Молдова

Молдова — родючий край, що лежить на схід від великої дуги Карпатських гір. Це край глибоких долин, балок, рівнин та вкритих лісами гірських схилів. На його території, площею 34 тисячі квадратних кілометрів, водяться лисиці, вовки, зайці, борсуки, олені, горностаї, тхори та кабани.

Багатий чорнозем і м’який клімат сприяє щедрому врожаю фруктів, зерна, овочів та інших сільськогосподарських культур. Три тисячі річок і потоків, які пливуть на південь до Чорного моря, та дві тисячі двісті природних джерел добре зрошують ґрунт. Головною водною артерією країни є швидкий Дністер. Його більша частина придатна для судноплавства. Річка переважно тече паралельно до кордону з Україною, яка лежить на північ, схід та південь від Молдови, а місцями утворює цей кордон. На заході річка Прут, притока Дунаю, служить кордоном з Румунією.

Буремне минуле Молдови

Через край між Дністром і Прутом, що здавен був відомий як Бессарабія і Молдавія, пролягав основний сухопутний шлях до Європи. У першому тисячолітті до нашої ери ця територія була частиною Скіфії. Згодом вона потрапила під вплив Римської імперії. Бурхлива історія цього краю також пам’ятає хвилю вторгнень таких народів, як готи, гунни та авари. У XIII і XIV століттях Молдавія перебувала у васальній залежності від  татар, а в XVI стала частиною Османської імперії. Пізніше, згідно з Бухарестським мирним договором 1812, Туреччина віддала Бессарабію і половину Молдавії Росії. Відтак цілий той регіон отримав назву Бессарабія.

У 1918 році Бессарабія увійшла до складу Великої Румунії. Однак вона не раз поверталась до Росії: на короткий час у 1940 році, а потім ще раз у 1944-му. За часів Радянського Союзу вона носила назву Молдавська Радянська Соціалістична Республіка. Коли Союз упав, Молдавська РСР розірвала зв’язки з Москвою і 27 серпня 1991 року стала незалежною Республікою Молдова a. Столицею залишився Кишинів.

У 1960-х роках відбувався швидкий зріст населення Молдови, але з 1970-х він сповільнився, відтоді кількість населення залишається майже незмінною. На сьогодні в Молдові налічується коло 4,3 мільйона мешканців. Багато молдован займається виноградарством, яке є основною галуззю сільського господарства країни. Виготовлені тут вина складають 3 відсотки світового виробництва. Молдовські вина особливо популярні в Росії та Східній Європі. (Дивіться рамку на сторінці 71). Однак у Молдові, крім буквального, є ще й інший виноградник, який її збагачує. Цей виноградник приносить найдобірніший плід — величну хвалу Єгові.

«Виноградник принадний»

Через пророка Ісаю Єгова назвав духовний Ізраїль «виноградником принадним». Як і передрікалося, цей символічний виноградник наповнив «поверхню вселенної  плодом» у вигляді корисної духовної поживи (Ісаї 27:2—6). В результаті до помазаних християн поступово долучилися мільйони «інших овець» (Ів. 10:16).

Народ Єгови в Молдові з радістю бере участь у сповненні цього чудового пророцтва. Завдяки безперервному потоку духовної поживи, яку щедро роздає організація Єгови, співвідношення кількості вісників і населення в країні досягло 1 до 229. А в певному селі Свідком Єгови є кожна четверта особа!

Та, як побачимо далі, такий зріст відбувся не без лютих випробувань. Протягом семи десятиліть Божих служителів переслідували, ув’язнювали та накладали на них заборону. Всього цього вони зазнали з рук румунської монархії, фашистів та комуністів. Проте в Молдові, як і будь-де, Єгова сповняє свої пророчі слова щодо «винограднику принадного». Через Ісаю він сказав: «Я Господь, його Сторож, щохвилі його Я напоюю; щоб хто не навідав його, стережу його вдень та вночі» (Ісаї 27:2, 3). Тож прочитайте історію служителів Єгови в Молдові. І нехай їхній приклад мужності й віри зміцнить вашу рішучість приносити добрий плід на хвалу Єгові, незважаючи на будь-які перешкоди з боку нашого противника Сатани.

Рассел досліджує поле

Плодоносні галузки буквальної виноградної лози виростають з тоненьких паростків. Духовний поступ у Молдові можна прирівняти саме до таких гілочок. Подивімося, як у наш час Єгова з ніжних пагінців зростив міцну, родючу лозу в цій країні (1 Кор. 3:6). Все почалося наприкінці XIX століття, коли Дослідник Біблії Чарлз Тейз Рассел, подорожуючи Європою, відвідав країну.

У вересневому випуску часопису «Сіонська Вартова башта і вісник Христової присутності» за 1981 рік Рассел  пише, що побував у адвоката Йосифа Рабиновича — єврея, який сповідував християнство. Рассел розповідає: «Візит до брата Йосифа Рабиновича в Кишиневі, що в Росії [нині Молдова], був найцікавішою подією. Він та ціла його родина, усі члени якої є послідовниками Господа Ісуса, прийняли нас дуже тепло... Ми побачили, що він добре ознайомлений з вченнями [викладеними в серії книжок «Свитання Тисячоліття»] і приймає їх усім серцем». Рассел називає свого друга з Молдови «брат Рабинович», а це натякає на те, що під час обговорення Святого Письма той чоловік погодився з багатьма біблійними думками.

Рабинович із сім’єю активно допомагали євреям, яких у Кишиневі мешкало понад 50 000, приймати Христа і месіанську надію. Рассел писав, що до будинку і контори Рабиновича прилягав «новий охайний дім для поклоніння приблизно на 125 місць». Рабинович також мав ручний друкарський верстат, на якому виготовляв трактати, написані спеціально для єврейського читача. Через шість років, у 1897-му, Рабинович звернувся до Рассела у своєму листі такими словами: «Мій любий брате Расселе, наприкінці цього року хочу щиро подякувати тобі за духовну потіху, яку приносить мені твій вельми цінний журнал «Сіонська Вартова башта», котрий я регулярно отримую. Для мене він наче купецький корабель, що спроваджує духовний харч здалека». Однак попри усю ревність і любов цього чоловіка до біблійної правди, в Молдові зерно Царства глибоко вкоренилося і почало давати плоди лише через тридцять років (Матв. 13:1—8, 18—23).

Перша світова війна приносить розчарування

Разючі політичні зміни, які принесла Європі Перша світова війна, створили сприятливі умови для проростання  зерен Царства в Молдові. Після закінчення війни Молдова розірвала зв’язки з Росією, в якій тоді до влади прийшли комуністи, і об’єдналася з Румунією. Чимало молдовських солдат, зазнавши жахіть війни, повернулись додому розчарованими. Більшість з них були виховані як ревні прихильники православної церкви, але тепер вони почали сумніватись у правдивості її вчень.

 Таким чоловіком був Іон Андронік, який 1919 року повернувся з війни до рідного села Коржеуць. Він зацікавився Біблією у таборі для військовополонених, коли спілкувався з адвентистами і баптистами. Звідти ж він привіз Біблію додому і почав обговорювати її зі своїми домашніми та сусідами, розпалюючи також їхнє зацікавлення.

Одним з тих сусідів був Ілля Гроза. Під час війни він жив у Сполучених Штатах Америки, а коли повернувся додому, привіз із собою примірник «Нового Завіту». Сім’ї Андроніка і Грози добре зналися, тож почали разом обговорювати Боже Слово. Вони також читали літературу Дослідників Біблії, як тоді називали Свідків Єгови.

Ось що пригадує донька Іллі Грози, Іоана: «Мені було приблизно шість років, коли в нашому домі вперше з’явилася література Дослідників Біблії. Точно не знаю, звідки ми її взяли, але пам’ятаю, з яким захопленням мої батьки та старші сестри обговорювали чіткі пояснення Писань, поміщені в тих публікаціях».

Іон Андронік так і не став присвяченим слугою Єгови. Але його родина і більшість членів родини Грози вибрали шлях правди. «Спочатку збиралися разом тільки наші сім’ї,— пригадує Іоана.— Нас у батьків було четверо дівчат, а в родині Андроніків були як хлопці, так і дівчата. Тож без кохання не обійшлося, і згодом Васіле Андронік одружився з моєю сестрою, Фіодоліною.

 Незабаром до групи біблійного вивчення приєдналося подружжя Гроза, Дар’я і Тудор, які були нашими далекими родичами. Тудор вивчав Біблію з великим запалом. Він навіть їздив до філіалу в Клуж-Напоку (Румунія), щоб отримати додаткову літературу і відповіді на свої численні біблійні запитання. Згодом він став великою духовною підтримкою для нашого маленького збору.

До біблійних обговорень, які проводились у нашому домі, долучилася сім’я Якубой, що жила неподалік. Ще раніше Пе́тру Якубой гостинно прийняв чоловіка, який розповсюджував Біблії. Той чоловік збудив у нього зацікавлення до Божого Слова. Деякий час Петру досліджував вчення баптистів, але потім зрозумів, що правду слід шукати в іншому місці. Тоді він приєднався до нашої групи Дослідників Біблії, яка дедалі зростала.

Знання, які ми здобували, спонукували всіх членів групи ревно ділитися доброю новиною про Царство з родичами і друзями, багато з котрих жили в нашому та сусідніх селах».

У «Вартовій Башті» за 15 грудня 1921 року розповідалося про надзвичайно швидке поширення біблійної звістки в Молдові: «Один брат з Бессарабії [так тоді називали Молдову], який донедавна був проповідником-адвентистом, пише: «У нашому і в багатьох сусідніх селах близько 200 осіб прийняло правду».

На початку 1920-х років у селі Ширеуць правду пізнав ревний прихильник православної церкви Іларіон  Бугаян, який вірно прослужив Єгові до самої смерті. Інший Дослідник Біблії на ім’я Мойсе Чобану повернувся в рідний Белць з Німеччини, де він познайомився з правдою під час Першої світової війни, бувши в’язнем. Незабаром у Белці утворилася група Дослідників, яка пізніше переросла в збір.

Румунські Свідки надають допомогу

Протягом 1920-х років румунський філіал посилав кваліфікованих братів у Молдову, щоб допомагати опрацьовувати територію і зміцняти тих, хто недавно приєднався до Божого народу. Серед цих ранніх благовісників був Васіле Чукаш з Трансільванії, який володів румунською і угорською мовами. Кожного разу, відвідуючи молодий збір у Коржеуці, брат Васіле зупинявся в родини Іллі Грози. Іоана з теплотою згадує ті часи: «Хоча мені було лише вісім років, я чітко пам’ятаю відвідини брата Чукаша. Це була винятково добра людина. Він завжди розповідав стільки цікавих історій, що ніхто не хотів іти спати! Ми з сестрою завжди сперечалися, хто буде сидіти біля нього».

Румунські Свідки разом з ревними місцевими вісниками продовжували поширювали добру новину в довколишніх селах. За одинадцять кілометрів від Коржеуця, у селі Табань, Казимир Чіслінський ділився з сусідами захопливими думками з Біблії. Звістку про Царство він почув у Румунії, коли служив у війську. Одним з перших на проповідування Казимира відгукнувся Думітру Горобець. Він вивчав Біблію з особливим запалом. Завдяки ревності Думітру та інших вісників сьогодні з 3270 мешканців Табані 475 — Свідки Єгови.

На початку 1920-х років звістка про Царство долетіла й до села Каракушеній, що за 3-4 кілометри від Коржеуця.  Серед перших, хто прийняв правду у Каракушенію, був Володимир Лунґу, який охрестився у 1927 році. Володимир витерпів сильні переслідування за свої християнські переконання і помер вірним Єгові у 2002 році. Він був свідком того, як багато його односельчан приймало правду. Нині в селі Каракушеній, де проживає 4200 осіб, кожний четвертий — Свідок!

