Філіппіни

Кокосові пальми, пишна тропічна рослинність, світлі піщані пляжі та чудові моря — це Філіппіни. Цей архіпелаг із приблизно 7100 островів називають Перлиною морів Сходу. На Філіппінах живуть веселі, емоційні люди, які дуже люблять співати і танцювати. Якщо ви колись відвідаєте цю острівну країну, то, мабуть, ніколи не забудете надзвичайно гостинних і привітних філіппінців.

Однак багато людей пов’язують Філіппіни із стихійними лихами. Ви, напевно, чули про виверження вулкана Пінатубо і грязьові потоки, що стерли з земної поверхні цілі міста, або про зіткнення порома «Донья Пас» і нафтового танкера. Це була найбільша морська катастрофа в мирний час, у якій загинули тисячі людей. За даними Бельгійського інституту з епідеміології стихійних лих, серед усіх країн світу Філіппіни найбільш уразливі до стихійних лих. Звичними явищами тут є тайфуни, повені, землетруси і виверження вулканів. Додаймо до цього опису відносно бідне економічне становище багатьох філіппінців і маємо повну картину мальовничої країни з її труднощами.

На всій території Філіппін Свідки Єгови діляться біблійною правдою з населенням, кількість якого становить  78 000 000. Це досить нелегке завдання, адже постійно існує загроза стихійного лиха. Крім того, більшість людей живе на маленьких островах, далеко в горах або в тропічних лісах, куди важко дістатися. Все ж праця успішно виконується. Народ Єгови виявляє виняткову витривалість і вміння пристосовуватись до різноманітних обставин. У результаті Єгова благословляє свій люд у праці навчання.

Свідки на Філіппінах у чомусь подібні до ізраїльтян, котрі прагнули відновити правдиве поклоніння в Єрусалимі. Ізраїльтяни черпали підбадьорення зі слів Неемії: «Радість у Господі — це ваша сила [«твердиня», НС]!» (Неем. 8:10). Попри всі труднощі вони з радістю продовжували працю, пов’язану з поклонінням Єгові. Так само як ізраїльтяни у дні Неемії, Свідки Єгови на Філіппінах навчаються правди з Божого Слова і роблять радість у Єгові своєю твердинею.

Перші промені правди

На відміну від інших країн Азії, панівною релігією Філіппін є католицизм. Спочатку місцеві жителі мали власні форми поклоніння, але з приходом іспанського правління, яке тривало 300 років, філіппінців примусово навертали на католицизм. Пізніше, коли острови півстоліття перебували під владою Сполучених Штатів Америки, люди мали нагоду познайомитися з іншими релігіями. Однак панівною релігією й далі залишається католицизм. Католиками себе вважають приблизно 80 відсотків жителів.

У 1912 році до Маніли приїхав Чарлз Т. Рассел, який відігравав провідну роль у діяльності Дослідників Біблії (так раніше називались Свідки Єгови). Він подорожував з промовами по різних країнах світу. Чотирнадцятого січня у Великому оперному театрі Маніли Рассел виголосив промову на тему «Де Знаходяться Померші?». Усі присутні на викладі отримали літературу.

 На початку 1920-х років, коли з Канади приїхав брат Вільям Тінні — інший представник Дослідників Біблії, було посіяно ще більше насіння правди. Він організував групу вивчення Біблії. Через погане здоров’я брат Тінні був змушений повернутися в Канаду, однак зацікавлені філіппінці й далі продовжували збиратися для вивчення Біблії. Вони отримували поштою літературу, яка живила правду, посіяну у їхніх серцях. Ситуація змінилася на початку 1930-х років. З 1933 року біблійна правда у Філіппінах почала транслюватися по радіостанції KZRM.

Того ж року Джозеф душ Сантуш вирушив з Гаваїв у всесвітню проповідницьку подорож. Першою країною, яку він відвідав, були Філіппіни, проте далі так і не поїхав. Брат душ Сантуш отримав завдання організувати працю проповідування про Царство та заснувати філіал. Бюро почало діяти з 1 червня 1934 року. Брат душ Сантуш і кілька місцевих жителів, які хотіли служити Єгові, почали проповідувати й розповсюджувати літературу. Незважаючи на протидію, у 1938 році кількість вісників на Філіппінах зросла до 121, з них 47 служили піонерами.

 Хоча чимало мешканців країни навчилися англійської мови від американців, брати усвідомлювали, що людям легше вивчати Біблію рідною мовою. Оскільки на території Філіппін розмовляють приблизно дев’яноста мовами і діалектами, постало нелегке завдання. Було докладено зусиль, аби перекласти літературу на декотрі основні мови. У 1939 році з філіалу надійшло повідомлення: «Ми готуємо звукозаписи [біблійних промов] тагальською мовою і плануємо більше використовувати грамофони й патефони, щоб прославляти Господа». Брати також повідомили про працю над перекладом книжки «Богацтво» тагальською мовою. Через два роки закінчили переклад брошурок на інші основні чотири мови Філіппін. Відтоді більшість населення країни могла розуміти звістку про Царство.

Серед тих, хто відгукнувся на звістку правди у ті роки, був шкільний учитель Флорентіно Кінтуш. Він уперше дізнався про працю, яку виконує народ Єгови, від чоловіка, котрий чув промову брата Рассела у Манілі 1912 року. У 1936 році Флорентіно отримав від одного Свідка Єгови 16 яскраво ілюстрованих книжок, в яких обговорювались біблійні істини. А втім, Флорентіно був дуже зайнятий на роботі, тому він не читав ті барвисті книжки, а поклав їх на полицю. Згодом на Філіппіни несподівано напали японці і почалася війна, життя повністю змінилося. Тепер Флорентіно мав можливість читати. За короткий час цей чоловік прочитав книжки «Богацтво», «Вороги» і «Спасіння». Флорентіно перервав читання тільки тоді, коли був змушений втікати від японців, але насіння правди вже було посіяне в його серці.

Швидкий ріст попри світову війну

Друга світова війна принесла служителям Єгови на цьому архіпелазі нові проблеми. На початку війни на  Філіппінах було 373 вісники. Незважаючи на таку малу кількість, вони виявляли велику ревність і гнучкість у поширенні чистого поклоніння.

Декотрі брати переїхали з Маніли у маленькі містечка і там продовжували проповідницьку працю. Оскільки йшла війна, ввозити біблійну літературу до країни стало неможливо. Брати розповсюджували ті публікації, які раніше зберігалися у їхніх помешканнях. Та згодом запас вичерпався, і вони почали позичати людям книжки.

Коли вибухнула війна, Сальвадор Ліваґ, колишній шкільний учитель, що покинув роботу заради повночасного служіння, перебував у Мінданао. Він та інші брати втекли в гори і ліси. Там вони продовжили свою теократичну діяльність. Брати виявляли надзвичайну обережність, аби не потрапити до рук японців, які примушували філіппінців працювати у військових частинах. Брати також остерігалися партизан, які часто вважали Свідків японськими шпигунами.

Протягом японської окупації Свідкам, як не дивно, вдавалось проводити невеликі конгреси. У Манілі відбувся районний конгрес, який відвідало досить багато людей. Ще один конгрес пройшов у Лінгаєні. Мешканці тієї місцевості з подивом спостерігали, як на вантажівках прибували незнайомці, але ніхто не перешкодив братам провести конгрес.

Єгова поблагословив усю цю діяльність, і кількість Свідків зросла. На початку війни у країні було 373 хвалителі Єгови, а через чотири роки їх налічувалося вже понад 2000.

Як уже згадувалось вище, провід в організації проповідницької діяльності на Філіппінах мав взяти Джозеф душ Сантуш. У січні 1942 року його заслали до японського табору в Манілі. Однак брат душ Сантуш також не втратив  ревності. Він розповів: «У таборі я ділився доброю новиною з усіма». Умови життя були важкими, і багато в’язнів померло з голоду. До ув’язнення брат душ Сантуш важив 61 кілограм, а після звільнення — всього 36.

У 1945 році американці звільнили в’язнів, і Джозефу запропонували повернутись на Гаваї, але він відмовився. Чому? Брат душ Сантуш отримував велику радість від праці Царства на Філіппінах і прагнув зробити все можливе, щоб вона й далі просувалася вперед. До того ж на зміну йому ще не прибув інший брат. Джозеф душ Сантуш пояснив: «Я був сповнений рішучості залишатися доти, доки він не приїде!» Ось що пригадує Гіларіон Аморес: «Джозеф був дуже працьовитим і турбувався духовними потребами братів».

 Прибувають місіонери

До початку і під час війни філіппінські брати не отримували особливого навчання, проте намагалися служити, як могли. Коли війна закінчилася, надійшла допомога. Чотирнадцятого червня 1947 року приїхали випускники школи «Ґілеад» Ерл Стюарт, Віктор Уайт і Лоренсо Альпічі. Нарешті прийшла заміна для брата душ Сантуша, і в 1949 році він з дружиною і дітьми повернувся на Гаваї.

Слугою філіалу призначили брата Стюарта. Основним завданням більшості прибулих місіонерів стало проповідування. Служіння місіонерів, що пройшли підготовку у школі «Ґілеад», мало велике значення. Про це розповідає Віктор Аморес з Філіппін, якого запросили на навчання до цієї школи: «Місіонери допомогли організувати працю проповідування. Місцеві брати вчилися від випускників школи «Ґілеад». Завдяки цьому відбувся добрий поступ. У 1946 році в країні було лише 2600 вісників, а перед 1975 — майже 77 000». До перших трьох місіонерів долучилося багато інших, у тому числі Дейвід і Рут Браун, Френк і Хілері Віллетт, які раніше служили в Себу, Рей і Хелен Андерсон, які до того були в Давао, подружжя Стілів і Смітів, брати Хектел та Брюн. Ніл Келлевей прибув у 1951 році. Згодом він одружився з місцевою сестрою Неніте. І вони служили фактично в усіх куточках Філіппін аж до смерті Ніла у 1985 році. Дентон Гопкінсон і Реймонд Ліч приїхали з Великобританії 1954 року і до сьогодні, понад 48 років, сприяють праці Царства на Філіппінах.

Все ж не лише випускники школи «Ґілеад» допомагали організовувати і поширювати працю проповідування про Царство на Філіппінах. У 1950-х роках до школи «Ґілеад» запросили філіппінських братів, і майже всі вони отримали призначення служити у своїй країні. Першими  повернулися Сальвадор Ліваґ, Адольфо Діонісіо і Макаріо Басвел. Віктор Аморес, про якого згадувалося раніше, застосовував здобуті знання у роз’їзній праці і в Бетелі. Пізніше він одружився, виховав дітей і знову повернувся до повночасного служіння. Майже до 80-річного віку брат Аморес служив роз’їзним наглядачем, а потім спеціальним піонером у провінції Лагуна разом з дружиною Лолітою.

Протягом 1970-х років

Праця швидко просувалася вперед, і кількість вісників продовжувала зростати. У 1975 році їх стало більш як 77 000. Загалом слуги Єгови дбали про свою духовність і вірно служили Богу. Проте багато хто припинив служіння Єгові, коли побачив, що теперішня система речей не закінчилась у 1975 році. Кількість вісників у 1979 році впала до менш як 59 000. Корнеліо Каньєте служив районним наглядачем у середині 1970-х. Він сказав: «Декотрі охрестилися, бо мали великі сподівання щодо 1975 року, а коли цей рік минув, вони залишили правду».

Переважна більшість братів і сестер просто потребувала заохочення і допомоги, щоб відновити правильний погляд на християнське служіння. Тому філіал організував виголошення спеціальних промов. Завдяки цьому підбадьорення отримали не лише активні вісники, але й неактивні. Вони знову почали ревно вихваляти Єгову. Брати зрозуміли, що служать Єгові не до якоїсь дати, а вічно.  З часу, коли відбувся тимчасовий спад, кількість вісників Царства дуже зросла. Ті, хто не дозволив, аби розчарування зруйнували їхню вдячність за доброту Єгови, отримали великі благословення!

Проповідування у віддалених територіях  — в горах

Тисячі островів, з яких складаються Філіппіни, розкидані у відкритому морі на території, яка простягається на понад 1850 кілометрів з півночі на південь і 1100 кілометрів із заходу на схід. Не всі острови заселені, чимало з них вкриті скелястими горами. Дістатися до цих віддалених місцевостей, аби проповідувати людям, зовсім не легко.

Одною із таких територій є Калінга-Апаю. На півночі Лусону, у скелястих горах Центральної Кордильєри, місцеві люди живуть племенами і в селах, всі вони мають свій мовний діалект і звичаї. Хоча у XX столітті полювання на людей відійшло у минуле, села часто ворогують між собою, що виливається у чвари і вбивства. Ґеронімо Лестіме розповів: «Колись було небезпечно посилати спеціальних піонерів у ці території. Місцеві жителі могли погнатися за братами, щоб убити їх».

 Вирішили призначити туди сестер. Ґеронімо пояснив: «Жінок вони не переслідували, бо, за традицією, завдавати кривди жінкам заборонялося». Сестри вміло навчали правди тамтешніх мешканців. Пізніше дехто із них охрестився і став піонером. Місцеві брати розуміли культуру свого народу, тому могли ефективно свідчити. Унаслідок цього по горах розійшлися «мисливці» — шукачі тих, хто прагнув правди. У 1970-х роках в Калінга-Апаю було лише кілька Свідків, а тепер тут два райони.

Подібне відбулося і в сусідній гірській провінції Іфугао, де на початку 1950-х років не було жодного Свідка. Три сталих піонери отримали призначення проповідувати людям, котрі жили серед багатовікових рисових терас. З бігом часу місцеве населення почало приймати  правду. Нині в Іфугао 18 зборів, у яких служить 315 вісників.

Далі на північ, у віддалених горах провінції Абра, розташовані села, в яких немає жодного Свідка, а крім того, до них важко дістатися. Районний наглядач у тій місцевості прагнув, аби люди з найвіддаленіших куточків почули добру новину, тому запросив 34 вісники приєднатися до нього в проповідуванні поблизу містечка Тінег (Дії 1:8). Оскільки там нема громадського транспорту, група сім днів ішла горами, щоб добратися до десяти сіл, де є приблизно 250 осель.

Районний наглядач розповідає: «Проходити уздовж гірських кряжів з усіма нашими речами було справжнім випробуванням». Чотири ночі із шести ми провели просто неба в горах або на березі річки». Люди у віддалених селах вже не отримували свідчення багато років. Якось брати зустріли чоловіка, який сказав: «Двадцять сім років тому Свідки Єгови проповідували моєму батькові. Він сказав нам, що правда у Свідків Єгови». Проповідуючи, група розповсюдила 60 книжок, 186 журналів, 50 брошур, 287 буклетів і показала багатьом людям, як проводиться біблійне вивчення.

Проповідування в інших віддалених територіях

Одним із найбільших островів Філіппін є Палаван. Цей довгий вузький острів простягається на 434 кілометри. Розміщений далеко від метушливих, більш заселених островів, Палаван став лісовою домівкою для багатьох племен і відокремлених поселень, у тому числі кочових. Районним наглядачем тут став Реймонд Ліч — місіонер, що був готовий прийняти будь-яке призначення. Для того щоб відвідати небагатьох Свідків, які мешкали на тій  території, потрібно було долати великі відстані. Реймонд пригадує: «Я служив на Палавані від 1955 до 1958 року, тоді на острові проповідувало лише 14 вісників. Щоб відвідати їх, я витрачав 5 тижнів».

З того часу відбувся великий зріст, але проповідування на острові й далі залишається нелегким завданням. Фебі Лота, якій за 40, почала служити спеціальним піонером у 1984 році. Вона розповідає про те, що сталося під час служіння на Дюмарані: «Ми думали, що відвідали останній дім. Але позаду нього була ще одна оселя. Це здавалось неймовірним!» Серед кокосових пальм мешкала сім’я, котру найняли доглядати за цими пальмами. Як виявилось, подружня пара цікавилась Біблією!

Фебі каже: «Якби не служіння Єгові, то я ніколи б не повернулася до тієї місцевості». Щоб дістатися туди, Фебі з напарницею цілий день ішли кокосовим гаєм уздовж піщаного і скелястого пляжу. Під час припливу вода доходила їм до колін. Оскільки доводилось долати великі відстані, сестри відвідували подружню пару раз на місяць і залишалися там на кілька днів. Вони брали з собою їжу, книжки, журнали й одяг на зміну. «Було нелегко зносити палюче сонце та кусючих комах. Ми заливались потом, добираючись туди»,— каже Фебі. Однак зусилля сестер були винагороджені: зацікавлена подружня пара робила швидкий духовний поступ.

Господар кокосового гаю, який був баптистом, дізнавшись, що чоловік і його дружина вивчають Біблію зі Свідками, звільнив їх з роботи. Великою несподіванкою для Фебі було знову зустріти дружину. На той час вона не лише прийняла хрещення, а й за словами Фебі, «сиділа поряд з нами на зустрічі для піонерів, що проводилась на обласному конгресі». Наскільки ж велику радість принесли плоди важкої праці!

 На великому острові Мінданао, на півдні Філіппін, є багато територій, до яких важко дістатися. Натан Себальйос служив роз’їзним наглядачем у тій місцевості разом зі своєю дружиною. Коли ж вони не відвідували збори, то намагалися проповідувати у віддалених територіях. Подружжя Себальйосів запрошувало також інших братів і сестер приєднуватися до них. Одного разу їхня група використала 19 мотоциклів, щоб добратися до багатьох віддалених сіл. Зазвичай місцеві дороги важкопрохідні і багнисті. Крім того, Свідкам також доводилось переходити потоки і річки, через які не прокладено мостів. Хоча люди на острові мають мало грошей, отримавши літературу, вони жертвували м’які, виготовлені вручну віники. Уявіть собі братів, які поверталися додому на мотоциклах, навантажених віниками! Натан пригадує: «Ми поверталися додому брудні і стомлені, але відчували величезну радістю від того, що виконали волю Єгови».

Різні методи проповідування доброї новини

Протягом останніх років організація Єгови заохочує проповідників Царства використовувати кожну нагоду для свідчення. Це особливо важливо у густонаселених частинах країни. Великі міста, такі, як Давао, Себу і Маніла, дуже схожі на інші міста світу. В них чимало підприємств, офісів, багатоквартирних будинків і кварталів з посиленою охороною. Яких заходів було вжито, щоб нести правду до людей у тих місцевостях?

Макаті — частина району, який донедавна обслуговувався Марлоном Наварро. Марлон, молодий випускник Школи службового вдосконалення, доклав значних зусиль, аби організувати проповідування у фінансовому районі міста, що належав до території трьох зборів. Деяких братів і сестер (багато з них служать піонерами) навчили ефективно опрацьовувати таку територію. Нині у  торгових центрах та парках проводяться біблійні вивчення, і декотрі зацікавлені вже відвідують зібрання.

