Румунія

Біблія передрекла, що в останні дні переслідування правдивих християн досягне свого апогею (Бут. 3:15; Об’яв. 12:13, 17). У Румунії переслідування було особливо жорстоким. Проте, як покаже ця розповідь, Свідки Єгови в Румунії не дали згаснути полум’ю правди, яке так яскраво палає в серцях Божих служителів (Єрем. 20:9). Натомість, вони рекомендували себе ‘як Божі служителі: коли витривало зносили багато випробувань, коли зазнавали лиха, нужди, труднощів, коли їх били, коли кидали до в’язниць’ (2 Кор. 6:4, 5). Тож нехай приклад їхньої непорочності зміцнить усіх, хто бажає ходити з Богом у цей складний час.

Тисяча дев’ятсот чотирнадцятий рік позначив початок найбурхливішої доби людської історії. Для багатьох європейських країн настала ера жорстоких диктаторів, радикальних політичних ідеологій та жахливого кровопролиття. Румунія опинилася в самому вирі подій, а її народ зносив великі страждання. Це особливо стосувалось людей, які, слухаючись наказу Ісуса, були рішуче налаштовані віддавати «Боже — Богові» і жодним чином не бажали звеличувати будь-яку політичну силу (Матв. 22:21).

До 1945 року напади на поклонників Єгови очолювало православне і католицьке духівництво. Ворожі заклики лунали у церковних проповідях. Члени духівництва змовлялися з політиками та поліцією, підбурюючи  їх проти Божих слуг. Потім піднялась інша хвиля переслідування, яке розпочали комуністи. Вони майже сорок років брутально і систематично переслідували Свідків.

Як же добра новина поширювалась у таких несприятливих умовах? Це було можливе завдяки тому, що Ісус виконав свої слова: «Я буду з вами всі дні, аж до закінчення цієї системи» (Матвія 28:20). Повернімось назад у минуле — в часи, коли сто років тому зерна Царства вперше впали на ґрунт, відомий нині як Східна Європа.

Румуни повертаються до рідного краю

У 1891 році Дослідник Біблії Чарлз Тейз Рассел під час проповідницької подорожі побував у деяких частинах Східної Європи. Проте результати поїздки його дещо розчарували. Він писав: «Ми побачили, що люди... не були ані відкриті, ані готові для сприйняття правди». У Румунії така ситуація незабаром змінилась. По суті, брат Рассел, хоч і непрямо, посприяв тому, щоб там розпочалась праця свідчення. Яким чином?

Наприкінці XIX століття через соціальні та економічні проблеми в Румунії багато людей були змушені шукати роботу в інших країнах, у тому числі в Сполучених Штатах Америки. Для декого переїзд приніс не лише матеріальний здобуток, але й духовний: ці люди набули точне знання біблійної правди. Так сталось з Каролем Сабо і Йожефом Кіссом — двома духовно спраглими чоловіками, які часто відвідували біблійні лекції брата Рассела.

Побачивши, що ці чоловіки щиро цікавляться Біблією, брат Рассел вирішив з ними поговорити. Під час розмови він спитав, чи не хотіли б вони повернутись до Румунії, щоб поділитися звісткою про Царство зі своїми родичами і друзями. Чоловіки погодились і 1911 року відправились у Румунію. Вони оселились у трансільванському місті Тиргу-Муреш.

 Ще в дорозі брат Сабо молився, щоб хтось з його родини прийняв правду. Повернувшись додому, він діяв згідно зі своєю молитвою і почав проповідувати своїм рідним. Серед них була і його племінниця Жужанна Еньєді, католичка. Брат Сабо зупинився в неї. Чоловік Жужанни був садівником, тож вона торгувала на базарі квітами.

Кожного ранку, перш ніж іти на роботу, Жужанна відвідувала месу, а щовечора, коли всі вже лягали спати, вона виходила в сад помолитись. Бачивши все це, Кароль якось увечері підійшов до неї, торкнувся її плеча і промовив: «Жужанно, в тебе щире серце. Ти пізнаєш правду». Так і сталося: ця добра жінка всім серцем прийняла звістку про Царство. В Тиргу-Муреші вона була першою людиною, яка присвятила себе Єгові. Жужанна вірно служила Богу ціле своє життя і померла у віці 87 років.

Брат Сабо проповідував також Шандору Йожі, молодому хлопцю, який працював у родини Еньєді. Шандор відвідував усі зібрання, які проводили брати Сабо та Кісс, і дуже швидко вчився. Невдовзі цей 18-річний юнак почав проповідувати і виголошувати гарні біблійні промови в рідному селі Серецень, що у повіті Муреш. З часом його «рекомендаційними листами» стали шість подружніх пар і 24 дитини: 13 дівчат і 11 хлопців (2 Кор. 3:1, 2).

 Почавши з Тиргу-Муреша, брати Кісс і Сабо проповідували по всій Трансільванії. Коли вони приїхали в село Думбрава, що за 30 кілометрів від Клуж-Напоки, то зустріли одного баптиста на ім’я Васіле Костя. Цей невеликий на зріст чоловік мав рішучий характер. Він ревно взявся за вивчення Біблії. Його дуже цікавило питання про Тисячолітнє царювання Христа, отже він уважно слухав, як Йожеф і Кароль роз’яснювали йому Писання. Після хрещення Васіле, який також володів угорською, давав у своєму повіті ґрунтовне свідчення як румунам, так і угорцям. Пізніше він почав служити колпортером (повночасним служителем) і був ним до самої смерті.

Брат Сабо приніс добру новину також у Сату-Маре — місто на північному заході Румунії. Там він проповідував богобоязливій жінці Парасківі Колмар, яка охоче прийняла правду. Парасківа прищепила любов до Єгови своїм дев’ятьом дітям. Сьогодні її сім’я налічує п’ять поколінь Свідків!

 Серед тих, хто познайомився з біблійною правдою в США і повернувся в Румунію перед Першою світовою війною, був ще один румун на ім’я Алекса Ромоча. Алекса повернувся в рідне село Бенесат, що в північно-західній частині Трансільванії. Незабаром там утворилась і почала проводити зустрічі маленька група Дослідників Біблії, як тоді називались Свідки Єгови. До групи належали племінники Алекси, Елек і Ґавріле Ромоча. Нині велика родина Алекси також налічує п’ять поколінь Свідків.

Жорстоке переслідування за християнський нейтралітет змусило Елека іммігрувати до США. Там у 1922 році він відвідав спеціальний конгрес Дослідників Біблії в Сідар-Пойнті (штат Огайо). Він навіть мав честь перекладати програму для слухачів румунськомовного сектора. Ґавріле залишився в Румунії і супроводжував братів Сабо й Кісса, які проповідували в Трансільванії і відвідували новосформовані збори та групи. Пізніше він служив у першому румунському філіалі.

