Республіка Конго (Браззавіль)

Етьєн відкрив пакунок і завмер від подиву: на багряній обкладинці книжки ніби світилася її назва — «Правда визволить вас». Етьєн Нкунку, головний кресляр при одній урядовій установі в Бангі (колишня Французька Екваторіальна Африка), не сумнівався, що пакунок був саме для нього, оскільки в адресі вказувалось його ім’я. Проте він не замовляв жодної книжки, а зворотна адреса — Товариство «Вартова башта» в Швейцарії — нічого йому не говорила. Тоді він ще не усвідомлював, що біблійна правда, викладена в цій книжці, невдовзі повністю змінить його життя. Ця правда також звільнить тисячі африканців, його співвітчизників, від фальшивої релігії, племінної ворожнечі й неуцтва. Вона допоможе багатьом людям не піддатися політичній ейфорії та уникнути гіркого розчарування. Правда додаватиме впевненості й надії в часи трагедій. Вона теж спонукуватиме богобійних людей ризикувати своїм життям заради інших. Вас, напевно, зворушить і підбадьорить розповідь про ці події. Але перед тим як довідатися, що далі було з Етьєном, ми познайомимося з африканською країною, котру він називав своїм домом.

 Приблизно за десять років до того, як Христофор Колумб 1492 року здійснив знамениту подорож до Америки, португальські мореплавці під командуванням Діогу Кау заплили з Атлантичного океану в гирло центральноафриканської річки Конго. Тоді вони ще не знали, що ця річка тягнеться в глиб континенту на тисячі кілометрів.

Португальці зустрілися з місцевими жителями — підданими квітучого королівства Конго. Після того впродовж сотень років португальські та інші європейські торговельні кораблі вивозили з цих побережних африканських теренів слонову кістку і рабів. Внутрішні райони Конго відкрилися для європейців аж під кінець XIX сторіччя. Одним з найвідоміших дослідників тієї країни був офіцер французького флоту П’єр Заворньян де Бразза. У 1880 році Бразза підписав угоду з місцевим королем, згідно з якою землі на північ від річки Конго перейшли під протекторат Франції. Пізніше цю територію почали називати Французька Екваторіальна Африка, столицею якої стало місто Браззавіль.

Нині Браззавіль — це столиця і найбільше місто Республіки Конго. Місто лежить на березі річки Конго, яка нижче за течією з гуркотом перекочується через величезні валуни і пороги. Від Браззавіля до гирла річки, де зупинявся Кау під час своєї мандрівки,— 400 кілометрів. З Браззавіля чудово видно столицю Демократичної Республіки Конго, Кіншасу, яка розкинулась на другому боці річки. Позаяк дві сусідні країни носять назву однієї річки, то, щоб їх розрізняти, одну країну прийнято називати Конго (Браззавіль), а другу — Конго (Кіншаса).

Через бистрини і водоспади на річці неможливо плавати човнами від Браззавіля до Атлантичного океану. Тому від столиці до узбережного міста Пуент-Нуар свого часу було прокладено залізницю. Більшість конголезців  живе в цих двох містах та в їхніх околицях. Уздовж побережжя на північ розкинулись теж інші села й міста, але більша частина території цієї порослої лісом жаркої країни рідко заселена.

Правда починає визволяти людей

Але повернімось до розповіді про Етьєна. Книжку, про яку мовилось на початку, він отримав 1947 року. Того ж дня, коли книжка потрапила до його рук, він прочитав та обговорив із сусідом перший розділ. Завдяки їй обоє зразу розпізнали світло правди і вирішили запросити декого з друзів наступної неділі разом читати книжку і зачитувати з Біблії вірші, на які вона посилається. Тим, хто прийшов, сподобалося вивчення книжки, і вони вирішили знову зустрітися наступної неділі. У ту неділю був присутній працівник митниці Огюстен Байонн. Він, як і Етьєн, походив з Браззавіля. Обидва вони стали завзято поширювати правду, яка несла людям справжнє визволення.

Наступного тижня Етьєн отримав два листи. Один був від знайомого з Камеруну, який знав, що Етьєн цікавиться релігією. Він писав, що вислав Етьєнову адресу у філіал Товариства «Вартова башта» в Швейцарії. Другий лист прийшов зі Швейцарії. У ньому його повідомляли про вислану книжку, а також заохочували її прочитати і позичити родичам і друзям. Там була теж адреса у Франції на випадок, коли б Етьєн хотів довідатись більше. Тепер він знав, як до нього потрапила ця книжка. Невдовзі він почав листуватися з філіалом Свідків Єгови у Франції.