Корі Сантуш та її син Джефрі служать піонерами. Вони часто свідчать на вулиці вранці, іноді навіть о 6 годині. У ту пору дня вони зустрічають людей, котрі повертаються додому після нічної зміни. Проповідуючи на вулиці, Корі та Джефрі вдалося розпочати біблійні вивчення. Дехто з тих, до кого Свідки вперше підійшли на вулиці, згодом охрестилися.

Проте не лише у містах вісники шукають нагоди, щоб свідчити. Норма Балмаседа — сестра, яка вже понад 28 років служить спеціальним піонером,— почала розмову з жінкою, що чекала на транспорт. Норма запитала її: «Куди ви їдете?»

— У провінцію Кіріно,— відповіла жінка.

— Ви там живете?

— Ні, але мій чоловік хоче, щоб ми переїхали туди, бо життя в Іфугао дуже важке.

Так у Норми з’явилася нагода поділитися доброю новиною про Царство, яке вирішить усі проблеми людства. Після цього вони попрощалися. Згодом на районному конгресі до Норми підійшла жінка. Представившись, вона пояснила, що багато років тому Норма їй свідчила. Тепер ця жінка була охрещена, а її чоловік та дві дочки вивчали Біблію.

Брати з філіалу в місті Кесон-Сіті готові використовувати кожну нагоду для свідчення. Приміром, Фелікс Саланго відомий своєю ревністю у проповідуванні. Служачи у Бетелі, він часто бере допоміжне піонерування. У 2000 році, коли йшло будівництво ще одного житлового корпусу, увагу Фелікса привернули працівники, які зводили зовнішню частину будівлі. Він підійшов до головного інженера  і попросив дозволу, щоб порозмовляти з робітниками. Фелікс розповідає: «Після того як вони пообідали, я пішов на будівельний майданчик, де інженер зібрав понад 100 робітників. Я розповів про працю Свідків Єгови і сказав, що необхідно мати знання, аби пережити велику скорботу. В мене була коробка брошур і коробка книжок «Знання». Я пояснив, що ті, хто хоче вивчати Біблію, можуть взяти примірник одної з публікацій». Фелікс також розповів, що по всьому світі праця Свідків Єгови підтримується добровільними пожертвами, і поклав біля кокосової пальми літературу та конверт. Багато робітників брали книжки або брошури, і чимало з них також клали у конверт пожертви.

Декого, у тому числі головного інженера, зацікавило біблійне вивчення. Фелікс домовився вивчати з ним брошуру «Чого Бог вимагає від нас?» під час обідньої перерви кожного понеділка, середи і п’ятниці. Інженер сказав Феліксу: «Те, чого я тут навчаюсь, я розповідаю моїй дружині і друзям». Два інші інженери, сторож і кілька секретарок теж захотіли вивчати Біблію. Справді, свідчення при кожній нагоді приносить благословення Єгови!

Прибуває допомога — місіонери

Упродовж років до Філіппін з-за кордону приїхало 69 місіонерів, щоб допомогти у праці проповідування про Царство. Вони допомагали різними способами. Дентон Гопкінсон та Реймонд Ліч, про яких згадувалось раніше, спочатку служили місіонерами, а потім роз’їзними наглядачами. Згодом вони отримали призначення служити у філіалі.

Багато випускників школи «Ґілеад» прибули у 1970-х роках, щоб допомогти в праці друкування, що тільки-но починалася. Серед них був Роберт Певі та його дружина  Патріша — місіонери, які перед тим служили в Англії та Ірландії. Роберт допоміг організувати невеликий письменницький відділ у філіппінському філіалі. У 1981 році подружжя Певі отримало призначення служити у всесвітньому центрі у Брукліні (Нью-Йорк, США). Їхній від’їзд засмутив філіппінських братів.

Дін і Карен Ясек приїхали зі Сполучених Штатів Америки 1980 року, і, пройшовши короткий курс вивчення тагальської мови у Лагуні, розпочали служіння в філіалі. Отримавши додаткову підготовку у 1983 році, Дін і Карен навчили місцевих братів, а також братів з поблизьких острівних держав вміло користуватися комп’ютерною системою, розробленою Свідками Єгови для друкування біблійної літератури на мовах місцевого населення.

Подружжя Гюбертус (Берт) і Джанін Гюфнаелс із Нідерландів приїхало 1988 року. Філіал ось-ось мав розпочати великий будівельний проект. Оскільки подружжя Гюфнаелсів уже працювало на будівництві філіалів і Берт мав досвід роботи з будівельною технікою, їх призначили допомогти у здійсненні проекту. Берт сам працював з технікою і навчав цього інших. Він каже: «Спочатку я навчав місцевих братів водити вантажівки, екскаватор, бульдозер, навантажувач та підйомний кран. Так сформувалася бригада з 20—25 осіб, які працювали з важким устаткуванням».

Пізніше до подружжя Гюфнаелсів приєдналося ще чотири випускники школи «Ґілеад»: Петер і Беате Велен з Німеччини, та Гарі і Теріса Дж. Мельтон зі Сполучених Штатів Америки. Подружжя Веленів також мало досвід у будівництві філіалу, а Мельтони — п’ятирічний досвід служіння в Бетелі у Сполучених Штатах Америки. Всі вони зробили вагомий вклад у будівництво філіппінського філіалу.

 У 1963 році було закрито останній місіонерський дім, оскільки філіппінські піонери добре справлялися з проповідуванням. Проте пізніше, 1991 року, щоб допомогти у цій праці, Керівний орган послав шість місіонерів. Окрім великого досвіду роботи у філіалі, в них був досвід, який міг знадобитися у праці проповідування на Філіппінах. Наприклад, Джанін Гюфнаелс розпочала спеціальне піонерування у віці 18 років. Тепер, завдяки своєму досвіду і веселій вдачі, вона стала підбадьоренням для братів і сестер і тих, хто тільки почав спілкуватися зі збором. Її чоловік Берт розповів і про інші добрі результати. Він сказав: «Служіння місіонерів у полі допомагає людям усвідомити, що наша праця виконується у всесвітньому масштабі». Тим часом декотрі місіонери продовжували виконувати обов’язки пов’язані з наглядом та іншими призначеннями у філіалі.

Однак місіонери не лише прибували до Філіппін. Деякі з них залишали країну.

Місіонери залишають країну

Хоча місіонери продовжували прибувати, піонерів з Філіппін почали посилати до інших країн, щоб виконувати  там місіонерську працю. Місцеві піонери не мали такої підготовки, як випускники школи «Ґілеад», зате таких ревних піонерів було багато. Від часу Другої світової війни праця роблення учнів на Філіппінах поширювалась значно швидше, ніж у поблизьких країнах. Тому з 1964 року кваліфіковані філіппінські піонери отримували призначення служити місіонерами у різних частинах Азії та на островах Тихого океану. Найчастіше це були неодружені брати і сестри, які провели у повночасному служінні не менше десяти років. Іноді таке місіонерське служіння виконували і подружні пари. До середини 2002 року було послано 149 піонерів до 19 країн. З них 74 продовжують служити у своїх призначеннях дотепер. Майбутні місіонери, чекаючи на необхідні для поїздки документи, проходять навчання у філіалі й набувають умінь, що знадобляться у їхніх призначеннях. Який внесок у працю проповідування зробили ці місіонери за роки свого служіння? Яких зазнали труднощів? Що їм приносило радість?

Роус Кагунгау (тепер Енглер) і Клара дела Круз (тепер Елаврія) першими залишили Філіппіни. Їх призначили у Таїланд. Приблизно через рік до них приєдналася Анхеліта Гавіно. Звичайно, для них, як і для інших місіонерів, нелегким завданням було вивчення мови. Ось що розповідає про вивчення тайської Анхеліта: «Перші кілька тижнів я дуже переживала, бо букви мені здавалися закарлючками, а на зібраннях ми майже не спілкувалися через мовний бар’єр». Проте їм таки вдалося вивчити мову, якою вони продовжують послуговуватися, щоб допомагати людям.

Услід за цими сестрами у різні країни полився безперервний потік охочих піонерів. Порфіріо та Іванджелін Х’юмвад у 1972 році отримали призначення в Корею.  Вони добре вивчили мову, і після двох з половиною років місіонерського служіння їх запросили в районне служіння.

Салвасьйон Реґала (тепер Айя) — перша з дев’яти філіппінських сестер, які вирушили до Гонконгу як місіонери. Вона прибула туди 1970 року. Першою трудністю для неї стало вивчення кантонського діалекту, що має дев’ять тонів. Коли змінюється тон, змінюється і значення слова. Салвасьйон пригадує, як важко було відтворити ті тони. Одного разу вона пояснювала зацікавленій, чому переїхала на іншу квартиру, і сказала, що там був «привид», хоча мала на увазі «високу орендну плату». Врешті-решт сестрі вдалося вивчити цей діалект. Салвасьйон допомогла понад 20 особам навчитися біблійної правди. Сьогодні в Гонконгу багато індонезійців працюють хатніми робітниками, отож, щоб проповідувати їм, вона вивчає індонезійську мову.

Родольфо Асон — цілеспрямований і водночас привітний брат, зіткнувся з зовсім іншими труднощами у своєму призначенні в Папуа — Новій Гвінеї 1979 року. Він поринув у вивчення мови і швидко оволодів нею, тож невдовзі його призначили роз’їзним наглядачем. Проте роз’їзне служіння у Папуа — Новій Гвінеї було не таке, як на Філіппінах. Родольфо розповідає: «Я навчився стоячи веслувати одномісним дерев’яним каное, як і місцеві жителі».

Стосовно конгресів Родольфо каже: «Брати мусили долати великі відстані, а оплатити проїзд в транспорті вони були не в змозі, тому ми організували багато невеликих конгресів. Найменший конгрес, який мені доводилось бачити, відбувся у селі Ларімія. Кількість присутніх становила 10 осіб». Якось Родольфо призначили наглядачем конгресу, що мав відбутися в селі Аджі. Він пригадує:  «Я вів програму конгресу, відповідав за озвучення, за відділ обслуговування їжею і за постановку драми, в якій грав роль царя Давида». Брат Асон добряче потрудився, щоб виконати ці доручення. Згодом його запросили служити місіонером на Соломонових островах.

 У 1982 році із Лусону на Соломонові острови прибув Артуро Вільясен — брат, котрий вміло пристосовувався до різних обставин. Він служив районним наглядачем в умовах, що значно відрізнялися від філіппінських. Аби дістатися до багатьох островів, треба летіти малим літаком. Брат Вільясен пригадує: «Одного разу наш літак потрапив у катастрофу, однак всі лишилися живі. Іншого разу через погану видимість ми ледь не зіткнулися з горою». А про відвідування зборів Артуро сказав: «Відвідуючи збори на території вологих тропічних лісів, де місцеве населення поклоняється предкам, ми були змушені по болоті підійматися на стрімкі пагорби і пробиратися через непрохідні хащі». Брат Вільясен захворів і раптово помер у 2001 році, але його завжди пам’ятатимуть як вірного місіонера.

Філіппінські брати і сестри, які поїхали у місіонерське призначення до Азії і на острови Тихого океану, можуть пригадати ще багато історій. Попри труднощі ці охочі та саможертовні служителі Єгови зробили значний внесок у працю проповідування в тих країнах.

Отримують радість, допомагаючи іншим покладатися на Єгову

Благословення Єгови завжди приносить радість (Прип. 10:22). Адельєда Калетана — сестра, яка отримала призначення у Тайвань 1974 року, каже: «Я справді дуже щаслива. Дякую Єгові, що він благословляє нашу працю тут і дозволяє мені брати в ній участь».

Пол та Маріна Табунігау нині служать на Маршаллових островах. Вони розповідають: «Нам вдалося допомогти 72 особам розпочати служіння Єгові. Ми тішимось, що багато з них тепер служать старійшинами, службовими помічниками, спеціальними піонерами, сталими піонерами й активними вісниками у зборах».

 Лідія Памплона з 1980 року служить у Папуа — Новій Гвінеї, вона допомогла 84 особам присвятитись Богу та охреститись. Недавно вона повідомила, що проводить домашні біблійні вивчення з 16 зацікавленими, більшість з них вже відвідують зібрання. Слова цієї сестри добре передають почуття багатьох місіонерів: «Я дякую Єгові за служіння, яке він мені доручив. Хочу, щоб Бог і далі благословляв наше служіння йому на славу».

Філіали країн, куди призначили цих філіппінських братів і сестер, дуже їх цінують. Філіал у Таїланді написав: «Місіонери з Філіппін успішно виконують своє завдання. Протягом багатьох років вони подають чудовий приклад вірності і залишаються у своєму призначенні, незважаючи на похилий вік. Вони люблять Таїланд і його народ, вони вважають цю країну своїм домом. Дуже дякуємо вам за таких чудових місіонерів».

Школа служіння Царству споряджає старійшин

Майже у той самий час, коли перші піонери вирушили з Філіппін у закордонне призначення, організація Єгови запровадила спеціальне навчання для кваліфікованих відповідальних братів, кількість яких постійно зростала у місцевих зборах. Основним знаряддям стала Школа служіння Царству.

У 1961 році почалось навчання першого класу цієї школи, яке тривало один місяць. Джек Редфорд, що був викладачем школи «Ґілеад» і пізніше служив місіонером у В’єтнамі, отримав завдання провести цей навчальний курс. Перший клас школи проходив англійською мовою у приміщенні філіалу.

Хоча декотрі брати добре розуміють англійську, треба постійно брати до уваги інші мови і діалекти, якими  розмовляють жителі Філіппін. Багато старійшин могли б отримати більшу користь, якщо б навчання проходило рідною мовою. Тому з середини 1960-х років Школа служіння Царству почала проводитися кількома мовами. Корнеліо Канете пригадує, як його призначили викладачем на Вісайянських островах та острові Мінданао. Усміхаючись він каже: «Я проводив навчання трьома мовами: себуанською, хілігайнон і самар-лейте».

З роками були внесені зміни в програму школи і графік її проведення. Нещодавно вона проходила протягом вихідних: півтора дня відводилося для старійшин і день — для службових помічників. Однак трудність й далі полягає в тому, що навчання необхідно проводити приблизно вісьма мовами. Отож філіал призначає старійшин, які володіють цими мовами, щоб навчити районних наглядачів, як проводити школу. Ті у свою чергу проводять Школу служіння Царству для старійшин та службових помічників. На останній школі навчалося 13 000 старійшин і 8000 службових помічників.

 Допомога для піонерів

Згодом піонерам також почали надавати додаткове навчання. У 1978 році пройшли перші класи Школи піонерського служіння. Всі піонери, у тому числі спеціальні, були запрошені на навчання. Відтоді ця школа проводилася щороку, за винятком невеликої перерви у 1979-му і 1981-му роках.

Піонери отримали велику користь від навчання, хоча багато з них доклали неабияких зусиль, щоб на неї потрапити. Декотрі піонери йшли на матеріальні жертви, аби оплатити дорогу, інші мали труднощі з транспортом.

Під час проведення Школи піонерського служіння в Сант-Яго склалася непередбачувана ситуація. Районний наглядач Родольфо ді Вера розповів: «Дев’ятнадцятого жовтня 1989 року містом Сант-Яго (провінція Ісабела) пронісся великий тайфун, швидкість якого досягала 205 кілометрів за годину. Того ранку в Залі Царства, як звично, почалися уроки школи. Надворі падав дощ і віяв слабкий вітер, тому ми вирішили не припиняти занять. Однак вітер ставав дедалі сильнішим, і будівля  Залу Царства почала хитатися. Незабаром зірвало дах. Втікати на вулицю було небезпечно, бо в повітрі літало багато предметів». Будівля частково завалилася, проте всі брати і сестри залишилися живими та неушкодженими. Вони переконані, що вижили завдяки захисту Єгови, а також порадам з журналу «Пробудись!», де говорилось шукати сховку під столом або партою. Брат ді Вера каже: «Ми весь час сиділи під столами. Коли тайфун вщух, навколо лежали гілки дерев та листи бляхи, однак жоден із тих, хто був у будинку, не постраждав».

Школа піонерського служіння проводиться кожного року сімома мовами. До 2002 службового року було випущено 2787 класів, у яких навчалося 46 650 братів і сестер. Яка ж чудова допомога для піонерів! Вони зможуть поліпшити своє служіння і ‘сяяти, як світла в світі’, повністю покладаючись на Єгову (Фил. 2:15).

Впровадження офсетного друку

Чудова біблійна література значно полегшує проповідницьку і зборову діяльність. Публікації для Філіппін упродовж багатьох років друкувались у Брукліні. Однак на початку 1970-х брати побудували власну друкарню у філіалі в Кесон-Сіті. Її обладнали машинами для високого друку, такими ж, як у Брукліні. Завдяки цьому усі журнали почали друкуватися на Філіппінах.

Наприкінці 1970-х років стало очевидним, що високий друк із застосуванням лінотипів у друкарській промисловості буде повністю замінено офсетним. У вказівках із всесвітнього центру повідомлялося, що Філіппіни теж мають згодом перейти на цей метод.

У 1980 році філіал придбав фотоскладальні машини. Брати з Південно-Африканської Республіки, які на той час вже використовували таке обладнання, допомогли  філіппінцям освоїти нову техніку. Майже водночас із системою автоматизованого фотонабору встановили офсетну аркушеву ротаційну машину.

Працюючи з цим обладнанням, брати освоїли головні принципи офсетного друку. Дейвід Намока, брат, що мав великий досвід роботи з лінотипними машинами, навчився працювати на фотоскладальних машинах. Інші брати навчилися виготовляти офсетні друкарські форми і працювати на нових друкарських машинах. Отже, в кінці 1980 року філіппінський філіал застосовував офсетний метод для видання «Нашого служіння Царству» та журналів кількома мовами, які друкувалися невеликим тиражем.

Перехід на офсетний друк уможливив використання комп’ютерів у перекладі і підготовці тексту. Брати потроху здобували досвід, який додавав упевненості в роботі. Згодом завдяки новим методам збільшилась кількість надрукованого матеріалу і поліпшилась якість публікацій. Брати дуже прагнули вдосконалюватись. У 1982 році вони надрукували «Вісті Царства» № 31 в чотирьох кольорах на однофарбовому офсетному верстаті. Папір пропускали через машину шість разів: чотири рази, щоб отримати багатоколірний бік, і два рази — двоколірний. Це вимагало неабияких зусиль, і, хоча якість трактату була не найліпшою, всі раділи, що на власному устаткуванні вийшли друком кольорові «Вісті Царства».

Отож, початок було покладено, але як повністю перейти на офсетний друк і автоматизований фотонабір? Організація Єгови готувала те, що невдовзі мало допомогти філіппінському філіалу.

Організація Єгови розробляє MEPS

Щоб задовольнити особливі потреби у друкуванні публікацій багатьма мовами, Керівний орган ухвалив  розробку автоматизованої системи фотонабору. Брати в Брукліні створили багатомовну систему електронного фотонабору (MEPS). Комерційне обладнання у певній мірі дозволяло застосовувати комп’ютери і офсетний друк, однак лише завдяки системі MEPS філіал на Філіппінах міг робити поступ одночасно з філіалами в інших частинах світу.

