Гайана

«Край багатьох вод» — так перекладається назва південноамериканської країни Гайани, південний кордон якої лежить всього лиш 130 кілометрів вище екватора. Наскільки ж доречною є така назва, адже територією країни, площа якої становить 215 квадратних кілометрів, тече понад 40 річок з безліччю приток! Вони діють як дренажні системи для вічнозелених тропічних лісів та джунглів, що займають більшість території Гайани. Деякі річки утворюють природний кордон із сусідніми країнами — Бразилією, Суринамом та Венесуелою. Крім того, річки відіграють важливу роль у житті багатьох сіл і ферм, що розкинулися вздовж їхніх берегів. Можна сказати, що саме життя мешканців Гайани та їхня історія, в тому числі історія народу Єгови, тісно пов’язані з її водними артеріями.

Ессекібо, Демерара, Бербіс та Корантейн — чотири головних річки Гайани. Найдовша з них, Ессекібо, протяжністю 1000 кілометрів і шириною в гирлі 30 кілометрів, має 365 островів. Один з островів — Форт-Айленд — у часи голландської колонізації був резиденцією уряду. Ці річки беруть свій початок у горах на півдні, стрімко несуть свої води на північ, а перед тим, як впасти в Атлантичний океан, течуть, звиваючись, вузькими прибережними рівнинами. Деколи на своєму шляху річкові води перетворюються  у водоспади неймовірної краси, як-от водоспади Кайєтур на річці Потаро, притоці Ессекібо. Величезна маса води завширшки 120 метрів падає з висоти 226 метрів.

У Гайані дуже гарна природа, і тому цю країну називають раєм для природолюбів. У річках Гайани водиться канадська видра, чорний кайман і риба піраруку, або південноамериканська арапаіма,— одна з найбільших прісноводних риб. Ці хижі риби, які мають легеневе дихання, сягають трьох метрів завдовжки і можуть важити 220 кілограмів. Тінистими густими лісами скрадаються ягуари, а на деревах можна побачити мавп ревунів та понад 700 видів птахів, серед яких орли гарпії, різнокольорові папуги ара і тукани.

Населення Гайани налічує близько 770 000 осіб. Серед них є нащадки вихідців з Ост-Індії, яких ввозили в країну як дешеву робочу силу; негри, які походять від африканських рабів; індіанці (араваки, кариби, вапісіана та варрау) і люди мішаних рас. Хоча в основному в Гайані розмовляють креольською, однак офіційною мовою є англійська. Тож Гайана — це єдина англомовна держава Південної Америки.

Води правди досягають Гайани

Приблизно 1900 року життєдайні «води», які втамовують духовну спрагу, потекли в Гайану (Ів. 4:14). Якось до рук чоловіка, на ім’я Пітер Джогассен, який працював у лісозаготівельному пункті на річці Корантейн, потрапив журнал «Сіонська Вартова башта і вісник Христової присутності». Прочитавши його, він переказав зміст пану Елджіну, а той написав у Товариство «Вартова башта» і попросив, щоб йому прислали більше літератури і зокрема книжку «Божий Плян Віків». Хоча пан Елджін не пізнав правди, однак зацікавив нею інших людей. Таким чином  у місті Нью-Амстердам, розташованому в гирлі річки Бербіс, утворилася невеличка група.

У той самий час у Джорджтауні, столиці Гайани, Едвард Філліпс отримав літературу Міжнародних Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Палаючи бажанням поділитися з іншими тим, чого навчився, Філліпс почав регулярно запрошувати до себе додому родичів і друзів і проводити з ними біблійні обговорення. У 1908 році він написав у Товариство «Вартова башта» і попросив, щоб у Гайану, яка тоді називалася Британською Гвіаною a, приїхав представник Товариства. Через чотири роки в країну прибув Евандер Ковард і виголосив біблійні промови у ратушах міст Джорджтаун та Нью-Амстердам. Ці промови послухало сотні осіб.

Син Філліпса, Фредерік, пригадує приїзд брата Коварда. Ось що він пише: «Дуже швидко брат Ковард став відомою людиною в Джорджтауні, і завдяки його проповідуванню чимало нових зацікавлених приєдналися до нашої групи Дослідників Біблії. У ті дні ми обговорювали такі книжки, як «Божий Плян Віків», «Нове створіння» та інші. Незабаром наш будинок вже не вміщав усіх, хто приходив на зустрічі, тож 1913 року ми орендували горішню кімнату в будинку Сомерсет-хаус, що в Джорджтауні. У цій кімнаті ми проводили зібрання до 1958 року». У 1914 році Едвард Філліпс знову запропонував свій дім для справ Царства, на цей раз у ньому розташувався перший  філіал Гайани. Брат Філліпс став наглядачем філіалу і виконував ці обов’язки аж до своєї смерті 1924 року.

У 1916 році праця проповідування отримала новий поштовх завдяки показу «Фото-драми сотворення» (програма з використанням слайдів і кінофільмів). Фредерік пише: «Той час був періодом спокою і духовного процвітання. Місцева преса навіть опублікувала серію промов Чарлза Т. Рассела, видатного Дослідника Біблії».

Але 1917 року настрої в Гайані змінилися. У країні запанувала воєнна істерія, один видатний представник духівництва заохочував людей молитися за Великобританію та її союзників. У своєму листі для преси брат Ковард пояснив світову ситуацію у світлі біблійних пророцтв. А в ратуші Джорджтауна він виступив з потужною промовою «Повалення мурів Вавилону».

У «Вартовій башті» (англ.) за 1 жовтня 1983 року говорилося: «Духівництво так розлютилося, що переконало  місцеву владу вигнати з країни брата Коварда і накласти заборону на чимало наших публікацій. Ця заборона тривала до 1922 року». Однак багато людей поважали брата Коварда за таке сміливе свідчення. Коли він від’їжджав, вони прийшли на пристань і вигукували: «Він єдиний, хто проповідував правду!» Працівники доку навіть хотіли розпочати страйк на знак протесту проти вигнання брата Коварда, але брати порадили їм цього не робити.

Після Першої світової війни Дослідники Біблії зіткнулися з іншого роду переслідуванням, яке певний час перешкоджало поширенню правди про Царство. Один колишній брат, який служив у всесвітньому центрі в Брукліні, але згодом став відступником, кілька разів відвідав Гайану, намагаючись відвернути Дослідників Біблії від організації.

У вищезгаданому номері «Вартової башти» говорилося: «На деякий час Дослідники Біблії в цій країні розділилися на три групи: одна залишилася вірною організації, друга почала їй протидіяти, а третя не знала, що робити. Але благословення Єгови було лише на вірних організації людях, тож зрештою ця група почала процвітати». Серед вірних братів були Малькольм Голл та Фелікс Паулет, які охрестились відповідно 1915 та 1916 року. Обидва залишилися вірними Єгові і померли, коли їм було за 90.

Щоб підбадьорити вірних братів, 1922 року в Гайану приїхав Джордж Янґ і пробув там три місяці. Фелікс Паулет розповідав: «Це був невтомний трудівник. Біблійні знання брата Янґа, його  потужний голос, промовисті жести та наочні засоби, які він використовував, спонукували багатьох ще ретельніше досліджувати Боже Слово. На основі повідомлення, яке подав брат Янґ, «Вартова башта» за 1 січня 1923 року писала, що «в цій частині світу значно зросла зацікавленість біблійною правдою, збільшилася кількість присутніх на усіх публічних зібраннях, так що зали були переповнені, і відповідно зросла ревність і відданість Богові серед братів». Приміром, на зібрання у Сомерсет-хаус приходило близько 100 осіб, хоча тоді там було лише 25 вісників.

У 1923 році брати також почали проповідувати у внутрішній частині країни. Нерідко вони брали із собою лише гамаки та літературу, сподіваючись, що гостинні люди дадуть їм щось поїсти. Якщо їм пропонували нічліг, вони залишалися на ніч. Якщо ж ні, вони розвішували свої гамаки між гілками дерев і ночували там, незважаючи на хмари москітів. Вранці вони читали біблійний вірш з книжки «Щоденна небесна манна» (англ.), виданої організацією Єгови, а тоді продовжували свою путь до наступного селища пішки або ж хтось підвозив їх на човні.

Брати відвідували людей у віддалених територіях, поки не почалася Друга світова війна, оскільки тоді бензин почали видавати по талонах. Ще 1931 року Дослідники Біблії прийняли назву Свідки Єгови. Невеличкі групи Дослідників Біблії на узбережжі з радістю погодились з новою назвою і ще ревніше почали служити Єгові. У 1930-х роках вісники почали також використовувати у служінні патефони і платівки із записами біблійних промов. Фредерік Філліпс, який тоді служив наглядачем філіалу, пише: «У ті часи селяни не мали радіо, тому про нашу присутність в селі сповіщали звуки музики, які лунали з гучномовців у непорушному тропічному повітрі. Після музики починалися біблійні промови. Біля нас збиралися практично всі мешканці села, дехто виходив навіть у піжамах».

 Поширенню доброю новини сприяли також радіостанції. Одна станція в Гайані кожної неділі і середи транслювала звістку про Царство. Безперечно, таку діяльність не міг не помітити Сатана, який використав націоналістичні настрої під час Другої світової війни, щоб перешкодити нашій праці.

Друга світова і діяльність у післявоєнний період

У 1941 році, під час Другої світової війни, в Гайані було 52 вісники Царства. Того ж року були заборонені журнали «Вартова башта» та «Вістник Потіхи» (тепер «Пробудись!»). У 1944 році заборона поширилася на всю літературу, яку видавав народ Єгови. У повідомленні в журналі «Вартова башта» (англ.) за 1 липня 1946 року говорилося: «Свідкам Єгови взагалі не можна було мати Біблій, навіть виданих іншими біблійними товариствами, не говорячи вже про ті Біблії, які містили коментарі Товариства «Вартова башта».

У квітні 1946 року в Гайану приїхав Натан Норр із всесвітнього центру. Його супроводжував Вільям Трейсі, який тільки-но закінчив школу «Ґілеад». Вони хотіли  підбадьорити братів і звернутись до уряду з проханням зняти заборону. Під час зустрічі в Джорджтауні, на яку зібралося 180 братів та зацікавлених, брат Норр пояснив, що перші учні Ісуса не мали Біблій і книжок, які могли б використовувати у служінні. Все ж Єгова поблагословив їх дивовижним зростом. Чому? Тому що вони продовжували проповідувати. Тож хіба Бог не поблагословить так само своїх сучасних слуг, які завзято виконують працю проповідування? Обов’язково!

А тим часом брати намагалися використати усі юридичні засоби для того, щоб уряд зняв заборону. Наприклад, коли після війни не минуло ще й року, вони зібрали 31 370 підписів для того, щоб подати клопотання про зняття заборони. Це клопотання було передано уряду. Крім того, аби донести до відома жителів Гайани правдиву інформацію, організація Єгови опублікувала буклет. Ось заголовок з нього: «СВЯТА БІБЛІЯ ЗАБОРОНЕНА У БРИТАНСЬКІЙ ГВІАНІ — 31 000 ОСІБ ЗВЕРНУЛИСЬ ІЗ КЛОПОТАННЯМ ДО ГУБЕРНАТОРА, щоб відновити  свободу поклоніння для всіх мешканців колонії, незалежно від віросповідання».

Також брат Норр зустрівся із секретарем у справах колоній В. Л. Хіпом. Під кінець 30-хвилинної розмови брат Норр дав пану Хіпу книжку «Правда визволить вас» і попросив уважно її прочитати. Пан Хіп пообіцяв це зробити. До того ж він повідомив брату Норру, що саме в цей час дев’ять членів виконавчого комітету переглядають питання про заборону нашої літератури! Це було правдою, оскільки в червні 1946 року губернатор Гайани видав постанову про зняття заборони.

