Нікарагуа

Нікарагуа слушно названо райським куточком тропіків. Східний берег країни вдивляється в чисті ніжноголубі води Карибського моря. Західне узбережжя омивають хвилі величезного Тихого океану. Якщо дивитися з висоти пташиного лету, то можна побачити мозаїку з лісів, ферм, річок і багатьох озер, що, немов самоцвіти, виблискують у кратерах згаслих вулканів. А втім, ці голубі озерця виглядають зовсім крихітними в порівнянні з двома озерами-велетнями — Нікарагуа і Манагуа. Лише озеро Нікарагуа, площа якого 8200 квадратних кілометрів, займає понад 6 відсотків території країни!

Столиця держави, місто Манагуа, лежить на південному березі озера Манагуа, яке має площу приблизно 1000 квадратних кілометрів. Назва «Манагуа» досить влучна, бо в перекладі з місцевої мови означає «місце з величезним водоймищем». Місто Манагуа — центр державної і комерційної діяльності. Кількість його жителів сягає майже мільйона, що становить 20 відсотків від усього п’ятимільйонного населення країни. Місто розташоване в тихоокеанських низинах, а вони є домом для 60 процентів нікарагуанців. Ще 30 відсотків мешкає в районі центрального нагір’я. Решта населення — 10 відсотків — проживає на сході у двох найменш заселених, політично  автономних регіонах, що займають половину території країни.

На півдні Нікарагуа, де звужується центральноамериканський перешийок, відстань між Карибським морем і Тихим океаном становить всього 220 кілометрів. Річка Сан-Хуан з’єднує озеро Нікарагуа з басейном Карибського моря, а від Тихого океану його відділяє лише 18-кілометровий Ріваський перешийок. Перед тим як було збудовано Панамський канал, мандрівники в основному подорожували до озера Нікарагуа річкою Сан-Хуан. Тому багато народів були зацікавлені у цьому регіоні. Історія засвідчує, що на цю територію мали вплив майя, ацтеки, тольтеки, чибча, а також держави — Іспанія, Франція, Великобританія, Нідерланди, Сполучені Штати Америки і Радянський Союз.

Кожен народ наклав свій відбиток на суспільство Нікарагуа, і це відображається у розмаїтті тутешніх мов і культур. Тихоокеанське узбережжя населяють переважно іспаномовні метиси (нащадки іспанців і тубільців), а на узбережжі Карибського моря мешкають люди різного етнічного походження. Найчисленнішими є міскіто, креоли і метиси, а народності сумо, рама і гаріфуна, яких відносять до афрокарибської групи, складають меншість. Хоча багато цих громад зберегли власну мову і культуру, вони прості, щирі й сердечні до інших. Мешканці Нікарагуа теж глибоко релігійні, більшість з них мають повагу до Біблії.

Як побачимо далі, характер нікарагуанців формувався за складних умов, оскільки в країні ставалося багато стихійних лих і політичних заворушень. Наприклад, протягом минулого століття землетруси на тихоокеанській частині перешийка двічі зрівняли з землею місто Манагуа. Східна частина Нікарагуа постраждала від іншого стихійного  лиха — руйнівних ураганів, які утворювалися в Атлантиці. Чималих страждань завдали також політичні перевороти, жорстокі диктатури і громадянська війна.

Все ж чисті води біблійної правди проникли в цю чудову країну озер і річок та принесли потіху й надію тисячам щиросердих людей (Об’яв. 22:17). Єгова щедро благословив працю проповідування про Царство в Нікарагуа. Сьогодні його духовні дари пливуть великою рікою, хоча всього шість десятиліть тому добра новина струменіла малим потічком.

Перші витоки правди

Двадцять восьмого червня 1945 року два рідні брати Френсіс і Вільям Уоллес, випускники першого класу школи «Ґілеад», прибули до Манагуа. Вони організували проповідування доброї новини і проклали стежку для майбутніх місіонерів. Однак ці брати не були першими, від кого мешканці почули звістку про Царство. Піонерка, котра приїхала в Манагуа 1934 року, розповсюдила багато літератури як у самому місті, так і в інших частинах країни. Все ж у 1945 році мало хто чув про Свідків Єгови.

Коли брати Уоллеси почали проповідувати, вони використовували портативний грамофон, на якому програвали платівки з біблійними промовами. На той час це було справжньою новинкою в Нікарагуа. Завдяки цьому упродовж першого місяця звістку про Царство вислухали 705 осіб.

У жовтні того ж року приїхало ще чотири місіонери — подружжя Гарольд та Евелін Дункан і Вільберт та Енн Гайзельман. Вони були готові проголошувати Царство при кожній нагоді, тому організували ряд публічних зібрань. Отож, у листопаді 1945 року багато нікарагуанців отримали на вулицях запрошення на біблійну промову. Її  було виголошено, незважаючи на політичний заколот і вуличну бійку, які сталися неподалік. Понад 40 осіб зібралося, щоб послухати першу публічну промову. На той час у місіонерському домі почали щотижня проводити вивчення «Вартової башти» і службове зібрання.

Наступний 1946 рік став незабутнім для місіонерів і для тих, хто відгукнувся на біблійну звістку. Серед таких щиросердих осіб був 24-річний Арнольдо Кастро. Він з усмішкою пригадує, як пізнавав біблійну правду: «Ми з моїми сусідами по кімнаті Ебарісто Санчесом і Лоренсо Обрегоном вирішили вивчати англійську мову. Одного дня Ебарісто прийшов додому з базару і, показуючи якусь книжку, сказав: «Я знайшов американця, котрий навчатиме  нас англійської!» Хоча «вчитель» мав зовсім інший намір, саме так зрозумів його Ебарісто. Отож, коли підійшов час зустрічі, ми усі троє з нетерпінням чекали на урок англійської мови. «Вчитель», місіонер Вільберт Гайзельман, був приємно здивований, побачивши «зацікавлених», які чекали на нього з книжкою в руках».

Арнольдо продовжує: «Та книжка мала назву «Правда визволить вас», і ми вивчали її двічі на тиждень. Хоча наше знання англійської не дуже поглибилось, проте ми пізнали біблійну правду». Арнольдо охрестився в серпні 1946 року на конгресі в Клівленді (штат Огайо), а потім повернувся до Нікарагуа, щоб розпочати піонерське служіння. В кінці того ж року охрестились його сусіди по кімнаті.

Нині 83-річний Ебарісто Санчес з радістю пригадує ті ранні роки. Він каже: «Спочатку ми не мали залу для проведення зібрань. Але оскільки нас було мало, то ми зустрічались у помешканні місіонерів. Згодом почали орендувати двоповерховий будинок для зібрань, на які регулярно збиралося від 30 до 40 осіб».

 Ці три молодих чоловіки першими приєдналися до місіонерів у праці проповідування в Нікарагуа — спочатку в місті Манагуа, а потім у віддалених територіях. Тоді це місто було набагато меншим, ніж сьогодні: його населення складало 120 000 жителів. Бруківка лежала лише у центрі міста в межах 12 кварталів. «Ми всюди ходили пішки,— пригадує Ебарісто.— Не було ні автобусів, ні вимощених доріг, а тільки рейки для поїздів і дороги для возів, запряжених волами. У суху пору року ми ходили курними дорогами, а в дощову — по болоті». Проте зусилля братів не були марними: у квітні 1946 року на Спомин прийшло 52 особи.

Засновано філіал

Того ж місяця Натан Норр і Фредерік Франц із всесвітнього центру в Брукліні вперше відвідали Нікарагуа. Упродовж чотириденного візиту 158 осіб вислухали публічну промову брата Норра «Радійте, народи». Фредерік Франц перекладав її на іспанську мову. Перед від’їздом брат Норр організував філіал Свідків Єгови, щоб вести нагляд за працею проповідування в Нікарагуа. Слугою філіалу був призначений Вільям Юджін Колл, 26-літній брат, який незадовго перед тим приїхав із Коста-Рики.

Протягом наступних десятиліть філіал заснував місіонерські доми у таких містах, як Хінотепе, Масая, Леон, Блуфілдс, Гранада і Матагальпа. Аби підбадьорити і заохотити братів у зборах та новоутворених групах, були сплановані відвідини районного наглядача.

Успіх противників триває недовго

Ревна праця братів швидко принесла плоди, однак це занепокоїло священнослужителів загальновизнаного християнства. Перші повідомлення про протидію надійшли з Блуфілдс, міста на карибському узбережжі, куди було  призначено двох місіонерів. День 17 жовтня 1952 року став кульмінаційним: суд виніс рішення про заборону діяльності Свідків Єгови. Рішення підписав представник Служби імміграції, але справжнім його ініціатором було католицьке духівництво.

Місіонерам у Блуфілдс, Леоні, Хінотепе і Манагуа повідомили про судове рішення. Жодна апеляційна скарга до органів влади, у тому числі до президента Анастасіо Сомоси Гарсії, не принесла результатів. Брати почали зустрічатися меншими групами і перестали свідчити з журналами по вулиці. Запаси літератури, які були в філіалі, перевезли у безпечніші місця. Релігійні противники домоглися заборони нашої діяльності, фальшиво заявляючи, що Свідки Єгови є комуністами. Брати найняли адвоката, щоб подати апеляцію до Верховного суду.

Хоча декотрі вісники піддалися страху перед людиною, більшість залишалась непохитною. Місіонери — духовно зрілі й мужні брати і сестри — стали справжньою опорою для місцевих вісників, які, слухаючись Божого Слова, продовжували проповідувати і збиратися разом (Дії 1:8; 5:29; Євр. 10:24, 25). Дев’ятого червня 1953 року, всього після восьми місяців заборони, Верховний суд одностайно виніс рішення на користь Свідків Єгови і підтвердив їхнє конституційне право на свободу слова та віросповідання. Змова зазнала цілковитої невдачі.

Труднощі перших місіонерів

Протидія духівництва була не єдиною проблемою для перших місіонерів. Візьмімо для прикладу Сідні та Філліс Портер, випускників 12-го класу школи «Ґілеад». Коли в липні 1949 року вони приїхали до Нікарагуа, Сідні отримав призначення служити районним наглядачем — його районом була ціла країна. Ось що він розповідає про  роз’їзну працю в ті часи: «Ми подорожували поїздом або автобусом. Часто в місцевості не було братів, а отже, й місця на нічліг, тому доводилось возити власну постіль і маленьку переносну плитку для приготування їжі та кип’ятіння води. Не раз доводилось залишати філіал на десять тижнів. Однак територія виявилась дуже плідною. У деяких місцевостях ми навіть не встигали відвідувати зацікавлених. Наприклад, служачи в районі Манагуа, Філліс проводила аж 16 біблійних вивчень! Де вона знаходила час? Філліс використовувала вихідний день і ті вечори, коли не було зібрань збору». Якими ж відданими були ці місіонери!

Доріс Ніхофф, яка приїхала до Нікарагуа в 1957 році, розповідає про свої перші враження: «Це був кінець березня, посушлива пора року,— все навкруги набрало коричневого кольору. На дорогах майже не було машин.  Люди їздили верхи на конях і мали при собі зброю! Мені здавалось, що я потрапила на зйомки фільму про ковбоїв. У ті часи населення поділялось на багатих і бідних, і переважали останні. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Нікарагуа вела війну з Гондурасом за частину території. Також пів року перед моїм приїздом було вбито президента Сомосу Гарсію, і в країні запровадили воєнний стан».

Доріс продовжує: «Мене призначили в Леон — місто, де багато університетів. Оскільки я не знала добре іспанської, студенти часто кепкували з мене. Якось я запропонувала кільком студентам знову зустрітися і поговорити про Біблію, вони погодились. Проте, називаючи свої «імена», чомусь сміялися. Один із них представився убивцею президента, а інший — загальновідомим повстанцем! І досі дивуюся, як я не потрапила до в’язниці, коли, прийшовши вдруге, попросила покликати студентів з цими іменами!»

Розмова з єпископом Матагальпи

Приблизно 130 кілометрів на північ від Манагуа серед кавових плантацій лежить місто Матагальпа. В 1957 році туди призначили чотирьох місіонерів. Августін Секера, колишній викладач математики в коледжі Джозефінських монашок, пригадує, яка релігійна атмосфера панувала у місті на той час: «Люди були переважно католиками і боялися священиків, особливо єпископа. Єпископ Матагальпи був хрещеним батьком моєї дитини».

Оскільки люди мали страх перед духівництвом, то було важко знайти житло для місіонерів. Наприклад, якось, домовляючись про оренду будинку, брати з філіалу повідомили власника, який був юристом, що місіонери проводитимуть там християнські зібрання. На це він сказав: «Не заперечую».

 Доріс Ніхофф розповідає, як ситуація склалася далі: «Коли ми приїхали з усіма меблями, господар був чимось схвильований. Він сказав, що надіслав нам телеграму, в якій просив не приїжджати. Чому? Єпископ погрожував виключити його сина з католицької школи, якщо чоловік дасть нам в оренду помешкання. На щастя, ми не отримали телеграми і вже оплатили оренду на місяць вперед».

«За той час вдалося, хоч і не без труднощів, знайти інший будинок,— продовжує Доріс.— Єпископ спробував натиснути на місцевого бізнесмена, якому належав будинок, але той сміливо відповів: «Добре, якщо ви кожного місяця платитимете мені чотириста кордоба, я вижену їх». Звичайно, єпископ цього не зробив, але й не зупинився. Обійшовши усі крамниці, він розклеїв плакати, в яких мешканців застерігалося не розмовляти зі Свідками Єгови, крім того, єпископ наказав власникам крамниць нічого нам не продавати».

Попри ревність місіонерів, жоден мешканець Матагальпи не наважувався стати на бік правди. Однак Августін, викладач математики, мав багато запитань, які залишались без відповідей. Наприклад, його цікавило, чому піраміди досі існують, тоді як фараони, котрі їх будували, вже давно мертві! Цей чоловік досі пам’ятає, як його відвідав місіонер і показав у Біблії відповіді на ці запитання. Августін пояснює: «Мене вразили біблійні вірші, в яких говорилось, що людина створена не для того, щоб померти, а щоб жити вічно на райській землі, а також вірші, в яких давалась надію на воскресіння мертвих. Я відразу зрозумів, що це правда». Як це на нього вплинуло? «Я почав проповідувати кожному в коледжі, у тому числі монахині, яка була директором коледжу,— розповідає Августін.— Тоді вона запросила  мене зустрітися в неділю, аби обговорити тему про «кінець світу». Прийшовши на зустріч, я на своє здивування, побачив єпископа Матагальпи.

— Отож, друже,— сказав він,— мені повідомили, що слабне твоя віра.

— Яка віра? — запитав я.— Та, якої я ніколи не мав? Саме тепер я починаю розвивати справжню віру.

Так почалася тригодинна розмова, котру уважно слухала монахиня. Запал Августіна до нової віри спонукував його висловлюватися іноді досить відверто. Він навіть назвав нехристиянське вірування в безсмертя людської душі засобом, за допомогою якого наживаються на невинних людях. Щоб довести це єпископу, Августін сказав: «Уявіть, що померла моя мама. Звичайно, я попрошу вас відправити месу за її душу, яка є в чистилищі. Ви візьмете плату за свою службу. Через вісім днів буде друга меса. Через рік ще одна і так далі. Проте ви ніколи не скажете мені: «Приятелю, я більше не буду відправляти меси, бо душа твоєї матері вже покинула чистилище».