Під час Першої світової війни румуна на ім’я Імануіл Кінца заарештували і відправили далеко від дому —  до військової в’язниці в Італії. Там він познайомився з Дослідниками Біблії, яких ув’язнили через те, що вони відмовилися брати в руки зброю. Імануел щиро прийняв біблійну звістку. Коли в 1919 році його звільнили, він повернувся додому в місто Бая-Маре (повіт Марамуреш). Там Імануіл ревно проповідував добру новину і посприяв заснуванню ще однієї групи Дослідників Біблії.

Завдяки запопадливості і духу саможертовності тих перших піонерів доброї новини, а також людей, які сприймали їхню звістку, число учнів зростало. У країні швидко з’являлися невеличкі групи Дослідників Біблії. У 1919 році — лише вісім років після того, як Кароль Сабо і Йожеф Кісс повернулись у Румунію,— понад 1700 вісників Царства разом з зацікавленими особами належали до 150 груп вивчення Біблії (так колись називалися збори). Брат Кісс служив піонером у Румунії до самої смерті у віці 86 років. Брат Сабо повернувся в США 1924 року, щоб наглядати за працею проповідування в угорськомовній території.

Духовна пожива

Друковане слово відігравало головну роль у поширенні звістки про Царство і допомагало втамовувати духовний голод. Щоб задовольнити потребу в духовній поживі, брати вдавались до послуг приватних друкарень. З 1914 року в одній з таких друкарень у Тиргу-Муреші, яка називалась «Оґлінда» (дзеркало), почали виготовляти угорською мовою 16-сторінкове щомісячне видання журналу «Вартова Башта і Вістник Присутности Христа», а також книжки і трактати.

Румунські видання почали друкувати в 1916 році. Серед них була брошурка «Намет тінями лучших жертв», 8-сторінкова збірка вибраних статей з «Вартової Башти»,  книжка «Щоденна небесна манна для одновірних» (нині «Щоденне досліджування Святого Письма») і пісенник «Гімни Тисячолітнього світання». З 1918 року в місті Детройт (штат Мічиган, США) румунською мовою почали друкувати і відправляли в Румунію журнал «Вартова Башта і Вістник Присутности Христа» та щомісячний трактат «Кафедра народів», який сміливо викривав фальшиву релігію.

Добра новина успішно поширювалась. Отже, щоб організувати та легалізувати працю проповідування, призначили брата румунського походження на ім’я Якоб Б. Шіма. Прибувши до Клуж-Напоки 1920 року, Шіма зустрівся з Каролем Сабо, а тоді і з Йожефом Кіссом. Головним завданням братів було знайти в Клуж-Напоці підхожий будинок для філіалу. Оскільки знайти таке місце було нелегко, брати обладнали тимчасовий офіс в помешканні одного брата. Таким чином у квітні 1920 року було засновано філіал, а також зареєстровано Біблійне і трактатне товариство «Вартова башта». Протягом певного часу румунський філіал наглядав також за працею проповідування в Албанії, Болгарії, Угорщині та колишній Югославії.

У ті часи революційні настрої, які панували на Балканах, почали ширитись і в Румунії. У країні зросла політична нестабільність, до того ж швидко поширювався антисемітизм, особливо в університетах. У багатьох містах студенти вчиняли заколоти. Внаслідок цього уряд заборонив публічні збори. І хоча колпортери не мали нічого спільного із заворушеннями, понад двадцять осіб було заарештовано. З братами поводились грубо, а їхню літературу конфісковували.

Попри це брати і далі наполегливо проповідували, і потреба в літературі зростала. Однак виготовляти літературу  в приватних друкарнях ставало дедалі дорожче, тому філіал шукав інші можливості. Саме тоді в Клуж-Напоці виставили на продаж друкарню, що на вулиці Реджіни Марії, 36. Брати вже послуговувались нею раніше. Отримавши дозвіл від всесвітнього центру, філіал купив цю нерухомість, яка ідеально підходила для потреб філіалу. Це були два будинки: чотирьох- та двоповерховий.

Реконструкція почалась у березні 1924 року. Добровольці приїжджали навіть з таких віддалених місць, як Бая-Маре, Бістріца та Родна. Щоб підтримати будівництво, багато братів продавали особисті речі, дехто жертвував їжу та будматеріали. Їх привозили в саквах — особливих сумках, які можна нести, перекинувши через плече, або покласти на спину коня.

Для вдосконалення друкарні філіал придбав три лінотипи, одну ротаційну і дві плоскодрукарські машини, автоматичну фальцювальну машину, позолотний прес та  інше обладнання. Завдяки цьому друкарня невдовзі випускала найякіснішу в країні продукцію.

З восьми членів родини Бетелю один наглядав за 40 робітниками друкарні, які не були Свідками. Вони працювали в три зміни. Така інтенсивна праця принесла добрі плоди, як це видно зі звіту про виготовлену продукцію за 1924 рік — перший рік використання друкарні. Румунською та угорською мовами було надруковано 226 075 книжок, 100 000 брошурок і 175 000 журналів. Серед книжок був посібник для біблійного вивчення «Гарфа Божа», а також том «Божий Плян Віків» — перший з семитомної серії книжок «Виклади Святого Писання».

Філіал також надрукував румунське видання книжки «Сценарій фото-драми сотворення», підготовка якого зайняла два роки. Як видно з назви, в основі книжки лежала «Фото-драма» — промова, яка включала показ кольорових слайдів і кінокадрів, синхронізованих зі звуком. Аудиторія могла побачити події від створення землі аж до закінчення Тисячолітнього царювання Христа. І хоча книжка «Сценарій» не була такою видовищною, як «Фото-драма», вона містила 400 фотографій, а також короткі пояснення доктринальних, історичних і наукових питань. Усе це спонукало багатьох читачів глибше дослідити Біблію.

Групи вивчення Біблії зростають кількістю

«Оголошуйте, оголошуйте, оголошуйте Царя і його Царство!» Цей заклик пролунав з уст Джозефа Рутерфорда 1922 року на конгресі в Сідар-Пойнті (штат Огайо). Таке хвилююче заохочення спонукало Божий народ по цілому світі до ревної діяльності. У Румунії брати проповідували в нових територіях, і кількість учнів збільшувалась.

Як же в ті часи зацікавлені люди вивчали Біблію? Вони приєднувались до груп, які називалися верійськими гуртками  для вивчення. Навчальний матеріал брався з різних публікацій, які замовляли поштою. Розклад і запитання для вивчення містились у «Вартовій Башті». Учні, які зробили поступ, могли також отримати користь з навчальної програми «Уроки міжнародної недільної школи». Вона допомагали їм ставати вчителями Божого Слова.