Іншим вірним братом був Александру Мікітков. Вперше він почув біблійну правду 1929 року в румунському місті Ясси. Його син Іван розповідає: «Повернувшись додому в село Цаул, батько відразу почав проповідувати добру новину, і незабаром в нашому домі вже проводились християнські зібрання».

Іван продовжує: «Батько підтримував зв’язок з румунським філіалом, і час від часу зрілі брати з Румунії відвідували нас. На жаль, під час одного з таких візитів у 1931 році померла моя молодша сестричка, яка була ще немовлям. Оскільки нашу сім’ю у селі добре знали, на похорон прийшло багато людей. Наш гість з Румунії, брат Веніка, проводив похорон. Він дав чудове свідчення і спростував брехню, яку поширювали священики про Дослідників Біблії, начебто вони неналежно хоронять своїх померлих. Крім того, промова брата Веніки, в якій чітко пояснювалась надія на воскресіння, посіяла добре зерно в серцях декого з присутніх. Невдовзі ті люди твердо стали на бік біблійної правди.

Брат Веніка справив глибокий духовний вплив також на нашу сім’ю. Наприклад, мій старший брат Думітру став колпортером (повночасним служителем). Прагнучи допомогти якомога більшій кількості людей, він вирушив на неопрацьовані території Молдови. Родина повністю його підтримала. Але мушу визнати, що мені  надзвичайно сильно бракувало мого старшого брата. З іншого боку, ми дуже раділи, коли він повертався додому і розповідав багато захопливих випадків зі служіння!»

Опір з боку духівництва зростає

Служителі православної церкви з самого початку противились добрій новині. Але по-справжньому вони запалились гнівом тоді, коли члени їхньої церкви, навчившись біблійної правди, перестали хрестити своїх немовлят і відмовлялися робити на собі знак хреста.

Коли Іоані Грозі було десять років, місцевий православний священик змушував її поступитися своїми переконаннями. Вона пригадує: «Мій батько пояснював нам, що звичай перехрещуватись був небіблійний. Однак у школі священик наполягав, щоб ми це робили. Я боялася того чоловіка, але також не хотіла засмутити батька. Отже замість ходити до школи, я ховалася в стодолі. Через декілька днів батько довідався про мої прогули. Він не сварився, натомість попросив пояснити, у чому річ. Коли я розповіла про свій страх перед священиком, тато взяв мене за руку і ми відразу пішли до того чоловіка.

Сповненим рішучості голосом батько промовив до священика: «Якби ви годували, одягали і давали моїй доньці дах над головою, тоді мали б право говорити їй, як поклонятись. А оскільки ви цього не робите, то й не втручайтесь у те, чого я вчу свою дитину». Хочу сказати, що до кінця навчання, священик мене більше не чіпав».

 Члени духівництва зазвичай були найвпливовішими людьми у суспільстві. Вони, подібно до релігійних провідників за днів Ісуса, використовували свій вплив, щоб ганьбити добре ім’я служителів Єгови. У результаті парафіяни їхніх церков ставились до братів зневажливо або ж взагалі боялись говорити з ними. Однією з улюблених тактик духівництва було використання ворожих політичних настроїв. Наприклад, у ті часи люди боялися більшовицької «загрози» з Радянського Союзу, і православні священики вміло використовували це почуття. Вони приписували Дослідникам політичні мотиви, називаючи їх комуністами, оскільки ті відмовлялися робити над собою знак хреста.

Однак підступні священики на цьому не зупинились. Зловживаючи своїм становищем, вони підбурювали представників влади проти Божого народу точнісінько, як книжники і фарисеї за днів Ісуса (Ів. 18:28—30; 19:4—6, 12—16).

З 1918 до 1940 року Молдова перебувала під пануванням Румунії, яка була тоді монархією. Уряд країни призначив міністра у справах релігії. Бувши під впливом православної церкви, цей чоловік протистояв діяльності Дослідників Біблії і добивався, щоб їх та їхню літературу заборонили. Братів звинувачували у тому, ніби вони були заодно з більшовиками.

Така неприязнь з боку влади вилилась в офіційний наказ від 25 квітня 1925 року, виданий головним інспектором Молдови, певному начальнику поліції. У ньому говорилося: «Згідно з наказом № 17 274/925, виданим Управлінням поліції громадської безпеки, ми вповноважені повідомити вам, що Міністерство внутрішніх справ постановило заборонити та припинити  пропаганду Міжнародних Дослідників Біблії. Просимо вжити для цього усіх необхідних заходів».

Те, як цей наказ вплинув на братів, описано у звіті, надісланому 17 жовтня 1927 року румунським бюро до всесвітнього центру. У звіті повідомлялось, що зборові зустрічі заборонили, а сотні братів притягнули до військових чи народний судів. Там теж говорилося, що протягом літа вдалося провести лише кілька зібрань, оскільки розвідувальна служба і поліція уважно стежили за зборами, особливо у селах, де їх було найбільше. Зустрічі переважно проводилися глибоко в лісі.

Далі повідомлялось, що в березні було теж обмежено служіння роз’їзних наглядачів. Того ж місяця міністр внутрішніх справ видав суворі секретні накази відшукати колпортерів і заарештувати «цих пропагандистів». За короткий час практично всіх колпортерів вкинули до в’язниці. І хоча це не злякало братів, які зносили переслідування від самого початку, однак праця проповідування майже зупинилась, оскільки цього разу зусилля придушити Дослідників Біблії були надзвичайно ретельні.

Наприкінці 1920-х років як окремі особи, так і цілі сім’ї відважно залишали православну церкву і рішуче ставали на бік біблійної правди. Про це свідчить лист, написаний у 1928 році сільським священиком до церковнослужителя вищого сану. В ньому подавався список 43 імен дорослих і дітей з його парафії в Ширеуці. Священик писав: «З приємністю додаю перелік імен членів секти Дослідників Біблії. Попри їхні зусилля, вони не мають жодного успіху. В них також немає дому молитви, а зустрічаються вони в приватних домах».

 Але насправді саме цей список спростовував твердження священика, ніби Дослідники Біблії «не мають жодного успіху», адже більшість із 43 перелічених осіб були колишніми членами православної церкви. У списку була дівчинка на ім’я Аґріпіна Барбуца. Сьогодні цій сестрі понад 80, і вона досі вірно служить Єгові.

Коли відкрито проповідувати стало важко, брати зосередились на неформальному свідченні, особливо серед своїх родичів. У ті часи члени родини часто зустрічались разом і багато спілкувались. Тож брати використовували цю традицію, щоб звіщати добру новину. Звичайно, жоден закон не міг заборонити родичам спілкуватися між собою.

Спроби узаконити проповідницьку діяльність

Після заборони проповідницької діяльності у 1925 році брати з румунського філіалу в Клуж-Напоці відправили 50-сторінкового листа міністру в справах релігії. Окрім короткого пояснення наших вчень, лист містив офіційне прохання скасувати заборону. Згодом, у вересні 1927 року, один з братів отримав дозвіл на аудієнцію з міністром. Мало відбутися три зустрічі. Після останньої з них брат сподівався, що закон буде змінено на користь  свободи віросповідання. На жаль, уряд знехтував прохання братів. Представники влади продовжували коїти зло під виглядом закону, і ситуація для Божих служителів навіть погіршилась (Пс. 94:20, Хом.; Дан. 6:6—10). Офіційний документ, датований 29 травня 1932 року, повідомляв, що «будь-яка діяльність» Міжнародних Дослідників Біблії «повністю заборонена».

Однак такі дії проти Божого народу в Румунії та Молдові не були об’єднаними і узгодженими. До певної міри місцеві органи влади та окремі посадові особи самі вирішували, як їм бути з Дослідниками Біблії. Тож брати зверталися до них, щоб законно утверджувати добру новину принаймні в своїй місцевості (Фил. 1:7).

Такі зусилля деколи приносили добрі плоди. Прикладом цього служить ситуація у Бухаресті, до якого було перенесено філіал з Клуж-Напоки. У 1933 році після довгих клопотань філіал зміг юридично зареєструвати Біблійне і трактатне товариство Свідків Єгови в Бухаресті.

Цікавим є те, що навіть деякі високоповажані судді відкрито не погоджувалися з обмеженнями, накладеними на Божий народ. Приміром, 8 травня 1935 року Клуж-Напокський апеляційний суд сміливо заявив, що заборона діяльності Свідків Єгови суперечить конституції. Крім того, в офіційному висновку було сказано: «Конфісковані брошурки [видані Свідками Єгови] заохочують любити ближнього і вірити у Бога та Христа. З цієї причини було б неправильно твердити, що ці брошурки мають підривний характер. Вони не криють у собі небезпеки для держави».

Голос розуму залишається не почутим

Та все ж більшість представників влади далі противилася праці Божого народу. Наприклад, у листі за  28 березня 1934 року начальник Відділу безпеки міста Сороки скаржився районному інспектору поліції в Кишиневі, що у 1927 році в певному селі біля Сороки було «лише дві сім’ї послідовників цієї секти, але вони навернули... ще 33 родини». Він писав, що Свідки «відкидають церкву» з її «традиціями і звичаями», а також «не кличуть священика, бо поклоняються по-своєму». Лист закінчувався такими словами: «[Свідки] продовжують навертати нових, а це загрожує порядку в державі та її безпеці».

Шостого травня 1937 року місцеві брати написали префекту листа з проханням усунути Свідків Єгови зі списку нелегальних сект. Відповідь стає очевидною зі слів представника вищої адміністративної влади Сорокського повіту до цього префекта. У листі, датованому 15 червня 1937 року, він писав: «Діяльність [Свідків Єгови] заборонено... Міністерством культів і культури. Ми не можемо задовольнити їхнє прохання бути усуненими зі списку [нелегальних] сект, оскільки вони і далі активно відстоюють інтереси своєї секти».

Державний періодичний журнал «Моніторул офічіал» утвердив цю ворожу позицію, коли написав 12 липня 1939 року, що Свідки Єгови та будь-який їхній офіційний юридичний орган «повністю заборонені». Як вже згадувалося раніше, Молдова тоді перебувала під пануванням Румунії, яка була православною монархією. На жаль, через релігійний фанатизм ставлення багатьох урядовців до народу Єгови переходило межі офіційної заборони.

Жорстокість представників влади

Нерідко опір проповідницькій праці розпалювала релігійна ненависть чиновників, які були ревними  прихильниками православної церкви. Про це свідчать приклади Думітру Горобця і Казимира Чіслінського. Вони познайомились з біблійною правдою в селі Табань. Завдяки чудовим рисам та ревному служінню їх знали і любили всі брати. В 1936 році Думітру і Казимира заарештували і відвезли до поліцейської дільниці у Хотині (тепер в Україні).

Спочатку братів сильно побили. Потім їх примушували перехреститись. Однак вони непохитно тримались своїх переконань. Зрештою поліцейські припинили знущання і навіть відпустили Думітру і Казимира додому. Але це не був кінець їхніх випробувань. Заради доброї новини ці вірні брати знесли ще багато труднощів під фашистським і радянським правліннями. Думітру помер на початку 1976 року в Росії, у місті Томську, а Казимир — в листопаді 1990 року в Молдові.

У 1930-ті роки за працею проповідування в Молдові наглядав румунський філіал. Тоді служителем філіалу (так колись називався координатор Комітету філіалу) був Мартін Мадяроші, який охрестився 1922 року. Брат Мадяроші разом зі своїм зятем Памфілом Албу відвідали багато зборів на півночі Молдови, щоб зміцнити і підбадьорити Божий народ. До цього їх спонукала любов і турбота про братів, які зносили сильні випробування. Яким же вчасним було це підбадьорення! Адже незабаром Європа мала стати плацдармом Другої світової війни, а Молдова, як ласий шматок, переходити з рук в руки сильніших за неї держав-суперниць.

