Розділ восьмий

Творець виявляє себе для нашого блага!

ПЕРЕД високою горою Сінайського півострова стояло серед грому й блискавиць коло трьох мільйонів чоловік. Сінайська гора, огорнута хмарами, вся аж тремтіла. За таких незабутніх обставин під проводом Мойсея стародавній Ізраїль вступив в офіційні взаємини з Творцем неба та землі (Вихід, розділ 19; Ісаї 45:18).

Але чому Творець Усесвіту виявив себе особливим чином якомусь одному народові, що був у той час досить нечисленним? За словами Мойсея, Творець зробив це з «любови до вас, і через додержання Його присяги, що присягнув був вашим батькам» (Повторення Закону 7:6—8).

Ця думка виявляє, що Біблія містить не лише самі факти про походження Всесвіту й життя на Землі. У ній багато говориться про стосунки Творця з людьми — у минулому, сьогодні та в майбутньому. Біблія є найпоширенішою книгою, яку вивчають люди по цілому світі. Тож кожному, хто цінує освіту, слід ознайомитися з її змістом. Зробімо короткий огляд Біблії, зосереджуючись спочатку на частині, яку нерідко називають Старим Завітом. Це дасть нам також нагоду отримати безцінну інформацію про особистість Творця Всесвіту й Автора Біблії.

У 6-му розділі, «Стародавня оповідь про створення. Чи можна їй довіряти?», ми побачили, що біблійна розповідь про створення, записана в Буття, містить  факти про наших перших прабатьків, тобто про наше походження, яких ніде більше не знайти. Однак не лише про це говориться в першій книзі Біблії. Про що ж іще?

Грецька міфологія та міфологія інших народів розповідає про час, коли боги й напівбоги втручалися в життя людей. Крім того, антропологи повідомляють, що по всьому світі поширені легенди про стародавній потоп, який стер з лиця землі більшу частину людства. Можливо, ви маєте підстави відкинути ці міфи. Проте чи вам відомо, що лише книга Буття виявляє історичні факти, які лежали в основі цієї події й були пізніше відображені у тих міфах і легендах? (Буття, розділи 6, 7) *.

У книзі Буття також розповідається про чоловіків та жінок — невигаданих людей, чиї думки й почуття нам зрозумілі,— які знали, що Творець існує, і брали до уваги його волю у своєму житті. Було б дуже корисно довідатися про таких чоловіків, як Авраам, Ісак та Яків, котрих Мойсей називав «батьками». Творець познайомився з Авраамом і навіть став називати його ‘Своїм другом’ (Ісаї 41:8; Буття 18:18, 19). Чому? Спостерігаючи за Авраамом, Єгова переконався, що цей чоловік є людиною віри (Євреїв 11:8—10, 17—19; Якова 2:23). Авраамів випадок показує, що Бог доступний. Його могутність і можливості вражають, але він не є просто якоюсь безособовою силою чи причиною. Він — реальна особа, з якою ми, люди, можемо розвивати шанобливі взаємини, що приносять вічне благо.

 Єгова пообіцяв Аврааму: «Всі народи землі будуть Насінням твоїм благословляти себе» (Буття 22:18 Ог., 1988). Це доповнює, або розширює, обітницю про прихід «насіння», яку Бог дав за днів Адама (Буття 3:15). Так, слова Єгови до Авраама підтвердили надію, що з часом з’явиться хтось — Насіння — й зробить благословення досяжним для всіх людей. Ви побачите, що ця тема є основною темою всієї Біблії. А це ще раз підкреслює, що Біблія не є зібранням різних людських писань. Знання теми Біблії також допоможе вам зрозуміти, що Бог використовував один стародавній народ з наміром поблагословити всі народи (Псалом 147:19, 20).

Те, що Єгова мав таку мету у своїх взаєминах з Ізраїлем, виявляє нам: «Бог неупереджений» (Дії 10:34, СМ; Галатів 3:14). Крім того, хоч Бог і підтримував стосунки переважно лише з Авраамовими нащадками, люди з інших народів теж запрошувалися прийти й служити Єгові (1 Царів 8:41—43). І, як побачимо далі, Бог настільки безсторонній, що сьогодні всі ми — хоч би якої нації чи з якого народу були — можемо познайомитися з ним і задовольняти його.

Можна багато навчитися з історії народу, з яким Творець століттями підтримував стосунки. Розділімо історію тих людей на три частини. Розглядаючи ці частини, зверніть увагу на те, що Єгова завжди чинив згідно зі значенням свого імені — «Він спричиняє ставати»,— а також зауважте, як у взаєминах з реальними людьми виявилась його особистість.