Дві подружні пари з Філіппін приїхали до Уоллкілла (Нью-Йорк), аби навчитися обслуговувати систему MEPS і використовувати її в підготовці тексту до друку. Ще одну подружню пару — Флорізеля Ноеко і його дружину — було запрошено до Брукліна, де брат Ноеко вчився працювати з офсетними друкарськими машинами M.A.N. Завдяки таким заходам філіппінський філіал зміг повністю перейти на комп’ютеризовану підготовку тексту й офсетний друк.

У 1983 році філіппінські брати отримали офсетну машину M.A.N., яку допоміг встановити Лайнел Дінгл з австралійського філіалу. Флорізель Ноеко почав навчати місцевих братів усьому, чого навчився у Брукліні. В кінці 1983 року на офсетній друкарській машині було надруковано перші примірники журналу. Проте система друкування не була повністю  налагодженою, тому для виробництва журналів брати ще деякий час використовували і лінотипи, і офсетний метод.

А втім, повне встановлення системи було не за горами. Перший комп’ютер на базі MEPS філіал отримав у кінці 1983 року. Двоє братів, що пройшли підготовку в Уоллкіллі, почали навчати інших працювати з цією системою і проводити її технічне обслуговування. Невдовзі систему стали застосовувати в друкуванні публікацій. Деяких бетелівців навчили ремонтувати комп’ютери, інших — використовувати MEPS для перекладу, введення тексту, компонування та фотонабору. На Філіппінах така підготовка братів — нелегке завдання, бо публікації друкуються декількома мовами. Лише «Вартова башта» видається сімома мовами, не враховуючи англійської. Система MEPS стала чудовим знаряддям у виконанні цієї праці.

Відтоді значно поліпшилася якість друку. Сізер Кастелляно, працівник друкарні, розповідає: «Більшість наших братів — це колишні фермери. Декотрі взагалі ніколи не працювали з технікою. Вражає те, як завдяки духу Єгови вони виконують різні завдання, у тому числі пов’язані з друкуванням». У міру того, як брати здобували досвід, вісники в полі отримували щораз привабливіші публікації. Але найголовніше, нові методи друку посприяли духовному росту Свідків Єгови на Філіппінах.

Духовний харч надходить водночас

Коли журнали для Філіппін друкувались у Брукліні, їхні видання надходили на шість, а то й більше місяців пізніше від англійських. Перекладений на Філіппінах матеріал неодноразово надсилали до Брукліна і назад. Тому  весь цей процес разом з доставкою надрукованої літератури займав досить багато часу. У 1970-х роках брати почали друкувати журнали на Філіппінах. Тепер час було заощаджено, але журнали філіппінськими мовами й далі друкувалися на шість місяців пізніше від англійських. Чимало філіппінських Свідків розмірковували: «Як добре було б отримувати літературу рідною мовою одночасно з англійською!» Упродовж років це прагнення залишалося лише мрією.

Однак завдяки системі MEPS і вдосконаленим технологіям друку мрія стала реальністю. Керівний орган розумів, що вивчення того самого матеріалу у той самий час сприятиме єдності поклонників Єгови по всій землі. Отже для цього було докладено багато зусиль. У січні 1986 року одночасно з англійською було видано «Вартову башту» чотирма основними мовами Філіппін: ілоканській, себуанській, тагальській та хілігайнон. Трохи пізніше «Вартову башту» почали друкувати й іншими мовами. А згодом філіппінські брати отримали несподіваний подарунок. На конгресах у 1988 році було оголошено про випуск книжки «Об’явлення. Його величний апогей вже близько!». Ця книжка одночасно з англійською вийшла трьома місцевими мовами. Свідки на Філіппінах раділи, бо тепер мали якісну літературу для розповсюдження і отримували ту саму духовну поживу і в той самий час, що й більшість їхніх братів по цілому світі.

Удосконалення методів друкування публікацій відбувалось у період політичної нестабільності в деяких частинах країни. Література стала великою допомогою в тому, щоб заохочувати братів завжди робити Єгову своєю твердинею.

 Сутички між армією і повстанцями

Протягом 1980-х років у багатьох регіонах країни посилилась діяльність повстанців. Дехто підтримував комуністичний рух. Часто відбувалися сутички між урядовими військами і заколотниками. Ці конфлікти не раз випробовували довір’я братів до Єгови.

Якось зранку в місцевості, де був збір з 62 вісників, брати побачили війська уряду та повстанців, які готувались до сутички. Доми цих Свідків були якраз у центрі конфлікту. Один із старійшин пішов, щоб зустрітися з повстанцями, а інший — з командувачем урядового війська. Старійшини звернулися до обох сторін з проханням не вступати в бій, зважаючи на кількість можливих  жертв серед мирного населення. Але їхню просьбу зігнорували. Втекти було неможливо, тому брати зібралися в Залі Царства. Старійшина став молитися вголос за групу, молитву було чути і солдатам. Коли брати відкрили очі, то не побачили жодного вояка. Сутичка не відбулася. Свідки були переконані, що їх захистив Єгова.

Діонісіо Карпентеро вже 16 років служить роз’їзним наглядачем разом зі своєю дружиною. Він досі згадує випадок, який стався у перший рік його районного служіння у провінції Східний Негрос, що на півдні центральної частини Філіппін. Діонісіо розповідає: «Ми відвідували лінантуянський збір. У середу в служіння вирушили 40 вісників, і це нас дуже втішило. Однак ми навіть не здогадувались, що за нами пильно стежили повстанці. Їхня криївка була поблизу Залу Царства. О 4 годині пополудні четверо повстанців прийшли до нашого помешкання, щоб дізнатися, хто ми такі. Місцевий старійшина пояснив, що я районний наглядач і відвідую їхній збір кожних півроку».

Очевидно, це пояснення не задовольнило повстанців. Вони вважали, що Діонісіо був військовим, і хотіли його вбити. Партизани почали вимагати, аби старійшина привів брата Карпентеро. Старійшина відповів, що їм доведеться спочатку вбити його. Чоловіки пішли ні з чим.

Діонісіо пригадує: «Усю ніч гавкали собаки — партизани були десь неподалік. Протягом цієї ночі ми чотири рази зверталися з молитвою до Єгови і просили його керівництва. Згодом пішов проливний дощ, що не є властиво для цієї посушливої пори року. Чоловіки, які хотіли нас вбити, пішли собі геть».

У неділю після зібрання Діонісіо повідомив старійшин, що вони з дружиною відвідуватимуть наступний  збір. Однак аби дістатись туди, подружжя мусило пройти повз криївку повстанців. «Один з них виглянув з криївки,— пригадує Діонісіо.— Ми навіть сказали йому, що від’їжджаємо. Проте ввечері, о 8 годині, повстанці прийшли до Залу Царства і почали про нас розпитувати. Старійшина сказав, що ми вже пішли і навіть проходили повз їхню схованку. Як не дивно, повстанці нас не бачили. Цей випадок навчив покладатися на Єгову і не втрачати сміливості, коли виникають труднощі». Брат Карпентеро і його дружина дотепер з радістю виконують своє служіння.

Іноді через воєнні конфлікти братам досить нелегко проповідувати. Якщо потрапиш на місце такого зіткнення у невідповідний час, то можеш опинитися під перехресним вогнем. А втім, інколи одна зі сторін попереджає  братів про майбутню сутичку. Тоді вони шукають спокійнішого місця для проповідування і залишаються там, доки не закінчиться перестрілка. Попри все це праця свідчення про Царство успішно виконується, а брати вчаться покладатися на Єгову.

Випробування через нейтралітет

Ісус сказав про своїх послідовників: «Вони не від світу, як і Я не від світу» (Ів. 17:14). Свідки Єгови на Філіппінах, як і їхні брати по всьому світі, не вплутуються в політичні справи чи воєнні конфлікти. Вони ‘не беруть меча’ до своїх рук, а, навпаки, складають зброю, щоб іти шляхом миру, як навчає Єгова (Мат. 26:52; Ісаї 2:4). Їхня нейтральна позиція відома усім філіппінцям, і різні сторони визнають, що Свідки Єгови не є для них загрозою. Проте так було не завжди. Іноді служителям Єгови доводилось чітко показувати свою позицію у цьому питанні. І це служило для них справжнім захистом.

Районний наглядач Вільфредо Ареляно здобув великий досвід у служінні в різних територіях. В одних місцевостях ситуація була стабільною, зате в інших панував неспокій. У 1988 році він відвідав збір, що на півдні центральної частини Філіппін. Повстанці змушували місцевих братів приєднатися до заколоту проти уряду. Однак брати рішуче відмовились.

Вільфредо розповідає про подальші події: «На території збору під час мого візиту перебували урядові війська. Уряд хотів сформувати загони з місцевих жителів для боротьби з повстанцями. На зустрічі з представниками влади брати пояснили, чому вони не приєднуються ні до народного ополчення, ні до заколотників. Хоча така нейтральна позиція обурювала декотрих мешканців, урядовці ставились до нас з повагою».

 Вільфредо продовжує: «Один брат, повертаючись з цього зібрання додому, зустрів озброєних з голови до ніг чоловіків, які вели двох бранців із зав’язаними очима. Його запитали, чи він зустрічався з представниками уряду. Брат чесно відповів, що так. Тоді озброєні чоловіки поцікавилися, чи він приєднався до війська. Коли Свідок пояснив свою нейтральну позицію, йому дозволили повернутися додому. Через кілька хвилин брат почув два постріли і зрозумів, що це стратили чоловіків із зав’язаними очима».

У 1970-х і на початку 1980-х років на Філіппінах діяв закон, який зобов’язував кожного громадянина голосувати. Порушників закону ув’язнювали. Ця ситуація стала для служителів Єгови нагодою, щоб довести відданість Богові. Як і все християнське братство по світі, Свідки Єгови на Філіппінах зберегли свій нейтралітет, не ставши «частиною світу» (Ів. 17:16, НС).

У 1986 році відбулися зміни в уряді та в конституції країни, і обов’язкове голосування було скасовано. Це принесло полегшення для братів. А втім, перед багатьма Свідками — особливо шкільного віку — постали випробування іншого роду.

‘Більше не навчаються війни’

Айрін Ґарсія виростала у провінції Пампанга, в центральній частині Лусону. Перед нею постало випробування, з яким стикається багато молодих людей і в наш час. У середній школі обов’язковим предметом є військова підготовка. Проте школярі, які є Свідками Єгови, приймають особисте рішення не брати участі в підготовці, яка навчає доріг війни. Отож, найперше Айрін помолилась до Єгови про допомогу, а потім, пам’ятаючи приклад трьох вірних єврейських юнаків за часу пророка  Даниїла, пішла до вчителя з військової підготовки, щоб попросити про звільнення з цього предмета (Дан., розд. 3). Хоча вчитель не до кінця зрозумів позицію дівчини, він подякував за її пояснення, але попередив, що відмова від військової підготовки зіпсує їй атестат. Айрін відповіла: «Нічого. Я намагатимусь добре вчити інші предмети». Замість військової підготовки дівчинка отримала інше завдання. Вона каже: «Після того діти Свідків без перешкод отримували звільнення з цього предмета, а я була серед десятьох учнів з найкращими атестатами».

Звичайно, не всі вчителі курсу військової підготовки погоджувались звільняти Свідків від навчання. Декотрі створювали особливі проблеми для учнів випускних класів. Однак попри все це тисячі молодих Свідків, дотримуючись принципів Єгови, навчилися важливого уроку: захист і схвалення Єгови можна отримати лише тоді, коли займаєш тверду позицію на боці Царства Єгови і залишаєшся нейтральним у справах цього світу (Прип. 29:25).

Проводиться більше конгресів

Для народу Єгови зібрання є завжди джерелом радості. Подивімось, як вони проходили. Оскільки перед Другою світовою війною Свідків у країні було мало, великі конгреси почали проводитись лише після війни. Проте брати все-таки намагались зміцнювати збори за допомогою зібрань. Приміром, у «Щорічнику Свідків Єгови за 1941 рік» розповідається про конгрес, який пройшов у березні 1940 року в Манілі.

Як згадувалось раніше, Джозеф душ Сантуш був ув’язнений японцями. Пізніше, на початку 1945 року, його звільнили американські війська. Джозеф душ Сантуш завжди дбав про духовний добробут братів, багато  з яких тільки-но приєднались до організації. Отже було вжито заходів, аби допомогти їм вміло навчати інших біблійної правди за допомогою домашніх біблійних вивчень. Одним із таких заходів став конгрес для всіх вісників країни, котрий відбувся у Лінгаєні в провінції Пангасинан наприкінці 1945 року. Конгрес відвідало приблизно 4000 осіб, а це свідчило про велику кількість зацікавлених. Якою ж радісною була ця подія! Потішало також те, що закінчилася війна.

Відтоді постійно зростала кількість присутніх на конгресах та загальна кількість вісників. Через 17 років вже не 4000, а 39 652 особи відвідали конгрес. Згодом ці великі зібрання проводилися не в одному, а в сімох місцях. Ще через 15 років (у 1977-му) кількість присутніх на обласних конгресах перевищила 100 000. У той час в країні відбулось 20 конгресів. Минуло ще 8 років, і кількість присутніх становила понад 200 000, а в 1997 році — понад 300 000 осіб. У 2002 році запланували провести 63 конгреси — більше, ніж будь-коли раніше. На Філіппінах кожна подорож вимагає чимало зусиль і коштів. Тому коли ці великі зібрання проводяться у різних місцевостях, ближче до домівок братів, то їм легше відвідати ці конгреси. У результаті більше осіб отримує користь з таких духовних бенкетів.

Єгова благословляє зусилля

Відвідувати конгреси було досить нелегко. У 1947 році брати з північної частини Філіппін пливли на двох  плотах річкою Абра, щоб побувати на районному конгресі, що мав відбутися на узбережжі, в місті Віган. Діставшись гирла річки, вони розібрали плоти на колоди і продали їх, аби купити квитки на автобус, яким після конгресу планували повертатись додому в гори. Брати подорожували на конгрес разом зі своїми дітьми. Вони запаслися рисом, дровами і килимками. Протягом цілого конгресу з їхніх облич не сходили усмішки. Маючи з собою рис, дрова, жаровню та килимки, брати подбали про свої основні потреби.

У 1983 році група братів зі збору в Кабурані (південна провінція Давао дель Сур) три дні переходила гірську місцевість, поки дісталася до станції моторних катерів. Потім брати ще один день пливли катером і тільки тоді прибули на місце проведення конгресу. Але вони вважали, що радість від спілкування на обласному конгресі «Царська єдність» була вартою таких зусиль і витрат.

У 1989 році подружжя з міста Ель Нідо, що на острові Палаван, разом з двома дітьми віком два і чотири роки пройшли 70 кілометрів, аби відвідати районний конгрес. Два дні вони пробирались лісом, в якому майже не було протоптаних стежин. Їм до тіла присмоктувались п’явки. Крім того, цілих два дні йшов дощ. Доводилось переходити вбрід чимало річок і потоків. Однак попри всі труднощі сім’я щасливо прибула на конгрес і отримала велику радість від спілкування з братами та сестрами.

Через фінансову скруту в інших місцевостях сім’ї не можуть зібрати достатньо грошей для поїздки на конгрес. Така проблема виникла у Рамона Родріґеса у 1984 році. Його сім’я жила на острові Полільйо на схід від узбережжя Лусону. Цей брат був рибалкою. До конгресу  залишався всього тиждень, а грошей було лише на поїздку для одного з семи членів сім’ї. Вони помолилися про цю проблему до Єгови, і Рамон з 12-літнім сином пішли ловити рибу. Відпливши у море, вони закинули сіті, але нічого не зловили. Пройшло трохи часу. Тоді син почав наполягати, аби підплисти ближче до берега і зробити ще одну спробу. Рамон каже: «Коли ми витягнули сіті, то не повірили власним очам. Риби було так багато, що ми наповнили нею цілий човен». Вони зловили понад 500 кілограмів риби! Продавши улов, сім’я Родріґесів отримала значно більше грошей, ніж було потрібно для поїздки.

Наступного вечора кілька братів, які теж хотіли відвідати конгрес, закинули сіті у тому ж місці і зловили 100 кілограмів риби. Рамон додає: «В той самий час і в тому самому місці закинули сіті рибалки, котрі не були Свідками, однак, на здивування, не зловили жодної риби. Рибалки говорили між собою: «Це їхній Бог благословив їх, бо вони збираються на конгрес». Сім’ї філіппінських братів не раз пересвідчувались: коли ставити духовне на перше місце у житті і діяти згідно з молитвами, то це принесе радість і благословення Єгови.

Незабутні конгреси

Поклонники Єгови по цілій землі, в тому числі на Філіппінах, тепло згадують про минулі конгреси. Хоча всі конгреси є цінними, проте деякі набирають особливого значення і глибоко западають у розум і серце. Іноді це міжнародні конгреси або обласні конгреси, на яких місіонери розповідають випадки зі служіння в інших країнах.

Як уже згадувалось, багато філіппінських братів і сестер служать місіонерами у країнах Азії і на островах  того регіону. Кілька разів Свідки з цілого світу жертвували кошти, щоб допомогти місіонерам приїхати на конгреси у рідні країни. Філіппінські місіонери також отримали пожиток з такої підтримки братів. У 1983, 1988, 1993 та 1998-му роках десятки місіонерів приїхали, аби разом зі своїми рідними і друзями побувати на конгресах. Звіти за 1988 рік показують: 54 місіонери з 12 країн відвідали конгреси на Філіппінах. На той час ці брати і сестри провели у повночасному служінні в середньому 24 роки. Усім дуже сподобались їхні інтерв’ю та випадки зі служіння.

Неможливо забути також конгреси, що відбувалися за дуже складних обставин, які все ж не згасили запалу братів. Наприклад, у 1986 році, якраз перед конгресом «Божественний мир», над містом Сурігао, що на острові Мінданао, пронісся тайфун зі швидкістю 150 кілометрів за годину. Було сильно пошкоджено дах стадіону. Також повністю вийшла з ладу система електропостачання міста,  і її вдалося налагодити лише після конгресу. Воду довелося носити за 6 кілометрів. Однак це не перешкодило Свідкам провести конгрес. Брати зібрали вцілілі уламки сцени і з них спорудили нову у спортзалі, що був недалеко від стадіону. Вони взяли напрокат генератор і підключили освітлення, озвучення та холодильник для їдальні. Очікувалось, що буде 5000 присутніх, а відвідало конгрес аж 9932 особи! Ці брати довели, що поклоняються Богу не лише за сприятливих обставин.