Війна спустошує Європу

Двадцять третього серпня 1939 року Радянський Союз і нацистський уряд Німеччини підписали пакт про ненапад. Через тиждень, 1 вересня 1939-го, Німеччина  напала на Польщу і цим розпалила Другу світову війну. Тоді 26 червня 1940 року радянський міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов звернувся до румунського уряду з офіційною вимогою передати Бессарабію Радянському Союзу. Румунія підкорилась, і 28 червня 1940 року радянські війська увійшли до Молдови. У серпні 1940 року було створено Молдавську РСР зі столицею в Кишиневі.

Проте радянська окупація Молдови тривала недовго. Двадцять другого червня 1941 року Німеччина зламала пакт про ненапад і вдерлась до Радянського Союзу. Скориставшись з такого розвитку подій, Румунія стала на бік Німеччини і заходилася повертати собі Молдавську РСР.

Зусилля Румунії були успішними, оскільки 26 липня 1941 року її армія відкинула радянські війська до річки Дністер. Таким чином Молдова після однорічного перебування під Союзом знову опинилась у Румунії. Однак  тепер, з вересня 1940-го, Румунією правив вкрай націоналістичний фашистський уряд на чолі з генералом Йоном Антонеску. Його диктатура не мирилася з тими, хто залишався політично нейтральним через свою відданість Божому Царству.

Лихо фашизму

Невдовзі фашистський уряд Антонеску спільно з Гітлером і державами фашистського блоку почав придушувати Божий народ. Розгляньмо приклад Антона Пинті. Він народився у 1919 році, правду пізнав ще підлітком. Антон був ревним служителем і любив проповідувати від дому до дому. Декілька разів його мало не побили, але Антон сміливо посилався на те, що він є громадянином Румунії і має законне право розповідати про свою віру. Так йому вдалося на якийсь час уникнути фізичної розправи. Одного дня його все ж таки заарештували. Фашистські офіцери притягнули Антона до поліцейської дільниці і знущалися над ним цілу ніч. Потім його несподівано відпустили. Сьогодні брату Пинті вісімдесят чотири роки, і він досі сповнений рішучості вірно служити Єгові.

Серед тих, хто зберігав непорочність, був і Парфін Паламарчук. З біблійною правдою він познайомився в Молдові у 1920-ті роки і став ревним вісником доброї новини. Парфін часто виїжджав з дому і тижнями проповідував по містах та селах, від Чернівців до Львова. Оскільки Парфін відмовився брати до рук зброю, в 1942 році його арештували фашисти і віддали під трибунал у Чернівцях.

Ось що пригадує син Парфіна, Ніколае: «Військовий трибунал засудив на смерть сто братів. Вирок мали  виконати негайно. Офіцери вибрали для страти перших десятьох чоловік. Але спочатку їх змусили вирити собі могили на очах у позосталих дев’яноста. Перед розстрілом офіцери дали братам ще одну можливість зректися віри і піти до війська. Двоє поступилися, інших вісім було розстріляно. Потім вибрали наступних десять. Але спочатку вони мали поховати страчених.

Коли брати засипа́ли могили, прибув один високопоставлений офіцер. Він запитав, скільки Свідків змінило свою думку. Почувши тільки про двох, офіцер сказав, що більше пожитку буде, коли 92 позосталих відправити до виправно-трудових таборів, аніж розстріляти 80 заради 20 новобранців. Так смертні вироки замінили на 25 років примусових робіт. Однак не минуло і трьох років, як радянські війська звільнили Свідків з румунських таборів. Мій батько пережив це випробування, а також багато інших. Він помер у 1984-му, залишившись вірним Єгові».

Не виконав обряду православної церкви — вчинив злочин!

У грудні 1942 року фашисти заарештували молодого чоловіка на ім’я Васіле Герман. Це сталося невдовзі після того, як його дружина народила дівчинку. Брата Германа звинуватили в двох «злочинах» — у відмові виконувати військову службу і охрестити свою доньку в православній церкві. Васіле  розповідає, що відбувалося далі: «У лютому 1943-го мою справу і ще 69 справ інших вірних братів мав слухати військовий суд у Чернівцях. Але перш ніж виголосити вирок, нас примусили дивитись, як страчують шістьох злочинців. Тож ми не сумнівались, що будемо наступними.

З огляду на цю ситуацію ми постановили залишатись міцними у вірі і щосили намагатись до самого кінця зберігати радісний дух. З допомогою Єгови нам це вдалося. Коли усім сімдесятьом призначили смертну кару, ми розуміли, що страждаємо за праведність. На прикрість ворогам ніхто з нас не занепав духом. Потім сталося щось несподіване: наш вирок було замінено на 25 років примусових робіт у румунському таборі біля міста Аюд. Проте ми не відбули й цієї кари, оскільки через вісімнадцять місяців, у серпні 1944-го, радянська армія нас звільнила».

У 1942 році фашистський уряд генерала Антонеску призвав в армію 800 чоловіків з молдовського села Ширеуць. Серед них були і Свідки. Ось що розповідає Ніколае Аніскевич: «Спочатку поліція наказала виконати певний релігійний обряд. Ми, Свідки, відмовились. Пізніше ми також відмовились взяти до рук зброю. Через це нас звинуватили як комуністів і заарештували. Але перш ніж вкинути до в’язниці, нам дозволили пояснити свою нейтральну позицію.

Наступного дня нас відправили в Бричень, судовий центр повіту. Там кожного роздягнули і ретельно обшукали. Потім усіх допитував священик високого  військового чину. Він був добрим чоловіком і з розумінням поставився до нашої позиції, а також наказав дати нам їжі. Крім того, у своєму звіті священик написав, що причиною нашої відмови брати до рук зброю була віра в Ісуса.

З Бричені нас перевели в поліцейську дільницю у Липкані, де нас били до самої ночі. Після цього мене з двома іншими братами і, як не дивно, однією жінкою вкинули до камери. Виявилося, що вона за нами шпигувала. Знущання тривали декілька днів. Зрештою мене відправили під трибунал у Чернівці. Я міг скористатися з послуг адвоката, який був охочий допомогти. Проте суду не було. Через погані умови і фізичні знущання моє здоров’я сильно погіршилось. Військові думали, що я помру, і відпустили мене додому».

Мужність і непорочність сестер

Полум’я фашистського гніву зазнали і сестри. Однією з них була Марія Герман (Марія не була родичкою Васіле Германа, але належала до того самого збору). Її заарештували в 1943 році і відправили до поліцейської дільниці в Баласинешті. Марія пригадує: «Поліція заарештувала мене, оскільки я відмовлялася ходити до православної церкви. Спершу мене привезли до Липкані в Молдову, а потім до Чернівців в Україні, де відбувся суд.

Суддя спитав, чому я не хочу ходити до церкви. Я відповіла, що поклоняюся тільки Єгові. За цей «злочин» мене та ще двадцятьох сестер засудили до 20 років  ув’язнення. Декого з нас помістили в маленьку камеру, де вже сиділо 30 осіб. Протягом дня мене посилали в доми багатих людей виконувати хатню роботу. Мушу сказати, що господарі ставились до мене набагато ліпше, ніж керівництво в’язниці. Вони принаймні давали мені достатньо їжі!

З часом нам вдалося налагодити зв’язок з братами, які сиділи в сусідньому крилі в’язниці. Яке ж це було благословення, адже тепер ми могли переправляти їм як духовну, так і буквальну поживу».

Ці вірні сестри разом з багатьма іншими молдовськими Свідками перетерпіли фашистське лихо, але невдовзі на їхню віру готувався наступний напад. Тепер він йшов з боку іншої панівної сили — комуністичної Росії.

Хвиля радянської депортації

Під кінець війни, у 1944 році, коли Німеччина почала втрачати свої позиції, деякі члени румунського уряду на чолі з королем Міхаєм скинули режим Антонеску. Румунія перестала підтримувати держави фашистського блоку і перейшла на бік Росії. Присутність радянських військ засвідчила, що Росія повернула владу над цим регіоном. Молдова знову увійшла до складу Радянського Союзу як Молдавська РСР.

Спочатку комуністичні керівники Молдови не чіпали Свідків. Але спокій тривав недовго. Незабаром християнський нейтралітет Свідків Єгови, а особливо їхня відмова голосувати на виборах, знову став болючим  питанням. Радянська система не допускала політичного нейтралітету, тому уряд планував вирішити цю проблему. Тож з 1949 року почалась депортація Свідків Єгови та інших «невгодних».

В одному офіційному документі було викладено «постанову Політбюро Центрального Комітету Комуністичної Партії» стосовно тих, кого мали виселити з Молдавської РСР. До числа цих людей входили «колишні землевласники, великі торговці, прибічники німецьких загарбників, особи, які співпрацювали з румунською і німецькою поліцією, члени профашистських партій та організацій, білогвардійці, члени нелегальних сект, а також родини перелічених груп». Усіх мали відправити до Сибіру «на невизначений час».

Друга хвиля депортацій почалась у 1951 році, але цього разу вона торкнулася лише Свідків Єгови.  Сталін особисто видав наказ про виселення. Операція носила назву «Північ». Понад 720 сімей Свідків, а це близько 2600 осіб, було вивезено за 4500 кілометрів від Молдови до міста Томська, що у Західному Сибіру.

В офіційному наказі говорилося, що, перш ніж посадити людей у поїзди, їм треба дати достатньо часу, аби вони спакували речі. Крім того, вагони мали бути «добре обладнані для перевезення людей». Насправді ж усе було не так.

Серед ночі близько восьми осіб — солдати і представники влади — приїжджали до дому Свідків. Вони будили цілу родину і показували ордер на депортацію. Потім давали лише кілька годин на збори і відвозили до поїздів.

Замість пасажирських вагонів на братів чекали товарні. У вагони, в яких не було ані місць для сидіння, ані теплоізоляції, втискали до 40 осіб різного віку. Отвір у підлозі в одному з кутів служив туалетом. У таких умовах брати їхали два тижні. Перед тим як виселити людей, їхнє майно мали переписати. Однак часто члени місцевої влади в списки вносили лише маловартісні речі, усе цінне просто «зникало».

Незважаючи на таку несправедливість та труднощі, брати ніколи не втрачали внутрішнього почуття радості. Коли поїзди, в яких везли Свідків, сходились на вузлових станціях, з вагонів доносились пісні Царства. Так брати знали, що, окрім них, депортували ще сотні інших Свідків. Своїм радісним духом поклонники Єгови у таких важких умовах підбадьорювали один одного і зміцняли свою рішучість залишатись вірними до кінця (Як. 1:2).

 Приклад віри, гідний наслідування

Серед тих, кого депортували до Сибіру, був Іван Мікітков. Вперше його заарештували 1951 року в Молдові, а потім разом з іншими Свідками вислали до Томська. Там Іван працював на лісозаготівлі в сибірській тайзі. І хоча це не був виправно-трудовий табір, Іван не мав повної свободи, за ним також пильно стежили органи безпеки. Однак він разом зі своїми духовними братами проповідував при кожній слушній нагоді.

Іван розповідає: «У цих складних і нових для нас умовах, ми поділилися на збори і навіть почали виготовляти літературу. З часом люди, яким ми проповідували, приймали правду і охрещувались. Влада все це помітила, і декого з нас відправили у виправно-трудові табори.

Разом з братами Павлом Дандарою, Міною Горашем і Васіле Шарбаном мене засудили до 12 років примусових робіт у таборі строгого режиму. Представники влади сподівались, що такі суворі вироки налякають Свідків і змусять мовчати. Але цього не сталося. Хоч би куди братів засилали, вони продовжували проповідувати. У 1966 році, відбувши повний термін, я вийшов на волю і повернувся до Томська.