Пройшло кілька років і Етьєн з Огюстеном повернулися до Браззавіля. Але ще перед від’їздом додому Етьєн написав листа одному знайомому декану технікуму в  Браззавілі, якого звали Тімоте Мьємунуа. Лист починався так: «З радістю повідомляю: те, чого ми трималися раніше, не було дорогою правди. Правда — у Свідків Єгови». Далі Етьєн пояснив, про що дізнався. Він також вислав тому чоловікові книжку «Правда визволить вас». І Тімоте прийняв біблійну правду так само, як це зробили Етьєн і Огюстен. Власне ці три конголезці першими пізнали біблійну правду, і кожен з них допоміг багатьом іншим людям теж стати на дорогу правди.

Тімоте почав запрошувати студентів технікуму, в якому він працював, приходити у вечірні години на біблійні обговорення. Він також замовив додаткові публікації для вивчення Біблії. Члени цієї групи проводили зібрання і, так, як уміли, проповідували. Деякі студенти, наприклад Ное Мікуіза і Сімон Мампуя, пізніше служили наглядачами в організації Єгови.

 У 1950 році Ерік Кук, місіонер, який служив у Південній Родезії (тепер Зімбабве), відвідав Бангі й Браззавіль. Він приїхав, щоб заохотити там ті невеликі групи зацікавлених осіб робити подальший поступ. Проте існувала одна проблема — брат Кук не знав французької мови. Ось що про ті відвідини розповів Етьєн: «За допомогою свого невеличкого англо-французького словника цей скромний, співчутливий брат з усіх сил старався пояснити нам, як виконувати працю проповідування про Царство і що таке теократична організація. У деяких випадках ми лише здогадувалися, що він хотів нам сказати».

Обмеження

Відвідини брата Кука були дуже вчасними, бо вже 24 липня 1950 року верховний комісар колоніальної влади наклав обмеження на ввіз та розповсюдження всіх публікацій Свідків Єгови. Наступного року вісники у Французькій Екваторіальній Африці розповсюдили всього лиш шість примірників публікацій Свідків Єгови, хоча було проведено 468 публічних зібрань. У «Щорічнику Свідків Єгови за 1952 рік» про цю ситуацію говорилось з розумінням і співчуттям: «Уявіть, що ви є одним з 37 вісників Царства, котрі розкидані на величезній території. Ви, можливо, ніколи не бачили інших активних Свідків, окрім тих, котрі живуть у вашому місті. Все, що вам відомо про правду і про те, як свідчити, ви довідалися з кількох публікацій і листів від Товариства. Власне за таких умов працюють брати у французьких колоніях Африки».

 Згодом, щоб підбадьорювати і навчати тамтешніх братів, з Франції приїхав Жак Мішель. Ное Мікуіза, один з колишніх студентів технікуму, пригадує запитання, яке їх тоді турбувало і яке вони поставили французькому брату: «Чи можна пити вино?» Всі уважно дивились на брата Жака, а він розгорнув Біблію і знайшов Псалом 104:15. Прочитавши вірш, Жак пояснив, що вино — це дар від Бога, проте християни не повинні пити його забагато.

Новоохрещені брати у Браззавілі запопадливо виконували працю свідчення. У вихідні вони регулярно перепливали поромом на другий бік річки Конго, щоб свідчити в Кіншасі. У 1952 році були охрещені перші брати, які жили на південному березі річки. У ті часи брати з Браззавіля надавали велику духовну допомогу братам з Кіншаси. Але пізніше бувало так, що вже Кіншаса допомагала Браззавілю.

У грудні 1954 року брати організували конгрес у Браззавілі. Присутніх було 650 осіб і 70 охрестилося. Правда визволяла з пастки фальшивої релігії все більше й більше  людей. Звісна річ, провідники різних християнських релігій були цим занепокоєні і старалися нацькувати урядову владу на Свідків Єгови. Наприклад, поліція вважала, що Тімоте Мьємунуа серед Свідків був головним, тому його часто викликали в поліцейську дільницю. Поліцаї залякували його і навіть били. Але їм не вдалося його знеохотити. Не піддалися залякуванню також інші Свідки Єгови в Браззавілі. Щораз більше людей цікавилось правдою.

Тоді влада вдалась до іншого методу. Братів Тімоте Мьємунуа й Арона Діамоніка, колишнього студента технікуму, в 1955 році уряд перевів працювати подалі від столиці — Тімоте до міста Джамбали, Арона до Імпфондо. Ця спроба перешкодити проповідницькій діяльності не лише провалилась. Брати в Браззавілі продовжували завзято проповідувати, а Тімоте й Арон, маючи нові території для свідчення, організували збори в Джамбалі та Імпфондо. Хоч брати з запалом проповідували, вони розуміли, що їм потрібна допомога з-за кордону. І вона не забарилась.

У березні 1956 року з Франції приїхали перші чотири місіонери: Жан та Іда Сеньобос, а також Клод і Сімон Дюпон. Наступного року в Браззавілі було організовано філіал для нагляду за працею свідчення у Французькій Екваторіальній Африці. Служителем філіалу призначено брата Сеньобоса. Але небавом трапилась біда: в Центральноафриканській Республіці під час відвідування  тамтешніх зборів у автокатастрофі загинула Іда, дружина Жана. Попри це Жан продовжував виконувати свої обов’язки служителя філіалу.

