Таїті

З висоти пташиного лету острови Французької Полінезії — Таїті, Муреа, Бора-Бора — подібні до самоцвітів, що розсипані на темно-синіх просторах Тихого океану. Їхні блакитні лагуни з великими колоніями коралів та силою-силенною барвистих риб обрамлені золотистими і темно-сірими пляжами. Від легкого вітру погойдуються пальми, густо обліплені кокосовими горіхами. А далі від берега простягається нерівна місцевість з пишною рослинністю і захмареними горами. Кожен краєвид настільки мальовничий, що його можна помістити на поштову листівку.

Недарма художники та письменники зображали тихоокеанські острови як рай на землі. Ці острови, мабуть, здавалися раєм і стародавнім мореплавцям, які вперше побачили їх й оселились на них понад тисячу років тому. Ці відважні піонери — ймовірно, вихідці з Південно-Східної Азії — були прабатьками сучасних полінезійців. Упродовж століть вони запливали все далі вглиб Тихого океану, заволодіваючи безліччю нових островів і атолів.

Територія, яка сьогодні носить назву «Полінезія», тобто «Багато островів», формою нагадує трикутник і простягається від Гаваїв на півночі до острова Пасхи на південному сході і до Нової Зеландії на південному заході. У цій розповіді буде йтися про частину Полінезії — Французьку  Полінезію, головним островом якої є Таїті a. Французька Полінезія складається з п’яти архіпелагів: островів Тубуаї (Острал), Гамб’є, Маркізьких островів, островів Товариства й архіпелагу Туамоту. Про існування цих тихоокеанських територій європейські дослідники дізналися лише у XVI столітті.

Прибувають європейці

Іспанець Альваро де Менданья де Нейра у 1595 році відкрив декотрі з Маркізьких островів. Педро Фернандес де Кірос, який служив під керівництвом Менданьї де Нейра, 1606 року натрапив на частину архіпелагу Туамоту. А в 1722 році голландський мореплавець Якоб Роггевен відкрив острови Бора-Бора, Макатеа і Маупіті. Згодом, 1767 року, Семюел Уолліс, капітан британського військового корабля «Долфін», причалив до Таїті — найбільшого острова Французької Полінезії. І наступного року там побував французький мореплавець Луї-Антуан Бугенвіль.

Краса острова Таїті та його велелюбні мешканці настільки вразили Бугенвіля, що він назвав цей острів «Нувелль Сітер», за назвою Пелопоннеського острова Кіфера, біля якого, як вважають, вийшла з моря Афродіта [богиня кохання і вроди]»,— говориться в книжці «Кук та Омаї. Культ південних морів». З 1769 до 1777 року на Таїті чотири рази побував британський дослідник Джеймс Кук. Саме він дав назву островам Товариства, до яких входить острів Таїті.

Услід за відкривачами прибули місіонери. Особливо плідну діяльність на островах розгорнули протестантські місіонери, послані Лондонським місіонерським товариством.  Двоє з них, Генрі Нотт і Джон Дейвіс, виконали грандіозне завдання: надали таїтянській мові писемної форми, а тоді переклали цією мовою Біблію. Таїтянську Біблію донині читають мешканці всієї Французької Полінезії, а зокрема багатьох островів, що перебувають під впливом протестантської церкви. Місіонери адвентистської церкви, католицької та церкви мормонів також мали певний успіх. Наприклад, католицька церква здобула великий вплив на Маркізьких островах, архіпелазі Гамб’є та у східній частині Туамоту.

Як ці п’ять архіпелагів увійшли до складу Франції? З 1880 року Франція поступово приєднала ці острови, перетворивши їх у свою колонію. Папеете (на Таїті) стало столицею колонії, а всі мешканці островів отримали французьке громадянство. Ще в 1946 році острови було оголошено заморською територією Франції, а в 1957 році — названо Французькою Полінезією.

Звістка про Царство досягає островів

Першого Свідка, який прибув на Таїті у 1931 році, звали Сідні Шеферд. Упродовж двох наступних років він відвідав чимало островів Тихого океану, щоб дати свідчення їхнім мешканцям. Його працю продовжив новозеландець Френк Девар. І хоча ці брати не мали можливості довго залишатися на островах, вони розповсюдили багато біблійної літератури. Приблизно через два десятиліття районний наглядач, австралієць Леонард (Лен) Гелберґ, написав: «Коли ми зі слугою збору проїжджали через Папеете, він підвіз свого знайомого — літнього американця, котрий мешкав у горбистій сільській місцевості. Дізнавшись, що я Свідок, чоловік сказав: «Багато років тому до мене приходив один з ваших хлопців і залишив цілий стос книжок Судді Рутерфорда». Це одне з багатьох свідчень про працю піонерів, які були тут перед нами. І цей  чоловік, мабуть, мав на увазі Сідні Шеферда або Френка Девара».

Серед перших вісників Царства, які почали давали ґрунтовне свідчення у Французькій Полінезії, було подружжя Феліксів, Жан-Марі та Жанн. Вони пізнали правду в Алжирі, який на той час був французькою колонією. У 1953 році Жан-Марі та Жанн охрестились, а в 1955-му почули заклик служити там, де більша потреба. Серед неопрацьованих місцевостей згадувалась і Французька Полінезія. Тож, відгукнувшись на заохочення, Фелікси разом з малим сином, Жаном-Марком, 1956 року переїхали на Таїті. Жан-Марі — інженер по професії — ніяк не міг знайти роботу, тому разом з сім’єю переїхав за 230 кілометрів на північний схід від Таїті, на острів Макатеа (архіпелаг Туамоту). Там Жан-Марі влаштувався на роботу в компанії, яка займалась видобуванням фосфатів.

Фелікси відразу почали свідчити своїм сусідам і співпрацівникам Жана-Марі. Ось що пише Жанн: «Остров’яни мали глибоку повагу до Біблії, дуже уважно слухали звістку про Царство і були старанними у вивченні Божого Слова. Все це неабияк підбадьорювало нас. Однак місцеві священнослужителі чітко показали нам, що ми на островах небажані. Вони застерігали свою паству перед «фальшивими пророками», які з’явились серед неї, а також казали не розмовляти з нами і навіть не проходити повз наш дім».

 Проте з часом більшість людей змінила свій погляд на цю християнську сім’ю. Остров’яни стали поважати Жана-Марі та Жанн за те, що вони, на відміну від деяких європейців на острові Макатеа, не дивились на полінезійців зверхньо.

А втім, потрібно було мужності, щоб і далі проповідувати, оскільки директор компанії міг у будь-яку хвилину звільнити Жана-Марі з роботи. Крім того, два жандарми час від часу приходили до дому Феліксів і розпитували про їхню діяльність. Мало-помалу офіцери французької поліції все ж усвідомили, що Жан-Марі і Жанн не становлять жодної загрози. Поліцейські навіть почали ставитися до них дружньо.

Першим зацікавленим, який зробив духовний поступ, був полінезієць Мауї Піїраї, співробітник Жана-Марі. Правда торкнулася його серця і спонукала зробити величезні зміни у житті. Він перестав курити, зловживати алкоголем і одружився з жінкою, з якою прожив 15 років. Мауї  охрестився у жовтні 1958 року і став першим місцевим полінезійцем, який присвятив своє життя Єгові. Звичайно, Мауї почав ділитися доброю новиною з іншими, і це викликало гнів духівництва. Один пастор навіть пробував добитися звільнення Мауї з роботи. Але його план зазнав невдачі, бо Мауї був старанним працівником і мав чудову репутацію.

Другою особою, яка відгукнулась на звістку з Божого Слова на Макатеа, стала шкільна вчителька Жерман Амару. Вона познайомилася з правдою через свого учня Жана-Марка, сина Феліксів. Учительку настільки вразили біблійні знання семилітнього хлопчика, що вона зателефонувала його батькам, і ті розпочали з нею біблійне вивчення. Жерман не лише сама пізнала правду, а й допомогла набути знань про Єгову своїй співробітниці Монік Саж та її чоловіку Роже.

Подружжя Феліксів і Мауї Піїраї розпочали вивчення з Мануарі Тефаатау, молодим дияконом протестантської церкви на Макатеа, і з його другом Араї Терії. Спочатку ці два чоловіки продовжували відвідувати свою церкву, ділячись з іншими парафіянами біблійною правдою про Трійцю, пекельний вогонь, безсмертя душі і таке інше. Лише уявіть, який переполох зчинився у протестантській громаді. А втім, чимало щирих людей, подібно до мешканців стародавньої Верії, почали досліджувати Біблію, щоб переконатись, чи те, що вони чули, було правдою (Дії 17:10—12).

Неважко здогадатися, що все це не сподобалось церковному пастору. Він погрозив, що кожен, хто не перестане слухати Свідків, буде вилучений із церкви. Декотрі парафіяни злякались цієї погрози, але інші зробили духовний поступ і самі покинули церкву. Серед таких відважних осіб були Мануарі та Араї, а також Моеа, дружина Мауї Піїраї, і Таїна Ратаро, про якого ще далі буде згадуватись.

 На початку вісники та зацікавлені, кількість яких зростала, зустрічалися в домі Феліксів. На зібраннях Жан-Марі виголошував промови французькою, а Мауї перекладав їх таїтянською. Коли ж 1959 року Фелікси залишили Макатеа, зібрання стали проводитись у домі Мауї, який на той час вже був охрещеним Свідком. Які враження від служіння на островах залишились у подружжя Феліксів? Жанн, яка сьогодні є вдовою і живе в Італії, говорить від імені обох: «Ми ніколи не жалкували про рішення служити на островах, а роки, проведені на Макатеа, згадували як найліпші роки спільного життя».

Добра новина досягає Таїті

У 1955 році, незадовго до приїзду Феліксів на Макатеа, австралійський філіал доручив Лену Гелберґу розпочати районну працю у південній частині Тихого океану. На цій території, яка займала мільйони квадратних кілометрів і простягалася від Нової Каледонії до Французької Полінезії, було менш ніж 90 вісників, а на Таїті не було жодного Свідка. Перед Леном стояла потрійна мета: кожних півроку відвідувати усі збори та групи, відвідати кожного вісника і зацікавленого у віддалених місцевостях та відкрити нові території, використовуючи при нагоді фільм «Суспільство нового світу в дії» (англ.).

У грудні 1956 року Лен уперше ступив на берег Таїті і залишився там на два місяці. Хоча він вивчав французьку мову в школі, однак мало що пам’ятав, тому почав проповідувати в діловій території, шукаючи людей, які розмовляли англійською. Під час такого служіння він познайомився з одним із найбагатших чоловіків на Таїті. Цей чоловік слухав з великим інтересом і запросив Лена прийти знову. Найближчої суботи чоловік запропонував Лену разом пообідати, а тоді запросив до свого дому. Туди їх відвіз власний шофер того чоловіка. Лен розповідає: «Пополудні,  на моє превелике здивування, чоловік узяв велику морську мушлю і став трубити в неї. Як я згодом дізнався, це був знак для всіх високопоставлених осіб села зібратись у спеціальному залі, який межував з домом чоловіка.

 Серед більш як десяти присутніх був голова села, начальник поліції та кілька дияконів протестантської церкви. Відрекомендувавши мене як представника Свідків Єгови — «нової релігії на островах», мій знайомий оголосив: «А тепер містер Гелберґ дасть вам відповідь на будь-які біблійні запитання». Мені вдалося відповісти на всі поставлені питання». Упродовж двох наступних місяців кожної суботи відбувалось те саме. Хоча той багатий чоловік так і не пізнав правди, на прохання Лена він організував показ фільму «Суспільство нового світу в дії» у лікарні для прокажених. Понад 120 осіб прийшло подивитися цей фільм.