Інколи до цих гуртків приїжджали представники філіалів. Вони виголошували промови та надавали духовну допомогу. Крім того, братів регулярно відвідували і навчали пілігрими, як колись називали роз’їзних наглядачів. У 1921 році пілігримами служило шестеро братів, а двома роками пізніше їх вже було восьмеро. Ці ревні служителі проводили зібрання в сотнях міст і сіл. Вони промовляли до десятків тисяч духовно спраглих людей.

Імануіл Кінца, який згадувався раніше, та Онісім Філіпою були двома з тих пілігримів. Одного разу на Буковині, в північному регіоні, серед тих, хто прийшов послухати брата Кінцу, була велика група адвентистів і баптистів. Декотрі з цих людей прихильно відгукнулись на біблійну правду. Пізніше братів Кінцу і Філіпою призначили в Бухарест, де вони допомогли багатьом здобути точне знання з Божого Слова. Один щирий чоловік написав: «Дякую Богу, що він послав братів Імануіла та Онісіма, які доклали багато зусиль, щоб переконати і просвітити мене. Господь ще багато зробить у цьому місті, але потрібне терпіння».

У 1920 році в Румунії було проведено перші конгреси. Один — в місті Брєбь повіту Селаж, а інший — в Окна-Дежулуй, що в повіті Клуж. До обох міст можна було дістатися поїздом. Місцеві вісники і зацікавлені надали своє житло. На конгрес приїхало близько 500 делегатів з усіх куточків Румунії. Своєю гарною поведінкою вони дали прекрасне свідчення стороннім.

 Разом зі стрімким ростом вісників Царства наростала і протидія. На початку Першої світової війни братів почали переслідувати представники політичних та релігійних сил.

Противники використовують воєнну лихоманку

Представники влади, сповнені націоналістичних почуттів та підбурені духівництвом, не мирилися з тими, хто не виявляв патріотизму і не був готовий воювати за свою країну. Тому, коли почалася Перша світова війна, багатьох братів арештовували і кидали до в’язниць. Декого навіть стратили. Серед таких був нещодавно одружений Іоан Рус зі села Петрешті-де-Міжлок, яке лежить на південь від Клуж-Напоки.

Онук рідної сестри Іоана, на ім’я Даніел, розповідає: «У 1914 році Іоана Руса покликали до армії. Оскільки він відмовився йти на війну, його відправили в Бухарест і там засудили на смерть. Перед стратою його змусили вирити собі могилу та стати біля неї лицем до націленої зброї. Офіцер дозволив Іоану сказати перед смертю кілька слів. Іоан вирішив помолитися вголос. Зворушені молитвою солдати завагались і не змогли виконати вирок. Тоді офіцер відвів убік одного з них і пообіцяв, що дасть йому оплачувану відпустку на три місяці, якщо той застрелить в’язня. Солдат погодився і заробив свою відпустку».

У 1916 році братів Кісса і Сабо також заарештували й ув’язнили на п’ять років. Оскільки суд відніс братів до категорії «небезпечних» злочинців, то їх півтора року тримали в одиночних камерах у в’язниці посиленого режиму міста Аюд. Чому ж Йожеф і Кароль вважалися «небезпечними»? Як сказав суддя, вони «проголошували вчення, які не узгоджувалися з офіційно визнаними». Іншими словами, братів ув’язнили не просто тому, що вони  відмовлялись убивати, а й тому, що вони поширювали біблійні істини, які розходилися з традиційними вченнями.

Перебуваючи у в’язниці, Йожеф і Кароль писали до зборів і груп підбадьорливі листи. В одному з них говорилося: «Які ж ми щасливі, що наш добрий небесний Батько, котрому належить наша вдячність, хвала і пошана, дозволив світлу сяяти через “Вартову Башту”. Ми сподіваємось, що наші брати цінують “Вартову Башту” і бережуть її, наче мерехтливий вогник свічки в бурю». Обох братів звільнили 1919 року. Це було дуже вчасно, оскільки наступного року вони допомогли заснувати філіал.

Опір духівництва посилюється

Коли 1918 року закінчилася Перша світова війна, духівництво продовжувало чинити опір Божому народові. Один священик прилюдно критикував Дослідників Біблії за їхній погляд на безсмертя душі та роль Марії. Він писав: «Їхнє [Дослідників Біблії] прагнення ліпшого життя на землі — справжнє божевілля. Вони стверджують, що всі ми брати і сестри і що люди з усіх народів — рівні». Він також нарікав, що проти Дослідників Біблії важко порушити судову справу, тому що вони «прикидаються праведними, побожними, миролюбними і смиренними».

У 1921 році священики з Буковини написали в Міністерство внутрішніх справ і Міністерство юстиції листи з вимогою заборонити діяльність Дослідників Біблії. Роздратовані церковнослужителі виступали проти народу Єгови всюди, де тільки поширювалась правда. Православні, католицькі та інші церкви почали цькувати Божих слуг: вони спонукували окремих осіб та цілі натовпи нападати на братів. Ось що писали представники філіалу до всесвітнього центру: «У цій країні члени духівництва  займають надто багато державних посад і наша праця певною мірою залежить від їхньої ласки. Усе було б добре, якби вони дотримувались законів, проте вони зловживають своєю владою».

У відповідь на зливу нарікань з боку духівництва Міністерство у справах релігії надало повноважень правоохоронним органам: тепер вони могли перешкоджати народу Єгови проповідувати та збиратися разом. Під впливом церковнослужителів поліція арештовувала братів на підставі фальшивих звинувачень у тому, що вони порушують громадський спокій. І оскільки закон не був чітко сформульований, вироки різнилися. Добра поведінка братів також становила проблему для противників. Один суддя сказав: «Дослідників Біблії важко засудити, тому що вони наймиролюбніші з усіх людей».

А втім, переслідування посилилось, і наприкінці 1926 року «Вартову Башту» заборонили. Однак духовна пожива продовжувала надходити — брати просто змінили назву журналу. Починаючи з 1 січня 1927 року, румунське видання називалось «Жнива». Пізніше журнал мав назву  «Світло Біблії» і зрештою — «Світанок». Угорське видання було змінене на «Християнський пілігрим», потім на «Євангеліє» і нарешті — «Журнал для тих, хто вірить у кров Христа».

На жаль, приблизно у ті часи, Якоб Б. Шіма відступив від віри. Через нього 1928 року було втрачено приміщення філіалу і все обладнання! Брати «розпорошились і дуже занепали духом»,— повідомлялось у «Щорічнику» за 1930 рік. Через такий невтішний розвиток подій 1929 року нагляд за працею довелося передати німецькому філіалу, а пізніше центральноєвропейському філіалу в Берні (Швейцарія). Обидва філіали співпрацювали з офісом, який брати згодом заснували в Бухаресті.