Особливо запам’ятались філіппінським братам міжнародні конгреси. Керівний орган запланував їх провести у Манілі в 1991-му і 1993-му роках. Делегати справили сильне враження на мешканців міста. Це була чудова нагода взаємно підбадьоритись, особливо для місцевих братів і сестер, більшість з яких не мають коштів на подорож за кордон (Рим. 1:12). Делегатів з інших країн приємно вразила щирість і гостинність філіппінських братів. Одна подружня пара зі Сполучених Штатів Америки написала: «Щиро дякуємо за ваш теплий прийом. Ви зустріли нас з розкритими обіймами і виявили стільки любові!»

У 1993 році конгреси проходили у Манілі одночасно на трьох стадіонах. Коли на одному із них виголошував промову член Керівного органу, на двох інших стадіонах її слухали через телефонний зв’язок. Делегати були зворушені, почувши про випуск «Перекладу нового світу Християнських Грецьких Писань» тагальською мовою. Молода сестра сказала: «Я дуже зраділа, бо завжди мріяла про «Переклад нового світу» тагальською. Я навіть не сподівалася отримати його на цьому конгресі!»

У 1998 році ситуація змінилася. Вперше після 1958 року Філіппіни отримали запрошення на конгреси поза  межами своєї країни. Отож, 107 вісників вирушили до західного узбережжя Сполучених Штатів Америки, а у вересні 35 братів мали привілей відвідати міжнародний конгрес у Кореї. Ці незабутні конгреси відіграли важливу роль у навчанні народу Єгови, посприяли єдності й заохотили триматися Єгови як своєї твердині.

Тепер подивімось, як проводилась проповідницька діяльність у цій багатомовній країні?

Добра новина поширюється багатьма мовами

Як уже згадувалось, люди зазвичай швидше приймають правду, якщо їх навчати рідною мовою. Це нелегко зробити через велику кількість мов на Філіппінах. Проте Свідки Єгови прагнуть допомогти людям, тому намагаються свідчити і видавати біблійну літературу рідними мовами філіппінців.

Як правило, різним мовним групам свідчать ті, хто говорить їхніми мовами. У випадку, коли дуже мало Свідків знають мову, ревні вісники і піонери беруться  за її вивчення. Цим вони наслідують апостола Павла, який «для всіх... був усе» (1 Кор. 9:22).

Офіційною мовою у Філіппінській Республіці є англійська. Філіппіни займають четверте місце серед країн, у яких найбільше мешканців розмовляє англійською. Однак для більшості ця мова не є рідною. Оскільки не всі добре читають англійською, то необхідно видавати публікації кількома філіппінськими мовами. Упродовж років Свідки Єгови переклали біблійні публікації принаймні 17 із них. Деякими мовами перекладено лише одну чи дві брошури, це стосується таусугської, мови мусульманського населення на півдні, та ібанагської, мови невеличкої етнічної групи у найвіддаленішій північній точці країни. Переважно люди добре розуміють якусь із семи основних мов, якими перекладається і друкується «Вартова башта». Отож духовна програма зібрань, районних і обласних конгресів проходить в основному цими мовами.

Віднедавна уряд країни почав заохочувати населення використовувати філіппінську мову, яка, по суті, дуже схожа на тагальську. Пройшло кілька десятків років, і результати такого заохочення стали очевидними. Люди почали більше спілкуватися філіппінською. Зросла кількість публікацій, виданих цією мовою. Тим часом використання інших мов залишається без змін або зменшується. Це видно і по тиражу журналу «Вартова башта». У 1980 році загальний тираж тагальською мовою становив 29 667 примірників, а у 2000 році це число зросло в 4 рази і досягло 125 100 примірників. Протягом того ж періоду тираж «Вартової башти» англійською майже не змінився, а іншими філіппінськими мовами зріс на незначну кількість.

 Родина Бетелю підтримує працю в полі

У філіалі Свідків Єгови в місті Кесон-Сіті, яке є частиною мегаполіса Маніли, служать повночасно 380 братів і сестер. З них 69 перекладають публікації рідними мовами філіппінців та коректують зроблений переклад. Недавно група перекладачів завершила переклад Єврейських Писань «Перекладу нового світу» трьома мовами: себуанською, ілоканською і тагальською. Відтоді як 1993 року вийшов друком переклад Грецьких Писань, брати з нетерпінням чекали на повний «Переклад нового світу». Як же вони зраділи, коли на обласному конгресі, що відбувся наприкінці 2000 року, отримали «Переклад нового світу» тагальською мовою! Видання себуанською та ілоканською з’явились невдовзі. Сотні тисяч людей тепер отримують користь з цього зрозумілого, точного і послідовного перекладу Святого Письма.

Члени філіппінської родини Бетелю мають різне походження та розмовляють 28 мовами і діалектами. Отож, багато з них добре кваліфіковані для того, щоб перекладати біблійні публікації. Проте переклад — це лише частина роботи, яка виконується у Бетелі.

 Служителі Бетелю виконують різноманітні завдання, котрі сприяють найважливішій праці — праці проповідування. Декотрі брати друкують журнали й іншу літературу. Добровільні служителі також доставляють публікації у різні куточки Лусону. Багато бетелівців виконують призначення, пов’язані з функціонуванням дому Бетелю: готують їжу, прибирають, ремонтують обладнання тощо. Частина братів призначена у відділ служіння, який допомагає зборам, роз’їзним наглядачам і повночасним служителям в полі та веде листування багатьма мовами. Лише спробуйте уявити, скільки листів приходить від зборів, яких по всьому архіпелазі налічується близько 3500!

Від часу заснування філіалу в 1934 році й до середини 1970-х за його діяльністю наглядав служитель філіалу, або наглядач. Після того як Джозеф душ Сантуш повернувся до Гаваїв, приблизно 13 років ці обов’язки виконував Ерл Стюарт — місіонер з Канади. Потім упродовж коротких періодів наглядачами філіалу служили ще  два брати. У 1966 році служителем філіалу призначили Дентона Гопкінсона — брата, який прибув на Філіппіни 1954 року. Він ревно виконував своє служіння майже десять років, доки організація Єгови не ввела по всьому світі новий розпорядок нагляду у філіалах.

Відповідно до вказівок для усіх філіалів, з лютого 1976 року нагляд почав здійснюватися не однією людиною, а Комітетом філіалу. Ця група кваліфікованих чоловіків, що служать під проводом Керівного органу, стала відповідальною за рішення, пов’язані з працею проповідування та діяльністю філіалу. Спочатку Комітет філіалу на Філіппінах складався з п’яти братів. Оскільки майже всі вони були місіонерами з закордону, здавалось розсудливим збільшити число філіппінських братів. Через деякий час ще два брати були призначені служити членами Комітету.

Переваги нового розпорядку відразу стали явними. Дентон Гопкінсон, який служить координатором Комітету філіалу, каже: «Озираючись назад, можна побачити, що така зміна була мудрою і своєчасною. Організація постійно росте, і одна особа не могла б упоратись з таким величезним обсягом роботи. Тепер відповідальність порівну поділено між кількома братами».

У Приповістей 15:22 сказано, що «задуми... при численності радників здійсняться». Радитись з іншими — мудро. Комітет філіалу на Філіппінах дотримується цього принципу. Відтоді як брат Гопкінсон почав служити наглядачем філіалу, обсяг роботи збільшився і кількість служителів Бетелю зросла в десять разів. Нині Комітет філіалу складається з п’яти слуг Єгови, які провели у служінні десятки років. Кожен із них має за плечима в середньому понад 50 років повночасного служіння.  Увесь їхній досвід надзвичайно сприяє праці, яка під керівництвом Єгови швидко просувається на островах. Комітет філіалу і родина Бетелю вважають великим привілеєм можливість підтримувати цю працю.

Звіщають правду «усяким людям»

Виконання проповідницької праці узгоджується з Божою волею, яка полягає в тому, щоб «усякі люди спаслися і прийшли до точного знання правди» (1 Тим. 2:4, НС). Кому принесла користь праця ревних вісників на Філіппінах?

Марлон завжди потрапляв у якусь халепу. Він курив, напивався, вживав наркотики і водився з такими ж, як сам. У селі його вважали пропащим. Якось у дім Марлона завітали Свідки Єгови, і його мати зацікавилась звісткою про Царство. Щоб провести з нею вивчення, піонери щоразу йшли пішки по курних і багнистих дорогах. Спочатку Марлон байдуже ставився до вивчення. Брати, котрі проводили вивчення з його мамою, бачили його лише іноді, проте щиро ним цікавилися. З часом  Марлон не тільки почав вивчати Біблію, а й підстриг волосся, яке було в нього аж до пояса, і прийшов на зібрання у Зал Царства. Він швидко робив поступ. Односельчани були вражені докорінними змінами у його житті. Сьогодні Марлон служить сталим піонером і звіщає правду іншим. Що допомогло йому прийняти правду? За словами Марлона, це наполегливість піонерів, які проводили вивчення з його мамою.

Іноді може видаватись, що декотрі люди не схильні до правди. Все ж вісники доброї новини не мають упередженого ставлення до людей, а дають кожному нагоду почути правду. На маленькому острові Маріндук спеціальна піонерка проповідувала в одному будинку. Закінчуючи розмову з мешканцем, вона запитала, чи ще хтось живе у цьому домі. Господар відповів, що на другому поверсі є мешканці, але додав: «Не йдіть туди. Там злий чоловік, і він швидко спалахує гнівом». Проте піонерка вирішила: йому теж слід дати нагоду почути звістку про Царство. Підійшовши до дверей, сестра побачила, що на неї вже чекають. Вона усміхнулась і запропонувала безплатне домашнє біблійне вивчення. На її здивування, Карлос — так звали чоловіка — з радістю погодився. Розпочалося вивчення з ним і його дружиною.

Коли піонерка прийшла вдруге, Карлос розповів, що у них виникли серйозні проблеми, і вони навіть пробували покінчити життя самогубством. Почувши, що сестра прийшла до сусідів з першого поверху, Карлос приклав вухо до підлоги і слухав їхню розмову. Він також чув, як господар переконував піонерку не йти нагору. Карлос почав молитись, аби вона не послухалася поради і прийшла до них, бо сподівався, що цей візит  принесе їм з дружиною душевний мир, про який вони так просили. І справді, вивчення Біблії допомогло їм знайти цей мир. Вони охрестилися, і тепер дружина Карлоса служить сталим піонером.

Інший чоловік, на ім’я Віктор, цікавився буддійськими і католицькими вченнями. Він замислювався, чому у світі стільки релігій. Віктор постановив знайти правду. Дослідивши іслам, індуїзм, синтоїзм, конфуціанство, теорію еволюції та інші філософські вчення, він не знайшов задовільних відповідей. Під час таких пошуків цей чоловік зрозумів, що лише Біблія містить точні пророцтва. Отож він зосередився на вивченні Біблії. В ході дослідження Святого Письма він і його дівчина, на ім’я Марібел, зробили висновок, що вчення про Трійцю, пекельний вогонь та чистилище є фальшивими. А втім, чогось не вистачало.

Після одруження Віктор якось зустрівся зі Свідком Єгови. З розмови Віктор дізнався, що треба вживати Боже ім’я. Перевіривши, чи про це написано в його Біблії, він одразу почав вживати ім’я Єгови у своїх молитвах. Невдовзі цей чоловік вже відвідував зібрання у Залі Царства і робив швидкий духовний поступ. Віктор і Марібел охрестилися у травні 1989 року. Сьогодні він служить роз’їзним наглядачем і підбадьорює братів і сестер у зборах.

Піонери допомагають людям за різних обставин. Прімітіва Лакансанділі, спеціальна піонерка на півдні Лусону, почала біблійне вивчення з подружньою парою в одному селі. У подружжя було двоє дітей. Жили вони бідно. Якось, прийшовши на біблійне вивчення, Прімітіва побачила жахливу картину: найстарша дитина сиділа у підвішеному мішку і плакала. Сестра розповідає:  «Мати тримала в руці ніж, збираючись вбити дитину. Я зупинила її і запитала, чому вона це робить. Мати відповіла, що у них сильна фінансова скрута. Прімітіва показала біблійні поради, які можуть зарадити їхній проблемі, і це допомогло врятувати життя дитині. Сім’я далі вивчала Біблію і почала відвідувати зібрання, хоча для цього щоразу потрібно було долати 8 кілометрів. Подружжя зробило прогрес і охрестилося. Нині чоловік служить старійшиною в зборі. Прімітіва продовжує: «Дитина, яку мало не вбили, сьогодні є сталим піонером. Справді, праця, яку доручив своїм слугам Єгова, не тільки дає надію на майбутнє, але й рятує життя тепер».

Служіння там, де більша потреба

На Філіппінах все ще є багато територій, де мало вісників Царства. Туди переїхали декотрі піонери і вісники. Наприклад, Паскуаль і Марія Татой служили сталими піонерами. Вони зголосилися допомогти Анеліто Балбоа, спеціальному піонеру, який опрацьовував територію на острові Корон, що на заході Філіппін. Аби забезпечити себе речами першої необхідності, Паскуаль ще з одним братом ловив рибу, а Марія готувала на продаж страви з клейкого рису.

Коли їх відвідував районний наглядач, він згадав про острів Куліон. Там була колонія прокажених і всього чотири вісники. Районний наглядач запропонував сім’ї Татой поїхати туди. Паскуаль і Марія погодились, і Єгова поблагословив їхні зусилля. З чотирьох вісників на Куліоні виросло два збори.

У середині 1970-х років велика кількість біженців утікала морем із В’єтнаму. Більшість з них зрештою опинились на Філіппінах. Табори біженців існували тут близько  20 років. Великий табір був розміщений на острові Палаван. Декотрі філіппінські брати зголосилися нести правду цим біженцям. На допомогу приїхав брат зі Сполучених Штатів Америки, який розмовляв в’єтнамською. В результаті дехто у таборі прийняв правду, а інші пізнали ім’я Єгови і познайомилися з його Свідками перед тим, як залишити табір.

У багатьох віддалених територіях Філіппін служать спеціальні піонери. Вони часто запрошують інших вісників та піонерів, аби разом опрацьовувати віддалені місцевості. Ось що розповідає Норма Балмаседа про працю в гірській провінції Іфугао: «Як правило, в дорогу ми вирушаємо у понеділок. З собою беремо сумки з літературою, а також одяг  та їжу, яких має вистачити до суботнього ранку. В суботу після обіду ми повертаємося, щоб встигнути на зібрання збору».

Декотрі збори організовують проповідницькі подорожі, і особливо використовують для цього сприятливу погоду. Щоб дістатись до найвіддаленіших куточків території, потрібно кілька днів, а то й тиждень. Ніканор Еванхеліста, який нині служить у Бетелі, згадує: «Ті, хто цікавився звісткою у сільських місцевостях, відповідно до звичаю, казали братам: «Заночуйте у нас. Ви теж можете готувати тут їжу». Іноді піонери вивчали Біблію з зацікавленими до пізньої ночі, бо потім могли залишитись у них на нічліг».

Аета пізнають правду

Намагаючись свідчити усіляким людям, слуги Єгови встановили контакт з аета, яких також називають негритосами. Племена аета вважаються корінним населенням Філіппін. Їх дуже мало, і дістатися до них не завжди легко, оскільки більшість веде кочовий спосіб життя в гірських лісах, займаючись мисливством і збиранням фруктів та овочів. Аета в дечому подібні до африканських пігмеїв: вони мають темну шкіру і кучеряве волосся, їхній ріст менший ніж 150 сантиметрів. Дехто з них перейняв спосіб життя сучасного суспільства, інші ж оселились у постійних помешканнях недалеко від міст і сіл. Колись аета жили в горах навколо вулкана Пінатубо, але його виверження змусило їх залишити ту місцевість.

Ще одна група аета живе на острові Панай, що в центральній частині Філіппін. Тут мешкає Лодібіко Іно та його сім’я. Відтоді як Лодібіко почав застосовувати біблійні  принципи, його життя дуже змінилося. Цей чоловік пригадує: «Раніше я мав багато згубних звичок: жував горіх бетель, палив, зловживав алкоголем і був пристрасним азартним гравцем. Також я був дуже жорстоким. Наша сім’я поступово розпадалася. Якщо б я не покинув ці звички, то, можливо, давно втратив би життя. Тепер мій організм очистився. Зуби, які колись мали червонуватий відтінок, стали білими. Я служу старійшиною в зборі. Всі ці благословення дав мені Бог Єгова». Подібно до цієї сім’ї аета, навіть люди з маленьких племен втішаються свободою, завдяки тому, що простують стежками Єгови (Ів. 8:32).

Свобода для тих, хто ув’язнений

Допомогу також отримують особи у місцях позбавлення волі. Починаючи з 1950-х років, Свідки Єгови докладають особливих зусиль, аби відвідувати тих, хто сидить за ґратами. Чимало таких людей прийняло дорогу правди.

Софроніо Хаінкадто ще в юнацькому віці приєднався до бунту проти уряду. Його арештували і засудили до шести років ув’язнення. У лусонській тюрмі Нью-Білібід він помітив в’язня, котрий не відвідував релігійних богослужінь, як інші. Софроніо дізнався, що цей чоловік став Свідком Єгови. І вони почали майже кожного дня обговорювати Біблію. Софроніо каже: «Я зрозумів, що те, за що боровся, насправді не може змінити суспільство на краще». Він дізнався, що лише Боже Царство принесе бажані зміни. З підтримкою братів із найближчого збору Софроніо зробив духовний поступ і охрестився в тюремній ямі з водою, яку використовували для підливання рослин.

 Відбувши покарання, Софроніо розпочав стале піонерування, а згодом — спеціальне. За час свого повночасного служіння він допоміг 15 особам прийняти правду. Після одруження у нього народилось шестеро дітей. Троє дітей Софроніо нині служать повночасно, один з них є районним наглядачем. У 1995 році двоє його синів навчались на Школі службового вдосконалення. Правда подарувала справжню свободу Софроніо, його сім’ї і тим, кому він допоміг.

В Івахізькій виправній колонії, що на острові Палаван, спеціальні піонери отримали дозвіл проповідувати, а навіть побудувати маленький Зал Царства. В’язень, засуджений за підпал, крадіжку та кілька вбивств, почав вивчати Біблію. В його житті відбулися величезні зміни, коли він став застосовувати те, чого вчився з книжки «Ви можете жити вічно в Раю на землі».

Відсидівши у колонії понад 23 роки, цей чоловік отримав повідомлення про звільнення. Він прагнув знову жити з членами своєї сім’ї. Однак вони соромилися ним і так його боялися, що написали йому: «Будь ласка, не повертайся». Родичі не знали про те, як сильно Боже Слово вплинуло на його життя. Як же вони були здивовані, коли до їхнього міста повернувся спокійний та мирний християнин!

У Мандалуонг (мегаполіс Маніла) розташована найбільша на Філіппінах жіноча тюрма. Багато років Свідки Єгови мали обмежений доступ до цього закладу. Проте ситуація змінилася, коли туди перевели жінку, яка вже вивчала Біблію. Адміністрація сказала, що жінка має приєднатися до якоїсь релігійної групи, але вона відмовилась, пояснивши, що хоче поклонятися лише зі Свідками Єгови. Адміністрація тюрми дозволила Свідкам  щотижня відвідувати заклад. Відтоді кілька жінок вже охрестилися, і найближчий збір регулярно проводить тут вивчення «Вартової башти» та інші зібрання.