 Частина перша. Народ під правлінням Творця

Авраамових нащадків перетворили в Єгипті на рабів. Зрештою у 1513 році до н. е. Бог спонукав Мойсея вивести їх на свободу. Коли Ізраїль став народом, його правителем був Бог. Але 1117 року до н. е. народ почав вимагати людського царя.

Які ж події передували приходу Ізраїлю на чолі з Мойсеєм до гори Сінай? У біблійній книзі Буття даються передумови цього. Ще раніше, коли Яків (який також звався Ізраїль) жив на північний схід від Єгипту, по всьому відомому тоді світу настав голод. Турбуючись про свою родину, Яків почав шукати їжі в Єгипті, де в зерносховищах зберігалося дуже багато збіжжя. Виявилось, що наглядачем тих харчових запасів був його син Йосип, про якого Якову чимало років перед тим сказали, ніби він помер. Яків та його родина переїхали до Єгипту, де їм гостинно запропонували залишитися (Буття  45:25—46:5; 47:5—12). Проте після Йосипової смерті новий фараон насильно залучив нащадків Якова до роботи і єгиптяни «огірчували їхнє життя тяжкою працею коло глини та коло цегли» (Вихід 1:8—14). Про це та багато чого іншого яскраво описується в другій книзі Біблії, Вихід.

Ізраїльтяни десятиліттями зносили наругу, і «їхній зойк через ту роботу донісся до Бога». Було дуже мудро, що вони звернулися за допомогою до Єгови. Він цікавився нащадками Авраама й був сповнений рішучості виконати свій намір — поблагословити в майбутньому всі народи. Єгова ‘почув стогін Ізраїлю і зглянувся над ними’, що показує нам, як співчуває Творець усім тим, хто страждає й терпить утиски (Вихід 2:23—25). Він вибрав Мойсея, щоб визволити ізраїльтян з рабства. Однак коли Мойсей зі своїм братом Аароном прийшли до єгипетського фараона й попросили відпустити цих поневолених людей, той зухвало відповів: «Хто такий Господь [«Єгова», НС], щоб я мав послухати його голосу та відпустити Ізраїля?» (Вихід 5:2, Хом.).

Чи можна собі уявити, щоб Творець Усесвіту відступив перед якоюсь людиною, навіть якщо тією людиною був правитель наймогутнішої на той час держави? Бог вразив фараона та єгиптян багатьма карами. Зрештою після десятої кари фараон погодився відпустити ізраїльтян (Вихід 12:29—32). Так Авраамові нащадки познайомилися з Єговою як з реальною особою — тим, хто дає свободу у відповідний з його погляду час. Дійсно, Єгова, як на це і вказувало його ім’я, став виконавцем своїх обітниць у вражаючий спосіб (Вихід 6:3). Але фараон та ізраїльтяни ще не все знали про те ім’я.

 Незабаром фараон змінив своє рішення. На чолі єгипетської армії він почав запекло переслідувати відпущених рабів і наздогнав їх коло Червоного моря. Ізраїльтяни потрапили в пастку між морем і єгипетською армією. Тоді у справу втрутився Єгова й відкрив шлях через Червоне море. Фараон мав би зрозуміти, що це був вияв Божої непереможної сили. Натомість він нерозважливо повів своє військо за ізраїльтянами і, коли Бог дозволив морю повернутися до його природного стану,— потонув разом з воїнами. Книга Вихід не розповідає докладно, як саме Бог здійснив ці славетні діла. Ми можемо сміливо назвати їх чудами, оскільки дії і час, коли вони відбулися,— поза межами людських можливостей. Звичайно, такі дії не могли бути за межами можливостей Того, хто створив Усесвіт і всі його закони (Вихід 14:1—31).

Ця подія показала ізраїльтянам,— і повинна також наголосити нам,— що Єгова є Спасителем, який живе відповідно до свого імені. Однак нам слід навчитися з тієї розповіді ще більше про Божі дороги. Наприклад, він повівся з гнобителями згідно зі своєю справедливістю, але виявив сердечну доброзичливість народу, через який мало прийти Насіння. Тому написане в книзі Вихід про цей народ, є, безперечно, не просто стародавньою історією, воно пов’язане з Божим наміром поблагословити всіх людей.