— Еге ж,— сказав єпископ,— лише Бог знає, коли душа вийде з чистилища!

— Тоді звідки ви знаєте, коли вона туди потрапила, що починаєте брати з мене плату? — запитав Августін.

 Під час розмови Августін процитував ще один біблійний вірш, і тоді монашка звернулась до єпископа: «Монсеньйор! Він використовує не ту Біблію, це — лютеранська Біблія!»

— Ні,— відповів єпископ,— це Біблія, яку я йому дав.

Розмова продовжувалася, і Августін був дуже здивований, почувши від єпископа, що не треба довіряти всьому написаному в Біблії. «Та зустріч,— каже Августін,— переконала мене, що духівництво загальновизнаного християнства, подібно до релігійних керівників за днів Ісуса, надає перевагу церковним традиціям, а не Божому Слову».

У лютому 1962 року Августін Секера став першим охрещеним вісником у Матагальпі. Він продовжував робити духовний поступ, згодом почав служити піонером і старійшиною, а з 1991 є членом Комітету філіалу в Нікарагуа. Звіт за 2002 службовий рік показав, що у Матагальпі тепер 2 активних збори, в яких служить 153 вісники.

 Невтомні спеціальні піонери

Багато тих, хто прийняв добру новину про Боже Царство, були спонукані розширити своє служіння як піонери. Серед них Ґілберто Соліс, його дружина Марія Сесіліа та його молодша сестра Марія Ельса. Всі троє охрестились у 1961 році і через чотири роки стали чудовою командою спеціальних піонерів. Вони заснували і духовно зміцнили дев’ять зборів у різних частинах країни. Одним із призначень цих піонерів був острів Ометепе на озері Нікарагуа.

Площа Ометепе становить 276 квадратних кілометрів. Цей острів утворений двома вулканами, один з яких здіймається вгору на 1600 метрів. Якщо подивитись згори, то видно, що вулкани надають острову форму вісімки. Щоранку вдосвіта три піонери вирушали на територію. Вони їхали автобусом якомога далі, а тоді піщаним узбережжям йшли пішки, часто босоніж, проповідуючи в довколишніх селах. За 18 місяців вони організували на Ометепе чимало груп дослідників Біблії. Найбільшою з них була група в селі Лос Атіос.

Багато вісників у Лос Атіос до пізнання правди заробляли собі на життя вирощуванням тютюну, але тепер навчене Біблією сумління не дозволяло їм займатися цим. Тому більшість братів перейшли на рибальство, хоча це була менш прибуткова справа. Сім’я Солісів дуже раділа: вони бачили виняткову віру братів, а також те, як Єгова щедро благословляє їх у служінні! По суті, кількість вісників у місцевості невдовзі зросла до 32, і тоді постала потреба у Залі Царства. Альфонсо Алеман — новоохрещений вісник, який вирощував кавуни, люб’язно пожертвував ділянку землі для Залу. Однак звідки вісники в Лос Атіос мали взяти кошти для будівництва?

 Ґілберто Соліс зібрав добровольців, щоб посадити на земельній ділянці насіння кавунів, яке дав брат Алеман. Ґілберто заохочував братів вирощувати ці «кавуни для Єгови», і сам подавав добрий приклад, важко працюючи. Марія Ельса, невисока енергійна жінка, пригадує, як маленька група вісників вирощувала кавуни: «Вставши вдосвіта, всі йшли поливати поле. Ми зібрали три щедрих урожаї. Брат Алеман перевіз кавуни на власному човні через озеро Нікарагуа до Гранади, там продав їх і купив будівельні матеріали. Ось так ми побудували Зал Царства в Лос Атіос. Мій брат назвав його маленьким кавуновим залом». Такий скромний початок мало три духовно міцні збори на острові Ометепе.

Завдяки смиренню, позитивному умонастрою і цілковитому довір’ю до Єгови Ґілберто, його дружина і його сестра досягали сердець багатьох братів. Ґілберто не раз повторював: «Нові вісники подібні до малих теляток. Вони дуже милі, але водночас слабкі. Ніколи не засмучуймося через їхні слабкості, а, навпаки, допомагаймо їм ставати міцними». Такий підхід, безсумнівно, відіграв важливу роль у тому, що ці зразкові піонери допомогли 265 особам присвятитись Богу й охреститись! Дружина Ґілберто померла, залишившись вірною, а самому йому нині 83 роки. У Ґілберто значно погіршилося здоров’я, однак його прагнення служити Єгові таке ж сильне, як і колись. Марію Ельсу недавно запитали, що вона відчуває після 36 років спеціального піонерування. Марія відповіла: «Те саме, що й у перший день мого служіння! Я відчуваю радість і вдячна Єгові за те, що він привів нас до своєї святої організації і дав нам місце у чудовому духовному раю». З плином років чимало працьовитих піонерів, як і сім’я Солісів, побачили багато плодів Царства у Нікарагуа завдяки щедрим благословенням Єгови.

 Землетрус у Манагуа в 1972 році

Трохи за північ 23 грудня 1972 року в Манагуа стався потужний землетрус силою 6,25 бала за шкалою Ріхтера. Енергія, вивільнена поштовхами, дорівнювала енергії 50 атомних бомб. Філіал був розміщений у східній частині міста, лише 18 кварталів від епіцентру. «Всі місіонери у той час спали,— каже Лівай Елвуд Візерспун, тодішній наглядач філіалу.— Коли поштовхи припинилися, ми швидко залишили приміщення і вибігли на середину вулиці. Згодом один за одним відбулися ще два поштовхи. Навколо нас падали будинки. Над містом підіймалась густа хмара диму, а червона заграва в діловій частині свідчила про пожежу».

Епіцентр землетрусу був якраз під діловим районом Манагуа, тому всього через 30 хвилин місто стало непридатним для життя. Ті, хто вижив, намагались вибратися з-під руїн та втекти, аби не задихнутися. Багатьом це так і не вдалося. Хоча за певними підрахунками кількість жертв сягнула понад 12 000 осіб, насправді точна кількість і досі невідома. Приблизно 75 відсотків домів у Манагуа було зруйновано, коло 250 000 жителів залишились без даху над головою. Протягом трьох днів після землетрусу приблизно 100 000 мешканців щодня покидали місто.

Спонукані християнською любов’ю

У полудень того ж дня, коли стався землетрус, філіал отримав повні звіти від наглядачів зборів у Манагуа. Діючи швидко і злагоджено, ці віддані брати відвідали усіх членів свого збору, аби з’ясувати потреби кожного. На щастя, жоден із понад 1000 Свідків у місті не загинув, однак понад 80 відсотків втратили свої доми.

Християнська любов спонукала служителів Єгови з сусідніх країн негайно прийти на допомогу. Менш як  через 22 години після землетрусу до філіалу прибули вантажівки з їжею, водою, ліками та одягом. Філіал став одним із центрів, які одразу ж почали надавати допомогу жертвам землетрусу. Крім того, з різних частин Нікарагуа приїхало багато добровольців, які негайно взялися складати і відправляти одяг та їжу для потерпілих зборів. Допомога надходила навіть від Свідків з віддалених куточків світу.

Наступного дня наглядач філіалу зустрівся з представниками філіалів Коста-Рики, Сальвадору і Гондурасу, аби організувати подальшу допомогу. Свідки за межами Манагуа прийняли у свої помешкання тих братів, котрі мусили покинути столицю. Решту Свідків у Манагуа було поділено на групи, які далі збиралися на зібрання і ходили в польове служіння. Районний наглядач відвідував ці групи і підбадьорював братів, а також привозив їм допомогу.

Землетрус завдав країні великих матеріальних збитків. Однак хоч умови життя погіршились, відбудова Залів Царства і помешкань братів успішно продовжувалася. Крім того, чим раз більше зацікавлених приходило на зібрання, і збори зростали кількісно. Безсумнівно, Єгова благословляв своїх служителів через те, що вони ставили справи Царства на перше місце у своєму житті (Матв. 6:33).

У «Щорічнику за 1975 рік» повідомлялось: «Більшість з чотирнадцяти зборів у Манагуа досі збираються в будинках з потрісканими стінами або під оцинкованими дахами внутрішніх подвір’їв, які називаються патіо. Цікаво, що відвідуваність зібрань у порівнянні з минулим роком зросла вдвічі. Також середня кількість вісників зросла на 20 відсотків. Тепер 2689 вісників діляться правдою з іншими, і 417 осіб охрестилося».

 Існуючий філіал невдовзі став неспроможний задовольняти потреби такого постійного росту. Отож можете уявити, як тішилися вісники, коли у грудні 1974 року — всього через 2 роки після великого землетрусу — було завершено будівництво нового філіалу і місіонерського дому! Новий філіал спорудили на тихій вулиці Ел-Райсон, за 16 кілометрів на південь від центру Манагуа.

Місіонери подають добрий приклад любові і єдності

Відтоді як у 1945 році приїхали брати Уоллеси, місіонери в Нікарагуа є добрим прикладом віри, витривалості  та любові до людей. Завдяки таким чудовим рисам місіонери зблизилися з місцевими братами й один з одним. Місіонер Кеннет Браєн каже: «Після землетрусу в Манагуа ми співпрацювали з філіалом, і допомагали братам виселятися з пошкоджених будинків і хоронити родичів, які загинули. Співпраця в таких умовах дуже зближає». Інша місіонерка, Маргаріт Мур (раніше Фостер), розповідає про місіонерів, з якими служила: «Всі ми були різного походження, національності, мали несхожі характери, однак завдяки єдності й теплій сімейній атмосфері залишалися радісними у своїх призначеннях навіть попри власну недосконалість».

Такі місіонери, як Кеннет і Шерен Браєн, цінують привілей вчитися від досвідчених місіонерів. Серед них були Френсіс та Анджелін Уоллес, Сідні та Філліс Портер, а також Емілі Гардін. Шерен пригадує: «Кожен з них важко трудився. Ми бачили, що вони дійсно люблять своє служіння».

Протягом років багато подружніх пар місіонерів служили також в роз’їзній праці. Справді, ревні місіонери заклали міцну основу для духовного росту, який відбувся в Нікарагуа за останні три десятиліття. Однак духовна будівля невдовзі мала бути випробувана, але не землетрусом, а чимось більш тривалим і небезпечним з духовного погляду — націоналізмом і революцією (1 Кор. 3:12, 13).

Випробувані полум’ям революції

У кінці 1970-х років у Нікарагуа розгорнувся революційний рух під проводом Сандіністського фронту національного визволення (СФНВ). Зрештою було повалено 42-річну військово-політичну тиранію сім’ї Сомоси. Про цей період розповідає Рубі Блок, місіонерка, яка 15 років прослужила в Нікарагуа: «Ті роки посиленої політичної  пропаганди були дуже важкими. Часто відбувались жорстокі сутички між військовими і сандіністами. Аби виконувати наше служіння, ми мусили повністю покладатися на Єгову».

Попри те що Свідки Єгови зайняли нейтральну позицію в політичних справах, сандіністські прибічники часто називали їх агентами режиму Сомоси або агентами Центрального розвідувального управління Сполучених Штатів (ЦРУ). Також розпалювалась ненависть до іноземців. Наприклад, якось під час проповідування один чоловік звинуватив місіонерку Елфріде Урбан у шпигунстві. «Які ви маєте для цього підстави? — запитала вона.— У мене з собою немає ні фотоапарата, ні магнітофона. І, крім того, за ким чи за чим я мала б шпигувати у цій місцевості?»

Чоловік відказав: «Вас добре навчено. З такими очима, вухами і розумовими здібностями вам не треба фотоапарата і магнітофона».

У той час на вулицях Манагуа постійно повторювали гасло: «Революція не суперечить християнству!» Таке мислення, поширене у Латинській Америці упродовж 1970-х років, відображало погляди теології визволення — ідеї марксистського руху, який розвинувся в середовищі Римо-католицької церкви. Метою цієї теології, як повідомляє «Британська енциклопедія», було допомогти «бідним і пригнобленим активною [релігійною] участю в політичних та цивільних справах».

Рубі Блок пригадує: «Люди часто запитували: «Як ви ставитеся до революції?» Ми пояснювали, що єдиним вирішенням усіх проблем людства є Боже Царство». Через таку нестабільну політичну ситуацію було нелегко зберігати відданість Єгові. Рубі додає: «Я постійно молилася, аби Єгова давав сили залишатись нейтральною — не лише на словах, а й у розумі і серці».

 У травні 1979 року, після місяців революційного піднесення, СФНВ пішов у наступ з метою повалити уряд. Президент Сомоса Тебайле був змушений покинути країну, а його національну гвардію було розпущено. У липні виконавча влада перейшла до нового угруповання — Уряду національного відродження. За підрахунками, під час революції загинуло 50 000 нікарагуанців.

А як велося братам? У «Нашому служінні Царству» за жовтень 1979 року повідомлялося: «Брати не падають духом. Вони далі продовжують проводити зібрання, працю проповідування і навчання. Упродовж періоду заворушень... загинуло троє наших братів. Чимало Свідків залишились без даху над головою. Але оскільки більшість братів винаймали помешкання, то основною втратою для них стало їхнє розграбоване і знищене майно. Майже не залишилось транспортних засобів. Значну частину автобусів знищено, тільки тепер почався ремонт доріг, не вистачає бензину». А втім, поклонників Єгови чекали ще важчі випробування.

 Арешти і депортації

Досить швидко виявилося, що новий уряд не схвалює нейтральної позиції Свідків Єгови. Наприклад, митні служби ускладнили ввезення літератури. Окрім того, у 1981 році уряд прийняв новий закон, котрий вимагав від усіх громадських і релігійних організацій повторно зареєструватися. До моменту реєстрації колишній юридичний статус втрачав свою силу. На жаль, прохання зареєструвати організацію залишились без відповіді.

У вересні 1981 року арештували Ендрю і Міріам Рід, подружню пару, яка була у районному служінні на території центрального нагір’я. Протягом десяти днів їх переводили з однієї в’язниці в іншу і тримали в дуже поганих умовах. Зрештою, подружжя Рідів привезли в головне управління служби безпеки, де більшість часу вони перебували в окремих камерах. Щоб витягнути з них імена відповідальних братів, проводились допити, які часто тривали кілька годин. Обом казали, що їхній партнер зізнався в тому, що він агент ЦРУ, однак Ендрю і Міріам навіть не були громадянами США! В кінці їх повідомили: затримання було помилкою. Жодних офіційних обвинувачень проти сім’ї Рідів не висунули, проте їх депортували у Коста-Рику. Перед від’їздом їм сказали, що відмова Свідків Єгови брати в руки зброю є неприйнятною, бо кожен нікарагуанець мусить охоче воювати за свою країну.

Комітет філіалу завбачливо почав підготовку місцевих братів, які могли б здійснювати нагляд, якщо філіал буде закрито. Тим часом було проведено навчальний курс для районних наглядачів і їхніх замісників, кілька класів Школи піонерського служіння та Школи служіння Царству, яку відвідали старійшини і багато службових помічників. Однак проводити великі зібрання було значно важче.

 Наприклад, адміністрація міста Масая спочатку пообіцяла надати стадіон для одного з двох обласних конгресів «Царська вірність», котрий мав відбутися в грудні 1981 року, проте за 36 годин до конгресу відмовилась від своїх слів. Таке рішення прийняв не мер міста, а уряд країни. А втім, брати були попереджені про це заздалегідь. Отож за день до того вони домовились провести конгрес на птахофермі однієї щедрої сестри. Ферма лежала за 8 кілометрів від Манагуа. Щоб приготувати місце для конгресу, добровольці працювали цілу ніч. Понад 6800 братів отримали усне повідомлення про нове місце проведення конгресу.

