Кюрасао

Аруба, Бонайре та Кюрасао, що лежать недалеко від берегів Венесуели,— острови унікальної краси. Це не розкішна краса Карибських островів, але краса пустелі, таємничих нічних тіней і чітких контрастних барв дня.

Дощів тут випадає мало, і тому основними рослинами є гігантські кактуси, гордість яких кадуші. Частенько можна побачити також дерево діві-діві, що відрізняється особливо похиленою кроною. Немов мовчазні вартові, на тлі блакитного неба вимальовуються плантаційні будиночки, навіваючи спогади про колоніальне минуле. По сільській місцевості тиняються, а то й стрімголов перебігають дорогу кози.

Аруба і Бонайре пишаються добре розвинутою туристичною індустрією, тимчасом як у Кюрасао основне джерело прибутків — це переробка нафти і офшорний бізнес. Особливістю кожного острова є опріснювальний завод, котрий очищає морську воду і таким чином постачає питну воду, а крім того, й пару для виробництва електроенергії.

Ці острови, населення яких становить майже 250 000 людей, відкрили іспанці у XV столітті. Потім ними заволоділи Нідерланди, і, хоча на деякий час острови потрапили під контроль Франції та Англії, 1815 року вони знову  перейшли до рук Нідерландів. З 1954 року федерація Нідерландських Антильських островів (до якої спочатку входили Аруба, Бонайре, Кюрасао, а також троє з Підвітряних островів) отримала право на самоврядування щодо внутрішніх справ. Зрештою у 1986 році Арубі надали status aparte, тобто статус автономії.

Культура і мова

Під правлінням Нідерландів на цих островах панує атмосфера релігійної терпимості. Серед жителів переважають римо-католики, хоча й існують великі групи протестантів. На Кюрасао також є чимала юдейська громада. Люди з цілого світу, що належать до 40—50 народів, живуть у мирі в суспільстві з багатьма расами. Усі вони розмовляють однією мовою, але кожен острів має свою особливість. Саме в такому строкатому середовищі вкоренилась біблійна правда, яка і далі процвітає.

Люди тут знають багато мов і навіть можуть не помітити, якою мовою розмовляють, адже мимовільно переключатися  з однієї мови на іншу для них звичне явище. Хоч офіційною мовою вважається нідерландська, проте англійська та іспанська широко використовується у бізнесових колах, а рідна мова — пап’яменту. Згідно з одним припущенням, пап’яменту сформувалась до XVII століття на островах Кабо-Верде (Західна Африка). Португальці використовували ті острови як плацдарм для нападу на Африку, і, щоб африканці та португальці могли порозумітися, з’явилась нова креольська мова — суміш португальської та африканських мов. Така мова, що дає можливість різним мовним групам спілкуватися, називається лінгва франка. Ця мова поширилася через рабів, яких згодом привезли на острови. Упродовж років вона зазнавала впливу нідерландської, іспанської, англійської та французької. Як наслідок, пап’яменту стала сумішшю усіх вищезгаданих мов.

Лінгва франка, створена та поширена рабами, по суті, дала їм можливість подолати мовний бар’єр і таким чином об’єднатися. Проте люди засвоїли ще одну лінгва франка. Про цю мову в Софонії 3:9 говориться: «Бо тоді уста чисті [«мову чисту», Хом.] народам Я дам, щоб усі вони кликали Ймення Господнє, щоб раменом одним послужити Йому». Саме така «мова чиста» не лише згуртовує жителів острова, даючи їм змогу стояти вище усіх соціальних, расових та іноді національних розбіжностей, але й об’єднує їх з усесвітнім товариством Свідків Єгови. Отже, хоча й існують окремі збори, що розмовляють пап’яменту, англійською, іспанською та нідерландською мовами, але лінгва франка біблійної правди допомагає об’єднати братів і сестер міцними узами любові.

Промінчики правди

Точно не відомо, як на ці острови потрапили перші зерна правди. Промінчики світла правди засяяли майже  непомітно, розганяючи темряву, що вкривала острови, які довгий час вважалися твердинею католицизму. Наприкінці 1920-х та в 1930-х роках тут проповідувало кілька людей. Крім того, торговець, який продавав релігійні книжки, ненавмисно посіяв насіння правди, оскільки серед його літератури були й публікації, видані Божою організацією. Дві доньки цього торговця, Перл та Рубі, працювали з ним, а з роками вони стали Свідками Єгови. Обидві сестри досі вірно служать Єгові.

У 1940 році брат Браун (мешканець Тринідаду, який працював на нафтопереробному заводі) здійснив перше хрещення в Кюрасао: охрестив п’ятьох своїх зацікавлених. Серед цих людей були Мартін і Вільгельміна Нарендорп, а також Едуард ван Марл — усі родом з Суринаму.

Аніта Лібретто, донька Нарендорпа, пригадує: «У 1940 році я мала лише шість років. Пам’ятаю, як батьки навчалися з одним англомовним братом. Вони знали тільки нідерландську мову і майже не розуміли англійської, проте докладали чималих зусиль і через шість місяців охрестились. Зустрічі проходили у нашому домі, але були не так добре організовані, як тепер. Це були вечірні вивчення, що тривали аж за північ: мої батьки намагалися зрозуміти те, що написано в англійських книжках». Проповідували переважно англійською, оскільки ніхто з тієї маленької групи не володів вільно пап’яменту і цією мовою ми не мали жодної літератури.

 Загалом місцеві люди не читали Біблії, бо католицька церква забороняла це робити. Не рідко священики конфісковували всі Біблії, котрі знаходили. Спочатку один священик постійно ходив за братами, тупав ногою і кричав: «Не чіпайте моїх овець!»

Насіння сіють на Арубі та Бонайре

У 1943 році Джон Гіполіт (до пізнання правди він був адвентистом) разом з Мартіном Нарендорпом приїхали у відпустку на Арубу, щоб звіщати добру новину. Наскільки можна встановити, вони були першими благовісниками на тому острові. Після повернення в Кюрасао брат Гіполіт написав листа до всесвітнього центру в Брукліні, прохаючи про допомогу в полі. Через три роки прибули місіонери, але, на жаль, він помер, так і не дочекавшись їхнього приїзду. Проте такі відважні брати з Кюрасао, як Джон Гіполіт, послухалися поради, даної в Екклезіяста 11:6, і щедро сіяли насіння, яке згодом укоренилося й пустило паростки.

 У 1944 році на Арубу прибули Едмунд Куммінґз із Гренади та Вудворт Мілз з Тринідаду. Вони влаштувалися на нафтопереробний завод у Сан-Ніколасі. Місто Сан-Ніколас (розташоване у східній частині острова) було переповнене іммігрантами, які стікалися з усіх куточків Вест-Індії, аби працювати на нафтопереробному заводі. Сповнені ентузіазму промови брата Мілза дали поштовх проповідуванню доброї новини. Восьмого березня 1946 року брати Мілз та Куммінґз заснували перший англомовний збір у Сан-Ніколасі. Збір налічував 11 вісників, а брат Мілз став слугою громади (збору).

Перше хрещення у цьому місці відбулося 9 червня 1946 року. Серед чотирьох охрещених були Тімоті Кемпбелл і Вілфред Роджерс, а до кінця 1946 року кількість вісників зросла вдвічі. Пізніше до збору приєдналися Свідки-іммігранти  — сім’ї Бойтеман, де Фрейтас, Кемпбелл, Скот, Поттер, Маєр, Тітре, Фоустін та інші.

Брат Мілз досягнув хороших результатів у неформальному свідченні, і одна його співробітниця (стенографістка, на ім’я Оріс) прихильно відгукнулася. Вона охрестилась у січні 1947 року. Брат Мілз не лише знайшов сестру, але й наречену, адже пізніше вони з Оріс побралися. У 1956 році їх запросили до 27-го класу школи «Ґілеад», після чого призначили у Нігерію.

До 1950 року праця проповідування на Арубі велася в основному в Сан-Ніколасі, оскільки люди у тій місцевості здебільшого знали англійську, а брати погано володіли пап’яменту. До того часу жоден арубієць ще не пізнав правди. Католицька церква чинила безупинний опір і настроювала зазвичай привітних арубійців проти Свідків, а це сповільнювало духовний поступ. На початку часто можна було побачити, як за Свідком женеться розлючений господар, тримаючи в руках мачете. Деколи братів обливали гарячою водою або ж на них нацьковували собак. Бувало й таке, що господар запрошував братів додому, а сам кудись ішов, залишаючи їх самих (на цих островах ігнорування гостей вважається образою).