Через три роки, у 1969-му, я переїхав на Донбас. Там зустрів Марію, вірну і ревну сестру, яка стала моєю дружиною. В 1983 році мене знову заарештували і засудили до п’яти років ув’язнення та п’яти років заслання. Це  покарання було набагато важче за попереднє, адже тепер я мав залишити дружину з дитиною, на яких чекали важкі часи. На щастя, відбувати строк довелося не повністю. У 1987 році, після того як Михайло Горбачов став генеральним секретарем КПРС, мене звільнили і дозволили повернутись в Україну, а пізніше й у Молдову.

Коли я приїхав у Белць, друге найбільше місто Молдови, там було лише три збори, в яких налічувалось 370 вісників. Сьогодні у 16 зборах Белця їх служить понад 1700!»

«Прагнеш такого ж кінця, як і Васіле?»

Щоб зламати непорочність Свідків, керівництво виправно-трудових таборів і агенти КДБ вдавалися до різних жорстоких методів. Ось що розповів про брата Костянтина Шобе його внук: «Тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року дідусь відбував строк у Читинській області, що на схід від озера Байкал. Йому та іншим Свідкам начальство табору погрожувало розстрілом, якщо вони не зречуться своєї віри.

Брати відмовились. Тоді їх зібрали на окраїні лісу поза табором. Вже смеркалося, коли офіцери взяли Васіле, найліпшого дідусевого друга, і повели до лісу, сказавши, що збираються його стратити. Брати напружено чекали. Невдовзі вечірню тишу розірвало кілька пострілів.

Конвой повернувся і забрав наступного Свідка. Ним був мій  дідусь. Трохи заглибившись у ліс, вони вийшли на галявину, де побачили кілька викопаних могил. Одна з них була засипана. Старший офіцер, вказавши на цю могилу, звернувся до дідуся: «Прагнеш такого ж кінця, як і Васіле, чи хочеш повернутись на волю до своєї сім’ї? Вирішуй, маєш дві хвилини». Але дідусеві не було потрібно навіть хвилини. Він відповів одразу: «Васіле, якого ви застрелили, я знав багато років і тепер прагну побачити його у новому світі після воскресіння. Я ні на мить не сумніваюсь, що буду в новому світі разом з Васіле. А от чи будете там ви?..»

 Офіцер аж ніяк не сподівався такої відповіді. Усіх братів відвели назад у табір. Дідусеві не довелося чекати на воскресіння, щоб побачити друга. Васіле не помер. Як виявилось, усе було підстроєне для того, щоб зламати братів».

Зворотний ефект комуністичної пропаганди

Для того щоб посіяти підозри і викликати ненависть до Свідків Єгови, комуністи створювали фільми, книжки та брошури, в яких чорнили Божий народ. Одна з брошур мала назву «Подвійне дно». Цей вислів стосувався потаємних відділів, які брати робили на дні дорожніх сумок та чемоданів. Микола Волошановський пригадує, як за допомогою цієї брошури начальник табору хотів принизити його перед іншими в’язнями.

Микола розповідає: «Начальник табору зібрав усіх в’язнів в одному з бараків. Він почав зачитувати уривки з брошури, у тому числі й ті, в яких містилися наклепницькі висловлювання про мене особисто. Коли він закінчив, я попросив дозволу дещо його спитати. Той погодився, оскільки думав, що це дасть нагоду поглузувати з мене.

Звернувшись до начальника, я спитав, чи він пам’ятає нашу першу розмову, коли мене щойно привезли до табору. Відповідь була ствердною. Після того я спитав, чи начальник пригадує поставлені ним запитання щодо місця мого народження, громадянства і таке подібне, коли заповнював відповідні документи. Він сказав, що пам’ятає і навіть назвав присутнім мої відповіді. Відтак я попросив його розповісти, що він насправді вписав у документи. Начальник визнав, що написане в паперах не відповідало моїм словам. Тоді  я повернувся до присутніх і сказав: «Ось бачите, саме таким чином було написано і цю брошуру». В’язні зааплодували, а розгніваний начальник пішов геть».

Тактика «поділяй і владарюй»

У 1960-х, щоб зруйнувати єдність Свідків Єгови, розчаровані представники радянської влади вдалися до інших методів. У книжці «Меч і щит», виданій 1999 року, було оприлюднено деякі секретні документи КДБ з державного архіву. Там говорилося: «У березні 1959 року рада старших офіцерів КДБ, які ведуть «боротьбу проти єговістів [Свідків Єгови]», дійшла висновку, що найуспішнішою тактикою буде «подальше застосування репресій в поєднанні з підривною діяльністю». КДБ постановив розколоти, деморалізувати та дискредитувати сектантів, а також заарештувати їхніх найвпливовіших провідників за сфабрикованими звинуваченнями».

До «підривної діяльності» входили цілеспрямовані зусилля посіяти недовіру серед Свідків по цілому Радянському Союзу. Для цього КДБ поширював чутки, ніби деякі відповідальні брати почали співпрацювати з  органами безпеки. Ця брехня була настільки хитро замаскованою, що багато хто вже не знав кому довіряти.

Крім того, КДБ готував спеціальних агентів, які удавали б «ревних» членів організації і намагалися отримати відповідальне становище. Звичайно, ці шпигуни добре інформували КДБ. Члени КДБ також таємно підходили до справжніх Свідків і намагалися підкупити їх великими грошима, пропонуючи співпрацю.

На жаль, ці підступні методи були деякою мірою успішними і руйнували єдність Божого народу в Радянському Союзі, зокрема в Молдові. У результаті серед братів виникла атмосфера недовіри. Дехто відколовся від організації і створив так звану опозицію.

До того як відбулись усі ці події, Свідки в Радянському Союзі вважали організацію Єгови, духовну поживу, яку вона постачала, та призначених нею відповідальних братів каналом, через який діє Єгова. Тепер вони були спантеличені та невпевнені щодо цього каналу. Як братам вдалося розвіяти свої сумніви? Їм допомогла сама влада! Власне її руками і було вирішено проблему. Яким чином?

Вони не врахували дії Божого духу

На початку 1960-х радянська влада помістила в один табір багатьох «провідників» Свідків, зібраних з цілого  Союзу. Табір лежав за 150 кілометрів від міста Саранська у Мордовії (Західна Росія). Раніше братів розділяли великі відстані, які утруднювали спілкування і сприяли непорозумінням. Тепер усі були разом — і ті, хто належав до опозиції, і ті, хто до неї не належав. Отже вони могли відверто порозмовляти і побачити, де правда, а де брехня. Але для чого влада зібрала усіх разом? Очевидно, вона сподівалась, що таким чином нацькує братів один проти одного і цим спровокує ще більше поділення. Хоча задум був дуже хитрий, влада не врахувала важливого чинника — єднальної дії Божого духу (1 Кор. 14:33).

Серед братів, ув’язнених у мордовському таборі, був Ґеорґе Горобець. Ось що він розповідає: «Невдовзі після того, як мене заарештували і відправили до в’язниці разом з іншими Свідками, туди також потрапив один брат, який приєднався до опозиції. Коли він побачив, що відповідальних братів досі ув’язнено, то дуже здивувався. Адже йому сказали, ніби усі ми були вільні, як птахи, і жили в розкошах за рахунок КДБ!»

Ґеорґе продовжує: «Протягом першого року мого ув’язнення через релігійні переконання до табору потрапило понад 700 осіб. Більшість з них були Свідки Єгови. Ми всі працювали на фабриці і мали достатньо часу, щоб порозмовляти з тими, хто приєднався до опозиції. Таким чином у 1960—1961 роках було з’ясовано багато непорозумінь. Зрештою в 1962 році Комітет країни,  який дбав про братів у Радянському Союзі і перебував у тому ж самому таборі, написав листа до всіх зборів країни. Лист прочитали, і відтак почали усувати шкоду, заподіяну брехнею КДБ».

Відновлення довіри

Після звільнення у червні 1964 року брат Горобець відразу повернувся до Молдови. Коли він приїхав у Табань, то побачив, що чимало місцевих Свідків були все ще невпевнені, кого використовує Єгова, аби давати духовний харч і скеровувати свій народ. Багато з них читало тільки Біблію.

Щоб з’ясувати це питання, призначили комітет з трьох духовно зрілих братів. В першу чергу вони відвідали збори на півночі Молдови, де мешкала більшість Свідків. Вірність, яку зберегли у часи жорстоких переслідувань ці, а також інші християнські наглядачі, переконала багатьох Свідків, що Єгова надалі послуговується тією ж організацією, через яку вони навчилися правди.

Наприкінці 1960-х працівники КДБ побачили, що проповідницька праця і далі поширювалась, незважаючи на переслідування та інші жорсткі заходи. Ось як описує книжка «Меч і щит» реакцію КДБ: «Центр [КДБ] був стурбований тим, що навіть у виправно-трудових таборах провідники Єгови не зреклися ворожих поглядів і в табірних умовах продовжували роботу свого Єгови. В листопаді 1967 року [в Кишиневі] відбулося засідання членів КДБ, які безпосередньо займалися розробкою операцій проти Свідків Єгови. Їхньою метою було обговорити створення нових заходів, які перешкоджали б ворожій діяльності та ідеологічній пропаганді цих сектантів».

 Переслідування з боку колишніх братів

На жаль, деякі особи були зведені цими «новими заходами» і так підтримали задуми КДБ. Серед них були ті, хто піддався пожадливості чи страху перед людиною, а також колишні брати, які виношували ненависть до Свідків. Влада почала використовувати їх, щоб зруйнувати непорочність вірних. Свідки, які сиділи у в’язницях і виправно-трудових таборах, визнавали, що переслідування з боку колишніх братів — дехто з яких став відступником — було чи не найболіснішим з усього, що їм довелося пережити.

Багато відступників були членами опозиції, про яку вже говорилося вище. Спочатку вона складалася з осіб, спантеличених обманом КДБ. Але наприкінці 1960-х серед тих, хто все ще належав до опозиції, було чимало таких, які виявили дух злого раба. Не послухавшись  перестороги Ісуса, вони почали «бити товаришів своїх» (Матв. 24:48, 49).

Незважаючи на невтомні зусилля, КДБ і його прибічникам не вдалося поділити Божий народ та владарювати над ним. Коли на початку 1960-х вірні Свідки розпочали в Молдові працю об’єднання, більшість братів належало до опозиції. Але до 1972 року майже всі повернулись і з того часу віддано підтримували організацію Єгови.

Гонитель оцінив журнал

В роки комуністичного правління вірні Свідки у Молдові виконували своє служіння, як тільки могли. Вони свідчили неформально родині, друзям, однокласникам і співпрацівникам. Однак брати робили це дуже обережно, оскільки багато членів Комуністичної партії фанатично відстоювали її ідеї. А втім, не всі комуністи вороже ставились до Свідків Єгови.

Симіон Волошановський пригадує: «Міліція обшукала наш дім і вилучила багато літератури. Відповідальний офіцер склав її список. Пізніше він повернувся і попоросив мене переглянути, чи перелік був правильний. Перевіряючи записи офіцера, я помітив, що бракувало «Вартової башти». У ній обговорювалось, як досягнути щасливого сімейного життя. Я спитав його про цей журнал. Офіцер, дещо знітившись, відповів: «А-а-а... я взяв його додому почитати разом із сім’єю». Тоді я спитав: «Чи вам сподобалось прочитане?» «О, так! Дуже сподобалось!» — відповів він».

Протидія слабне — ріст продовжується

Протягом 1970-х років комуністична влада більше не вдавалася до арештів і масового заслання Свідків. Та  все ж окремих братів ув’язнювали за відвідування християнських зібрань чи проповідування. Однак вироки вже не були такі суворі.

У 1972 році в Молдові, як і по цілому світі, було введено розпорядок щодо старійшин. Ґеорґе Горобець пригадує: «Братство з великою радістю прийняло цей розпорядок і ще глибше переконалося, що дух Єгови — небездіяльний. Крім того, збільшення числа старійшин сприяло духовному та кількісному зросту зборів у Молдові».