Чи хтось із остров’ян відгукнувся на звістку про Царство? Брат Гелберґ пригадує: «У день Різдва 1956 року, проповідуючи від дому до дому в районі Аруе, я зустрів подружжя Мікелі, яке радо прийняло біблійну звістку». Члени сім’ї Мікелі були добре знайомі з журналами «Вартова башта» і «Пробудись!», оскільки мали на них передплату, яку оформив їхній родич зі Сполучених Штатів. Дочка подружжя, Ірен, та її чоловік теж пізнали правду. Згодом Лену вдалося розпочати біблійне вивчення з містером Ґарн’є, і в результаті інші члени його сім’ї прийняли правду. В 1959 році в Папеете утворився збір і члени сім’ї Мікелі та Ґарн’є стали одними з перших вісників цього збору.

У 1957 році, коли брат Гелберґ поїхав навчатись у школі «Ґілеад», австралійський філіал попросив районного наглядача Пола Еванса та його дружину Френсіс відвідати Таїті. Вони пробули там недовго, але встигли розповсюдити понад 70 Біблій і книжок та оформити чимало передплат на «Вартову башту» і «Пробудись!». Брат Еванс написав: «Кілька осіб на Таїті вже мають достатньо біблійних знань, щоб проповідувати, і вони з нетерпінням чекають керівництва від організації». Чи ці нові особи отримали підтримку та керівництво, яких потребували?

 Таїтянська сестра повертається на батьківщину

Аньєс, молода жінка з Таїті, в 1936 році переїхала до Сполучених Штатів, щоб одружитись з американцем Ерлом Шенком. Згодом вони зустріли Свідків Єгови, прийняли правду і 1954 року охрестились у місті Сан-Дієго (штат Каліфорнія). У 1957 році, коли вони разом з друзями Клайдом та Енн Нілл слухали програму обласного конгресу в Лос-Анджелесі, Натан Норр з усесвітнього центру назвав кілька місць, де існувала велика потреба у проповідниках. Серед них був і острів Таїті.

Брат Нілл розповідає: «Схвильована Аньєс піднялася зі свого місця й заплакала. Тоді я обернувся до них з Ерлом і пообіцяв зробити все можливе, аби допомогти їм та їхньому 11-річному сину дістатися до Таїті. Почувши це, Ерл, який був інвалідом, також почав плакати. Колись він 17 років працював як художник і письменник у південній частині Тихого океану, тому також хотів туди повернутися. Крім того, його дружина Аньєс усе ще мала французьке громадянство».

 Клайд продовжує: «Після багатьох молитов ми з Енн також вирішили поїхати на Таїті разом з нашими трьома синами, яким було 12, 8 і 3 роки. До нас приєдналися наші друзі Дейвід і Лінн Карано зі своїм сином, якого теж звали Дейвід. Отож, відвідавши міжнародний конгрес у Нью-Йорку в 1958 році, ми відпливли до Таїті.

Філіал у Сполучених Штатах повідомив нам імена декотрих зацікавлених осіб, тому відразу після прибуття на острів, ми почали їх відвідувати. Аньєс приїхала на острів раніше і вже старанно опрацьовувала територію. Оскільки ми з Енн не розмовляли ні французькою, ні таїтянською, то намагались при кожній нагоді йти в служіння з Аньєс. Коли ж проповідували самі, то брали по дві книжки «Нехай Бог Буде Правдивий», яку ми в той час використовували як посібник для вивчення: один примірник був англійською мовою, а другий — французькою».

Завдяки їхнім зусиллям, а також праці, яку свого часу виконали брат Гелберґ і подружжя Еванс, всього за кілька тижнів 17 осіб почало вивчати Боже Слово. Клайд пригадує: «Особливо запам’яталось вивчення з колишнім протестантським священнослужителем Тератуа Ваїтапе. Він втратив роботу, оскільки ставив багато запитань про церковні доктрини. Тератуа зі своєю сім’єю жив в однокімнатному будиночку без водопроводу і електрики. Він сказав мені, що за кілька тижнів вивчення з нами дізнався з Біблії більше, ніж за чотири роки у семінарії та сім років у церкві».

Клайд продовжує: «Після того як ми пробули на острові кілька тижнів, запрацювало «кокосове радіо» [чутки], і невдовзі про нас уже знали всі жителі. Це було непогано, бо таїтяни привітні і люблять Біблію».

Перша невеличка група вісників проводила зібрання у домі Шенків. І на ці зібрання приходило лише  двоє зацікавлених. «Але невдовзі,— пригадує брат Нілл,— близько 15 осіб стали регулярно відвідувати зібрання разом з нами. Одна жінка, з якою ми вивчали Біблію, два чи три роки перед тим допомогла Лену Гелберґу, коли в нього зламався велосипед. Лен залишив їй літературу, тому ця жінка зраділа, дізнавшись, що ми такої ж релігії, як Лен. Її дім був дуже далеко від нашого, тому, коли ми відвідували її, вона пригощала нас смачним обідом, зазвичай свіжою рибою, приготованою на великій сковороді».

Перед тим як у грудні 1958 року сім’ї Нілл та Карано покинули острів, Клайд виголосив промову до хрещення. Така промова у Французькій Полінезії звучала вдруге. Першу було виголошено на Макатеа у жовтні, коли охрестився Мауї Піїраї. На промові, виголошеній Клайдом, були присутні 60 осіб, вісім з яких охрестилося. Серед них  був син Ніллів, Стівен, та Огюст Теманаха, таїтянин, котрий пізніше допоміг закласти збір на острові Уаїн.

Період духовного зміцнення

У 1959 році Джон Хаблер та його дружина Еллен на прохання філіалу на Фіджі переїхали з Австралії на Таїті, аби допомогти молодому зборові в Папеете. Вони провели на Таїті сім місяців. Увесь той час Джон був слугою збору. Оскільки він народився у Швейцарії, то вільно володів французькою. Еллен також добре розмовляла цією мовою, бо впродовж кількох років служила з чоловіком у Новій Каледонії. Подружжя Хаблерів навчило нових вісників проповідувати від дому до дому, що було вкрай необхідно, адже більшість членів збору до того часу проповідували тільки неформально.

У 1960 році Джон та Еллен розпочали районне служіння. Їхнім районом стала Французька Полінезія, тож вони могли і далі допомагати місцевим вісникам. «Тоді, 1961 року,— говорить Джон,— я отримав запрошення на школу «Ґілеад». Після випуску мене призначили служити районним наглядачем на всіх франкомовних островах Тихого океану».

Перший Зал Царства

«Під час нашого другого візиту на Таїті,— розповідає брат Хаблер,— я розпочав біблійне вивчення з колишньою шкільною вчителькою, Марсель Анахоа. У той час ми наполегливо шукали землю для будівництва Залу  Царства. Однак перед нами стояло дві перешкоди: по-перше, ніхто не продавав земельної ділянки і, по-друге, у зборі було дуже мало грошей. Незважаючи на це, ми продовжували пошуки, повністю покладаючись на керівництво Єгови.

Якось, проводячи вивчення з Марсель, я розповів їй про цю ситуацію. Тоді Марсель сказала: «Хочу тобі щось показати». Вивівши мене надвір, вона вказала на ділянку землі: «Бачиш цю землю? Вона належить мені. Я планувала побудувати тут житловий будинок, але тепер, пізнавши правду, передумала. Половину ділянки я пожертвую для будівництва Залу Царства». Коли я почув ці слова, то відразу щиро подякував Єгові у безмовній молитві».

Після залагодження всіх юридичних формальностей збір у Папеете побудував свій перший Зал Царства. Його будівництво завершилось у 1962 році. Це був типовий для островів зал — проста конструкція без стін, з дахом із панданового листя. На жаль, він став улюбленим місцем для сусідських курей, які використовували сидіння  і крокви як сідала. Тож коли брати приходили на зібрання, то на підлозі і лавках знаходили яйця та інші менш приємні ознаки пташиного життя. Проте цей зал добре послужив братам, доки вони не побудували просторішої, більш придатної споруди.

Вирішення юридичних питань

На початку брати не були певні, який юридичний статус мають Свідки Єгови у Французькій Полінезії. У Франції журнал «Вартова башта» був заборонений з 1952 року, але сама проповідницька праця не заборонялась. Чи ситуація у Французькій Полінезії була такою ж? Оскільки число вісників збільшувалось, на них почали звертати увагу. Якось наприкінці 1959 року посеред зібрання навіть прибула поліція, аби подивитись, що відбувається.

Зрештою братам порадили офіційно зареєструватися, щоб розвіяти непевність і підозри. Як же вони зраділи, коли 2 квітня 1960 року отримали підтвердження, що їх зареєстровано як Товариство Свідків Єгови.

Але оскільки «Вартова башта» у Франції все ще була заборонена, брати думали, що це стосується і Французької Полінезії, тому отримували журнал «Ла Сентінелль» («Вартовий»), який містив статті з «Вартової башти» і надходив  зі Швейцарії. Одного разу поліція виявила Мішелю Жела, тодішньому голові керівного комітету Товариства, такий факт: вони добре знали, що «Ла Сентінелль» — це та сама «Вартова башта». Все ж вони не затримали вантажу із журналами. Причину брати дізналися згодом, коли 1975 року у Франції було знято заборону на журнал «Вартова башта».

Після скасування заборони брати на Таїті попросили дозволу отримувати «Вартову башту» і на островах. Тоді й стало відомо, що у Французькій Полінезії «Вартова башта» ніколи не була під забороною, бо про це не згадувалось в «Офіційному бюлетені Французької Полінезії».

З іншого боку, місцева влада встановила строгі правила видачі і продовження віз. У результаті особи, які не були французькими громадянами, наприклад Клайд та Енн Нілл, не могли залишатися на островах довше, ніж кілька місяців. Хаблери теж не мали французького громадянства, але оскільки Джон входив до керівного комітету Товариства, а французькі закони дозволяли одному іноземцю належати до представників юридичної організації, то йому було легше отримати візу.

Це допомагало Джону в районному служінні. Якось комісар поліції викликав його до себе в офіс і зажадав пояснення, чому Джон так часто відвідує острови. Джон пояснив, що, як член керівного комітету, мусить відвідувати його зустрічі. Комісара задовольнило таке пояснення.  Але це був не єдиний раз, коли Джона викликали у поліцію.

З 1963 року багато полінезійців, у тому числі принаймні один відомий пастор, сильно розлютилися через ядерні випробування у Тихому океані. Цією ситуацією скористався відступник і доніс у поліцію, ніби брат Хаблер — підбурювач. Це, звісно, була неправда, проте комісар знову викликав Джона. Під час розмови Джон не зосередився на тому, щоб засудити відступника, а спокійно пояснив, що, дотримуючись біблійних норм, ми зберігаємо нейтралітет і виявляємо повагу до влади (Рим. 13:1). Він також дав комісару кілька публікацій. Зрештою цей службовець дійшов правильного висновку, що хтось умисно хоче нашкодити Свідкам.

Все ж згодом Хаблерам відмовили у візі. Тож вони повернулися до Австралії і продовжували роз’їзну працю аж до 1993 року, поки їм дозволяв стан здоров’я.

За час служіння на островах Хаблери побачили, як чимало осіб, прагнучи подобатись Єгові, робили величезні зміни у своєму житті. Серед них була 74-річна жінка, котра мала 14 дітей, народжених поза шлюбом. «Ми називали її мама Роро,— розповідає Джон.— Коли мама Роро пізнала правду, то одружилася з чоловіком, з яким жила, і зареєструвала всіх своїх дітей, які мали різних батьків. Щоб внести їх до списку, місцевий голова мусив з’єднати два бланки в один. А мама Роро наполягла, щоб усе було зроблено так, як цього вимагає Єгова». Охрестившись, ця вірна сестра почала піонерське служіння і розповсюджувала багато журналів. Разом з іншими вісниками вона навіть проповідувала на віддалених островах.