 Едвіна Струп, піонерка з Аруби, пригадує: «Священики вселяли страх у людей і загрожували прокляттям, якщо ті залишать церкву». А втім, ревність братів не зменшувалась. Їхня любов до Єгови та ближнього спонукала наполегливо продовжувати своє служіння.

Насіння декотрих пустельних рослин може десятиліттями лежати у стані спокою, поки завдяки певній кількості опадів воно не проросте і врешті-решт прекрасно розцвіте. Щось подібне трапилося і з Якобо Рейна, митником з Бонайре. У 1928 році йому дали книжку «Сотвореннє». Хоча він народився у римо-католицькій сім’ї, однак досліджував протестантські релігії, проте ніколи не був задоволений результатами. Прочитавши книжку «Сотвореннє», він усвідомив, що це правда. У книжці подавався список інших публікацій, виданих слугами Єгови, але Якобо не вдалося їх отримати. І лише 1947 року, через 19 років, коли він приїхав на Кюрасао у гості до рідної сестри, то зустрівся з місіонеркою, яка проводила з нею вивчення. Якобо запитав місіонерку, чи вона має ті книжки, перераховані у списку, який він всі ті роки носив у гаманці. Цей чоловік забрав усю літературу, яка була у місіонерки (принаймні 7 книжок і 13 брошурок), та передплатив «Вартову башту» й «Пробудись!». Нарешті він міг вгамувати свій духовний голод, який не давав йому спокою всі ті роки. Справді, насіння правди, що так довго лежало у стані спокою, врешті-решт підживили водою, необхідною для росту.

 Перші місіонери в Кюрасао

Шістнадцятого травня 1946 року Томас Рассел Єйц разом з дружиною Гейзел (випускники шостого класу школи «Ґілеад») прибули в Кюрасао — територію, де майже не ступала нога проповідника. Брат Єйц зробив вагомий вклад у працю на тих островах, він залишався у своєму призначені понад 50 років, до часу смерті у 1999 році. За винятком невеликої перерви, він наглядав за роботою філіалу з 1950 по 1994 рік. Це була людина веселої вдачі, невичерпного оптимізму і непохитної віри. Він мав привілей бачити дивовижний зріст праці проповідування про Царство.

Гейзел, вірна помічниця свого чоловіка, не залишила призначення і навіть тепер є для всіх джерелом підбадьорення. Вона пригадує, як після того, коли вони приземлилися в аеропорту, їх тепло зустріли брати Нарендорп і ван Марл, а також зацікавлений Климент Флемінг.

До речі, Климент отримав книжку «Діти» (англ.), прочитав її та відразу переконався, що знайшов правду. Ще юнаком він залишив Римо-католицьку церкву, оскільки не  погоджувався з багатьма її вченнями. Пізніше Климент почав спілкуватися зі Свідками, тому й зустрічав перших місіонерів. У липні 1946 року його охрестив новий місіонер Рассел Єйц. Брат Флемінг, який ще й досі є благовісником, каже: «Зараз мені 93 роки і я не втрачаю надії, що буду серед тих, хто переживе Армагеддон, увійде в нову систему і ніколи не помре». Який же чудовий приклад віри та витривалості!

Сестра Єйц розповідає: «З аеропорту нас привезли у двокімнатну квартиру, розташовану над крамницею, де продавали свинячі хвости й солену рибу. У квартирі не було ані меблів, ані ванної кімнати, отож, поки ми не підшукали ліпшого помешкання, наступні шість місяців довелося митися внизу». І хоча Гейзел мала один приступ дизентерії за іншим, ні вона, ні Рассел не занепадали духом. Згодом брат Єйц написав: «Особливо для слуг Єгови життя стає цікавим не через умови чи природу, навіть не через мову, а завдяки самим людям. І їх можна зустріти у кожному призначені».

 Вивчаючи місцеву мову, пап’яменту, ці відважні місіонери мали навчати жителів Кюрасао лінгва франка чистої мови правди. Каміліо Ґіріґорія був одним з перших місцевих жителів, який охрестився 1950 року. Він працював на нафтопереробному заводі та познайомився з правдою, спілкуючись з різними братами, от хоча б з Генрікесом Гасселом, завзятим вісником Царства. Каміліо, якому зараз 78 років, служить старійшиною і допоміг 24 особам стати присвяченими слугами Єгови. У 1946 році місіонери заснували перший англомовний збір у Кюрасао, а збір, який розмовляє мовою пап’яменту, сформувався лише 1954 року.

Аруба і далі бачить світло правди

У липні 1949 року Генрі й Еліс Твід з Канади, які закінчили 12-й клас школи «Ґілеад», приїхали на Арубу і відіграли тут важливу роль у навчанні чистої мови. Генрі, високий худорлявий чоловік, став відомий за доброзичливий і лагідний характер, а Еліс — за гострий розум й неослабну ревність у служінні. На три острови це були єдині місіонери, які там жили і працювали. Пройшли десятиліття,  а в тій місцевості ще й досі з теплотою згадують про їхній саможертовний дух і запопадливість у служінні.

У 1950 році Біл Єйц (двоюрідний брат Рассела Єйца) разом з дружиною Мері закінчили 14-й клас школи «Ґілеад» і отримали призначення в Кюрасао. У 1953 році вони перебралися на Арубу. Проминуло майже півстоліття, а вони, як і раніше, залишаються у своєму призначенні — бездоганний приклад віри й витривалості. З плином часу Мері заслужила повагу своєю дивовижною ревністю у служінні. Вона постійно була на передовій лінії проповідницької праці, тимчасом як Біл зосередився на перекладі біблійних публікацій. До приїзду Біла й Мері два англомовних збори досягли незначних результатів серед місцевого населення. Терпеливо і послідовно Біл та Мері почали сіяти насіння правди серед пап’яментумовних арубійців. Мало-помалу їхні зусилля стали приносити плоди. Біл пригадує: «Спочатку вивчення «Вартової башти» проводили у дворі місіонерського дому під великим деревом квігі. Іноді приходило аж до 100 осіб. Ми сиділи на лавках, які колись викинули з католицької церкви». У 1954 році брати провели Спомин Христової смерті і згодом організували книговивчення мовою пап’яменту.

 Перший арубієць приймає правду

Ще хлопцем Габріел Генрікус деколи у вихідні так сильно пиячив, що в понеділок зранку не міг навіть з’явитися на роботу на нафтопереробний завод. Його начальник хотів, аби Габріел змінив свій спосіб життя, і, хоча сам був атеїстом, подарував йому передплату на «Пробудись!», будучи впевненим, що це допоможе. Згодом Габріел познайомився з подружжям Твід, яке вивчало Біблію з його тестем. Оскільки книжка, за допомогою якої проводилось вивчення, була іспанською, йому довелося перекладати її своєму тестю. Невдовзі Габріел сам зацікавився біблійною правдою, тому 1953 року Біл та Мері Єйц почали вивчення і з ним. Габріел каже: «Нарешті я знайшов відповіді на усі свої запитання». У 1954 році він присвятив життя Єгові і став першим охрещеним арубійцем.

Перший пап’яментумовний збір (що налічував 16 вісників) було сформовано 1956 року, а під кінець 1957 службового року звіт здало вже 26 вісників. Як тільки у мешканців Аруби відкрилися очі на фальшиві вчення ‘Вавилона Великого’ і вони втратили страх перед людиною, то стали прихильниками правди й завзятими благовісниками (Об’яв. 17:5). Такою людиною був Деніел Вебб. Разом з дружиною Нінітою, яка спочатку чинила опір, він прийняв правду, й обидвоє стали ревними проповідниками Царства. Чи інші наслідували їхній приклад?

 Так само як і Деніел, багато людей пізнало правду і дозволило їй формувати власне життя, а також життя своїх рідних. Так сталось і з Педро Рамейном. Якось прийшовши додому, Педро побачив, що його мати Марія, віддана католичка, понищила всі його книжки для вивчення. А оскільки тоді він ще не зодягнувся в нову особистість, то помстився: порозбивав усі мамині образи́. Засмучена тим, що накоїв син, Марія поскаржилась священику. Той сказав, що Педро мав рацію: образи́ нічого не варті! Обурившись, вона вигнала священика і вирішила дослідити Біблію. У результаті Марія та її чоловік Гейнаро присвятилися Єгові. Вони, а також 11 їхніх дітей, 26 онуків і один правнук — разом 40 осіб — усі служать Єгові!