Прямуючи до Обітованої землі

Залишивши Єгипет, Мойсей повів народ через пустелю до гори Сінай. Те, що сталося там, визначило на багато століть наперед Божі стосунки  з ізраїльтянами. Він дав їм свої закони. Звичайно, мільярди років до того Творець уже встановив закони, що керують матерією у Всесвіті, і вони все ще діють сьогодні. Але біля гори Сінаї через Мойсея він дав закони для життя народу. Ми можемо прочитати про те, що зробив Бог, а також зміст самого Закону, який він дав, у книзі Вихід та в трьох наступних книгах — Левит, Числа й Повторення  Закону. Фахівці вважають, що Мойсей також написав книгу Йова. Ми розглянемо деякі важливі думки з неї в 10-му розділі.

Ще й до сьогодні мільйони людей по цілому світі знають Десять Заповідей — основні моральні вказівки цілого того Закону — і намагаються їх дотримуватися. Проте цей кодекс містить багато інших настанов, досконалістю яких захоплюється чимало  людей. Зрозуміло, що значна кількість правил стосувалася життя ізраїльтян у ті далекі часи, як-от правила щодо гігієни, санітарії та захворювань. Ці закони, хоча спершу призначалися для стародавнього народу, відображають знання наукових фактів, встановлених вченими лише приблизно в минулому столітті (Левит 13:46, 52; 15:4—13; Числа 19:11—20; Повторення Закону 23:13, 14). Тому було б доречно запитати: «Як могло статися, що закони стародавнього Ізраїлю відображали знання й мудрість, які набагато перевершували відомості інших тогочасних народів?» Розумна відповідь: ті закони походили від Творця.

Закони також допомагали зберігати родоводи й призначені релігійні обов’язки, які ізраїльтяни мали виконувати аж до з’явлення Насіння. Погодившись робити все, що наказував Бог, вони зобов’язували себе жити за тим Законом (Повторення Закону 27:26; 30:17—20). Щоправда, вони не могли повністю дотримуватися Закону. Все ж навіть це послужило добрій справі. Один знавець права пізніше пояснив, що Закон мав виявляти ‘переступи, аж поки прийде Насіння, якому обітниця дана була’ (Галатів 3:19, 24). Отже, Закон зробив їх відокремленим народом, був нагадуванням про потребу в Насінні, або Месії, і підготував до його приходу.

Ізраїльтяни, які зібралися коло гори Сінай, погодилися жити за Божим Законом. Так вони, за словами Біблії, вступили в угоду, або договір. Угоду було укладено між тим народом і Богом. Хоч люди й добровільно вступили в цю угоду, проте незабаром виявили свою впертість. Наприклад, вони зробили  собі золоте теля, яке вважали образом Бога. Чинити так було гріхом, оскільки ідолопоклонство — пряме порушення Десяти Заповідей (Вихід 20:4—6). Крім того, вони нарікали на їжу, яку давав їм Бог, бунтувалися проти призначеного ним провідника (Мойсея) і впадали в неморальність із жінками-чужинками, які поклонялися ідолам. Але чому сьогодні, коли від днів Мойсея минуло стільки років, все те повинне нас цікавити?

Тому що це не просто стародавня історія. Біблійна розповідь про невдячність Ізраїлю й Божу відповідь на неї показує, що він справді піклується людьми. Біблія каже, що ізраїльтяни «все знову та знов» випробовували Єгову, «засмучували» й «зневажали» його (Псалом 78:40, Дерк.; Псалом 78:41). Отже можна бути певними, що Творець має почуття і що йому не байдуже, чим займаються люди.

 З нашого, людського, погляду провини Ізраїлю мали б призвести до того, що Бог розірвав би ту угоду й, можливо, вибрав би інший народ, щоб сповнити свою обітницю. Але він того не зробив. Натомість він карав упертих правопорушників, однак виявляв милосердя своїм свавільним людям як народу. Так, Бог залишався вірним і відданим своїй обітниці, даній його другові Аврааму.

Невдовзі Ізраїль наблизився до Ханаану, названого в Біблії Обітованою землею. Її населяли сильні люди, які, проте, були неймовірно розбещені й морально зіпсовані. Творець 400 років не втручався в їхні справи, але тепер він справедливо вирішив  віддати землю стародавньому Ізраїлю. (Буття 15:16; дивіться також інформацію в рамці «Ревнивий Бог. В якому розумінні?», сторінки 132, 133). Перш ніж ізраїльтяни увійшли в землю, Мойсей послав туди 12 розвідників. Десять з них виявили брак віри у рятівну силу Єгови. Через їхню розповідь народ став нарікати на Бога й таємно замишляти повернутися до Єгипту. Внаслідок цього Бог засудив ізраїльтян на 40 років блукання по пустелі (Числа 14:1—4, 26—34).