Звістка правди принесла тим, хто за ґратами, виняткову свободу. Ці люди також дорогі в очах Єгови, і народ Бога радіє, що може їм допомагати.

Довголітні служителі продовжують свідчити

У біблійній приповісті сказано: «Сивизна — то пишна корона, знаходять її на дорозі праведности» (Прип. 16:31). Справді, як приємно бачити тих, для кого радість у Єгові була твердинею протягом багатьох років!

Перед Другою світовою війною теократична організація на Філіппінах була нечисленною. Легко перелічити всіх вісників, які почали своє служіння у той час. Тому знайомство з Леодеґаріо Барлааном особливо підбадьорює. Цей брат служить повночасно з 1938 року. У роки війни він та його товариші зазнали знущань з рук японців, але не припинили проповідувати. По закінченні війни брат Барлаан продовжив повночасне служіння разом зі своєю дружиною Натівідад, згодом їх запросили в  роз’їзну працю. Пізніше вони служили як немічні спеціальні піонери в провінції Пангасинан. Натівідад померла у 2000 році, а Леодеґаріо далі залишається у своєму призначенні. Його рішучість робити те, що завжди, тобто проповідувати, є заохоченням для кожного.

Проповідування доброї новини швидко набрало розмаху після Другої світової війни. Багато тих, хто тоді пізнав правду, продовжують служити донині. Наприклад, під час війни Пасіфіко Пантас прочитав біблійні публікації своїх сусідів, котрі були Свідками. Він каже: «Я почав відвідувати зібрання. Потім подав заяву на загальне (тепер — стале) піонерське служіння, хоча ще не був охрещений. Мені сказали, що спочатку треба охреститися, і я так зробив». Це було 1946 року. Служачи піонером, Пасіфіко проповідував у різних частинах країни. Він також мав інші привілеї. Брат Пантас розповідає: «Мене запросили на навчання у 16-му класі школи «Ґілеад», а у 1950 році — на міжнародний конгрес у Нью-Йорку. Після закінчення школи я служив районним наглядачем у штатах Міннесота і Північна Дакота (США), а потім повернувся до Філіппін, щоб служити обласним наглядачем регіону, розташованого на південь від річки Пасіг,— від Маніли аж до Мінданао».

Упродовж наступних років брат Пантас виконував різноманітні призначення у Бетелі і служив роз’їзним наглядачем. Пізніше, у 1963 році, він одружився. Коли народилися діти, вони з дружиною мусили зосередитися на вихованні дітей. Сім’я Пантас продовжувала разом служити Єгові, й усі троє синів стали хвалителями Єгови. Сьогодні вони служать старійшинами. Один із них закінчив Школу службового вдосконалення, а інший служить у Бетелі. Незважаючи на похилий вік, брат  Пантас і далі справляє позитивний вплив на братів і сестер у своєму зборі.

Відповідні місця для поклоніння Єгові

Лише віднедавна народ Єгови на Філіппінах став збиратися для поклоніння у Залах Царства. Роками більшість збиралася у помешканнях братів. Звичайно, навіть у першому столітті християни проводили зібрання у своїх домах (Рим. 16:4). Однак сьогодні збори є набагато більшими, тому виникла потреба у місцях для поклоніння, в яких могла б зручно розміститися велика кількість людей.

Дейвід Ледбеттер каже: «Чимало зборів не могли собі цього дозволити через брак коштів. Навіть у такому великому місті, як Маніла, ми мали тільки один Зал Царства, що був побудований на ділянці землі, яка належала збору. В усіх інших місцях, де були Зали Царства, зборам належала тільки будівля». Брати жили настільки бідно, що не могли купити земельної ділянки.

Отже, Свідки використовували будь-які придатні будівлі для тимчасових Залів Царства. Вони також охоче надавали для цього власні помешкання. Наприклад, Дентон Гопкінсон пригадує Сантоша Капістрано, брата з Маніли, котрий віддав другий поверх свого будинку під Зал Царства, який використовували понад 40 років. Брат Гопкінсон розповідає: «Після смерті дружини брата Капістрано його діти жили на першому поверсі. Майже весь другий поверх займав Зал Царства. Сантош мав лише маленьку кімнатку з кухнею поряд із Залом. Ви, можливо, думаєте, що це було обтяжливо, проте брат Капістрано дуже радів, що мав Зал Царства у власному домі. Ось такий дух виявляли тоді брати».

 Зрештою з’явилась можливість будувати Зали Царства на земельних ділянках, які належали зборам. Оскільки зросла вартість песо, а також у 1980-х роках було підвищено заробітну плату, брати змогли позичити гроші. Отож, багато зборів взяли позику.

Ситуація значно покращилася після того, як Керівний орган запровадив спеціальну програму. У Сполучених Штатах Америки та Канаді було оголошено про створення Фонду для будівництва Залів Царства, і невдовзі Філіппіни отримали частину пожертвуваних грошей. Такий розпорядок, в основі якого лежить принцип «щоб рівність була», дозволив зборам брати позику (2 Кор. 8:14, 15). Програма будівництва поступово розгорталась, і все більше зборів, які дізнавались про ефективність цієї програми, прагнуло мати власний Зал Царства.

Які величезні зміни відбулися завдяки цьому розпорядку! Стосовно позик на будівництво Залів Царства філіал написав: «Усього розпочато будівництво понад 1200 Залів Царства. Це стало відчутним для всієї країни». Хоча на початку основна частина коштів фонду надходила з інших країн, з часом філіппінські брати змогли самі підтримувати цю програму будівництва. З філіалу надійшло повідомлення: «Вже кілька років будівництво Залів Царства повністю фінансується поверненими позиками та пожертвами братів з Філіппін. Це показує, що навіть у країнах з важкою економічною ситуацією можна досягнути добрих результатів, якщо створити спеціальний фонд».

Нині багато зборів мають власні Зали Царства. Усього в країні налічується коло 3500 зборів, і чимало все ще потребує власного місця для поклоніння. Однак близько  500 із цих зборів складаються з 15 або й менше вісників, які не спроможні взяти позику. Тому останнім часом збори отримують заохочення об’єднуватись, щоб будівництво Залів Царства було доцільним.

Зміна поглядів щодо розкладу зібрань

Деякі збори мають свій Зал Царства, деякі не мають, а проте існує інша трудність — Зали Царства розташовані у віддалених районах. Щоб дістатися на зібрання, братам доводиться йти пішки по горбистій місцевості дві, чотири, а навіть більше годин. Тому в таких територіях незручно збиратися на зібрання цілим збором частіше, ніж раз у тиждень. Отже багато зборів проводили усі зібрання, крім книговивчення, в один день. Брати готувалися до всіх чотирьох зібрань і брали з собою їжу. Завдяки цьому довгу відстань до місця зібрання треба було долати лише раз у тиждень, а вся інша діяльність, така, як польове служіння, виконувалася поблизу дому в інші дні тижня.

Упродовж 1980-х років цей розклад перейняли збори, які не були віддаленими, і навіть збори у містах. Мабуть, через фінансові труднощі дехто вважав, що в такий спосіб можна економити кошти. Чим менше днів, коли проводяться зібрання, тим менше витрачається часу і грошей. Для інших братів такий розклад був зручним, бо дозволяв використовувати решту днів на особисті справи, такі, як освіта чи робота.

Все більше зборів в один день проводили чотири зібрання, а деякі — навіть усі п’ять! Це означало, що збори на Філіппінах відходили від заведеного порядку, якого дотримується народ Єгови по всьому світі, збираючись на зібрання три дні на тиждень. Брати дещо втратили рівновагу. Зональний наглядач, котрий відвідував Філіппіни у  1991 році, звернув на це увагу. У свою чергу питання обговорили з Керівним органом. Відповідь братів була такою: «Ми не вважаємо, що подібний розклад зібрань є прийнятним, окрім випадків, коли це справді потрібно». Висновок Керівного органу повідомили спочатку зборам у містах, а потім у сільських місцевостях.

Було наголошено: коли проводити програму зібрань окремо, а не охоплювати всього матеріалу за три з половиною чи чотири години, то збір триматиметься прийнятого по всьому світі порядку і швидше зростатиме духовно. Розклад зібрань, якого дотримувались на Філіппінах, був важким для маленьких дітей і новозацікавлених. Старійшини могли якісніше готуватися до одного чи двох зібрань, аніж до кількох одночасно.

Як збори відреагували на цю пораду? Більшість прислухалась до неї і негайно зробила зміни, аби проводити зібрання серед тижня. Сьогодні усі збори, за винятком  дуже віддалених, мають досить збалансовану духовну програму кожного тижня.

Зали конгресів

Роками районні конгреси проводили на шкільних і міських стадіонах, у спортивних залах та інших громадських приміщеннях. Попри будь-які незручності брати цінували кожну нагоду для радісного спілкування.

Як і у випадку з Залами Царства, побудувати Зал конгресів було непросто через брак фінансів. А втім, багато районів прагнули мати власне місце для поклоніння. Тому було споруджено кілька скромних Залів конгресів. Переважно їх використовує один чи два райони, а не група районів, як в інших країнах. Зазвичай землю — зокрема ділянки в сільських місцевостях — було пожертвувано або куплено за прийнятну ціну. Потім брати складали свої пожертви і будували просту будівлю. Часто зал був без стін і мав лише покриття, яке захищало слухачів від сонця, бетонну підлогу, підвищення для сцени та сидіння.

 Побудувати хоча б такий Зал конгресів на території мегаполіса Маніли було неможливо. Основною причиною були високі ціни на землю і на будівництво споруди з підхожим для міста виглядом. Тамтешні збори жертвували у фонд для будівництва, однак отриманих коштів не вистачило б навіть на купівлю землі. Упродовж 1970, 1980 і більшої частини 1990-х років конгреси  в Манілі проходили у школах, на стадіонах та подібних місцях.

Тим часом кількість зборів і районів на території мегаполіса Маніли продовжувала зростати, тому потреба в Залах конгресів стала ще нагальнішою. Почалися пошуки підхожої земельної ділянки. Усі збори отримали листи, в яких повідомлялось про особливу нагоду — фінансово підтримати цей проект. У 1992 році було знайдено ділянку, яка мала площу 6 гектарів і розташовувалася поблизу району Лагро на півночі мегаполіса Маніли.

Збори Маніли підтримали будівельний проект своїми пожертвами і також вислали добровільних робітників. Аби допомогти в будівництві, з кількох країн прибули міжнародні служителі. Один із них, Росс Претт із Нової Зеландії, пригадує: «В березні 1997 року ми отримали з Брукліна дозвіл на початок будівництва. Було багато земляних робіт: ми вивезли 29 000 кубометрів ґрунту, щоб приготувати місце для будівництва. На будові працювало від 50 до 60 постійних працівників. Зал конгресів закінчили в листопаді 1998 року». Потім відбулося присвячення. Оскільки зал був розрахований на 12 000 осіб, там могли проходити й обласні конгреси. Цей Зал конгресів не має стін, тому присутні, слухаючи програму конгресу, можуть відчувати подув легенького тропічного вітру. Нині шістнадцять районів з Маніли та довколишньої території регулярно збираються в цьому залі, щоб отримати духовне навчання.

Розбудова філіалу

В міру того, як зростала кількість зборів і районів, збільшувався обсяг роботи у філіалі. У 1980 році в країні налічувалось 60 000 вісників. Не минуло й десяти  років, як Філіппіни приєдналися до країн, кількість вісників у яких становила 100 000. У той самий період родина Бетелю збільшилася від 102 до 150 осіб. Проте приміщення філіалу стали тісними ще на початку 1980-х років. Виникла потреба у розширенні.

Керівний орган дав вказівки підшукати відповідне місце. Фелікс Феардо розповідає про те, що відбувалось: «Ми ходили від дому до дому, аби дізнатися чи не продає хтось власності недалеко від Бетелю. Філіппінці та китайці, які були власниками, казали, що нічого не продають. Один із них навіть заявив: «Китайці свого не продають. Ми тільки купуємо. Ми ніколи не продаємо». Отож тоді видавалося, що поблизу філіалу нема жодного підхожого місця.

Почалися пошуки ділянок в інших місцях. Філіал був готовий при потребі навіть виїхати з міста. Незабаром знайшлося кілька місць у сусідніх провінціях. Керівний орган особливо зацікавився великою ділянкою землі біля Сан-Педро (Лагуна), її запропонував брат за прийнятну ціну. Було дано згоду на купівлю. Розпочалося планування офісів, житлових приміщень та друкарні на цій ділянці. Однак з плином часу виявилось, що на цей переїзд не було волі Єгови. Виникли труднощі через відсутність телефонного зв’язку, погані дороги та високий рівень злочинності. Було очевидно, ця ділянка — не найкраще місце для філіалу. Отож з неї зробили ферму, яка допомагала задовольняти потреби родини Бетелю. Все ж проблема з розширенням філіалу залишалась нерозв’язаною.

Різка зміна обставин, здавалося, вказувала на керівництво Єгови. Фелікс продовжує: «Несподівано наш найближчий сусід повідомив: «Ми продаємо свою ділянку  — 1000 квадратних метрів. Хочемо запропонувати її вам». Отже, Керівний орган сказав, щоб ми її купили. Ми вважали, що маємо достатньо площі для розширення філіалу, тому подали будівельні проекти на розгляд всесвітнього центру. Однак нам відповіли: «Мабуть, варто придбати ще більше землі. Вам потрібно трохи більше».

Відразу після того до філіалу прийшли лікар і адвокат і сказали: «Ми хотіли б продати вам свою ділянку». Так ми отримали ще 1000 квадратних метрів. Потім сусідка виявила бажання продати один гектар землі. Жінка встановила досить прийнятну ціну. Ми думали, що тепер маємо достатньо місця для розбудови. Але брати із всесвітнього центру сказали: «Пошукайте ще».

Допомога надійшла з несподіваного джерела. Лікар і адвокат, які продали нам земельну ділянку, обійшли сусідів і переконали їх продати нам землю. Сусіди по черзі пропонували філіалу свої ділянки. Коли брати придбали майже всю довколишню землю, до всесвітнього центру знову надіслали план. І знову відповідь звучала так: «Вам потрібно більше». Брати почали думати: «Куди ж нам ще йти? Ми спробували усі можливі варіанти поблизу».

Майже в той самий час філіал отримав повідомлення по телефону, яке стосувалося ділянки бізнесмена, котрий казав, що «китайці свого не продають». Тепер вона продавалась! Фелікс пояснює: «З братом Лічем ми дізналися, що ніхто не був зацікавлений тою ділянкою. Тому ми придбали її за дуже низькою ціною. Схоже, що рука Єгови була у цій справі». Брати купили ще один гектар землі, перш ніж всесвітній центр сказав: «Маєте достатньо для того, щоб планувати будівництво».

 З роками змінилися обставини, і більше не було потреби мати ферму в Сан-Педро. Продукти для родини Бетелю могли купувати за гуртовими цінами, і це обходилося дешевше, ніж вирощувати їх на фермі. Отож прийняли рішення її продати. В 1991 році ферма перейшла до рук нового власника. Кошти від продажу використали на покриття витрат у будівництві нових приміщень філіалу.

Будівництво нового філіалу

Тепер площа землі, якою володів філіал, була втричі більшою від площі ділянки, яку придбали у 1947 році  (тоді площа ділянки становила один гектар). Регіональне інженерне бюро у філіалі Свідків Єгови в Японії розробило проект, і в середині 1988 року почалися приготування до будівництва. Декотрі старі дерев’яні будинки було знесено. Планувалося, що новий комплекс включатиме 11-поверховий житловий будинок, велику 2-поверхову друкарню, а також Зал Царства.

Окрім випускників школи «Ґілеад», яких призначили допомогти у проекті, приїхало майже 300 постійних міжнародних служителів і тимчасових міжнародних добровольців із п’яти країн. Сусіди дивувалися, що на допомогу прибули іноземці. Мешканці були вражені ще більше, коли дізнались, що значна кількість будівельників приїхали за власний рахунок! Місцеві брати і сестри також вносили свій вклад в атмосферу міжнародної єдності.

У будівництві, як і в купівлі земельної ділянки, було очевидним керівництво Єгови. Наприклад, необхідний вид покрівельного матеріалу виробляла лише одна компанія на Філіппінах, і в її списках замовлення філіалу стояло на 301 місці! Брати домовилися про зустріч з віце-президентом фірми і пояснили йому, що наше будівництво пов’язане з працею добровольців. Було скликано раду директорів компанії, і просьбу братів задовольнили — їхнє замовлення поставили на перше місце у списку. Невдовзі після того, як доставили матеріали, працівники тої компанії застрайкували.

Сила-силенна братів і сестер, які допомагали на будівництві філіалу, виявляли охочий дух. Щодня з поблизьких зборів прибувало коло 600 добровольців. По суті, вони виконали близько 30 відсотків усієї роботи.

 При будівництві дотримувались високих будівельних стандартів. Оскільки Філіппінські острови розташовані в зоні землетрусів, брати-інженери, які складали проект, подбали про те, щоб 11-поверховий будинок міг вистояти сильні коливання землі. Наскільки ж ці високоякісні будівлі відрізнялись від попередніх, одна з яких була побудована ще в 1920-х роках! Старі споруди знесли, а на їхньому місці постали нові.

Урешті-решт 13 квітня 1991 року відбулося присвячення філіалу. Джон Барр виголосив промову присвячення, на яку зібралося 1718 осіб. Запрошення отримали брати і сестри, котрі прослужили Єгові понад 40 років. Вони разом із гостями з десяти інших країн раділи, що могли побувати на присвяченні. Наступного дня у шістьох місцях на архіпелазі 78 501 особа отримала підбадьорення з духовної програми, яка транслювалася через телефонний зв’язок.

Філіппінці вливаються в ряди міжнародних служителів

Протягом будівництва філіалу міжнародні служителі з різних країн ділилися своїм досвідом з філіппінськими братами. Гюбертус Гюфнаелс, який навчав інших, розповідає: «Багато місцевих братів надзвичайно завзяті, вони змогли застосовувати все те, чого навчилися». По закінченні проекту декотрі з них стали міжнародними служителями і допомагали у будівництві філіалів в інших країнах, зокрема у Південно-Східній Азії.

Серед таких братів був Джоуел Морал з провінції Кесон. Коли він уперше прийшов на будівництво філіалу в Манілі, то думав попрацювати як доброволець лише один тиждень. А втім, брати потребували його  допомоги, тому попросили залишитися довше. Хоча Джоуел Морал не мав великого досвіду в будівництві, співпраця на будові філіалу з закордонними міжнародними служителями допомогла йому швидко розвинути вміння.