Невдовзі після цього братам передали 130 запилених коробок, в яких було 11 798 книжок і брошурок. Вісники Царства, яких тоді було вже 70, зраділи, що тепер знову можуть розповсюджувати літературу, і роздали всі публікації лише за десять тижнів. У серпні брати почали свідчити на вулицях, що принесло чудові результати. «Журнали розповсюджувалися майже так само швидко, як розпродувалися місцеві газети»,— повідомив філіал.

Навіть під час заборони Свідки Єгови продовжували отримувати цінну духовну поживу частково завдяки братові, який працював на головній пошті в Джорджтауні. Ось що він пише: «Я вважав своїм обов’язком простежити, щоб журнали «Вартова башта» дійшли до філіалу. Сестри друкували або ж розмножували на мімеографі статті для вивчення. Потім статті передавалися в сім’ї і використовувалися на зібраннях збору».

 Нові місіонери дають поштовх праці проповідування

Аби автомобіль їхав швидше, треба перемкнути передачу. Діяльність у Гайані, образно кажучи, перемкнулася на вищу передачу, коли в середині 1940-х років приїхали місіонери, які закінчили школу «Ґілеад». Серед них були Вільям Трейсі, випускник третього класу, Джон і Дейзі Геммевей, а також Рут та Еліс Міллер, випускники п’ятого класу. Ці вірні Свідки поділилися з місцевими братами тим цінним навчанням, яке вони отримали в школі «Ґілеад», і показали чудовий приклад у проповідуванні.

Брат Трейсі особливо турбувався людьми, які жили у віддалених територіях. Він писав: «Я багато подорожував країною, їздив уздовж узбережжя і вгору річками, щоб відвідати зацікавлених і знайти нових. Я подорожував велосипедом, поїздами, автобусами, великими річковими пароплавами і маленькими човнами та навіть каное».

Місіонери також допомагали місцевим піонерам систематично опрацьовувати їхні території і, якщо можливо, переїхати служити в території, де не ступала нога вісника. Не забуваймо, що 1946 року в Гайані був тільки 91 вісник Царства в п’яти зборах. Але немає нічого неможливого для тих, кому допомагає Божий дух (Зах. 4:6).

Спочатку з місіонерами співпрацювали піонери похилого віку. Однак, незважаючи на свої роки, вони показали, що мають добрий дух. Серед них були такі брати, як Айзек Ґрейвс, Джордж Гедлі, Леслі Маєрс, Рокліфф Поллард та Джордж Єрвуд. А серед сестер — Маргарет Дукні, Айві Гайндс, Франсіс Джордан, Флоренс Том, Аталанта Вільямс та Прінсесс Вільямс (однофамільці). Озброєні книжками, брошурками та журналами, вони досягали віддалених територій із звісткою про Царство.

 Айві Гайндс (тепер Ваєтт) та Флоренс Том (тепер Бріссет) були призначені в місто Бартіка, що розташоване на річці Ессекібо за 80 кілометрів від узбережжя. Це місто називають воротами земель, багатих на золото та діаманти. Там жив один-єдиний брат. Ось що пише Джон Понтінґ, який у той час служив наглядачем філіалу і районним наглядачем: «Через два місяці на зібрання приходило вже 20 осіб, а Спомин відвідало — 50». Серед тих, хто прийняв правду, був чоловік, на ім’я Джером Флавіус. Він був сліпим. «Незабаром він почав самостійно виголошувати промови, після того як Айві Гайндс прочитувала йому матеріал достатню кількість разів»,— розповідає Джон.

Хоча піонеркам Естер Річмонд та Франсіс Джордан було за 60, вони навчилися їздити на велосипедах, щоб опрацьовувати більше території. Брат Понтінґ говорить: «Маргарет Дукні навіть не пам’ятала, скільки точно років провела у піонерському служінні. Зазвичай вона проповідувала доти, доки так не змучувалася, що засинала на лавочці в парку. Там її і знаходили брати. Ми ніколи не забудемо таких людей».

Побачивши приклад місіонерів та старших піонерів, чимало молодих вісників приєдналися до лав піонерів. Внаслідок цього ще більше людей прийшло до правди і чимало груп і зборів утворилося в різних частинах країни. У 1948 році в Гайані було 220 вісників. У 1954 році ця кількість зросла до 434. А тим часом збір у Джорджтауні, зустрічі якого проходили в Сомерсет-хаусі, розділився на два збори — від нього відділилася група братів з передмістя Джорджтауна, Кітті-Ньютаун, і в столиці утворився другий збір, який став називатися Ньютаун. Сьогодні у Джорджтауні дев’ять зборів.

Візки з гучномовцями, велосипеди і віслюки

На початку 1950-х років під керівництвом філіалу брати по цілому Джорджтауні виголошували публічні  промови просто неба. Зазвичай це було в суботу ввечері та в неділю пополудні. Вони використовували візок, який побудували самі. На ньому був потужний підсилювач, два великих гучномовці, трибуна для промовця і кабелі. Ось що розповідає Альберт Смолл, який охрестився 1949 року: «Протягом дня на місці проведення зібрань встановлювалися афіші. На них був напис «Відповіді на ваші біблійні запитання» і подавався час проведення зібрань. На ці промови приходило багато людей, і деякі з них згодом пізнали правду».

Помітивши великий потенціал подальшого зросту, Натан Норр та його секретар Мілтон Геншель на початку 1954 року виголосили промови в джорджтаунському кінотеатрі «Глобус». Серед слухачів був Джон Понтінґ. Він розповідає: «Весь зал на 1400 місць був заповнений, і ще 700 осіб слухали промови на вулиці через гучномовці, поки сильний дощ не змусив багатьох протиснутися всередину. Ми оголосили про програму в місті, провівши на велосипедах  марш з плакатами. Увечері по місту ходив віслюк, який тягнув за собою освітлений плакат, а брат, який ішов поряд, оголошував про промову через рупор».

Подальші поїздки вглиб країни

Вільям Трейсі, служачи наглядачем філіалу, заохочував братів проповідувати людям, які жили на віддалених територіях. Він сам відвідав багато місць вздовж річок Ессекібо й Бербіс та організував у невеликих групах у тих місцевостях районні конгреси. Зазвичай конгреси проводилися в школах або кінотеатрах, оскільки переважно лише кінозали вміщали всіх бажаючих. У 1949 році на конгресі в кінотеатрі містечка Садді, розташованому біля гирла річки Ессекібо, прозвучала промова «Пекло — засіб залякування». Вона справила сильне враження на слухачів. Дехто почав називати Свідків Єгови церквою, яка не вчить про пекло.

У 1950 році Вільям Трейсі, одружившись, був призначений назад до Сполучених Штатів Америки. Замість нього як наглядачем філіалу, так і роз’їзним наглядачем став Джон Понтінґ. Брат Джон також допомагав опрацьовувати територію вздовж річок. Аби добратися туди, брати сідали на транспортні кораблі. Коли селяни на своїх каное підпливали до кораблів, щоб відправити й отримати пошту, брати просили довезти їх до берега, сподіваючись, що хтось у селі дасть їм їжу і нічліг. Вони свідчили селянам, а на ніч залишалися в якійсь гостинній сім’ї. Наступного дня хтось відвозив їх човном униз до іншого села і там вони продовжували проповідувати. Якось наші  брати зайшли пополудні на лісопильню. Начальник зупинив роботу, зібрав робочих і дозволив братам виступити перед ними з 15-хвилинною промовою. Всі вони взяли літературу.

Томас Маркевич, випускник 19-го класу школи «Ґілеад», отримав призначення до Гайани в липні 1952 року. Він також зайнявся опрацьовуванням неторканих територій. Ось що розповідає Том: «Особливо радісно ділитися звісткою про Царство з тими, хто ніколи її не чув. Але деколи служіння в такій території може принести несподіванки. Я подорожував на пароплаві річкою Демерара, а потім, пробираючись вглиб джунглів, наштовхнувся на невеличку хатину. Господар привітався зі мною, запросив всередину і, коли я всівся, уважно мене слухав. Озирнувшись довкола, я зі здивуванням побачив, що всі стіни хатини були обклеєні сторінками журналів «Вартова башта» за 1940-ві роки! Мабуть, цей чоловік чув новину про Царство раніше десь на пароплаві або ж у Джорджтауні чи Маккензі».

Місіонер Дональд Болінґер був першим, хто здійснив сухопутну подорож до водоспадів Кайєтур. Проповідуючи індіанцям, він зустрівся з одним урядовцем, який займався питаннями індіанського населення. Згодом цей чоловік присвятив своє життя Єгові і опікувався групою братів, яка потім утворилася в тій місцевості. Деякі вісники через світську роботу перебралися у віддалені території, такі, як райони золотих та діамантових шахт.  Опинившись далеко від своїх зборів, вони проповідували в поселеннях від хатини до хатини. Що допомагало їм залишатися духовно міцними? Вони регулярно проповідували і вивчали Біблію.

«Цікаве і радісне» служіння

Місіонери Джон та Дейзі Геммевей служили в Гайані від 1946 до 1961 року. Деколи вони проводили два тижні зі своєї відпустки у північно-західному районі країни поблизу Венесуели, де проживали кариби, араваки та інші індіанські племена. Одного разу вони розповсюдили багато літератури серед араваків. Це не сподобалося католицьким монахиням, які завідували місцевою школою. Монахині  розпитували дітей, чи їхні батьки брали літературу. Коли батьки довідалися про такі розпити, то дуже обурилися і сказали священику, що самі будуть вирішувати, яку літературу їм читати. Це не вплинуло на священика, і він під час недільної служби паплюжив брошурку «Чи ви можете жити вічно в щастю на землі?», яку взяли багато людей. Але ця тактика виявилася невдалою, бо коли подружжя Геммевей від’їжджало, чимало селян прийшли до них і просили дати їм саме цю брошурку.

У цю територію, яка лежить за 300 кілометрів від узбережжя, Джон і Дейзі добиралися поромом, поїздом і вантажівкою. Вони брали із собою все необхідне, в тому числі літературу й велосипед, який був незамінний на ґрунтових дорогах, які вели до індіанських стежок. Джон розповідає: «Ці стежки розбігаються в усі можливі напрямки, тож, аби щасливо повернутися, доводиться покладатися на свою пам’ять або залишати знаки, наприклад, заламувати гілки. Якщо дорогою зустрічається хтось з родини котячих, треба завмерти і пильно дивитись звірові в очі. Зрештою хижак піде своєю дорогою. Мавпи, помітивши незваних гостей, перебираються на верхні гілки дерев і здіймають сильний галас; що ж до лінивця, то він, висячи вниз головою, тільки ліниво подивиться на перехожого. Коли-не-коли на просіках можна побачити барвистих туканів, які поїдають плоди папаї».

Ось як висловив свої почуття брат Геммевей, прослуживши в Гайані 15 років: «Як цікаво! І як радісно! Неможливо ні з чим зрівняти ту радість, яку приносило нам служіння, наприклад, коли ми сиділи на земляній долівці пальмової хижі і розповідали індіанцям про Боже Царство і про новий спосіб життя. Ми бачили, як ці смиренні люди приймають біблійні вчення і присвячують своє життя Єгові. Ми ніколи цього не забудемо».

 Місцеві піонери відвідують школу «Ґілеад»

Кілька місцевих піонерів також отримали привілей відвідати школу «Ґілеад», і дехто з них був призначений служити в Гайані. Це були зокрема Флоренс Том (тепер Бріссет) — 21-й клас, 1953 рік; Альберт і Шіла Смолл — 31-й клас, 1958 рік; Фредерік Мак-Алман — 48-й клас, 1970 рік.