Таїтянська Біблія — справжнє благословення

У 1960-х роках чимало людей розмовляло лише таїтянською мовою. Завдяки перекладачам Генрі Нотту і Джону  Дейвісу Біблія стала доступна таїтянською ще з 1835 року b. Однією з особливостей цього перекладу є вживання Божого імені (таїтянською — Ієхова), у тому числі в Християнських Грецьких Писаннях.

Широко розповсюджений на островах таїтянський переклад Біблії допоміг багатьом набути точного знання правди. Серед таких осіб — Таїна Ратаро, який народився 1927 року і належав до перших дослідників Біблії на острові Макатеа. Хоча таїтянська була рідною мовою Таїни, спочатку він не вмів ні читати нею, ні писати. Проте він докладав зусиль, щоб навчитися, і зробив добрий поступ. Таїна записався у Школу теократичного служіння, а згодом був призначений службовим помічником.

Елізабет Аве, якій 78 років, народилася за 600 кілометрів від Таїті, на далекому острові Ріматара, що на архіпелазі Тубуаї. У 1960-х роках вона не розуміла і слова французькою мовою, але могла читати і писати таїтянською. Після одруження вона та її чоловік переїхали до Папеете. Там Елізабет познайомилася з біблійною правдою через свою старшу дочку Марґаріт, яка у той час вже відвідувала християнські зібрання. Елізабет приєдналась до неї і стала приходити на зібрання з дев’ятьма іншими дітьми. Вона продовжувала це робити, незважаючи на сильну протидію свого чоловіка: коли Елізабет йшла на зібрання, він навіть міг викинути з дому весь її одяг.

У ті часи зібрання проводились французькою, і лише час від часу певні частини програми перекладались таїтянською. Все ж Елізабет отримувала користь з духовної програми, слідкуючи за віршами у своєму таїтянському перекладі Біблії. Сестри, які вивчали з нею, використовували брошурку «Ця добра новина Царства»: вони усно  перекладали її з французької на таїтянську, а Елізабет зачитувала вірші у власній Біблії. В результаті вона зробила добрий поступ і 1965 року охрестилася. Елізабет стала проводити вивчення з тими, хто розмовляв лише таїтянською мовою. Вона також навчала своїх дітей і онуків, з яких декого виховала сама. Шестеро з її дітей присвятилися Єгові.

Її внучка, Діана Тауту, вже 12 років служить перекладачем у філіалі на Таїті. Діана говорить: «Я вдячна бабусі за те, що вона допомогла мені здобути добрі знання таїтянської. Тепер радію, що можу вносити свою маленьку частку в те, щоб інші могли читати рятівну духовну поживу своєю рідною мовою».

Єгову пізнають китайці

У 1960-х роках близько 10 відсотків населення Таїті становили китайці. Серед них першою прийняла біблійну  правду Кларісс Ліґан, яка у той час була ще підлітком. Кларісс походила з бідної сім’ї, тому щосереди, у вільний від навчання час, працювала, аби допомогти рідним фінансово. Її взяла на роботу сім’я Свідків, через яку дівчина і познайомилася з правдою. Незважаючи на сильну протидію батьків, Кларісс охрестилась у 1962 році, коли їй сповнилося вісімнадцять.

Александре і Арлетт Лі Квай та Кі Сінг Ліґан також були серед перших китайців, які почали служити Єгові на Таїті. Одного дня Александре, який був таксистом, зустрів Джіма і Шарміан Вокер, подружню пару Свідків, які 1961 року приїхали з Нової Зеландії, щоб допомогти у праці проповідування. Александре висловив бажання вивчати англійську мову. Шарміан розповідає: «У той час я піонерувала. І Джім сказав Александре, що я могла б його навчати. Александре погодився. Наше вивчення складалося з 30-хвилинного уроку англійської і 30-хвилинного біблійного вивчення за допомогою книжки «Від раю втраченого до раю відновленого».

Тим часом Кі Сінг, брат Александре, також познайомився з правдою. Оскільки вони обидва недавно навернулись на католицизм, то якраз відвідували спеціальний курс для вивчення католицьких вчень. Не минуло багато часу, як вони стали помічати різницю між біблійними вченнями і вченнями церкви. І коли вкінці курсу священик запитав клас із близько 100 осіб, чи хтось має якісь запитання, Александре підняв руку і попросив навести біблійні докази того, що душа безсмертна. «Я знаю, звідки це запитання,— різко відповів священик.— Ти спілкуєшся зі Свідками Єгови, так?» Тоді він почав насміхатися над молодим чоловіком перед усім класом.

Для Александре і Кі Сінга цей випадок був доказом того, що католицька церква не є оборонцем правди. Зрештою вони разом зі своїми дружинами присвятилися Єгові,  і пізніше цих двох братів призначили старійшинами збору. Певний час Александре навіть служив у Комітеті філіалу на Таїті. Потім він та його дружина переїхали на Раїатеа — один з островів Товариства, щоб допомогти у праці Царства. Ще згодом вони переселилися на Бора-Бора, де Александре вірно служив аж до своєї смерті.

Життя міняє курс на морі

Антоніо Ланца працював майстром на телевізорному заводі в Мілані (Італія). У 1966 році компанія запропонувала одному добровольцю поїхати на Таїті, щоб наглядати за гарантійним обслуговуванням. Антоніо відгукнувся на цю пропозицію і згодився працювати на Таїті упродовж трьох років. Але проблема полягала в тому, що він залишав в Італії свою дружину Анну та двох малих синів. Багато тижнів Анна плакала, намагаючись переконати чоловіка не їхати, та все було марно.

Морська подорож з Марселя (Франція) до Папеете тривала 30 днів. Антоніо був привітною людиною і любив спілкуватися, але виявилось, що майже всі пасажири корабля розмовляли французькою, якої він не розумів. На другий день подорожі Антоніо познайомився з двома католицькими черницями з Італії. Оскільки вони були зайняті своїми щоденними ритуалами, то не мали багато часу для розмов. Однак вони сказали Антоніо, що на борту є французька пані, котра розмовляє італійською. Жінку звали Ліліан Селам, і вона була Свідком Єгови. Разом з дітьми вона їхала на Таїті до чоловіка, який отримав там роботу.

Антоніо знайшов Ліліан і втішився, що міг з нею порозмовляти. Ліліан дала йому біблійну публікацію італійською мовою. Після цього в них було ще багато розмов на духовні теми. В одній із них Ліліан нагадала Антоніо, що з морального погляду він наражає себе на небезпеку,  залишаючи свою дружину і дітей на три роки, поки працюватиме на Таїті. Вона також показала йому, що Бог вважає шлюб святим, і прочитала біблійні слова з Ефесян 5:28, 29 і Марка 10:7—9.

Роздумуючи над усім цим, Антоніо пожалкував про своє рішення. У Панамі він навіть написав дружині листа, кажучи, що, як тільки роздобуде гроші, відразу забере її з дітьми на Таїті. Пізніше він знову написав листа, і на цей раз попросив Анну взяти у священика Біблію і привезти її з собою. Якою була реакція священика? Він сказав Анні, що її чоловік, мабуть, з глузду з’їхав, якщо захотів читати таку складну книгу.

Через півроку після того, як Антоніо прибув на Таїті, до нього приєдналася його сім’я. Анна, котра була дуже релігійною людиною, вже на другий день після приїзду попросила Антоніо відвести її з дітьми до церкви, щоб вона могла подякувати Богу за з’єднання їхньої сім’ї. «Згода,— відповів Антоніо,— ми підемо до церкви». Але він пішов з сім’єю не до католицької церкви, а до Залу Царства! Анна, безумовно, була дуже здивована. Однак їй сподобалась програма зібрання, і вона погодилася на біблійне вивчення. Хто з нею вивчав? Не хто інший як Ліліан Селам — сестра, яка свідчила Антоніо на кораблі.

Замість трьох років Антоніо прожив на Таїті 35, і не один, а з цілою сім’єю. І найважливіше, що Антоніо, Анна  і їхні четверо синів об’єднані в правдивому поклонінні; Антоніо також служить старійшиною збору.

Сім’ї служать там, де більша потреба

Упродовж років багато братів і сестер переїжджали на віддалені острови, щоб допомогти там, де була більша потреба у вісниках Царства. Так зробили сім’ї Мара, Хаамарураі і Терії, а також Ато Лакур, сім’я якого не була в правді. Ваіеретіаі та Марі-Медлен Мара зі своїми п’ятьма дітьми переїхали з Таїті на Раїатеа. Раніше там служила подружня пара спеціальних піонерів, але їх призначили в іншу місцевість. Тож на острові залишилось тільки дві сестри та кілька неохрещених вісників.

Оскільки Ваіеретіаі був скульптором по дереву та по коралу, то після переїзду міг і далі працювати за фахом. Він був єдиним старійшиною і дбав про невелику групу вісників на Раїатеа упродовж п’яти років, поки не приїхав інший кваліфікований брат. Тоді сім’я Мара переїхала на острів Тахаа, де пробула чотири роки.

З матеріального погляду, життя на островах для сім’ї Мара не було легким. «Щоб продати свої скульптури, я мусив їхати на Таїті,— розповідає Ваіеретіаі.— Іноді я навіть не міг придбати квиток на літак до Таїті. Тоді я просив завідуючого невеликої авіалінії про квиток у кредит, даючи обіцянку оплатити його на зворотному шляху. Часом ми мали зовсім мало грошей, але нам ніколи не бракувало  найнеобхіднішого». Саможертовність Ваіеретіаі та Марі-Медлен вплинула на їхню дочку Жанн, яка вже 26 років перебуває у повночасному служінні і є членом родини Бетелю на Таїті.

У 1969 році Ато Лакур зі своєю сім’єю переїхав на острів Руруту, що на архіпелазі Тубуаї, перевівшись туди на роботу. Він охрестився три роки перед тим і був єдиним з сім’ї, хто пізнав правду, і єдиним вісником на островах. Наступного дня після приїзду на Руруту він пішов проповідувати. У своєму щоденнику Ато написав: «Я почав проповідувати сам. Це важко. Тут міцно вкорінений Вавилон Великий».

Однак невдовзі зацікавлені люди стали відгукуватися на добру новину, й утворилася невелика група. Спочатку вони збиралися у вітальні дому Лакурів. Ато говорить: «Нашу групу, яка вважалася новою релігією на острові, назвали «релігією Лакура». Але Єгова «зростив» її, і в 1976 році група стала збором» (1 Кор. 3:6). Брат Лакур помер у 2000 році, і на той час кілька членів його сім’ї, серед яких і його дружина Перена, вже приєдналися до нього у правдивому поклонінні.

Рудольф та Нарсісс Хаамарураі переїхали на Бора-Бора. Рудольф звільнився з посади начальника електрокомпанії на Таїті, і на Бора-Бора став заробляти на життя збиранням кокосів та заготівлею ко́при — висушеного м’якуша кокосів. Упродовж двох років він не знаходив іншої роботи. Але Єгова рясно поблагословив саможертовність Рудольфа та його дружини, і вони на власні очі побачили, як на острові сформувався збір! Понад 25 років зібрання збору проводились у домі подружжя Хаамарураі.  Зрештою в 2000 році збір став збиратися у власному новому Залі Царства, розміщеному біля мальовничої лагуни Бора-Бора.

Таароа і Катрін Терії, батьки 15 дітей, 7 з яких проживали з ними, переїхали на малесенький острів Маупіті, що належить до островів Товариства. Коли Терії прибули у 1977 році, вони були єдиними вісниками на Маупіті. Сім’я жила на моту — невеличкому зеленому острівці на краю лагуни. Їхній раціон складався переважно з риби і тертих кокосів. Вони також збирали їстівні молюски на продаж. Щоб проповідувати іншим, сім’я Терії мусила дістатися до головного острова — обережно перейти через лагуну, не наступивши при цьому на якусь отруйну рибу.