Філіал закрито

У суботу 20 травня 1982 року, о 6.40 ранку, коли Ян Гантер готував сніданок для місіонерів, до місіонерського дому під’їхав автобус із представниками служби імміграції і солдатами, які були озброєні кулеметами. Військові оточили філіал і місіонерський дім. Ян розповідає:  «Службовці наказали нам спакувати речі. Кожному дозволили взяти чемодан і невелику сумку. Нам не дали жодних пояснень, лише сказали, що везуть в якийсь будинок, де ми ненадовго залишимось, поки буде вестися слідство. Райнер Томпсон, координатор Комітету філіалу, непомітно прослизнув у свій офіс і зателефонував в інші місіонерські доми, повідомивши братів про те, що сталося».

«Того дня,— пригадує Рубі Блок,— я пересвідчилася в правдивості слів Павла: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням... І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки» (Фил. 4:6, 7). У той час, як з кухні за нами спостерігав озброєний солдат, Райнер Томпсон звернувся з молитвою до Єгови. Ми від усього серця сказали: «Амінь». Після того всі відчули великий внутрішній спокій. Ми не знали, як складеться день, але були переконані, що, хоч би якою була ситуація, Єгова дасть сили її витримати. Цей випадок дотепер є для мене цінним уроком».

Брат Гантер розповідає про подальші події: «Нам наказали сісти в автобус і повезли на стару кавову плантацію в сільській місцевості. Я нагадав представникам служби імміграції, що ми, як іноземці, маємо право звернутись у наші посольства. Вони відповіли, що з запровадженням на початку тижня надзвичайного стану наші права скасовані, а коли будемо поза межами країни, можемо розмовляти з ким забагнеться. Це був перший натяк на те, що нас депортують з Нікарагуа». Того дня дев’ятьох місіонерів, які жили в філіалі, було відправлено групами до кордону Коста-Рики.

Тим часом після телефонного дзвінка брата Томпсона місіонери у двох інших домах почали швидко діяти.  З допомогою місцевих братів вони вивезли більшість устаткування, у тому числі офсетну друкарську машину, і позбулися багатьох особистих речей. Представники служби імміграції, приїхавши до місіонерських домів, дуже здивувалися, коли побачили майже порожні будинки і місіонерів, які пакували свої валізи. Того вечора десятьох місіонерів з цих двох домів привезли в аеропорт. «Нас назвали контрреволюціонерами,— розповідає Філліс Портер,— але ніхто не обшукав ані нас, ані нашого багажу. Ми не мали квитків на літак, проте квитки на багаж вказували, що нас депортують до Панами». В Нікарагуа залишилось лише двоє місіонерів, подружня пара з Англії, яка служила в роз’їзній праці. Однак через кілька місяців їх теж було депортовано.

Минуло декілька днів, і місіонери знову зустрілися разом у філіалі в Коста-Риці. Там вони отримали призначення від Керівного органу продовжувати служіння у сусідніх Белізі, Еквадорі, Сальвадорі та Гондурасі. Ян Гантер, Райнер і Джін Томпсон на якийсь час залишалися в Коста-Риці, щоб підтримувати братів, які тепер наглядали за працею в Нікарагуа.

Як ішли справи у нікарагуанських братів? Ян Гантер повідомив: «Довідавшись про нашу депортацію, брати плакали, але потім одразу ж взялися до праці. Недавно призначений Комітет країни дає добре керівництво, і ми впевнені, що він успішно виконає своє завдання». Фелікс Петро Паіс, районний наглядач з багаторічним стажем, пригадує, як брати почувалися після від’їзду місіонерів: «Ми дуже сумували. Місіонери не шкодували ні сил, ні часу, щоб допомагати іншим, а також залишалися вірними. Їхній приклад зміцнив братів і заклав добру основу для проповідницької праці у цій країні».

 Діяльність обмежено, але не заборонено

Уряди іноді неправильно сприймали нейтралітет Свідків Єгови у політиці, війнах та соціальних конфліктах, і це призводило до суперечливого ставлення до Божого народу. Скажімо, під час режиму Сомоси, у 1950—1960 роках, противники вважали Свідків комуністами. Пізніше сандіністи звинувачували їх як агентів американського ЦРУ. Засоби масової інформації підтримували такі погляди і називали Свідків контрреволюціонерами.

А втім, Свідки Єгови в Нікарагуа не були під забороною, хоча період між 1982 і 1990 роками відзначався обмеженнями у свободі поклоніння. Наприклад, не можна було ввозити до країни літературу. Крім того, за діяльністю Свідків Єгови, як і за діяльністю інших людей, пильно стежили.

 Під пильним оком сусідів

У довіднику Бібліотеки Конгресу говориться: «Відразу після революції Сандіністський фронт національного визволення (СФНВ) заснував великі організації, які представляли інтереси більшості груп населення Нікарагуа». До цих груп належали робітники, жінки, пастухи, фермери і селяни. Згідно з довідником, «у 1980 році сандіністські організації налічували близько 250 000 нікарагуанців». Найвпливовішими серед цих організацій були комуністичні Комітети сандіністського захисту (іспанською: Comités de Defensa Sandinista), або КСЗ. Вони складалися з місцевих комітетів, які робили списки мешканців усіх частин міста і, як сказано у довіднику, «знали місце перебування кожного». КСЗ стали ефективним знаряддям, яке використовувала держава, щоб збирати і поширювати інформацію.

Невдовзі за діяльністю Свідків Єгови почали пильно стежити. Ситуація погіршилась через сильну пропаганду противників. Місцеві КСЗ постійно доносили сандіністським органам влади про осіб, яких підозрювали в контрреволюційній діяльності та «ідеологічній диверсії». Потім таких людей нерідко арештовували працівники Головного управління державної безпеки — таємної поліції.

Одним із завдань КСЗ було організовувати нічну варту. Прості люди — як чоловіки, так і жінки — по черзі мусили стежити за тим, чи не ведеться в їхній околиці злочинної або контрреволюційної діяльності. Свідки не брали участі в такому чергуванні і не дозволяли, щоб у їхніх домах проводились щотижневі зібрання КСЗ. Однак вони погоджувалися виконувати іншу роботу, як, наприклад, прибирання вулиць. А проте їх вважали фанатиками і загрозою для держави. Один брат розповідає:  «Протягом десяти років на фасаді мого будинку були написані слова: «Ми за тобою стежимо».

Обережні, однак сміливі

Брати діяли обережно і не привертали до себе надмірної уваги, коли відвідували християнські зібрання і брали участь у служінні. Зібрання проводили непомітно для сусідів: малі групи збиралися у приватних домах або в Залах Царства, на яких не було вивісок. У декотрих околицях брати, як правило, не співали пісень Царства на зібраннях. З часом у різних бланках і звітах збору замість імен вісників стали писати цифри. Крім того, зацікавлених запрошували на зібрання лише тоді, коли вони принаймні шість місяців вивчали Біблію і їхній духовний ріст був очевидним.

Конгреси почали проводити меншими групами, а їхню програму було скорочено. Плани промов та інший матеріал надсилалися до зборів, і місцеві старійшини з кваліфікованими службовими помічниками мали організувати програму конгресу для свого збору. Члени Комітету країни і районні наглядачі намагались відвідати якомога більше таких конгресів.

Про місце проведення конгресу повідомлялось усно, і жоден конгрес не довелося відміняти. Однак іноді незадовго до початку конгресу братам повідомляли, що він відбудеться в іншому місці. Наприклад, у 1987 році в одному селі для проведення зустрічі, розрахованої на 300 осіб, підготували подвір’я брата. Несподівано туди прибув військовий командир із солдатами. «Що все це означає?» — запитав командир.

«У нас буде вечірка»,— відповів брат, який, глянувши на чоботи чоловіків, зрозумів, що перед ним працівники держбезпеки. Після цього чоловіки пішли геть. Але брати  і сестри були впевнені, що органи влади щось запідозрили, тому цілу ніч працювали, аби прибрати подвір’я. О 5 годині ранку стільці, сцену і кухонне приладдя вже розмістили на новому місці за півтора кілометра від попереднього. Молоді енергійні брати швидко попередили інших Свідків про зміну місця проведення конгресу. Пізніше того самого ранку на старе місце приїхала вантажівка з озброєними солдатами. Вони планували припинити конгрес, забрати молодих до війська, а братів, які брали провід, арештувати. Проте солдати застали лише господаря дому.

— Де всі решта? — запитав офіцер.

— Вечірка відбулася вчора ввечері, а сьогодні нікого нема,— відповів брат.

— Хіба ви не проводили конгресу? — запитав офіцер.

— Подивіться самі,— сказав брат.— Тут нікого нема.

Ці слова не переконали офіцера, і він запитав: «А де намети, які були тут учора?»

— Вечірка закінчилася,— відповів брат,— гості все розібрали і пішли.

Після того солдати від’їхали. А брати тим часом слухали духовно підбадьорливу програму в іншому місці.

«Оце,— сказав Ісус,— посилаю Я вас, як овець між вовки. Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки» (Матв. 10:16). Вісники пам’ятали цю настанову не лише тоді, коли організовували зібрання і конгреси, а й коли вирушали в проповідницьке служіння. Вони не збиралися великими групами, а по двоє обережно опрацьовували територію, яку їм заздалегідь призначали. Районний наглядач Фелікс Педро Паіс пояснює: «Ми мусили бути обережними. В служіння брали тільки Біблію. Кожного дня зі мною в служіння йшов якийсь інший брат. Відвідуючи  декотрі збори, я зустрічався з одною групою книговивчення у вівторок ввечері, з другою — в четвер і ще з іншою — в неділю. Але в певних регіонах країни така жорстка конспірація не була необхідною».

Конфіскації й арешти

Одного липневого вечора 1982 року натовпи, які налічували від 100 до понад 500 осіб, разом з представниками державної безпеки увірвалися в кілька Залів Царства у різних частинах країни і захопили їх «в ім’я народу». Ще п’ять Залів Царства, Зал конгресів і колишнє приміщення філіалу на вулиці Ел-Райсон було захоплено 9 серпня між 19 і 21 годинами. Після того як у березні депортували місіонерів, шість нікарагуанських братів і одна місіонерська пара продовжували жити у філіалі, щоб доглядати за будівлею. Проте врешті-решт органи влади, підбурені натовпом, змусили братів покинути приміщення, навіть не дозволивши взяти особисті речі.

Уряд дав право КСЗ розпоряджатися Залами Царства, які тепер вважалися «власністю народу». Зали мали служити місцями громадського користування. Зрештою  було захоплено 35 з 50 приміщень, але конфіскація була неофіційною.

У той час, коли націоналістичні почуття були у розпалі, за відповідальними братами не лише пильно стежили, але й часто їм погрожували. Наприклад, у декотрих околицях натовпи членів КСЗ збиралися перед домівками Свідків і годинами викрикували звинувачення та політичні гасла. Офіцери держбезпеки робили обшуки, а деякі просто грабували доми Свідків. Було арештовано чимало старійшин, у тому числі членів Комітету країни, вони зазнали жорстокого знущання.

Один із перших старійшин, які пройшли такі випробування, був районний наглядач Хоель Обрегон. Двадцять третього липня 1982 року представники держбезпеки арештували Хоеля, оточивши дім, у якому він гостював разом з дружиною Нілою. Лише після п’яти тижнів наполегливих зусиль Ніли їй дозволили зустрітись з чоловіком, але тільки на три хвилини і в присутності озброєного працівника держбезпеки. Було очевидно, що над Хоелем знущалися: він дуже схуд і ледь розмовляв. «Хоель відмовляється з нами співпрацювати»,— сказав їй солдат.

Після 90 днів ув’язнення Хоеля звільнили. За цей час він втратив 20 кілограмів. В інших регіонах країни старійшин теж арештовували, допитували, а тоді звільняли. Як же їхній бездоганний приклад зміцнив віру братів! (Дивіться інформацію в рамці «Зустріч із таємною поліцією» на сторінках 99—102).

Військовий призов — випробування для християнської молоді

Запровадження у 1983 році системи загального військового призову, знаної як Патріотична військова  служба, сильно позначилося на житті молодих братів. Усі чоловіки віком від 17 до 26 років були зобов’язані два роки служити в армії і ще два роки бути в запасі. Коли юнака призивали на військову службу, його відразу посилали у навчальну військову частину. Винятків не було, а якщо хтось відмовлявся від служби через своє сумління, його чекав арешт, суд і два роки ув’язнення. Брати мужньо витримували це випробування і були сповнені рішучості залишатись вірними Єгові.

Наприклад, 7 лютого 1985 року поліція затримала Ґіллєрмо Понсе, 20-річного сталого піонера у Манагуа, який ішов проводити біблійні вивчення. Оскільки він не мав військового квитка, його відіслали у навчальну військову частину. Але замість взяти в руки зброю, Ґіллєрмо почав проповідувати молодим новобранцям. Військовий командир, побачивши це, різко сказав: «Це тобі не церква, а військова частина. Тут ти будеш виконувати наші накази!» У відповідь Ґіллєрмо процитував слова з Дії 5:29: «Бога повинно слухатися більш, як людей!» Розлючений командир — кубинський військовий інструктор, вихопив йому з рук Біблію і пригрозив: «Увечері ми ще побалакаємо». Це означало, що Ґіллєрмо зазнає психологічних тортур, ціль яких — зруйнувати його опір.

На щастя, командир не виконав своєї погрози. Проте через три дні молодого брата перевели у в’язницю, де протягом дев’яти місяців тримали в жахливих умовах. І все ж він продовжував піонерське служіння, проводячи біблійні вивчення, а навіть зібрання у в’язниці. Пізніше протягом того важкого періоду Ґіллєрмо став цінною підтримкою для Комітету країни.

Декотрих молодих братів замість ув’язнення відсилали в гори у військові частини, які називали тимчасовими військовими батальйонами. Батальйон складався  з п’яти-шести рот, кожна з яких налічувала від 80 до 90 осіб. Такі батальйони воювали в джунглях, де проходили найважчі бої з противниками (партизанами, які чинили опір сандіністам). Хоча Свідки рішуче відмовлялись одягати військову форму і брати зброю, їх карали і примушували йти на поле бою, а також над ними знущалися словесно.

 Такого знущання зазнав 18-річний Джованні Ґайтан. У грудні 1984 року перед обласним конгресом, на якому Джованні мав охреститися, його призвали до військової служби. Юнака послали у навчальну військову частину, де упродовж 45 днів змушували вчитися стріляти з гвинтівки і воювати в джунглях. Але згідно з навченим Біблією сумлінням Джованні відмовився «навчатись війни» (Ісаї 2:4). Він не одягнув військової форми і не взяв до рук зброї. Проте його змусили пересуватися з військом протягом 2 років і 3 місяців.

Джованні розповідає: «Я намагався залишатись міцним, а для цього постійно молився, розмірковував про те, чого навчився раніше, і проповідував солдатам, котрі виявляли зацікавлення. Я багато разів пригадував слова псалмоспівця: «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога,— мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю! Він не дасть захитатись нозі твоїй, не здрімає твій Сторож» (Пс. 121:1—3; 1 Сол. 5:17).