Деніел ван дер Лінде (зять Марії) охрестився, незважаючи на те, що від нього відреклися батьки. Деніела вигнали з дому, до того ж його вдарив католицький священик, але цей чоловік все-таки вистояв, будучи переконаним, що знає правду. Хоча він і зазнав такого переслідування,  але вважав себе щасливим, адже Єгова використав його, аби допомогти іншим дізнатися про біблійну правду. Його донька Прискейла з чоловіком Мануелем служать у перекладацькому відділі філіалу в Кюрасао (хоча живуть за межами Бетелю). Іншому зятю, Тоні, який захворів і переніс п’ять операцій, теж довелося проявити велику віру в Єгову і Його обіцянки підтримувати нас. Тоні говорить: «Лікарі вже й не сподіваються на покращення, але я безперестану молюся до Єгови, аби дав мені сили. Мої тілесні брати, які відвернулись від мене, можуть побачити, що по цілому світі я маю тисячі духовних братів» (Марка 10:29, 30).

Поступ на островах

У 1965 році Альберту Суеру (випускнику 20-го класу школи «Ґілеад») довелося покинути Кюрасао через погане здоров’я, проте він залишив відмінні «листи доручальні» (2 Кор. 3:1, 2). Один з них — Олев Роджерс, яка розпочала стале піонерування у вересні 1951 року. Олев 17 років прожила з чоловіком без зареєстрованого шлюбу. Проте, дізнавшись про високі норми Єгови, вона пішла від цього чоловіка, хоча той зрештою і запропонував їй одружитися. Вона відмовилася, охрестилась та влилася до лав піонерів і залишалась у цьому виді служіння майже 40 років, поки не захворіла. Скрізь можна було побачити, як сестра Роджерс завзято прочісувала територію. Донині люди розповідають захопливі історії про ту сестру. Завдяки невгамовному духу і наполегливості, вона  допомогла багатьом особам, а також великим родинам присвятити життя Єгові.

У наші дні на Антильських островах та Арубі є чимало сімей, які ревно служать Єгові. Такі великі родини, як Марта, Крус, Дейкоф, Рамейн, Лікет, Фоустін, Остіана та Румер, є підвалинами зборів і сприяють їхній стабільності.

Привітний Юджін Річардсон почав навчатися від Єгови, коли йому було 15 років. І хоча з ним не проводили біблійного вивчення, він робив поступ, відвідуючи всі зібрання, а у віці 17 років охрестився. У 1956 році його призначили сталим піонером, і він стикнувся, на його думку, з найбільшою проблемою — відсутністю транспортного засобу. Він говорить: «Призначена мені територія була за 20 кілометрів від дому, тому, аби вирішити цю проблему, я продав фортепіано і купив велосипед. Моя сім’я була шокована таким учинком, і навіть через 40 років вони все ще про це згадують. Однак для мене таке рішення виявилось досить практичним. Особливо тоді, коли через чотири місяці мені запропонували служити спеціальним піонером у непризначеній території в Банда-Абау».

Відкриття нових територій

Місцевість Банда-Абау (відома тут як кунуку) розташована на заході Кюрасао і охоплює майже половину острова. Це горбистий край, він трохи зеленіший, ніж решта острова. Доми тут розкидані повсюди, отож, аби опрацювати  таку територію, слід витратити досить часу. Тому до Юджіна приєднався молодий запопадливий піонер Клінтон Вільямс, обидвоє вони взялися за відкриття нових теренів. Юджін пригадує: «Якщо порівнювати нашу територію з рештою острова, то вона не з легких. Люди тут справді привітні, милі, і з ними було приємно розмовляти, однак на цьому все й закінчувалось. А втім, ми працювали на ній два роки і нам траплялися чудові випадки у служінні. Першого ж місяця я зустрів чоловіка, котрий сказав, що, коли зможу довести, що Боже Царство було встановлено 1914 року, він стане Свідком. І не лише він став Свідком, але і його дружина та діти. Якось зав’язалась розмова з жінкою, яка повідомила, що її племінник дуже цікавиться Біблією. Того самого вечора я повернувся і свідчив йому. Чоловіка звали Сіро Гайде».

Сіро, товариська людина, запам’ятав цей випадок ось як: «Я був дуже відданим католиком і настільки добре знав катехізис, що міг викладати його у школі. Але мене не полишали бентежні думки. Ніяк не міг збагнути, чому, коли ти бодай раз не підеш до церкви, то вважається, що вчинив смертний гріх, і, якщо швиденько не висповідаєшся, то потрапиш у пекло. Якось до нашого дому  на велосипеді під’їхав хлопець і почав говорити з моєю тіткою про Біблію. Вона знала про мій інтерес до релігії, тому запросила прийти ще раз, коли вдома буду я. Нашої зустрічі я не міг дочекатися, бо вважав, що про релігію знаю більше за нього. Того самого вечора до нас завітав Юджін. Мене приголомшило те, що у Символі віри (котрий я день у день повторював) говорилося, що Ісус пішов у пекло. Оскільки я лише бездумно тарахкотів його, то не розумів змісту. Проте найбільше мене вразило те, що для пояснення Юджін користувався Біблією, тимчасом як я не міг відшукати жодного біблійного вірша. Відтоді моє життя докорінно змінилось, і я негайно взявся за вивчення». Згодом, незважаючи на опір з боку дружини, Сіро охрестився. Зрештою, завдяки хорошому прикладу Сіро, вона теж присвятила своє життя Єгові. Впродовж 30 років вони вірно служать Єгові, а Сіро вже 25 років старійшина.

У 1958 році Юджіна запросили до школи «Ґілеад», після чого він знову отримав те саме призначення: Банда-Абау, де проблема з транспортом все ще не зникла. Він  розповідає: «Інколи у польове служіння вирушало 13 братів, а машина була лише одна на всіх — моя. А це означало, що необхідно їхати два рази по 30 кілометрів в один  бік. Я відвозив на територію першу групу і швиденько повертався за другою. Надвечір, аби забрати братів додому, я робив те саме. Так у служінні проходив весь день. Ми поверталися втомлені, але нашу радість неможливо було описати!» Юджін також отримав привілей декілька років служити в роз’їзній праці.

Зміна в кунуку

У 1959 році Клінтон Вільямс, який вже на той час закінчив школу «Ґілеад», продовжував працювати в кунуку. Згодом він одружився з Юджіні, завзятою піонеркою, яка своєю милою вдачею викликала прихильність у багатьох. У 1970 році в селі Зорхфліт-бей-Ян-Кок було сформовано збір із 17 вісників. Зібрання проводили в будинку сім’ї Пітерс-Квірс. Вана Пітерс-Квірс та її донька Естер (спеціальні піонерки), а також родини Мінґел і Квіман трудилися не покладаючи рук, аби зміцнити збір. До 1985 року збір уже налічував 76 вісників, а на зібрання приходило 125 осіб. Того самого року спонукані любов’ю брати з США зголосилися спорудити Зал Царства в Панекуку, а зі старого Залу Царства зробили місіонерський дім. Через два роки кількість вісників зросла до 142, отож у 1987 році утворився збір «Тера Кора».

Завжди виникали проблеми з житлом для піонерів. Юджін пригадує, як поремонтував запущене приміщення, де колись жили кози. Довго він не міг позбутися їхнього «аромату». Взагалі-то, м’ясо кіз вважається місцевим делікатесом. Упродовж років під час приємних обідів на конгресах брати зазвичай смакували добре приправленими стравами з козячого м’яса. Проте іноді м’ясо було зіпсуте, тому братам доводилося часто бігати в туалет.

Рассел Єйц полюбляв оповідати історію про козу, на ім’я Мімі. Якось вона з’їла три Біблії, декілька пісенників, книжок і чимало журналів. Її власниця, Ріта Метьюз,  сказала: «Вона з’їла стільки нашої літератури, що ми прозвали її святою козою». Потім Мімі продали.

Конгреси сприяють духу любові та єдності

Упродовж років нелегко було знайти підхоже місце для зустрічей, а особливо для конгресів. Макс Ґері, випускник п’ятого класу школи «Ґілеад», організував спорудження першого власного Залу Царства в Буена-Вісті (Кюрасао). Вони віддали всі сили на побудову цього залу і не могли натішитися, коли будівництво завершилось. У 1961 році в Кюрасао сформувався другий пап’яментумовний збір, який зустрічався у прекрасному новому залі. Слугою  збору став Віктор Мануел, котрий вже майже 50 років служить благовісником. Натан Норр (з бруклінського Бетелю) виголосив промову присвячення того залу 28 березня 1962 року.