Ще до закінчення проекту на Філіппінах виникла потреба допомогти новому філіалу у Таїланді. Джоуел каже: «Я навіть не сподівався, що мене запросять до Таїланду. Досвід, який я здобув під час будови на Філіппінах, підготував мене до міжнародної праці». Цей брат допомагав на будівництві у Таїланді більше року.

Джошуа і Сара Еспіріту познайомилися, коли працювали на будові філіалу на Філіппінах. Невдовзі після присвячення філіалу вони одружилися і поставили собі за мету служити як міжнародні будівельники. Через декілька місяців їх запросили на будівництво за кордоном. Відтоді вони служили у п’ятьох країнах — трьох країнах Азії і двох країнах Африки. Джошуа розповідає про те, чого навчився ще на Філіппінах: «Працюючи пліч-о-пліч з братами з інших країн, ми набули добрих навичок в роботі. Тепер ми можемо ділитися цим досвідом з братами». Прибуваючи у нову країну, вони щоразу говорили місцевим братам: «Ми не будемо з вами завжди. Пізніше цю роботу мусите продовжувати ви». Джошуа пояснює, що було їхньою метою у кожній країні: «Ми не їхали туди, лише щоб працювати, ми намагались навчити братів».

Звичайно, служіння у різних країнах вимагає гнучкості. Джеррі Аюра отримав призначення на кілька будівельних проектів, у тому числі в Таїланд, Західне Самоа і Зімбабве. Він пояснює: «Я зрозумів, що Єгова  використовує людей різного характеру і походження. Ми любимо їх, бо їх любить Єгова». Наскільки щасливими є ці філіппінські брати, що можуть внести свою частку в усесвітню працю Єгови!

Заворушення не припиняють праці

Для того щоб радість у Єгові була твердинею, необхідно постійно, навіть у важкі часи, виявляти відданість Богу. Народ Єгови на Філіппінах мав чимало нагод довести свою відданість.

Хоча воєнне становище було скасоване 17 січня 1981 року, заворушення продовжувались протягом усього десятиліття. В лютому 1986 року змінився уряд. Проте зміна влади відбулася досить мирним шляхом, і збори навіть поблизу місця, де стався переворот, продовжували проводити зібрання і проповідувати. Проходячи повз натовпи, вісники помічали священиків і черниць, які заохочували народ до дій.

Новий уряд швидко взявся впроваджувати зміни. Однак це не припинило заворушень. У перші три роки після того, як влада перейшла до рук нового уряду, відбулося чимало спроб його повалити, і в кількох випадках не обійшлося без кровопролиття. Одного разу закордонні і місцеві будівельники філіалу бачили, як в іншому кінці міста солдати-зрадники бомбардували власний військовий табір. Хоча подібні сутички траплялися нечасто, братів заохочували зустрічатися в Залах Царства на безпечніших територіях.

 Багато років на декотрих територіях Мінданао відбувалися сутички між урядовими військами та опозиційними силами. Брати, виконуючи своє служіння, у цих місцевостях поводилися обачно і покладалися на Єгову. Ренато Дуног, випускник Школи службового вдосконалення, а нині районний наглядач, служив на території, охопленій конфліктами. Якось, коли Ренато чекав на човен, солдат запитав його: «Куди прямуєш?»

Ренато пояснив: «Я роз’їзний служитель Свідків Єгови, тому двічі на рік відвідую братів, щоб підбадьорювати їх і разом проповідувати».

Солдат відповів: «Ти справді маєш підтримку Бога, інакше б тебе вже давно вбили». Отож, попри замішання у країні, брати, покладаючись на Єгову, продовжують свою працю і за це їх поважають інші.

Знову звертаються до суду у справі салютування прапору

Відданість Богу молодих Свідків була випробувана. Одинадцятого червня 1955 року президент Рамон Магсайсай підписав республіканський закон № 1265, який зобов’язував усіх дітей, що навчалися в державних і приватних школах, салютувати філіппінському прапору. Діти Свідків Єгови на Філіппінах, як і молоді Свідки по всьому світі, діяли так, аби зберегти своє сумління чистим (Вих. 20:4, 5). Хоча вони поважають національні символи держави, однак не беруть участі в тому, що вважають релігійним актом поклоніння предмету. Коли дітей сім’ї Герона з острова Масбате виключили зі школи за відмову салютувати прапору, то їхню справу у 1959 році розглянув Верховний суд Філіппін. А втім, суд не виявив поваги до релігійних переконань Свідків Єгови.  Він доводив, що прапор «не є образом» і що «прапору не надається жодного релігійного значення». Таким чином, суд взяв на себе повноваження встановлювати, що є релігійним, а що ні.

Звичайно, релігійні переконання Свідків від цього не змінилися. Брати міцно трималися біблійних принципів. Хоча судове рішення спричинило певні труднощі, проте не настільки великі, як очікувалося.

Відтоді справу салютування прапору не порушували аж до 1987 року, коли рішення суду було внесено до Адміністративного кодексу. Після того, у 1990 році, багато дітей Свідків Єгови на острові Себу були виключені зі школи. Шкільний інспектор був рішуче настроєний застосовувати цей закон. Покотилася хвиля виключень.

Засоби масової інформації висвітлювали ці події. Тоді Комітет з прав людини зацікавився дітьми, яких позбавили права на освіту. Здавалося, від 1959 року ставлення до позиції Свідків змінилося. А можливо, з погляду Єгови прийшов час знову підняти це питання перед загалом? Ернесто Моралес, на той час старійшина на Себу, каже: «Видавці, журналісти, працівники освіти та інші заохочували нас звернутися до суду». Брати порадилися з юридичними відділами філіалу та всесвітнього центру і вирішили порушити судову справу.

Однак як регіональний суд першої інстанції, так і апеляційний суд, винесли несприятливі рішення. Вони не хотіли йти проти рішення Верховного суду 1959 року у справі Герона. Єдиним розв’язанням проблеми було повторне звернення до Верховного суду. Чи захоче він ще раз вислухати справу? Відповідь з Верховного суду  була схвальною! Феліно Ґанал, адвокат Свідків, представив справу перед найвищим судом. За лічені дні Верховний суд видав наказ повернути дітей до школи, доки не буде винесено остаточного рішення.

Обидві сторони навели свої аргументи. Після уважного розгляду Верховний суд змінив рішення, винесене 1959 року, і підтримав право дітей Свідків Єгови відмовитись від салютування прапору, повторювання присяги на вірність прапору і співу національного гімну. Суд пояснив це надзвичайно важливе рішення так: «Погляд, що когось можна змусити салютувати прапору... через страх перед... виключенням зі школи, зовсім чужий для сумління теперішнього покоління філіппінців, які тримаються «Білля про права», що гарантує право на свободу мови, віросповідання і поклоніння». Суд також постановив, що виключення Свідків Єгови зі шкіл «порушує... згідно з Конституцією 1987 року, їхнє право на безплатну освіту». У «Маніла кронікл» було повідомлено: «Верховний суд виправляє 35-річну несправедливість, виявлену до Свідків Єгови».

Противники звернулися з проханням про повторний перегляд справи, але 29 грудня 1995 року Верховний суд відхилив це прохання. Отже, рішення залишається чинним. Яка ж перемога для народу Єгови!

 Праця продовжується попри стихійні лиха

Як уже згадувалось на початку, на Філіппінах часто стаються стихійні лиха. Подивімось, як вони впливають на життя братів.

Землетруси. Оскільки Філіппінські острови розташовані на стику двох великих тектонічних плит, країна потерпає від землетрусів. За словами одного фахівця, тут щодня відбувається принаймні п’ять землетрусів і чимало підземних коливань, які невідчутні для людей. Більшість з них не впливає на життя мешканців, однак сильні землетруси, які стаються час від часу, приносять великі спустошення.

Потужний землетрус із сильними поштовхами, які наступили після основного струсу, стався 16 липня 1990 року о 16 годині 26 хвилин біля міста Кабанатуан, що в центральній частині Лусону. Від нього серйозно постраждала і провінція Бенгет. Було зруйновано чимало шкіл і готелів, загинуло багато людей.

У той час Хуліо Табіос, місцевий обласний наглядач, разом з дружиною вирушив на районний конгрес у гірську територію Бенгет. Вони їхали вантажівкою з братом, який прямував до містечка Багіо продавати овочі. Рухаючись по звивистих гірських дорогах, брати під’їхали до місця, де дорога звужувалася настільки, що з зустрічним транспортом треба було розминатися дуже обережно. Несподівано з гори почало падати каміння. Вони зрозуміли, що стався сильний землетрус. Хуліо розповідає: «Як тільки брат від’їхав заднім ходом до більш просторого місця, туди, де ми стояли перед тим, упав величезний камінь. Як ми раділи, що залишилися живими! Незабаром стався другий поштовх, і ми спостерігали за величезною скелею по сусідству, яка дрижала так, ніби ось-ось мала пуститись у танок». Цілі схили гори зсунулися додолу.

 Зсуви заблокували дорогу. Щоб потрапити на конгрес або хоча б вибратися з небезпечного місця, братам зоставалось тільки одне, як перетнути гори пішки. Коли стемніло, вони заночували в будинку одного доброзичливого господаря. Наступного дня брати мусили піднятись на високу гору, аби добратись до кінцевого пункту. По дорозі вони зустріли чимало Свідків, котрі допомагали одні одним оправитися після землетрусу. Зрештою, рухаючись небезпечними гірськими стежками, вони дісталися до міста Нагі, де мав відбутися конгрес. Хуліо розповідає: «На очі братам навернулися сльози радості, бо вони вже не сподівалися нас побачити! Ми були дуже стомлені, але теплий прийом щасливих братів і сестер приніс нам відсвіження». Незважаючи на землетрус, багато Свідків доклали зусиль і прибули на конгрес, цим вони показали, що цінують духовні справи.

Ви, мабуть, пригадуєте, що в той час велося будівництво нових приміщень філіалу. Землетрус 1990 року став першим випробуванням на міцність ще незакінчених житлових будинків. Коливання посилювалися, і це стривожило декотрих бетелівців, проте будівля, як і передбачалося проектом, вистояла струс і залишилась неушкодженою.

Повені. Оскільки країна має вологий тропічний клімат, то майже всюди випадає багато дощів. У певних районах часто бувають повені. Леонардо Гаменг — брат, який провів у повночасному служінні понад 46 років, пригадує: «Ми йшли 3 кілометри по коліна в болоті». Хуліана Анхело служила спеціальним піонером у провінції Пампанга, де також часто бувають повені. Вона розповідає: «Щоб донести до зацікавлених звістку про Царство, ми пливли малими човнами. Брат, що веслував, мусив мати добрий зір, аби обминати дерева, на яких ховалися змії, котрі у будь-яку хвилину могли впасти у човен». Служачи спеціальним  піонером з 1960 року, Корасон Галлярдо провела багато років на територіях провінції Пампанга. Сестра пригадує, що, коли не було човна, їй доводилось іти по воді, яка сягала майже до плечей. Попри труднощі Корасон зберігає позитивний склад думок. Вона навчилася пристосовуватись до обставин і покладатися на Єгову, пам’ятаючи, що він ніколи не залишає своїх вірних служителів.

Відтоді як грязьові потоки вулкана Пінатубо вкрили низовини, вода стала заливати чимраз більшу територію, і повені у Пампанзі посилилися. Районний наглядач Генеросо Канлас каже, що під час повені брати одягають на ноги чоботи або йдуть у служіння босоніж. А втім, незважаючи на всі незручності, вони й далі залишаються активними.

Коли від сильної повені страждають цілі містечка, Свідки Єгови допомагають як один одному, так і тим, хто не є Свідком. Після повені у Давао-Дель-Норте, що на півдні Філіппін, адміністрація міста прийняла спеціальну резолюцію, в якій висловила вдячність Свідкам за їхню допомогу.

Вулкани. На Філіппінах є багато вулканів, але особливу увагу світу привернув вулкан Пінатубо. У червні 1991 року він вибухнув, утворюючи велетенську грибоподібну хмару. Раптово день перетворився на ніч. Дехто думав, що це початок Армагеддону. Попіл падав навіть у Камбоджі, далеко на захід від Філіппін. За короткий проміжок часу вулкан Пінатубо викинув 6,65 мільярда кубометрів вулканічного матеріалу. Важкий попіл руйнував дахи, а навіть цілі будинки. Більшість вулканічного матеріалу перетворилась на лагари — величезні грязьові потоки, які заливали або змітали всі будинки на своєму шляху. Від вулканічного попелу і лагарів також постраждало чимало Залів Царства і будинків братів. Юліус Агілар, на той час сталий  піонер у місті Тарлак, каже: «Наш дім був повністю похований під попелом». Сім’я мусила переїхати в інше місто.

Педро Вандасан служив районним наглядачем у тій місцевості. Він розповідає: «Брати ніколи не припиняли свого поклоніння і служіння Єгові. Відвідуваність зібрань становила понад 100 відсотків. Крім того, лагари не згасили любові братів до проповідницького служіння. Ми продовжували проповідувати евакуйованим жителям і навіть людям у спустошених районах».

Нерідко стихійні лиха дають нагоду виявити християнську любов на ділі. Під час і після виверження вулкана Пінатубо брати допомагали одні одним в евакуації. Філіал негайно вислав вантажівку з рисом у район стихійного лиха. Після розвантаження її використали, щоб евакуювати місцевих братів. Свідки у Манілі, дізнавшись про те, що сталося, відразу почали жертвувати гроші та одяг. У містечку Бетіс (провінція Пампанга) молоді брати організували спеціальну бригаду, котра надавала допомогу потерпілим. Серед тих, кому вони допомогли, були зацікавлена жінка і її чоловік, який противився правді. Коли молоді брати відбудували дім цієї пари, чоловік був дуже вражений; нині він — Свідок Єгови!

Тайфуни. З усіх природних катастроф найбільшої шкоди країні завдають тайфуни, або тропічні циклони. У середньому на архіпелазі стається 20 тайфунів щороку. Вони бувають різної потужності, але вітри і великі зливи часто такі сильні, що легко руйнують цілі будівлі. На додаток тайфуни нищать урожай, завдаючи величезних збитків фермерам.

Раз у раз зазнають руйнівної дії доми та врожаї Свідків Єгови. Вражає те, як брати збираються з силами і наполегливо долають наслідки катастрофи. У декотрих частинах країни тайфуни бувають настільки часто, що вважаються  звичайним явищем. Приємно бачити, як брати навчилися давати собі раду і вирішувати проблеми поступово, не турбуючись надмірно завтрашнім днем (Матв. 6:34). Звичайно, коли Свідки з сусідніх місцевостей дізнаються про потреби своїх братів, то надсилають для них їжу і гроші. Після винятково сильних ураганів роз’їзні наглядачі зв’язуються з філіалом, який організовує допомогу.

Доставка біблійної літератури

Філіппіни складаються з багатьох островів, тому завжди було нелегко організувати все так, щоб збори отримували літературу вчасно і в доброму стані. Чимало років для цього використовували поштовий зв’язок. Однак часто видання «Вартової башти» і «Нашого служіння Царству» надходили тоді, коли приходив час вивчати їх на зібранні.

Джігу Амоло — брат, який працює у відділі відправки, пригадує, що спричинило зміни: «Окрім запізнення з доставкою літератури, у 1997 році високо піднялася оплата за поштові послуги». А оскільки кожних два тижні відправляли приблизно 360 000 журналів, то для цього були потрібні значні кошти.

До Керівного органу надійшла пропозиція, щоб літературу з філіалу доставляли брати. Після уважного розгляду, цю пропозицію було прийнято. На острові Лусон вантажівки виїжджають безпосередньо з філіалу. Однак більшість територій відокремлені водою, тому філіал використовує надійні поштові установи, які перевозять журнали та іншу літературу човнами до визначених місць на архіпелазі. Звідти водії везуть літературу вантажівками до пунктів розвантаження. Коли у водіїв довгий маршрут, брати з радістю приймають їх у свої доми, аби ті, відпочивши, могли продовжити подорож.

 Така доставка не лише заощаджує кошти, а дуже тішить братів, які можуть вчасно отримувати суху і чисту літературу. Крім того, брати і сестри відчувають близький зв’язок з організацією через регулярний контакт з братами у філіалі. Багато підбадьорюється навіть тоді, коли бачить, як проїжджає вантажівка з написом «Вартова башта».

Новий розпорядок створив додаткові нагоди для свідчення. Наприклад, якось під час доставки літератури в районі Біколь на півдні Лусону сталася повінь. На трасі високо піднявся рівень води, і машини не могли рухатися далі. Трапилось так, що вантажівка з літературою зупинилася біля дому брата. Коли сім’я побачила вантажівку, то запросила водіїв: «Ходіть до нас і залишайтеся з нами, поки не зійде вода».

Шофери інших вантажівок, які не були Свідками, не знали, де поїсти та переночувати. Побачивши те, як прийняли водіїв-бетелівців, чоловіки запитали: «Звідки ви знаєте цих людей?»

Брати відповіли: «Це наші духовні брати».

Тоді водії сказали: «Ви, Свідки Єгови, виняткові люди! Зустрілися вперше, а вже довіряєте один одному».

За межами країни

Тепер погляньмо за межі країни і звернімо увагу на філіппінців, які живуть за кордоном. У період розквіту Британської імперії часто говорили, що над її володіннями «ніколи не заходить сонце». Нині дехто каже: «Сонце ніколи не заходить над філіппінцями». Хоча Філіппіни є невеликою державою, її громадян можна знайти в усіх куточках земної кулі. Сотні тисяч філіппінців роз’їхалися по різних країнах в пошуках роботи або через інші причини. Як дехто з них пізнав біблійну правду? І як філіппінці, які вже були Свідками, допомогли іншим людям?

 Рікардо Маліксі працював консультантом в аеропорту. Оскільки робота вимагала постійних переїздів, він та його дружина використовували кожну нагоду, щоб поширювати добру новину — особливо в тих країнах, де було мало вісників або де праця проповідування була обмежена. Вони з радістю допомогли пізнати Єгову кільком особам у таких країнах, як Бангладеш, Іран, Танзанія й Уганда. В декотрих випадках Рікардо і його дружина брали участь у заснуванні зборів. Вони працювали і проповідували також у Лаосі, М’янмі і Сомалі. Подружжя Маліксі переїжджало з місця на місце протягом 28 років, доки Рікардо не пішов на пенсію. Вони дуже щасливі, що зробили свій внесок у поширення доброї новини в багатьох країнах.

Інші філіппінці не були Свідками, коли покинули країну в пошуках роботи, але саме за кордоном вони пізнали правду. Ровіна, яка була католичкою, спочатку працювала на Близькому Сході. Там вона стала читати Біблію. Пізніше ця жінка знайшла роботу в Гонконзі, де тисячі філіппінців працюють хатніми робітниками. Вона розповідає: «Щовечора я молилась до Бога, щоб він послав тих людей, які б привели мене до Божого Царства». Ровіна отримала відповідь на свою молитву: до неї прийшло двоє місіонерів, Джон і Карліна Портер, і допомогли їй вивчати Біблію. Щоб розповісти свою історію Ровіна написала до філіалу на Філіппінах, а також попросила, щоб хтось на батьківщині відвідав її чоловіка і пояснив йому біблійну звістку.