У 1980 році Таароа і Катрін призначили на Бора-Бора як спеціальних піонерів. Після 5 років у цьому виді служіння вони прослужили ще 15 років сталими піонерами. Як ми зараз побачимо, серед їхніх перших зацікавлених була подружня пара, яка витерпіла сильне переслідування через добру новину.

Духовні немовлята зазнають випробування

Першими, хто прийняв правду на Бора-Бора і з ким вивчали Терії, були Едмон (Апо) і Вахінерії Раї. Сім’я Раї жила у домі Едмонової матері. Через півроку після того, як вони почали вивчати Біблію, Едмонова мати за напоумленням пастора вигнала їх з дому. Едмон, Вахінерії та їхній двохрічний синочок були змушені жити у маленькій хатині в чагарниках. У той же час пастор переконав Едмонового  роботодавця звільнити його з роботи. Більше того, пастор сказав іншим потенційним роботодавцям не брати Едмона на роботу! Упродовж восьми місяців сім’я виживала здебільшого завдяки рибальству.

Але одного дня колишньому роботодавцю Едмона зателефонувала жінка, яка хотіла побудувати будинок. Вона високо цінувала Едмонові вміння і хотіла, щоб будував саме він. Дізнавшись, що Едмона звільнили за спілкування зі Свідками Єгови, вона сказала підрядчику, що він отримає роботу лише тоді, коли той поверне Едмона. У результаті Едмон повернувся на своє робоче місце. А тим часом Едмонова мати настільки зм’якла, що попросила його та Вахінерії повернутися до її дому. Сьогодні Едмон служить старійшиною збору на Бора-Бора.

 Добра новина вкорінюється на Уаїні

Огюст Теманаха був серед перших зацікавлених, які охрестилися на Таїті в 1958 році. Після хрещення Огюст переїхав до США, а в кінці 1960-х років повернувся на Таїті зі своєю дружиною Стеллою та трьома дітьми. Тут він започаткував успішний бізнес. Заохочення районного наглядача і приклад родини Мара (про яку вже згадувалося) так вплинули на брата Теманаху, що в 1971 році він продав свій бізнес і переїхав на острів Уаїн, що лежить за 160 кілометрів від Таїті.

У той час на цьому острові мешкали одна сестра і декілька зацікавлених. Вони практично не мали зв’язку з організацією, лише інколи їх відвідували піонери і районний наглядач. Тому вони дуже зраділи приїзду сім’ї Теманаха. Огюст відразу почав проводити зібрання на кухні свого дому. Їх відвідувало майже 20 чоловік.

Спочатку Огюст не міг знайти роботи. Незважаючи на це, він зі своєю сім’єю активно займався служінням, покладаючись на допомогу Єгови. І Бог дійсно допоміг. Наприклад, коли Огюст проповідував зі всією сім’єю, він зазвичай залишав машину на території. Повертаючись зі служіння, вони часто бачили, що їхня машина була наповнена їжею. Хто клав її туди, вони не знали, але думали, що то були добросердечні мешканці тієї території, які добре знали їхню  ситуацію. Так тривало декілька тижнів, аж поки поліпшилося фінансове становище їхньої сім’ї.

З огляду на ревність та витривалість сім’ї Теманаха й інших подібних до них вісників і через доброзичливе ставлення остров’ян до правди, не дивно, що сьогодні на Уаїні існує чудовий збір. По суті, на цьому острові на 1 вісника припадає 53 мешканці. А в останні роки кожен 12-й мешканець побував на Спомині!

Багато інших сімей Свідків виявляли такий самий дух саможертовності. Наприклад, починаючи з 1988 року, Жан-Поль та Крістіане Лассаль прослужили два роки на Маркізьких островах. Жан-Поль був членом ради директорів Управління соціального забезпечення на Таїті, але відмовився від цієї престижної роботи, щоб розширити своє служіння. У 1994 році подружжя Лассаль знову переїхало, цього разу на Рангіроа, що входить до групи островів Туамоту. Там вони прожили три роки. Сьогодні Жан-Поль вірно служить Єгові у Франції.

Колсон Дін працював замісником начальника в’язниці на Таїті. Але зовсім недавно він вийшов на пенсію і переїхав  зі своєю дружиною Ліною на острів Тубуаї, що в групі островів Тубуаї. Вони вдвох піонерують і приносять дуже велику користь маленькому місцевому збору, в якому й досі існує велика потреба в старійшинах.

На допомогу приїжджають сім’ї з Франції

Декотрі сім’ї приїхали аж із самої Франції, щоб допомагати у праці проповідування. Розгляньмо приклад сім’ї Сікарі — Франсіса, Жаннетт та їхніх двох дочок віком шість і дев’ять років. Франсіс каже: «Ми чекали нагоди розширити своє служіння. І ось у «Щорічнику Свідків Єгови за 1971 рік» ми прочитали заклик до вісників служити в південній частині Тихого океану». Незважаючи на те, що декотрі друзі та родичі намагалися відрадити  сім’ю Сікарі, вони, подолавши труднощі, прибули в Папеете у квітні 1972 року.

Оскільки Франсіс був старійшиною, то було сформовано другий збір на Таїті, в місті Пунаауїа. Разом із Жан-П’єром Франсін, тодішнім головуючим наглядачем іншого збору, Франсіс мав привілей служити в першому комітеті філіалу на Таїті, який заснували в 1976 році. Він був членом комітету 12 років.

Чи оправданим було занепокоєння друзів і родичів сім’ї Сікарі? Франсіс говорить: «Всупереч побоюванням інших, цей переїзд позитивно вплинув на наших дочок. Загалом наша сім’я, яка складається з чотирьох осіб, провела 105 років у повночасному служінні, і ми спізнали багато благословень, як і пообіцяв Єгова (Мал. 3:10)».

У 1981 році французький філіал оголосив в «Нашому служінні Царству» про потребу в старійшинах на острові Муреа, що лежить у 30 хвилинах їзди на поромі від Папеете. Двоє братів разом зі своїми дружинами відгукнулися на цей заклик; однією з цих пар були Ален і Айлін Рафаеллі. Вони допомогли заснувати збір на Муреа і прослужили в ньому вісім років. Ален також був членом комітету філіалу з 1987 до 1994 року.

У 1997 році французький філіал запросив братів, які вийшли на пенсію, переїхати на віддалені острови на два або більше років, щоб допомогти там, де існувала невідкладна потреба в старійшинах. Розповідає координатор таїтянського комітету філіалу Жерар Бальза: «Ми сподівалися, що відгукнеться два-три подружжя. Але несподівано зголосилося 11 пар! Два подружжя навіть вирішили оселитися тут. Завдяки духовній зрілості та досвіду ці брати і сестри успішно допомогли нашим вісникам. І хоча вони не були місіонерами, але відчули смак місіонерського життя і труднощі проживання на віддаленому острові».

 Заснування філіалу

У міру зростання праці в регіоні Тихого океану потрібно було зробити певні організаційні зміни. Австралія наглядала за працею у Французькій Полінезії до 1958 року. Оскільки острови Фіджі розташовані набагато ближче, то вони почали виконувати цей нагляд. Інша зміна сталася в 1975 році, коли Натан Норр та Фредерік Ф. Франц з усесвітнього центру відвідали Таїті. Вони виголосили підбадьорливі промови для понад 700 людей, і брат Норр показав слайдову програму майже 500 присутнім в одному із Залів Царства.

Після програми брат Норр зустрівся зі старійшинами і запропонував їм заснувати на Таїті філіал. Братам дуже сподобалася ця ідея. Наглядачем філіалу призначили районного наглядача Алена Жаме, який знав англійську мову. Філіал розпочав свою працю 1 квітня того ж року, і це послужило ще одним кроком, що посприяв праці проповідування. Дійсно, Фіджі були ближче, ніж Австралія, але залишався мовний бар’єр. Тепер же брати з Французької Полінезії могли мати прямий і тісний зв’язок зі своїм філіалом.

Оскільки на цілій території служило менше 300 вісників, то філіал був невеликий. По суті, це була лише кімната, суміжна із Залом Царства в Папеете. В одному кутку кімнати стояв стіл, а в іншому — розміщався запас літератури. Спочатку Ален, як наглядач філіалу, працював неповний робочий день, і це дозволяло йому та його дружині Марі-Енн продовжувати районну працю. Крім того, вони проповідували на віддалених островах, де не було вісників.

Проповідування на архіпелагах Туамоту і Гамб’є

Після заснування таїтянського філіалу брати почали приділяти ще більше уваги проповідуванню доброї новини  на віддалених островах. У деяких випадках брати самі організували групи і їздили на ці острови. Аксель Шанґ, який служив певний час у Комітеті філіалу, пригадує, як група з 20 братів і сестер найняла літак і полетіла на Рангіроа, найбільший атол на Туамоту. Він говорить: «Закінчивши проповідувати кожному мешканцю атола, ми підготувалися до публічної промови. Мер дозволив нам використати місце під дахом. Спочатку, здавалося, що буде присутня лише наша група! Ми думали, що люди бояться своїх релігійних керівників. Але потім під час промови стали стікатися люди, які поступово заповнили це місце».

Брат Шанґ продовжує: «Під час промови ми побачили католицького священика на велосипеді: з усіх сил він тиснув на педалі, наближаючись до місця нашого зібрання. Але, під’їхавши ближче, він сповільнив їзду і став уважно дивитися, хто з його отари є серед присутніх. Він декілька разів приїздив таким чином на зібрання, і це нас розсмішило».

Ален Рафаеллі організував проповідницьку поїздку на острови Гамб’є у 1988 році. Це найменший і найвіддаленіший архіпелаг у Французькій Полінезії. Він розташований за 1600 кілометрів від Таїті, і на ньому здебільшого живуть католики. Єдиний раз на цих островах проводилося проповідування в 1979 році, коли Ален Жаме залишився там на три дні.

 Спочатку брати прийшли до мера, щоб розказати йому про свою діяльність і попросити місце, де можна було би провести зібрання. Він запропонував їм зал для проведення весіль, але вибачився за те, що не зможе ходити разом з братами і запрошувати людей, оскільки бере участь у виборчій кампанії. Зрозуміло, що брати йому вибачили. На промову прийшло приблизно 30 чоловік, в тому числі мер і місцевий жандарм.

Під час публічної промови обговорювалося питання про стан померлих, і Ален сказав, що, згідно з Біблією, пекло — це просто могила і що сам Христос пішов туди. «Ісус не міг попасти в пекло!» — вигукнув хтось із присутніх. Тоді Ален процитував апостольський символ віри, де говориться, що Христос «зійшов до пекла». Його відповідь дуже здивувала присутніх, і в той момент вони зрозуміли, що повторювали цю фразу впродовж багатьох років, не роздумуючи по-справжньому над її змістом. Одна сім’я, яка була на тому зібранні, є тепер у правді.

Роз’їзні наглядачі часто використовували вільні тижні між відвідинами зборів, щоб піонерувати там, де не було вісників. Так робило одне таїтянське подружжя Маурі та Мелані Мерс’є. Вони почали першими проповідувати добру новину на декількох атолах Туамоту, зокрема на таких, як Ахей, Ана, Хаує, Маніхі, Такапото і Такароа. Як тільки з’являлася можливість, Морі також виголошував публічну промову або показував  слайди. Він пригадує: «Більшість остров’ян ставилися до нас прихильно, за винятком мешканців Ана, твердині католицизму, де під час слайдової програми одні мешканці почали кричати, а інші хотіли побити нас. Проте ми з полегшенням зітхнули, коли зрештою вдалося їх заспокоїти».