Розповідає Флоренс Бріссет: «Я сподівалася, що отримаю закордонне призначення, а мене скерували в містечко Скелдон у Гайані, і це виявилося благословенням від Єгови. Чимало моїх однокласників, друзів та знайомих погодилися вивчати зі мною Біблію, тому що знали мене. Деякі навіть самі просили почати з ними біблійне вивчення! Серед них був Едвард Кінґ, з дружиною якого я вже вивчала. Цікаво, що священик англіканської церкви, дізнавшись, що дружина Едварда вивчає Біблію, покликав його і вимагав покласти цьому край. Натомість Едвард сам почав вивчати».

Після закінчення школи «Ґілеад» подружжя Смолл також повернулося до Гайани. Брат Альберт багато років служив членом Комітету філіалу та районним наглядачем. Тепер він та Шіла, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, служать у місцевому зборі спеціальними піонерами, і, крім того, брат Смолл виконує обов’язки старійшини. Звичайно, не всі, хто приїхав з Гайани на школу «Ґілеад», були призначені назад у країну. Наприклад, Линетт Пітерс, випускниця 48-го класу «Ґілеад», була призначена до Сьєрра-Леоне. Вона досі вірно служить у своєму закордонному призначенні.

Кінофільм пробуджує зацікавлення

У 1950-х роках Свідки Єгови широко використовували кінофільм «Суспільство нового світу в дії» (англ.). У фільмі розповідалося про діяльність всесвітнього центру в Брукліні та про великий конгрес, який відбувся 1953  року на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Цей фільм допоміг всім, як Свідкам, так й іншим людям, краще зрозуміти суть і масштаби діяльності організації. Безперечно, цей фільм дуже сильно вплинув на мешканців тропічних лісів, більшість з яких ніколи не бачили кінофільмів.

Дуже часто фільм показувався просто неба на якомусь великому подвір’ї. Люди долали великі відстані, щоб подивитись цей фільм. «Але ж як,— можете запитати ви,— брати показували фільм у місцевостях, де не було електрики?» Елан Джонстоун, випускник школи «Ґілеад», який приїхав у Гайану 1957 року і служив там районним наглядачем, демонстрував цей фільм багато разів. Він пише: «Там, де не було електрики, ми використовували генератори, які люб’язно позичали нам місцеві люди (вони освітлювали ними вночі свої крамниці). А замість екрану ми натягували між двох дерев велике простирадло».

Після одного такого показу Джон та Дейзі Геммевей, повертаючись додому, сіли на пароплав. Багато пасажирів чули про фільм і хотіли побачити його. Отримавши згоду капітана, подружжя Геммевей встановило екран на палубі, а кінопроектор — у каюті, вікно якої виходило у відповідний бік. «Серед пасажирів були також католицький та англіканський священики,— пише Джон.— Хоча вони не зволили подивитися фільм на суші, тепер побачили його, можливо проти своєї волі, на борту корабля. До речі, ми демонстрували фільм саме з вікна їхньою каюти. Після перегляду пасажири закидали священиків запитаннями, на які могли відповісти тільки Свідки Єгови».

Висловлюючись про вплив фільму на людей, Джон Понтінґ написав: «Особливо добрі результати приносив показ фільму в територіях, де було мало Свідків і де до них ставилися зневажливо. Скептики побачили в дії велику всесвітню організацію, до якої належать люди всіх рас, і почали більше поважати нас. Для багатьох людей  це стало поворотним пунктом, і вони погодилися на біблійне вивчення. Деякі з них згодом стали старійшинами. Лише за два тижні один районний наглядач показав фільм 17 разів, переважно просто неба, і загальна кількість присутніх становила 5000.

Під час іншої подорожі одному районному наглядачу довелося плисти два дні порожистою річкою, а тоді йти стежиною в джунглях. Його зусилля було винагороджено, бо дуже багато індіанців подивилися фільм — це був перший кінофільм, який вони побачили. Наступного дня чимало селян, більшість з яких належала до пресвітеріанської церкви, взяли наші журнали. Ставлення до народу Єгови в цьому селі змінилося на краще».

У період від 1953 до 1966 року в Гайані відбулися політичні і расові заворушення. Найгіршими були роки з 1961 до 1964: тоді країною прокотилася хвиля заколотів, грабежів, убивств і страйків. Громадський транспорт перестав функціонувати, а люди були охоплені страхом. Брати не зазнали прямого переслідування, але деякі постраждали внаслідок загальної ситуації в країні. Приміром, двох братів побили, а двох інших, у тому числі брата Альберта Смолла, поранили з дробовика і в лікарні їм витягали дріб. Ситуація в країні настільки загострилася, що втрутилися британські війська.

Як доречно, що в ті буремні часи кінофільм «Суспільство нового світу в дії» розповідав про людей з усіх народів, серед яких панує правдивий мир та єдність! Більше того, брати не припинили відвідувати зібрання і проповідувати, хоч і перестав працювати громадський транспорт. Вони просто почали більше ходити і їздити на велосипедах. А найважливіше, що брати і сестри виявляли один до одного щиру християнську любов. Як сказав Альберт Смолл: «Вони дбали один про одного і ділилися всім, що мали».

 Активна діяльність сестер

Сестри також несли звістку про Царство у віддалені куточки країни. Наприклад, Флоренс Том та Айві Гайнді були призначені спеціальними піонерами в місто Бартіка, яке лежить біля самих джунглів. У тому місті жив один вісник, на ім’я Махадіо, разом з дружиною Джамелою. Як і більшість індіанських жінок у той час, Джамела не отримала шкільної освіти, тож не вміла ані читати, ані писати. Але вона хотіла сама читати Біблію і навчати її своїх двох синів. Флоренс каже: «З благословенням Єгови і моєю підтримкою вона швидко навчилася читати, писати і свідчити іншим».

Минуло два місяці після переїзду, а Флоренс й Айві так і не знайшли собі підхожого житла. Також їм було потрібне місце для проведення зібрань, оскільки тоді вони вже мали понад десять біблійних вивчень. Ситуація ще більше ускладнилася, коли вони отримали повідомлення про візит районного наглядача. А що ще гірше, у тиждень, коли був запланований візит, до Бартіки мало приїхати багато працівників з внутрішніх частин країни, а також натовпи проституток з Джорджтауна. Населення міста мало потроїтись!

Але Єгова завжди допомагає своїм служителям. Флоренс пригадує: «За день до приїзду районного наглядача, десь під вечір, ми зустріли одного чоловіка, який погодився здати нам в оренду невеличкий будинок з двома спальнями. Цей будинок стояв у самому центрі міста. Ми працювали як бджілки: відскрібали і білили стіни, натирали підлогу. Вже на світанку ми повісили штори і занесли меблі. Що ж це була за ніч! Джон Понтінґ, районний наглядач, не міг повірити у те, що ми йому розповіли. У перший вечір його візиту прийшло 22 особи — так була закладена основа збору в місті Бартіка».

 «Вісники Царства» борознять води Гайани

Коли проповідницька діяльність у Гайані тільки починалась, брати діставались до розкиданих вздовж річок поселень на човнах і каное. З часом у них з’явилося п’ять власних човнів, перший з яких називався «Вісник Царства І», а останній «Вісник Царства V» (перші два човни нині вже не використовують).

Фредерік Мак-Алман пригадує: «Пливучи за течією, ми проповідували по східному березі Померуна, аж поки не допливали до Хакні — селища, що за 11 кілометрів від гирла ріки. Там ми залишалися на ніч у домі сестри де Камбри, яка у той час працювала акушеркою. І наступного ранку після доброго відпочинку ми плили до гирла річки і там перепливали на західний берег. Потім ми проповідували вздовж західного берега, пливучи назад ще 34 кілометри до міста Чаріті». Протягом п’яти років  брати плавали Померуном на човнах, аж поки не придбали вживаний мотор потужністю 6 кінських сил.

Як правило, подорожі річками були безпечними, але все одно брати мусили бути обережними, адже там траплявся й інший транспорт. Перші два «Вісники Царства» були звичайними весловими човнами, отож вони не набирали великої швидкості. Фредерік розповідає: «Якось в суботу ввечері після проповідування я повертався Померуном додому і вантажне судно, яке рухалось на великій швидкості, зіткнулось з моїм човном. Аварія сталась, оскільки капітан і його команда були напідпитку. Мене викинуло з човна, і я опинився під їхнім судном. Оскільки гвинт потужного двигуна був усього лиш кілька сантиметрів від мене, я, борючись за життя, пірнав, а коли виринав, то бився головою об дно їхнього судна. Коли юнак на борту того судна побачив, що зі мною сталося, він скочив у річку і врятував мене. Кілька тижнів мене боліли рани, але я був вдячний за те, що залишився живим!»

Однак цей нещасний випадок не зупинив Фредеріка. «Я був рішуче настроєний і далі проповідувати,— каже він,— адже тамтешні люди дуже цікавились біблійною  правдою. У селищі Сірікі, що за 11 кілометрів від Чаріті, я вів книговивчення, отож на мене чекали».

Тиждень з районним наглядачем

Для того щоб служити роз’їзним наглядачем у сільських місцевостях Гайани, потрібна була мужність. Наглядачі не лише мусили подорожувати річками, ґрунтовими дорогами і пробиратись крізь джунглі. Вони не раз мокли під проливними дощами. Їм також докучали москіти та інші комахи, загрожували хижі кішки, а в деяких місцевостях навіть грабіжники. Окрім того, вони  могли заразитись малярією, черевним тифом чи будь-якою іншою тропічною хворобою.

Ось як роз’їзний наглядач описує відвідини деяких вісників, які живуть вздовж річки Дамерара: «У понеділок після візиту у збір в місті Маккензі ми вирушили на катері в село Яруні, аби відвідати одного тамтешнього брата. Це село розташоване за 40 кілометрів від Маккензі. Після відвідин ми на каное плили за течією до Маккензі і проповідували по берегах річки.

Тамтешні люди дуже гостинні. Вони пригощали нас фруктами та запрошували поїсти. В п’ятницю ми знову поплили по річці, аби пересісти на паром. А в Сусдайку ми пересіли з порома на каное, а тоді вже подорожували пішки вздовж берега. Там нас зустрів брат і повіз річкою Дамерара до свого села Джорджія. Того ж вечора ми провели разом з його родиною зібрання.

Наступного дня ми перетнули Дамерару, і проповідували в Сусдайку та поселеннях неподалік аеропорту Тімері. Також ми побували в дюнах, де люди вантажили на машини пісок і переправляли його до Джорджтауна. В суботу ввечері ми провели ще одне зібрання з сім’єю, яка мешкає в селі Джорджія. Наступного дня ми всі знову перетнули річку і вранці пішли в служіння в місті Сусдайк, а ввечері я виголосив на терасі поштового відділення промову. Так закінчився наш тиждень». Але важка праця цих відданих районних наглядачів і їхніх дружин винагороджена. Адже нині в Сусдайку процвітає чудовий збір, а в 1997 році брати закінчили будувати власний Зал Царства.

Слід згадати, що районним наглядачам теж траплялись неприємності. Джеррі та Делма Муррей під’їхали мотоциклом до мосту з дерев’яних дощок. Делма чекала, поки Джеррі переїде цей місток. Але раптом щось сталося, і Делма побачила, як Джеррі з мотоциклом і валізами  полетів з мосту і зник у темній воді. Делма стала голосно кричати й на допомогу збіглися місцеві жителі. За мить тривогу розвіяв регіт, коли, за словами одного брата, «на берег вийшов білий чоловік, обвішаний водоростями та з вимащеними в багні черевиками».

Індіанці відгукуються на добру новину

На початку 1970-х років Фредерік Мак-Алман, проповідуючи на базарі у Чаріті, залишив журнали «Вартова башта» і «Пробудись!» індіанській жінці, на ім’я Моніка Фітсаллен. (Дивіться інформацію в рамці на сторінці 176). Моніка, яка жила в індіанській резервації, принесла ці журнали додому. Якось під час хвороби вона прочитала їх і відразу зрозуміла, що це правда. Невдовзі вона вже стала вісником доброї новини — єдиним на всю резервацію. А в 1974 році Моніка Фітсаллен охрестилася.