Сьогодні у різних країнах проживають великі громади філіппінських емігрантів. На початку 1900-х років були потрібні робітники на гавайських плантаціях, тому туди приїхало чимало філіппінців. Філіппінські іммігранти були серед перших, хто пізнав правду на Гаваях.  Нині у цій країні десять ілоканомовних зборів і один тагаломовний.

Тисячі філіппінців проживають у Сполучених Штатах Америки. Серед них багато Свідків. Перший філіппінський збір утворився в 1976 році у Стоктоні (Каліфорнія). Філіал у Сполучених Штатах Америки повідомив: «Проповідування філіппінцям проходить дуже успішно, і 3 вересня 1996 року було створено перший філіппінський район». У 2002 службовому році філіал Сполучених Штатів Америки здійснював нагляд за 37 філіппінськими зборами, в яких налічувалося 2500 вісників. Тагаломовні збори або групи існують також на Алясці, в Австралії, Австрії, Гуамі, Італії, Канаді, Німеччині та на Сайпані.

Хоча ці філіппінці мешкають в інших країнах, їм не обійтися без братів з філіалу в Манілі, оскільки саме там здійснюється увесь переклад публікацій філіппінськими мовами. Крім того, на Гаваях, Гуамі й у Сполучених Штатах Америки обласні конгреси проводяться теж ілоканською або тагальською мовами. Переклад матеріалу для конгресів, у тому числі переклад і запис драми, здійснюється на Філіппінах.

Проповідування іншомовним групам

Люди, які живуть на островах і розмовляють однією з філіппінських мов, здебільшого отримали добре свідчення. Проте за останні роки було докладено зусиль, аби дати ґрунтовне свідчення тим, хто ще не чув звістки про Царство (Рим. 15:20, 21).

Упродовж років на Філіппінах було дуже мало англомовних зборів. Хоча більшість філіппінців трохи знають англійську, вільно володіють нею лише одиниці. І все ж у деяких місцях виникла потреба в англомовних зборах. Наприкінці 1960-х років брати помітили таку необхідність  у провінції Пампанга, де розташовувалась військово-повітряна база «Кларк». Сестри, чоловіки яких були американськими військовослужбовцями, не знали жодної з місцевих мов. Тому брати організували там зібрання англійською мовою, і багато років ті, хто мешкав поблизу, отримували з них велику користь.

Подібна ситуація склалася й у мегаполісі Манілі. З кінця 1970-х до початку 1980-х там жила сестра, яка була американкою. Пасіфіко Пантас, старійшина тагальського збору, який вона відвідувала, розповідає: «Мені було шкода цієї сестри. Вона відвідувала зібрання регулярно, але не отримувала пожитку з програми». Невдовзі до збору приєдналися інші американці. Брати почали думати, як спланувати виголошення публічної промови і вивчення «Вартової башти» англійською мовою. Брат Пантас взяв провід у тому, щоб організувати це зібрання. Згодом стали проводити решту зібрань. Декотрих Свідків було запрошено приєднатися до англомовної групи. Дейвід і Джоузі Ледбеттер, подружжя, яке служило в філіалі, прийняли таке запрошення. Результати проповідування були чудовими, і впродовж років з маленької групки виросло два збори.

Англомовні збори принесли пожиток багатьом. Серед них була Моніка з Каліфорнії. Коли дівчина почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови, її батьки, ревні католики, стали чинити сильний опір. Вони вирішили відіслати Моніку на Філіппіни — в католицьке середовище. Мати супроводжувала Моніку до Маніли, а потім, забравши паспорт, залишила її у домі своєї матері, яка була католичкою. Навіть якби Моніка знайшла збір, вона не могла б продовжувати вивчати Біблію, оскільки виростала у Сполучених Штатах Америки і не знала тагальської мови. Однак сестра, котра вивчала з нею в Каліфорнії, зв’язалася по телефону з Джоузі Ледбеттер і попросила, щоб  Моніку хтось відвідав. Джоузі сказала, що тепер в них є англомовний збір. Саме це було потрібно Моніці! Джоузі розповідає: «В період шестимісячного «заслання» на Філіппіни дівчина охрестилась. Два тижні після хрещення її мати сказала: «Ось твій паспорт. Повертайся додому». На той час Моніка вже стала Свідком Єгови». Якою ж вдячною вона була за англомовний збір!

Створення збору принесло ще один пожиток. Брати досягнули територій, що ніколи не опрацьовувалися раніше. У Манілі є райони, де живуть заможні люди, більшість з них розмовляє англійською. Отож, проповідування англійською мовою відкрило двері й до цих територій.

Було також багато зроблено, аби свідчити усім, хто розмовляє китайською. В середині 1970-х років утворилася китайська група книговивчення. Члени цієї групи збиралися у взуттєвій крамниці Крістіни Ґоу. Однак група була дуже малою і потребувала допомоги.

Елізабет Ліч, сестра, яка приїхала на Філіппіни після одруження з місіонером Реймондом Лічем, прослужила 16 років у Гонконзі. Елізабет добре володіла кантонським діалектом і мала досвід у проповідуванні китайцям. Це стало в пригоді для нової групи. Приблизно у той самий час Естер Атанасіо (тепер Естер Со) була одним із двох спеціальних піонерів, призначених у цю територію. Естер пригадує: «Коли ми почали проповідувати, люди не знали, хто такі Свідки Єгови». А втім, китайська громада у Манілі поступово познайомилася з іменем Єгови та його народом.

Хоча піонери знали кантонський діалект, вони мусили вивчити фуджианський діалект, яким розмовляла більшість китайців у Манілі. Чінг Чунг Чуа, молодий чоловік, котрий тільки-но пізнав правду, почав спілкуватися з китайською групою. Оскільки він знав фуджианський  діалект, то упродовж кількох років служив перекладачем на зібраннях.

Група книговивчення робила поступ. У серпні 1984 року було сформовано невеликий збір. Хоча цей збір має свої труднощі, але ті, хто йому допомагає, отримують радість від проповідування на мало опрацьованій території.

Навіть ті, хто не може чути, «чують»

З бігом часу стало очевидно, що Єгова хоче звернути увагу на ще одну територію і групу людей — на глухих осіб. До початку 1990-х років не робилось нічого конкретного, щоб допомогти цим людям пізнати Єгову. У зборах було лише кілька глухих людей. Наприклад, Мануель Руніо, мати якого була Свідком, вивчав Біблію з сестрою за допомогою нотаток. Він охрестився у 1976 році. Лорна і Луз, близнючки з острова Себу, які народились глухими, пізнали біблійну правду від їхнього сліпого дядька. Як міг сліпий піонер навчати глухих людей? Він використовував малюнки і мав помічника. Оскільки близнючки не знали мови жестів, двоюрідний брат чоловіка перекладав його слова такими жестами, які дівчата могли розуміти. Вони обидві охрестилися у 1985 році. Однак це були поодинокі випадки.

Проповідування глухим було організовано після низки подій. Коли в середині 1993 року місіонери Дін і Карен Ясек проходили навчання у бруклінському Бетелі, брати з відділу обслуговування перекладацьких груп запитали, яка допомога надається глухим людям на Філіппінах. У той час одна молода сестра у цій країні записалася на курси мови жестів, щоб спілкуватися з глухою товаришкою з сім’ї Свідків. Також Ліса Преснілліо з кількома піонерками з Навотас (мегаполіс Маніла) зустріли глухих на своїх територіях, але не могли з ними спілкуватися. Піонерки  подумали, що добре було б вивчити мову жестів, щоб проповідувати звістку про Царство глухим людям.

У філіалі дізналися, що Ана Ліса Асебедо, сталий піонер з Маніли, працювала в школі для глухих і була одним із небагатьох Свідків на Філіппінах, які добре знали мову жестів. Тому її запитали: «Чи не могла б ти навчати мови жестів кількох бетелівців?»

Ана погодилася. Вона не раз роздумувала над тим, як глухі люди зможуть отримати свідчення. Клас складався з бетелівців і місцевих сталих піонерів. А сестри, які раніше записалися на курси мови жестів у Навотас, продовжували навчання там.

Брати робили поступ дуже швидко. Через шість місяців у трьох зборах Маніли вже здійснювався переклад мовою жестів. У 1994 році такий переклад вперше організували на районних та обласних конгресах. Однією з головних цілей було допомогти глухим дітям Свідків Єгови. Багато з них стали першими з глухих людей, що охрестились. Мануель Руніо, брат, який роками регулярно відвідував зібрання, програма яких не перекладалась мовою жестів, дуже втішився новим розпорядком.

Невдовзі допомоги попросили інші збори на Філіппінах. Лісу Преснілліо і ще одну сестру призначили тимчасовими спеціальними піонерами в Олонгапо — територію, де жили глухі. Ці сестри допомогли багатьом із них. У середині 2002 року в 20 околицях Маніли утворилися групи мовою жестів. А в квітні 1999 року в Манілі було сформовано перший у країні збір мовою жестів, і це стало важливим етапом зросту на цій території. Джоуел Асебес, бетелівець, який навчався у першому класі мови жестів і нині служить старійшиною в зборі, каже: «Ми щасливі, що Єгова використовує нас у цій важливій праці». Дійсно, навіть глухі «чують» звістку про Царство.  Поступ на території, котра раніше була неопрацьованою, є справжньою причиною для радості.

Виникає потреба в розширенні

Оскільки упродовж 1990-х років було охоплено нові території і ретельніше опрацьовано старі, відбувся значний зріст кількості вісників та зацікавлених у зборах. Виникла потреба збільшити тираж журналів. Філіппінськими мовами було перекладено більше книжок і брошур, ніж будь-коли раніше. У результаті дуже зросла кількість служителів філіалу, які друкують, перекладають, коректують публікації і виконують інші завдання для братів у зборах. Невдовзі після того, як у 1991 році закінчилось будівництво нового житлового будинку, його повністю заселили. Будинок був розрахований на 250 осіб, а в 1999 році родина Бетелю вже налічувала 350.

На території філіалу ще залишалось трохи місця, тому Керівний орган затвердив будівництво другого житлового приміщення — дуже подібного до того, яке спорудили у 1991 році. Роботу розпочали 1999 року і завершили в кінці 2001. Побудувавши цей будинок, філіал зміг забезпечити житлом удвічі більше осіб. Брати отримали і додаткові офіси, дуже потрібні, щоб задовольняти потреби постійного росту в полі. Також побудували більшу пральню, кімнату для проведення Школи службового вдосконалення і кращі приміщення для бібліотеки. Щоб виконати роботу, до родини Бетелю тимчасово приєдналися кваліфіковані місцеві будівельники та міжнародні служителі. По закінченні будівництва ці добровольці залишилися, аби допомогти в ремонті будинку, побудованого 1991 року. Виконання таких будівельних проектів вимагає чимало зусиль, але вони є вартими цього, адже нові приміщення використовуватимуться для того, щоб сприяти праці поширення життєдайних біблійних істин.

 Школа службового вдосконалення допомагає задовольнити потребу

Коли Школа службового вдосконалення була заснована в 1987 році у Сполучених Штатах Америки, багато філіппінських братів думали: «Чи ми колись зможемо отримати користь з такої підготовки?» Відповідь прийшла 1993 року. Було оголошено, що з наступного року школа проводитиметься й на Філіппінах. Цей курс мав дати добру підготовку кваліфікованим братам — старійшинам і службовим помічникам, які вже здобули певний організаційний досвід у служінні. Сотні братів подали заяви.

Інструкторами стали два роз’їзні наглядачі і місіонер. Перший клас розпочався в січні 1994 року. По закінченні Школи службового вдосконалення брати стали більш кваліфікованими для служіння у зборах. Ось що пишуть брати про одного випускника з їхнього збору: «Його промови значно поліпшились після навчання у школі».

Багато студентів ідуть на матеріальні жертви, щоб отримати користь від духовного навчання. Рональд  Молініо був інженером-хіміком. Він отримав запрошення на школу. Майже одночасно компанія запропонувала йому роботу з високою платнею, житло, страхування тощо. Рональд обміркував обидві пропозиції і вибрав ту, яка принесла б духовні блага. Він закінчив 18-й клас Школи службового вдосконалення і продовжував служити піонером. Недавно Рональда запросили служити місіонером у Папуа — Новій Гвінеї.

Після закінчення першого класу школи Вільсон Тіпаіт став перед вибором. Він добре заробляв, працюючи вчителем, але тепер отримав запрошення служити спеціальним піонером на території, де більша потреба. Він каже: «Мені дуже подобалась робота вчителя, однак я теж усвідомлював, що інтереси Царства потрібно ставити на перше місце у житті». Вільсон прийняв привілей служити спеціальним піонером і побачив, що Єгова поблагословив його служіння в полі. Нині він є обласним наглядачем на півдні Філіппін.

В основному студенти школи — це філіппінці. Проте Керівний орган запровадив розпорядок, завдяки якому з філіппінськими братами можуть навчатися і студенти з інших азіатських країн. До таких країн належить Гонконг, Індонезія, Камбоджа, Малайзія, Непал, Таїланд і Шрі-Ланка. Декотрі студенти прибувають з територій, де на працю Свідків Єгови накладено обмеження. Спільне навчання є підбадьоренням для всіх студентів. Інструктор Анібал Самора каже: «Студенти з країн, де праця обмежена, розповідають, як вони покладаються на Єгову у різних ситуаціях. Це зміцнює студентів з Філіппін». У свою чергу студенти з інших країн вчаться від смиренних філіппінських братів, як служити Єгові попри різноманітні несприятливі обставини.

Нідху Дейвід, студент із Шрі-Ланки, каже: «Спогади про навчання у школі залишаться в моєму серці назавжди.  Упродовж двох місяців я отримував навчання від Єгови. Це було чудово!»

Приміщення, де проходить Школа службового вдосконалення, розташоване на території філіалу. Студенти не лише отримують пожиток з програми курсу, а й на власні очі бачать, як організовано працю у філіалі. Перебуваючи серед духовно настроєних братів і сестер у Бетелі, вони бачать чимало добрих прикладів віри. Також брати з країн, де служить небагато вісників і де на діяльність накладено обмеження, можуть спостерігати за організацією в більшому масштабі.

На сьогодні уже випущено 35 класів школи, в яких навчалося 922 брати. З філіппінських випускників 75 нині служать роз’їзними наглядачами, а ще більше є замісниками районних наглядачів, які обслуговують 193 райони на островах. Шість братів отримали призначення в Бетель, а десять — як місіонери в Папуа — Нову Гвінею і Мікронезію. Сотні випускників служать сталими піонерами у своїх зборах або там, де є більша потреба. Упродовж 8 років від часу заснування школи охрестилося понад 65 000 осіб. Збори мають добрий піонерський дух, і загалом відбувається постійний ріст. Чітко видно, що брати, які закінчили Школу службового вдосконалення, застосовують те, чого навчилися і сприяють доброму поступу в зборах.

Подальший поступ

У проповідуванні на островах досягнено чудових результатів. Ревні брати з близько 3500 зборів зайняті проголошуванням доброї новини про найкращий уряд, який тільки можна бажати,— Боже Царство.

Нещодавно отримані звіти дуже підбадьорюють. Протягом останніх семи місяців 2002 року щомісяця  досягалось нове найвище число вісників. У серпні звістку про Царство проголошувало 142 124 особи. Люди на багатьох островах Філіппін дізналися про ім’я Єгови і його наміри. Слуги Єгови сповняють слова, передречені в Ісаї 24:15: «Господа славте на сході, на морських островах Ім’я Господа, Бога Ізраїлевого!»

Серед таких ревних проповідників — тисячі сталих піонерів. У 1950 році їх було лише 307, а в кінці квітня 2002 року в країні служило 21 793 піонери. Якщо додати ще 386 спеціальних і 15 458 допоміжних піонерів у той місяць, то загальна кількість становила 37 637 піонерів, або 27 відсотків усіх вісників. Чимало вісників теж виявило бажання приєднатися до лав повночасних служителів Бога. У 2002 службовому році було затверджено 5638 нових сталих піонерів.

Все це приносить добрі плоди. Тисячі людей продовжують приймати правду. У березні 2002 року кількість присутніх на Спомині становила 430 010 осіб. Кожного місяця проводиться майже 100 000 біблійних вивчень. Протягом 2002 службового року охрестилося 6892 нових учні. В 1948 році співвідношення кількості Свідків і населення Філіппін було 1 до 5359, а нині маємо 1 до 549. Поки Єгова дає людям нагоду пізнати його, ще тисячі осіб можуть приєднатися до хвалителів Єгови на цих морських островах.

Сповнені рішучості продовжувати

Коли Ч. Т. Рассел відвідав Філіппіни у 1912 році, було посіяно перші зерна правди. Поволі ці зерна проросли і стали приносити плід в міру того, як щирі особи займали бік правди «за сприятливих і несприятливих обставин» (2 Тим. 4:2, Турконяк). А вже з часу Другої світової війни і дотепер ріст відбувається значно швидше, нині десятки  тисяч на Філіппінах ревно вихваляють Єгову. Вони радісно прославляють Боже ім’я разом з шістьма мільйонами поклонників Єгови по світі.

Як видно з розповіді, виконувати працю проповідування не завжди було легко. Хоча ця країна є надзвичайно мальовничою, проповідування на численних островах є випробуванням мужності вісників Царства. Декотрі з них безстрашно перепливають бурхливі моря, щоб дістатися до віддалених закутків. Інші пробираються через густу рослинність на гірських верхів’ях, аби знайти вівцеподібних осіб. І хоча на долю Філіппінського архіпелагу випали величезні лиха, такі, як землетруси, повені, тайфуни і виверження вулканів, це не зупинило праці відданих Свідків Єгови.

Свідки на Філіппінах подібні до ізраїльтян, які повернулися на рідні землі, щоб відновити правдиве поклоніння. Вони зазнали неабиякого опору, але радість у Єгові була їхньою твердинею. У наш час Свідки Єгови теж виявили гнучкість і довір’я до Бога. Вони знають, що Єгова з ними, і покладаються на слова Псалма 121:7: «Господь стерегтиме тебе від усякого зла, стерегтиме Він душу твою». Маючи підтримку Єгови, вони прагнуть допомогти якомога більшій кількості людей, перед тим як прийде кінець цієї системи. Після того вони сподіваються навчати мільйони воскреслих на землі, у тому числі на філіппінських островах, яких налічується 7100. Тоді райська краса цього краю буде справді нести хвалу своєму Творцю.

Тим часом Свідки Єгови сповнені рішучості йти вперед, повністю переконані у тому, що Єгова поблагословить їхню працю. Вони докладають зусиль, аби втілювати у своє життя слова Божого пророка: «Нехай Господу честь віддадуть, і на островах Його славу звіщають!» (Ісаї 42:12).