Чого ж було цим досягнуто? Перед смертю Мойсей застерігав синів Ізраїлю, щоб вони пам’ятали ті роки, коли Єгова впокорював їх. Мойсей сказав: «Признайся в своєму серці, що як чоловік виховує свого сина, так Господь, Бог твій, виховує тебе» (Повторення Закону 8:1—5, Хом.). Хоча ізраїльтяни часто ображали Єгову своїми вчинками, він підтримував їх, показуючи, що вони залежать від нього. Наприклад, завдяки тому, що Бог дав манну,— щось їстівне, подібне на смак до медівника,— народ не загинув від голоду в пустелі. Звичайно, ізраїльтянам слід було б багато чого навчитися із свого блукання по пустелі. Вони мали б зрозуміти, як важливо слухатися свого милосердного Бога й покладатися на нього (Вихід 16:13—16, 31; 34:6, 7).

Після смерті Мойсея Бог призначив Ісуса Навина за провідника для Ізраїлю. Цей хоробрий чоловік, який відзначався вірністю та відданістю, привів народ у Ханаан і сміливо розпочав завоювання землі. За короткий час Ісус Навин завдав поразки 31 царю й заволодів більшою частиною Обітованої  землі. Захопливу розповідь про ці події можна прочитати в книзі Ісуса Навина.

Правління без людського царя

Під час мандрування пустелею й у перші роки перебування в Обітованій землі провідником ізраїльського народу був спочатку Мойсей, а потім Ісус Навин. Ізраїльтяни не потребували людського царя, оскільки вони визнавали Єгову своїм Сувереном. Він наказав призначити старших чоловіків, які б розглядали в міських брамах різні судові справи. Вони слідкували за порядком і допомагали людям  духовно (Повторення Закону 16:18; 21:18—20). З книги Рут можна почерпнути цікаві відомості про те, як ці старші чоловіки вирішили одну судову справу на основі закону, записаного в Повторення Закону 25:7—9.

Протягом років народ часто накликав на себе Боже несхвалення, знову й знову виявляючи непослух та поклоняючись ханаанським божкам. Однак коли у важкі хвилини люди взивали до Бога за допомогою, він не відвертався від них. Єгова поставив суддів, під проводом яких Ізраїль рятувався від навколишніх народів-гнобителів. Книга Суддів  яскраво описує подвиги тих 12 сміливих суддів (Суддів 2:11—19; Неемії 9:27).

Біблія каже: «Того часу не було царя в Ізраїлі,— кожен робив, що здавалося правдивим в його очах!» (Суддів 21:25). Народ мав норми, викладені в Законі, тому з допомогою старших чоловіків та священиків, люди могли ‘робити, що здавалося правдивим в їхніх очах’ і не турбуватися про наслідки. Крім того, згідно із Законом, у них була скинія, або пересувний храм, де приносилися жертви. Правдиве поклоніння зосереджувалося навколо цієї скинії, що сприяло єдності народу в ті часи.

Частина друга. Добробут за правління царів

Коли суддею в Ізраїлі був Самуїл, люди почали вимагати поставити над ними людського царя. Кожен із трьох перших царів — Саул, Давид і Соломон — правив по 40 років, з 1117 по 997 рік до н. е. У цей час Ізраїль досяг вершини своєї слави та багатства й Творець ужив важливих заходів у підготовці до царювання прийдешнього Насіння.

Як суддя і пророк, Самуїл добре піклувався про духовне благополуччя Ізраїлю, але його сини були іншими. Зрештою народ став вимагати від Самуїла: «Тепер настанови нам царя, щоб судив нас, як у всіх народів». Єгова пояснив Самуїлові значення тієї вимоги: «Послухай голосу того народу... бо не тобою вони погордували, але Мною погордували, щоб Я не царював над ними». Єгова передбачав сумні наслідки тієї зміни (1 Самуїла 8:1—9). Все ж на вимогу людей він призначив над Ізраїлем царя — скромного  чоловіка на ім’я Саул. Правда, ставши царем, Саул почав виявляти схильність до свавілля й порушувати Божі накази. Пророк Бога повідомив, що царство буде передане іншому чоловікові, вгодному Єгові. Це повинно наголосити нам на тому, наскільки Творець цінує справжній послух (1 Самуїла 15:22, 23).