На цей час брати вже набули великого досвіду в тому, як організовувати працю проповідування і підпільно друкувати біблійні публікації. У роки комуністичних репресій літературу в Молдові виготовляли в двох місцях. Протягом десятиліть жорсткого переслідування її друкували лише вночі. Тож братам доводилось вести подвійне життя: одне — вдень, коли вони як звичайні громадяни займалися буденними справами, а інше — вночі, коли до самого ранку друкували літературу для зборів.

Однак ситуація змінилась, коли суворий нагляд і переслідування послабились. Тоді брати змогли ефективніше використовувати підпільні друкарні і призначити нових добровольців для цієї роботи. У результаті кількість літератури зросла.

Брати також вдосконалили технологію друкування. Наприклад, вони використовували матриці, які виготовляли на друкарській машинці. Верстати було пристосовано для одночасного друку на двох сторонах аркуша. Всі ці вдосконалення теж сприяли збільшенню продукції. Часи рукописних посібників для біблійного вивчення відійшли у минуле!

 Завдяки більшій кількості літератури брати змогли поглибити особисте вивчення Біблії. Цей чинник, а також поліпшення транспортного сполучення в країні допомогли розвіяти колишнє непорозуміння між братами. Проте такий поступ був лише передвістям чудових благословень, які мали зійти на народ Єгови в Молдові.

Розквіт правдивого поклоніння

Хоча у свій час радянська комуністична система була справжнім політичним і військовим монстром, їй не вдалося придушити правдиве поклоніння. По суті, депортуючи Свідків, комуністи несвідомо сприяли поширенню доброї новини «аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). Через Ісаю Єгова пообіцяв: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху... Це спадщина Господніх рабів, а їхнє оправдання від Мене» (Ісаї 54:17). Якими ж правдивими були ці слова!

Політичні зміни в 1985 році значно полегшили життя Свідків Єгови в Радянському Союзі. За ними більше не стежили органи безпеки і ніхто не штрафував за відвідування релігійних зустрічей. На той час брати регулярно збиралися групами по десять або менше осіб. Однак тепер вони почали використовувати особливі події, як-от весілля чи похорони, для проведення невеличких районних конгресів.

Три міжнародні конгреси, які відбулися влітку 1989 року в польських містах Хожуві, Познані і Варшаві, розпалили ще більшу ревність до праці проповідування. Їх відвідали сотні делегатів з Молдови. У себе вдома брати звикли збиратися потаємно і маленькими групами. На конгресі ж вони перебували серед тисяч радісних співслужителів з цілого світу і могли разом поклонятися Єгові. Яка ж то була хвилююча подія для вірних Свідків!

 У 1991 році брати в Молдові отримали ще один духовний подарунок. Вперше в історії цієї країни вони відкрито збиралися на районних конгресах. У 1992 році відбулась наступна визначна подія — міжнародний конгрес в Санкт-Петербурзі. Туди делегатів з Молдови приїхало більше, ніж на три конгреси в Польщі у 1989-му. Справді, Єгова відчинив небесні отвори і почав зливати одне за одним благословення на своїх відданих слуг.

Підготовка районних наглядачів

Більша свобода також дозволила комітету країни, який наглядав за працею по всьому Радянському Союзі, мати тісніший зв’язок з районними наглядачами. У грудні 1989 року ці зрілі брати, яких тоді було 60, зібралися разом для навчання у Львові. Кожен з них пройшов через в’язниці, виправно-трудові табори або  зазнав інших переслідувань. Тож якою радісною і підбадьорливою була та зустріч! Багато з них мали близькі стосунки ще з минулих буремних часів.

Четверо братів, які приїхали на навчання до Львова, були з Молдови. Повернувшись додому, вони передали зборам мудрі поради, у тому числі й ті, які стосувались проповідницького служіння. Приміром, вони напучували братів звіщати Боже Слово з обережністю, незважаючи на відносну свободу (Матв. 10:16). Чому давалось таке застереження? Тому що офіційно праця була все ще під забороною.

Нагальна потреба у Залах Царства

Ще відтоді, як в Молдові розпочалася праця проповідування, брати усвідомлювали потребу у власних залах для зустрічей. У 1922 році Дослідники Біблії в селі Коржеуць навіть спорудили один такий зал на особисті кошти. Його назвали домом для зібрань, і він прослужив братам чимало років.

Наприкінці 1980-х, коли офіційна протидія почала слабшати, в багатьох містечках і селах вже були збори з кількомастами вісниками. Вони збиралися по домах малими групами. Чи ж не настав слушний час розпочати будову Залів Царства? Щоб з’ясувати це, брати вирішили звернутись до різних представників муніципальної влади.

Дехто з посадових осіб виявив дух співпраці. Прикладом служить село Фетешть, що на півночі Молдови, в якому мешкає 3150 чоловік. У січні 1990-го місцеві брати зустрілись з головою сільради. Той сказав, що в його селі вони можуть вважати свою діяльність вільною від заборон. Брати, бувши все ще дуже обережні, не могли  в це повірити. Вони попоросили дозволу перебудувати дім одного брата у невеличкий Зал Царства (хоча місцевий збір налічував 185 вісників).

Голова схвалив проект, і брати взялися до роботи. Однак невдовзі вони зіткнулися з серйозною проблемою. Потрібно було усунути певну стіну будинку. Але тоді будинок завалився б! Роботи різко припинили. Що ж тепер? Брати вирішили знову звернутися до голови і пояснити проблему. В якому ж захопленні вони були, коли голова дозволив побудувати абсолютно новий Зал Царства! Відтак збір поринув у працю, закінчивши будову лише за 27 днів.

Для того щоб усі могли поміститися в новому залі, збір у Фетешті розділили. Оскільки збір налічував багато нових неохрещених вісників, виникло питання: чи не включити хрещення в програму присвячення Залу Царства? Брати так і зробили. Послухавши промову до хрещення, усі пішли до поблизької річки, де вісімдесят осіб символізували своє присвячення Єгові.

На той час ще багато зборів потребувало місць для поклоніння. Побачивши фотографії Залів Царства в нашій літературі, дехто вирішував будувати щось подібне. Брати збирали кошти та з превеликим запалом бралися до роботи. Такі випадки були не поодинокі. У період з 1990 до 1995 року було зведено понад 30 Залів Царства. І все це на особисті кошти та власною працею.

Окремі Зали Царства використовували для районних конгресів. Однак відвідуваність цих зустрічей була настільки високою, що багатьом доводилося слухати програму на вулиці. Отже брати роздумували про будівництво Залу конгресів. Прийнявши відповідне рішення, вони не зволікали. У 1992 році лише за три місяці  в Коржеуці було споруджено перший у Молдові Зал конгресів на 800 місць. Наступного року знову ж таки на власні гроші Свідки побудували ще один Зал конгресів. Цього разу у Фетешті. Новий зал вміщав півтори тисячі осіб.

Така активна програма будівництва розгорнулася дуже вчасно, оскільки в середині 1990-х років через політичні зміни та економічний спад молдовські гроші швидко знецінились. Коштів, за які можна було побудувати Зал Царства на початку 1990-х, кількома роками пізніше не вистачило б навіть на стільці!

Будівництво Залів Царства на півдні

На півдні Молдови Залів Царства було значно менше, ніж на півночі. Через те що у 1990-ті роки праця проповідування швидко поширювалась, багатьом новосформованим зборам бракувало місць для зустрічей. Брати збиралися в школах, але їх ставало дедалі важче орендувати.

Єгова в котрий раз прийшов братам на допомогу. У найвідповідніший час Керівний орган створив Фонд  для будівництва Залів Царства, з якого виділялися б кошти на потреби економічно бідних країн, таких, як Молдова.

Брати добре використовують ці кошти. Гарним прикладом служить Кишинів. У 1999 році в столиці не було жодного Залу Царства. Однак у липні 2002 року з 37 зборів 30 вже збиралися в десяти власних залах. Крім того, тривало будівництво трьох нових.

Нарешті визнані законом!

Двадцять сьомого серпня 1991 року Молдова стала незалежною республікою. Оскільки заборона на Божих слуг була накладена Радянським Союзом, вона більше не мала юридичної сили. Проте Свідки Єгови, яких налічувалося коло 4000, ще не були офіційно зареєстровані.

Брати з молдовського бюро отримали практичні настанови від Керівного органу і негайно подали прохання до відповідних державних установ, щоб діяльність Свідків Єгови легалізували. Новий уряд до клопотання поставився прихильно. Оформлення паперів зайняло трохи часу, але зрештою 27 липня 1994 року бюро отримало офіційний документ про реєстрацію.

Це був незабутній день для Свідків Єгови в Молдові! Тепер, після шести десятиліть заборон, переслідувань і ув’язнень, вони могли відкрито поклонятись Єгові, проповідувати добру новину, а також проводити свої обласні конгреси. Тож через місяць після законної реєстрації, в серпні 1994 року, Свідки Єгови зібралися на найбільшому стадіоні Кишинева і провели перший в історії Молдови обласний конгрес. Яка ж радість!

 Розширення Бетелю

У 1995 році кількість вісників Царства перевищила 10 000. Невеличке бюро в Кишиневі дбало про окремі галузі служіння в країні, але загальний нагляд здійснював російський філіал, який лежав аж за 2000 кілометрів. Філіал в Румунії був значно ближче (лише за 500 кілометрів). Крім того, більшість молдован розмовляла румунською, яка була офіційною мовою республіки. Отже, зваживши всі факти, Керівний орган порадив, щоб румунський філіал наглядав за працею в Молдові.

Оскільки в Молдові відбувався постійний зріст, то збільшувався й обсяг роботи для бюро в Кишиневі. Настав час сформувати родину Бетелю, яка дбала б про потреби, пов’язані з цим зростом. Серед перших її членів були Іон і Юлія Русу. Брат Русу служив замісником районного наглядача з 1991 до 1994 року. Іншим членом родини Бетелю був Ґеорґе Горобець, який раніше служив обласним наглядачем. Він жив удома і щодня приїжджав у Бетель. Ґюнтер і Розарія Матцура, випускники 67-го класу школи «Ґілеад», приїхали в Бетель 1 травня 1996-го. Перед тим вони кілька років служили в Румунії.

З кількістю вісників зростала теж потреба у нових служителях Бетелю. Однак місця було обмаль, оскільки бюро містилося в маленькій квартирі. Крім того, в 1998 році члени родини Бетелю жили у п’яти квартирах, розкиданих по місту. Отже брати почали шукати підхоже місце для будівництва єдиного комплексу. Представники влади у Кишиневі люб’язно надали Свідкам територію площею 3000 квадратних метрів у самому центрі міста. Брати вдячно її прийняли. З думкою про подальше розширення брати також придбали суміжну ділянку.

 Для будівництва фундаменту і стін найняли світську компанію. Решту робіт виконали міжнародні добровольці разом з місцевими братами і сестрами. Будова розпочалася у вересні 1998-го, а вже через 14 місяців щаслива родина Бетелю переїхала у свій новий дім. Всі дуже тішилися, що врешті-решт будуть жити разом.

Присвячення нового комплексу Бетелю відбулося 16 вересня 2000 року. На програму приїхали гості з 11 країн. Наступного дня Ґерріт Леш з Керівного органу звернувся до десятитисячної аудиторії на місцевому стадіоні. Усі присутні відчули теплі узи любові, яка по цілому світі об’єднує народ Єгови.

На сьогодні родина Бетелю в Молдові налічує 26 членів. Дехто з них, наприклад Дейвід і Міріам Ґрозеску, приїхав здалека і служить як бетелівець у закордонному призначенні. Інший член Бетелю, Енно Шленціґ, закінчив Школу службового вдосконалення в рідній країні і прийняв запрошення служити в Молдові. Хоча родина Бетелю невелика, зате інтернаціональна.

