їх і благословляв їхні врожаї. Якби вони залишалися слухняними, то мали б прекрасний уряд і тривалий добробут, який приносить лише справжня теократія (Іс 33:22).

Кожного суботнього року, зокрема під час Свята наметів (Свята збору врожаю), народу читали Закон (Пв 31:10—12). Це допомагало ізраїльтянам наближатись до Єгови і далі мати свободу. Єгова попереджав, що за непослух і неодноразове порушення його законів (у тому числі законів про суботній та ювілейний роки) їх чекатиме нещастя (Лв 26:27—45).

Перший Ювілей почався в місяці тішрі 1424 р. до н. е.; відлік ізраїльтяни вели від часу свого входу в Обіцяний край (Лв 25:2—4, 8—10). Загалом за період від входу в Обіцяний край у 1473 р. до н. е. і до знищення Єрусалима в 607 р. до н. е. ізраїльтяни повинні були відсвяткувати 17 ювілейних років. На жаль, упродовж історії вони не поважали Єгову як свого Царя. Зрештою вони стали порушувати накази Бога, в тому числі закони про суботу, і втратили його благословення. Через свій непослух ізраїльтяни ганьбили Єгову перед іншими народами і не змогли побачити переваг теократичного правління (2Хр 36:20, 21).

Символічне значення. У Грецьких Писаннях містяться алюзії на Ювілей. За словами Ісуса Христа, він прийшов «сповіщати полоненим, що вони отримають свободу» (Лк 4:16—18). Пізніше він говорив про звільнення від рабства гріха, кажучи: «Якщо Син вас визволить, то ви будете справді вільними» (Ів 8:36). З П’ятидесятниці 33 р. н. е. помазані християни визнаються праведними, щоб отримати життя, і народжуються як сини Бога, тому апостол Павло міг написати: «Закон духу, завдяки якому можна жити в єдності з Христом Ісусом, визволяє тебе від закону гріха і смерті» (Рм 8:2). Під час Тисячолітнього правління Христа, як сказано в Римлян 8:19—21, інші люди також стануть «вільними від неволі тління» і, довівши свою відданість Єгові під час випробування, отримають «славну свободу дітей Божих». Вони стануть вільними від успадкованого гріха і смерті, до якої він призводить. Земля стане власністю правдивих поклонників Єгови, які будуть дбати про неї згідно з його початковим наміром для людства (Об 21:4; Бт 1:28; Іс 65:21—25).