У глиб країни

На той час Огюстен Байонн уже служив районним наглядачем. Він відвідував села, що губилися далеко в лісах, а також поселення пігмеїв на півночі та заході країни. Огюстен часто й багато ходив пішки, тому люди почали називати його «Той, хто ходить». Інколи Жан Сеньобос теж мандрував з ним. Жана дивувало те, що люди в глибинах екваторіального лісу наперед знали про їхній візит. Згодом він довідався, що повідомлення передавалися за допомогою барабанів, які сповіщали людям: «Той, хто ходить, прямує до вас з білою людиною».

Такі подорожі були дуже плідними. Раніше люди твердили, що Свідки Єгови є лише в Конго (Браззавіль). Але брат Сеньобос, інші місіонери, а також фільм «Суспільство нового світу в дії» свідчили про те, що Свідки є і в інших країнах.

Біблійна правда поширювалась по селах у глибині країни, звільняючи людей від спіритизму і міжплемінних чвар. Чимало братів на тих теренах були неписьменні. Оскільки у братів не було годинників, то час, коли треба йти на зібрання, вони визначали по сонцю. А час проповідницького служіння рахували за допомогою маленьких паличок. Після розмови з людиною вони загортали  в носову хустинку одну паличку. Чотири палички означали одну годину. Так можна було щомісяця підраховувати кількість годин, проведених у служінні. Однак насправді брати проповідували значно більше часу, ніж звітували, оскільки навіть у звичайних розмовах з іншими людьми вони завжди говорили про правду.

Юридичні перепони і політичні зміни

Ми вже згадували, що 1950 року було запроваджено обмеження на ввіз літератури, виданої Свідками Єгови. Але це не зупинило праці підготовки учнів. Збентежене християнське духівництво скаржилося представникам влади, брехливо твердячи, ніби Свідки Єгови комуністи. Зрештою одного четверга 1956 року о п’ятій ранку було заарештовано відразу десятьох братів. Новина про це дуже швидко розійшлась по людях. Релігійні противники раділи. Суд відбувся того ж дня в судовій залі, заповненій братами.

Ось розповідь Ное Мікуіза: «На слуханні нами було доведено, що ми не комуністи, а християни, Божі служителі, які виконують те, що записано в Матвія 24:14. Наш адвокат, який читав публікації Свідків, сказав на суді, що коли б усі були такі, як Свідки Єгови, то ніхто не порушував би законів. Пополудні суд виніс рішення: «Невинні». Ми дуже зраділи й одразу побігли додому переодягтися, бо ввечері було зібрання. Через те що все місто знало про ці арешти, нам хотілось усім показати, що ми вже вільні. На зібранні ми співали пісні Царства так голосно, як тільки могли. Люди чули наші голоси і були дуже враженні, бо вважали, що нас уже запроторили до в’язниці».

П’ятнадцятого серпня 1960 року Республіка Конго здобула незалежність. Це привело до зросту політичних заворушень. У тих подіях активну участь брали  священнослужителі різних християнських релігій, однак Свідки Єгови продовжували свою проповідницьку діяльність. На районний конгрес у Браззавілі 1960 року прийшло 3716 осіб. На півночі країни збори теж продовжували зростати кількісно. Наприклад, в одній місцевості було лише 70 вісників, але на зібрання приходила майже тисяча людей.

У грудні 1961 року Свідки були юридично зареєстровані під назвою «Les Témoins de Jéhovah» («Лє Темуан де Жеова́»). Таке визнання законом принесло певну користь, хоча брати розуміли, що це не гарантує повної свободи і безпеки. Про те, що трапилося невдовзі після реєстрації, розповідає брат Сеньобос: «Якось мене викликав до себе один високопоставлений працівник служби безпеки і висунув претензії щодо нашого християнського нейтралітету. Він погрожував вислати мене з країни. Я побоювався, що той чиновник так і зробить, оскільки мав на це владу. Проте наступного дня він помер від інфаркту».

Життя місіонерів у 1960-х роках

У лютому 1963 року з Гаїті приїхали Фред Лукус і Макс Данилейко. Згодом Фред одружився і почав служити районним наглядачем. Розпочавши відвідувати збори, він зіткнувся з певною трудністю: йому було важко збагнути, хто є членами тої чи іншої сім’ї. Фред пригадує: «Я не знав, котрі сестри є дружинами старійшин або котрі діти є їхніми дітьми. Брати дотримувалися поширеного у Центральній Африці звичаю, що жінки після одруження не переходять на прізвища чоловіків, а діти носять прізвища родичів або друзів сім’ї.