Моніка пригадує: «Я заповзятливо проповідувала від дому до дому, і була дуже щаслива, що можу поділитися своїми новими знаннями з нашими мешканцями. Але для того щоб дістатися до їхніх домівок, треба було багато подорожувати річками. Кількість зацікавлених зростала, отож я стала проводити з ними зібрання, на яких ми читали і обговорювали інформацію з посібника для біблійного вивчення «Правда, яка веде до вічного життя».

Чи наполеглива праця Моніки принесла плоди? Аякже. Сьогодні разом з нею в тій місцевості служать ще  13 вісників, у тому числі її чоловік, син з невісткою та внучка. Донедавна їхня невеличка група, щоб добратись до найближчого збору, мусила плисти на каное 12 годин. Сьогодні ж вони проводять зібрання у своїй місцевості, і на зібрання приходить втричі більше людей, ніж вісників!

За цей час зріс і збір у місті Чаріті. Сьогодні у ньому служить 50 вісників. Щоб потрапити на зібрання, багато з них пливуть річкою Померун. В середньому на зібрання приходить 60 осіб, а на Спомині у 2004 році був аж 301 присутній. Нині цей збір має новий Зал Царства.

Небувалий зріст у Бараміті

Ще одна місцевість в Гайані, де багато людей відгукується на звістку про Царство,— це Бараміта. Вона розташована  на північному заході країни, і там живуть індіанці-кариби. Кариби — одні з найперших поселенців Карибського регіону, і саме від цього народу регіон отримав таку назву. Вони розмовляють карибською мовою.

Рубі Сміт, місцева жителька, карибка, зацікавилась правдою у 1975 році, отримавши від своєї бабусі буклет. (Дивіться інформацію в рамці на сторінці 181). Тоді Рубі було 16 років. Вона робила духовний поступ і в 1978 році охрестилася на конгресі «Переможна віра». Незабаром її родина через роботу переселилась до Джорджтауна. Там Рубі вийшла заміж за Юстаса Сміта. Хоча Юстас не розмовляв карибською, він разом з Рубі вирішив переїхати в Бараміту, аби розповісти звістку про Царство рідним Рубі та іншим людям. Рубі розповідає: «Єгова бачив наші серця і відповів на наші молитви, тому 1992 року ми поїхали до Бараміти».

Рубі продовжує: «Прибувши, я відразу стала свідчити тамтешнім людям. Ми проводили зібрання під нашим будиночком, який стояв на палях півтора метра над землею. Невдовзі стало приходити стільки людей, що ми були змушені винаймати намети. Коли чутка про зібрання розійшлась, то кількість присутніх зросла і зрештою на зібрання вже приходило аж 300 осіб! Оскільки я вільно розмовляла карибською, мені доручили перекладати «Вартову башту». Але як усі могли чути програму зібрань? Ми придбали недорогі радіопередавачі з мікрофонами, а присутні приносили свої радіоприймачі і налаштовувались на потрібну хвилю.

У цей час ми з Юстасом зрозуміли, наскільки братам потрібен Зал Царства. Підрахувавши необхідні кошти і обговоривши проект з іншими, ми взялися до роботи. Мій брат Сесл Берд пожертвував багато будівельних матеріалів, інші були готові допомогти своїми руками.  Будівництво розпочалося у червні 1992 року, а закінчилося на початку наступного року, якраз перед Спомином. Ми були вражені, коли на промову, яку приїхав виголосити роз’їзний наглядач Ґордон Деніелз, прийшло аж 800 людей!

Група Свідків Єгови у Бараміті стала збором 1 квітня 1996 року, а 25 травня відбулося присвячення Залу Царства. Згодом цей Зал Царства розширили до 500 місць, тож тепер брати можуть проводити там спеціальні одноденні та районні конгреси. Як же чудово, що групка Свідків стала збором зі ста вісників, а зібрання збору, як правило, відвідує 300 осіб. І аж 1416 осіб прийшло на Спомин».

Величезні весілля

У місцевості Бараміта багато подружжів, які жили на віру, вирішили узаконити свої стосунки, аби відповідати біблійним нормам. Декому довелося докласти чималих зусиль, адже було необхідно виробити певні документи, як-от свідоцтво про народження. З допомогою братів вдалося встановити дати народження та інші дані, тож документи виробили, і ці пари законно одружилися.

Одного разу одночасно одружилось аж 79 пар. З приводу цього Едін Сілс, член Комітету філіалу, виголосив весільну промову. А через три дні 41 особа, а це переважно молодожони, захотіли стати неохрещеними вісниками.

Оскільки так багато людей у Бараміті цікавилися Божим Словом, це принесло пожиток усім тамтешнім людям. На присвяченні Залу Царства один старійшина сказав: «Бараміта стала осередком спокою та миру. І це завдяки тому, що понад 90 відсотків місцевих жителів регулярно відвідують зібрання».

 У 1995 році ця місцевість постраждала від жахливої посухи. А як це переніс народ Єгови? Якось Джіліан Персад, котра працювала вчителькою в Бараміті, почула, що на поблизькому аеропорту приземлився літак. Вона хутко побігла туди і стала благати пілота взяти її з собою. Джіліан хотіла полетіти до Джорджтауна. Пілот погодився, і коли Джіліан прибула туди, то відразу пішла до філіалу, аби повідомити про те лихо, яке переживають брати.

Джеймс Томпсон, тодішній член Комітету філіалу, пригадує: «Керівний орган дозволив нам відвезти до Бараміти необхідні продукти і речі. Також літаком ми забрали 36 вісників, аби вони змогли побувати на обласному конгресі в Джорджтауні. Для багатьох це був перший обласний конгрес в їхньому житті».

 Школа удосконалення служіння

Від започаткування у 1987 році Школи удосконалення служіння (ШУС) багато країн отримали корисну допомогу від її випускників — неодружених старійшин та службових помічників. Серед них і Гайана. Чимало місцевих  братів, відвідавши цю школу, яка проходила в сусідньому Тринідаді, можуть тепер більше робити для справ Царства у Гайані. Дехто з них служить сталими чи спеціальними піонерами, а також старійшинами у зборах. Ті, хто повернувся після такої школи у свої рідні збори, можуть тепер ліпше дбати про овець Єгови.

Декілька випускників ШУСу отримали особливі призначення. Наприклад, рідні брати Флойд і Лавані Деніелз були призначені спеціальними піонерами у збори, де існувала гостра потреба в старійшинах. Дейвід Персад отримав привілей служити районним наглядачем. А Едселя Хейзела, одного зі студентів, призначили членом Комітету філіалу. Ось що сказав один районний наглядач про студентів школи: «Я спостерігав за духовним ростом цих братів, і побачив, що, відвідавши Школу удосконалення служіння, вони ще більше зросли духовно».

 Служіння там, де більша потреба

Наприкінці 1970-х років на західному узбережжі Атлантичного океану неподалік річки Ессекібо мешкало 30 000 жителів і з них лише 30 вісників. Тож іноді філіал призначав приблизно на місяць спеціальних піонерів, аби вони опрацьовували деякі тамтешні території. Один з братів, відповідальний за таку групу піонерів, написав: «Вісники опрацювали призначену територію, розповсюдили 1835 книжок, зробили чимало повторних відвідин та почали багато біблійних вивчень».

Інший брат повідомив: «Ми пропливли на маленькому човні дві години і подолали 27 кілометрів. На певних ділянках доводилось тягти човен через болото, яке було нам по коліна. Але наші зусилля виявились немарними. Місцеві жителі дуже гарно зустріли нас. Один учитель музики, навчав дітей пісень з нашого пісенника. «Мені дуже подобається ваша музика»,— сказав він. Він також заграв для нас дві пісні і взяв шість книжок».

Інші брати і сестри також проповідують у територіях, де більше потреба. Серед них є подружжя Шерлок і Джулієт Пахалан. Ось що пише Шерлок. «У 1970 році нас з дружиною запросили допомогти зборові в Екелзі, що за 13 кілометрів на південь від Джорджтауна, на березі річки Дамерара. У тому зборі постали проблеми і декого треба було позбавити спілкування. Тож у зборі залишилося тільки 12 активних вісників і їхні неохрещені діти. Деякий час я був єдиним старійшиною у зборі. Окрім того, наш збір мусив дбати про групу Свідків у віддаленому селі Мока. У понеділок ввечері я проводив одне книговивчення в цьому селі, а інше в Екелзі.

Також я проводив вивчення «Вартової башти». Воно відбувалося трохи по-іншому, ніж було прийнято в той час. Оскільки не всі мали примірники «Вартової башти»,  ми зачитували кожен абзац, а потім ставили запитання. У тій місцевості часто вимикали світло, і нам доводилось приносити на зібрання свічки. А в період дощів нам дуже дошкуляли хмари москітів. Тими днями брати, як правило, ходили на зібрання і на проповідування пішки або приїжджали на велосипедах. Вісникам з села Мока теж доводилось долати чималі відстані, аби добратись до Екелза. Після зібрань я напаковував свій маленький «Аустин» братами і сестрами і віз їх до Мохи».

Чи варто було докладати таких зусиль? Пригадуючи минуле, брат Пахалан пише: «В Екелзі ми з дружиною вивчали Біблію з людьми, багато з яких і сьогодні разом зі своїми сім’ями залишаються в правді. Дехто навіть служить старійшиною у зборі. Хіба можуть бути ще більші благословення?»

«Рай для піонерів»

За останні кілька років приблизно 50 братів і сестер — здебільшого піонери з Великобританії, Ірландії, Канади, США та Франції — відвідали Край багатьох вод, аби долучити свої голоси до запрошення: «Прийди!... І хто хоче, хай воду життя бере дармо!» (Об’яв. 22:17). Дехто залишався тут на кілька місяців, інші — на роки. Коли закінчувалися кошти, багато братів і сестер їхали додому, працювали, а потім знову поверталися сюди. Для багатьох нагода послужити в Гайані була великим благословенням. Найбільше задоволення приносило те,  що можна було завжди знайти людей, охочих порозмовляти на духовні теми. Адже загалом жителі Гайани мають повагу до Божого Слова. Навіть тим, хто не сповідує християнства, подобається розмовляти зі Свідками Єгови. Окрім того, люди тут дуже гостинні й іноді запрошують братів щось поїсти. «Я не перебільшу, коли назву Гайану раєм для піонерів»,— каже теперішній координатор філіалу Рікардо Гайндс.

Арлен Хейзл, яка сьогодні разом з чоловіком Едселем служить у філіалі, пригадує час, коли вони проповідували у селах Гайани: «У 1997 році ми отримали призначення з філіалу служити в Летемі, місті, що на кордоні з Бразилією. Також в Летемі з нами були канадці Роберт і Джоанна Велч та американська сестра Сара Діан, які прибули туди за кілька місяців до нас. На цій території жив лише один охрещений брат, який працював ветеринаром. Це був Річард Ачі. Філіал дав нам список приблизно 20 осіб, які в минулому вивчали Боже Слово, але, як ми з’ясували, більшість з них не цікавилась Біблією. А втім, двоє людей виявили бажання стати неохрещеними вісниками.

Наше перше зібрання пройшло під манговим деревом, і на нього прийшло 12 осіб, шестеро з яких були ми — піонери. Але вже через кілька місяців, перший, організований нами Спомин відвідало 60 людей. Тим часом троє з нас поїхало. А троє, які залишилися, проводили 40 біблійних вивчень! Коли приїхав районний наглядач, він порадив нам припиняти вивчення з тими, хто не відвідує зібрань. І це була мудра порада, оскільки ті, які залишилися, зробили добрий духовний поступ».