«Будь ласка, не паліть мою книжку!»

Незважаючи на усі ці випробування, вірні вісники піднялися і продовжили проповідувати, вони навіть почали свідчити в нових територіях. Двадцять четвертого серпня 1933 року з офісу в Румунії надійшов лист. У ньому говорилося: «Люди спраглі правди. Наші брати і сестри пишуть, що коли вони проповідують по селах, то групи місцевих жителів ідуть за ними від дому до дому, аби ще більше послухати біблійну правду».

Одна бідна жінка попросила книжку, яку розповсюджували брати, і навіть дала скромну пожертву на працю Царства. Коли ж про це почув священик, він одразу попрямував до дому тієї жінки і почав вимагати: «Віддай мені ту книжку, я її спалю!»

Однак жінка благала: «Отче, будь ласка, не паліть її. Вона принесла нам потіху і допоможе зносити наші злидні!» Жінка не віддала книжки.

Інша жінка, яка була герцогинею і в якої служило кілька Свідків Єгови, дуже цінувала наші публікації.  Одного дня вона сказала до своїх працівників: «Ви мені більше не слуги, ви — мої брати!» В іншому селі брат пояснив групці допитливих дітей, що проповідує про Боже Царство. Тоді діти почали заохочувати перехожих брати літературу. Вони казали: «Ці книжки говорять про Бога». Брату буквально забракло слів через таку завзяту, несподівану підтримку. Невдовзі він розповсюдив усю свою літературу.

Ніку Палюес, піонер з приємним тихим голосом, приїхав у Румунію з Греції, щоб допомогти в праці проповідування. Спочатку він служив у Бухаресті, а потім переїхав у Ґалац — великий порт на Дунаї. Наприкінці 1933 року Ніку писав: «Майже два з половиною місяці я проповідував румунам, і, хоч я не знав мови, Єгова рясно благословив мене. Потім я звіщав грекам та вірменам і з Божою допомогою побував у 20 містах. Особливо добрій новині раділи греки».

Незважаючи на опір духівництва, добру новину прагнуло почути багато щиросердих людей. Серед них був мер одного міста. Він швидко прочитав кілька брошур і невдовзі заявив, що з нетерпінням чекає нового світу. В іншому місті чоловік попросив декілька примірників публікацій, пообіцявши, що роздасть їх усім, хто захоче їх прочитати.

 Реорганізація діяльності

У 1930 році, через два роки після зради Шіми, за працею призначили наглядати Мартіна Мадяроші, румуна угорського походження з міста Бістріца, що в Трансільванії. Отримавши піврічне навчання в німецькому філіалі, брат Мадяроші організував офіс у Бухаресті. Незабаром румунське видання «Вартової Башти», яке тимчасово виготовлялося в Австрії та в Німеччині, знову почали друкувати в Румунії. Цього разу журнал друкувався бухарестським видавництвом «Золота книга».

У 1933 році, доклавши чимало зусиль, брати зареєстрували Біблійне і трактатне товариство Свідків Єгови, яке набуло статусу юридичної особи. Воно містилося в Бухаресті на вулиці Крішана, 33. Однак через протидію з боку церкви і влади брати могли зареєструватися лише як прибуткова організація.

Такі кроки допомогли вісникам відновити запал і продовжувати проповідницьку працю. Багато братів навіть розпочало піонерське служіння, ще інші стали активнішими, особливо в зимові місяці, коли в селян з’являлося більше часу. Крім того, брати слухали біблійні промови, які транслювалися з-за кордону по радіо. З таких передач також могли отримати користь ті люди, котрі не відвідували зібрань через страх перед сусідами чи священиками. У «Вартовій Башті» подавався розклад програм, назви промов і частота, на якій транслювалися передачі.

Для поширення доброї новини використовували ще інше знаряддя — портативні патефони, виготовлені організацією. Протягом 30-х років збори і окремі особи могли замовляти їх разом із записами біблійних промов. Ці промови підбадьорювали «не тільки братів, але й інших щирих людей, які мали патефони», як зазначалося  в оголошеннях «Бюлетеню» (так колись називалося «Наше служіння Царству»).

Випробування зсередини

У 1920-х і 1930-х роках розуміння Божого Слова значно зросло. Брати усвідомили, наскільки важливо, щоб кожен християнин свідчив про правду. Яскравий спалах духовного світла відбувся 1931 року, коли Дослідники Біблії прийняли назву Свідки Єгови. Ця назва ґрунтується на Біблії і має глибокий зміст. Вона означає, що її носії засвідчують Божественність Єгови та звіщають про неї іншим (Ісаї 43:10—12). Особи, які противилися праці проповідування, не сприйняли цих змін і покинули організацію. Деякі з них навіть стали відступниками і почали називати себе мілленаріями. Чи витримали віддані брати таке випробування? Чи змогли вони протистояти тиску духівництва та відступників і чи продовжили доручену їм працю?

 Хоча дехто піддався тискові, більшість надалі вірно і ревно служила Єгові. Ось що сказано в звіті за 1931 рік: «У Румунії налічується близько 2000 братів, і вони, незважаючи на важкі умови, розповсюдили 5549 книжок і 39 811 брошурок». Наступного року брати досягли ще ліпших результатів, розповсюдивши 55 632 книжки і брошурки.

Цікаво, що іноді переслідування мало зворотні наслідки. Наприклад, Свідки однієї місцевості вирішили публічно продемонструвати свою відокремленість від «Вавилона Великого» (Об’яв. 18:2, 4). П’ять днів поспіль ці відважні брати і сестри приходили до місцевої ратуші, щоб отримати довідки про вихід зі своєї колишньої церкви.

Влада була шокована, а священик страшенно обурений. Спершу він побіг до поліцейського відділення, однак даремно. Тоді він поспішив до ратуші і звинуватив нотаріуса в тому, що він є комуністом, оскільки допомагав людям отримати довідки. У відповідь ображений нотаріус сказав, що готовий усім видати таке посвідчення, навіть якщо до нього прийде вся громада. Отже священик не зміг перешкодити, і брати довели цю справу до кінця.

«Ти збираєшся мене вбити?»

У своїх проповідях священики сильно критикували Свідків Єгови. Вони також продовжували тиснути на владу, аби вона заборонила нашу діяльність. Щоб переслідувати братів, Міністерство у справах релігії, яке служило політичним знаряддям в руках духівництва, надалі використовувало поліцію. Одного разу начальник поліції і ще інший офіцер незаконно вдерлись у будинок, де проводились християнські зібрання.

 — Покажіть мені дозвіл на проведення релігійних служб,— сказав начальник господарю (назвімо його Ґеорґе).

Підозрюючи, що начальник не мав письмового розпорядження, Ґеорґе відказав: «На якій підставі ви увійшли до мого будинку?»