Хоча й не з доброї волі Джованні побував у центрі воєнних дій, він пережив 40 битв і залишився неушкодженим. Після звільнення Джованні охрестився 27 березня 1987 року, а згодом почав піонерське служіння. Багато вірних молодих братів зазнали подібного поводження. (Дивіться інформацію в рамці «Не з власної волі на лінії фронту» на сторінках 105, 106).

Обстоюють нейтралітет

Контрольована державою преса, а також КСЗ фальшиво звинувачували Свідків Єгови в тому, що під час проповідування від дому до дому вони ведуть кампанію проти Патріотичної військової служби. Стверджувалося, ніби Свідки підривають державну безпеку, переконуючи молодих нікарагуанців відмовлятись від військової  служби. Ці безпідставні звинувачення повторювали настільки часто, що в обвинувачів і суддів розвинулося сильне упередження. Погіршило ситуацію й те, що провідники відомих протестантських церков, називаючи себе прибічниками революції, засуджували осіб, які зберігали нейтральну позицію через релігійні переконання. До цих осіб ставились, як до «ворогів народу».

Свідок, який був адвокатом, подав апеляції у справах 25 молодих братів, котрих за відмову від військової служби засудили до 2 років ув’язнення. Оскільки відмова від військової служби з релігійних переконань не визнавалася законом, метою апеляцій було зменшити строк ув’язнення на підставі того, що підсудні мали добру поведінку і не чинили опору під час арешту. В результаті декотрі вироки, хоча й не всі, були зменшені на 6—18 місяців.

«Вартим уваги є те,— каже Хуліо Бенданіа, брат, який був присутній на судовому слуханні,— що, окрім Свідків Єгови, жоден нікарагуанець не відмовлявся від військової служби з релігійних міркувань. Я гордився нашими 17-річними юнаками, які з твердим переконанням обстоювали нейтралітет перед суддею і військовим обвинувачем, усвідомлюючи, що при цьому за ними спостерігає багато противників» (2 Кор. 10:4).

Друкування у підпіллі

Упродовж цього періоду Керівний орган надавав допомогу і вказівки братам у Нікарагуа через місцевий Комітет країни і філіал у Коста-Риці. Проте ввозити літературу до країни було заборонено, тож як брати отримували «своєчасно поживу»? (Матв. 24:45). Єгова знову показав вихід із ситуації.

У 1985 році брати друкували статті для вивчення з «Вартової башти» й інший біблійний матеріал у комерційній  друкарні. Але це було досить ризиковано, бо противники могли легко зашкодити праці. Отже вирішили використовувати офсетну машину, на якій друкували програми на конгрес і запрошення на Спомин перед тим, як було закрито філіал. Машину встановили у домі сестри, котра жила в околиці Манагуа.

На жаль, у листопаді того ж року офсетна машина потрапила до рук уряду. Однак невдача не зупинила праці, брати негайно відремонтували старий мімеограф, якого прозвали Півнем. Раніше на ньому друкували запрошення на зібрання, листи і програми. Коли стало важко знаходити нові запчастини, братам вдалося отримати інший старий мімеограф, який вони назвали Курчатком. Згодом з філіалу у Сальвадорі надійшла ще одна машина. За традицією ім’я для неї вибрали зі списку домашньої птиці і назвали Куркою.

Менш витонченим, але у жодному разі не менш ефективним методом було друкування за допомогою дощок  мімеографа. Брати називали їх лас таблітас, або маленькими дощечками. Їх придумав Педро Родріґес, червонодеревник, який охрестився у 1954 році. Пристрій складався з двох прямокутних рамок, з’єднаних завісами. У верхній рамці було закріплено сітчасту тканину, а в нижній рамці, або основі,— скляну чи дерев’яну пластинку. Процес друкування був простим, як і сам пристрій. У верхню рамку під сітчасту тканину вставляли шаблон — спеціальний аркуш паперу з надрукованим текстом, а у нижню рамку клали чистий аркуш паперу. Тоді за допомогою валика на тканину наносили друкарську фарбу, і після кожного тиснення в нижню рамку вставляли новий аркуш паперу.

Хоча робота була стомливою і одноманітною, завдяки цьому методу надрукували кілька публікацій, у тому числі пісенник «Співайте Єгові хвалу» — усі 225 пісень Царства. «Коли брати здобули трохи досвіду в користуванні малими дощечками,— пригадує Едмундо Санчес, який займався друкуванням,— вони стали друкувати 20 сторінок за хвилину. Одних пісенників ми надрукували близько 5000 примірників».

Ельда, дружина брата Санчеса, була однією з тих сестер, які допомагали готувати сторінки-шаблони для мімеографів. Від світанку до пізньої ночі Ельда, яка теж була мамою, друкувала на друкарській машинці статті для вивчення з «Вартової башти», створюючи шаблони для мімеографа. Вона пригадує: «Едмундо давав мені примірник журналу, який отримував з  Коста-Рики. Я ніколи не знала, ні скільки груп займається друкуванням, ні де вони розміщені, а лише свою частину роботи. Я теж усвідомлювала, що коли нас викриють, то дім, меблі і решту речей конфіскують, а самих нас заарештують або навіть внесуть до списку тих, хто пропав безвісти. Однак любов до Єгови і страх перед ним розвіювали будь-який страх перед людьми».

Підпільні друкарні

Ґіллєрмо Понсе пригадує, як виглядали підпільні друкарні. Ґіллєрмо був коректором і зв’язковим між тими братами, які готували шаблони, і тими, які друкували і доставляли публікації у збори. Ось що він розповідає: «Підпільні друкарні розташовувались у домах Свідків. Кожна друкарня була кімнатою в кімнаті, а тому для робочого місця залишалось дуже мало простору. Щоб не було чути, як працює мімеограф, ми голосно включали програвач або радіо».

Обливаючись потом, брати працювали в цих маленьких кімнатах від дев’яти до десяти годин щодня, друкуючи «Вартову башту» та інші публікації. Часто, коли сусіди ставали занадто допитливими або хтось повідомляв органи влади, друкарню переносили в інший дім за дуже короткий час.

Така праця вважалася бетелівським служінням, а участь у ній брали молоді неодружені брати. Феліпе Торуніо запросили працювати в підпільній друкарні невдовзі після хрещення, коли йому було 19 років. «Перше, що я побачив,— каже він,— це маленьку, майже герметичну кімнату, в якій відчувався сильний запах рідини для виправлення тексту на шаблонах. Спека здавалася нестерпною, а освітлювались кімнати маленькими лампами денного світла».

 Бували й інші труднощі. Наприклад, коли мімеограф виходив з ладу — а це ставалось часто — брати не могли віднести його в ремонтну майстерню. Там їх запитали б: «Хто власник мімеографа? Що на ньому друкують? Чи ви маєте дозвіл від влади?» Отож брати мусили самі ремонтувати, а інколи й виготовляти запчастини з різного доступного матеріалу. Ще однією проблемою були часті перебої в електропостачанні. «Через те що друкарські групи не хотіли відставати від графіка,— пригадує брат Понсе,— я іноді заставав їх за роботою при гасовій лампі, з брудними від сажі носами. Своїм цінуванням праці, наполегливістю і саможертовним духом ці чудові молоді брати спонукували мене продовжувати служіння».

Дорогоцінні спогади

Феліпе Торуніо з приємністю згадує чотири роки праці у підпільній друкарні. «Я завжди пам’ятав, що брати з нетерпінням чекають такої необхідної духовної поживи,— каже Феліпе.— Тому, попри численні обмеження, ми служили з радістю». Омар Відді брав участь у цій праці з червня 1988 року до травня 1990 року, коли її було припинено. Ось що він пригадує: «Найбільше мене вражала тепла атмосфера між братами. Нові брати охоче вчилися виконувати різну роботу, а досвідчені терпеливо передавали свої вміння. Умови праці були далеко не ідеальними, але добровольці, хоч і молоді за віком, були духовними чоловіками: вони усвідомлювали, що для виконання цього виду служіння потрібна жертовність».

Джованні Ґайтан теж служив у таких друкарнях. Він згадує: «Нас підтримувала любов до Єгови і цінування його організації. У ті часи жоден з нас не отримував матеріального відшкодування, але ми не думали про це, бо завжди мали найнеобхідніше. Багато разів я опинявся в таких ситуаціях, коли мусив повністю покладатися на  Єгову. Тому надмірно не клопотався про свої матеріальні потреби. Такі молоді брати, як Ґіллєрмо Понсе, Нельсон Альбарадо і Феліпе Торуніо, були для мене чудовим прикладом. Старші брати, які брали провід, теж мене зміцнювали. Оглядаючись назад, я можу з упевненістю сказати, що це служіння збагатило моє життя».

Усі, хто брав участь у підпільній діяльності, не раз відчували підтримку Єгови, особливо в праці друкування. Брат Ґайтан пригадує: «Як правило, з одного аркуша-шаблону можна було зробити 300—500 копій. Але нам його вистачало на 6000 копій!» Чому брати мусили виготовляли якомога більше друкованої продукції з кожного шаблону і використовувати якнайповніше всі друкарські матеріали? Окрім того, що запаси цих матеріалів у країні були обмеженими, їх продавали тільки в магазинах, які перебували під контролем державних органів. Отже, людину, яка купувала щось у великих кількостях, одразу помічали і могли заарештувати. Єгова благословляв зусилля братів, і органи влади не знайшли і не закрили жодної підпільної друкарні; їм вдалося конфіскували лише одну офсетну машину.

Брати, які працювали на світській роботі, аби забезпечувати свої сім’ї, теж допомагали у праці друкування, часто дуже ризикуючи. Наприклад, багато з них на власному транспорті доставляли друковані публікації у різні частини країни. Іноді вони весь день проводили в дорозі, проїжджаючи чимало військових контрольно-пропускних пунктів. Брати розуміли: якщо солдати знайдуть літературу, то конфіскують машини, а їх самих арештують чи навіть ув’язнять. Однак вони були відважними. Звичайно, ці брати не обійшлися б без підтримки своїх дружин, багато з яких, як побачимо далі, відіграли важливу роль у цей важкий період.

 Відважні духовні жінки

Чимало християнських дружин у Нікарагуа виявили виняткову мужність і відданість у роки обмежень. Співпрацюючи зі своїми чоловіками, вони часто протягом місяців надавали свої доми для підпільного друкування, а також за власний рахунок готували їжу для робітників. «Між нами, молодими братами, і цими сестрами розвинулися міцні християнські узи,— пригадує Нельсон Альбарадо, брат, який допомагав координувати працю друкування.— Вони стали для нас матерями. Через нас їм ніколи не бракувало роботи. Деколи ми працювали до четвертої години ранку, аби вкластися у відведений термін, особливо коли отримували додаткові завдання, наприклад, надрукувати «Щоденне досліджування Святого Письма». Двоє з нас іноді працювали позмінно майже по 24 години. Однак сестри завжди готували нам їжу, навіть у дуже ранній час».

Сім’ї, в чиїх будинках були друкарні, також дбали про їхню безпеку. Це завдання мали дружини, які залишалися вдома у той час, як більшість чоловіків були на роботі. Ось що пригадує одна сестра: «Щоб заглушити шум друкарських машин, ми на всю потужність включали радіо. Коли хтось підходив до воріт, ми попереджали братів у друкарні, вмикаючи спеціальну лампочку».

Часто відвідувачами були наші брати і сестри або родичі. Але навіть тоді сестри намагались тактовно і якомога швидше з ними попрощатись. Можна лише уявити, як нелегко було сестрам, які зазвичай виявляли гостинність. Розгляньмо приклад Хуани Монтіель, сестри, у якої на подвір’ї росло дерево — анакардіум. Брати і сестри часто приходили посмакувати його плодами, і подвір’я Хуани стало неофіційним місцем зустрічей. «Коли в нашому домі розмістили підпільну друкарню,— каже Хуана, — ми з чоловіком зрубали дерево. Важко було пояснити братам, чому раптом ми стали менш товариськими, але потрібно було дбати про безпеку друкування».

Консуело Бетета — нині покійна — охрестилася в 1956 році. Її дім теж використовували для друкування. Однак брати не могли поставити машину біля її дому так, щоб не викликати підозри. Тому вони зупинялись у безпечнішому місці — біля дому нашого брата, який жив на другому кінці вулиці. В інтерв’ю перед своєю смертю сестра Бетета з вогником в очах згадувала про той час: «Журнали згортали в рулон і складали в окремий для кожного збору мішок. Вага одного мішка становила 15 кілограмів. Я зі своєю невісткою несла їх на голові через рів, що позаду мого дому, аби дістатись до будинку брата. Сусіди ніколи нічого не підозрювали, бо мішки не відрізнялися від тих, які носили на голові інші жінки».

Як же брати цінували відданих мужніх сестер! «Було дуже приємно співпрацювати з цими сестрами»,— каже  Ґіллєрмо Понсе, висловлюючи думку багатьох братів, які служили з ним у той час. Зрозуміло, що такі чудові християнки і їхні чоловіки стали добрим прикладом для своїх дітей. Довідаймось, які труднощі долали діти упродовж тих бурхливих років.

Віддані діти, на яких можна покластися

Діти, сім’ї яких займалися таємним друкуванням і доставкою літератури, наслідували приклад своїх батьків і виявляли надзвичайну відданість. Ось що пригадує Клавдія Бенданіа, мати двох дітей: «Друкарська машина працювала в бічній кімнаті нашого будинку протягом п’яти місяців. Коли діти приходили зі школи, вони хотіли допомагати братам. Але в чому вони могли допомогти? Аби не знеохочувати дітей, брати доручали їм скріплювати сторінки «Вартової башти», надруковані на мімеографі. Діти охоче проводили час з цими молодими чоловіками, які спонукували їх вчити напам’ять біблійні вірші та пісні Царства».

«Заради конспірації,— розповідає сестра Бенданіа,— ми з чоловіком пояснили дітям, що живемо в скрутний час, що ця праця виконується для Єгови і що нам надзвичайно важливо залишатись відданими. Ми сказали,  що вони не можуть розповідати про те, що робиться в домі, жодній людині — ні родичам, ні навіть нашим християнським братам і сестрам. На щастя, діти завжди були слухняними і сумлінними».

Дім Аури Ліли Мартінес став одним із перших домів, у яких розмістили друкарню. Її внуки допомагали складати сторінки, скріплювали їх і запаковували. Діти дуже полюбили братів, які працювали в їхньому домі. Також вони ніколи і нікому не розповідали про свою працю. Аунісе пригадує: «Ми разом ходили до школи і майже щодня гралися з дітьми Бенданіа і Ангарріос, але усі ці роки так і не знали, що література друкувалася в домі кожного з нас! «Справді? У вашому домі теж?» — ми з подивом запитували одне одного. Ми виростали разом і були найкращими друзями, але ніхто з нас ніколи не проговорився. Очевидно, в такий спосіб Єгова охороняв цю працю».

Події того часу й далі позитивно впливають на цих молодих осіб. Емерсон Мартінес, нині службовий помічник у спеціальному повночасному служінні, каже: «Брати, що працювали в друкарнях стали для мене прикладом. Їм було всього 18—19 років, але вони навчили мене цінувати теократичні завдання, хоч би якими незначними вони були. Я також навчився, наскільки важливо виконувати доручену роботу якісно. Якщо, складаючи сторінки, я пропустив би одну, брати не отримали б користі з певної інформації. Це виховало в мені бажання робити все якнайкраще для Єгови і для братів».