 Місіонери прибувають на острови

Починаючи з 1978 року, з Франції було послано декілька місіонерів на ці віддалені острови. Мішель і Бабетт Мюллер прибули в серпні 1978 року і отримали призначення на Нукухіва, найбільший за розміром і населенням острів на Маркізьких островах. Принагідно брати відвідували цю твердиню католицизму, але ніхто не зміг залишатися там довший час. Оскільки на острові не було доріг, Мішель і Бабетт ходили пішки або їздили на конях. Часто місцеві жителі давали їм місце для нічлігу. Одну ніч вони навіть спали на висушених зернах кави!

Подружжя Мюллерів прожило на Маркізьких островах майже півтора року, а потім їх призначили у районне служіння. Багато людей дякували їм за відвідини і приймали літературу. Так за один рік Мішель і Бабетт розповсюдили тисячу примірників публікації «Моя книга біблійних оповідань»! Внаслідок спільних зусиль таких чудових місіонерів, піонерів і вісників праця проповідування виконувалася дуже добре не лише на Маркізьких островах, а й на всій території філіалу. Звіти про служіння показують, що там було досягнуто найвище число вісників 69 разів підряд!

Звичайно, ці нові вісники потребували подальшого навчання. Але не завжди було достатньо досвідчених братів, щоб допомагати їм особисто. Наприклад, подружжя Мюллерів успішно розв’язували цю проблему, коли кожен з них проповідував від дому до дому із двома новими вісниками. Один ішов з Мішель або Бабетт до будинку, в той час як інший чекав своєї черги на дорозі. Тепер Мюллери служать місіонерами в Беніні (Африка).

У проповідуванні перевірялися наші знання Святого Письма

Місіонери Крістіан і Жюл’єтт Белотті прибули у Французьку Полінезію в лютому 1982 року. Спочатку вони  займалися районною працею, а потім п’ять років піонерували на острові Раїатеа. До деяких частин цього острова можна добратись лише на катамарані. У цих умовах випробовувалось не тільки вміння веслувати, але також, як каже Крістіан, «у проповідуванні перевірялися знання Святого Письма». «Дуже часто,— продовжує він,— нам ставили, приміром, такі запитання: «Звідки помазанці знають, що вони йдуть до неба?» або «Що символізують звірі в Об’явленні?»

Як це переважно буває в невеликих містечках, в Раїатеа всі мешканці знали один одного. Крістіан говорить: «Тож, коли якийсь вісник ставав неактивним, нічого не було дивного в тому, що мешканець, якого відвідували, казав: «Я давно не бачив такого-то. Чи він став байдужим до правди?» Або: «Такому-то потрібна допомога. У нього щось недобре з духовністю!» На час від’їзду сім’ї Белотті з Раїатеа майже у кожному домі (таїтянською «фарей») хтось навчався зі Свідками Єгови.

З місця свого проживання на Раїатеа брат і сестра Белотті також їздили на острів Мопіті. Якось вони домовилися відправити вантаж із книжками прямо на той острів. Але вантаж не прибув вчасно. Це не стало перешкодою для Крістіана і Жюл’єтт, і вони почали показувати людям свої примірники книжок, які збиралися тут розповсюджувати. Близько 30 сімей попросили ці публікації, будучи впевненими, що їх привезуть. Коли вантаж прибув, один зацікавлений роздав книжки всім, хто їх замовляв.

Наступним призначенням для подружжя Белотті був атол Рангіроа з групи островів Туамоту. Там вони були єдиними Свідками. Пізніше їх призначили у Французьку Гвіану і зрештою у Демократичну Республіку Конго, де брат Белотті служить у комітеті філіалу.

 «Єгова навчить тебе»

Фредерік і Юрмінда Люка приїхали з Франції у квітні 1985 року і отримали призначення на острів Тахаа, де було лише троє вісників. Перші два тижні цьому молодому подружжю було важко. У своїй кімнаті вони самі проводили зібрання, на які ніхто не приходив. Вони співали пісень Царства і плакали, але не занепали духом.

На острові не було ні електрики, ні телефонного зв’язку. Проте Фредерік і Юрмінда мали портативну рацію, за допомогою якої спілкувалися з місіонерами із сусіднього Раїатеа — тоді, коли могли встановити зв’язок! Також вони мали маленький холодильник, який підключили до генератора сусідів. Фредерік розповідає: «Зазвичай холодильник працював з 18.00 до 22.00. Якось ми прийшли додому і побачили, що всі наші помідори повністю заморожені. Наш сусід вирішив подивитися по телевізору спортивне змагання і включив свій генератор значно раніше».

Подружжю Люків також потрібно було вивчити таїтянську мову. Кожен, хто вивчав іноземну мову, знає, що новачки часто потрапляють у кумедні ситуації. Наприклад, Фредерік згадує, як під час праці від дому до дому він думав, що говорить «святий дух», тобто «варуа моуа». Але йому важко було вимовити правильно «моуа», тому вийшло, що він сказав «курячий дух».

Коли це подружжя прибуло на Тахаа, Фредеріку сповнилося 23 роки, і він був службовим помічником. Він признався тодішньому координатору комітету філіалу Алену Жаме, що відчуває себе недостатньо підготовленим для виконання доручених йому обов’язків. Ален сказав: «Не хвилюйся. Єгова навчить тебе!» І він дійсно навчив. Через п’ять років, коли подружжя Люків виїжджало до місця нового призначення в Буркіна-Фасо, маленька група на Тахаа вже стала збором, який нараховував 14 вісників і мав  власний Зал Царства. Фредерік служив у ньому старійшиною.

Як же раділо це подружжя, що вони не піддалися знеохоченню на початку! Нещодавно вони сказали: «Це були найліпші роки нашої юності. Ми навчилися бути терпеливими і повністю покладатися на Єгову, а не на свої здібності. Коли ми були пригнічені, молитва підбадьорювала нас. Єгова давав нам притулок і ніколи не залишав нас. Так, він дійсно навчив нас».

Неодружені місіонери приймають тяжкі призначення

На допомогу вісникам Французької Полінезії також приїхали неодружені місіонери з Франції. Першими прибули Жорж Буржонн’є і Марк Монте. Обидва служили у філіалі і займалися роз’їзною працею. До району Марка належали такі групи островів, як Тубуаї, Гамб’є, Маркізькі острови та острови Туамоту. На багатьох атолах він проповідував сам або разом з місцевими спеціальними піонерами. Коли тільки було можливо, Марк виголошував публічні промови, і на декотрих островах майже все населення приходило на зібрання. Одружившись, він ще певний час виконував роз’їзну працю. Тепер Марк зі своєю дружиною Джессікою належить до збору Бора-Бора, в якому служить старійшиною і піонером.

У лютому 1986 року із Франції приїхали Філіп Кузіне і Патрік Лемассіф. Їх призначили на Маркізькі острови. На відміну від інших островів Французької Полінезії Маркізькі острови не захищені кораловими рифами. Могутні хвилі розбиваються об скелі, які майже вертикально височать над блакитно-зеленими водами Тихого океану. Між гостроверхими пасмами гір лежать вузькі родючі долини зі струмками та водоспадами — ідеальне місце для багатьох стад кіз, коней та диких биків, які блукають на островах.

 Упродовж багатьох років на Маркізькі острови час від часу приїжджали піонери та вісники. Наприклад, у 1978—1979 роках подружжя Мюллерів провело на острові Нукухіва приблизно півтора року. Але на всьому архіпелазі не було дано ґрунтовного свідчення. Ситуація змінилася з приїздом Філіпа та Патріка. Проте такий поступ не дався легко, бо тут католицизм мав сильні позиції і багато людей боялися священиків. Фактично священики були відповідальними за погрози на адресу цих двох братів. У той час на островах серед католиків також набув популярності харизматичний рух, який підсилював фанатизм і призвів до декількох поганих випадків.

Спочатку Патрік і Філіп проповідували разом, а потім окремо, коли ліпше ознайомилися з територією. Вони по черзі залишались у місіонерському домі на Хіва-Оа. Там один з них проводив зібрання, в той час як інший декілька тижнів плавав на човні, відвідуючи інші острови. Зрештою вони побачили, що значно практичніше й ефективніше повністю розділити територію: Патрік почав свідчити на островах на півночі, а Філіп — на островах на півдні.

На поміч двом місіонерам філіал призначив спеціальних піонерів з Таїті. Один з них був Паскаль Патер, який тепер є старійшиною збору; інший — Мішель Бюстамант, котрий сьогодні служить районним наглядачем. Ці сповнені ентузіазму молоді люди з радістю запропонували Єгові усю свою силу (Прип. 20:29). І їм дійсно потрібна була сила, оскільки проповідування на Маркізьких островах було не для слабких або малодушних. Там не було жодних доріг, лише кам’яні і часто багнисті стежки, які, звиваючись, вели через глибокі і вузькі долини до окремих домів та сіл. Був лише один спосіб досягти декотрих з цих місць — на мопеді.

 Філіп пригадує, як він їхав мопедом по вузькій стежці, коли стадо диких биків, налякане машиною, побігло на нього. З одного боку було провалля, а з другого — гострі виступи гори. У Філіпа не було жодної можливості для втечі. Тож єдине, що він міг зробити, це зупинити мопед і міцно притиснутися до скелі. Тварини з гуркотом пронеслися поруч, налякавши його, але нічим не зашкодивши.

Мішель Бюстамант каже: «Мені надзвичайно подобалося моє призначення. Але траплялися ситуації, в яких було дуже страшно, особливо коли ми проживали одні на островах. Якось моє бунгало (житло) було в глибокій темній долині і далеко від місця, де я проповідував. Я намагався  переночувати в сусідньому селі, але безуспішно. Тож мені треба було йти додому. Смеркло; стрімкі скелі нависли наді мною, як чорна ніч. Я подумав, що на цьому острові люди займаються спіритизмом і що десь недалеко, мабуть, чигають демони. Мені стало страшно, тому я почав молитися і співати пісень Царства, в яких часто вживається ім’я Єгови. Коли зрештою я прийшов додому, то, зачинивши двері, розгорнув Біблію і став читати. Поступово мене огорнув спокій».

Після трьох років наполегливої праці братів охрестився перший місцевий мешканець Маркізьких островів. Це був молодий чоловік, на ім’я Жан-Луї Петерано. До нього прийшов священик, який хотів «повернути його до отари». Намагаючись «спасти» цього молодого чоловіка, священик заявив, що Свідки Єгови вигадали ім’я «Єгова». Тоді Жан-Луї процитував Псалом 83:19 з французької католицької Біблії Крампона (видання 1905 року), де вживається Боже ім’я. Не маючи що сказати, священик пішов і вже ніколи не повертався. Мабуть, уперше мешканець Маркізьких островів успішно використав католицьку Біблію, щоб протистояти священику під час розмови на теологічну тему. Пізніше навіть особистий секретар католицького єпископа залишив церкву і прийняв правду.

На Хіва-Оа місіонери зустріли одне подружжя з Європи, Жана і Надін Оберлен. Подібно до знаменитого французького художника Поля Гогена, вони покинули цивілізоване суспільство й оселилися на Маркізьких островах. Жили вони в майже неприступному місці і вели просте життя, відмовившись від усіх сучасних зручностей. Після трьох років вивчення Біблії Жан і Надін зробили багато змін у своєму житті та охрестилися.

Коли у 1986 році Філіп Кузіне і Патрік Лемассіф прибули на Маркізькі острови, на всьому архіпелазі був лише  один вісник. Через вісім років, коли Філіп, як і Патрік, залишив країну, отримавши призначення в Камерун, тут вже було 36 вісників, тобто 1 вісник на 210 мешканців. На кожному з трьох головних островів — Хіва-Оа, Нукухіва та Уа-Поу — було по збору.

Прибуття останніх місіонерів

У листопаді 1990 року із Франції прибули останні місіонери — Серж і Марі-Луїз Ґолен. Їх також призначили на Маркізькі острови, і вони дуже зміцнили збори. Подружжя Ґоленів вивчило місцеву мову, і особливо вражає те, що вони відвідали кожну сім’ю на шести заселених островах!