У 1970-х роках територію, прилеглу до залу в Буена-Вісті, нівелювали, залили там бетон і звели платформу. Упродовж багатьох років її використовували для обласних і районних конгресів, а оскільки в Кюрасао дощі бувають досить рідко, зібрання майже без проблем відбувалися просто неба. Тільки час від часу злива заставала братів зненацька і мочила одяг та книжки, проте аж ніяк не засмучувала їхній дух. Вони відкривали парасольки і далі уважно  слухали програму. Колись такі зустрічі проводились двома мовами: промови виголошували англійською, які перекладали або резюмували мовою пап’яменту. Обласні конгреси проходили по черзі на Арубі або Кюрасао, і декотрі делегати добиралися на острів (де відбувався конгрес) чартерним літаком, тимчасом як інші — човном. Одного разу у великої групи делегатів конгресу, котрі подорожували човном «Ніагара», почалася морська хвороба. Попри таке нездужання, їхній ентузіазм до майбутнього духовного бенкету не згас.

Інґрід Селасса, котрій тоді було 16 років, пригадує, як її бабуся продала свиню, аби оплатити подорож на конгрес. Делегати ночували у братів і навіть спали на підлозі. У результаті заклалась міцна дружба, і панував радісний дух любові та єдності. Перший пап’яментумовний конгрес відбувся 1959 року в будинку на плантації Санта-Крус (Банда-Абау). Інґрід пригадує: «Ми завантажили автобуси їжею, розкладними ліжками та обладнанням і вирушили в дорогу. Це був справжній духовний бенкет. Вечорами під нічним небом ми грали у біблійні ігри й співали пісень Царства. Ніколи не забуду ті три дні, коли ми дійсно відчули себе частиною братства». Такі міжнародні конгреси, як «Мир на землі» (1969 рік), надзвичайно підкріпили віру і посприяли духу любові та єдності серед братів.

Нові Зали конгресів

Минали роки, і місце в Буена-Вісті, де відбувалися конгреси, стало замалим, але завдяки щедрим пожертвам від зборів брати змогли придбати будинок нафтопереробного заводу в районі Схелпвейк. Будівлю оновили і багато років там проводили районні та обласні конгреси. Недавно філіал отримав дозвіл знести цей будинок і спорудити Зал Царства, котрий служитиме також як Зал конгресів на 720 місць. Який прекрасний дар на радість братам!

 До 1968 року на Арубі конгреси проводились в орендованих приміщеннях, але зі зростом кількості вісників постала потреба в постійному Залі конгресів. Тому вирішили побудувати такий Зал Царства, який можна було б використовувати і для конгресів. У 1968 році, ціною великих зусиль і виявляючи дух саможертовності, місцеві брати звели гарний зал на хвалу Єгові. Поки тривало будівництво декілька високих кактусів заступали від перехожих будівельний майданчик. За тиждень до першого конгресу влада видала наказ зрубати ті кактуси. Ти ба! Зали з’явилися за одну ніч — принаймні так усе виглядало! Місцеві люди думали, що трапилося чудо, і багато з них дійсно вважало, що зал збудували за ніч. Але такі чуда відбувалися пізніше, коли почали будувати зали швидкісним методом.

Праця на Бонайре розширяється

У 1949 році Джошуа Стілмен (спеціальний представник усесвітнього центру в Брукліні) прибув на Бонайре, де активно проповідували Якобо Рейна та фермер Метайс Бернабела. На той час вони ще не охрестилися. Було вжито заходів, аби виголосили на Бонайре першу публічну промову. Зібралося приблизно 100 людей, але в зал увійшло лише 30. Решта, сімдесят, прийшла за намовою католицького священика, щоб зірвати зібрання. Рассел Єйц якось розповідав: «Немов град під час однієї з десятьох кар у Єгипті, на покритий бляхою дах посипалося каміння. Бахкали хлопавки, люди били по відрах». Але їхні зусилля виявилися марними, оскільки насіння правди було посіяно і зрештою вкоренилось. Наступного року Якобо і Метайс охрестилися в Кюрасао і стали першими вісниками на Бонайре.

У 1951 році Рассел і Біл Єйц організували проведення зібрань у домі брата Бернабели, а 1952 року Клінтон  Вільямс отримав призначення на Бонайре, аби закласти новий збір, який проводив зустрічі в орендованому приміщенні в Кралендайку. Цим він накликав на себе лють католицького священика, який з усіх сил домагався його депортації. Той священик намовляв одну дослідницю Біблії, щоб та звинуватила брата Вільямса у тому, що він непристойно до неї загравав, але вона відмовилась. Оскільки його задуми провалилися, він прозвав брата Вільямса вара-вара (птах-хижак, котрий живе на острові), говорячи, що той краде його овець. Але за допомогою духу Єгови брат Вільямс продовжував підкріпляти новосформований збір, поки не отримав нове призначення в Кюрасао. У 1954 році пройшов перший районний конгрес, відтоді обласні та районні конгреси стали невід’ємною частиною духовного життя братів і сестер на Бонайре. Окрім того, люди також юрмилися, аби подивитися цікаві фільми, видані Свідками Єгови. Однак духовний поступ був незначний, поки 1969 року сюди не прислали двох спеціальних піонерок, Пейтру Селасса та її доньку Інґрід.

У Пейтри й Інґрід не було машини, проте ті дві піонерки обійшли майже цілий острів пішки. Згодом багато їхніх зацікавлених охрестилося. Ті дві сестри проводили майже всі зібрання самі, сидячи, а також маючи покриті голови.  Раз на місяць з Кюрасао прилітав брат, аби попрацювати з ними і виголосити публічну промову. Пізніше, коли Пейтра мусила залишити острів, до Інґрід приєдналась інша спеціальна піонерка, Клодет Тезоіда, і разом вони продовжували допомагати людям навчатися біблійної правди.

Дружина політика знаходить досконалий уряд

Серед тих, хто навчився чистої мови,— дружина видатного політика. Карідад Абрагам (яку ніжно називали Да) була дружиною міністра уряду Бонайре. Її двоє синів і зять теж активно займалися політикою. Та й сама Да з усіх сил підтримувала свого чоловіка. Її добре знали і поважали. Певний протестантський пастор (хрещений батько її сина) сказав їй, що Свідки Єгови не вірять в Ісуса Христа. Оскільки цей чоловік був для неї і другом, і пастором, вона повірила у таке фальшиве твердження.

Після смерті чоловіка Да переїхала до Нідерландів. Ця жінка була просто в шоці, коли побачила по телебаченню, як два протестантські пастори відверто визнають, що є гомосексуалістами. Вона розчарувалась у релігії та більше не ходила до церкви. Відтак погодилась на біблійне вивчення,  стала Свідком і повернулася на Бонайре. Да ділиться своїми враженнями: «Правда настільки вплинула на мене, що я мусила повернутися й поділитися нею зі своїм народом». Тепер, замість того щоб підтримувати якийсь людський уряд, котрий претендує на вирішення проблем Бонайре, вона почала проповідувати про справжнє і довгочасне розв’язання — Боже Царство під правлінням Ісуса Христа. Люди думали, що вона прийшла агітувати за свого сина, тому відчиняли їй двері та дивувалися з її звістки. Оскільки Да була такою відомою особою, багато людей,  які б нізащо не слухали інших Свідків, зацікавились звісткою про Царство.

Література, доступна місцевою мовою

Правда швидше досягає сердець, якщо люди мають можливість читати біблійні публікації рідною мовою. Але коли прибули перші місіонери, мовою пап’яменту не видавалася жодна біблійна публікація. Зібрання проводилися англійською, змішаною з пап’яменту, за допомогою публікацій англійською, іспанською та нідерландською мовами, тому братам слід було докладати неабияких зусиль, аби зрозуміти правду. Отже існувала велика потреба в перекладі публікацій. Проблема полягала в тому, що лексика пап’яменту досить обмежена, до того ж, не було словників, і навіть двоє людей не могли зійтися на тому, як правильно писати цією мовою. Роками пізніше Біл Єйц, досвідчений перекладач, написав: «Оголошуючи звістку про Царство, нам доводилося говорити і писати про поняття, які мовою пап’яменту ніколи не існували — ані в письмовій, ані в усній формі. Укласти мовні норми і потім їх дотримуватися було зовсім не легко». У 1948 році брати переклали першу брошурку «Радість Усіх Людей». У 1959 році — книжку «Нехай Бог Буде Правдивий». З того часу почали перекладати інші книжки, а також регулярно виходили «Торен ді Віхіланс’я» («Вартова башта» мовою пап’яменту) і «Сп’єрта» («Пробудись!»). Мало-помалу залізна хватка, якою церква вчепилась у місцеве населення, дедалі слабшала, оскільки люди почали читати правду з Божого Слова рідною мовою й розуміти її.