Підготовка жниварів

Протягом десятиліть заборон і переслідувань слуги Єгови в Молдові проповідували в основному неформально та з великою обережністю. Тепер же настав час відкрито проповідувати від дому до дому та по вулицях. Брати охоче взялися за ці види служіння. Особливо популярним стало свідчення на вулиці. Однак тут потрібно було виявляти розважність, адже вісників ставало дедалі більше. Тож збори заохочували зосереджуватись більше на праці від дому до дому. Брати послухались цієї поради.

Тепер, як ніколи раніше, вісники усвідомлювали, наскільки духовно спраглими були їхні співгромадяни.  Щоб втамувати таку спрагу, організація Єгови подбала про наявність у зборах журналів «Вартова башта» і «Пробудись!», а також інших посібників для вивчення Біблії румунською та російською мовами. Водночас вісники наполегливо працювали над поліпшенням якості свого служіння, застосовуючи вступи з «Нашого служіння Царству». Крім того, великий пожиток їм приносило навчання в Школі теократичного служіння.

Чудовою допомогою, особливо в організаційних питаннях, були зрілі досвідчені брати з інших країн. Подібно до підпірок, що підтримують плодоносні виноградні лози, ці кваліфіковані й охочі помічники підтримували збори і надавали їм духовної стабільності.

Період швидкого зросту

Швидкий зріст учнів у Молдові особливо очевидний в столиці країни, Кишиневі, де мешкає 662 000 людей. В січні 1991 року, ще до офіційної реєстрації Свідків Єгови, у Кишиневі було лише два збори з 350 вісниками. А в січні 2003 року це число виросло до 37 зборів, в яких налічувалось понад 3870 вісників! В одному зі зборів лише за дев’ять місяців понад 100 осіб, з якими вивчали Біблію, стали вісниками! Тож не дивно, що у місті збори могли ділитися вже через два роки.

В серпні 1993 року в Молдові налічувалось 6551 вісник. А в березні 2002-го це число зросло до 18 425, що становило 280-процентний зріст! Протягом цих дев’яти років також збільшилась кількість піонерів від 28 до 1232.

Від заступника мера до піонера

Серед тих, хто пізнав Єгову, було багато комуністів. Дехто з них навіть обіймав державні посади. Прикладом  служить Валеріу Мерца, колишній заступник мера міста Сороки, в якому мешкає 39 000 людей. Під час святкових парадів він разом з іншими високопоставленими особами стояв на трибуні, повз яку проходили колони учасників і радо вітали представників влади. Отже в місті Валеріу дуже добре знали.

Згодом Валеріу почав вивчати Біблію і охрестився. Як реагували люди, коли він їм проповідував? «Практично усі запрошували нас до дому,— говорить брат Мерца.— Ми з дружиною мали багато чудових нагод для проповідування. Якою ж плідною територією виявилося наше місто!» Незабаром брата Мерца призначили спецпіонером. Разом з дружиною він також один рік служив у Бетелі. Тепер вони виконують районне служіння.

Допомога піонерів

Сьогодні Молдова має найліпше в Європі співвідношення кількості вісників і населення. Проте є ще багато сіл і містечок, в яких немає жодного Свідка. Через  важкі економічні умови більшість вісників і піонерів не можуть переїхати у місцевість, де існує більша потреба. Отже для того, щоб добру новину почули люди всієї Молдови, філіал у Румунії призначив близько 50 спеціальних піонерів. Понад 20 з них навчалося в Школі службового вдосконалення, яка проводилась у Румунії, Росії та Україні.

Ці наполегливі благовісники мають добрі результати у своєму служінні. Наприклад, у 1995 році Оксана і Сергій Ціґель отримали призначення до містечка Кеушень, в якому була лише маленька група з 15 вісників. Подружжя Ціґель допомогло місцевим братам розпочати багато біблійних вивчень. Крім того, їхній радісний піонерський дух спонукав інших стати повночасними служителями. Сьогодні в Кеушені два збори, в яких приблизно 155 вісників, а це становить десятикратний зріст лише за сім років! Тепер Оксана і Сергій Ціґель зайняті у районному служінні і мають можливість допомагати ще більшій кількості зборів.

Свобода і нові труднощі

Людське правління, незалежно від своєї форми, несе із собою проблеми. За румунської монархії, фашистської диктатури та комуністичної системи народ Єгови в Молдові пережив заборони, переслідування, депортацію і протидію з боку духівництва. Нині Свідки Єгови, як і їхні співгромадяни, зносять тягар економічних проблем. Це часто вимагає, аби обоє батьків ішли працювати. Дехто ж взагалі не може знайти роботи.

У той самий час зростає злочинність і корупція. До того ж багато молдован потрапило у пастку матеріалізму  і морального зіпсуття. Чи можливо слугам Єгови зберегти свою духовність, попри усі ці небезпеки? Звичайно, що так! Адже вони на власному досвіді переконалися, що Єгова ніколи не залишає вірних людей, які шукають його допомоги під час спокус і випробувань (2 Тим. 3:1—5; Як. 1:2—4).

Ситуація у світі нагадує нам два символічні збори врожаю, описані у 14 розділі книги Об’явлення. Один з них — збір «винограду на землі», який є поганим врожаєм. Згідно з пророцтвом, в ці останні дні його дуже багато (Об’яв. 14:17—20; Пс. 92:8). Незабаром цей «виноград» разом з його зіпсутими плодами буде викоренений і вкинутий до «великого чавила Божого гніву». З яким же нетерпінням слуги Єгови чекають того дня!

А поки що помазані християни і їхні товариші насолоджуються рясними духовними благословеннями. «Принадний виноградник» Єгови надалі щедро приноситиме корисну духовну поживу і приваблюватиме покірних осіб своїми плодами. Чому можна бути в цьому впевненим? Тому що Єгова особисто стереже свій дорогоцінний виноградник (Ісаї 27:2—4). Молдова служить чудовим підтвердженням цього! І хоча такі хитрощі Сатани, як переслідування, депортація, наклепи, а також фальшиві брати, завдали багато труднощів Божим слугам, вони не зламали їх духовно (Ісаї 54:17).

Авжеж, «блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його» (Як. 1:12). Тож нехай історія Свідків Єгови в Молдові спонукує вас ще більше любити Єгову, стійко терпіти випробування та приносити рясні плоди (Ів. 15:8).

[Примітка]

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 71]

Винний погріб Росії та Східної Європи

Довге літо та родючі землі Молдови створюють ідеальні умови для виноробства, яким займаються тут вже тисячі років. Виробництво вина зросло, коли наприкінці третього століття до н. е. місцеві жителі налагодили зв’язки з греками, а пізніше, у другому столітті н. е., і з римлянами.

Сьогодні виробництво вина є основною галуззю сільського господарства Молдови. Щороку 130 виноробень виготовляють до 140 мільйонів літрів вина. Приблизно дев’яносто відсотків продукції йде на експорт — переважно до Росії (80%) та України (7%).

 [Рамка на сторінці 72]

Загальний огляд Молдови

Територія. Центральна і північна частина Молдови — це лісовий регіон із вкритими пишною рослинністю височинами та зеленими луками. Південну частину країни здебільшого займає розораний степ.

Населення. Дві треті населення складають молдовани. По кількості за ними йдуть росіяни, українці, гагаузи, болгари та євреї. Більшість молдован сповідує православ’я.

Мова. Державною мовою є румунська. Багато людей також розмовляють російською, особливо в містах. Така двомовність є звичним явищем.

Господарство. Основою економіки є сільське господарство і харчова промисловість. Активного розвитку зазнає виробничий сектор.

Продукти харчування. Основними культурами є виноград, пшениця, кукурудза, цукровий буряк і соняшник. Тваринництво спеціалізується на розведенні великої рогатої худоби і свиней.

Клімат. Температура коливається від мінус 4 градусів за Цельсієм у січні до плюс 21 градуса за Цельсієм у липні. У загальному клімат м’який з порівняно теплими зимами. Середня річна кількість опадів становить 500 мм.

 [Рамка на сторінках 83—85]

Визначні приклади християнського нейтралітету

Ґеорґ Вакарчук. Брат Вакарчук виховувався в родині Свідків Єгови. У грудні 1942 року фашистський уряд призвав його на військову службу. Ґеорґ відмовився, і за це його замкнули в абсолютно темній в’язничній камері на шістнадцять діб та майже не давали їжі. Через якийсь час Ґеорґа викликали і пообіцяли скасувати вже підготовлений, але ще не виголошений вирок, якщо він погодиться служити в армії. Брат відмовив і цього разу.

Ґеорґу дали 25 років ув’язнення. Коли ж 25 вересня 1944 року прибули радянські війська, його було звільнено. Однак не минуло й двох місяців, як тепер вже радянська влада призивала його на військову службу. Та оскільки він не пішов наперекір навченому Біблією сумлінню, його засудили до 10 років примусових робіт; свій строк він відбував у різних таборах. Дванадцять місяців родина Ґеорґа нічого про нього не чула. Після п’яти років ув’язнення, 5 грудня 1949-го, брата Вакарчука звільнили. Він повернувся додому в Коржеуць і залишався вірним до своєї смерті 12 березня 1980 року.

Парфін Горячок. Народився у 1900 році. Біблійну правду пізнавав у селі Хлина протягом 1925—1927 років. Познайомитись з правдою йому та його братам, Ніколае та Іону, допомогли перші у тому селі Дослідники Біблії, Дам’ян і Александру Рошу.

У 1933 році Парфіна та інших Свідків заарештували і відправили у Хотин, де його допитали й  оштрафували за проповідування. У 1939 році місцевий священик підбурив людей проти Парфіна і його відвели до поліцейської дільниці в сусідньому селі Гілавець. Там його прив’язали до дерев’яної лави і били по голих стопах.

Коли до влади прийшли фашисти, Парфіна заарештували і вкинули до в’язниці. Того ж року радянська влада звільнила його та лише для того, щоб знову заарештувати за відмову йти до війська. Парфіна протримали декілька місяців у в’язниці в Кишиневі, а потім випустили.

У 1947 році брата Горячка вкотре заарештували. Цього разу за проповідування про Боже Царство його засудили до восьми років заслання. У 1951 році до Сибіру виселили також його дітей. Однак їм не довелось зустрітись. В засланні Парфін тяжко захворів і у 1953 році помер, залишившись вірним до кінця.

Васіле Падурец. Народився 1920 року в селі Коржеуць. Брат Падурец пізнав правду в 1941 році за часів фашистського правління. Йому довелось постраждати як від фашистів, так і від радянської влади. Представникам останньої він мужньо заявив: «Я не стріляв у більшовиків, тому не буду вбивати і фашистів».

За таку непохитну позицію, яка ґрунтувалася на біблійних принципах, Васіле засудили до десяти років виправно-трудових таборів. Однак строк зменшили до п’яти років, і 5 серпня 1949-го він повернувся додому. Коли Васіле заарештували втретє, розпочалася операція «Північ». Тож 1 квітня 1951 року його разом із сім’єю посадили в товарний вагон і відправили до Сибіру. Після п’яти років заслання їм було дозволено повернутись до Молдови в рідний Коржеуць. Під час того як готувався цей матеріал, 6 липня 2002 року брат Васіле помер, залишившись вірним Єгові.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 89, 90]

Ні на що не проміняв би свого служіння

Іон Сава Урсой

Рік народження: 1920

Рік хрещення: 1943

Факти з біографії: служив районним наглядачем за часу радянської влади.

Я народився в Каракушенію. Правду пізнав незадовго перед початком Другої світової війни. У 1942 році померла моя дружина. Після її похорону натовп переслідував мене від самого кладовища. Причиною такої нетерпимості була моя нова релігія. Того ж року фашистський уряд призвав мене до війська. Я відмовився служити в армії, оскільки дотримувався політичного нейтралітету. Тоді мене засудили на смерть, але потім вирок замінили на 25 років ув’язнення. Мене переводили з табору в табір. Зрештою, коли я відбував покарання в румунському місті Крайова, прибули радянські війська і всіх визволили.