Вже через чотири роки збір у Летемі налічував 14 вісників. А на спеціальний одноденний конгрес прийшло 100 людей. Було явно видно, що Єгова благословляє  зусилля своїх служителів і щедро винагороджує за всі ті труднощі, які їм довелось знести.

Зібрання в орендованих залах і під будинками

Від самого початку провідницької діяльності в Гайані завжди було важко знайти підхожі місця для поклоніння. У 1913 році групка братів у Джорджтауні орендувала зал у Сомерсет-хаусі, який вони використовували протягом 45 років. До 1970 року лише два збори мали власні Зали Царства — збір «Чарлзтаун» у Джорджтауні та збір «Пальміра» у Бербісі, хоча в Гайані ще з 1967 року вже було понад 1000 вісників! Тож більшість зборів зустрічалося в орендованих приміщеннях, умови в яких були далеко не ідеальні.

Наприкінці 1950-х років, приміром, збір у місті Вісмар, розташованому на річці Дамерара, настільки зріс, що брати були змушені шукати зал для зібрань. Брати стали орендувати Ісландер-хол. Серед тижня вони збиралися на Школу теократичного служіння та службове зібрання, а в неділю ввечері на публічне зібрання і вивчення «Вартової башти». Але для того щоб усі теократичні заходи відбувалися на належному рівні, брати мусили докладати чималих зусиль. Спершу, щоб дістатись з Маккензі до Вісмара треба було на маленькому човні перетнути Дамерару. Один брат віз коробку з журналами, інший — коробку з рештою літератури, а третій перевозив різноманітні бланки та скриньки для пожертв. Адже ці речі треба було доставити ще перед початком зібрання і після нього усе це відвезти назад.

Також зібрання проводилися у так званих залах під будинками. Жителі Гайани будували будинки високо над землею на дерев’яних чи бетонних стовпах, аби у разі повені дім не затопило. Тож під будинками залишався  простір і там можна було проводити зібрання збору. Однак в Гайані серед людей панувала думка, що, оскільки певна релігійна конфесія не має належного місця поклоніння, Бог не благословляє її.

Окрім того, зібрання в «залах під будинками» іноді переривалися, тому такі зустрічі виглядали доволі кумедно. Якось собака погнався за куркою. Налякана курка влетіла в «зал» і заскочила на голову шестилітній дівчинці. Та здійняла крик, від якого кожен на зібранні аж здригнувся. Після зібрання брати зі сміхом пригадували те, що сталося, але цей випадок знову показав, наскільки необхідне краще місце для поклоніння. До того ж зібрання у таких «Залах Царства» не викликали у зацікавлених особливого бажання приходити туди.

Будівництво Залів Царства

«За 32 роки, які я прослужив у зборі в Чаріті,— пригадує Фредерік Мак-Аман,— ми орендували п’ять «залів під будинками». Збираючись у таких приміщеннях, завжди слід було вважати, аби не гримнутись головою об дерев’яні балки. Одна сестра, яка несла на руках дитину, забула про це, і її малюк сильно вдарився головою. Сестра розповіла про це своєму батькові, який не був Свідком Єгови. Тож батьки цієї сестри дійшли висновку, що зборові конче потрібне власне місце для поклоніння. Мати сестри пожертвувала для збору ділянку землі, а батько погодився фінансувати будівництво Залу Царства. Невдовзі почалася будова. Сьогодні тут вже стоїть Зал Царства, який кілька разів реконструювали, і місцевий район також проводить у ньому одноденні і районні конгреси. Отож громада Свідків Єгови має тут чудове місце для поклоніння».

Спершу спорудження Залів Царства тривало місяцями. Це можна сказати і про побудову залу в Екелзі. Шерлок  Пахала, який служив старійшиною у тому зборі, пригадує: «Наші зібрання відбувались у школі. Ми добре знали: якби у нас був свій Зал Царства, більше людей пізнали б правду. Але у Екелзі було мало вісників і всі вони жили бідно. Незважаючи на це, брати прийняли рішення будувати Зал Царства. Я шукав в тій території підхожу ділянку, але так нічого і не знаходив.

Тим часом брати з Джорджтауна позичили нам дві форми для виготовлення бетонних блоків і навчили, як це робити. Виготовлення перших 12 блоків забрало нам кілька годин, але з часом ми набули досвіду і це вдавалося нам, а особливо сестрам, доволі швидко. Також нелегко було дістати цемент, адже його видавали лише в обмеженій кількості. Тому мені довелося написати заяву із проханням. Аби отримати ту кількість цементу, яку нам виписали, я мусив вранці прибути до пристані та зайняти чергу. Потім було необхідно знайти вантажівку, яка б доставила цемент до Екелзі. Але щоразу на допомогу приходив Єгова. Хоча ми і далі не могли знайти ділянки».

Шерлок продовжує: «У 1972 році ми з Джулієт поїхали у відпустку до Канади і там відвідали мого двоюрідного брата, який не є Свідком Єгови. Він згадав, що має в Екелзі дві ділянки землі, але рідні, які мешкають там, занедбали ті землі. Тож він попросив моєї допомоги. Я погодився і розповів йому, що якраз ми шукаємо в Екелзі ділянку для Залу Царства. Мій брат без вагань сказав, що я можу вибрати собі якусь одну.

Під час будови ми не раз бачили руку Єгови. Хоча було важко знайти в достатній кількості необхідні будівельні матеріали, ми завжди давали собі раду, підшуковували заміну цим матеріалам і робота виконувалась. Окрім того, більшість братів не мали досвіду в такій роботі, і треба було добре все планувати, аби  знайти вдосталь добровольців. Мій «Аустин» подолав сотні кілометрів, перевозячи братів на роботу і додому. Зрештою ми закінчили наш Зал Царства. На присвячення навіть приїхав і виголосив промову член Керівного органу Карл Клайн. Яке ж це було підбадьорення!»

Зали Царства, збудовані швидкісним методом

Ще в 1995 році більш ніж половина зборів Гайани збиралася в орендованих приміщеннях, у тому числі в «залах під будинками». Тому філіал організував будівельний комітет, який мав займатися цим питанням. У жовтні цього ж року брати збудували перший Зал Царства швидкісним методом. Це був Зал Царства у Махайконі, що за 50 кілометрів на схід від Джорджтауна на річці Махайконі. Якось один з місцевих мешканців, почувши, що Свідки Єгови збираються збудувати Зал Царства за чотири вихідні, сказав: «Якщо мова йде про курник — можливо, вам вдасться, але бетонний будинок — забудьте». Можете собі уявити, яким великим було здивування цього чоловіка через чотири тижні.

 У країні, де панує почуття расової неприязні, будівництво Залів Царства засвідчило, що всі Свідки Єгови, незалежно від раси чи національності, працюють разом у правдивій християнській єдності. Одна літня жінка, котра спостерігала за будівництвом у Махайконі, розповіла районному наглядачеві: «Я бачила, як тут разом працювали представники аж шести національностей!»

Будівництво філіалу

З 1914 до 1946 року перший філіал був у будинку брата Філліпса. У 1946 році в Гайані служив 91 вісник, а 1959 року кількість вісників становила вже 685, і ріст продовжувався. Тож у червні 1960 року брати придбали будівлі у Джорджтауні на вулиці Брікдем, 50. Після невеличкої перебудови ці будинки протягом деякого часу слугували філіалом та місіонерським домом. Але у 1986 році цей комплекс вже не відповідав певним потребам, і, згідно з рішенням Керівного органу, на тому ж місці побудували новий філіал. Вже у 1987 році міжнародні служителі, а також місцеві брати закінчили будівництво.

Подібно як дочки Шаллума допомагали батькові відбудовувати єрусалимські мури, сестри стали цінною допомогою у будівництві філіалу (Неем. 3:12, Хом.). Так 120 сестер поділились на 10 бригад і виготовили 12 000 бетонних блоків. Використовуючи 16 форм, вони скінчили свою роботу за 55 дні. Це було справді нелегке завдання! Бетон треба було замісити у відповідних пропорціях, адже, якщо б цемент був трохи рідкіший, він не застигнув би, а якби загустий, блоки розвалювалися б.

Місцеві брати, які вночі були на варті, часто йшли на своє чергування відразу після роботи. Чимало братів, співпрацюючи з міжнародними будівельниками, набули нових умінь. Герінерайн (Індал) Персад, молодий брат,  пригадує: «На будові мені доручили прикріпляти до підвіконників планки. Ніколи раніше я не займався таким. Тут я навчився вправно це робити. Наглядач, коли подивився на мою роботу, із задоволенням сказав: «На тебе чекають підвіконники по всьому філіалу». Сьогодні цей молодий брат навчає інших, як виконувати цю роботу на будівництві Залів Царства.

Оскільки брати привозили деякі матеріали з-за кордону, доводилось співпрацювати з урядовою владою. Тож на будівельний майданчик приїздило чимало урядовців, серед них президент Форбес Бернем зі своїм ескортом. Майстерність місцевого тесляра просто вразила їх. «Ви виконуєте призначену вам роботу на найвищому рівні»,— сказав президент. А 14 січня 1988 року у Гайані відбулося присвячення філіалу, на якому виголосив промову зональний наглядач Дон Адамс.

Дванадцятого лютого 2001 року розпочалось будівництво нового філіалу, в якому взяли участь місцеві брати та міжнародні служителі. Присвячення цього новозбудованого філіалу відбулося в суботу 15 лютого 2003 року. І брат Річард Келсі з німецького філіалу виголосив перед 332 присутніми промову присвячення.

Послухати програму до Гайани приїхало чимало місіонерів, які колись тут служили, деякі вперше за десятки років! А в неділю 4752 особи з 12 країн, а це вдвічі більше, ніж вісників у Гайані, відвідали спеціальну зустріч з нагоди присвячення.

Проведення конгресів вимагає винахідливості

Аби провести районні чи спеціальні одноденні конгреси брати часто орендували приміщення. У селах вони навіть споруджували місця для таких зібрань. Томас Маркевич, який служив у Гайані з 1952 до 1956 року,  пригадує: «Наш конгрес відбувався за 60 кілометрів від Джорджтауна вверх по річці Дамерара. Підтримати місцевих братів захотіли приблизно 200 Свідків з міста. Тож ми вирішили побудувати тимчасовий Зал конгресів, використовуючи тутешні будматеріали, такі, як бамбук для підпірок і сидінь, а бананове листя для даху.

Зібравши усі необхідні матеріали, ми завантажили їх у невеликий вагончик і вирішили звезти його зі схилу. Але на повороті ми не втримали вагончик і весь вантаж вивалився у річку. Та, на щастя, наше лихо перетворилось на благословення, адже всі матеріали допливли до місця, де ми планували будувати! Тож, коли на триденний конгрес, окрім кількох сотень братів із сіл, прибули ще брати з міста, всім було зручно слухати програму.

Після конгресу ми пішли проповідувати до поблизьких непризначених територій. В одному селі ми виголосили публічну промову, і на неї зійшлось усе село, а навіть хтось приніс ручну мавпу. Спершу вона уважно слухала, однак згодом їй захотілося зайняти якесь інше  вигідне місце. Зробивши кілька стрибків, вона опинилась у мене на плечі. Мавпа оглянула все навколо і знову стрибнула до свого господаря, де, на моє щастя, слухала решту промови!»

Обласні конгреси

На початку минулого століття великі зібрання, як правило, організовували у зв’язку з візитами спеціальних представників з усесвітнього центру, наприклад, братів Коварда і Янґа. У 1954 році в Гайані проходив конгрес «Суспільство нового світу», на який приїхали Натан Норр і Мілтон Геншель. На цьому конгресі було 2737 присутніх.