 Перекладацька праця вплинула і на спів на зібраннях. Коли співають жителі Антильських островів, то роблять це голосно і від усього серця. Однак на початку вони дещо стримували свій ентузіазм, адже пісенники були доступні лише іспанською. Але 1986 року, коли брати отримали пісенники мовою пап’яменту, у залах пролунав чистий і гучний спів. Нарешті вони могли дати волю почуттям у піснях і виразити свою вдячність величному Богу Єгові. Марія Брітен сказала: «Коли я вперше прийшла до Залу Царства, найбільше, що мене вразило, так це спів. Люди настільки гарно співали, що це зворушило мене до сліз» (Ісаї 42:10).

Праця зростала і потрібно було більше перекладачів, тому двоє молодих ревних піонерів — Реймонд Пітерс і Джанін Консепсіон — взялися за переклад. Сьогодні у перекладацькому відділі працює дев’ять осіб. У 1989 році відділ отримав комп’ютери з програмним забезпеченням MEPS — цінне знаряддя для перекладачів. Це врешті-решт дало змогу видавати «Вартову башту» мовою пап’яменту одночасно з іншими мовами. Який же чудовий дар для проповідницької діяльності.

Більше допомоги від місіонерів

У 1962 році замість Рассела Єйца (який мав пройти перепідготовку в школі «Ґілеад») наглядачем філіалу  призначили Джона Фрая (випускника 37-го класу школи «Ґілеад»). Через 18 місяців, коли сестра Фрай завагітніла, ця сім’я повернулася до Англії, а брат Єйц знову приступив до роботи у філіалі. Тридцять першого грудня 1964 року, після закінчення 39-го класу школи «Ґілеад», з Нідерландів на острів прибув Ахе ван Дальфсен. Ступивши на землю Кюрасао, він став свідком захопливого видовища: повсюди у нічному небі лунали вибухи феєрверків й оглушливі звуки хлопавок. Ні, це не було щире привітання мешканців острова. Таким чином місцеві люди дотримувалися щорічної традиції: проганяли злих духів, позбувались проклять старого року і зустрічали новий рік. Молодий та енергійний брат ван Дальфсен взявся за районне, а зрештою і за обласне служіння. Як і більшість місіонерів, він полюбив свій новий дім, кажучи: «Місцеві жителі сердечні, гостинні й чесні. Служити тут — для мене величезне задоволення і привілей».

 У 1974 році Ахе одружився з Джулі (сестрою з Тринідаду), яка приєдналась до нього у роз’їзній праці. Джулі пригадує: «Мене приємно вразила дружелюбність і толерантність місцевих жителів. Я не знала мови пап’яменту,  однак завдяки їхній люб’язності, отримувала величезне задоволення від проповідування. Не важко було запитати: «Кон та бай (Як ви поживаєте)?» — й у відповідь, за традицією, почути історію всієї їхньої родини. Розповсюджувати літературу теж було легко. Важко було носити тяжку сумку з публікаціями на чотирьох мовах і миритися з пилюкою й вітром! Але я відчувала справжню радість». У 1980 році Ахе і Джулі поїхали в Нідерланди доглядати за батьком Ахе (який страждав від хвороби Альцгаймера), проте 1992 року вони повернулися на Кюрасао.

У час відсутності сім’ї ван Дальфсен районне служіння виконував Робертес Беркерс разом з дружиною Ґейл (випускники 67-го класу школи «Ґілеад»), які запалили братів повночасним служінням. У 1986 році на Кюрасао прибули Отто Клоустерман з дружиною Івонне після школи «Ґілеад», а 1994 року брата Клоустермана призначили координатором філіалу. У 2000 році вони повернулися в Нідерланди. У березні 2000 року брат ван Дальфсен отримав призначення служити в Комітеті філіалу, і його разом з дружиною запросили в Бетель, де вони служать і тепер. У 1997 році Ґреґорі Дугон з відділу графіки в Брукліні та його дружина Шерон отримали закордонне призначення служити бетелівцями в Кюрасао. Шерон, дипломована медсестра, разом з іншими працівниками Бетелю надала неоціненну допомогу, турбуючись про брата Рассела Єйца, коли той смертельно захворів на рак. У березні 2000 року брата Дугона призначили координатором філіалу. Всі брати і сестри щиро цінують його доброту й доступність. Сьогодні Ґрегорі Дугон, Клінтон Вільямс і Ахе ван Дальфсен служать у Комітеті філіалу.

Піонерування приносить рясні винагороди

Коли Маргарет Пітерс почала вивчати Біблію, вона була задоволена своєю релігією. Маргарет говорить: «На  початку мені навіть у голову не приходило змінювати релігію. Я була активним членом католицької церкви («Легіону Марії») і співала в церковному хорі. Але, досліджуючи Біблію, усвідомила, що все, чого мене вчили,— неправда. Я не чекала, поки мене запросять піти у польове служіння, а зголосилась сама. Я дуже хотіла, аби інші залишили фальшиву релігію і стали по стороні правди». Ця жінка охрестилась 1974 року і вже 25 років служить повночасним піонером.

Єгова поблагословив Маргарет, як видно з одного випадку. До неї звернулася молода дівчина, на ім’я Мелва Кумс, і Маргарет порадила їй запитатися у свого батька дозволу вивчати Біблію. Вражений такою повагою з боку Маргарет, пан Кумс сказав, що навчатиметься не лише донька, але й ціла сім’я — усі семеро! Маргарет відчула невимовну радість, коли всі вони охрестились, а один із синів згодом став старійшиною.

Ще одна піонерка, яка скуштувала доброти Єгови,— Бланч ван Гайдорн. Вона охрестилась 1961 року, а її чоловік Ганс — у 1965 році. Ця сестра піонерує вже 35 років. За цей час Бланч виховала шістьох дітей, двоє з котрих тепер служать сталими піонерами. Звичайно, їй би це не вдалося, якби не матеріальна й емоційна підтримка Ганса.  Разом вони допомогли 65 особам присвятити життя Єгові.

Один з численних випадків Бланч пов’язаний з її сусідкою, Серафіною. Бланч розпочала вивчення з Серафіною, але її чоловік Тейо сильно противився. Він спалив книжки Серафіни і заборонив Бланч переступати поріг їхнього дому, кажучи кожному, що гострить на цю сестру мачете. Ганс зрештою вияснив, чому Тео чинив такий опір. Дружина його знайомого почала навчатися з пастором однієї місцевої релігії. Пізніше ця жінка втекла з тим пастором. Тому Тейо боявся, що його дружина вчинить те саме. Використовуючи слова з Євреїв 13:4, Ганс пояснив наш погляд на шлюб. Зітхнувши з полегшенням, Тео дозволив дружині продовжити вивчення. Серафіна охрестилась, а через деякий час охрестився і Тейо. Тепер обидвоє вірно служать Єгові.

Бланч розповідає, як одного разу вона, провівши біблійне вивчення зранку об 11.00, повернулась додому на обід — і через дві години народила свого сина, Лушена! Вона і далі цінує привілей бути піонером. Бланч говорить: «Піонерування дає змогу постійно зростати в знанні, а також приносить стільки задоволення, якого не можливо відчути, роблячи щось інше».

Наднормальна сила

Маріон Клейфстра також знаходить велику радість у повночасному служінні Єгові. Ще підлітком, читаючи журнали своїй сліпій бабусі, вона зацікавилась правдою. Ця дівчина присвятила своє життя Єгові 1955 року, а в 1970 році її призначили сталим піонером. Її син Альберт пішов слідами своєї мами і вже 18 років не полишає піонерування.

Маріон також вивчала Біблію з Йоганною Мартіна, матір’ю дев’ятьох дітей. Чоловік Йоганни, Антоніо, чинив  страшенний опір, тому Маріон не могла проводити вивчення. Якщо він був удома, Йоганна зав’язувала на брамі шматок тканини, і Маріон знала, що потрібно прийти пізніше. Завдяки терпінню Маріон та наполегливості Йоганни, Антоніо з Йоганною прийняли правду й охрестилися  разом на одному конгресі. Вони допомогли вісьмом дітям з дев’яти присвятити життя Єгові.

На жаль, пізніше Антоніо загинув у дорожньо-транспортній пригоді. Через кілька років таким самим чином померло двоє дітей Йоганни, а третя загинула за інших трагічних обставин. Але Йоганна витримала все, твердо вірячи, що Єгова дасть їй «наднормальну силу» (2 Кор. 4:7, НС). Завдяки міцній вірі вона не лише знесла нестерпне горе, але вже 25 років продовжує піонерське служіння. Йоганні зараз 81 рік, і вона говорить: «Єгова є чудовим Богом, і саме він мене підтримує. Безупинно звертаюсь до нього в молитвах, і він ще ні разу не підвів».