У перший вечір відвідин збору ми бачили, що в Залі Царства брати сиділи тихенько і ніби соромилися нас. Почалося зібрання, і ми звернули увагу на одну дивну  річ: брати і старші хлопці сиділи з одного боку залу, малі діти й сестри — з другого боку. На початку зібрання братів було багато, а сестер мало. Під час зібрання поступово приходило щораз більше сестер з діточками. На головах сестри граціозно несли Біблії та книжки».

Брат Лукус продовжує: «Я вийшов на сцену, щоб привітатися зі збором, назвав себе та представив свою дружину. Після цього зробив паузу, перевів погляд на чоловічу частину залу і сказав: «Брати, маєте десять хвилин, щоб знайти своїх дружин і дітей. Віднині сідайте, будь ласка, разом, сім’ями, як це роблять усі Свідки Єгови по цілому світі». І брати з радістю послухалися».

Були теж проблеми з громадським транспортом. Дружина брата Лукуса, Лія, пригадує: «Ми возили з собою невеличкі розкладачки, сітку від комарів, відро для води, портативні водяні фільтри, одяг, книжки, журнали і фільми Товариства. Щоб демонструвати фільми, потрібно було брати зі собою також електрокабелі, лампочки, рулони з кіноплівкою, тексти до фільмів, невеликий генератор і каністру бензину. Усе це потрібно було  завантажити в машину. А щоб мати місця в кабіні, треба було прийти до вантажівки о 2 годині ночі, інакше довелося б сидіти в кузові — на сонці, з тваринами, багажем і серед багатьох інших пасажирів.

Якось після годинної ходьби в спеку ми повернулися до невеличкого, винайнятого нами дому і побачили, що тут побували бродячі мурашки. Вони вилізли на відро з водою, своїми тілами побудували «живий» міст і дотяглися до бляшанки з маргарином. Маргарин щез. Тож на вечерю у нас були пісні грінки і банка сардин. Втомлені і трохи засмучені ми полягали спати, а брати залишились сидіти надворі довкола багаття і тихенько співали пісень Царства. Як же приємно було засинати під той чудовий спів».

Вірні місіонери і місцеві старійшини

З 1956 до 1977 року в Конго (Браззавіль) служило понад 20 місіонерів. Не завше легко їм тут жилося, але кожен з них дуже посприяв праці проповідування про Царство. Для прикладу: всі брати, котрих призначали  служителями філіалу, приїхали сюди як місіонери. Коли брат Сеньобос 1962 року повернувся до Франції, замість нього наглядати за проповідницькою працею в Конго призначили Ларрі Голмса. У 1965 році Ларрі з дружиною Одрі припинили місіонерське служіння і служителем філіалу став брат Лукус.

Чимало місцевих братів теж подавали чудовий приклад ревних наглядачів. У 1976 році по цілому світі почали запроваджувати нововведення — Комітети філіалів. У Конго Керівним органом були призначені три брати: місіонери Джек Йоханссон і Пале Б’єр, а також місцевий брат Марселен Нґоло.

У 1962 році Огюстен Байонн — «Той, хто ходить» — поїхав навчатися у 37-му класі школи «Ґілеад». Після закінчення він прибув до Центральноафриканської Республіки, де майже 15 років перед тим йому випала нагода прочитати книжку «Правда визволить вас». Перегодом Огюстен одружився, в нього появилися діти, і він повернувся до Браззавіля. Тут він надавав своє помешкання для проведення християнських зібрань. Пізніше Огюстен пожертвував для організації частину своєї земельної ділянки — там було побудовано Зал Царства.

Сьогодні Огюстена Байонна і Тімоте Мьємунуа серед нас уже немає. Тімоте перед смертю записав деякі цікаві випадки зі свого служіння. У кінці розповіді він помістив  вірш з Євреїв 10:39: «Ми ж не з тих, хто хитається на загибель, але віруємо на спасіння душі». Етьєн Нкунку, один з трьох перших конголезців, які пізнали правду, нині має коло 90 років. Які чудові приклади вірного служіння залишили ті брати!

Час випробувань

У серпні 1970 року Республіка Конго запровадила комуністичну форму правління. Пригадуєте, раніше влада дошкуляла братам, заявляючи, що вони комуністи. Тепер, коли почали правити комуністи, нова влада звинувачувала братів у тому, що вони не комуністи!

Якийсь час новий уряд не перешкоджав Свідкам Єгови в Конго виконувати свою працю. Відкрито проводилися конгреси й зібрання, до країни прибували нові місіонери. Але поступово брати почали дедалі більше відчувати тиск з боку комуністичного режиму. Спочатку деякі урядовці звинуватили місіонерів у шпигунстві. А 3 січня 1977 року на діяльність Свідків Єгови було накладено офіційну заборону. Місіонерів один за одним висилали з країни, так що зрештою залишились тільки Джек і Лінда Йоханссон. Ось що про той час розповів Джек: «За всі роки нашого місіонерського служіння ті кілька місяців, коли у філіалі ми залишились одні, були, мабуть, часом найбільшого випробування та зміцнення нашої віри. Нас запідозрили в тому, що ми агенти Центрального розвідувальне  управління США. У той час ворогів уряду, а бувало також релігійних провідників, арештовували і навіть убивали. Тому ми знали, що дуже ризикуємо. Проте було видно, як Єгова захищав нас, і це зміцняло віру».