Через кілька десятиліть, у 1999 році, в Гайані відбулися два конгреси і їх відвідало понад 7100 делегатів. Один проходив у Джорджтауні, а другий — у Бербісі. В останній момент перед початком конгресу в Джорджтауні виникла необхідність зробити деякі зміни. Ця несподіванка завдала братам чимало клопотів. «З Індії приїхала відома кінозірка зі своєю танцювальною групою. І хоча ми раніше зарезервували це місце, Комітет національного парку не хоче переносити концерт»,— повідомлялося у листі філіалу.

Ми негайно знайшли інше місце — поле для гри в крикет, і повідомили про зміну зборам. Це сталося за вісім днів до конгресу! Але на цьому питання не вирішилося. У країнах Карибського регіону до крикету ставляться з великою пошаною, а поле для цієї гри вважається мало не священним. Отож дирекція не хотіла й чути, що ми ходитимемо по траві. Але як буде представлено драму? І де поставити сцену?

Ми не знеохочувались, адже були впевнені, що Єгова обов’язково допоможе нам. Саме так і сталося! Нам дозволили  використати засаджену травою ділянку при умові, що ми зробимо сцену і доріжки до неї на певній висоті від землі. Аби виконати це завдання, чимало братів працювало всю ніч. На жаль, погода видалась не сприятливою: майже весь час ішов дощ. Але попри ці труднощі, програма почалася вчасно.

Конгрес проходив спокійно і до самої неділі трималася добра погода. Однак у неділю вранці почався сильний дощ. За короткий час на полі вже стояла вода, ще 5 сантиметрів — і вона позаливала б сцену і доріжки. Та перед  самим початком програми дощ ущух. На щастя, електричні кабелі провели не по землі, а прикріпили до споду дощок. Отож, завдяки тому, що брати збудували підвищену сцену та доріжки, лихо перетворилося на благословення!»

Коли почалась драма, над усіма 6088 присутніми засяяло сонце. А через два тижні 1038 осіб відвідало другий конгрес у Бербісі. Разом на конгресах побувало аж 7126 людей, до того часу це була найвища у Гайані кількість присутніх. А конгреси, які відбулися зовсім недавно, відвідало близько 10 000 делегатів.

Прекрасне майбутнє

Пророк Єзекіїль бачив у видінні відновлений і прославлений храм Єгови. Від храму плинув потік води, який розширювався і поглиблювався, аж поки не став  «удвічі більший». Завдяки цьому потоку навіть в солоних, безжиттєвих водах Мертвого моря зароїлося життя (Єзек. 47:1—12).

Від 1919 року, коли почало поширюватись чисте поклоніння, Божий народ став очевидцем сповнення цього пророцтва. Сьогодні завдяки правдивим життєдайним водам, таким, як Біблія, посібники для біблійного вивчення, зібрання, районні та обласні конгреси, мільйони людей по всій землі тамують духовну спрагу.

Свідки Єгови в Гайані дуже цінують можливість брати участь у сповненні цього пророцтва. Вони і далі використовують буквальні потоки вод, аби ними транспортувати духовну поживу в кожен куточок Краю багатьох вод, до всіх, хто «схильний до вічного життя» (Дії 13:48, НС).

[Примітка]

 [Рамка на сторінці 140]

Загальний огляд Гайани

Територія. Узбережні території, які переважно лежать нижче рівня моря, захищені від нього 230-кілометровим поясом дамб. Ґрунт в узбережні райони наноситься річками. Ліси вкривають близько 80 відсотків території країни, в тому числі і нагір’я в центральній частині, в яких бере початок більшість річок Гайани.

Населення. Близько половини населення — це нащадки вихідців з Ост-Індії, понад 40 відсотків мають африканське походження або належать до мішаних рас і приблизно 5 відсотків складають індіанці. Близько 40 відсотків сповідує християнство, 34 відсотки — це індуси і 9 відсотків — мусульмани.

Мова. Англійська є офіційною мовою, але крім того по всій країні говорять креольською.

Господарство. Приблизно 30 відсотків робочої сили в країні залучено в сільському господарстві. Серед інших виробничих галузей — риболовство, лісництво та гірнича справа.

Продукти харчування. Основні культури — це рис, какао (какао-боби), цитрусові, кокоси, кава, маїс, маніок, цукрова тростина та інші тропічні фрукти й овочі. У підсобних господарствах люди вирощують велику рогату худобу, свиней, курей та овець. Основними морськими продуктами є риба та креветки.

Клімат. У Гайані клімат тропічний з незначними сезонними змінами. В узбережних регіонах щорічно випадає близько 150—200 сантиметрів опадів. Гайана розташована поблизу екватора, однак клімат тут лагідний завдяки постійним пасатам, які дмуть з Атлантичного океану.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 143—145]

Ніхто не міг закрити йому рот

Малькольм Голл

Рік народження: 1890

Рік хрещення: 1915

Факти з біографії: уродженець острова Леґван, перший проповідник у цій території, він підтримував групу, яка там утворилася.

Розповіла Івонн Голл, внучка його брата.

Якось службовець, який проводив вибори, сказав дідусю Малькольму: «Чи це правда, що ти не голосуєш? Якщо так, то ми закриємо тебе у в’язниці і конфіскуємо твою Біблію». Подивившись йому просто в очі, дідусь відповів: «А що ви зробите з моїм ротом? Чи можете ви закрити мені рот, щоб я не говорив правди, яку ваші релігійні провідники так довго від вас приховують?» Службовець спромігся відповісти тільки одне: «Я розберуся з тобою пізніше».

Дідусь Малькольм охрестився 1915 року і був одним з перших проповідників у Гайані. Як сказав один брат: «Він був справжнім борцем за правду». Дідусь познайомився з біблійною правдою, коли жив і працював у Джорджтауні. Почувши лише одну промову в Сомерсет-хаусі, він зрозумів, що це правда. Коли він прийшов додому, то перевірив усі вірші у своїй Біблії.

 Згодом він повернувся додому на Леґван і відразу ж почав свідчити іншим. Серед тих, хто першим відгукнувся на звістку про Царство, були дві його сестри і деякі племінники. Вони стали ядром групи, яка почала збиратися у домі дідуся.

У ті часи духівництво тримало остров’ян мертвою хваткою, тож треба було боротися за те, щоб донеси до людей добру новину. Священики називали дідуся «божевільним і схибленим на Біблії». Але це не вгасило його ревності. Кожної неділі він виставляв свій патефон перед входом до будинку і програвав на ньому біблійні промови. Дуже часто перехожі зупинялися на дорозі і слухали.

З часом дехто почав реагувати на біблійну звістку позитивно. Це стало очевидним під час Спомину, коли весь верхній поверх дідусевого будинку був заповнений людьми. Він сам проводив зібрання і був єдиним, хто приймав від символів. Один з його зацікавлених, Лерой Денбоу, охрестившись, розпочав піонерське служіння і навіть деякий час служив районним наглядачем.

Залишивши світську роботу (а дідусь працював на кораблі начальником господарської служби, який курсував річкою Ессекібо), він розпочав піонерування і опрацьовував Леґван та сусідній острів Вакенаам. Він починав свій день о 4.30 ранку: доїв корів і порав свиней. Приблизно о 7.30 він мився, читав щоденний вірш та уривок з Біблії, снідав і готувався до служіння. У мене досі стоїть перед очима картина, як він накачує колеса велосипеда перед тим, як вирушити в дорогу. Кожного дня він долав щонайменше 20 кілометрів.

Дідусь Малькольм закінчив свій земний шлях 2 листопада 1985 року, прослуживши Єгові майже 70 років. Протягом усього цього часу ніхто не міг «закрити» йому рот. А на островах Леґван та Вакенаам тепер є по збору.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 155—158]

Відповіді на мої дитячі запитання змінили все моє життя

Альберт Смолл

Рік народження: 1921

Рік хрещення: 1949

Факти з біографії: почав піонерське служіння 1953 року. Разом з дружиною Шілою 1958 року відвідав школу «Ґілеад» і був призначений назад до Гайани.

«Тебе створив Бог» — цю фразу я часто чув у дитинстві. Тож, коли мама говорила, що я найгірший з її чотирьох дітей, я думав, що Бог створив трьох добрих дітей і одну дитину погану.

Коли мені було приблизно десять років, я запитав учителя недільної школи: «Хто створив Бога?» Відповіді я не отримав. Усе ж, як і більшість людей у той час, ставши дорослим, я приєднався до церкви, у моєму випадку це була пресвітеріанська церква. Однак у мене залишалося багато нез’ясованих запитань. Наприклад, у церкві ми співали гімн, в якому говорилося: «Багач у замку розкошує ситий; біля воріт лежить жебрак. Той зверху, а той знизу мусить жити, адже Господь створив їх так». Мене цікавило: «Чи дійсно «Господь створив їх так»? Одного разу я запитав пастора: «Якщо Бог створив Адама і Єву, то звідки взялися різні раси?» Якщо коротко переказати його відповідь, то він сказав, що історія з Буття є вигадкою.

 Потім протягом Другої світової війни церковники казали нам молитися за британських солдатів. Це переконало мене, що вчення церкви суперечать тому, що написано в Біблії. Але я запитував себе: «Куди ж я піду?» — тому й залишився в церкві. У 24 роки я одружився з Шілою.

Одного разу, коли я тільки-но повернувся з церкви, до нас зайшов Свідок Єгови. Ми називали Свідків церквою, яка не вчить про пекло, і вони мене не цікавили. Свідки проводили свої зібрання у приватних будинках і не носили церковного одягу. До того ж через певні події, які сталися в моєму житті, і зокрема через щасливий шлюб з прекрасною жінкою я вважав, що Бог дбає про мене.

Коли той Свідок, якого звали Несіб Робінзон, представився, я саме заклеював велосипедну шину. Я сказав йому: «Це колесо пробите, якщо ти християнин, допоможи мені його заклеїти». Після цих слів я відразу ж пішов до будинку. Наступного тижня, коли я з Біблією в руках вийшов з дому, щоб іти до церкви, то на сходах зустрівся з Несібом. Я сказав йому: «Ваша релігія мене не цікавить. Вдома є дружина, поговоріть з нею»,— і пішов.

Я шкодував про свої слова, і в церкві, замість того щоб слухати пастора, думав: «Якщо пан Робінзон розмовлятиме з дружиною, вона не встигне приготувати наш недільний суп». Але мені не треба було хвилюватися, бо, коли я повернувся додому, суп був готовий. Я запитав Шілу: «Ти розмовляла з цим Робінзоном?» «Так,— відповіла вона.— Я готувала, а він сів і трохи мені проповідував».

 Невдовзі після цього Шіла погодилася на біблійне вивчення. Також у той час у нас народилася мертва дитина. Я запитав пана Робінзона, чому таке сталося. Він відповів, що це не вина Бога, а наслідок неслухняності Адама і Єви та недосконалості, яку ми успадкували від них. Ця відповідь задовольнила мене.

Несіб часто відвідував мене у меблевому цеху, де я працював. Ми розмовляли про мою роботу, але перед тим, як піти, йому завжди вдавалося сказати якусь біблійну думку. З часом ми почали говорити менше про меблі і більше про Боже Слово. Одного разу я вирішив поставити йому кілька запитань, які турбували мене все життя, думаючи, що він також не відповість на них, адже «справжній» священик не зміг цього зробити.

Наполігши, щоб Несіб відповідав на основі Святого Письма, я випалив своє перше запитання: «Хто створив Бога?» Несіб прочитав Псалом 90:2: «Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то відвіку й довіку — Ти Бог». Подивившись на мене, він сказав: «Бачите, що тут сказано? Ніхто не створював Бога, він існував завжди». Ця чітка логічна відповідь вразила мене. Після цього я просто засипав його запитаннями, які роками турбували мене. Біблійні відповіді, особливо пояснення Несіба щодо Божого наміру перетворити землю на рай, сповнили моє серце такою радістю, якої я ніколи не відчував.