Це лише декілька прикладів піонерів — підвалин більшості зборів, що своєю вірністю, відданістю і наполегливістю збагачують їх. Коли 1998 року зменшили норму годин для піонерів, багатьом це дало можливість розпочати таке служіння. Піонери висловлювали безмежну вдячність за Школу піонерського служіння, котра дуже допомогла їм стати ліпшими служителями. Ревні вісники теж долучають свої голоси до хвали Єгові, і декотрі з них досягли хороших результатів у неформальному проповідуванні, про що свідчить ось такий випадок.

На початку 1950-х Альберт Ніс (молодий лікар з Гайани) читав лекції в Джакартському університеті (Індонезія). Там почав вивчати різні види зцілення. Як окуліст, він міг добре зрозуміти, чому Ісус, звертаючись до лаодикійців, говорив про «мазь для очей» (Об’явлення 3:18, Дерк.). Альберт вирішив, що саме таку мазь він бажає прописувати. У 1964 році разом із сім’єю він переїхав на Кюрасао і продовжував досліджувати програму духовного зцілення, яку Ісус доручив на землі класу раба (Матв. 24:45). Альберт і його син охрестилися на одному конгресі 1969 року. Цей чоловік постійно свідчив своїм пацієнтам, а також працівникам  клініки. Альберт скерував багатьох людей до води правди, і дехто з них сьогодні служить старійшинами.

Несподіваний крах

Життя на Кюрасао завжди йшло спокійно. Упродовж багатьох років ніщо не загрожувало майже безтурботному життю. Але певні події розвивалися так, що невдовзі мали настати докорінні зміни. На початку травня 1969 року зональний наглядач, Роберт Трейсі, застеріг, щоб не потрапити у пастку самовдоволення і щоб уявний спокій на острові не викликав фальшивого відчуття безпеки. Цей спокій ось-ось мав порушитись. Через кілька тижнів, 30 травня, конфлікт між робітниками переріс у заворушення. Почалися пограбування та підпали, і суспільство, яке ще зовсім недавно жило без турбот, було кинуте у вир політичного безладдя. Клінтон Вільямс пригадує: «Якийсь чоловік без сорочки, що аж кипів від злості, рушив до моєї машини. Але колишній мій зацікавлений прийшов мені на допомогу, закричавши: «Ні, не той! Він добра людина». Чоловік підійшов, жбурнув на сидіння моєї машини бляшанки з продуктами (котрі щойно вкрав з крамниці) та й пішов собі. Я з полегшенням зітхнув і подякував Єгові за охорону».

У ті важкі часи серед сум’яття та непевності народ Єгови залишався спокійним і впевненим, знаючи, що незабаром завдяки Божому Царству кожен зможе жити під досконалим правлінням. Тоді Єгова задовольнить бажання «всього живого» (Пс. 145:16, НС). Сьогодні люди вважають 30 травня 1969 року поворотним пунктом в історії острова.

Нові приміщення філіалу

Натан Норр (який служив членом Керівного органу Свідків Єгови аж до смерті у 1977 році) завжди дуже цікавився  місіонерами та нерідко відвідував інші країни, аби підкріпити таких братів і сестер. У 1956 році зональні наглядачі теж почали подорожувати по цілому світі. Такі «дари у вигляді людей» стали «зміцнювальною допомогою», даючи поштовх праці проповідування на островах Аруба, Бонайре та Кюрасао (Еф. 4:8, НС; Кол. 4:11, НС). У 1950 році брат Норр вперше відвідав ті острови і під час перебування в Кюрасао, організував новий філіал, а служителем філіалу призначили Рассела Єйца. Ось, що написав брат Єйц про промову брата Норра «Визволення полоненим»: «Складалося враження, що він звертався  до кожного особисто і кожному давав пораду». У 1955 році брат Норр знову побував на цьому острові та виголосив промову в незавершеному Залі Царства в Ораньєстаді (Аруба). Потім у супроводі братів він приїхав на конгрес в Кюрасао. Під час свого останнього візиту 1962 року він виголосив промову присвячення Залу Царства в Буена-Вісті (Кюрасао) і надзвичайно підбадьорив братів своєчасними промовами. Брат Норр теж ухвалив побудову нового філіалу, місіонерського дому та Залу Царства, що мали стати одним комплексом в Оустербейкстраті (неподалік від Віллемстада).

Батько архітектора, який проектував комплекс, був євреєм, що сидів зі Свідками Єгови в нацистському концентраційному таборі. Якось він сказав Гейзел Єйц: «Єдина правдива релігія — це Свідки Єгови». Присвячення цього філіалу відбулося 1964 року, а в 1978-му за рекомендацією зонального наглядача Альберта Шредера філіал розширили. До 1990 року стало очевидно, що необхідно більший комплекс, тому брати намагалися знайти нове місце для будови. Пошуки не принесли жодних результатів.

У листопаді 1998 року було ухвалено рішення придбати вже побудовану споруду і переробити її на філіал. Брати зупинили свій вибір на комплексі квартир, який зручно містився на вулиці Сейру Лоревех (неподалік від Віллемстада). Четвертого грудня цей будинок купили. Все йшло неймовірно швидко та легко, і брати не сумнівалися: Єгова благословляє їхні зусилля згідно з Псалмом 127:1. Будинки відремонтували, і тепер гарні й зручні приміщення служать на честь і славу імені Єгови.

Присвячення нового філіалу відбулося 20 листопада 1999 року на подвір’ї, де зібралося 273 присутніх. Ґерріт Леш з Керівного органу процитував пророка Ісаю, аби показати, як нові споруди використовуватимуться для  величного наміру Єгови. Наступного дня на спеціальну програму, яка проводилась на стадіоні, прийшло 2588 осіб, і для багатьох ця подія стала кульмінаційним пунктом 2000 службового року.

Радіорепортаж щодо питання про кров

Свідки Єгови дорожать життям і вважають його даром від Бога. У згоді з Дії 15:29 вони стримуються від крові. Багато доброзичливих лікарів та посадових осіб неправильно зрозуміли біблійну відмову від переливання крові. У 1983 році один суддя в Кюрасао не захотів визнати дане Богом батьківське право Езмонда і Вівіен Ґібс та видав розпорядження, аби їхній дитині перелили кров. Справі надали широкого розголосу в новинах, а на шпальтах газет з’явилося багато негативних відгуків. Аби вияснити цю справу, радіостанція підготувала програму, і впродовж трьох годин у дискусії брали участь сім чоловік, у тому числі Губерт Марґаріта з дружиною Лейною, а також районний наглядач Робертес Беркерс. Брати кваліфіковано пояснили біблійний закон про кров. Програма послабила напруження і допомогла людям зрозуміти вимоги Єгови.

Але є лікарі, які поважають право пацієнта не приймати крові. Наприклад, вчителька Херда Фербіст потрапила у серйозну автокатастрофу. Її потрібно було негайно оперувати. Вона втратила стільки крові, що рівень гемоглобіну впав до 20 г/л. Хірурги вирішили оперувати в два заходи, щоб Херда не втратила ще більше крові. Операція пройшла успішно. Свідки Єгови вдячні таким кваліфікованим і відданим лікарям, які деколи готові піти на компроміс зі своїм сумлінням, однак виявляють відвагу й порядність та поважають право пацієнта не приймати крові.

Ґілєрмо Рама, головуючий Комітету зв’язку з лікарнями (КЗЛ) в Кюрасао, зазначив: «До нас постійно  звертаються за допомогою у критичних ситуаціях. Без комітету проблем було б набагато більше». Альфредо Мюллер (керівник КЗЛ на Арубі) також погоджується з цими словами. Він відзначив, що, хоча спочатку на Арубі лікарі й чинили опір, сьогодні більшість з них співпрацює зі Свідками Єгови.

Сповнене любові служіння районних наглядачів

Спочатку на цих трьох островах ріст був дуже повільний, проте постійний, та й розповсюджувати літературу було неважко. У 1964 році існувало чотири збори, в яких служило 379 вісників, а 1980 року кількість зборів  зросла до 16 (загальна кількість вісників 1077). Упродовж 1981—2000 років кількість вісників зросла до 2154, а число зборів (разом з двома нідерландськомовними та двома іспаномовними) досягло 29. На Спомин прийшло 6176 осіб.

Аби служити різним мовним групам, з’явилася потреба у районних наглядачах, які б розмовляли принаймні трьома мовами, а таких братів не завжди легко знайти. Проте благословення не оминуло ці три острови, і знайшлося чимало роз’їзних наглядачів, які, подібно до Павла, з радістю передавали душі свої (1 Сол. 2:8). Таким видом діяльності були зайняті Гемфрі та Людмила Германус (тепер служать місіонерами в Суринамі), а також місцеві піонери Едсел і Клодет Марґаріта. Арубійські піонери Франкі й Марія Гермс теж були в районному служінні, поки їх не запросили в Бетель, де сьогодні вони є членами перекладацького відділу.