Подружжя Ґоленів постійно проживало на Хіва-Оа, де Серж був єдиним старійшиною. Звідтіля вони регулярно виїжджали на різні острови, в тому числі їздили на два острови, де не було жодного вісника. Коли Серж вперше відвідав Фату-Хіва, його вразило те, що католицький і протестантський диякони співпрацювали з ним. Наприкінці своєї релігійної служби, вони зробили оголошення, запрошуючи людей на півгодинну публічну промову, яку мав виголосити Серж у місцевій школі. Більше того, протестантський  диякон прийшов сам і перекладав промову Сержа на місцеву мову, якою він на той час володів значно ліпше.

Щоб допомогти присутнім знайти різні біблійні вірші у їхніх Бібліях, Серж писав їх на шкільній дошці. Він також молився, і всі чітко казали: «Амінь». Наступного дня подружжя Ґоленів залишило літературу кожній сім’ї на Фату-Хіва. З того часу їх завжди сердечно приймали на цьому острові, на якому мешкало до 600 жителів.

Біблійна правда проникає у в’язниці

Як і в багатьох інших країнах, чимало мешканців Французької Полінезії пізнало біблійну правду у в’язниці. Візьмімо, наприклад, Александра Тетіарагі, який ще в юнацькому віці почав вести злочинне життя і провів сім років в ув’язненні. Принаймні шість разів він тікав, і його прозвали «Метеликом» на честь головного героя популярного роману про в’язня-втікача.

Переховуючись на Раїатеа, Александр знайшов Біблію і книжку «Речі, в яких Богові неможливо говорити неправду». Він прочитав Біблію від початку до кінця, а книжку перечитав декілька разів. Александр був упевнений, що знайшов правду, і його почало мучити сумління. Що він зробив?

Хоча Александр ніколи не зустрічав Свідків Єгови, які видали цю книжку, він сам здався поліції, і його відправили назад до таїтянської в’язниці. Там працював наглядачем Колсон Дін. Невдовзі після свого прибуття до в’язниці Александр випадково почув, як Колсон проповідував своєму колезі, і відразу впізнав вчення Свідків. Тому він сам підійшов до Колсона і сказав, що бажає більше дізнатися про правду.

Начальник в’язниці дозволив брату Діну вивчати Біблію в камері Александра. Незабаром декілька в’язнів  також захотіли, щоб з ними проводили вивчення. Начальник дав на це згоду, і Колсон займався з ними під час обідньої перерви. Пізніше брати вирішили, що ліпше буде двом іншим старійшинам проводити це вивчення. Протягом декількох років від 30 до 50 в’язнів слухали щотижневі біблійні промови, після яких проводилось особисте вивчення зі всіма бажаючими.

Тим часом Александр зробив швидкий поступ, який зауважили працівники в’язниці. Тому вони дали спеціальний дозвіл цьому колишньому втікачеві — під наглядом брата Діна він міг відвідати перший у своєму житті обласний конгрес. Там Александр охрестився. Згодом його звільнили, і він продовжує служити Єгові.

Міжнародні конгреси на Таїті

У 1969 році на Таїті відбувся перший міжнародний конгрес. Тоді на островах було лише 124 вісники. Тож можна уявити, як вони радісно зустрічали 210 делегатів з 16 країн, включаючи Фредеріка Ф. Франца, першого  серед членів Керівного органу, котрі відвідали Таїті. Цей конгрес, на якому найбільша кількість присутніх становила 610 чоловік, дуже сильно заохотив братів до проповідницької праці і посприяв 15 відсотковому зросту вісників у наступному році. Потім, у 1978 році, на Таїті провели міжнародний конгрес «Переможна віра». Цього разу кількість присутніх досягла 985!

Переклад на таїтянську мову

Коли кількість вісників зросла, почалася активна праця у філіалі, особливо праця перекладу біблійної літератури на таїтянську мову, основну полінезійську мову. Навіть ще до заснування філіалу декілька літніх вісників, які добре знали таїтянську мову, час від часу перекладали декотрі публікації, зазвичай з французької мови. Так, починаючи з 1963 року, вони стали перекладати «Наше служіння Царству». Потім, у 1971 році, вони закінчили переклад книжки «Правда, яка веде до вічного життя».

 Заснування таїтянського філіалу у 1975 році дало подальший поштовх перекладацькій праці. Багато нових перекладачів знали англійську мову, яку вивчали у школі. Отже тепер вони могли перекладати безпосередньо з англійського оригіналу, а не з французького перекладу. З 1976 року у філіалі почали перекладати «Вартову башту» на таїтянську мову, і цей журнал виходив як півмісячне видання. Якийсь час вони перекладали «Пробудись!». Теж було перекладено «Усе Писання Богом надхнене, і корисне», «Обговорення на основі Писань» і весь пісенник. Дійсно, жодна інша група людей не видала стільки літератури таїтянською мовою, як Свідки Єгови!

Але за останні 30 років таїтянську та інші полінезійські мови поступово витіснила французька. Одна з причин цього полягає в тому, що французька мова — мова з великим словниковим складом — вживається як засобами  масової інформації, так і закладами системи освіти — від школи й до університету.

Однак багато полінезійців вважають таїтянську мову частиною своєї культури, тому брати і сестри часто свідчать тією мовою. На території філіалу діє 26 зборів, серед яких 5 таїтянських зборів, а це майже 20 відсотків вісників. Тож, усе ще існує велика потреба в літературі тією мовою.

Початок програми інтенсивного будівництва

Маленька кімната, суміжна із Залом Царства у Папеете, служила філіалом впродовж 1975—1983 років, аж поки був збудований новий філіал у містечку Паіа, приблизно за 25 кілометрів від Папеете. Новий комплекс Бетелю, який побудували місцеві брати, мав чотири житлові кімнати для членів родини Бетелю, три кабінети, місце для складу літератури і Зал Царства. П’ятнадцятого квітня 1983 року член Керівного органу Ллойд Беррі в присутності 700 чоловік присвятив нові приміщення Єгові.

 Але незабаром і цей філіал став занадто малим. Тому Керівний орган затвердив будівництво більшого комплексу, в тому числі Залу конгресів, у Тоуахоуту, майже в сільській місцевості біля перешийка, що з’єднує дві частини острова. Його збудувала група братів з Австралії, Канади, Нової Зеландії, США і Франції. Звичайно, велику допомогу у будівництві надали місцеві брати. Член Керівного органу Мілтон Дж. Геншель присвятив Єгові новий комплекс 11 грудня 1993 року.

Приблизно в той же час почалася програма інтенсивного будівництва Залів Царства. Під наглядом місцевого Регіонального будівельного комітету менш ніж за десять років брати побудували 16 нових залів. Внаслідок цього на сьогодні більшість зборів має свої Зали Царства.

Зміни у філіалі та подальше навчання

До 1995 року протягом майже 20 років Ален Жаме був координатором Комітету філіалу, але через сімейні обов’язки він вже не міг виконувати цю працю. Проте він залишився членом Комітету філіалу і час від часу служить обласним наглядачем. Отже у вересні 1995 року Керівний орган призначив членів французької родини Бетелю Жерара і Домінік Бальза служити на Таїті. Жерар став координатором Комітету філіалу.

Третім членом Комітету філіалу є Люк Ґранже. Він разом зі своєю дружиною Ребеккою переїхав на Таїті в 1991 році, щоб служити там, де була більша потреба. Короткий час вони служили спеціальними піонерами, а потім впродовж чотирьох років займалися районною та обласною працею. У 1995 році їх призначили служити у філіалі.

У травні 1997 року таїтянський філіал провів навчання першого класу Школи удосконалення служіння. Багато з тих 20 студентів отримали привілеї спеціального служіння. Наприклад, Фелікс Темаріі є одним з двох  районних наглядачів на цих островах. Жерар Бальза говорить: «Ми молимося про те, щоб чимраз більше братів стали кваліфікованими і придатними для навчання у другому класі школи. Безсумнівно, все ще існує велика потреба у вісниках на багатьох островах, на декотрих з них навіть і сьогодні немає жодного вісника. На інших островах потрібні кваліфіковані брати, щоб дбати про обов’язки у зборі. А мешканці 58 островів, які становлять майже 7 відсотків населення, рідко чують добру новину. У деяких випадках цю потребу можна задовольнити завдяки духовно зрілим подружнім парам, які вийшли на пенсію і мають французьке громадянство. Якщо такі особи хотіли б нам допомогти — навіть упродовж двох років — філіал із радістю отримає від них листи».

Труднощі в дуже мінливому суспільстві

На Таїті особливо відчувається економічний ріст і швидка секуляризація та урбанізація суспільства. Це одна з причин переселення мешканців з інших островів на Таїті. Матеріальне благополуччя породило матеріалізм, ненаситне споживацтво та безустанні пошуки задоволень.

На жаль, декотрі служителі Єгови стали жертвами цих підступних впливів. Особливо молодим людям важко віддавати перевагу духовним справам і залишатися морально непорочними. Проте благословення Єгови й далі є очевидними на території, де тепер на одного вісника доброї новини припадає 141 мешканець.

 Це служить доказом того, що багато людей у Французькій Полінезії більше цінують не природну красу країни, а значно прекрасніший рай — духовний рай, який панує виключно серед народу, що носить Боже ім’я (Ів. 6:44; Дії 15:14). Крім того, цей рай є передвісником буквального раю, який незабаром буде на всій землі і звільнить людство від болю, смутку і навіть смерті — саме від цього страждало кожне покоління людей, незалежно від їхнього місця проживання (Йова 14:1; Об’яв. 21:3, 4).

Давні полінезійці були дуже мужніми людьми, чудовими мореплавцями і щиро вірили в те, що земля — можливо, навіть ліпша земля — лежить десь там за горизонтом. Вони не розчарувалися. Подібно і сьогодні віддані поклонники Єгови — про декотрих з них згадувалося у цьому описі — намагаються здобути набагато ціннішу нагороду, яку Єгова поставив перед ними. Вони також не зазна́ють розчарування. Єгова ліпше за будь-яку зірку на небі безпомилково приведе всіх, хто довіряє йому, у земний Рай, який ось вже перед ними (Пс. 73:23, 24; Луки 23:43).

[Примітки]

 [Рамка на сторінці 72]

Загальний огляд Французької Полінезії

Територія. На неозорих океанських просторах, площею понад 5 мільйонів квадратних кілометрів, розкидано 130 островів, які мають загальну площу 4000 квадратних кілометрів і утворюють п’ять архіпелагів — острови Тубуаї (Острал), Гамб’є, Туамоту, Маркізькі острови і острови Товариства. Чотирнадцять островів Товариства є домом для 85 відсотків населення Французької Полінезії.

Населення. Більшість мешканців — полінезійці або напівполінезіці. І зовсім невелику частину становлять китайці, європейці та американці.

Мова. Основні мови — французька і таїтянська. В урядових та ділових колах офіційною мовою є французька.

Господарство. Основою економіки є сфера обслуговування, а також туристична індустрія. Частина мешканців Французької Полінезії працює у сільському господарстві, в обробній промисловості та вирощує перли. Перли становлять 80 відсотків експорту.

Продукти харчування. Більшість продуктів імпортують. А на островах вирощують банани, маніок, кокос, латук, папайю, ананаси, таро, помідори та кавуни. До раціону остров’ян входить риба, устриці, креветки, м’ясо великої рогатої худоби, кіз та свиней.

Клімат. У Французькій Полінезії панує вологий тропічний клімат, але кожен архіпелаг має свої особливості. Літній дощовий сезон триває з листопада до квітня. Кількість опадів у центральній частині Таїті за рік може сягнути понад 9 метрів.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 74]

Високі острови, низькі острови та моту

Острови Французької Полінезії мають вулканічне походження і поділяються на дві основні групи: високі та низькі. Високі острови — гористі, з нерівним рельєфом, іноді вони виступають над рівнем моря до кількох тисяч метрів. Типовим прикладом таких островів є Таїті.