Ное Мікуіза звернувся до прем’єр-міністра з проханням не висилати з країни Джека і Лінду. Але прохання відхилили, і місіонери мусили виїхати. Держава конфіскувала власність філіалу і Зали Царства, а сам філіал закрила. Деякий час нагляд за працею проповідування здійснював філіал у Франції, але пізніше це було доручено філіалу в Кіншасі.

Хоча діяльність братів і була обмежена, але на відміну від Свідків в інших країнах вони не зазнавали сильних переслідувань. І все ж деякі брати піддалися страху, і це вплинуло на інших. Тому майже припинилась праця служіння від дому до дому, хоча зібрання й надалі проводились регулярно. Отже філіал у Кіншасі послав на другий берег річки, до Браззавіля, старійшин, щоб ті підбадьорили і зміцнили братів.

 Одним з тих старійшин був брат Андре Кітула. У червні 1981 року його призначили районним наглядачем у Браззавіль, і він мав відвідувати 12 зборів. Відвідуючи перший збір, брат Андре зауважив, що на Школу теократичного служіння і службове зібрання вісники прийшли, але в середу зранку на зустріч для проповідницького служіння не прийшов ніхто. Тож Андре пішов проповідувати сам. Цікаво, що під час одної розмови чоловік, якому проповідував Андре, вигукнув: «Раніше Свідки Єгови несли нам потіху, але тепер усі вони кудись пощезали!»

Того ж ранку в служінні Андре зустрів брата, котрий сказав: «Усі ми вже втратили звичку проповідувати від дому до дому». Тоді той брат розповів іншому брату, що Андре сміливо проповідує. Який був результат? Пополудні на зустріч до служіння прийшло декілька сестер. Не минуло багато часу, як у Браззавілі Свідки відновили своє служіння від дому до дому. За три роки служіння брата Андре і його дружини Клементін жоден вісник не був заарештований. Про служіння братів у Браззавілі довідалися Свідки за межами столиці. Вони зробили висновок: «Якщо брати у Браззавілі не бояться проповідувати від дому до дому, то й нам нема чого боятися».

Дейвід Навей, який тоді служив у філіалі в Кіншасі, пояснює, чому брати з філіалу особливо раділи з можливості допомогти братам на другому березі річки. Ось його розповідь: «До Кіншаси правду принесли брати з Браззавіля. Пізніше, коли комуністична система пригальмувала діяльність тамтешніх Свідків, брати з Кіншаси поспішили їм на допомогу. Підтвердилась мудрість слів з Екклезіяста 4:9, 10: «Краще двом, як одному, бо мають хорошу заплату за труд свій, і якби вони впали, підійме одне свого друга». У нашому випадку брати могли сказати: «Краще двом Конго, як одному».

 Політичні зміни не сповільнюють поступу

Тисяча дев’ятсот дев’яносто перший рік приніс заворушення і зміни на політичній арені. Конго (Браззавіль) перейшло від однопартійної системи правління до багатопартійної. Людей охопила ейфорія, проте брати цьому не піддались, бо пам’ятали Псалом 146:3: «Не надійтесь на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння нема». Не пройшло багато часу, як підтвердилась правдивість цих слів.

І все ж ті політичні зміни принесли народу Єгови добрі наслідки. Дванадцятого листопада 1991 року міністр внутрішніх справ видав указ про скасування обмежень, накладених на діяльність Свідків Єгови. Раніше конфісковані Зали Царства було повернуто нашій організації, а от колишні приміщення філіалу і донині залишаються в руках Президентської гвардії. У серпні 1992 року вперше за 15 років у Браззавілі та Пуент-Нуарі відбулись обласні конгреси. Того року кількість біблійних вивчень зросла до 5675, а це майже вчетверо більше від кількості вісників!

Крім того, поновлена легалізація нашої діяльності уможливила приїзд до країни нових місіонерів. У північну частину Конго поїхало декілька спеціальних піонерів, щоб допомагати зборам тих районів, де більшість людей були неписьменні. Також вісники міських зборів навчили багатьох читати й писати. Це був сприятливий час для поширення письменності по цілій країні.

Настали вибори 1993 року, після яких знову відбулися зміни в уряді. Через зріст невдоволення, підбурюваного  опозиційною партією, у країні на кілька тижнів було запроваджено надзвичайний стан. Збройні сутички, страйки, комендантська година, контрольно-пропускні пункти на дорогах і грабунки — усе це стало частиною щоденного життя. Люди були пригнічені та розчаровані. Різко погіршилось економічне становище. Ейфорія 1991 року щезла.