Свобода була недовгою. Незабаром комуністи вкинули мене до в’язниці і відправили до Калініна в Росію. У 1946-му, через два роки після цього, мене відпустили. Повернувшись у рідне село, я допомагав реорганізувати працю проповідування. У 1951 році комуністи знову мене заарештували і разом з багатьма іншими Свідками вислали до Сибіру. Додому я повернувся аж у 1969 році.

Озираючись у минуле, я пригадую чимало ситуацій, коли Єгова додавав мені сил, щоб зберегти непорочність. Ні на що у світі я не проміняв би свого служіння Творцеві. Сьогодні мені доводиться миритись з обмеженнями, які накладає старість та слабке здоров’я. Але непохитна надія на життя в новому світі, коли до мене знову повернеться юнацька сила, зміцнює мою рішучість ‘робити добро і не знуджуватись’ (Гал. 6:9).

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 100—102]

«Маю багато про що співати»

Александра Кордон

Рік народження: 1929

Рік хрещення: 1957

Факти з біографії: зазнала гонінь від радянської влади. Нині служить вісником у зборі.

Любов до співу допомогла мені знайти правду, а пізніше, коли я зазнавала випробувань віри, підтримувала мої духовні сили. Все почалося у 1940-х роках, коли ще дівчиною я познайомилася з групою молодих людей в Коржеуці. У вільний час вони співали пісень Царства та обговорювали Біблію. Духовні істини, яких я навчилася під час таких обговорень, а також пісні Царства глибоко запали в моє серце.

Невдовзі я стала вісником доброї новини. Це призвело до мого арешту у 1953 році разом з десятьма іншими Свідками. Очікувати на рішення суду мені довелося у Кишиневі, де мене ув’язнили. Свої духовні сили я підтримувала, співаючи пісень Царства, а це явно дратувало одного з вартових. «Ти у в’язниці,— сказав він.— А тут не місце для співу!»

Я відповіла: «Усе своє життя я співала. Чому повинна припинити це тепер? Ви можете тримати мене під замком, однак не можете повісити замок мені на  уста. Моє серце вільне, і я люблю Єгову, тому маю про що співати».

Мене засудили на 25 років і відправили у виправно-трудовий табір в Інті, що поблизу Північного полярного кола. Протягом коротких літніх місяців разом з іншими Свідками я працювала на вирубці лісу. І знову ж таки пісні Царства, багато з яких ми знали напам’ять, підтримували наші духовні сили і допомагали в глибині душі залишатися вільними. На відміну від вартового у Кишиневі вартові у таборі заохочували нас співати.

У таборі в Інті я перебувала три роки, три місяці і три дні. Потім через амністію мене звільнили. Однак мені не відразу дозволили повернутися до Молдови, і я поїхала в Томськ. Там я зрештою зустрілася зі своїм чоловіком, котрий перед тим теж був ув’язнений. Ми не бачилися чотири роки.

Через арешт я не встигла символізувати своє присвячення Єгові водним хрещенням. Тож звернулася до братів у Томську в цій справі. Оскільки чимало інших осіб також хотіли охреститися, брати, не зволікаючи, організували хрещення. Через те що ми були під забороною, брати вирішили зробити це вночі в лісі неподалік, де було озеро.

У визначений час ми вийшли з передмістя Томська і, щоб не викликати підозри, по двоє заходили в ліс. Кожна пара мала триматися тої, що була попереду, і таким чином ми могли дістатися до озера. Принаймні так ми домовились. Але, на жаль, дві літні сестри, що йшли попереду нас збилися з дороги. Ми пішли за ними, а ті, хто були позаду, вірно попрямували за нами. Невдовзі десятеро з нас загубилися в темряві. Пробираючись кущами, ми промокли до нитки та тремтіли від холоду. Нам привиджувалися ведмеді й вовки, які водилися у тій місцевості. Ми були настільки напружені, що лякалися будь-якого незнайомого звуку.

Розуміючи наскільки важливо не втратити надії і не запанікувати, я запропонувала тихенько стати і насвистувати мелодію Царства, сподіваючись що нас почують інші. Ми теж ревно молилися. Уявіть нашу радість, коли у відповідь крізь темряву до нас долинула ця ж мелодія! Брати почули нас! Вони відразу посвітили нам ліхтариком, щоб ми бачили дорогу до них. Незабаром нас уже занурили в льодяну воду, проте холод нікого не лякав, адже ми були такі щасливі.

Тепер мені 74 роки, і я знову в Коржеуці, там, де я вперше познайомилася з правдою. Попри немолодий вік мені є багато про що співати, а особливо на хвалу нашому небесному Батькові.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 104—106]

Я наслідував приклад моїх батьків

Васіле Урсу

Рік народження: 1927

Рік хрещення: 1941

Факти з біографії: був слугою збору і працював у підпільній друкарні.

Мої батьки, Симіон та Марія Урсу, охрестилися у 1929 році. Я був найстаршим з п’ятьох дітей. Під час фашистського режиму за дотримання нейтралітету тата з мамою засудили до 25 років примусових робіт. Тоді мені було 14 років. Духовні брати і сестри зі збору в сусідньому селі Коржеуць піклувалися про нас, дітей, а також доглядали за нашим господарством. Тож ми завжди мали що їсти. Крім того, нам теж допомагала наша старенька бабця, яка не була в правді.

Добрий приклад батьків спонукував мене з усіх сил дбати про духовні потреби моїх молодших братів та сестри. Кожного дня я раненько будив їх, і ми обговорювали матеріал з наших публікацій. Часто їм не хотілось вставати, але я був невблаганним, бо усвідомлював важливість регулярного вивчення. Як же втішились батьки, коли 1944-го, повернувшись після дострокового звільнення додому,  побачили, що ми залишились духовно міцними. Уся родина знову була разом! Однак наша радість тривала недовго.

Наступного року радянська влада заарештувала батька і вислала його в Сибір до міста Норильська, яке лежить за Північним полярним колом. Через три роки я одружився з Емілією, енергійною і духовно зрілою сестрою. Ми виростали разом, тож я добре її знав. Однак через рік після весілля мене і маму заарештували. Нас відправили у Кишинів, де засудили до 25 років примусових робіт. Емілія віддано піклувалася про моїх братів і сестру, від яких тепер забрали не тільки батьків, але й старшого брата.

Зрештою мене відправили за Полярне коло у Воркуту, де я працював на шахті в горезвісному виправно-трудовому таборі. Через два роки, у 1951-му, Емілію та моїх трьох братів і сестру вислали у місто Томськ, що в Західному Сибіру. В 1955 році Емілія попросила, щоб її перевели до мене у Воркуту. Там вона народила нашу першу дитину. Це була дівчинка, яку ми назвали Тамарою. Після неї родилося ще двоє дітей.

У вересні 1957 року оголосили амністію і нас випустили на волю. Але вже через місяць мене знову заарештували. Цього разу я отримав сім років примусових робіт у мордовському таборі біля міста Саранська (Росія). Там було багато братів, і їх мало прибути ще більше. Кожного разу, коли дружини відвідували нас, їм вдавалося проносити літературу. Це нас надзвичайно потішало. У грудні  1957 року Емілія переїхала до Кургана (Західний Сибір), щоб піклуватися про Тамару, яка перебувала в батьків Емілії. Ми з дружиною не бачились сім років. Однак це була єдина можливість врятувати нашу доньку від дитячого притулку.

У 1964 році мене звільнили, але повернутись у Молдову не дозволяли. Хоча офіційно моя свобода була обмеженою, я зміг переїхати до своєї сім’ї в Курган, де служив ведучим книговивчення збору. У 1969 році ми переселились на Кавказ у місто Краснодар. Прослуживши там 8 років, ми переїхали до Чирчика, що в Узбекистані. Там я працював у підпільній друкарні. Зрештою, в 1984 році нам дозволили повернутись у Молдову і ми оселились в Тигині. У цьому місті з населенням 160 000 було лише 18 вісників. З роками та невеличка група переросла в дев’ять зборів, які налічують близько тисячі вісників, серед яких багато піонерів.

Чи я шкодую за тими роками, які провів у в’язницях і таборах заради Господа? Ні в якому разі! Ще новоохрещеним 14-річним юнаком я чітко розумів: не можна любити і Бога, і світ! Я вибрав служіння Єгові і не збирався поступатись своїми переконаннями (Як. 4:4).

[Ілюстрації]

На передньому плані: Васіле Урсу.

На задньому плані: Васіле і Емілія Урсу з донькою Тамарою в Сибіру

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 108—110]

Хлопчик з квіткою зворушив моє серце

Валентина Кожокару

Рік народження: 1952

Рік хрещення: 1997

Факти з біографії: працювала вихователькою за часів радянського режиму; прищеплювала дітям атеїстичні погляди.

У 1978 році я працювала вихователем в одному з дитячих садків у Фетешті (Молдова). Тоді я була атеїсткою. Якось на педраді нашу увагу звернули на дітей Свідків Єгови. Нас заохочували навчати їх атеїзму. Ідея мені сподобалась. Отож я збиралася досягти сердець маленьких Свідків, використовуючи дитячу уяву, і розробила цілий план.

Я попросила дітей підготувати дві клумби. На одній вони мали посадити квіти, поливати їх і виривати бур’яни. Іншу попросила не рухати, сказавши дітям, що ця клумба належить Богові і що він сам попіклується про неї. Група із запалом взялася за роботу. Звичайно ж, у той час, як діти засаджували, поливали і прополювали свою ділянку, «маленький Божий садок» заряснів бур’янами.

Одного сонячного дня я зібрала дітей біля клумб. Похваливши їх за чудові зусилля, я пустила  в хід свою продуману аргументацію і спитала: «Чи ви помітили, що на Божій клумбі нічого не виросло? Хіба ж вона не виглядає так, ніби в неї немає господаря?»

Діти з цим погодились. І тоді я зробила ключовий висновок: «Ось бачите, ця клумба виглядає так через те, що Бог існує лише в уяві людей. Отже, Бога насправді немає, тому він і не міг доглянути за квітами».

Розмовляючи з дітьми, я спостерігала за їхньою реакцією. Один хлопчик, батьки якого були Свідками Єгови, дедалі більше хвилювався. Зрештою він не стримався і побіг на поблизьке поле. Зірвавши кульбабу, він приніс квітку мені і спитав: «Якщо Бога немає, тоді хто виростив цю квітку? За нею ж ніхто не доглядав». Така незаперечна логіка мене просто вразила. Десь у глибині душі я погодилась, що хлопчик мав рацію.

Минуло багато років, перш ніж я зробила наступний крок та дослідила Біблію. Мені заважало комуністичне виховання. Але зрештою в 1995 році я звернулася до місцевих Свідків, попросивши про вивчення. Як же приємно було побачити серед моїх вчителів одного зі своїх колишніх вихованців!

Слід визнати, що за часів радянської влади, я отримала добру освіту. Однак ця освіта не дала мені найголовнішого в житті. Нині завдяки Єгові та сміливості маленького хлопчика я використовую як духовні знання, так і світську освіту, аби допомогти іншим зрозуміти, що Бог справді існує і ніжно піклується про своє твориво.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 113—115]

Народжена у вигнанні

Лідія Севастьян

Рік народження: 1954

Рік хрещення: 1995

Факти з біографії: виховувалась мамою-Свідком та невіруючим батьком; на багато років втратила контакт з організацією Єгови.