Ельда Марія, дочка Едмундо і Ельди Санчес, допомагала доставляти сторінки-шаблони, які її мама передруковувала з «Вартової башти» й інших публікацій. Дівчинка везла їх на велосипеді брату Понсе, який жив за п’ять кварталів. Сестра Санчес, перед тим як дати  шаблони дочці, ретельно загортала їх і клала в маленький кошик. «Хоч я була ще малою,— каже Ельда Марія,— мої батьки навчили мене бути слухняною. Отож вже до початку періоду обмеження, я вміла слухатися вказівок».

Чи вона усвідомлювала небезпечне становище братів, у тому числі свого батька, який наглядав за працею друкування? Ельда Марія відповідає: «Нерідко бувало, що тато, перед тим як вийти з дому, казав: якщо його арештують, то я не повинна боятися чи засмучуватися. Все-таки, коли він довго не повертався додому, ми з мамою часто молились про те, щоб йому нічого не загрожувало. Раз у раз ми бачили людей з органів держбезпеки, які в машині зупинялися перед будинком і спостерігали за нами. Якщо мама йшла відкривати двері, я швиденько збирала і ховала її друкарські матеріали. Я дуже вдячна, що батьки навчили мене виявляти відданість Єгові і нашим братам, та й самі батьки були прикладом у цьому».

Завдяки міцній основі, яку було закладено в юності, багато з тодішньої молоді сьогодні служить повночасно або займає відповідальне становище у зборах. Поступ цих братів і сестер засвідчує, що Єгова благословляє свій народ, який ніколи не залишався без духовної поживи у той важкий період. По суті, добра новина про Боже Царство продовжувала поширюватися і проростати на «добрій землі» навіть серед тисяч ув’язнених під час сандіністського режиму (Марка 4:8, 20). Як це відбувалося?

Насіння Царства посіяно у в’язниці

Після сандіністської революції тисячі солдатів національної гвардії, яка зазнала поразки, а також політичні інакодумці перебували під вартою в очікуванні трибуналу, тобто спеціального суду, який засідав з кінця 1979  року до 1981 року. Більшість колишніх гвардійців засудили до 30 років позбавлення волі і відправили у велику каторжну в’язницю у Тіпітапі, що за 11 кілометрів на північний схід від Манагуа, відому як Карсел Модело (В’язниця Модело). Як далі покаже розповідь, багато щиросердих людей, перебуваючи в неприємних, переповнених камерах, були звільнені духовно.

У кінці 1979 року старійшина з Манагуа отримав листа від Свідка, який перед пізнанням правди був ув’язнений за службу у війську уряду Сомоси. Найближчим часом його мали перевести до Карсел Модело. У своєму листі брат просив про літературу для розповсюдження. Двом старійшинам, які привезли літературу, не дозволили з ним побачитись. Однак це не знеохотило брата, він продовжував проповідувати іншим в’язням, а навіть почав проводити кілька біблійних вивчень.

Один з його учнів, Анастасіо Рамон Мендоса, швидко зростав духовно. «Мені настільки подобалось те, чого я навчався,— пригадує він,— що я почав разом з братом проповідувати в’язням. Дехто відкидав нашу звістку, інші ж слухали. Незабаром утворилася група приблизно з 12 осіб, яка під час перерви збиралася разом на подвір’ї в’язниці, щоб вивчати Біблію». Майже через рік один чоловік з тої групи охрестився.

На початку 1981 року маленьку групу зацікавлених разом з іншими в’язнями перевели до Карсел Модело, де вони продовжували ділитися доброю новиною. Також в’язні таємно передавали один одному біблійну літературу, яка потрапляла в «добру землю».

Розгляньмо приклад Хосе де ла Круса Лопеса і його сім’ї, члени якої не були Свідками. Через шість місяців після того, як Хосе ув’язнили, його дружина отримала від Свідків на вулиці примірник книжки «Моя книга  біблійних оповідань». Вона взяла цю книжку для чоловіка. «Коли я почав читати «Біблійні оповідання»,— розповідає Хосе,— то думав, що це публікація протестантів. Я не знав, хто такі Свідки Єгови. Книжка настільки вразила мене, що я прочитав її кілька разів і дав почитати 16 в’язням моєї камери. Їм теж вона дуже сподобалася. Це був наче ковток відсвіжної води. В’язні з сусідніх камер теж просили позичити книжку. В результаті вона побувала в руках кожного в’язня нашого блоку і повернулася пошарпаною і зношеною, як колода старих гральних карт».

Кілька в’язнів, які сиділи в одній камері з Хосе, були членами протестантських церков, а декотрі навіть пасторами. Хосе почав читати з ними Біблію. Однак він розчарувався, коли, запитавши про значення слів з Буття 3:15, почув у відповідь, що це таємниця. Якось в’язень, який сам був зацікавленим, сказав йому: «Відповідь на запитання є у твоїй книжці, виданій Свідками Єгови. Я можу вивчати її з тобою, якщо ти захочеш». Хосе прийняв цю пропозицію і за допомогою книжки «Біблійні оповідання» дізнався про значення Буття 3:15. Після того він почав спілкуватися з в’язнями, які називали себе Свідками Єгови.

Ця виняткова група у Карсел Модело приваблювала Хосе тим, що її члени мали добру поведінку. «Я бачив, як люди, які раніше провадили розбещений спосіб життя, повністю змінювали свою поведінку завдяки вивченню зі Свідками Єгови»,— каже Хосе. Тим часом його дружина продовжувала отримувати від Свідків літературу, яку передавала своєму чоловіку, а він у свою чергу зростав духовно. Йому навіть призначили частину блоку, де він міг проповідувати від камери до камери. Отож Хосе позичав зацікавленим в’язням тих декілька публікацій, що мав, а  також запрошував їх на зібрання, які проводилися в блоці під час перерви.

Турбота про духовні потреби в’язнів

Кількість в’язнів у Карсел Модело, які читали літературу і робили духовний поступ, постійно зростала. Про їхні духовні потреби турбувався збір Манагуа «Східний». У цьому зборі було розроблено програму, за якою визначені брати і сестри таємно передавали в’язням літературу. Відвідувати ув’язнених дозволялося раз на місяць або раз на два місяці, але відвідувачем міг бути лише той, з ким в’язень просив зустрітися. Отже не всі зацікавлені могли особисто зустрітися з місцевими Свідками. Все ж це не створювало серйозної проблеми, оскільки в’язні відразу збиралися разом і ділилися тим, що отримували.

Старійшини зі збору Манагуа «Східний» допомагали організовувати і керувати діяльністю групи в Карсел Модело, яка поступово зростала. Вони постійно підтримували контакт з в’язнями, особливо з тими, які брали провід у духовних справах, пояснюючи їм, як проводити щотижневі зібрання, як організовано виконувати проповідницьку працю і як здавати звіт про християнську діяльність. У свою чергу ці в’язні передавали інформацію іншим. Оскільки група зацікавлених у в’язниці до того часу дуже зросла, було необхідно запровадити добрий теократичний порядок.

Спочатку в Карсел Модело було чотири блоки, кожен з яких складався з 2000 в’язнів. «Блоки були незалежними один від одного,— пояснює Хуліо Нун’єс, старійшина, який відвідував в’язницю,— тому щотижневі зібрання проводились у кожному блоці окремо на території для відпочинку. Всього разом зібрання відвідувало коло 80 осіб».

 Хрещення у бочці

Зацікавлені робили прогрес, і невдовзі дехто з них захотів охреститися. Старійшини, призначені відвідувати в’язницю, допускали нових кандидатів до хрещення. Вони також допомагали в’язням, котрі брали духовний провід, організувати хрещення у в’язниці того самого дня, коли проводився конгрес. Переважно промова до хрещення виголошувалася в одній із камер увечері напередодні, а хрещення відбувалося вранці, коли в’язні йшли митися.

Хосе де ла Крус Лопес охрестився у в’язниці в листопаді 1982 року. «Я охрестився у бочці, котру використовували як смітник,— розповідає він.— Ми добре її вимили дезінфікуючим засобом, а потім вистелили простирадлом і наповнили водою. Однак коли ми зібралися для хрещення, прийшли озброєні охоронці. «Хто дав дозвіл на це хрещення?» — запитали вони. Брат, який брав провід, пояснив, що для того, аби робити те, що каже Бог, не потрібно  спеціального дозволу. Охоронці мовчки з цим погодилися, але хотіли подивитись, як відбуватиметься хрещення. Отож вони спостерігали, як я відповів на два запитання для кандидатів до хрещення, а потім був занурений у бочці з водою». Принаймні 34 в’язні згодом охрестилися у тій самій бочці.

Декотрі в’язні робили швидкий поступ. Серед них був Омар Антоніо Еспіноса, який відсидів 10 з 30 років покарання в Карсел Модело. В’язнів постійно переводили з камери в камеру, і протягом другого року Омар опинився в одній камері зі Свідком Єгови. Омар помітив, що інші в’язні регулярно відвідували цього чоловіка, який навчав їх Біблії. Вражений тим, що бачив і чув, Омар також попросив про біблійне вивчення.

Він почав вивчати Біблію за допомогою книжки «Правда, яка веде до вічного життя», розглядаючи кожного дня один розділ. Через 11 днів Омар уже бажав стати вісником. Пройшовши всі 22 розділи книжки, він хотів охреститися. Проте брати попросили його добре обдумати своє рішення і порадили вивчати ще одну публікацію — книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі», яку тільки-но отримали у в’язниці. Трошки більше ніж за місяць Омар закінчив вивчати і цю книжку. Крім того, він перестав курити та зробив інші зміни. Було очевидно, що біблійна правда вплинула на його життя. Побачивши це, брати переконались, що бажання Омара було щирим. Він охрестився в бочці 2 січня 1983 року.

В’язнична мова жестів

Для того щоб передати інформацію від старійшин зі збору або зібрати її, наприклад звіти про служіння, ув’язнені вісники мусили підтримувати зв’язок між блоками. Брат Мендоса, охрещений у в’язниці 1982 року, розповідає, як вони це робили.

 «Дехто з нас,— каже він,— навчився своєрідної мови жестів, яку придумали в’язні. Коли надходив день Спомину, ми визначали час заходу сонця, а тоді жестами повідомляли один одному, щоб усі одночасно звернулися в молитві. Це продовжувалось з року в рік. Мова жестів також допомагала нам у вивченні «Вартової башти». Якщо брати в якомусь блоці не мали статті для вивчення на той тиждень, ми читали їм жестами цілу статтю. Той, хто отримував інформацію, перекладав жести словами іншому брату, який записував все на папері». Але як духовна пожива потрапляла у в’язницю?

Духовна їжа підтримує в’язнів

Старійшини, їхні сім’ї та вісники збору Манагуа «Східний» регулярно відвідували в’язнів у Карсел Модело. Майже десять років вони приносили своїм братам буквальну і духовну їжу, у тому числі «Вартову башту» і «Наше служіння Царству». Духовну поживу, ясна річ, передавали таємно.

Один старійшина ховав журнали в порожнинах своїх великих дерев’яних милиць. «Молоді особи теж дуже допомагали, оскільки їх рідко обшукували»,— каже Хуліо Нуньєс. Відвідувачам навіть вдавалося передавати у в’язницю символи для Спомину.

Кожен блок мав визначений день для відвідувачів, і особа, яка отримувала дозвіл, могла провести з в’язнем цілий день на величезному подвір’ї. Ось так кілька ув’язнених Свідків могли зустрічатися зі своїми братами і сестрами з Манагуа й отримувати духовні постачання. Коли ці в’язні поверталися до блоків, вони ділилися тим, що одержали.

Брати не пропустили повз увагу навіть пісень Царства. «В нашому блоці,— каже брат Лопес,— лише хтось один міг зустрічатися з братами зі збору. Тому цей в’язень кожного  разу під час відвідин вивчав мелодії кількох пісень, а потім навчав усіх нас. Ми мали тільки один пісенник, тому всі разом вчили пісні перед зібранням». Брат Мендоса був одним із небагатьох в’язнів, які отримали дозвіл на побачення із Свідками зі збору. «Мене відвідував Карлос Аяла і його сім’я,— розповідає брат Мендоса.— Його двоє дочок навчили мене щонайменше дев’яти пісень Царства, а я у свою чергу навчив цих мелодій інших в’язнів». Серед тих, хто вчився пісень від співв’язнів, був брат Лопес. Ось що він пригадує: «Коли я звільнився з в’язниці і почав відвідувати зібрання збору, було дуже приємно, а водночас дивно, бо у в’язниці ми співали ті самі мелодії».

Зберегти духовність у в’язниці

Яка атмосфера панувала у в’язниці і як братам і зацікавленим вдавалося залишатись духовно міцними? Брат Мендоса пригадує: «Їжу видавали малими порціями. Кілька разів усіх в’язнів сильно били, інколи ми лежали обличчям до підлоги, а охоронці стріляли довкола нас. Все це робили для того, щоб вивести нас з рівноваги. Коли відбувалися сутички між окремими в’язнями та охоронцями, карали всіх: нас роздягали до гола і змушували стояти на подвір’ї під палючим сонцем. Ми, Свідки, використовували ці ситуації для того, щоб збудовувати і потішати один одного. Брати пригадували біблійні вірші і ділилися тим, чого навчились під час особистого вивчення. Такі випадки ще більше об’єднували нас і допомагали залишатись міцними».

Вільного часу було вдосталь, тому багато Свідків і зацікавлених прочитали Біблію чотири або п’ять разів. Часто вони могли уважно вивчати по кілька разів усі біблійні публікації, які потрапляли їм до рук. З особливим цінуванням брат Мендоса пригадує «Щорічники». «Ми вивчали  карти і випадки з різних країн,— каже він.— Щороку ми порівнювали зріст кількості зборів, новоохрещених і присутніх на Спомині в кожній країні. Це приносило нам велику радість».

У таких умовах нові вісники швидко набували глибоких знань з Біблії, а також добре знайомилися з теократичною організацією. Вони ставали ревними проповідниками і вчителями. Наприклад, у лютому 1986 року 43 вісники в Карсел Модело проводили 80 біблійних вивчень. У середньому 83 особи щотижня відвідували зібрання.

Усі ці духовно визволені в’язні невдовзі отримали ще більшу свободу: уряд прийняв рішення звільнити політичних в’язнів. Отже, 17 березня 1989 року на волю вийшли останніх 30 вісників з Карсел Модело. Збір Манагуа «Східний» негайно сконтактувався зі старійшинами тих місцевостей, куди поїхали звільнені вісники. Ці старійшини щиро прийняли нових братів, багато з яких пізніше стало старійшинами, службовими помічниками і піонерами.

Обмеження не зупинили проповідування

Попри труднощі і небезпеки кількість вісників у Нікарагуа під час періоду обмежень продовжувала швидко зростати. У декотрих районах утворювалися збори, які майже повністю складалися з нових вісників. Таким прикладом є збір у Ла-Реформі. Спеціальні піонери, Антоніо Алеман і його дружина Адела, щодня свідчили в околицях міст Масая і Гранада. Одним із містечок було Ла-Реформа. На початку 1979 року подружжя Алеманів вивчало тут Біблію з Роселіо Лопесом, молодим чоловіком, у якого незадовго перед тим померла дружина. Роселіо розповів про те, чого навчився, родичам своєї дружини, з якими жив. Спочатку він поговорив з тещею, а потім з усіма братами і сестрами дружини. І вже незабаром група з  22 членів сім’ї почала відвідувати зібрання в Масаї, щоразу долаючи 6 кілометрів.