Разом з ростом політичної нестабільності посилилась міжплемінна ворожнеча, через яку декотрим братам довелося втікати до безпечніших місць. З цієї причини навіть перестало існувати кілька зборів. Попри таку скрутну ситуацію брати неодноразово показували, що правда визволила їх від міжплемінної ненависті. У час заворушень брати, не звертаючи уваги на етнічне походження, допомагали одні одним і захищали від переслідувачів. Чимало людей почали розуміти, що лише Єгова може дати їм справжню безпеку.

Філіал у Кіншасі продовжував керувати справами Царства і підбадьорювати братів. Під кінець 1996 року в країні знову запанував спокій, і число вісників сягнуло 3935. З ними співпрацювало п’ятеро місіонерів, які жили в місіонерському будинку в Браззавілі. Невдовзі приїхали ще дві подружні пари місіонерів, тож у квітні 1997 року в місті Пуент-Нуар організували ще один місіонерський дім.

На північному березі річки, у Конго (Браззавіль), відновилось мирне життя, і праця Царства успішно просувалась далі. А тим часом збройна боротьба розгорілась у сусідньому Конго (Кіншаса). Невдовзі бої наблизились до Кіншаси, отже місіонери змушені були евакуюватись. Під кінець травня вони приєднались до інших місіонерів у Браззавілі та Пуент-Нуарі і продовжили завзято виконувати своє служіння. Ніхто й гадки не мав, що буквально через кілька днів розгорнуться трагічні події.

 Початок громадянської війни

Несподівано для багатьох 5 червня 1997 року в Браззавілі вибухнула війна між силами, вірними тодішньому президенту, і прихильниками попереднього президента. Інтенсивні артилерійські обстріли руйнували місто і його околиці. Гинули тисячі людей. Усюди лежали трупи. Неможливо було визначити, де проходить лінія фронту. Замість стабільності, яка раніше була в Браззавілі, запанував хаос. До того ж припинились поромні переправи до Кіншаси. Чимало людей повтікало в ліси, інші на своїх довбанках-човнах перебралися на невеликі річкові острівки, а дехто намагався переплисти через річку Конго до Кіншаси. В околицях Кіншаси також точилися бої, але не такі запеклі, як у Браззавілі, отже тут було безпечніше.

Війна принесла зі собою чимало проблем братам, як, зрештою, і всім людям. Проте завдяки правді, яка змінює серця і розуми, Божі служителі дуже відрізнялися від інших людей. Свідки повністю довіряли словам, записаним у Псалмі 46:2, 3: «Бог для нас — охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються, тому не лякаємось ми, як трясеться земля, і коли гори зсуваються в серце морів!»

Багато братів змогло перебратись до Кіншаси, де місцевий Комітет філіалу попіклувався, щоб забезпечити їх їжею, притулком і потрібним лікуванням. Брати у Кіншасі з готовністю виявляли любов і гостинність, запрошуючи до своїх домів співвіруючих з Браззавіля.

Проте деякі брати залишились у Браззавілі, аби допомагати тим, хто не зміг утекти. Ось приклад Жана Теодора Отені та його дружини Жанн, яка служила сталим піонером. У серпні в їхній дім влучив артилерійський снаряд і серйозно поранив Жанн. Брат Отені негайно повіз її до  Кіншаси, але було запізно. Він розповідає: «Жанн сильно любила служіння, до останньої хвилини свого життя. Вона дала мені записник з адресами і повіла: «Ти мусиш відвідати усіх моїх зацікавлених, бо для мене вони дуже дорогі». Я обняв Жанн, тоді глянув на її обличчя... але вона вже не дихала». Жан Теодор, як і багато інших Свідків, продовжував ревно служити Єгові, цілковито покладаючись на обітницю, що в майбутньому настане воскресіння мертвих.

Оскільки регулярне поромне сполучення між двома столицями на якийсь час обірвалося, ті, у кого були невеликі моторні човни, взялися перевозили людей, котрі втікали з Браззавіля. Відважні брати з Браззавіля, такі, як Луї-Ноель Мотула, Жан-Марі Любакі та Семфор’єн Бакеба, охоче зголосилися шукати пропалих братів і надавати допомогу тим, хто залишився в Браззавілі. Для цього їм доводилось на невеликих човнах долати сильну течію річки Конго, обшукуючи острівці та береги. А це значило заходити в зону воєнних дій у Браззавілі, де і далі чинилися жахливі звірства. Вони ризикували своїм життям заради братів.

 Семфор’єн, який мав чималий досвід у плаванні по річці, під час того збройного конфлікту перетинав її багато разів. Інколи він плив спеціально, щоб підкріпити братів у Браззавілі. Якось Семфор’єн віз братам, котрі жили у трохи спокійнішому районі Браззавіля, десять мішків рису. Звісна річ, перетнути річку Конго — це нелегке завдання, але ще важче було довезти цей рис братам, оскільки дорогою можна було потрапити до рук мародерам. Серед пасажирів його човна був один поважний чоловік, який запитав у Семфор’єна, куди він везе рис. Брат пояснив, чим він займається, і використав цю нагоду, щоб поділитися з чоловіком біблійною надією на майбутнє. Коли човен причалив до берега, чоловік сказав, що він є урядовцем високого рангу. Він покликав двох солдатів і наказав охороняти мішки з рисом поки Семфор’єн знайде машину, аби завезти рис до братів.