Мене дуже вразила обстановка в Залі Царства, коли я вперше туди прийшов. Чому? Я був здивований, коли побачив, що аудиторія також бере участь у програмі зібрання,— такого я ніколи не бачив у церкві. Моя дружина не була на зібранні, бо в той час кудись поїхала. Коли я розповів їй про зібрання, вона сказала: «Ходімо туди разом». І ми ходимо разом вже 55 років.

Ми з Шілою охрестилися 1949 року в Атлантичному океані. У 1953 році я почав піонерське служіння. Через два роки Шіла приєдналася до мене, і ми служимо повночасно вже 50 років. У 1958 році нас запросили на навчання у 31-й клас школи «Ґілеад», а після закінчення призначили назад у Гайану. Двадцять три роки ми прослужили у роз’їзній праці, а потім були призначені спеціальними піонерами і донині перебуваємо в цьому виді служіння. Я вдячний Єгові не лише за те, що він дав відповіді на мої дитячі запитання, а й за те, що дозволив нам з дружиною служити йому.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 163—166]

«Ось я,— пошли Ти мене!»

Джойслін Рамайо (дівоче прізвище Роуч)

Рік народження: 1927

Рік хрещення: 1944

Факти з біографії: провела 54 роки у повночасному служінні, в тому числі в роз’їзній праці разом з чоловіком. Тепер вона вдова.

Я народилася на карибському острові Невіс. Мати виховувала мене без батька. Вона належала до методистської церкви і працювала медсестрою. Мама навчила мене віри в Бога. Через її роботу ми переїхали у невеличке село на острові. Першої ж неділі ми пішли до методистської церкви і сіли на одну з лавок. Однак через кілька хвилин нам сказали, що прийшли «власники» лавки і нам треба пересісти. Хоча інший парафіянин люб’язно дозволив нам сісти на «свою» лавку, мама вирішила ніколи більше не ходити до цієї церкви. Ми приєдналися до англіканської церкви.

На початку 1940-х років мама поїхала в гості до подруги і там зустрілася зі Свідком з Сент-Кіттса, який дав їй літературу. Мама дуже любила читати, тож вона просто проковтнула цю публікацію і відразу ж зрозуміла, що це правда. Невдовзі вона вийшла заміж і ми переїхали на Тринідад. У той час наша література була там заборонена, але ми могли ходити на зібрання в Зал Царства.  Незабаром мама вийшла з англіканської церкви і разом з моїм вітчимом Джеймсом Генлі почала служити Єгові.

На Тринідаді я зустрілася з молодою сестрою Роуз Каффі. Тоді я й подумати не могла, що через 11 років Роуз стане моєю партнеркою в місіонерському служінні. А тим часом у мене зростало бажання служити Єгові. Я досі пам’ятаю, як вперше сама пішла у служіння. Коли з перших дверей вийшов господар, я раптом заніміла. Не знаю скільки часу я там стояла, поки відкрила Біблію, прочитала Даниїла 2:44 і відразу ж втекла!

Я почала піонерувати 1950 року і вже через два роки отримала запрошення у 21-й клас школи «Ґілеад». Троє учнів з нашого класу — Флоренс Том з Гайани, Ліндор Лореє, мою сусідку по кімнаті, і мене — призначили до Гайани. Ми прибули в листопаді 1953 року і були призначені в Скелдон, містечко за 180 кілометрів від Джорджтауна поблизу гирла річки Корантейн. Нас з нетерпінням чекала віддалена група вісників.

Більшість людей у Скелдоні були родом з Ост-Індії, а за віросповіданням — індуси або мусульмани. Чимало з них були неписьменними, тож, коли ми їм проповідували, зазвичай вони на ламаній англійський говорили: «Пані, говоріть простіше». Спочатку на зібрання приходило 20—30 осіб, але ця кількість зменшилася, коли перестали ходити особи, яких правда не дуже цікавила.

 Одна жінка вже відповідала вимогам і хотіла ходити у проповідницьке служіння. Коли ж я прийшла до неї в домовлений час, то виявилось, що зі мною збирається йти її 14-річний син, який для цього вже гарно вбрався. Його мати сказала: «Пані Роуч, замість мене з вами піде Фредерік». Згодом я дізналася, що ця жінка не пішла у служіння, бо її батько, затятий англіканець, чинив на неї сильний тиск. Однак її син Фредерік Мак-Алман зробив чудовий духовний поступ і згодом його запросили в школу «Ґілеад». (Дивіться інформацію в рамці на сторінці 170).

З часом я отримала нове призначення в місто Генрієтта, в якому жив лише один брат. За цю територію відповідав збір міста Чаріті. Моєю партнеркою у піонерському служінні стала Роуз Каффі, про яку я згадувала раніше. Чотири дні в тиждень ми з Роуз проповідували в Генрієтті, а в п’ятницю їхали велосипедами понад 30 кілометрів курними дорогами на зібрання до Чаріті. Із собою ми везли продукти, постільну білизну, ковдри та сітки від комарів.

По дорозі ми проповідували і зупинялися, щоб підбадьорити деяких вісників у віддаленій території та одну неактивну сестру. Зазвичай ми вивчали з ними «Вартову башту». У неділю, повернувшись до Генрієтти, ми проводили вивчення «Вартової башти» з групою своїх зацікавлених. З нами ніколи не траплялося якихось неприємних пригод, хіба що спускало колесо чи нас заставав у дорозі дощ.

 Ми завжди були радісні. Якось одна жінка сказала нам: «Ви завжди радісні, таке враження, що у вас взагалі немає труднощів». Єгова побільшував нашу радість, благословляючи наше служіння. Навіть та неактивна сестра, яку ми відвідували, знову почала служити Єгові. Вона далі залишається вірною Єгові, хоча з того часу минуло близько 50 років.

Десятого листопада 1959 року я вийшла заміж за піонера Іммануела Рамайо. Ми разом служили в селі Садді, що за 23 кілометри на південь від Генрієтти. Там я завагітніла, але в мене стався викидень. Зайнятість у служінні допомогла мені подолати знеохочення. Згодом у нас народилося двоє дітей, але ми не припинили піонерського служіння.

У 1995 році Іммануел заснув сном смерті. Разом ми служили Єгові в багатьох територіях. Ми бачили, як з маленьких груп виростали великі збори зі старійшинами і службовими помічниками. І ці збори навіть мали власні Зали Царства. Десять років ми провели у роз’їзній праці. Сьогодні мені дуже бракує Іммануела, але Єгова та брати у зборі з любов’ю підтримують мене.

Пророк Ісая відповів на запрошення Єгови до служіння словами: «Ось я,— пошли Ти мене!» (Ісаї 6:8). Ми з чоловіком з усіх сил намагалися наслідувати дух цього пророка. Подібно до Ісаї, нам довелося пережити нелегкі й сумні часи, але радість, яку ми отримали від життя, набагато більша.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 170—173]

Після «Ґілеаду» назад на батьківщину

Фредерік Мак-Алман

Рік народження: 1942

Рік хрещення: 1958

Факти з біографії: після закінчення школи «Ґілеад» призначений назад у Гайану. Разом з дружиною Маршалінд служить сьогодні сталим піонером.

Коли мені було 12 років, мама почала вивчати Біблію з місіонеркою, на ім’я Джойслін Роуч (тепер Рамайо). Я теж став брати участь у біблійних обговореннях. Хоча згодом мама перестала вивчати, я і далі навчався, до того ж почав відвідувати усі зібрання. Коли мені виповнилось 14 років, сестра Роуч разом з місіонерками Роуз Каффі та Ліндор Кореє, вирушаючи на велосипедах у служіння, стали брати мене зі собою. З часом я зрозумів, наскільки на мене вплинув їхній місіонерський дух.

Саме в той час, коли я почав навчатися зі Свідками Єгови, я готувався до конфірмації в англіканській церкві. Одного разу священик намагався пояснити догмат про святу Трійці. Спершу я уважно слухав його, але потім висловив свою думку. Я сказав, що ця доктрина не ґрунтується на Біблії. Він відповів: «Я знаю, що ти читаєш певні книжки, вони отруюють мозок. Не читай цього більше. Ти  мусиш вірити в Трійцю». З того часу я перестав ходити до церкви, а зі Свідками Єгови продовжував вивчати Біблію. У 1958 році я охрестився.

У вересні 1963 року я отримав листа з філіалу із запрошенням розпочати спеціальне піонерське служіння. Я погодився. Моїм новим призначенням став збір «Фіріш» на річці Корантейн, а моїм партнером був Уолтер Мак-Бін. Ми служили разом протягом року і опрацьовували територію вздовж річки. Потім, у 1964 році, ми отримали призначення до збору «Рай», в якому тоді було всього лиш десять вісників. Там ми служили піонерами протягом 4 років, і за той час кількість вісників зросла до 25 осіб.

У 1969 році мене запросили на навчання у 48-й клас школи «Ґілеад». Того ж року мені випала честь гостювати у бруклінській родині Бетелю, також я зміг відвідати міжнародний конгрес «Мир на землі». Це були безцінні духовні дарунки — нагода побачитись із стількома вірними братами і сестрами! Ніколи не забуду, коли нас запросив до себе в кімнату Фредерік Франц, член Керівного органу. У нього було стільки книжок, що я дивувався, де він спить! Також мені запам’ятався один з наших викладачів — ревний дослідник Божого Слова Юлісіс Ґласс. Він любив казати: «Основами мистецтва писати і навчати є точність, стислість і чіткість».

Щиро кажучи, дізнавшись, що мене призначили до Гайани, я трохи розчарувався. Адже Гайана — це моя батьківщина, а не закордонне призначення. Однак брат Ґласс відвів мене вбік і люб’язно  допоміг подивитись на це призначення по-іншому. Він нагадав, що одне тільки запрошення у школу «Ґілеад» — це вже великий привілей і що мене, мабуть, пошлють у частину Гайани, котрої я ще не знаю. І справді, мене призначили до збору в місті Чаріті, що на річці Померун. Тоді у цьому зборі було лише п’ять вісників.

Я та мій партнер Альберт Толбот не мали досвіду у тому, як подорожувати річками, тож нам довелося навчитись керувати човном. Можливо, вам здається, що у цьому немає нічого складного, але запевняю вас, що це не так. Якщо ви не знаєте напряму вітру і течій, то, хоч би як веслували, ваш човен залишатиметься на одному місці. На щастя, ми не залишились без допомоги, у нас був один з найкращих вчителів — місцева сестра.

Протягом десяти років, подорожуючи човнами, ми покладалися тільки на силу своїх м’язів. Згодом один місцевий мешканець запропонував купити у нього мотор для човна, але у нас не було достатньо грошей. Можете уявити, які ми були щасливі, коли отримали від філіалу чек на необхідну для цієї покупки суму. Мабуть, інші збори довідались про нашу потребу і захотіли допомогти. З часом ми придбали кілька човнів, кожен з яких називався «Вісник Царства» і мав свій номер.

У мене була нагода співпрацювати з кількома піонерами. Але згодом я зустрів Маршелінд Джонсон, яка була призначена спеціальною піонеркою до збору в Маккензі. Вона стала моєю партнеркою на все життя. Її покійний батько Юстас Джонсон був добре знаний в Гайані, адже протягом майже 10 років перед своєю смертю він служив районним наглядачем. Ми разом з Маршалінд загалом прослужили повночасно 72 роки, з них 55 років спеціальними піонерами, а сьогодні ми служимо сталими піонерами. Також за цей час ми виховали шістьох дітей.