У 1997 році Марк та Ейдіт Мілен (раніше перебували в районному служінні в Бельгії) прибули здалека, аби підкріпити братів. Як і всім місіонерам, Міленам довелося вивчити мову — нелегка справа, хоча іноді з досить смішними випадками. Брат Мілен пригадує, як намагався пояснити, що християнин не повинен бути подібний до солдата, котрий ховається у траншеї (бураку). Замість того сказав, що він не повинен бути, як солдат, що ховається в ослі (бурікоу)! Але, незважаючи на такі труднощі, Марк та Ейдіт наполегливо продовжували свою працю. Добре оволодівши мовою, нині вони з радістю служать у нідерландськомовних та пап’яментумовних зборах. У 2000 році Пол та Марше Джонсон стали першою парою, котра взяла участь у новому розпорядку, згідно з яким районний наглядач з Пуерто-Рико мав обслуговувати місцеві англомовні та іспаномовні збори.

 Будівництво Залів Царства швидкісним методом

У 1985 році, аби побудувати Зал Царства в Панекуку (Кюрасао), приїхало 294 брати аж з Аляски (США). Новий зал, який закінчили всього за дев’ять днів, викликав чимало розмов і став чудовим свідченням, а також доказом любові та єдності на ділі. Люди були вражені, побачивши, як чоловіки, жінки й діти завзято допомагали добровольцям з США. Раміро Меллер розповідає: «Не обійшлося, звичайно, без технічних проблем, але ми їх подолали, і за допомогою духу Єгови побудували цей зал. На здивування скептиків, котрі запевняли,  що це не можливо, у неділю ввечері брати змогли поклонятися Єгові у новісінькому залі».

Здається, таке досягнення приголомшило і місцевих священиків. Якось уранці після телерепортажу біля залу зупинився автомобіль. Як ви думаєте, хто вийшов з машини? Не хто інший, як єпископ Кюрасао в супроводі трьох священиків. Одягнені у довгий білий одяг, що розвіювався на вітрі, вони хитали головами від явного здивування та невіри.

Не стало б нам часу, щоб оповідати про усі безкорисливі вчинки наших братів: про перших місіонерів, таких, як подружжя ван Айхс, Горнвельт, Фелпс і Кор Тенісен,  які полишили свої домівки, аби служити братам у тій місцевості; про Педро Ґіріґорі, який не вмів ані писати, ані читати, однак привів багатьох до правди; про Теодора Річардсона, «високого парубка», що простував вулицями Шер Асіля, аби зробити численні повторні відвідини; про ревних піонерів Марію Селасса, Едну Арвасіо, Ісенію «Чейна» Мануел і Вероніку Вол; про життєрадісну Сеферіту Долоріта, яка попри свою сліпоту та розсіяний склероз все ще наполегливо проповідує і ніколи не забуває підбадьорювати тих, хто приходить її підтримати. О́брази тих вірних осіб, а також інших, які без жодних сумнівів віддали себе на служіння іншим, назавжди залишаться у серцях і пам’яті братів з островів Аруба, Бонайре та Кюрасао.

Пустеля цвіте

У 1980-х роках на Арубі відбувся бурхливий економічний зріст. Сьогодні білі пляжі всіяні ультрасучасними готелями, а яскраві лампи казино ваблять еліту суспільства  з цілого світу. Неможливо, щоб усе це не вплинуло на ментальність цілого населення, адже набрав силу матеріалізм зі своїм оманливим блиском, який позначився на багатьох людях, навіть на декому в зборах. А втім, існує чималий духовний поступ, особливо в іспаномовному полі, і велика потреба у кваліфікованих братах, аби взяти провід.

Проте Кюрасао переживає сильну економічну кризу, і тому багато людей переїжджає в Нідерланди. Такий масовий виїзд братів відбився на зборах, і за останніх декілька років як на Кюрасао, так і на Бонайре зріст був невеликим.

Однак, вступаючи у XXI століття, ми маємо всі підстави підняти наші голови і радіти. Боже славетне Царство вже близько, і народ Бога продовжує навчати правди всіх, хто «схильні до вічного життя» (Дії 13:48, НС). Тепер цю колись безводну духовну пустелю зрошують води правди.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінці 72]

Фламінго й осли

На тихому незіпсованому острові Бонайре опріснення морської води — невід’ємна галузь промисловості, що приносить прибутки остров’янам. Фламінго люблять їжу з великим вмістом солі. Саме таку їжу можна легко знайти в солонуватих водоймах, і тому Бонайре — одне з тих лічених місць світу, які ідеально підходять для розведення цих барвистих птахів. Для роботи на цих солонуватих водоймах спеціально завезли ослів, яких пізніше замінили машини. Тварин відпустили на волю, згодом вони здичавіли і тепер тиняються по всій окрузі. Аби захистити їх, на острові створили заповідник ослів і діє Програма догляду за ослами.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 87]

Шпилі Кюрасао та понтонний міст

Віллемстад, столиця Кюрасао,— незвичайне, мальовниче місто. Шпилясті будинки навіюють спогади про Амстердам, хоча пофарбовані вони в яскраві кольори. Затока Святої Анни проходить якраз через центр міста. Понтонний міст королеви Емми сполучає дві частини Віллемстада і відкривається всього лиш за лічені хвилини, щоб кораблі могли зайти в глибоку гавань. Спочатку, аби скористатися цим мостом, потрібно було заплатити мито, хіба що особа була боса (це вважалося ознакою бідності). У результаті бідні позичали взуття, аби їх не вважали бідними, а багаті ховали його, щоб не платити мито!

[Рамка на сторінці 93]

Спочатку привітатися зі священиком?

«Сан священика настільки високий та величний, що, коли б, ідучи дорогою, ми зустріли священика й ангела, спочатку необхідно привітатися зі священиком» (перекладено з католицького щотижневика «Юніон» за 10 серпня 1951 року, який публікувався в Кюрасао).

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 95]

Цінність доброї репутації

У вересні 1986 року Рассел Єйц отримав посилку з Ямайки, надіслану на адресу Біблійного і трактатного товариства «Вартова башта». Відкривши її в присутності поштових ревізорів, він здивувався, коли під шарами журналів побачив пакунок з чотирма кілограмами марихуани! Його негайно затримала поліція. Проте міністр пошти і телеграфу з Кюрасао дав йому добру характеристику. Він сказав, що брат Єйц не може мати нічого спільного з незаконною торгівлею наркотиками. Якби той службовець так сильно не захищав Рассела Єйца, то брата посадили б у в’язницю. А так його швидко відпустили. Цей інцидент висвітлили у місцевих газетах, а одна з них назвала брата Єйца «дуже порядним і чесним чоловіком», який «надзвичайно зацікавлений у проповідуванні доброї новини всім». Цей випадок ще раз підкреслює цінність доброї репутації.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 96]

Чудове знаряддя у праці Царства

Щороку розповсюджується чимало примірників брошурки «Щоденне досліджування Святого Письма». Протягом декількох років піонерам вдалося розповсюдити сотні цих публікацій. Джіселе Гейде потрапила у лікарню, тому скористалася нагодою свідчити неформально своїм сусідам по палаті. Одна з них, Ніноска, прихильно відгукнулася і запитала Джіселе, чи та має таку «маленьку книжечку». Спершу Джіселе не могла зрозуміти, про яку книжку йде мова, але зрештою здогадалась, що це — «Щоденне досліджування Святого Письма». Відтоді вони щоранку обговорювали біблійний вірш і коментар до нього. Після того як їх обидвох виписали з лікарні, вони домовилися про вивчення Біблії. Менше ніж через рік Ніноска охрестилась. Тепер її чоловік та діти вивчають Біблію зі Свідками.

[Ілюстрація]

«Щоденне досліджування Святого Письма» нідерландською, англійською і пап’яменту.