Чоловік не мав, що відповісти, тож Ґеорґе попросив його піти геть. Начальник неохоче попрямував до дверей. Однак коли він виходив, то наказав іншому офіцерові охороняти дім і заарештувати Ґеорґе, якщо він захоче вийти з будинку. Згодом, коли Ґеорґе таки вийшов, офіцер хотів заарештувати його «в ім’я закону».

— В ім’я якого закону? — поцікавився Ґеорґе.

— Я маю ордер на ваш арешт,— заявив тоді офіцер.

Ґеорґе — колишній поліцейський — добре знав закони, тож він попросив показати йому ордер. Як і сподівався Ґеорґе, офіцер не мав такого ордера. Не маючи законних підстав для арешту, він спробував залякати Ґеорґе і зарядив рушницю.

— Ти збираєшся мене вбити? — спитав Ґеорґе.

— Ні,— вигукнув офіцер,— я ж не божевільний.

— Якщо так,— сказав Ґеорґе,— то чому ти зарядив зброю?

Побачивши безглуздість своїх дій, офіцер пішов геть. Щоб історія більше не повторилася, Ґеорґе подав на начальника поліції позов до суду за те, що він порушив недоторканність приватних володінь. На диво, начальника оштрафували і засудили на 15 діб.

В іншому випадку літній брат дав чудове свідчення в суді. Суддя тримав у руці дві книжки, опубліковані Свідками Єгови. Трясучи книжками перед лицем брата, суддя звинувачував його в поширенні релігійної пропаганди.

 У відповідь на це брат сказав: «Якщо ви засуджуєте мене тому, що я проголошую правду з Божого Слова, то я вважатиму це не покаранням, а великою честю. Господь Ісус наказав своїм послідовникам радіти, коли їх переслідуватимуть за праведність, бо саме так поводились і з пророками давнини. Самого Ісуса переслідували і навіть стратили, і не тому, що він був злочинцем, а тому, що він говорив правду, яку відкрив йому Бог».

Далі брат сказав: «Тож якщо цей суд засуджує мене через те, що я проголошую Ісусову звістку за допомогою цих двох книжок, то суд засуджує людину, яка не вчинила злочину». Суддя зняв звинувачення.

‘Ніде брати не проповідують у тяжчих умовах’

Після 1929 року ціни на сільськогосподарські товари дуже впали, поширилось безробіття, почалися політичні заворушення. Усе це призвело до виникнення екстремістських політичних течій, у тому числі фашизму. Крім того, у 30-ті роки Румунія поступово потрапила під вплив нацистської Німеччини. Для Свідків Єгови такий розвиток подій не віщував нічого доброго. У «Щорічнику» за 1936 рік говорилося: «Ніде в світі братам не доводиться виконувати працю в таких тяжких умовах, як братам у Румунії». З 1933 до 1939 року проти Свідків Єгови розглядалося 530 судових справ. Щоразу обвинувачі вимагали заборонити нашу діяльність і закрити офіс в Бухаресті.

Зрештою 19 червня 1935 року о восьмій годині вечора в офіс приїхала поліція і пред’явила, як пізніше з’ясувалося, незаконний ордер. Вона конфіскувала документи і понад 12 000 брошурок та поставила вартового. Одному брату вдалося вислизнути через чорний хід та зв’язатися з адвокатом, який був також сенатором і добре ставився до Свідків. Той чоловік зателефонував до відповідних  органів влади і допоміг скасувати незаконні рішення. Усі документи було повернено. Однак свобода тривала недовго.

Двадцять першого квітня 1937 року Міністерство у справах релігії видало постанову, яку опублікували в урядовому бюлетені та в інших газетах. У постанові говорилося, що діяльність Свідків Єгови в Румунії суворо заборонена і що всіх, хто розповсюджує чи навіть читає їхню літературу, буде заарештовано і покарано, а саму літературу — конфісковано.

Брати подали апеляцію. Але міністр, причетний до ухвалення постанови, розумів, що рішення про заборону було погано обґрунтованим, і тому три рази відкладав слухання справи. Потім король Кароль II проголосив у Румунії свою диктатуру. Тож слухання так і не відбулось. У червні 1938 року видали новий наказ проти Свідків Єгови. І брати знову подали позов. Вони також написали офіційного листа королю, повідомивши, що публікації Свідків мають освітній характер і що вони не закликають до підривної діяльності чи масових заворушень. У листі теж зазначалося, що вже раніше суд наглядової інстанції виніс рішення у цій справі. Король передав лист у Міністерство в справах релігії. Якою була реакція? Другого серпня 1938 року міністерство закрило і опечатало офіс у Бухаресті.

У ті скрутні часи багатьох братів, навіть цілі сім’ї, заарештовували і кидали до в’язниць, інколи лише за те, що вони співали пісень Царства у себе вдома. Терміни покарання були різні — від трьох місяців до двох років. Хто ж зраджував наших братів? Чимало з них постраждало через людей, які, за намовою духівництва, стежили за Свідками. Аби вивідувати інформацію, ці люди прикидалися майстрами, торговцями тощо.

 Затримували всіх, у кого знаходили літературу. Один брат, який працював лісорубом, завжди носив із собою Біблію та «Щорічник». Якось поліція обшукувала особисті речі працівників і знайшла літературу брата. Його арештували і змусили йти пішки 200 кілометрів до місця, де відбувся суд. Брата засудили до 6 місяців тюрми. У той час в’язниці були переповнені, там було страшно брудно і все кишіло вошами. Єдиною їжею в’язнів була ріденька юшка.

Друга світова війна — нові випробування

На світанку 1 вересня 1939 року німецька армія вдерлась у Польщу, розпочавши Другу світову війну — війну, яка мала для Румунії довготривалі та важкі наслідки. Прагнучи розширити сферу впливу, Радянський Союз і Німеччина після того, як вони підписали пакт про ненапад, поділили між собою Східну Європу та покраяли Румунію на шматки, наче пиріг. Угорщині дісталась північна частина Трансільванії, Радянському Союзу — Бессарабія і Північна Буковина, а Болгарії — південна частина Добруджі. Отож Румунія втратила приблизно третину свого населення і території. У 1940 році в країні було встановлено фашистську диктатуру.

Новий уряд тимчасово скасував конституцію і видав декрет, згідно з яким офіційно визнаними вважилися лише дев’ять релігій. Головними серед них були православна, католицька і лютеранська. Заборона діяльності Свідків Єгови лишалася в силі. Всюди панував безлад, а в жовтні 1940 року німецькі війська окупували країну. За таких надзвичайно важких обставин листування між Румунією і центральноєвропейським філіалом у Швейцарії майже припинилось.