Одного разу родичі Роселіо сказали: «На зібраннях ми дізналися, що Свідки Єгови проповідують від дому до дому, але ми чомусь цього не робимо».

«Добре,— відповів Роселіо,— ми підемо проповідувати у цю суботу». І вони справді пішли проповідувати. Роселіо розмовляв з мешканцями будинку, а з ним біля дверей стояли усі родичі — 22 особи! Наступного разу, коли Антоніо прийшов проводити вивчення, Роселіо з широкою усмішкою повідомив: «Ми всі ходили проповідувати цього тижня!» Хоча Антоніо втішився ревністю своїх учнів, він заохотив молоді подружжя серед тих родичів спочатку узгодити своє життя з біблійними нормами.

У грудні 1979 року Роселіо і молодший брат його дружини, на ім’я Гюбер Лопес, охрестилися, а невдовзі один за одним охрестилися й усі інші. Через три роки в Ла-Реформі утворився збір. Основою збору стали 30 членів однієї сім’ї! З часом Роселіо, Гюбер і його брат Рамон були призначені старійшинами. У 1986 році 54 вісники збору служили піонерами. (Дивіться інформацію в рамці на сторінках 99—102).

У результаті ревного проповідування вісників збору в Ла-Реформі в її околицях згодом утворилося ще шість зборів. Крім того, не забувайте, що за братами й далі пильно стежили органи влади, які були незадоволені запопадливістю Свідків. «Нас постійно переслідували працівники держбезпеки,— пригадує Гюбер Лопес,— але вони не могли зупинити проповідування». По суті, протягом того важкого періоду Свідки проповідували ще активніше. Яким чином? Коли багато братів втратило роботу, вони розпочали стале або допоміжне піонерське служіння.

Єгова благословляв їхні зусилля. У 1982 році в Нікарагуа було 4477 вісників доброї новини, а в 1990, після  восьми років обмежень і переслідувань, число сягнуло 7894, а це становило 76 відсотків зросту!

Обмеження знято

У лютому 1990 року в Нікарагуа відбулися вибори, хід яких контролювали інші держави, і в результаті змінився уряд. Невдовзі після того було знято накладені на Свідків Єгови обмеження, скасовано військовий призов і розпущено комітети захисту. Хоча брати й далі були обережними, вони вже не боялися пильних очей сусідів. У вересні того ж року Ян Гантер, член Комітету філіалу в Гватемалі, став новим координатором Комітету країни в Нікарагуа.

Упродовж восьми років Комітет країни наглядав за працею в Нікарагуа, не маючи ні офісу, ні відповідного обладнання. Тому брат Гантер тішився, що привіз із собою друкарську машинку, якою користувався у гватемальському філіалі. Місцевий брат, Хуліо Бенданіа, люб’язно запропонував більшу частину свого офісного обладнання братам, яких чекала велика робота.

В околицях Манагуа придбали будинок для філіалу. Заведений у Бетелі порядок був чимось зовсім новим для братів, адже раніше вони працювали підпільно в різних місцях і в різні години. Однак брати з готовністю прийняли настанови і зробили необхідні зміни. Більшість цих чоловіків дотепер продовжує віддано служити Єгові у різних видах повночасного служіння.

Щоб допомогти філіалу, приїхали брати з інших країн. Місіонери Кеннет і Шерен Браєн, прослуживши у Гондурасі до кінця 1990 року, знову отримали призначення в Нікарагуа. У січні 1991 року з Коста-Рики приїхали Хуан і Ребекка Реєс, випускники першого класу додаткового курсу школи «Ґілеад», який проводився у Мексиці. Після них прибув випускник того ж першого класу Арнальдо Чавес  та його дружина Марія. Лотар і Кармен Міханк приїхали через два роки з Панами, де Лотар служив у Комітеті філіалу. Майже всіх цих братів призначили у новий філіал, у якому вони допомагали знову організувати працю. Нині родина Бетелю в Нікарагуа налічує 37 членів різних національностей.

У лютому 1991 року замість Комітету країни було призначено Комітет філіалу, і 1 травня 1991 року філіал в Нікарагуа офіційно відновив свою роботу. Тепер було закладено основу для майбутнього росту, і яким же вражаючим він виявився! З 1990 по 1995 рік охрестилося 4026 нових учнів, а це 51 відсоток зросту. Внаслідок цього постала нагальна потреба у місцях для поклоніння. А втім, ви, мабуть, пам’ятаєте, що у 1982 році натовпи захопили 35 будинків.

Спроби повернути будівлі

Коли було нелегально захоплено Зали Царства, брати не спостерігали за цим склавши руки, а відразу звернулися до уряду за допомогою, посилаючись на Конституцію  Нікарагуа. Але незважаючи на те, що ці вимоги були правомірними, Свідки не отримали жодної відповіді. У 1985 році брати навіть написали листа тодішньому президенту Нікарагуа, прохаючи про офіційне визнання і повернення їхньої власності. Окрім того, вони неодноразово домагалися зустрічі з міністром внутрішніх справ. Проте всі зусилля були марними.

У квітні 1990 року почав керувати новий уряд, і брати відразу звернулися з проханням про повторну офіційну реєстрацію Свідків Єгови. Цього разу вони звернулися до нового міністра внутрішніх справ. Як же брати раділи і дякували Єгові, коли всього через чотири місяці їхнє прохання задовольнили! Біблійне і трактатне товариство «Вартова башта» отримало від уряду статус Міжнародної місії і з того часу могло займатися своєю діяльністю відкрито і без сплати податків — так само, як інші неприбуткові організації. Однак повернути Зали Царства було нелегко,  бо декотрі з них «подарували» прихильникам колишнього уряду.

Брати звернулися до новоствореної Державної комісії з перегляду конфіскованої власності з проханням повернути втрачені будівлі. Справа просувалася повільно частково через величезну кількість подібних звернень від інших організацій та окремих осіб і, здавалось, не принесе позитивних результатів. Після року наполегливих зусиль, у січні 1991, Свідкам повернули одну будівлю. Крім того, брати особисто відвідували осіб, які займали Зали Царства, аби якось владнати справу. Однак більшість цих нових власників вважала, що будівля була законним «здобутком» революції.

Приміщення колишнього філіалу вдалося повернути трохи пізніше того ж року, але для сім’ї, яка там проживала, необхідно було придбати інше помешкання. Зрештою, впродовж наступних років брати отримали назад 30 із 35 будівель і компенсацію в формі державних облігацій за решту власності, яку не повернули.

Боротьба зі стихійними лихами

Окрім землетрусів, про які йшлося на початку цієї розповіді, великих руйнувань країні завдають вулкани й урагани. З 1914 року 12 разів відбувалось виверження діючого вулкана Сьєрро Негро: тоді попіл вкривав величезні території з урожаєм. Ельфріде Урбан, місіонер з міста Леон, описує ситуацію під час вивержень у 1968-му і 1971-му роках: «Чорний пісок і попіл падали на місто упродовж двох тижнів. Їх скидали з дахів лопатами, щоб доми не завалилися під їхньою вагою. Люди й справді мали підстави для занепокоєння, адже сто років перед тим під попелом було поховано старе місто Леон. Вітер усюди розносив дрібний пісок. Він був у нашому взутті, одязі, ліжках, їжі і навіть між сторінками книжок! Однак попри все це брати  продовжували збиратися на зібрання і брати участь у польовому служінні».

У жовтні 1998 року ураган Мітч, котрий деякі спеціалісти назвали «найбільшим смертоносним ураганом, що проносився над Західною півкулею за останні два століття», спричинив сильні зливи у всій Центральній Америці. Як описує одна енциклопедія: «Мітч забрав життя від 3 до 4 тисяч мешканців Нікарагуа і завдав величезних збитків. Через великі зливи в кратері вулкана Касітас утворилося озеро, що спричинило зсув, який покрив 80 квадратних кілометрів площі і стер з лиця землі декілька сіл» («Encarta Encyclopedia»). Нові статистичні дані показують, що понад 2000 осіб втратило життя.

Свідки Єгови в Нікарагуа, як і в інших країнах, де сталось стихійне лихо, організували широкомасштабну кампанію допомоги. В окремих містах Свідки-добровольці формували групи велосипедистів, які пробирались непрохідними для машин районами, щоб дізнатися про становище братів і відвезти їжу та інші необхідні речі. Часто вони прибували на допомогу перші. Брати, які після урагану залишились без даху над головою, дуже раділи їхньому приїзду. Свідки з Коста-Рики і Панами негайно надіслали 72 тонни продуктів і одягу. Подбавши про невідкладні потреби братів, рятівники продовжували працювати протягом кількох місяців: вони ремонтували Зали Царства і будували нові доми для Свідків.

«Інша» Нікарагуа

У 1987 році уряд створив два автономних регіони у східній частині Нікарагуа, раніше відомій як Селая. Ці регіони отримали назву Північноатлантичний автономний регіон і Південноатлантичний автономний регіон. Хоча вони займають близько 45 відсотків території Нікарагуа, тут проживає тільки коло 10 відсотків усього населення.

 Багаті на золоті та срібні копальні, ці регіони простягаються від східних стрімких схилів центрального нагір’я до лагун і боліт Москітового берега. Краєвид цієї місцевості вражає своїм розмаїттям: тут ростуть вологі тропічні ліси, соснові й пальмові савани, протікають численні річки і струмки, які, звиваючись, прямують до Карибського моря. Роками метиси, міскіто й інші тубільні народи оселялися тут, засновуючи села і невеликі міста.

Столиця Манагуа для більшості тутешнього населення — міскіто, сумо, рама і креолів — є зовсім чужим світом. Досі між сходом і заходом нема вимощених доріг. Хоча в атлантичному регіоні поширена іспанська, багато мешканців розмовляють міскіто, креольською або якоюсь іншою місцевою мовою. Основна частина цих жителів, на відміну від католицького населення тихоокеанського регіону, вважає себе протестантами і, як правило, належить до течії Моравських братів. Отже, схід і захід у всьому разюче відрізняються: вони мають різне географічне положення, різну історію, мову, культуру і релігію. Тож як сприйняли добру новину мешканці цієї «іншої» Нікарагуа?

Звістка про Царство досягає найвіддаленіших територій

Ще в 1946 році Свідки-місіонери вирушили на схід, щоб розвідати територію, і розповсюдили там літературу. У 1950-х роках районний наглядач Сідні Портер і його дружина Філліс відвідали маленькі узбережні міста Блуфілдс і Пуерто-Кабесас, острови Корн і шахтарські містечка Росіта, Бонанса і Сьюна. «Якось подорожуючи до шахтарських містечок,— розповідає Сідні,— кожен з нас розповсюдив понад 1000 журналів і 100 книжок. Мешканці дуже любили читати». Незабаром у тих містечках утворилися окремі групи, і, починаючи з 1970-х років, вони поступово ставали зборами.

 Проте інші території Північноатлантичного і Південноатлантичного автономних регіонів роками не мали нагоди почути звістку. Відокремленість, погане сполучення і тропічні зливи понад вісім місяців на рік створювали труднощі у проповідницькій праці. Проте згадані перешкоди не були нездоланними, і це довели багато ревних і відважних піонерів. Значною мірою завдяки їхній рішучості й наполегливій праці сьогодні там процвітає сім зборів і дев’ять груп — загальна кількість вісників Царства у двох регіонах становить близько 400 осіб.

Щоб зрозуміти з якими труднощами стикаються Свідки у цих територіях, розгляньмо приклад 22-річного брата. Тричі на тиждень він вирушає у восьмигодинну подорож через гори, щоб відвідати зібрання в шахтарському місті Росіта — в найближчому зборі. Цей брат є службовим помічником і сталим піонером у цьому зборі. У його сім’ї нема охрещених Свідків, і він, як правило, сам проповідує в цій гористій території, де доми часто розташовані один від одного на відстані двох годин ходьби. Якщо цей брат проповідує в якомусь домі і настає ніч, то він залишається там ночувати, щоб продовжити свідчити тут наступного дня, оскільки було б непрактично повертатися додому на ніч. Недавно у цього молодого брата помер батько, і, як найстарший син, він має обов’язок дбати про цілу сім’ю. Все ж брату вдається продовжувати піонерське служіння. Один з його рідних братів став неохрещеним вісником і нині ходить разом з ним у служіння.

Щороку, починаючи з 1994-го, філіал організовує в цьому великому регіоні проповідницькі кампанії. Деяких запопадливих сталих піонерів призначають тимчасовими спеціальними піонерами. Вони проповідують у віддалених містах і селах Північноатлантичного і Південноатлантичного автономних регіонів упродовж чотирьох місяців  посушливого сезону. Випробуванням для цих витривалих піонерів є надзвичайна спека, гориста місцевість, змії, дикі звірі, забруднена вода і інфекційні хвороби. Мета піонерів — дати ґрунтовне свідчення, проводити біблійні вивчення і християнські зібрання, у тому числі Спомин. Результати їхнього служіння допомагають філіалу у призначенні спеціальних піонерів. За минулі роки завдяки цій програмі було сформовано збори і групи в містах Уаспан і Сан-Карлос, уздовж річки Коко на крайньому північному сході.

Хоча у Північноатлантичний і Південноатлантичний автономні регіони приїхало багато іспаномовних метисів, найчисленнішу мовну групу складають місцеві племена міскіто. Їхньою мовою в наявності є декотрі біблійні публікації. Мову міскіто теж вивчили кілька піонерів. Унаслідок цього звістка про Царство зробила приємне враження на багатьох гостинних мешканців, котрі люблять Біблію.

Наприклад, біля річки Лікус в Північноатлантичному автономному регіоні лежить Квівітінні, село міскіто, у якому 46 осель. На час піонерської кампанії 2001 року  шість домів були незаселеними. Того року тимчасові спеціальні піонери проводили у селі 40 біблійних вивчень — одне вивчення у кожній оселі! Вже через місяць троє учнів, один з яких був помічником пастора місцевої церкви Моравських братів, захотіли охреститися. Дві подружні пари бажали стати вісниками, але вони не були одружені офіційно. Отже піонери тактовно пояснили їм біблійні норми щодо одруження і хрещення. Лише уявіть собі радість піонерів: вони якраз збирались додому, коли до них завітали ці дві пари, щоб показати свої свідоцтва про одруження!

Після тої плідної кампанії вісники з Уаспана постійно долають 19 кілометрів, щоб допомогти новозацікавленим у Квівітінні прогресувати духовно і підготуватися до служіння.

Проповідуючи у кількох селах міскіто вздовж річки Коко, тимчасові спеціальні піонери зустріли велику групу американців, які брали участь у громадській роботі. Піонери залишили їм багато журналів англійською мовою. У селі Франсіа-Сірпі, біля річки Уауа, члени баптистської церкви будували маленьку школу. Керівник будівельної бригади сказав одному з піонерів: «Я захоплююсь працею Свідків Єгови. Ви прибули сюди, щоб навчати Біблії. Я дуже б хотів, аби моя релігія заохочувала до такої праці».

Потреба в досвідчених братах

Протягом періоду обмежень приблизно 60 відсотків Свідків у Нікарагуа збиралися на зібрання маленькими групками. Вони мали дуже мало публікацій, які могли використовувати у служінні. Програма конгресів була скороченою і проводилася для кожного збору окремо. Замісниками районних наглядачів служили зрілі брати, які не могли присвячувати цьому служінню весь свій час, оскільки, як голови сімей, мусили дбати про потреби домашніх.  Крім того, багато сімей Свідків у ті важкі роки емігрували. Тому, коли діяльність Свідків Єгови знову отримала офіційне визнання, виникла нагальна потреба в досвідчених старійшинах і піонерах.