Давид, що мав стати наступним ізраїльським царем, був наймолодшим сином однієї сім’ї з племені Юди. Стосовно такого дивного вибору Бог сказав Самуїлу: «Чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1 Самуїла 16:7). Чи ж не потішає нас те, що Творець дивиться, які ми всередині, а не на зовнішній наш вигляд? Проте Саул мав свої погляди на цю справу. Від часу, коли Єгова вибрав Давида як наступного царя, Саулом заволоділо непереможне бажання знищити Давида. Єгова, звичайно, не допустив цього, і зрештою Саул та його сини загинули в битві з войовничими людьми, що називалися филистимлянами.

Спочатку Давид правив з міста Хеврон. Пізніше він захопив Єрусалим і переніс свою столицю туди. Він також розширив кордони Ізраїлю аж до країв землі, яку Бог обіцяв дати нащадкам Авраама. Про ті часи, а також про правління наступних царів можна прочитати в шести історичних книгах Біблії *. З них ви довідаєтеся, що Давидове життя не було безтурботним. Наприклад, піддавшись людському бажанню, він вчинив перелюб з вродливою Вірсавією, а тоді, аби приховати свій гріх, зробив ще інші недобрі справи. Як Бог  справедливості, Єгова не міг просто закрити очі на Давидову провину. Але беручи до уваги те, як щиро Давид каявся за вчинене, Бог не вимагав, щоб царя покарали за всіма правилами Закону; все ж як наслідок тих гріхів Давида чекало багато сімейних проблем.

 У ті критичні періоди свого життя Давид пізнав Бога як особу — того, хто має почуття. Він написав: «Господь близький всіх, хто взиває до Нього... і благання їх чує» (Псалом 145:18—20). Щирість та відданість Давида добре виражені в чудових, складених ним піснях, які становлять майже половину книги Псалмів. Мільйони людей знайшли в його поезії втіху й розраду. Задумайтеся над тим, наскільки близькі стосунки мав Давид з Богом, що відображено у Псалмі 139:1—4 (Дерк.): «Господи, Ти випробував моє серце і знаєш все про мене. Ти знаєш, коли я сідаю і коли встаю; думки мої здаля Ти розумієш... Бо ще нема й слова на язиці в мене, а Ти, Господи, вже все знаєш».

Давид, безумовно, добре знав про рятівну Божу силу (Псалом 20:7; 28:9; 34:8, 10; 37:39). Щоразу, коли він відчував її, його довіра до Єгови росла. Доказ цього можна побачити в Псалмі 30:6; 62:9 і 103:9. Або прочитайте Псалом 51, який Давид склав після того, як отримав докір за гріх із Вірсавією. Як підбадьорює знаття того, що можна вільно висловлювати перед Творцем свої думки, будучи впевненим, що він є смиренним, а не зарозумілим й охоче вислуховує всіх! (Псалом 18:35, НС; [18:36, Ог.]; 69:34; 86:1—8). Давид дійшов цього висновку не лише завдяки своєму життєвому досвіду. «Я роздумую про всі діла Твої,— писав він,— і міркую про чудові діла Твої» (Псалом 63:7; 143:5, Дерк.).

Єгова уклав з Давидом особливу угоду про вічне царство. Давид, напевне, не розумів усієї важливості тієї угоди, але з подробиць, записаних у Біблії пізніше, видно: Бог вказував, що обіцяне Насіння мало прийти з роду Давида (2 Самуїла 7:16).

 Мудрий цар Соломон і зміст життя

Давидів син Соломон славився у стародавньому світі своєю мудрістю, і можна знайти для себе багато цінного, читаючи дуже корисні книги Приповістей та Екклезіяста *, які він написав (1 Царів 10:23—25). Остання книга особливо корисна для тих, хто шукає змісту в житті, що власне й робив мудрий цар Соломон. Бувши першим ізраїльським царем, який народився в царській сім’ї, Соломон мав необмежені можливості. Він будував величні будівлі, їв найрізноманітніші страви, які лише можна собі уявити, а у хвилини дозвілля насолоджувався музикою й товариством шляхетних друзів. Однак він написав: «Коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи,— й ось усе це марнота та ловлення вітру» (Екклезіяста 2:3—9, 11). Яким же був його висновок?

Соломон написав: «Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині! Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне,— чи добре воно, чи лихе!» (Екклезіяста 12:13, 14). Відповідно до цього, Соломон присвятив сім років побудові славетного храму, в якому люди могли б поклонятися Богові (1 Царів, розділ 6).

Правління Соломона роками відзначалося миром і достатком (1 Царів 4:20; 5:1—5). Все ж виявилося, що його серце не було повністю віддане Єгові, як серце Давида. Соломон взяв собі багато жінок-чужинок і дозволив їм прихилити своє серце до їхніх  богів. Зрештою Єгова сказав: «Я конче відберу царство твоє... Одне племено Я дам синові твоєму ради раба Мого Давида та ради Єрусалиму» (1 Царів 11:4, 11—13).