Оскільки більшість Свідків Єгови жила в Трансільванії, Мартін Мадяроші переїхав туди з Бухареста й оселився  в Тиргу-Муреші. Його дружина Марія через проблеми зі здоров’ям переїхала туди дещо раніше. Памфіл і Єлена Албу, які також служили в бухарестському офісі, переїхали далі на північ, до Бая-Маре. Служачи в цих двох містах, брати Мадяроші і Албу реорганізували працю проповідування і підпільне виготовлення «Вартової башти». Їхній співслужитель Теодор Морераш продовжував служити в Бухаресті і наглядав за діяльністю на території, яка залишилася від Румунії, аж до свого арешту 1941 року.

Попри складні обставини, брати активно проповідували і розповсюджували біблійну літературу при кожній нагоді, виявляючи велику обережність. Вони залишали брошурки в ресторанах, купе поїздів та інших місцях, сподіваючись, що публікації когось зацікавлять. Брати  і далі слухались біблійного наказу і зустрічалися разом для духовного підбадьорення, намагаючись не викликати підозр (Євр. 10:24, 25). Приміром, ті, хто жив у селах, використовували традиційні святкування, які відбувались у час жнив. Допомігши один одному зібрати врожай, селяни сходилися і відзначали цю подію, розповідаючи різні жарти й історії. Замість таких святкувань брати проводили християнські зустрічі.

«В усьому нас утискають»

У вересні 1942 року арештували брата Мадяроші. Однак він продовжував наглядати за працею із в’язниці. Тоді також заарештували подружжя Албу і ще близько 1000 інших братів і сестер. Багатьох з них били і тримали під арештом коло шести тижнів, але потім відпустили. Близько ста Свідків, серед яких було кілька сестер, засудили на термін від 2 до 15 років за те, що вони дотримувались християнського нейтралітету. П’ятьом братам суд виніс смертний вирок, який згодом замінили на довічне ув’язнення. Під покровом темряви озброєні поліцейські витягували з хат навіть матерів з малими дітьми. Худоба і майно залишалися без догляду і ставали легкою здобиччю для злодіїв.

У виправних таборах братів зустрічав так званий привітальний комітет. Охоронці зв’язували братам ноги і, поклавши на підлогу, шмагали по голих п’ятах гумовими палицями, обкрученими дротом. Від цього ламалися кістки, на пальцях ніг сходили нігті, а шкіра ставала чорною і відпадала, наче кора з дерева. Священики, які обходили табори і були свідками всіх цих знущань, глузували: «Де ж ваш Єгова, щоб визволити із наших рук?»

Братів утискали в усьому, але вони не були «кинуті напризволяще» (2 Кор. 4:8, 9). Вони навіть потішали  надією про Царство інших в’язнів. Дехто з тих в’язнів всім серцем прийняв цю надію. Ось приклад Теодора Мірона зі села Топліца, що в північно-східній Трансільванії. Ще до початку Другої світової війни Теодор розумів, що Бог забороняє вбивати людей, тому відмовився йти до війська. Через це в травні 1943 року його засудили до п’яти років позбавлення волі. У в’язниці він познайомився з Мартіном Мадяроші, Памфілом Албу та іншими в’язнями-Свідками і погодився на біблійне вивчення. Теодор зробив швидкий поступ і буквально через кілька тижнів присвятив своє життя Єгові. Як же він зміг охреститись?

Така можливість з’явилась, коли Теодора разом з 50 іншими румунськими Свідками везли до нацистського концтабору в сербське місто Бор. По дорозі, в угорському місті Ясберень, до них приєдналося сто угорськомовних братів. Під час зупинки охоронці відправили кількох Свідків до річки по воду. Оскільки брати заслужили довіру охоронців, їх відпустили без нагляду. Теодор пішов з братами, і його охрестили в річці. З Ясберені в’язнів переправили поїздом та човном до табору в Борі.

У таборі тоді було 6000 євреїв, 14 адвентистів і 152 Свідки. Брат Мірон пригадує: «Умови були жахливі, але Єгова дбав про нас. Один чуйний охоронець, якого часто посилали в Угорщину, привіз у табір літературу. Деякі Свідки, яких він знав і яким довіряв, піклувалися про його сім’ю, коли він був у відрядженні. Тож цей чоловік став тим Свідкам як брат. Він був лейтенантом і попереджав нас про будь-яку небезпеку. У таборі було 15 старійшин, як тепер називають цих братів. Вони організували зібрання, які проводились тричі на тиждень. В середньому ці зустрічі відвідувало 80 осіб, якщо їм дозволяла робоча зміна. Ми також відзначали Спомин».

 У деяких таборах Свідки могли отримувати їжу та інші речі від братів на волі. У період між 1941 і 1945 роками близько 40 Свідків з Бессарабії, Молдови і Трансільванії було відправлено в концентраційний табір у Шіботі (Трансільванія). Вони щодня працювали на лісопильні. Оскільки в таборі годували погано, місцеві Свідки кожного тижня приносили на лісопильню продукти й одяг. Брати розподіляли все це згідно з потребами.

Такі добрі вчинки були чудовим свідченням як для ув’язнених братів, так і для охоронців. Вартові також бачили, що Свідки Єгови були відповідальними людьми і що їм можна довіряти. Завдяки цьому брати користувались певною свободою, якої в’язні зазвичай не мали. Один з охоронців у Шіботі навіть пізнав правду.

 Благословення після війни

Коли в травні 1945 року війна в Європі закінчилась, усіх Свідків Єгови звільнили з в’язниць і виправно-трудових таборів. Мартін Мадяроші, якому тоді було 62 роки, повернувся в Бухарест і побачив, що офіс був абсолютно порожній. Не лишилося навіть друкарської машинки! У звіті говорилось: «Господню працю довелося починати на голому місці». У той самий час брати шукали можливостей легалізувати нашу діяльність. Їхні зусилля були успішними. Одинадцятого липня 1945 року вдалося зареєструвати «Товариство Свідків Єгови в Румунії».

Тепер знову можна було проводити публічні зібрання та конгреси, а також друкувати літературу. Усе це надало нового поштовху праці і допомогло подолати знеохочення та вирішити незгоди, які виникли серед братів. Незважаючи на брак паперу в країні, уже в перший рік після війни брати виготовили близько 870 000 брошурок і 85 500 примірників «Вартової башти». Того ж року охрестилося 1630 осіб.

Брати почали відкрито проповідувати ще навіть до того, як працю було легалізовано. Вони також проводили зібрання та організовували спеціальні публічні промови. Ось що говорить один очевидець про Свідків у повіті Марамуреш: «Війська ще відступали, а брати вже збиралися разом. Можна було побачити, як вони сходилися з усіх сіл і зовсім не мали страху. Це були захопливі часи. Щоб потрапити на зібрання, дехто проходив пішки 80 кілометрів, співаючи дорогою пісень і проповідуючи. Кожної неділі ведучий зібрання оголошував місце наступної недільної зустрічі».