Усі високі острови, крім Маркізьких, оточені захисним муром коралових рифів. На багатьох рифах, приміром навколо острова Бора-Бора, можна побачити невеличкі, вкриті рослинністю острівці, які називають моту. Такі острівці є улюбленими місцями відпочинку.

Низькі острови — це коралові атоли, що здіймаються над рівнем моря лише приблизно на один метр. Часто рифи утворюють лагуну з чистими як кришталь водами. До низьких островів належать острови Туамоту. Декотрі з лагун просто велетенські. Наприклад, лагуна острова Рангіроа має 70 кілометрів завдовжки і в найширшому місці сягає 20 кілометрів.

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 77]

Церковний диякон стає вісником Царства

Мануарі Тефаатау

Рік народження: 1913

Рік хрещення: 1959

Факти з біографії: був дияконом протестантської церкви; пізнав правду від перших дослідників Біблії на острові Макатеа.

Після того як у 1956 році на Макатеа прибули Свідки Жан-Марі та Жанн Фелікс, правдою зацікавились Мауї Піїраї та Жерман Амару. Вони почали свідчити мені, і невдовзі я став ділитися біблійною правдою з іншими парафіянами. Це викликало чималий переполох у церкві, і пастор навіть заборонив мені спілкуватися зі Свідками Єгови.

Тоді я без вагань покинув церкву і почав відвідувати зібрання, які проводились у домі Феліксів. Декілька інших парафіян також стали вивчати Біблію і приходити на зібрання. Я дуже радий, що міг належати до першої невеличкої групи дослідників Біблії у Французькій Полінезії.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 83, 84]

Єгова підніс мій дух

Леонард (Лен) Гелберґ

Рік народження: 1930

Рік хрещення: 1951

Факти з біографії: ще будучи неодруженим, отримав своє перше призначення як районний наглядач і розпочав працю проповідування на Таїті. Нині разом з дружиною Рітою живе в Австралії.

У 1955 році, коли австралійський філіал призначив мене районним наглядачем у південну частину Тихого океану, на тій безкраїй території було лише шість віддалених груп і два збори — один на Фіджі, а другий на Самоа. На Таїті не було жодного вісника.

Свій перший візит на цей острів я спланував на грудень 1956 року. Відпливши з Фіджі на океанському лайнері «Південний хрест», я через шість днів прибув до Таїті і знайшов житло в пансіоні, з якого відкривався мальовничий краєвид на гавань у Папеете. Наступного ранку, коли я одягався, щоб іти в служіння, то побачив, як всього за кількасот метрів від мого помешкання проплив «Південний хрест». Я був за три тисячі кілометрів від братів і тепер залишився сам у чужій країні серед людей, які розмовляли французькою — чужою для мене мовою. Єдине, що я мав, це адресу передплатника «Пробудись!».

Раптом мене охопило таке почуття самотності і пригнічення, що я почав ридати. Не в стані стриматись, я сказав собі: «Можна вважати, що цей день втрачено. Повертайся в ліжко, а завтра зранку візьмешся за працю». Того вечора я палко молився, а наступного ранку прокинувся в доброму настрої. Після обіду я знайшов передплатника «Пробудись!» — це була жінка з Алжиру. Подібно до Лідії, про яку згадано в книзі Дії, вона та її 34-річний син зустріли мене надзвичайно гостинно і наполягли, щоб я у них зупинився (Дії 16:15). Від моєї самотності не стало й сліду! Я подякував Єгові, оскільки був упевнений, що він побачив мої сльози і вислухав щирі благання.

Сьогодні, озираючись в минуле, я усвідомлюю, наскільки люблячим Батьком є Єгова! І справді, коли ми віддаємо себе в його розпорядження, він допоможе нам у будь-яких слабкостях.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінці 87]

Перші піонери

Алексі Тіноруа почав відвідувати зібрання, організовані Леном Гелберґом ще при кінці 1950-х років. Алексі розповів: «Якось я мав нагоду послухати біблійну дискусію між братом Гелберґом та кількома протестантськими дияконами. Їхня розмова повністю переконала мене в тому, що правда у Свідків Єгови. Тож я почав вивчати Біблію і 1960 року охрестився. Потім я провів дев’ять чудових років у піонерському служінні. В 1965 році мені випала чудова можливість проповідувати на території, де ще не бували Свідки,— на острові Уаїн, що на архіпелазі Товариства. Я безмежно вдячний Єгові за привілей допомогти 80 особам набути точного знання біблійної правди». Алексі вірно служив Єгові аж до своєї смерті в травні 2002 року.

Гелен Мапу розпочала піонерське служіння на Таїті у 1963 році, невдовзі після того як пізнала правду. Чоловік Гелен не був Свідком, але охоче її підтримував. Оскільки у зв’язку з роботою він постійно плавав з Таїті на Раїатеа, то погодився, щоб Гелен прийняла запрошення служити спеціальним піонером на Раїатеа. Вона стала першою, хто проповідував добру новину на тому острові. Згодом Гелен повернулася на Таїті, а зокрема на невеликий півострів, який називають Таїті-Іті. Разом з сестрою Мереані Тефаароа вони були єдиними Свідками на Таїті-Іті. Гелен пригадує: «Мешканці півострова виявляли неабиякий інтерес до правди, і за короткий час ми почали багато біблійних вивчень».

Єгова поблагословив цих вірних сестер, і на тій території, в районі Ваїрао, невдовзі утворився збір.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 101]

«Вибирай: або я, або Єгова»

Івет Жіло

Рік народження: 1932

Рік хрещення: 1968

Факти з біографії: найдовше служить сталим піонером з усіх піонерів у Французькій Полінезії.

Коли я сказала своєму чоловікові, що хочу стати Свідком Єгови, він поставив мені ультиматум: «Вибирай: або я, або Єгова». Я намагалась пояснити йому свою позицію, але безуспішно. Він покинув мене з трьома дітьми. Але через багато років він повернувся.

Тим часом мені вдавалося дбати про свою сім’ю і служити сталим піонером. Я виконувала світську роботу рано-вранці, а потім проводила зустріч для польового служіння. У кінці 1960-х років на островах було лише коло сотні вісників і тому братів бракувало.

Я дякую Єгові за те, що він дав мені привілей допомогти майже 50 особам присвятити своє життя Богові, в тому числі Річарду Вонґ Фу, який з 1991 року служить членом таїтянської родини Бетелю. Мені дуже приємно сказати, що двоє моїх синів служать старійшинами у зборах.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 105]

Похорони останньої принцеси

Мішель Жела, старійшина в Папеете, мав незвичайний випадок, пов’язаний з останнім членом королівської родини на Таїті, принцесою Такау Помаре, яка померла в 1976 році у віці 89 років. Вона була прямим нащадком династії Помаре, що певний час правила на Таїті і на декількох сусідніх островах. Прийомна дочка цієї принцеси була Свідком Єгови, і вона попросила Мішеля виголосити похоронну промову, хоча принцеса й не була Свідком.

Мішель погодився, вважаючи, що це дасть чудову нагоду розказати про надію на воскресіння багатьом людям, в тому числі політичним та релігійним діячам і представникам засобів масової інформації. Наступного дня після похорону в місцевій газеті була надрукована фотографія брата Жела, який виголошував промову, стоячи перед труною. Серед присутніх були губернатор, президент Полінезії, інші посадові особи і католицький архієпископ, вбраний у білу рясу.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 109, 110]

Один релігійний керівник позичив нам свій моторолер, інший — спалив наші книжки

Жак Інодı́

Рік народження: 1944

Рік хрещення: 1965

Факти з біографії: разом зі своєю дружиною Полетт служив спеціальним піонером у Франції і виконував роз’їзну працю на островах Тихого океану.

У 1969 році ми з Полетт попрощалися з нашим рідними і друзями у Франції і попливли на Таїті, до місця свого нового призначення. Ніби для того щоб ця подорож нам ліпше запам’яталася, посеред Тихого океану на нашому кораблі сталася пожежа, і ми дрейфували чотири дні! Коли ми прибули на Таїті, мене призначили служити районним наглядачем.

До нашого району належала Нова Каледонія, Вануату і Французька Полінезія. У той час у Французькій Полінезії був один збір і дві віддалені групи. У 1971 році наш район зменшився: у ньому залишилась тільки Французька Полінезія. Завдяки цьому ми змогли відвідати чимало віддалених островів. На декотрих з них ніколи раніше не проповідувалась звістка про Царство. Ми з Полетт також провели дев’ять місяців на острові Уаїн і трохи часу на острівці Мопіті. На Уаїні нам вдалося розпочати 44 біблійних вивчення.

Ми харчувались рибою, яку я ловив здебільшого підводною рушницею. Жили скромно, але ніколи не голодували; наші матеріальні потреби завжди задовольнялися. Під час проповідування на острові Тубуаї ми були приємно здивовані, коли один пастор позичив нам свого моторолера. Можливо, він пожалів нас, тому що ми не мали транспорту.

У 1974 році ми відвідали чотири з Маркізьких островів — Хіва-Оа, Нукухіва, Уа-Хука та Уа-Поу. Філіал попросив нас відвідати сестру Каліну Том Сінґ В’єн, яка у 1973 році переїхала на острів Уа-Поу і працювала там медсестрою. Вона прожила на острові 13 місяців і стала першим вісником Царства, який подав звіт про проповідницьке служіння на Маркізьких островах.

На відміну від доброзичливого пастора на Тубуаї священик на Уа-Поу чинив опір нашій праці. Він таємно їздив за нами по всій території і вимагав від парафіян віддати йому всю літературу, яку ми залишили їм. Потім він спалив її перед домом Каліни. Його вчинок шокував не тільки нас, але й багатьох католиків!

Незважаючи на такий опір, на Маркізьких островах успішно виконувалася праця проповідування, і ми вважаємо за честь, що внесли в неї свою часточку. У Полетт погіршилося здоров’я, і нам довелося залишити повночасне служіння. Проте ми вирішили служити йому з усіх сил.

 [Рамка на сторінці 113]

Перші відвідини острова

Уяви собі, що ти вперше прибуваєш на віддалений острів чи атол. Ти збираєшся провести тут тиждень або два, проповідуючи людям. Але ти єдиний Свідок на цьому острові, і тут немає ні житла для приїжджих, ні громадського транспорту. Що ти будеш робити? Де житимеш? Марк Монте і Жак Інодı́, які служили піонерами і районними наглядачами, багато разів опинялися саме в такій ситуації.

Марк говорить: «Я починав свідчити, як тільки сходив з борту літака чи човна, і в той же час розпитував про житло. Неодруженому чоловікові не завжди було легко знайти житло, але завжди знаходились люди, які пускали мене до себе жити і навіть годували. Під час наступних відвідин знаходити житло ставало значно легше, оскільки люди вже знали мене. Було також легше це робити і після того, як я одружився. Людям простіше мати справу з подружжям».

Жак розповідає, що він робив у такій ситуації: «Я часто приходив до мера і запитував його, чи знає він, хто міг би здати мені житло на потрібний термін. Як правило, він давав добру пораду. На багатьох островах люди поважають тих, кого вони вважають Божими людьми, і стараються їм допомагати. Тому здебільшого мені давали житло безплатно».

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 117, 118]

Проповідницьке служіння — наша найбільша насолода

Ален Жаме

Рік народження: 1946

Рік хрещення: 1969

Факти з біографії: разом зі своєю дружиною Марі-Енн брав участь у різних видах повночасного служіння у Франції та Французькій Полінезії.