Частина третя. Розділене царство

Після смерті Соломона в 997 році до н. е. від царства відділилося десять північних племен. Вони створили царство Ізраїлю, яке ассирійці завоювали 740 року до н. е. Царі в Єрусалимі правили над двома племенами. Це царство Юди існувало аж до часу, коли в 607 році до н. е. вавилоняни захопили Єрусалим і забрали в полон його мешканців. Сімдесят років царство Юди лежало спустошене.

Коли Соломон помер, до влади прийшов його син Рехав’ам, який зробив життя народу дуже важким. Це довело до бунту. Десять племен відділилися й стали царством Ізраїль (1 Царів 12:1—4, 16—20). Протягом багатьох років те північне царство не трималося правдивого Бога. Люди служили ідолам, зробленим на подобу золотого теляти, або ж впадали в інші форми фальшивого поклоніння. Деяких царів було підступно вбито, а спадкоємців з їхніх династій скинено загарбниками трону. Єгова виявляв велике терпіння й неодноразово посилав своїх пророків, попереджуючи людей, що, коли відступництво не припиниться, їх чекає велике лихо. Книги Осії та Амоса були написані пророками, чиї звістки зосереджувалися на тому північному царстві. Зрештою в 740 році до н. е. ассирійці принесли з собою лихо, про яке передрікали Божі пророки.

 А на півдні 19 царів з дому Давида правили один за другим над Юдою аж до 607 року до н. е. Царі Аса, Йосафат, Єзекія та Йосія правили так, як їхній прабатько Давид, і мали схвалення Єгови (1 Царів 15:9—11; 2 Царів 18:1—7; 22:1, 2; 2 Хронік 17:1—6). За часу володарювання тих царів Єгова благословляв народ. «Критична та тлумачна біблійна енциклопедія англійця» зауважує: «Величними елементами Ю[ди], що виступали її охоронною силою, завжди були: храм, збудований за Божим наказом, священство, написаний закон та визнання єдиного правдивого Бога Єгови за свого справжнього теократичного царя. (...) Ця відданість закону... породила ряд царів, серед яких було багато мудрих і добрих правителів... Тому царство Ю[ди] пережило свою багатолюднішу північну сестру». Тих добрих царів сильно переважали кількістю царі, що не ходили дорогою Давида. Проте Єгова керував справами так, щоб ‘позоставався світильник рабові Його Давидові, по всі дні перед лицем Його в Єрусалимі, місці, що Бог вибрав Собі, щоб там перебувало Його Ймення’ (1 Царів 11:36).

Дорогою до знищення

Манасія був одним із царів Юди, які покинули правдиве поклоніння. «Він перепровадив свого сина через огонь, і гадав, і ворожив, і настановив викликувачів духів померлих та духів віщих, і багато робив зла в очах Господа, щоб гнівити Його» (2 Царів 21:6, 16). Цар Манасія довів своїх людей до того, що вони стали «робити гірше від тих народів, яких Господь вигубив». Після неодноразових попереджень Творець проголосив Манасії та його народу: «Витру  Єрусалим, як витирають миску» (2 Хронік 33:9, 10; 2 Царів 21:10—13).

Для початку Єгова дозволив ассирійцям захопити Манасію й забрати його в мідних кайданах у полон (2 Хронік 33:11). Там, у засланні, Манасія нарешті опам’ятався й «дуже впокорився перед лицем Бога своїх батьків». Як відповів на це Єгова? «[Бог] вислухав благання його, і вернув його до Єрусалиму, до царства його. І пізнав Манасія, що Господь — Він Бог». Цар Манасія та його внук цар Йосія провели серед людей необхідні реформи. Однак загалом народ так і не очистився назавжди від морального й релігійного зіпсуття (2 Хронік 33:1—20; 34:1—35:25; 2 Царів, розділ 22).

Біблія виявляє, що Єгова посилав своїх ревних пророків, аби звістити власний погляд на те, що відбувалося *. Єремія так передав слова Єгови: «Від того дня, коли ваші батьки вийшли з краю єгипетського, аж до дня цього, посилав Я до вас усіх Своїх рабів пророків, посилав щодня пильно». Але люди не слухали Бога. Вони чинили ще гірше, ніж їхні прабатьки! (Єремії 7:25, 26). Він знову й знову попереджав їх, «бо жалував свій народ». Проте безрезультатно. Тому 607 року до н. е. він дозволив вавилонянам знищити Єрусалим і спустошити землю. Сімдесят років лежала вона цілком покинута (2 Хронік 36:15, 16 Хом.; Єремії 25:4—11).