[Рамка на сторінці 104]

«Ревність про Бога, але не за точним знанням»

Одного ранку в польовому служінні Губерт Марґаріта і Морейна ван Гайдорн зустріли школярку, на ім’я Морейла. Розмовляючи з Морейлою, вони побачили, що дівчина має «ревність про Бога, але не за розумом [«точним знанням», НС]» (Рим. 10:2). Вона розповіла, що кожного дня на заняттях отримувала вказівки від римо-католицького священика і була переконана, що Богові слід поклонятися саме так. Губерт і Морейна розпочали з нею біблійне вивчення. Вони домовилися, що дівчина ходитиме до священика, аби перевірити, чого навчилася. Якщо він не погоджуватиметься з якимсь вченням, вона попросить дати пояснення на основі Біблії. Як тільки Морейла побачить, що вчення Свідків суперечать Біблії, то відразу припинить навчатися. Невдовзі Морейла зрозуміла, що доктрини католицької церкви небіблійні. Коли вона побачила, що її запитання змушують священика дедалі більше ніяковіти, то припинила приходити і на його заняття. Морейла продовжувала навчатися правди, охрестилася і тепер вірно служить Єгові.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 107]

Піщані пляжі та скелі Аруби

Гігантські гірські кряжі Касібарі та Айо залишають незабутнє враження про Арубу. Вартими уваги є й печери з малюнками на стінах, котрі, як гадають, зробили індіанці дабаджуро. Сонячна погода, а також довгі білі піщані пляжі приваблюють тисячі туристів, котрі з року в рік приїздять на острів.

 [Рамка на сторінці 110]

«Із уст немовлят»

Ісус зазначив: «Із уст немовлят, і тих, що ссуть, учинив Ти хвалу» (Матв. 21:16). Те саме можна сказати і про дітей, що живуть на островах Кюрасао, Аруба і Бонайре. П’ятнадцятилітній Моріс мешкає на Арубі. Коли Моріс мав всього 7 років, він загубився на обласному конгресі. Його мама була дуже стурбована, але нарешті знайшла сина у кімнаті, де проводилась зустріч з тими, хто бажає служити в Бетелі. Моріс теж хотів подати заяву в Бетель. Аби не знеохотити хлопця, ведучий тієї зустрічі дозволив йому залишитися. Однак щире бажання Моріса служити Єгові в Бетелі не зникло. Він охрестився у віці 13 років, тепер працює, не покладаючи рук, у зборі та старанно готується до всіх завдань. Він, як ніколи, сповнений рішучості служити в Бетелі.

На Бонайре шестилітнього Рензо запросили до Залу Царства, там йому дуже сподобалося. З ним розпочали біблійне вивчення, і відтоді він вже не відвідував католицької церкви. Хлопчик запитав батьків, чому їх не навчають у церкві про рай, і це пробудило у них цікавість. Вони теж розпочали вивчення зі Свідками Єгови. Згодом батьки Рензо, а також один із зацікавлених хлопця охрестилися. Рензо (якому тепер вісім років) охрестився на обласному конгресі на Бонайре.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 115]

Чи всім смакує ігуана?

Ігуани (внизу) — дуже поширені на цих трьох островах. Ті рептилії надзвичайно цінуються, але не як домашні тварини. Ігуана — основна складова супів і смаженини. «На смак вона точнісінько, як курка,— стверджує місцевий кухар.— М’ясо надзвичайно м’яке і ніжне».

 [Карти на сторінці 71]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ГАЇТІ

КАРИБСЬКЕ МОРЕ

ВЕНЕСУЕЛА

АРУБА

ОРАНЬЄСТАД

Сан-Ніколас

КЮРАСАО

ВІЛЛЕМСТАД

Санта-Крус

Буена-Віста

БОНАЙРЕ

Кралендайк

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 66]

[Ілюстрація на сторінці 68]

Люди різних національностей мирно співпрацюють у зборі Гойберх (Аруба).

[Ілюстрація на сторінці 70]

Перл Марлен разом з батьком продавала релігійну літературу. Пізніше вона стала Свідком.

[Ілюстрація на сторінці 73]

Перший англомовний збір у Сан-Ніколасі (Аруба).

[Ілюстрації на сторінці 74]

Декотрі з тих, хто переїхав жити на Арубу: Марта Фоустін (1) сьогодні, її чоловік, Гамільтон (2), який вже помер, та Роберт і Фоустіна Тітре (3).

[Ілюстрація на сторінці 75]

Вудворт та Оріс Мілз у день свого весілля.

[Ілюстрація на сторінці 76]

Едвіна Струп, піонерка з Аруби.

[Ілюстрація на сторінці 77]

Якобо Рейна дали книжку «Сотвореннє» у 1928 році, і він усвідомив, що це правда.

[Ілюстрація на сторінці 78]

Зліва направо: Рассел і Гейзел Єйц випускники 6-го класу школи «Ґілеад», Мері та Біл Єйц — 14-го класу.

[Ілюстрація на сторінці 79]

Генрікес Гассел (зліва) був ревним вісником доброї новини.

[Ілюстрація на сторінці 79]

Каміліо Ґіріґорія був першим з місцевих мешканців, який охрестився 1950 року.

[Ілюстрація на сторінці 80]

Ще й досі з теплотою згадують про саможертовний дух і запопадливість Еліс і Генрі Твід.

[Ілюстрація на сторінці 81]

Габріелю Генрікусу подарували передплату на «Пробудись!». Це перший арубієць, який охрестився.

[Ілюстрації на сторінці 82]

Нініта Вебб спочатку чинила опір. Потім разом з чоловіком, Деніелем, вони стали ревними проповідниками Царства.

[Ілюстрація на сторінці 82]

Марія Рамейн була відданою католичкою, поки священик не сказав їй, що образи́ нічого не варті.

[Ілюстрація на сторінці 83]

Альберт Суер залишив відмінні «листи доручальні».

[Ілюстрація на сторінці 84]

Олев Роджерс допомогла багатьом присвятити життя Єгові.

[Ілюстрація на сторінці 85]

Вгорі: Юджін Річардсон, охрестився у 17 років, служив запопадливим піонером.

[Ілюстрація на сторінці 85]

Внизу: молодий Клінтон Вільямс приєднався до нього, щоб відкривати кунуку.

[Ілюстрація на сторінці 86]

Місіонерський дім на Арубі (приблизно 1956 рік).

[Ілюстрація на сторінці 89]

Зверху: у 1962 році Натан Норр з бруклінського Бетелю виголосив промову присвячення у цьому Залі Царства. Це перший власний зал Свідків у Кюрасао.

[Ілюстрація на сторінці 89]

Справа: Віктор Мануел, який вже майже 50 років служить благовісником у другому пап’яментумовному зборі.

[Ілюстрація на сторінці 90]

Зверху: міжнародний конгрес «Мир на землі» 1969 року в Атланті (штат Джорджія, США).

[Ілюстрація на сторінці 90]

Справа: та сама програма конгресу в Кюрасао.

[Ілюстрація на сторінці 94]

Спеціальні піонери Пейтра Селасса (справа) та її донька Інґрід, яких 1969 року призначили на Бонайре для допомоги.

[Ілюстрація на сторінці 97]

«Вартова башта» мовою пап’яменту.

[Ілюстрації на сторінці 98]

Вгорі: Полін і Джон Фрай.

[Ілюстрації на сторінці 98]

Внизу: Ахе ван Дальфсен прибув 1964 року після закінчення 39-го класу школи «Ґілеад».

[Ілюстрації на сторінці 99]

Вгорі: Джанін Консепсіон і Реймонд Пітерс є членами перекладацького відділу, який складається з дев’яти осіб.

[Ілюстрація на сторінці 99]

Справа: Естреліта Лікет працює з комп’ютером і програмним забезпеченням MEPS, цінним знаряддям для перекладачів.

[Ілюстрація на сторінці 100]

Робертес і Ґейл Беркерс (зліва), які перебували в районному служінні, сильно заохотили братів до повночасного служіння.

[Ілюстрація на сторінці 100]

Джулі та Ахе ван Дальфсен (внизу) повернулися в Кюрасао 1992 року, а у 2000 році їх запросили в Бетель.

[Ілюстрація на сторінці 100]

Ахе ван Дальфсен, Клінтон Вільямс та Ґрегорі Дугон служать у Комітеті філіалу.

[Ілюстрація на сторінці 102]

Бланч і Ганс ван Гайдорн допомогли 65 особам присвятити життя Єгові.

 [Ілюстрація на сторінці 108]

Філіал, присвячений 1964 року (1).

[Ілюстрації на сторінці 108]

Сучасний філіал, присвячений 20 листопада 1999 року (2, 3).

[Ілюстрації на сторінці 112]

Острови Кюрасао, Аруба та Бонайре отримали благословення у вигляді подружніх пар, що служать у роз’їзній праці: (зверху) Людмила та Гемфрі Германус, (зліва направо) Пол та Марше Джонсон і Марк та Ейдіт Мілен.

[Ілюстрації на сторінці 114]

Перші місіонери, які полишили свої домівки, аби служити братам у тій місцевості: подружжя ван Айхс (1), подружжя Горнвельт (2) і Кор Тенісен (3).