Коли мені було 13 років, батьки переїхали з Франції на Таїті. Закінчивши школу, я повернувся до Франції, щоб вивчати медицину. Там я зустрів Марі-Енн, студентку біологічного факультету з Таїті, з якою одружився. У 1968 році до нас прийшли Свідки Єгови, і ми прийняли правду.

Звичайно, ми поділилися новознайденою надією зі своїми батьками, але безуспішно. Ми також написали відповідним церквам, до яких колись належали, і попросили їх викреслити наші імена зі списків церкви. Парафіяни церкви, в якій була Марі-Енн, пішли ще далі і прилюдно відлучили її від церкви. Пастор навіть запросив її батьків на цю подію.

Ми охрестилися у 1969 році і розпочали піонерське служіння. Коли я був на Маркізьких островах (Франція), мене призвали на військову службу, і я пробув два місяці у в’язниці за дотримання нейтралітету. Після мого звільнення нас з Марі-Енн призначили служити спеціальними піонерами на Маркізьких островах, а пізніше в місті Бордо. Потім, у 1973 році, наші постарілі батьки попросили нас повернутися на Таїті, і ми рік працювали вчителями у початковій школі.

Пізніше наглядач філіалу на Фіджі запитав нас, чи ми маємо мету продовжити повночасне служіння, оскільки була потреба в районному наглядачеві у Французькій Полінезії та Новій Каледонії. Здоров’я наших батьків поліпшилося, і ми прийняли це запрошення, розпочавши районну працю в серпні 1974 року. У 1975 році брат Н. Г. Норр відвідав нашу країну і мене запросили служити першим наглядачем філіалу на Таїті.

У 1986 році народився наш син Рома, і моя дружина припинила повночасне служінні. Сьогодні Рома є нашим духовним братом, і це приносить велику радість. Згадуючи минуле, ми дуже вдячні за численні привілеї. Але, як і раніше, проповідницьке служіння приносить нам найбільшу насолоду.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 123—125]

Єгова дбає про своїх овець

Мішель Бюстамант

Рік народження: 1966

Рік хрещення: 1987

Факти з біографії: служить зі своєю дружиною Сандрою в одному з двох районів у Французькій Полінезії.

До нашого району належить п’ять архіпелагів Французької Полінезії, які площею дорівнюють Європі. На декотрих віддалених островах проживає лише один-два вісники. Але, незважаючи на їхню ізольованість, ми все-таки відвідуємо їх. Наприклад, Розіта живе на Такапото, що входить до групи островів Туамоту. Щотижня ця вірна сестра готується до всіх зібрань, а її чоловік, який не є в правді, часто робить це разом з нею. Кожної неділі, навіть коли більшість людей іде плавати або ловити рибу в лагуні, Розіта вдягається у святковий одяг і вивчає статтю з «Вартової башти» на той тиждень. Вона також сумлінно звітує про свою проповідницьку працю. Вона передає свій звіт по телефону і нерідко є першою, від кого філіал отримує звіт про служіння! За це її слід особливо похвалити, оскільки до найближчого телефону їй треба пливти човном 45 хвилин.

Приліт літака — це завжди велика подія. Тому, коли ми прилітаємо до нашої сестри, майже всі  мешканці, які живуть поруч з аеропортом, приходять подивитися на пасажирів. Якось одна жінка запитала Розіту: «Хто до тебе приїхав?» Вона відповіла: «Мої духовні брат і сестра. Вони прилетіли сюди лише заради того, щоб мене підбадьорити». Ми проводимо з Розітою три дні, ходимо з нею проповідувати і духовно підбадьорюємо її. Часто ми лягаємо спати не раніше півночі, бо вона прагне розмовляти з нами на духовні теми.

На іншому острові один адвентист побачив, що ми відвідуємо його сусіда, який є Свідком. Пізніше він довірливо сказав нашому брату: «Я живу тут вже сім років, але ніхто з моєї церкви ніколи не приїжджав, щоб підбадьорити мене». На острові цей чоловік неофіційно служить пастором маленької групи адвентистів.

На Раівавае, що з групи островів Тубуаї, є лише два вісники — Даніель і Доріс. Коли зрештою ми знайшли їх (а вони жили в дуже віддаленому місці), то запитали, чи можна було б нам у їхньому домі організувати зібрання після обіду. Вони з радістю погодилися, і ми всі пішли запрошувати людей. Прийшовши на зібрання, ми побачили сімох робітників плантації, які вже закінчили свою денну працю і чекали нас на дорозі біля дому. У декотрих з них плечі були прикриті мішками.

Ми сказали: «Не турбуйтеся, як ви виглядаєте. Ідіть у тому, в чому є». І вони пішли, але сіли на  підлозі, хоча ми мали, на чому їх посадити. Їм сподобалося зібрання, і пізніше вони ставили нам багато запитань. Звичайно, цей післяобідній час був найбільш підбадьорливим для нашого брата і сестри, і цим було досягнуто головної мети нашого візиту.

Інколи важко відвідувати вісників у віддалених місцях, тому що на їхньому острові немає аеропорту. Одного разу після приземлення літака ми дві години пливли на човні по океану, щоб дістатись до острова, де жило двоє вісників. Їхали ми на відкритому катері завдовжки з 4 метри. Тому ми розпитували човняра, аби впевнитися, чи його човен може виходити у відкрите море і чи є на човні запасний двигун. Якби відмовив двигун, було б, м’яко кажучи, неприємно опинитись посеред Тихого океану.

Коли ми прибули на місце, то були зовсім мокрими від бризок, а від ударів хвиль по човну в нас боліли спини. Зворотна дорога була не ліпшою. Сандра говорить: «Коли після обіду ми прибули до головного острова, я сіла на велосипед і поїхала на проповідування. Але я почувалась настільки слабкою і розбитою після подорожі човном, що мені було важко їхати по дорозі, посипаній потовченими коралами, і невдовзі я впала з велосипеда!»

З цього опису можна зрозуміти, чому кожного разу, коли відвідуємо наших братів і сестер на віддалених островах, ми віддзеркалюємо глибоку любов, яку виявляють до них Єгова та його організація. Безумовно, ми тішимось, що належимо до такої особливої духовної родини (Ів. 13:35).

[Вставка]

«Вони прилетіли сюди лише заради того, щоб мене підбадьорити».

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 80, 81]

ФРАНЦУЗЬКА ПОЛІНЕЗІЯ. ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1835 р. Перекладено Біблію на таїтянську мову.

1930-ті рр. Сідні Шеферд та Френк Девар відвідують Таїті і, ймовірно, ще кілька островів.

1940

1956 р. Проповідницька праця розгортається на Макатеа і Таїті.

1958 р. У Французькій Полінезії проводяться два перші хрещення.

1959 р. У Папеете утворюється перший у Французькій Полінезії збір.

1960

1960 р. Зареєстровано Товариство Свідків Єгови.

1962 р. У Папеете споруджують перший на островах Зал Царства.

 1969 р. На Таїті відбувається перший міжнародний конгрес.

1975 р. На Таїті засновано філіал.

1976 р. Таїтянською мовою починає перекладатись журнал «Вартова башта».

1980

1983 р. Присвячено перший дім Бетелю.

1989 р. Досягнуто найвищої кількості вісників — 1000 осіб.

1993 р. Присвячено новий дім Бетелю і прилеглий до нього Зал конгресів.

1997 р. Проводиться перший клас Школи удосконалення служіння.

2000

2004 р. У Французькій Полінезії служить 1746 вісників.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

2000

1000

1940 1960 1980 2000

 [Карта на сторінці 73]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ФРАНЦУЗЬКА ПОЛІНЕЗІЯ

ФРАНЦУЗЬКА ПОЛІНЕЗІЯ

МАРКІЗЬКІ ОСТРОВИ

Нукухіва

Уа-Поу

Уа-Хука

Хіва-Оа

Фату-Хіва

АРХІПЕЛАГ ТУАМОТУ

Маніхі

Ае

Рангіроа

Такароа

Такапото

Макатеа

Анаа

Ао

ОСТРОВИ ТОВАРИСТВА

Маупіті

Тахаа

Раїатеа

Бора-Бора

Уаїн

Муреа

Таїті

ОСТРОВИ ТУБУАЇ (ОСТРАЛ)

Руруту

Ріматара

Тубуаї

Раівавае

ОСТРОВИ ГАМБ’Є

МУРЕА

ТАЇТІ

ПАПЕЕТЕ

Пунаауїа

Паіа

Тоаоту

Ваїрао

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 66]

[Ілюстрація на сторінці 70]

Жанн та Жан-Марі Фелікс були серед перших вісників, котрі давали ґрунтовне свідчення у Французькій Полінезії.

[Ілюстрації на сторінці 71]

Мауї Піїраї — перший полінезієць на островах, який присвятив своє життя Єгові і був охрещений Жаном-Марі Феліксом у 1958 році.

[Ілюстрації на сторінці 79]

Клайд та Енн Нілл (унизу) приєдналися до Аньєс Шенк (праворуч), щоб допомогти у праці проповідування на Таїті.

[Ілюстрація на сторінці 85]

Джон та Еллен Хаблер розпочали районне служіння у 1960 році.

[Ілюстрація на сторінці 86]

У 1962 році збір у Папеете побудував свій перший Зал Царства — просту конструкцію без стін і з дахом з панданового листя.

[Ілюстрація на сторінці 89]

Номер журналу «Ла Сентінелль» за 15 квітня 1965 року зі статтями з «Вартової башти».

[Ілюстрація на сторінці 92]

Щоб робити духовний поступ, Таїна Ратаро навчився читати і писати таїтянською мовою.

[Ілюстрація на сторінці 92]

Елізабет Аве (сидить) зі своєю внучкою Діаною Тауту.

[Ілюстрація на сторінці 95]

Анна та Антоніо Ланца.

[Ілюстрація на сторінці 96]

Ваіеретіаі та Марі-Медлен Мара.

[Ілюстрація на сторінці 97]

Ато Лакур.

[Ілюстрація на сторінці 98]

Рудольф Хаамарураі.

[Ілюстрація на сторінці 99]

Вахінерії та Едмон Раї (ліворуч) з Таароа і Катрін Терії (праворуч).

[Ілюстрація на сторінці 100]

Огюст і Стелла Теманаха.

[Ілюстрації на сторінці 102]

Крістіане і Жан-Поль Лассаль (зліва) та Ліна і Колсон Дін (справа).

[Ілюстрація на сторінці 103]

Роже Саж (зліва) перекладає на таїтянську мову промову Франсіса Сікарі на обласному конгресі у 1970-х роках.

[Ілюстрація на сторінці 107]

Айлін і Ален Рафаеллі.

[Ілюстрація на сторінці 108]

Морі і Мелані Мерс’є.

[Ілюстрація на сторінці 120]

Марі-Луїз і Серж Ґолен служать місіонерами на Маркізьких островах.

[Ілюстрація на сторінці 122]

Александр Тетіарагі разом з дружиною Ельмою та двома найменшими дочками, Равою (зліва) та Рівою.

[Ілюстрація на сторінці 126]

Таїтянська перекладацька група.

[Ілюстрація на сторінці 127]

Міжнародний конгрес «Мир на землі» був першим міжнародним конгресом, який відбувся на Таїті, 1969 рік.

[Ілюстрація на сторінці 128]

Останній з побудованих Залів Царства на острові Бора-Бора у Французькій Полінезії.

[Ілюстрація на сторінці 130]

Крістін і Фелікс Темарії.

[Ілюстрація на сторінці 131]

Комітет філіалу, зліва направо: Ален Жаме, Жерар Бальза і Люк Ґранже.

 [Ілюстрації на сторінках 132, 133]

 1) Будівлі філіалу на Таїті.

2) Жерар Бальза оголошує про випуск таїтянською мовою книжки «Наблизьтесь до Єгови», липень 2002 року.

3) Родина Бетелю на Таїті.