Публічні промови виголошували в містечках і селах, де Свідків було мало або взагалі не було. Перед тим  жителів оповіщали про такий захід. Щоб потрапити на зустріч брати виходили з дому опівночі і долали близько 100 кілометрів, часто босоніж, оскільки взуття було дорогим. Звісно, вони брали його з собою, але несли, перекинувши через плече. Взувалися лише тоді, коли ставало дуже холодно. За день до зібрання брати запрошували людей на промову, повідомляючи її назву та розповсюджуючи літературу. Після промови брати вирушали в дорогу додому.

У Бая-Маре, Клуж-Напоці, Тиргу-Муреші й Окна-Муреші брати провели багато конгресів, на яких побували сотні Свідків та зацікавлених людей. Особливою подією на такому зібранні в Бая-Маре у червні 1945 року стало хрещення. Воно відбулося за десять кілометрів від міста. Промову для хрещення виголосили в саду одного з братів. Після цього сто вісімнадцятьох осіб занурили в річку Лепушул, що текла неподалік. Це було незабутнє  хрещення, яке до того ж відбувалось у прекрасному оточенні.

У Тиргу-Муреші брати орендували театр на 3000 місць. Делегати прибували вже за день до конгресу. Вони добиралися на поїзді, підводах, велосипедах та пішки. Дехто відразу починав проповідувати і запрошувати людей на публічну промову, яка висвітлювала тему про Ноїв ковчег. Багато братів плакали з радості, коли бачили розклеєні по цілому місті гарно оформлені афіші, які повідомляли про промову. Вони ніколи не думали, що зможуть так вільно проповідувати добру новину.

Наполегливі зусилля братів були винагороджені: людей прийшло так багато, що на вулиці перед театром довелося виставити два гучномовці. У результаті навіть ті, хто жив поруч, могли слухати програму зі своїх вікон. На конгрес запросили представників міської влади та інших визначних осіб, щоб вони особисто могли побачити і почути Свідків Єгови. На диво, усі зарезервовані для них місця були заповнені. Вони навіть співали наших пісень.

Незабутній конгрес

На вихідних 28 і 29 вересня 1946 року в Румунії вперше відбувся конгрес для всіх Свідків країни. Він проводився в Римських аренах (Аренелє Романе) в Бухаресті. Державна залізниця погодилась не тільки виділити поїзд для делегатів, але й зменшити вартість проїзду наполовину! Цим поїздом у столицю приїхало понад тисячу осіб, деякі з найвіддаленіших куточків країни. Багато братів везли із собою плакати і це виклика́ло у сторонніх людей чималий інтерес. Подорож, однак, не відбулась без перешкод.

 Духівництво почуло про конгрес і намагалося зупинити поїзд. У п’ятницю перед конгресом о дев’ятій ранку місцеві Свідки зібралися, щоб привітати своїх братів, які мали прибути на станцію приблизно за годину. Вони терпеливо чекали до шостої вечора, коли врешті-решт під’їхав поїзд. Радість місцевих братів і делегатів, які обнімали одні одних, не мала меж. На станції чергували озброєні поліцейські, щоб стежити за порядком, проте їм нı́чого було робити.

У війні значна частина Бухареста була зруйнована, у тому числі близько 12 000 будинків. Тож житла бракувало. Однак брати виявили неабияку винахідливість. Щоб гостям було де спати, вони купили величезну кількість соломи і застелили нею газон на подвір’ї в одного брата, який жив у передмісті Берчень. Незважаючи на кінець вересня, погода видалась незвичайно теплою. Тож сім’ї делегатів разом з дітьми могли спокійно спати на цьому «матраці» під зоряним небом. Сьогодні на тому самому місці стоїть новий гарний Зал Царства.

У суботу зранку 3400 присутніх на конгресі почули радісну новину, що «Вартова башта» румунською та угорською мовами знову виходитиме двічі на місяць. У той же день брати отримали тисячу примірників першого видання. Протягом певного періоду кожний номер містив чотири статті для вивчення, щоб брати могли надолужити пропущений у час війни матеріал.

Ранок в неділю відвели для проповідування. Всюди можна було побачити групи вісників, які запрошували людей на публічну промову. Вони носили плакати, на яких були зображені молот, меч і ковадло, а також було написано: «“Мечі перетворяться на лемеші”. Ці слова були натхнені Богом. Записали їх два пророки. Але хто їх  виконає?» Вісники роздавали запрошення і журнали, які вони носили в білих, перекинутих через плече, полотняних сумках з написом «Свідки Єгови», «Вісники Божого Царства» або «Вісники теократії».

У той же день пополудні Мартін Мадяроші виголосив публічну промову, розпочавши її словами: «Сьогодні в Парижі проходить мирна конференція великих держав. Тут на нашому конгресі зібралося 15 000 осіб. Обшукайте-но кожного присутнього Свідка Єгови, і ви не знайдете жодної зброї. Чому? Тому що ми вже перекували свої мечі на лемеші!» З огляду на наслідки, які залишила по собі війна, промова була дуже актуальною, а її слова звучали переконливо.

У неділю на конгрес прийшов генеральний прокурор, секретар Міністерства внутрішніх справ, кілька офіцерів поліції і група православних священиків. Брати і представники влади очікували, що священики перешкоджатимуть проведенню програми, принаймні вони так погрожували. Однак зробити це намагався тільки один священик. Під час публічної промови він впевнено рушив у напрямку сцени. Брати перестріли його, міцно вхопили за руки і відвели на місце. Вони прошепотіли йому на вухо: «Немає потреби, щоб православний священик звертався до аудиторії цього конгресу. Але ми будемо дуже раді,  якщо ви сядете і послухаєте». Священик більше не заважав. Пізніше генеральний прокурор сказав, що йому дуже сподобалися промови і що він був вражений організованістю Свідків Єгови.

Пригадуючи конгреси, один брат писав: «Ворожа змова зазнала повного провалу, брати повернулись додому щасливі». Серед Свідків знову запанував дух миру та єдності. І як же це було чудово, адже багато хто їхав на конгрес збентежений через поділення, які виникли протягом війни.

Священики вже не мали такого впливу, як раніше, тому більше не могли сподіватися на підтримку влади у протистоянні Свідкам Єгови. Звичайно ж, вони не припинили лаяти братів у своїх проповідях. Деякі священики навіть наймали банди хуліганів, які били Свідків — жінок і чоловіків — коли ті проповідували. Одного разу дружина православного священика напала на сестру-піонерку з палицею і била її доти, доки палиця не зламалась. У звіті за ті часи повідомлялося: «Ми подали до суду багато позовів на таких священиків».