Здебільшого Семфор’єн займався тим, що допомагав братам утікати з Браззавіля. Одну таку поїздку він ніколи не забуде. Ось його розповідь: «Хоча течія річки Конго дуже потужна, більшість власників човнів знає, як собі з нею радити, щоб їх не знесло вниз до підступних порогів. Якось я вирушив з Браззавіля, маючи в човні семеро братів та п’ятеро інших пасажирів. Десь посередині річки закінчилось пальне. Ми змогли прибитись до невеличкого острівка. На щастя, мимо пропливав інший човен, і його власник пообіцяв купити у Кіншасі палива та привезти його нам. Ми в неспокої чекали довгих півтори години».

Філіал у Кіншасі невдовзі надавав допомогу майже 1000 братам і сестрам з їхніми родинами, а також зацікавленим. До жовтня 1997 року бої вщухли, тож утікачі почали повертатись до Браззавіля.

 Через війну всі місіонери з Браззавіля і Пуент-Нуара були евакуйовані. Одні поїхалися додому в Великобританію чи Німеччину, інші перебрались до Беніну та Кот д’Івуару. Коли в Конго (Браззавіль) стало спокійніше, деякі місіонери повернулися туди. У грудні 1998 року з Франції мали приїхали три подружні пари і неодружений брат. Опріч того, Едді та Памела Мей, досвідчені місіонери з філіалу в Кіншасі, були призначені до Браззавіля, де відкрився новий місіонерський дім.

Знову громадянська війна

Наступного року в Браззавілі вибухнула ще одна громадянська війна. Знову загинули тисячі людей, у тому числі декілька Свідків. Більшість місіонерів, які щойно приїхали, змушені були втекти до місіонерських домів сусіднього Камеруну. Хоча всі казали, що воєнні дії перекинуться на побережжя до міста Пуент-Нуар, три місіонери, які там служили, вирішили залишитись. Зрештою в травні 1999 року війна закінчилась.

Через те що багато Свідків мусили втікати, кількість зборів у країні зменшилась від 108 до 89. Нині у Браззавілі служить 1903 вісники у 23 зборах. У Пуент-Нуарі — 1949 вісників у 24 зборах. Упродовж двох громадянських війн Свідки Єгови з інших країн надавали матеріальну допомогу своїм духовним братам і сестрам. І, як звичайно, така допомога доходила також до людей, котрі не були Свідками Єгови.

Незважаючи на війну, голод, хвороби та чимало інших проблем, Свідки у Конго (Браззавіль) щомісяця в середньому проповідували по 16,2 години. У квітні 1999 року під кінець другої громадянської війни аж 21 відсоток вісників були зайняті в тому чи іншому виді повночасного служіння.

 Радіючи правдою

Війни спустошили країну, принесли багато руйнувань. Тепер Браззавіль відбудовується, і все ж є ще багато роботи. Чи не найважливішими будівельними проектами можна вважати зведення Залів Царства, де люди мали б змогу навчатися біблійної правди. У лютому 2002 року було присвячено чотири Зали Царства: два у Пуент-Нуарі і два у Браззавілі.

Під час присвячення одного з залів у Браззавілі старенький брат розповів про те, що сталося п’ятнадцятьма роками раніше, у роки заборони. На 1 січня брати запланували провести одноденний конгрес на незайнятій ніким ділянці землі. Думали, що ніхто не перешкоджатиме, оскільки люди будуть святкувати Новий рік. Проте після закінчення ранкової частини програми прибула поліція і перервала зібрання. Брат сказав: «Ми йшли з місця проведення конгресу зі сльозами на очах. Нині ми знову на цьому ж місці і знову на наших очах сльози. Але це сльози радості, бо ми присвячуємо новий Зал Царства». Цей новий зал побудовано на тому ж місці, де під час заборони брати проводили конгрес!

Пройшло понад 50 років відтоді, коли книжка «Правда визволить вас» допомогла Етьєну Нкунку, Огюстену Байонну і Тімоте Мьємунуа пізнати правду. Протягом тих років тисячі людей у Конго (Браззавіль) пішли за їхнім прикладом віри. Нині багато конголезців продовжує пізнавати правду і здобувати надію на майбутнє. Свідки Єгови проводять тут понад 15 000 біблійних вивчень, що перевищує кількість вісників у три з половиною рази! На Спомин 2003 року прийшло аж 21 987 осіб. Під кінець 2003 року в країні служило 4536 вісників і 15 місіонерів — усі вони запопадливо допомагають людям пізнати правду, яка робить їх вільними (Ів. 8:31, 32).