 Цей короткий огляд Божих дій повинен допомогти нам побачити, що Єгова турбувався про своїх людей і завжди поводився з ними справедливо. Він не був байдужим спостерігачем, який стоїть збоку й чекає, що ж далі робитиме його народ. Бог активно намагався допомогти йому. Тож зрозуміло, чому Ісая сказав: «О Господи, Ти — наш Отець... і ми всі — чин Твоєї руки!» (Ісаї 64:8). Згідно з цими словами, багато людей сьогодні звертаються до Творця як до «Отця», бо він відповідає так, як відповів би кожен батько, що любить своїх дітей і цікавиться ними. Все ж він усвідомлює, що ми мусимо нести відповідальність за власні вчинки та їхні наслідки.

Після того як народ відбув у Вавилоні 70 років полону, Бог Єгова сповнив своє пророцтво про відновлення Єрусалима. Люди були звільнені й отримали дозвіл повернутися на батьківщину, аби ‘відбудувати дім Господа, що в Єрусалимі’ (Ездри 1:1—4; Ісаї 44:24—45:7). Чимало біблійних книг * розповідають про це відновлення, відбудову храму або наступні події. Одна з них, книга Даниїла, особливо цікава, оскільки містить пророцтво про те, коли саме Насіння, або Месія, з’явиться, і передрікає розвиток світових подій у наш час.

Зрештою народ відбудував храм, але сам Єрусалим перебував у жахливому стані. Його стіни й ворота були зруйновані. Тому Бог поставив чоловіків, таких, як Неемія, щоб вони заохотили й організували євреїв до роботи. Молитва, яку можна прочитати в 9-му розділі Неемії, добре підсумовує стосунки  Єгови з ізраїльтянами. Вона показує, що Єгова — то ‘Бог, що прощає, Бог ласкавий та милосердний, довготерпеливий та багатомилостивий’. Ця молитва також виявляє, що Єгова діє згідно зі своїми досконалими нормами справедливості. Навіть коли у нього є всі підстави застосувати свою силу, щоб виконати присуд, він готовий пом’якшити справедливість любов’ю. Робить він це у зрівноважений спосіб, гідний нашого захоплення, і цим засвідчує про свою мудрість. Безперечно, взаємини Творця з народом Ізраїлю повинні наблизити нас до нього й вселити бажання знати й виконувати його волю.

Ось і закінчився перегляд частини Біблії, яку ще називають Старим Завітом. Царство Юди з його храмом в Єрусалимі уже відновлене, але перебуває під пануванням язичників. Як же тоді сповниться Божа угода з Давидом щодо «насіння», яке мало б правити «на вічні віки»? (Псалом 89:4, 5; 132:11, 12). Євреї все ще чекають на з’явлення «Владики Месії», який звільнить Божий народ і встановить царство, котрим править Бог, тобто теократичне царство, на землі (Даниїла 9:24, 25). Але чи в цьому полягав намір Єгови? Якщо ні, то як мав обіцяний Месія принести визволення? І що це означає для нас сьогодні? Ці важливі запитання розглядатимуться в наступному розділі.

[Примітки]

[Рамка на сторінках 126, 127]

Чуда. Чи можна в них вірити?

«Неможливо користуватися світлом та радіо й радісно вітати сучасні медичні та хірургічні відкриття і в той же час вірити у світ Нового Завіту з його духами й чудесами». Ці слова, що належать німецькому теологу Рудольфу Бультману, відображають ставлення багатьох наших сучасників до чуд. Чи ви теж такої думки про чуда, записані в Біблії, як-от розділення Богом Червоного моря?

«Релігієзнавчий словник» визначає слово «чудо» як «незвичайне явище... результат втручання надприродних сил». Такі незвичайні явища порушують заведений у природі порядок, через що багато й не вірить у чудеса. Однак те, що здається порушенням якогось одного закону природи, можливо, легко пояснити у світлі інших законів.

Проілюструймо цю думку. У журналі «Новий вчений» повідомлялося про дослід двох фізиків з Токійського університету. Вони помістили горизонтально розміщену трубку, частково наповнену водою, у надзвичайно сильне магнітне поле. Вода миттєво розбіглася до кінців трубки, залишивши її середину сухою. Цей феномен, відкритий 1994 року, відбувається внаслідок того, що вода — слабкий діамагнетик — відштовхується магнітом. Явище руху води від місця, де магнітне поле дуже сильне, до місця, де це поле слабше, отримало назву «Ефект Мойсея». Журнал «Новий вчений» зауважує: «Штовхати воду дуже легко, коли маєте достатньо великий магніт. І якщо ви його таки маєте, тоді вам майже все під силу».