Мої мама і бабця стали Свідками Єгови на початку 1940-х. Тато, хоч і був добропорядною людиною, тоді не прийняв біблійної правди. У 1951 році батьки мали вже двох дітей і мама була вагітна близнятами. У квітні того ж року влада хотіла розділити нашу сім’ю. Поки батько був на роботі, маму, яка от-от мала родити, разом з дітьми посадили на поїзд, що вирушав до Сибіру. Однак вона встигла попередити батька і той чимдуж побіг додому. Він поїхав у вигнання разом зі своєю сім’єю, хоча сам не був Свідком.

Під час подорожі мамі дозволили зупинитись у містечку Асіно і народити близнят. Решта родини мала їхати далі, в Томську область. Прибувши на місце, батько попіклувався про житло. Його відправили працювати разом з братами. Кілька тижнів пізніше мама з новонародженими малюками повернулась до сім’ї. На превеликий жаль, немовлята померли через  нелюдські умови, в яких доводилось жити батькам.

Попри усі ці труднощі мама народила ще чотирьох дітей, у тому числі мене і мого брата-близнюка. Тато саможертовно піклувався про всіх нас. Кінець кінцем, у 1957 році, нам дозволили повернутись у рідне село. Мама намагалась прищеплювати біблійні принципи в серця дітей, незважаючи на постійний контроль з боку органів безпеки.

Батько більше дбав про те, щоб діти отримали добру освіту. Тож у віці 16 років мене відправили до Кишинева вчитися в університеті. Пізніше я одружилася і переїхала в Казахстан, де була ізольована не тільки від батьків, але й від організації Єгови. У 1982 році я повернулась до Кишинева і відразу почала шукати християнський збір. Та все даремно. Протягом восьми років мені здавалося, що у цьому місті я єдина, хто прагнув поклонятись Єгові.

Якось на автобусній зупинці, почувши, як дві жінки розмовляють про Єгову, я підійшла ближче. Вони прийняли мене за агента КДБ і змінили тему. Жінки вирішили піти, я попрямувала за ними. Вочевидь це їх стривожило. Тоді я швидко наздогнала їх і після деяких пояснень переконала, що не маю поганих намірів. Врешті-решт моя мрія відновити зв’язок з організацією Єгови здійснилась! На жаль, чоловік не поділяв моїх поглядів.

У нас народилось двоє дітей. В 1992 році я перенесла операцію на хребті і півроку була прикута до лікарняного ліжка. У той гнітючий період мого життя сталося щось дуже радісне: мій син Павло вирішив служити Єгові і 1993 року охрестився на міжнародному конгресі в Києві. З часом мій стан поліпшився, і я знову могла ходити. А в 1995 році я теж присвятила своє життя Єгові і охрестилась.

Сьогодні багато членів моєї родини є Свідками. Цим я завдячую Єгові і моїй мамі. Переді мною завжди був її приклад непохитності. А щодо мого надзвичайно відданого батька — невдовзі перед своєю смертю він також став Свідком Єгови.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 117, 118]

Наші жертви блякнуть у порівнянні з жертвою Єгови

Міхай Урсой

Рік народження: 1927

Рік хрещення: 1945

Факти з біографії: зазнав переслідувань як від фашистів, так і від комуністів.

Вісником доброї новини я став у 1941 році. Наступного року за шкільною програмою я мав проходити військову підготовку. Тоді мені було 15 років. В класі на стіні висіли портрети румунського короля Міхая, генерала Антонеску і зображення Діви Марії. Коли наша група входила до класу, усі мали поклонитись перед ними та перехреститись. Я і двоє інших учнів відмовились.

За це місцева поліція нас жорстоко побила. Ніч ми провели в школі. Зранку нас відправили в Коржеуць, де знову били, а потім возили ще у кілька місць. Після цього ми пройшли пішки 100 кілометрів до місця, в якому на нас чекав військовий трибунал. Від довгої ходьби у мене кровоточили стопи. Кінець кінцем мене відправили додому без суду, мабуть, через молодий вік.

Коли мені виповнилось 18 років, радянська влада призвала мене на службу. Я непохитно тримався позиції нейтралітету і за це був жорстоко побитий.  Того самого зазнав і мій друг Ґеорґе Німенко. Через шість тижнів внаслідок побоїв він помер. Мене відпустили додому, мабуть, знову через вік, а у 1947-му ще раз заарештували, пообіцявши розстріляти, якщо я відмовлюсь від військової служби. Однак розстріл замінили двома місяцями одиночного ув’язнення, а тоді відправили на будівництво Волго-Донського каналу. Це була надзвичайно небезпечна робота, і чимало працівників загинуло, виконуючи її. Якось під час нещасного випадку, який забрав життя багатьох, я мало не зазнав серйозних тілесних пошкоджень. Після того мене відправили додому.

Повернувшись в Молдову, я одружився. А в 1951 році нас з Вірою, яка була тоді вагітна, відправили в Сибір. Спочатку ми їхали поїздом, а потім пливли річкою у тайгу, величезний регіон північних лісів. Там я працював на вирубці дерев. Ми жили в бараку разом з 16 іншими сім’ями. На щастя, у 1959 році нам дозволили повернутись додому в Молдову.

У ті важкі часи, а також пізніше було багато такого, що додавало мені сил. Великим підбадьоренням послужив приклад віри мого брата Іона. (Дивіться 89-ту сторінку). Хоча його засудили на смерть, він не зрікся віри. Пізніше вирок було пом’якшено. Крім того, мене дуже зміцняють спогади про те, як Єгова підтримував нас з дружиною під час випробувань, які ми зносили заради його імені. Однак наші жертви блякнуть у порівнянні з жертвою, яку Єгова склав заради людства, віддавши свого сина у викуп. Роздуми про цей надзвичайний дар допомагають мені з радістю зустрічати кожний новий день.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 121—123]

Я відчула ніжну турботу Єгови

Міхайліна Ґеорґіца

Рік народження: 1930

Рік хрещення: 1947

Факти з біографії: під час заборони працювала кур’єром і перекладачем.

Я пізнала правду в 1945 році. Проповідування приносило мені надзвичайну радість. Я ділилася доброю новиною з ближніми у своєму рідному селі Глодень та в сусідній Петруні. Оскільки я проповідувала в школі, мені не видали атестата зрілості. Однак я тішилася тим, що могла використати набуті знання, перекладаючи біблійні публікації з румунської та української мов на російську.

Невдовзі після хрещення мене застали за перекладом і засудили до 25 років примусових робіт у Воркуті, що лежить за Північним полярним колом. Там було багато сестер. Незважаючи на важкі умови, ми продовжували проповідувати. Нам вдавалося діставати літературу, а деяку ми навіть виготовляли самі в таборі.

Якось я познайомилась з молодою жінкою, яку заарештували, помилково вважаючи її Свідком Єгови. Я запропонувала жінці вивчати Біблію, пояснивши, що, коли Єгова захоче, він в  силі визволити свій народ. Зрештою вона погодилась на вивчення і стала нашою сестрою. Незабаром після цього її достроково звільнили.

Потім мене перевели до Казахстану в Караганду, а 5 липня 1956 року відпустили на волю. Я поїхала до Томська, де познайомилась та одружилась з Александру Ґеорґіца. За віру він провів у в’язниці шість років. Тепер ми вдвох проповідували на широких сибірських просторах і добре розуміли, що органи безпеки стежать за нами. Згодом ми переїхали в Іркутськ, який лежить трохи на схід від Байкалу, і там підпільно друкували літературу. Пізніше служили в Бішкеку (Киргизстан). Хоча ми проповідували дуже обережно, Александру все ж таки спіймали і засудили до 10 років ув’язнення.

Прокурор, який вів справу, сказав, що я можу відвідати Александру в слідчому ізоляторі. Зазвичай це було заборонено, тому я спиталась, чому він дозволив таку зустріч. «Ви молоде подружжя,— відповів він,— до того ж у вас дитина. Може, ви ще зміните свою думку». Тоді я пояснила прокурору, що рішення служити Єгові ми прийняли вже дуже давно і маємо твердий намір залишатись йому вірними. Він заперечив: «Але ж навіть ваша Біблія каже, що краще собаці живому, ніж левові мертвому» (Еккл. 9:4). «Це правда,— сказала я,— але собака, про якого говорите ви, не вспадкує Божого нового світу».

Александру відбув повних десять років ув’язнення і один рік домашнього арешту. Після його звільнення ми поїхали до Казахстану, а потім до Узбекистану, щоб допомогти з працею проповідування. Зрештою в 1983 році ми повернулись у Молдову. Пригадуючи минуле, ми тішимось, що мали унікальну можливість допомагати щиросердим людям у різних місцях пізнавати Єгову.

Слід сказати, що в житті мені не завжди було солодко. Однак ті, хто не був Свідком, також зазнавали багатьох проблем. Різниця полягала в тому, що, як Божі служителі, ми страждали заради доброї новини. Проте Єгова завжди охороняв нас та огортав ніжною турботою. До того ж крізь усі наші випробування ми чітко уявляли прекрасне і вічне майбутнє.

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 80, 81]

МОЛДОВА. ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1891 р. Ч. Т. Рассел відвідує Кишинів у Бессарабії (нині Молдова).

1895

1921 р. Річний звіт показав, що понад двісті осіб прийняло біблійну правду.

1922 р. Побудовано перший «дім для зібрань» у селі Коржеуць.

1925 р. Діяльність Дослідників Біблії заборонено.

1930

1940 р. Румунія віддає Бессарабію СРСР, і її перейменовують у Молдавську РСР.

1941 р. Молдова повертається до Румунії, в якій через фашистський режим і воєнну істерію починається переслідування Свідків.

1944 р. СРСР знову заволодіває Молдовою. Переслідування продовжується.

 1949 р. Радянський уряд починає виселення Свідків Єгови та інших людей.

1951 р. Сталін розпочинає операцію «Північ».

1960-ті рр. КДБ намагається посіяти незгоди та спричинити поділ серед Божого народу.

1965

1989 р. Свідки отримують більшу релігійну свободу. Делегати з Молдови відвідують конгреси в Польщі.

1991 р. Молдавську РСР перейменовано у Республіку Молдова. Проходять перші районні конгреси. Країну вперше відвідує призначений Керівним органом зональний наглядач.

1994 р. Свідків Єгови визнано законом. Проводиться перший обласний конгрес у Кишиневі.

2000

2000 р. Присвячено новий дім Бетелю в Кишиневі.

2003 р. У Молдові служить 18 473 вісники.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

20 000

10 000

1895 1930 1965 2000

 [Карта на сторінці 73]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

УКРАЇНА

МОЛДОВА

Бричень

Табань

Липкань

Ширеуць

Коржеуць

Цаул

Фетешть

Сорока

Белць

Петруня

КИШИНІВ

Кеушень

річка Дністер

річка Прут

РУМУНІЯ

Ясси

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 66]

[Ілюстрація на сторінці 74]

Ілля Гроза — один з перших Свідків у Молдові.

[Ілюстрація на сторінці 75]

Тудор Гроза.

[Ілюстрація на сторінці 78]

Іоана Гроза.

[Ілюстрації на сторінці 92]

Парфін Паламарчук і його син Ніколае.

[Ілюстрація на сторінці 93]

Васіле Герман.

[Ілюстрація на сторінці 94]

Ніколае Аніскевич.

[Ілюстрація на сторінці 95]

Марія Герман.

[Ілюстрації на сторінці 96]

Товарні вагони, в яких перевозили Свідків до Сибіру.

[Ілюстрація на сторінці 98]

Іван Мікітков.

[Ілюстрація на сторінці 99]

Костянтин Шобе.

[Ілюстрації на сторінці 107]

Микола Волошановський і брошура «Подвійне дно».

[Ілюстрація на сторінці 111]

Ґеорґе Горобець.

[Ілюстрація на сторінці 126]

Зал конгресів у Фетешті.

[Ілюстрація на сторінці 131]

Комітет країни (зліва направо): Дейвід Ґрозеску, Анатолій Кравчук і Тіберіу Ковач.