[Вставка на сторінці 143]

Повідомлення передавалися за допомогою барабанів, які сповіщали людям: «Той, хто ходить, прямує до вас з білою людиною».

[Вставка на сторінці 144]

Оскільки у братів не було годинників, то час, коли треба йти на зібрання, вони визначали по сонцю.

[Вставка на сторінці 151]

«Ми полягали спати, а брати залишились сидіти надворі довкола багаття і тихенько співали пісень Царства. Як же приємно було засинати під той чудовий спів».

 [Рамка на сторінці 140]

Загальний огляд Конго (Браззавіль)

Територія. Республіка Конго лежить між такими країнами: Габон, Демократична Республіка Конго, Камерун і Центральноафриканська Республіка. Вона більша від Фінляндії чи Італії. Уздовж берега океану простягається рівнина, завширшки приблизно 60 кілометрів, яка переходить у плато, заввишки понад 800 метрів. У країні чимало лісів та великих річок.

Населення. Майже тримільйонне населення складається з багатьох племен. У густих лісах живуть пігмеї.

Мова. Офіційна мова — французька. На півночі поширена нгала, а на півдні — монокутуба.

Господарство. Натуральне господарство і річкова та океанська риболовля забезпечують головні потреби населення. Вправні мисливці живуть теж із полювання на дичину, якою кишать ліси.

Продукти харчування. Основна їжа — маніок і рис, які споживають з рибою або курятиною, додаючи гострі соуси. Серед фруктів — манго, ананаси, плоди динного дерева, апельсини та авокадо.

Клімат. Конго лежить у тропіках, тому клімат тут цілий рік жаркий і вологий. Є два чітко виражені сезони: з березня до червня — дощовий, з червня до жовтня — сухий.

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 148, 149]

КОНГО (БРАЗЗАВІЛЬ). ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1940

1947 р. Кілька конголезців зацікавились за допомогою книжки «Правда визволить вас».

1950 р. Місіонер Ерік Кук відвідує Браззавіль. Влада накладає обмеження на літературу, опубліковану Свідками Єгови.

1956 р. У березні приїжджають перші місіонери з Франції.

1957 р. У січні відкрито філіал.

1960

1961 р. 9 грудня діяльність Свідків легалізовано, хоча ще рік після того діють обмеження на літературу.

 1977 р. На діяльність Свідків Єгови накладено заборону. Конфісковано приміщення філіалу, з країни вигнано місіонерів.

1980

1981 р. Андре Кітула допомагає відновити проповідування у Браззавілі.

1991 р. Міністр внутрішніх справ знімає заборону. Відбувається перший за 15 років обласний конгрес.

1993 р. Через громадські й політичні заворушення введено надзвичайний стан.

1997 р. 5 червня починається громадянська війна. Місіонерів евакуйовано. Філіал у Кіншасі забезпечує їжею, сховком і медичним обслуговуванням 1000 біженців.

1999 р. Починається ще одна громадянська війна. Місіонерів знову евакуйовано.

2000

2002 р. У лютому присвячено перші чотири нові Зали Царства.

2003 р. У Конго (Браззавіль) активно служить 4536 вісників.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

5000

2500

1940 1960 1980 2000

 [Карти на сторінці 141]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ЦЕНТРАЛЬНОАФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА

КАМЕРУН

ЕКВАТОРІАЛЬНА ГВІНЕЯ

ГАБОН

РЕСПУБЛІКА КОНГО

Імпфондо

Джамбала

БРАЗЗАВІЛЬ

Пуент-Нуар

річка Конго

ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА КОНГО

КІНШАСА

АНГОЛА

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 134]

[Ілюстрації на сторінці 138]

Члени одної з перших груп вивчення Біблії в 1949 році. Зліва направо: Жан-Се-Мунтсамботе, Тімоте і Оділь Мьємунуа та Ное Мікуіза.

[Ілюстрація на сторінці 139]

Етьєн Нкунку.

[Ілюстрація на сторінці 142]

Жан Сеньобос перетинав річки на поромах, щоб відвідувати збори у різних частинах Конго.

[Ілюстрація на сторінці 147]

Фред і Лія Лукус (посередині) зі збором, зібрання якого проводились у домі Огюстена Байонна.

[Ілюстрація на сторінці 150]

Хрещення в Атлантичному океані у Пуент-Нуарі.

[Ілюстрація на сторінці 152]

Огюстен Байонн — «Той, хто ходить» — 1962 року навчався у 37-му класі школи «Ґілеад».

[Ілюстрація на сторінці 153]

У цьому будинку з 1967 до 1977 року розміщався філіал.

[Ілюстрація на сторінці 155]

Ное Мікуіза.

[Ілюстрації на сторінці 158]

Луї-Ноель Мотула, Жан-Марі Любакі і Семфор’єн Бакеба.