[Вставка на сторінці 232]

«Ти справді маєш підтримку Бога, інакше б тебе вже давно вбили».

 [Рамка на сторінці 153]

Сіються перші зерна правди

У 1912 році Чарлз Т. Рассел та ще кілька братів відвідали Філіппіни. Хоча вони були першими офіційними представниками всесвітнього центру в Брукліні, але записи свідчать, що у той час два Дослідники Біблії вже допомагали людям на Філіппінах пізнавати біблійну правду. Однією з них була Луіс Белл зі Сполучених Штатів Америки. Ось що вона написала.

Ми з чоловіком прибули на Філіппіни в 1908 році і влаштувались на роботу вчителями. У містечку Сібалом не було жодного американця, окрім нас. Ми замовили у Брукліні багато біблійних трактатів. Спочатку брати відправили їх із Нью-Йорка до Сан-Франциско, потім через Тихий океан до Маніли, а звідти — на човнах, які плавали між островами, до містечка Сібалом.

Ми використовували кожну нагоду, щоб порозмовляти з людьми і дати їм трактати. У той час ми не записували кількості розповсюдженої літератури, а також годин, проведених у служінні. Місцеві жителі переважно були католиками, але слухали нас із задоволенням. Ми з чоловіком навчали медицини, але найголовніше — служили вісниками доброї новини.

Нам доводилось подорожувати по нерівних дорогах кіньми або пішки. Іноді ми спали на бамбуковій підлозі та їли рибу і рис із одної миски.

Коли 1912 року Філіппіни відвідав пастор Рассел, ми надіслали йому телеграму.

Сестра Белл була присутня на промові «Де Знаходяться Померші?», яку брат Рассел виголосив у Великому оперному театрі Маніли.

 [Рамка на сторінці 156]

Загальний огляд Філіппін

Територія. Філіппіни — це архіпелаг, що налічує понад 7100 островів загальною площею коло 300 000 квадратних кілометрів. Вони простягаються приблизно на 1850 кілометрів з півночі на південь і 1100 кілометрів з заходу на схід. Розміри островів дуже різні. Найбільший з них не поступається площі Португалії, а найменший під час припливу зовсім зникає під водою.

Мешканці. Основна частина населення за походженням малайці. Інші жителі є нащадками іспанців, китайців та американців.

Мова. Найбільш вживаними мовами на Філіппінах є бікольська, ілоканська, пангасинанська, самар-лейте, себуанська, тагальська і хілігайнон, а офіційними — англійська і філіппінська. Філіппінська мова розвинулася на основі тагальської.

Заняття населення. У містах люди заробляють на життя всілякими способами, а у сільській місцевості переважно займаються фермерством і рибальством. Тут вирощують рис, цукрову тростину, банани, кокосові горіхи та ананаси.

Продукти харчування. Основною стравою є рис. До раціону також входить риба та інші продукти моря, овочі і фрукти, які ростуть у тропіках.

Клімат. Клімат на Філіппінських островах тропічний, без різких перепадів температури. Випадає багато дощів.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 161, 162]

Інтерв’ю з Гіларіоном Аморесом

Рік народження: 1920

Рік хрещення: 1943

Факти з біографії: пізнав правду у роки Другої світової війни під час японської окупації. Тоді на Філіппінах було дуже мало Свідків.

Я охрестився під час війни, коли Свідки Єгови ще могли проповідувати від дому до дому. Однак люди ставилися до нас з підозрою, тому ми були обережними. Зрештою, ми мусили втікати з Маніли, але у 1945 році знову повернулися сюди.

У той час я мав привілей перекладати «Вартову башту» на тагальську мову. Доводилося працювати до другої години ночі. Потім перекладений матеріал друкували на мімеографі і надсилали його Свідкам, які жили у різних місцевостях. Усе це вимагало саможертовності, але ми дуже тішилися, що могли підкріпляти братів духовно.

За роки свого служіння я переконався, що Єгова дуже милосердний. Він завжди задовольняє і духовні, і фізичні потреби свого народу. Пригадую, як по закінченні війни нам на Філіппіни надійшла допомога. Тільки подумати, скількох з нас забезпечили взуттям та одягом, якого ми так потребували. Багато сталих піонерів були настільки вдячні за отриману допомогу, що докладали ще більше зусиль у служінні. Справді, Єгова чудово дбає про свій народ, забезпечуючи усім необхідним.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 173, 174]

Улюблений місіонер

Ніл Келлевей

Рік народження: 1926

Рік хрещення: 1941

Факти з біографії: народився у сім’ї Свідків. Закінчивши середню школу, розпочав повночасне служіння. Навчався в 12-му класі школи «Ґілеад» і отримав призначення на Філіппіни. Служив роз’їзним наглядачем.

Ніл Келлевей був ревним місіонером, якого брати і сестри дуже любили. Він мав привітну й веселу вдачу, та водночас серйозно ставився до праці Царства. Цей брат служив у всіх частинах країни. Ось що Ніл розповідав про свою роз’їзну працю.

Іноді, щоб дістатись до території, доводилося дві години підійматись узгір’ям. Йдучи один за одним стежиною, наша група із 15—20 осіб співала пісні Царства. Моє серце переповнювалось радістю від того, що я прийняв закордонне призначення.

Коли я бачив, як смиренні мешканці маленьких сільських осель сідають на підлогу й уважно прислухаються до біблійної звістки, а під час мого другого візиту до збору вже відвідують зібрання, я ще з більшим запалом прагнув розповідати про Боже Царство.

Ніл Келлевей одружився з Ненітою, сестрою з Міндоро, разом з якою вірно служив Єгові до самої смерті у 1985 році. Філіппінські Свідки досі з любов’ю розповідають про нього. Один брат сказав: «Ніл Келлевей був доброю людиною. Він умів ладити з усіма братами і сестрами та пристосовуватися до будь-якої ситуації» a.

[Примітка]

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 177]

Інтерв’ю з Інельдою Сальвадор

Рік народження: 1931

Рік хрещення: 1949

Факти з біографії: у березні 1967 року отримала місіонерське призначення в Таїланд.

Дізнавшись про своє місіонерське призначення до Таїланду, я мала змішані почуття. Мене переповнювала радість і водночас хвилювання. Крім того, виникало багато запитань.

Я прибула до цієї країни 30 березня 1967 року. Дуже дивною мені видавалася таїландська мова, в якій тон голосу може бути низьким, високим, пронизливим, а також спадати або зростати. Щоб вивчити цю мову, потрібно було неабияких зусиль. І все ж завдяки сердечній допомозі місцевих та іноземних братів мені це вдалося.

З 1967 до 1987 року я служила у Сукхумвіт. Потім мене попросили переїхати в інший збір. Нелегко було залишати братів і сестер, з котрими я співпрацювала 20 років. З важким серцем я вирушила до Тхонбурі, та згодом зрозуміла, що все залежить від нашого складу думок. В 1999 році, прослуживши 12 років у Тхонбурі, я повернулася до Сукхумвіт. Деякі місіонери порівнювали цей переїзд з поверненням додому. Однак я вважаю, що моїм домом є той збір, в якому я служу.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 178]

Спогади про вивчення мови

Беніто й Елізабет Гундаяу

Факти з біографії: Беніто зі своєю дружиною Елізабет був у районному служінні на Філіппінах. У 1980 році їх послали служити місіонерами у Гонконг. Там вони допомогли 53 особам пізнати правду.

Вивчення кантонського діалекту стало справжнім випробуванням для тих із нас, хто не знав китайської мови. Воно вимагало величезних зусиль, наполегливості і смирення.

Якось я хотів сказати: «Я збираюсь на базар», а вийшло: «Я збираюсь у курячий послід». Іншим разом моя дружина в розмові з жінкою, що знала нашу сестру, схвильовано вигукнула: «Так, я з’їла її», маючи на увазі: «Так, я знаю її». Такі слова сильно збентежили жінку. Хоч би як там було, ці та інші випадки з китайськомовного поля дуже дорогі нашому серцю.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 181, 182]

Інтерв’ю з Лідією Памплоною

Рік народження: 1944

Рік хрещення: 1954

Факти з біографії: досвід у спеціальному піонерському служінні здобула на Філіппінах, 1980 року переїхала проповідувати в Папуа — Нову Гвінею. Допомогла 84 особам пізнати правду.

Коли я отримала своє призначення, то дуже зраділа, оскільки завжди прагнула служити там, де більша потреба. Звичайно, трохи хвилювалася, бо вперше залишала свою сім’ю. Я мало знала про Папуа — Нову Гвінею, а те, що чула від інших, викликало тривогу. Однак мене підбадьорили слова мами: «Бог Єгова підтримає нас, якщо ми виконуєм його волю». Я написала листа, погодившись прийняти це призначення.

У Папуа — Новій Гвінеї брати були дуже сердечні, а місцеві жителі привітні. Щомісяця я розповсюджувала велику кількість книжок і журналів — набагато більше, ніж будь-коли на Філіппінах. Проте місцеві звичаї і мова значно відрізнялись від філіппінських. Я розмірковувала: «Проведу кілька років у цій країні, а потім повернуся додому і буду знову піонерувати разом з мамою».

Однак, вивчивши дві основні мови і перейнявши деякі місцеві звичаї, я почала краще розуміти людей. Протягом 20 років у мене був привілей допомагати багатьом людям пізнати правду. Декотрих я навіть вчила читати і писати, аби вони могли належно досліджувати Біблію і прийняти правду. Ці та інші благословення допомогли відчути, що тепер Папуа — Нова Гвінея — мій дім. Якщо на те воля Єгови, я хотіла б залишатися в цьому служінні до кінця свого життя або ж доки він не скаже, що працю виконано.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 191, 192]

Інтерв’ю з Філемоном Дамасо

Рік народження: 1932

Рік хрещення: 1951

Факти з біографії: в 1953 році почав повночасне служіння. Після одруження служив районним наглядачем. Виховав дітей, а пізніше став спеціальним піонером разом з дружиною. Дотепер служить на островах Вісаян і Мінданао.

У 1960-х роках через економічну скруту служити повночасно було нелегко. Повсюди не вистачало їжі, оскільки щурі знищили врожай кукурудзи і рису. Наш одяг і взуття були зношені, тому ми більше не могли проповідувати по містах.

Отож ми почали свідчити людям, яких зустрічали на полях, у горах і віддалених передмістях. Зазвичай доводилось ходити босоніж. Якось на районному конгресі я думав, що не зможу виголосити промови, бо не мав відповідного одягу. Але обласний наглядач, брат Бернардіно, люб’язно позичив мені свою сорочку, і я виступив. Звичайно, багато людей були ще біднішими. Незважаючи на труднощі, ми з дружиною твердо постановили не припиняти служіння, і Єгова поблагословив нас.

У 1982 році настав час випробувань, а причиною була нейтральна позиція Свідків. На Мінданао спалахнув заколот проти уряду. Оскільки я проводив біблійні вивчення з так званими представниками повстанців, солдати урядових збройних сил прозвали мене «вчителем» лівих. Однак урядовець пояснив солдатам, що навчання Свідків ґрунтується лише на Біблії та не має нічого спільного з політикою.

Повстанці теж ставилися до мене вороже. Їм не сподобалось, що, прийшовши проповідувати в передмістя, я спочатку свідчив капітану округи і командиру військового загону. Проте ми не постраждали від повстанців, бо за нас заступився їхній провідник, з яким я вивчав Біблію.

Протягом десятків років Єгова допомагав нам долати нестатки і випробування. Ми дуже вдячні за його милосердя і захист! (Прип. 18:10; 29:25).

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 217, 218]

Інтерв’ю з Пасіфіко Пантасом

Рік народження: 1926

Рік хрещення: 1946

Факти з біографії: у 1951 році закінчив 16-й клас школи «Ґілеад». Нині служить старійшиною в Кесон-Сіті.

Під час Другої світової війни ми жили в провінції Лагуна. Нашими сусідами були Свідки Єгови. Вони запропонували мені користуватися їхньою бібліотекою. Я прочитав книжки «Сотвореннє», «Виправдання», «Примиреннє», «Релігія», «Вороги», «Діти» та багато інших чудових публікацій. Коли японці спалили наше місто, ми втратили зв’язок з цими сусідами, але через рік мені вдалося знайти Свідків у Манілі. Я почав відвідувати зібрання і після хрещення приєднався до групи піонерів. Нашою призначеною територією стала вся провінція Таябас (сьогодні Кесон). Ми проповідували від міста до міста і ночували в порожніх автобусах, домах зацікавлених осіб та інших місцях.

Коли ми прибули до Маубана, на це містечко напала група партизанів. У ту ніч ми спали на другому поверсі ратуші. Нас розбудила якась метушня. Ми зрозуміли, що партизани захопили полісменів, які розміщалися поверхом  нижче. Було чути, як ті кидали на підлогу свою зброю.

Партизани піднялися нагору. Один із них навів на нас свій ліхтарик і запитав: «Хто ви такі?» Ми вдали, що спимо. Тоді він повторив запитання і додав: «Ви, напевно, шпигуни з філіппінської поліції».

— Ні, сер,— відповіли ми.

— Але ж ви одягнені в захисний одяг,— сказав він.

Ми пояснили, що одяг та черевики нам прислали брати з Америки як гуманітарну допомогу.

Тоді командир сказав до мене: «Добре. Скидай черевики». Я послухався. Він теж захотів взяти мої штани. Невдовзі ми залишилися в самій спідній білизні. Добре, що ми мали змінний одяг, складений неподалік. По суті, ми навіть зраділи, що партизани забрали цей одяг, інакше ціле місто могло б подумати, що ми — їхні шпигуни!

Придбавши дерев’яне взуття, ми повернулися до Маніли, а потім рушили на Вісаянські острови і продовжували проповідувати.

Перед навчанням у школі «Ґілеад» брат Пантас був повночасним служителем і служителем братів (тепер це районний наглядач). Повернувшись на Філіппіни, він був обласним наглядачем, служив у філіалі, потім одружився і виховував дітей.

 [Таблиця/Ілюстрації на сторінках 168, 169]

ФІЛІППІНИ ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1908: два Дослідники Біблії зі Сполучених Штатів Америки починають свідчити в містечку Сібалом.

1910

1912: Чарлз Т. Рассел виголошує промову у Великому оперному театрі Маніли.

1934: засновано філіал. Видано брошурку «Утеча до Царства» тагальською мовою.

1940

1947: прибувають перші випускники школи «Ґілеад».

 1961: запроваджено Школу служіння Царству.

1964: філіппінські піонери починають служити місіонерами в сусідніх країнах.

1970

1978: започатковано Школу піонерського служіння.

1991: закінчення будівництва та присвячення нових приміщень філіалу. Виверження вулкана Пінатубо.

1993: видано «Переклад нового світу Християнських Грецьких Писань» тагальською мовою.

2000

2000: увидано повний «Переклад нового світу» тагальською.

2002: на Філіппінах служать 142 124 вісники.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

150 000

100 000

50 000

1940 1970 2000

 [Таблиця на сторінці 199]

(Дивіться публікацію)

Зріст кількості присутніх на конгресах (1948—1999)

350 000

300 000

250 000

200 000

150 000

100 000

50 000

0

1948 1954 1960 1966 1972 1978 1984 1990 1996 1999

 [Карти на сторінці 157]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ФІЛІППІНИ

ЛУСОН

Віган

Багіо

Лінгаєн

Кабанатуан

гора Пінатубо

Олонгапо

Кесон-Сіті

МАНІЛА

МІНДОРО

ВІСАЯНСЬКІ ОСТРОВИ

Масбате

СЕБУ

МІНДАНАО

Сурігао

Давао

ПАЛАВАН

Ель Нідо

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 150]

[Ілюстрація на сторінці 154]

Чарлз Т. Рассел і Вільям Хол відвідують Філіппіни у 1912 році.

[Ілюстрація на сторінці 159]

Джозеф душ Сантуш зі своєю дружиною Розаріо у 1948 році. Він залишився ревним вісником Царства незважаючи на те, що протягом Другої світової війни відбув три тяжких роки ув’язнення.

[Ілюстрація на сторінці 163]

Перші брати, яких послали з Філіппін у школу «Ґілеад»: Адольфо Діонісіо, Сальвадор Ліваґ і Макарійо Басвел.

[Ілюстрація на сторінці 164]

Брати добираються через гори до проповідницької території.

[Ілюстрація на сторінці 183]

Тисячі піонерів отримали користь зі Школи піонерського служіння.

[Ілюстрація на сторінці 186]

Перехід на автоматизований фотонабір почався у 1980 році.

[Ілюстрація на сторінці 189]

Добра новина поширюється багатьма філіппінськими мовами.

[Ілюстрація на сторінці 199]

Міжнародний конгрес «Божественне навчання» 1993 року.

[Ілюстрація на сторінці 199]

Хрещення на обласному конгресі «Люди, що радісно хвалять Бога», 1995 рік.

[Ілюстрація на сторінці 200]

Місіонери з Філіппін, які відвідали конгрес на батьківщині.

[Ілюстрація на сторінці 202]

Про випуск «Перекладу нового світу Християнських Грецьких Писань» тагальською мовою було оголошено на конгресах 1993 року.

[Ілюстрація на сторінці 204]

Праця над перекладом Біблії за допомогою комп’ютерів.

[Ілюстрація на сторінці 205]

Щасливий піонер отримав повний «Переклад нового світу» рідною мовою.

[Ілюстрація на сторінці 207]

Комітет філіалу, зліва направо: (сидять) Дентон Гопкінсон, Фелікс Саланго; (стоять) Фелікс Феардо, Дейвід Ледбеттер та Реймонд Ліч.

[Ілюстрація на сторінці 211]

Багато біженців з В’єтнаму пізнали правду на Філіппінах.

[Ілюстрація на сторінці 215]

Натівідад і Леодеґаріо Барлаан провели в повночасному служінні понад 60 років.

[Ілюстрації на сторінках 222, 223]

Зали Царства, побудовані нещодавно.

[Ілюстрації на сторінці 224]

Зал конгресів у Манілі (вгорі) та інші Зали конгресів за межами Маніли.

[Ілюстрація на сторінці 228]

Зліва: Джон Барр виголошує промову на програмі присвячення філіалу в 1991 році.

[Ілюстрація на сторінці 228]

Внизу: будівлі філіалу в 1991 році.

[Ілюстрація на сторінці 235]

Газети визнають перемогу Свідків Єгови.

 [Ілюстрації на сторінці 236]

Попри проблеми, спричинені землетрусами, вулканами і повенями, ревні вісники продовжують проповідувати.

 [Ілюстрація на сторінці 246]

Ревні піонери вивчили мову жестів, щоб допомагати глухим отримувати користь з духовних заходів

[Ілюстрація на сторінці 246]

Студенти й інструктори першого класу Школи піонерського служіння, яка проводилась мовою жестів на початку 2002 року.

[Ілюстрація на сторінці 251]

Двадцять сьомий клас Школи службового вдосконалення на Філіппінах.