Місцеві старійшини прагнули навчання, щоб уміло вести організаційні справи, а вісники потребували вказівок у тому, як виконувати своє служіння, наприклад пропонувати літературу. Аби задовольнити ці потреби, Керівний орган призначив у Нікарагуа випускників Школи службового вдосконалення, яка проводилась у Сальвадорі, Мексиці і Пуерто-Рико. Один із цих братів, випускник першого класу Школи службового вдосконалення у Сальвадорі, Педро Енрікес почав районне служіння в Нікарагуа в 1993 році. Одинадцять досвідчених районних наглядачів з Мексики також «прийшли» в цю сучасну Македонію, щоб допомогти (Дії 16:9).

За останніх дев’ять років до Нікарагуа прибуло 58 випускників школи «Ґілеад», яких призначили у шість місіонерських домів у різних частинах країни. Їхня зрілість посприяла здоровій духовній атмосфері у зборах, і вони допомогли багатьом молодим людям поставити за ціль повночасне служіння.

 Ті, хто приїхав до Нікарагуа в 1960-ті і 1970-ті роки, щоб служити там, де більша потреба, назвали цю країну раєм для проповідників. Така назва відповідна і сьогодні. Брат з відділу служіння у філіалі каже: «Нікарагуа й досі є країною, в якій вісники і піонери вирішують, скільки біблійних вивчень зможуть проводити, оскільки дуже багато осіб виявляють зацікавлення». Отже зрозуміло, чому вісники, які хочуть служити там, де більша потреба, вирахувавши свої видатки, починають служити в Нікарагуа. До квітня 2002 року туди переїхало 289 піонерів з 19 країн. Наскільки ж вдячні місцеві Свідки за всіх цих жниварів! (Матв. 9:37, 38).

Зворушливий конгрес для вісників усієї країни

У 1978 році, перед тим як було накладено обмеження, відбувся останній конгрес для вісників усієї країни. Тому уявіть, як раділи брати, коли отримали запрошення на обласний конгрес, який мав відбутися в Манагуа у грудні 1999 року! Щоб відвідати конгрес, сім’ї були заохочені заощаджувати гроші на дорогу та інші можливі витрати. Декотрі Свідки виявили винахідливість. Оскільки в Нікарагуа користується попитом свинина, багато вісників купували малих поросят, вирощували їх, а потім продавали. Завдяки мудрому плануванню і наполегливості 28 356 Свідків і зацікавлених осіб зі східного і західного узбереж прибули до національного бейсбольного стадіону у Манагуа на обласний конгрес «Боже пророче слово», який почався 24 грудня.

Якими ж зворушеними були делегати, коли в суботу на тому конгресі охрестилося 784 особи — найвище число за всю історію Свідків Єгови в Нікарагуа! На цей конгрес також прибули місіонери, які раніше служили в Нікарагуа. Вони поділилися підбадьорливими випадками зі  свого служіння. Окрім того, конгрес посприяв ще більшій єдності, спонукуючи всіх, незалежно від мовної чи племінної приналежності, з наполегливістю зростати духовно і засвоювати «чисту мову» біблійної правди, ‘щоб служити [Єгові] однодушно’ (Соф. 3:9, Хом.).

Захист нашого права на безкровне лікування

В Нікарагуа є три Комітети зв’язку з лікарнями (КЗЛ), працю яких координує Служба лікарняної довідки у філіалі. КЗЛ допомагають Свідкам, коли лікарі вважають, що потрібно перелити кров. Ці комітети також намагаються надавати професійним медикам і студентам інформацію про різні альтернативи переливанню крові, прийнятні для Свідків Єгови.

 Для цього члени КЗЛ дають лекції і проводять аудіо- і відеопрезентації для лікарів і студентів, багато з яких схвально відгукуються про ці заходи. По суті, все більше хірургів і анестезіологів охоче співпрацюють зі Свідками Єгови і поважають їхню біблійну позицію щодо переливання крові.

Сповнені рішучості йти вперед

Теократична історія Нікарагуа виразно засвідчує, що ні стихійні лиха, ні біди, спричинені людьми, не можуть зупинити поширення доброї новини. Так, Єгова дійсно подбав, щоб «малий» став «тисячею» (Ісаї 60:22). У 1943 році перший в країні звіт про служіння здало троє вісників, а пізніше, через 40 років,— 4477. У 1990 році, коли місіонерам дозволили повернутись, це число зросло до 7894! Єгова продовжував благословляти працю, й упродовж 1990-х кількість вісників Царства майже подвоїлась.

Звичайно, цей швидкий зріст створив невідкладну потребу в Залах Царства. Отож філіал розгорнув величезну  програму будівництва: окрім спорудження нового філіалу в Тікуантепе, що за 11 кілометрів на південь від Манагуа, в країні почали зводити приблизно 120 Залів Царства. Будівництво філіалу планується закінчити у квітні 2003 року.

За минулі роки в Нікарагуа відбувся значний економічний зріст, особливо в місті Манагуа, де відкрилися широкі перспективи щодо роботи, освіти і розваг. Місто постійно розбудовується: нині в ньому чимало сучасних ресторанів, бензозаправних станцій, торговельних центрів з величезним вибором товарів та новинок, характерних для західного суспільства.

У такому середовищі існує багато спокус для Свідків. Один брат, який багато років служить старійшиною, зауважує: «Зміна сталася раптово. Це ніби перед дитиною, яка ніколи не їла нічого, крім рису і бобів, поставили велику тарілку з цукерками і сказали: «Дивись, будь обережним!» Ми знаємо, як служити Єгові за скрутного часу, але тепер ворог став прихованим. І чинити опір йому важче».

Однак відданість, ревність і відвага народу Єгови в роки обмежень продовжують приносити добрі плоди. Багато дітей, які виростали у ті часи, нині служать старійшинами, піонерами і добровольцями в Бетелі. У Нікарагуа сьогодні 17 районів, до складу яких входять 295 зборів і 31 віддалена група. Звіт за серпень 2002 року показав нове найвище число вісників — 16 676 осіб, а кількість присутніх на Спомині того року становила аж 66 751!

Отже, ми молимося, щоб ще більше людей у цій країні пізнало Єгову, перш ніж закінчиться Його «рік уподобання» (Ісаї 61:2). Нехай наш небесний Отець продовжує поширювати межі нашого духовного раю, доки ціла земля не стане «повна пізнання Господнього так, як море вода покриває!» (Ісаї 11:9).

 [Рамка на сторінці 72]

Загальний огляд Нікарагуа

Територія. Нікарагуа — найбільша країна Центральної Америки. Центральне нагір’я розділяє її на дві частини. На заході країни багато прісноводних озер. Східна частина менш родюча. Її територія — це вологі тропічні ліси та рівнини. В Нікарагуа налічується приблизно 40 діючих і згаслих вулканів.

Мешканці. Більшість нікарагуанців — це іспаномовні метиси, нащадки від змішаних шлюбів американських індіанців та європейців. На західному узбережжі мешкають невеликі індіанські племена монімбо та субтіаба. Східний регіон населяють міскіто, сумо, рама, а також креоли й афрокариби. Основна релігія — католицизм.

Мова. Державною мовою є іспанська. Крім того, поширені мови місцевого населення.

Заняття населення. Основа економіки Нікарагуа — сільське господарство.

Продукти харчування. Основними харчами є рис, кукурудза, бобові, сорго, банани, маніок і різноманітні фрукти. Країна експортує каву, цукор, банани, продукти моря та яловичину.

Клімат. Нікарагуа — це тропічна країна. Кількість опадів коливається в межах 190—380 сантиметрів, залежно від місцевості. Температура на узбережжі становить приблизно 26 градусів за Цельсієм, а в горах вона трохи нижча.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 99—102]

Зустріч з таємною поліцією

Гюбер і Телма Лопес

Факти з біографії: батьки трьох дорослих дітей. Гюбер служить старійшиною у місцевому зборі.

Під час правління революційного уряду органи держбезпеки часто арештовували службових помічників і старійшин для допиту. Їх тримали під вартою від одного дня до кількох тижнів. Через християнський нейтралітет Свідків Єгови звинувачували у підбурюванні до бунту проти уряду, але такі звинувачення ніколи не були офіційними. Слідчі також хотіли знати імена наших «наставників» і «провідників».

Одним з багатьох братів, які пройшли арешти й допити, був Гюбер Лопес, нині старійшина і батько трьох дорослих дітей. У грудні 1985 року брата Лопеса арештували в його домі в Ла Реформі — сільській місцевості, що за 40 кілометрів на південний схід від Манагуа. Його дружина Телма пригадує той сумний день:

«О 16 годині біля нашого дому зупинилось два джипи — один з представниками держбезпеки, а другий з солдатами, які оточили будинок.  Коли я пояснила офіцерам, що чоловіка немає, вони наказали мені й дітям вийти надвір і почали в будинку обшук. Проте найстарший син Елмер, котрому тоді було 10 років, залишився в домі. Він спостерігав, як чоловіки витягали з книжкової шафи світські і теократичні книжки. Серед них мій чоловік ховав документи збору. Коли незвані гості понесли книжки до джипів, Елмер заплакав: «Сер, невже ви заберете і мої шкільні підручники?» Тоді солдат різко відповів: «Добре, візьми їх назад». Ось так нашому сину вдалося врятувати книжки, а також документи збору.

Коли ми сіли вечеряти, знову приїхали солдати. Навівши на нас гвинтівки, вони забрали чоловіка, тим часом як діти спостерігали за всім цим і плакали. Солдати не казали нам чому і куди забирають Гюбера».

Про те, що сталося далі, розповідає брат Лопес: «Мене привезли до тюрми у Масаї і посадили в камеру, де вже були різні злочинці. Я відразу сказав, що є Свідком Єгови, і кілька годин свідчив цим в’язням. Опівночі хтось наказав мені вийти з камери, і, приставивши дуло пістолета, повів до джипа, який чекав надворі. Було темно. Хоча мені наказали опустити голову, я впізнав чотирьох чоловіків, які сиділи в машині. Це були службові помічники і старійшини з району Масая. Їх арештували того ж вечора, що й мене.

 Тої ночі нам двічі погрожували смертю: перший раз на кавовій плантації, а другий раз на околиці міста, де нас поставили в ряд під стіною. В обох випадках вони, здавалося, чекали, що ми щось скажемо, але ми мовчали. Урешті-решт нас перевели до в’язниці у Хінотепе і три дні тримали в різних камерах.

Нам не дозволяли спати більше, ніж кілька годин. У камерах було темно, тому ми не знали, чи надворі ніч, чи день. Знову й знову нас викликали на допит і вимагали інформацію про нашу проповідницьку діяльність, зібрання, а також імена наших «керівників». Один із слідчих погрожував арештувати моїх батьків і витягнути інформацію з них. Я навіть чув у камері голоси своїх батьків, дружини та інших членів сім’ї. Однак це був лише звукозапис, який мав переконати мене у тому, що допитують моїх рідних.

На четвертий день, у четвер, мене повідомили про звільнення. Але спочатку я мусив підписати заяву, в якій обіцяв більше не проповідувати своєї релігії. Також мені сказали, що мої товариші Свідки вже підписали таку заяву (звісно, це був обман). «Якщо ти відмовишся підписати,— сказав слідчий,— то знову потрапиш до в’язниці, в якій і згниєш».

— Тоді прошу мене не звільняти. Залишіть мене тут,— сказав я.

— Що ти таке говориш?

— Я є Свідком Єгови, а це означає, що не можу не проповідувати.

На моє здивування, ми усі п’ятеро були звільнені у той самий день. Справді, Єгова відповів на наші молитви і додав сили залишатися спокійними і не зрадити братів. А втім, після того випадку за нами постійно стежили».

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 105, 106]

Не з власної волі на лінії фронту

Джованні Ґайтан

Рік хрещення: 1987

Факти з біографії: за кілька тижнів до хрещення його арештували і змусили упродовж двох років і чотирьох місяців супроводжувати тимчасовий військовий батальйон. Служив сталим піонером понад 8 років.

Декотрих молодих братів змушували супроводжувати тимчасові військові батальйони, які воювали в непрохідних джунглях у горах.

Одним із цих юнаків був Джованні Ґайтан. Ще неохрещеним вісником його змусили провести два роки і чотири місяці з солдатами тимчасового військового батальйону. Він арештували за кілька тижнів до хрещення. Джованні розповідає: «Випробування почалися одразу після першої битви. Офіцер батальйону наказав мені випрати військову форму вбитого солдата, яка була заплямована кров’ю. Я відмовився, бо вважав, що такий учинок міг стати першим кроком до компромісу з принципом християнського нейтралітету. Розлючений офіцер сильно вдарив мене по щоці. Потім витягнув пістолет, приставив мені до голови і натиснув на курок, але пістолет не вистрелив. Тоді він ударив мене ним по обличчю і пригрозив убити, якщо я знову насмілюсь не послухати наказу.

Наступних півтора року цей чоловік робив все, аби моє життя було нестерпним. Чимало разів він наказував зв’язати мені руки і залишити так на цілий день, аби я не міг їсти. Потім у такому стані змушував іти через джунглі попереду групи. До моєї спини прив’язували гвинтівку і гранати, щоб я був легкою мішенню для ворога. Офіцер знущався наді мною і погрожував вбити, особливо він лютував, коли у розпалі битви навколо мене гинули солдати, а я відмовлявся брати до рук їхні гвинтівки. Проте я не відчував ненависті до цього чоловіка і не виявляв страху, бо Єгова додавав мені мужності.

Одного березневого ранку 1985 року мене і кількох інших братів привели з гір до місцевості Мулукуку, що за 300 кілометрів на північний схід від Манагуа. Там нашим сім’ям дозволили побачитись з нами. Розмовляючи з рідними за обідом, я помітив офіцера, який сидів сам. Я приніс йому поїсти. Поївши, офіцер покликав мене до себе. Я готувався до найгіршого, але був надзвичайно здивований, коли він вибачився за те, як зі мною поводився. Офіцер навіть запитав про мої релігійні переконання. Тоді я бачив його востаннє: невдовзі він потрапив у автокатастрофу на військовій вантажівці і загинув».

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 116—118]

Спогади двох членів Комітету країни

Коли в Нікарагуа були накладені обмеження, нагляд за працею там здійснювався під керівництвом філіалу у Коста-Риці. В Нікарагуа був призначений Комітет країни, який мав давати керівництво на місцях. Альфонсо Хоя та Августін Секера, два брати, котрі служили в Комітеті, пригадують ті часи випробувань.

Альфонсо Хоя: «У 1985 році мене запросили в Комітет країни. Тоді я був старійшиною в одному зі зборів Манагуа. На роботі я працював керівником найбільшої філії добре відомого банку. Мої знання банківської справи стали в пригоді: я зміг допомогти братам якнайліпше використовувати кошти організації Єгови в період економічного занепаду в Нікарагуа. Тоді стрімко падав курс грошової одиниці й економіка країни перебувала в кризовому стані. Ціна пари туфель, які коштували 250 кордоба, зросла у той час до 2 мільйонів!