Звичайно, неможливо з цілковитою впевненістю сказати, яким саме чином Бог розділив Червоне море перед ізраїльтянами. Але Творець досконало знає, як діють закони природи. Він міг легко керувати певними аспектами одного закону, застосовуючи інші закони, котрі сам і створив. Люди ж могли сприймали наслідок цього як чудо, особливо коли вони не розуміли до кінця законів, які там діяли.

Що ж до біблійних чуд, то Акіра Ямада, заслужений професор у відставці університету в Кіото (Японія), каже: «Хоча це й правильно говорити, що [якесь чудо] неможливо зрозуміти сьогодні з погляду певної науки, котрою людина займається (або з погляду сьогоднішньої науки взагалі), проте неправильно робити висновок лише на основі передової фізики чи бібліології, що воно [чудо] взагалі не відбулося. Через десять років нинішня передова наука буде уже застарілою. Чим швидший науковий прогрес, тим вірогідніше, що сьогоднішні вчені стануть об’єктом насмішок, як, наприклад: «Десять років тому науковці серйозно вірили в таку-то річ» («Боги у вік науки», япон.).

Єгова, бувши Творцем, який здатний координувати всі закони природи, може використовувати свою силу, щоб чинити чуда.

[Рамка на сторінках 132, 133]

Ревнивий Бог. В якому розумінні?

«Ревнивий — ім’я Господнє, він Бог ревнивий». Ці слова можна прочитати у Вихід 34:14 (Хом.), але що вони значать?

Єврейське слово, перекладене «ревнивий», може означати «той, що вимагає виключної відданості; нетерпимий до суперництва». У позитивному розумінні ревність Єгови щодо свого імені та поклоніння сприяє благу його створінь (Єзекіїля 39:25). Діючи ревно згідно зі значенням свого ім’я, він сповнить власний намір стосовно людства.

Розгляньмо, наприклад, його вирок людям, що жили в землі Ханаан. Один дослідник пише такі вражаючі речі про тих людей: «Поклоніння Ваалу, Астарті та іншим ханаанським божествам складалось з екстравагантних оргій у храмах, які були центрами розпусти. (...) Отже, ханаанеяни поклонялися своїм божествам неморальною формою своїх ритуалів, де навіть практикувалось вбивання дітей-первістків, як жертву богам». Археологи знайшли глечики з рештками принесених у жертву дітей. Хоч Бог і бачив у дні Авраама провини ханаанеян, але виявляв до них терпіння протягом 400 років, даючи достатньо часу змінитися (Буття 15:16).

Чи усвідомлювали ханаанеяни серйозність своїх провин? Що ж, вони були наділені, як і всі люди, сумлінням, яке визнається юристами загальною основою моралі й правосуддя (Римлян 2:12—15). Незважаючи на це, ханаанеяни не полишали огидного жертвоприношення дітей та спотворених статевих зносин.

Єгова, чия справедливість завжди врівноважена, вирішив, що земля потребує очищення. Це не був геноцид. Ханаанеяни — і окремі особи, як, наприклад, Рахав, і цілі групи, як-от ґів’онітяни,— котрі добровільно прийняли високі Божі норми моралі, залишилися живими (Ісуса Навина 6:25; 9:3—15). Рахав навіть зайняла місце в царському родоводі, що вів до Месії, а нащадки ґів’онітян отримали привілей служити у храмі Єгови (Ісуса Навина 9:27; Ездри 8:20; Матвія 1:1, 5—16).

Отже, коли хтось хоче отримати повну й чітку картину, яка ґрунтується на фактах, то йому неважко буде побачити, що Єгова — Бог, справедливий і гідний нашого захоплення, ревнивий у доброму розумінні цього слова — на благо своїх вірних створінь.

[Ілюстрація на сторінці 123]

Творець визволив поневолений народ і використав його для виконання свого наміру.

[Ілюстрація на сторінці 129]

Коло гори Сінай Творець уклав угоду із стародавнім ізраїльським народом і таким чином вступив з ним в офіційні взаємини.

[Ілюстрація на сторінці 130]

Дотримання неперевершених законів Творця допомогло його народу втішатися життям в Обітованій землі.

[Ілюстрація на сторінці 136]

На південь від Єрусалимського муру можна відвідати місцевість, де колись розташовувалась столиця царя Давида.