Єгова завжди благословляв наші зусилля в служінні. Пригадую, як на початку 1970-х років, проповідуючи вздовж річки Померун, ми зустріли молодого кравця, який погодився на біблійне вивчення. Він був чудовим учнем. Ми заохочували його запам’ятовувати назви біблійних книг. А він за тиждень вивчив їх усіх напам’ять, та ще й міг сказати на якій сторінці кожна книга! Він, його дружина та семеро з дев’яти дітей пізнали правду, і сьогодні ми служимо разом з ним старійшинами у зборі «Чаріті». Якби не чудовий приклад місіонерів, мабуть, я ніколи не спізнав би таких благословень.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 176, 177]

Я вивчала Боже Слово через листування

Моніка Фітсаллен

Рік народження: 1931

Рік хрещення: 1974

Факти з біографії: протягом двох років вона вивчала Боже Слово через листування й активно проповідувала своїм односельчанам-індіанцям. Сьогодні вона осліпла і, щоб проповідувати, вивчає біблійні вірші напам’ять.

Я живу в індіанській резервації Варамуурі, що на річці Морука на північному заході Гайани. На початку 1970-х років, коли я вперше почула правду, найближчий збір був у місті Чаріті, що на річці Померун. Аби добратись до нього, треба було плисти 12 годин на каное.

Я зустріла Свідків Єгови на базарі у Чаріті. Фредерік Мак-Алман запропонував мені «Вартову башту» і «Пробудись!». Я привезла ці публікації додому і сховала в комод, де вони пролежали два роки. Тоді я захворіла, і деякий час була прикута хворобою до ліжка. У мене почалась депресія. І раптом я згадала про журнали. Я прочитала їх і відразу зрозуміла, що це правда.

Приблизно в той же час мій чоловік Юджін почав шукати роботу і вирішив поїхати до Чаріті. Мені вже стало краще, тож я вирушила з ним. Однак моєю ціллю було знайти Свідків Єгови. Мені не довелося довго шукати, адже в той дім,  де ми зупинилися, прийшла жінка-Свідок. «Ви з «Вартової башти»?» — запитала я. Коли вона сказала, що так, я почала розпитувати про того чоловіка, якого зустріла на базарі два роки тому. Вона відразу ж пішла за Фредеріком Мак-Алманом, який проповідував з групою вісників по сусідству.

Коли вони повернулися, брат Мак-Алман показав, як за допомогою книжки «Правда, яка веде до вічного життя» можна вивчати Біблію. Я погодилась на вивчення. Але оскільки ми з чоловіком мусили їхати додому, то далі я навчалась через листування. Саме в такий спосіб я пройшла дві книжки — «Правда» і «Речі, що в них не можна сказати неправди Богові». Під час вивчення першої книжки я офіційно залишила англіканську церкву і стала неохрещеним вісником. Священик написав мені: «Не слухай Свідків Єгови. Вони не мають глибокого біблійного розуміння. Я прийду, і ми поговоримо на цю тему». Але він так ніколи і не прийшов.

Оскільки я була єдиним вісником в індіанській резервації, то розповідала про те, що дізнавалася, своїм сусідам. Також я проповідувала своєму чоловікові. І мені дуже радісно, що він охрестився через рік після мене. Сьогодні, окрім нас, у нашій місцевості є ще 12 вісників.

Тепер я вивчаю біблійні вірші напам’ять, бо нещодавно через глаукому та катаракту я стала втрачати зір. Але, незважаючи на це, я вдячна Єгові, що і далі можу служити йому.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 181—183]

Єгова сповнив ‘бажання мого серця’

Рубі Сміт

Рік народження: 1959

Рік хрещення: 1978

Факти з біографії: карибка, вона відіграла ключову роль у поширенні доброї новини в індіанській резервації Бараміта, що в центральній частині Гайани.

Вперше я познайомилась зі Свідками Єгови у 1975 році. Тоді мені було 16 років. Пасинок моєї бабусі приніс їй буклет, і вона попросила мене перекласти його, оскільки не розмовляла англійською. Мене настільки вразили біблійні обітниці, про які я дізналась з буклета, що я заповнила купон і вислала його до філіалу. Коли мені прислали публікації, я почала вивчати їх і розповідати іншим біблійні істини, про які довідалась. Спершу розповідала про це своїй тітці та бабусі. На жаль, моєму татові не сподобалось таке моє заняття.

Незабаром почали свідчити моя бабуся та тітка. Тож сусіди стали приходити до нас, аби більше дізнатись про Біблію. Оскільки я багато читала, то стала усвідомлювати, що для того, щоб подобатись Єгові, мушу зробити деякі зміни: мені треба було зізнатися батькові, що я дещо вкрала з його майстерні, а також помиритися зі своїм братом. Я багато молилася і зрештою зробила це.

 Якраз в той час філіал призначив на нашу територію спеціального піонера Шік Бакша. Однак брат Бакша не міг довго залишатись у нашій місцевості, тож він та інший брат, Юстас Сміт, який згодом став моїм чоловіком, вивчали зі мною Біблію через листування.

У 1978 році я поїхала до Джорджтауна на конгрес «Переможна віра». Прибувши, я відразу пішла до філіалу, аби сказати братам про своє бажання охреститися. Там призначили брата Альберта Смолла обговорити зі мною питання, які, зазвичай, розглядають старійшини з тим, хто хоче охреститися. Яка ж я була щаслива, коли поверталась до Бараміти охрещеною служителькою Єгови!

Я відразу із запалом взялась за проповідницьку працю. Оскільки було дуже багато зацікавлених, я попросила їх виділити хоч якесь місце для поклоніння. Там щонеділі я перекладала для них на карибську мову «Вартову башту», яка була доступна лише англійською. Але батько противився таким моїм заняттям і наполягав, щоб в неділю я залишалась вдома. Тож я таємно записувала статті на касету і передавала братові, який програвав їх на зібраннях. У той час наші зібрання відвідувало приблизно 100 людей.

Невдовзі через роботу наша сім’я переїхала до Джорджтауна, а бабуся перебралась у село Метьюс-Рідж. Хоча у Бараміті залишилась моя тітка, однак вона перестала проповідувати. Отож на деякий час діяльність Царства зупинилась.

 У Джорджтауні я познайомилась з Юстасом Смітом особисто і невдовзі ми одружилися. Хоча Юстас не розмовляв карибською, ми обоє хотіли повернутись в Бараміту, аби далі розвивати в людей інтерес до правди. У 1992 році наше бажання сповнилося. Приїхавши в Бараміту, ми відразу зайнялись проповідуванням і почали проводити зібрання. За деякий час на зібрання вже приходило аж 300 осіб!

Після вивчення «Вартової башти» ми проводили уроки письменності. Дуже нам допомагала у цьому наша старша донька Йоланда. Тоді вона мала лише 11 років і була неохрещеним вісником. Сьогодні Йоланда і наша молодша донька Меліса служать сталими піонерами.

У 1993 році завдяки благословенню від Єгови у Бараміті з’явився Зал Царства. Також Єгова дав нам старійшин, «дари у вигляді людей», які розмовляли карибською і могли брати провід у зборі (Еф. 4:8). А 1 квітня 1996 року наша група стала збором «Бараміта». Окрім того, великою радістю для мене є те, що до нашого збору належить моя мама, бабуся й майже усі мої брати і сестри. Справді, Єгова сповнив ‘бажання мого серця’ (Пс. 37:4).

[Ілюстрація]

Ми з Юстасом сьогодні.

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 148, 149]

ГАЙАНА. ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1900 р. Деякі особи починають читати і обговорювати журнал «Сіонська Вартова башта» та інші біблійні публікації.

1910

1912 р. Евандер Дж. Ковард виголошує промови перед сотнями слухачів у містах Джорджтаун та Нью-Амстердам.

1913 р. У будинку Сомерсет-хаус брати орендують кімнату для проведення зібрань. Це приміщення використовується до 1958 року.

1914 р. У Джорджтауні засновано перший філіал.

1917 р. Під тиском духівництва уряд накладає заборону на деякі з наших публікацій.

1922 р. Заборону знято. Приїзд Джорджа Янґа.

1940

1941 р. Накладено заборону на журнали «Вартова башта» та «Вістник Потіхи» (тепер «Пробудись!»).

1944 р. Заборонено всі публікації Свідків Єгови.

1946 р. У червні заборону знято. Прибувають перші місіонери, які закінчили школу «Ґілеад».

 1950-ті рр. По всій Гайані демонструється кінофільм «Суспільство нового світу в дії».

1960 р. Філіал купує земельну ділянку в Джорджтауні. Будинки, що були там, використовуються як філіал і як місіонерський дім.

1967 р. Кількість вісників сягає понад 1000 осіб.

1970

1988 р. Присвячення нового філіалу, побудованого на старій земельній ділянці.

1995 р. З’являється перший Зал Царства, збудований швидкісним методом.

2000

2003 р. Присвячення філіалу, який збудовано на новій земельній ділянці.

2004 р. У Гайані налічується 2163 активних вісники.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

2000

1000

1910 1940 1970 2000

 [Карта на сторінці 141]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ГАЙАНА

Бараміта

Гекні

Чаріті

Генрієтта

Садді

ДЖОРДЖТАУН

Махайконі

Сусдайк

Бартіка

Яруні

Нью-Амстердам

Маккензі

Вісмар

Скелдон

Бербіс

Орілла

Летем

Ессекібо

Демерара

Бербіс

Корантейн

ВЕНЕСУЕЛА

БРАЗИЛІЯ

СУРИНАМ

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 134]

[Ілюстрація на сторінці 137]

Евандер Дж. Ковард.

[Ілюстрація на сторінці 138]

Сомерсет-хаус у Джорджтауні (Гайана), де проводилися зібрання з 1913 до 1958 року.

[Ілюстрація на сторінці 139]

Джордж Янґ.

[Ілюстрація на сторінці 146]

Фредерік Філліпс, Натан Норр і Вільям Трейсі, 1946 рік.

[Ілюстрація на сторінці 147]

На підставі цієї постанови, яка вийшла у червні 1946 року, було знято заборону на нашу літературу в Гайані.

[Ілюстрація на сторінці 152]

Натан Норр, Рут Міллер, Мілтон Геншель, Еліс Міллер (яка згодом вийшла заміж за Вільяма Трейсі), Дейзі та Джон Геммевей, 1954 рік.

[Ілюстрація на сторінці 153]

Джон Понтінґ.

[Ілюстрація на сторінці 154]

Джералдін та Джеймс Томпсон, які прослужили в Гайані 26 років.

[Ілюстрація на сторінці 168]

Групове свідчення на човні.

[Ілюстрація на сторінці 169]

Проповідування на човні «Вісник Царства III» вздовж річки Морука.

[Ілюстрація на сторінці 175]

Джеррі і Делма Муррей.

[Ілюстрація на сторінці 178]

Фредерік Мак-Алман, Юджін і Моніка Фітсаллен розповідають добру новину індіанцеві, який ремонтує своє каное.

[Ілюстрація на сторінці 184]

Районний конгрес у Бараміті, 2003 рік.

[Ілюстрації на сторінці 185]

Багато мешканців Бараміти відгукнулись на біблійну правду.

[Ілюстрація на сторінці 186]

Свідчення на каное.

[Ілюстрація на сторінці 188]

Шерлок і Джулієт Пахалан.

 [Ілюстрації на сторінці 191]

Гайана — «рай для піонерів».

[Ілюстрація на сторінці 194]

Зал Царства в Оріллі (Гайана).

[Ілюстрація на сторінці 197]

Колишній філіал на Брікдем, 50 у Джорджтауні, який закінчили у 1987 році.

[Ілюстрація на сторінці 199]

Комітет філіалу. Зліва на право: Едсель Хейзел, Рікардо Гайндс та Едін Сілс.

[Ілюстрація на сторінках 200, 201]

Новий філіал в Гайані.