Протягом того скрутного періоду пальне в країні вважалось дефіцитом, тому братам було важко доставляти літературу у віддалені збори. Єгова допоміг нам: він послуговувався мною, щоб постачати братам пальне.

Моя сім’я не знала, що я був членом Комітету країни. Оскільки тоді мені було 35 років, я належав до категорії тих, кого могли у разі необхідності призвати на військову службу. Чотири рази  мене призивали до служби у війську, і один раз це відбувалося в моєму власному домі. Я добре пам’ятаю той випадок, коли на очах моєї дружини і наших трьох дочок на мене навели дуло гвинтівки. Як не дивно, я не втратив своєї роботи в банку».

Августін Секера: «Коли в 1982 році депортували місіонерів, я служив спеціальним піонером у невеликому містечку Боако. Через якийсь час мене призначили членом Комітету країни. Брати з мого збору не знали про це призначення. Щодня я прокидався о 4 годині ранку, виконував працю, пов’язану з новим призначенням, а потім ішов проповідувати зі збором.

Члени Комітету країни, виконуючи свої завдання, замість власних імен використовували псевдоніми. Ми також домовились не розповідати один одному деталей своєї роботи, що послужило б захистом на випадок арешту. В нас не було офісів, ми працювали в різних місцях. Оскільки портфель міг викликати підозру, я часто носив документи в сумці разом з цибулею, яку клав так, щоб було видно її стебла. Декілька разів я ледве уникнув затримання, але мене ні разу не арештували.

Члени Комітету філіалу у Коста-Риці кілька разів відвідували нас, щоб підбадьорити і дати вказівки. Найбільш незабутньою і підбадьорливою подією для мене стало присвячення філіалу в Коста-Риці у січні 1987 року, тоді я і ще один член Комітету країни мали привілей познайомитися з двома членами Керівного органу».

Брат Секера помер незадовго до виходу в друк цієї розповіді. Йому було 85 років, він провів у повночасному служінні понад 22 роки. Августін Секера був членом Комітету філіалу в Нікарагуа.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 122, 123]

Ми знайшли справжню свободу у в’язниці

Упродовж 1979—1989 років в’язниця Карсел Модело була переповнена військовими і політичними в’язнями, прибічниками колишнього уряду. Звістка про Царство проникла крізь в’язничні мури і досягла розумів і сердець щиросердих людей, спонукуючи їх одягнутися в християнську особистість (Кол. 3:5—10). Ось кілька розповідей колишніх в’язнів.

Хосе ла Крус Лопес: «Коли я потрапив за ґрати, то був озлобленим і не мав надії на майбутнє. Згодом я познайомився з в’язнями, які стали Свідками Єгови. Мене вразило їхнє пояснення Біблії і добра поведінка. Нарешті я задовольнив свої духовні потреби і в мене з’явилась надія. Колись я був готовий пожертвувати життя за людський уряд, який не міг запропонувати справжньої надії. Тепер я зрозумів, наскільки ж більше маю бути відданим Тому, хто віддав за мене свого Сина! Після того як я вийшов із в’язниці, моя дружина, наші дочки і три інших члени сім’ї теж пізнали правду. Я ніколи не зможу віддячити Єгові за все, що він для мене зробив».

Брат Лопес служить старійшиною в Манагуа.

Омар Антоніо Еспіноса: «Вісімнадцятилітнім хлопцем мене засудили до 30 років позбавлення волі. Відсидівши 10 років, я був звільнений за амністією. Хоч я шкодую, що провів стільки років у в’язниці, але саме там я пізнав Єгову  і знайшов справжню свободу. Раніше я вів розпутне життя, але тепер зробив докорінні зміни. Я вдячний Єгові, що моя чаша наповнена духовним, тому рішуче настроєний робити так, як Ісус Навин, який сказав: «А я та дім мій будемо служити Господеві» (Іс. Нав. 24:15).

Брат Еспіноса служить старійшиною в місті Рівас.

Анастасіо Рамон Мендоса: «Я почав читати Біблію через кілька місяців після того, як потрапив у тюрму. Пізніше в’язень, який був Свідком Єгови, став проводити зі мною вивчення. Невдовзі я переконався, що знайшов правду. Однак хрещення відкладав, тому що відчував велику ненависть до своїх поневолювачів, а цього не схвалював Єгова.

Я наполегливо молився про прощення і благав допомоги, щоб виправити свій згубний склад розуму. Єгова вислухав мої молитви і терпеливо вчив мене ненавидіти не самих людей, а їхні погані думки і вчинки. Я охрестився в 1982 році. Відтоді як мене звільнили у 1989 році, я вивчав Біблію з багатьма в’язнями та колишніми військовими, які пройшли подібний шлях. Дехто з них сьогодні є моїми духовними братами».

Брат Мендоса служить службовим помічником у Манагуа.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 141—145]

Відповідь на молитви пастора

Теодосіо Ґердіан

Рік хрещення: 1986

Факти з біографії: брат Ґердіан нині служить старійшиною збору в Уамблані.

У 1986 році, в розпал війни між сандіністами і контрреволюціонерами, двоє вісників з маленького збору в Сан-Хуан-дель-Ріо-Коко вирушили до Уамблана — містечка, розташованого за 100 кілометрів на північ серед пустинних пагорбів центрального нагір’я біля кордону з Гондурасом. Два роки перед тим маленька група Свідків, яка жила в Уамблані, покинула це місто через воєнні дії. Двоє братів шукали чоловіка, на ім’я Теодосіо Ґердіан. Сам Теодосіо пояснює чому.

Я був пастором протестантської церкви в Уамблані. Провідники нашої церкви належали до Національного об’єднання нікарагуанських пасторів — організації пасторів усіх протестантських релігій у Манагуа. Невдовзі після того, як до влади прийшли сандіністи, ця організація підписала угоду, якою схвалила участь пасторів і парафіян у Комітетах сандіністського захисту та інших організаціях, у тому числі в армії. Таке рішення занепокоїло мене. Я запитував себе: «Як може служитель Бога брати до рук зброю?»

 Саме тоді я отримав книжку «Правдивий мир і безпечність — з якого джерела?» від сім’ї Свідків, яка жила в Уамблані. Я читав цю книжку до пізньої ночі. Згодом я став регулярно читати журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». Нарешті я отримав справжню духовну поживу! Прочитану інформацію я почав використовувати у своїх проповідях. Коли про це дізнались провідники церкви, вони викликали мене в центральне бюро у Манагуа.

Міркуючи, що через брак знання я збився з правильного шляху, вони запропонували мені восьмимісячний курс навчання для пасторів у Манагуа. Однак все, чого я навчився з публікацій Свідків Єгови, повністю ґрунтувалось на Біблії, тому я міг поставити провідникам церкви чимало запитань. Наприклад: «Чому ми не проповідуємо від дверей до дверей, як ранні християни? Чому вимагаємо сплати десятини, якщо апостоли цього не вимагали?» Я не отримав задовільних відповідей на свої запитання, і невдовзі мене почали називати Свідком Єгови.

По закінченні курсу я повністю розірвав зв’язок з церквою і став шукати Свідків Єгови у Манагуа. Це був 1984 рік, тому Свідки зустрічалися таємно. Отож після двох тижнів безплідних пошуків я повернувся до Уамблана. Щоб забезпечувати необхідним свою сім’ю, я почав вирощувати на невеликій ділянці кукурудзу і боби.

Свідки з Уамблана, перед тим як залишити місто, розповсюдили багато літератури. Коли я бачив  у когось публікації, то запитував: «Ви читаєте ці книжки? Чи можна у вас їх купити?» Більшість людей просто віддавали їх, і через певний час я зібрав невеличку теократичну бібліотеку.

Хоч я відкрито не називав себе Свідком, але саме так називали мене жителі Уамблана. Тому невдовзі на мою діяльність звернули увагу органи державної безпеки. Вони дозволили мені проповідувати у сусідніх селах за умови, що я надаватиму потрібну їм інформацію, наприклад, імена тих, хто підтримує контрреволюціонерів. «Якщо я виконаю вашу вимогу,— відповів я,— то зречуся Бога, а цього зробити не можу. Єгова вимагає виключної відданості».

Іншого разу військовий офіцер наказав підписати документ, який засвідчував мою підтримку режиму сандіністів. Коли я відмовився, він витягнув пістолет і пригрозив: «Ти хіба не знаєш, що ми винищуємо всіх паразитів, які не служать революції?» Проте він не вистрелив, а дав мені час на роздуми. Тієї ночі я попрощався з дружиною і сказав: «Якщо я підпишу документ, то все одно помру. Однак якщо я помру, не підписавши його, можливо, Єгова згадає мене і воскресить. Дбай про дітей і в усьому покладайся на Єгову. Він нам допоможе». Наступного ранку я сказав офіцеру: «Робіть зі мною, що хочете, але я не поставлю свого підпису». Він кивнув головою і сказав: «Вітаю. Я знав, що саме такою буде твоя відповідь. Мені добре відомо, якими є Свідки Єгови». Після цих слів офіцер мене відпустив.

 Відтоді я став проповідувати більш відкрито, відвідуючи віддалені села і запрошуючи зацікавлених збиратися разом. Серед перших зацікавлених була літня подружня пара. Потім інтерес виявили й інші сім’ї. І незабаром на зібрання почало регулярно збиратися 30 осіб. Оскільки в нас було лише по одному примірнику старих видань «Вартової башти», я виголошував промови на підставі поміщеної в них інформації. Я навіть вивчав Біблію з кількома солдатами, один з яких став Свідком.

У 1985 році солдат, який був у нас проїздом, розповів про збір Свідків Єгови в місті Хінотега, що за 110 кілометрів на південь від Уамблана. Я попросив зацікавленого чоловіка з Уамблана поїхати зі мною у те місто. Ми розпитали людей на базарі і зрештою знайшли дім, де жила сім’я Свідків. Двері відчинила жінка. Коли ми назвалися Свідками Єгови, вона запитала, чи були ми на Спомині. «А що таке Спомин?» — запитали ми. Почувши таку відповідь, жінка покликала свого чоловіка. Коли він переконався в нашій щирості, то запросив у дім. На жаль, святкування Спомину відбулося попереднього вечора, проте ми залишились у домі цієї сім’ї на три дні і вперше відвідали книговивчення.

Повернувшись до Уамблана, я продовжував проповідувати і проводити зібрання. У 1986 році, за день до Спомину, до нас прибуло двоє братів, про яких згадувалось на початку. Наша маленька група швидко повідомила зацікавлених із сусідніх сіл, і наш перший Спомин відвідало 85 осіб.

Я охрестився в жовтні того ж року разом з моїми першими зацікавленими — літньою подружньою парою. Їм обом тоді було за 80. Нині збір в Уамблані складається з 74 вісників і 3 сталих піонерів. Я маю привілей служити одним із старійшин. У 2001 році ми проводили Спомин не лише в Уамблані, але ще у трьох селах, і загальна кількість присутніх становила 452 особи.

 [Таблиця/Ілюстрації на сторінках 80, 81]

НІКАРАГУА ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1925

1934: піонерка, яка приїжджає в гості, розповсюджує літературу.

1937: починається правління Сомоси.

1945: прибувають перші випускники школи «Ґілеад».

1946: Н. Г. Норр і Ф. В. Франц відвідують Манагуа. Засновано філіал.

1950

1952: католицьке духівництво стає ініціатором заборони.

1953: Верховний суд скасовує заборону.

 1972: землетрус спустошує Манагуа.

1974: завершено будівництво нового філіалу та місіонерського дому.

1975

1979: сандіністи отримують перемогу над режимом Сомоси. Майже 50 000 людей гине під час революції.

1981: тимчасове скасування юридичного статусу Свідків Єгови.

1990: Свідки Єгови знову отримують законний статус.

1994: призначено сто тимчасових спеціальних піонерів. Організовано більше таких кампаній.

1998: ураган Мітч проноситься Центральною Америкою. В Нікарагуа гине 4000 людей.

2000

2002: у Нікарагуа служить 16 676 вісників.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

20 000

15 000

10 000

5000

1950 1975 2000

 [Карти на сторінці 73]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ГОНДУРАС

НІКАРАГУА

Матагальпа

Леон

МАНАГУА

Масая

Хінотепе

Гранада

озеро Нікарагуа

острів Ометепе

Ріваський перешийок

річка Сан-Хуан

Блуфілдс

КОСТА-РИКА

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 66]

[Ілюстрація на сторінці 70]

Угорі: Френсіс і Вільям Уоллес та їхня сестра Джен.

[Ілюстрація на сторінці 70]

Внизу (другий ряд, згори й донизу): Вільберт Гайзельман, Гарольд Дункан і Френсіс Уоллес; (перший ряд, згори й донизу): Бланш Кейсі, Юджін Колл, Енн Гайзельман, Джен Уоллес та Евелін Дункан.

[Ілюстрації на сторінці 71]

Угорі: Аделіна й Арнольдо Кастро.

Праворуч: Дора й Ебарісто Санчес.

[Ілюстрація на сторінці 76]

Доріс Ніхофф.

[Ілюстрація на сторінці 76]

Сідні й Філліс Портер.

[Ілюстрація на сторінці 79]

Августін Секера став першим вісником у Матагальпі.

[Ілюстрація на сторінці 82]

Марія Ельса.

[Ілюстрація на сторінці 82]

Ґілберто Соліс і його дружина Марія Сесіліа.

[Ілюстрації на сторінці 87]

У 1972 році землетрус спустошив Манагуа.

[Ілюстрація на сторінці 90]

Ендрю та Міріам Рід.

[Ілюстрація на сторінці 90]

Рубі та Кевен Блок.

[Ілюстрація на сторінці 92]

Ферма, на якій відбувся конгрес «Царська вірність».

[Ілюстрації на сторінці 95]

Місіонери, яких депортували з Нікарагуа в 1982 році.

[Ілюстрація на сторінці 109]

Брати, які друкували літературу під час заборони, з мімеографами Півнем, Куркою і Курчатком.

[Ілюстрація на сторінці 110]

Ельда Санчес з мужністю виготовляла шаблони.

[Ілюстрація на сторінці 115]

Сестри, які готували їжу і дбали про безпеку братів у підпільних друкарнях.

[Ілюстрація на сторінці 126]

Перший ряд (зліва направо): Х. Лопес, А. Мендоса і О. Еспіноса — брати, які пізнали правду у в’язниці; другий ряд: Карлос Аяла і Хуліо Нуньєс, старійшини, які допомагали братам у в’язниці зростати духовно.

[Ілюстрація на сторінці 133]

Після того як було знято обмеження, цей дім служив філіалом Свідків Єгови.

[Ілюстрації на сторінці 134]

Після урагану Мітч декотрі добровольці велосипедами доставляли їжу і речі першої необхідності. Інші відбудовували Зали Царства і будинки.

[Ілюстрація на сторінці 139]

Банакрус — село в Північноатлантичному автономному регіоні, де, незважаючи на перешкоди, проповідується добра новина.

[Ілюстрація на сторінці 147]

У 1999 році відбувся конгрес «Боже пророче слово», на якому було 28 356 присутніх. Це був перший національний конгрес після 1978 року.

[Ілюстрація на сторінці 147]

Делегати спостерігали за хрещенням 784 нових вісників — найбільшим хрещенням в теократичній історії Нікарагуа.

[Ілюстрація на сторінці 148]

Комітет філіалу на початку 2002 року (зліва направо): Ян Гантер, Августін Секера, Луїс Антоніо Ґонсалес і Лотар Міханк.