Подальші кроки для відновлення єдності

У 1947 році протягом двох місяців Румунію відвідував Альфред Рютіман зі швейцарського філіалу. Планувалося провести конгрес. Разом з братом Рютіманом мав приїхати Гейден К. Ковінґтон із всесвітнього центру. Однак влада не дозволила проводити конгрес, а брату Ковінґтону відмовили у візі. Альфред Рютіман, натомість, отримав двохмісячну візу та провів у Румунії серпень і вересень.

Спершу він прибув у Бухарест. В аеропорту його зустрічала група радісних усміхнених братів і сестер з гарним букетом квітів. Так за звичаєм вітали гостей. Альфреда  привезли в бухарестський офіс, який містився в домі зацікавленого чоловіка по вулиці Аліон, 38. Офіс перенесли туди в січні 1947-го. Оскільки брати боялися переслідування від комуністів, офіційною адресою офісу далі була вулиця Бесеребія, 38. Приміщення за цією адресою придбали в липні 1945 року. У ньому був лише старий стіл і диван, поламана друкарська машинка та шафа з пожовклими брошурками й журналами. Конфіскація усіх цих предметів не принесла б великих втрат. Час від часу в приміщенні працювала сестра.

Брат Рютіман зустрівся з Памфілом Албу, який був президентом юридично зареєстрованого товариства, і Мартіном Мадяроші, який наглядав за працею в країні. Обидва брати також служили обласними наглядачами. Протягом кількох років зв’язок з організацією був  обмежений, тому румунські брати надзвичайно зраділи, коли довідались про такі нововведення, як Школа теократичного служіння для зборів та місіонерська школа «Ґілеад». Усі з нетерпінням чекали часу, коли Школа теократичного служіння розпочнеться в Румунії. Брати негайно подбали про те, щоб частинами були надруковані 90 уроків з підручника «Теократична допомога вісникам Царства» як румунською, так і угорською мовами.

Проте під час свого візиту брат Рютіман у першу чергу прагнув відвідати якомога більше зборів і груп, щоб поділитися з ними думками з ключових промов конгресу. Для цього він разом з братом Мадяроші, який був перекладачем, вирушив у двохетапну подорож по регіонах, в яких правда вже добре вкоренилася. Брати розпочали з Трансільванії.

Трансільванія та інші регіони

Вісники в Трансільванії, як і в інших місцях, докладали великих зусиль, щоб відвідати спеціальні зустрічі. Оскільки брати Мадяроші і Рютіман мали дуже напружений розклад, місцеві вісники були готові збиратись навіть у досить пізній час. Наприклад, у селі Вама-Бузеулуй програма тривала з десятої вечора до другої години ночі. І ніхто з 75 присутніх не виявив ані краплі незадоволення.

Пізніше Альфред Рютіман писав: «Тут люди мають зовсім інший погляд на час, ніж ми. Для них цілком нормально встати о другій чи третій годині ночі, щоб приймати гостей. Вони не зважають на хвилини і дуже рідко на години. І хоча їм доводиться багато ходити пішки, інколи долаючи босоніж великі відстані, здається, в них більше часу, ніж у нас, а стресу менше. Спочатку я думав, що було б нерозважливо організовувати зустріч пізно  ввечері. Однак брат Мадяроші запевняв мене в протилежному».

Наступним пунктом подорожі було місто Тиргу-Муреш, населення якого становило 31 000. Воно також зазнало руйнувань, і в ньому майже не залишилося мостів. На зустріч, яка проходила на великій галявині в лісі біля міста, прийшло 700 братів з 25 зборів. Дехто подолав майже 50 кілометрів в один бік.

Також до Клуж-Напоки зійшлося 300 братів з 48 зборів. У цьому місті брат Мадяроші показав Альфреду Рютіману друкарню, яку 1928 року було втрачено з вини Якоба Шіми. А що ж сталося з самим Шімою? Брат Рютіман написав у звіті, що він спився і помер.

Наступними зупинками були міста Сату-Маре і Сіґету-Мармацієй недалеко від України. У тому регіоні налічувалось понад 40 румунських, угорських та українських зборів. Місцеві селяни були майже незалежні від зовнішнього світу. Вони вирощували зернові культури, льон, коноплі, а також різну худобу, зокрема овець. Крім того, селяни виготовляли одяг та покривала і вичиняли шкури. Сільський швець робив взуття. Багато братів і сестер прийшли на спеціальну зустріч одягнені в саморобне, оздоблене вишивкою традиційне вбрання з льону і конопель.

Другий етап подорожі братів Рютімана і Мадяроші відбувався на північному сході Румунії, в Молдавії. Найперше брати відвідали село Фретеуцій. Місцеві брати були хоч і незаможними, проте надзвичайно гостинними. При тьмяному світлі гасової лампи вони частували своїх гостей парним молоком, хлібом, кукурудзяною кашею і вареними яйцями з розтопленим маслом. Їли з невеличких мисок. «Було дуже смачно»,— писав брат Рютіман.  Тієї ночі гості спали в кухні на ліжках, які підсунули ближче до пічки. Господарі спали поруч на мішках з соломою.

Свідки тієї місцевості були дуже ревними в служінні і, як показував звіт, Єгова рясно їх благословляв. Весною 1945 року там налічувалось лише 33 вісники. А через два роки, в 1947-му, їх вже було 350 — у десять разів більше!

Щоб надати подорожі справжнього сільського колориту, до Белкеуця і Івенкеуця брати їхали 120 кілометрів возом, запряженим двійкою коней. «Румунські коні хоча й малі, проте дуже витривалі. Вони можуть пройти будь-якою дорогою, хоч би якою поганою вона була, в будь-яку пору, і вдень і вночі»,— написав один з братів. Збір в Белкеуці був заснований 1945 року і складався з вісників, які колись належали до євангелічної церкви. А слуга збору був колишнім проповідником тієї церкви. Зустріч в Івенкеуці довелось проводити в домі одного брата, оскільки падав дощ. Однак тіснота зовсім не заважала 170 присутнім, дехто з них, щоб дістатися до місця, пройшов босоніж 30 кілометрів.

Загалом ці два брати відвідали 19 населених пунктів та промовляли до 4504 вісників і зацікавлених осіб з 259 зборів. По дорозі у Швейцарію Альфред Рютіман також виголосив промови в містах Ораштіє та Арад. Щоб послухати промову, багато братів пройшли пішки 60—80 кілометрів. Один 60-річний чоловік настільки прагнув відвідати зустріч, що подолав босоніж аж 100 кілометрів!

Ці особливі зустрічі стали важливою віхою в історії теократії у Румунії. Вони були дуже вчасними, і не лише тому, що брати потребували підбадьорення, але й тому, що врожай був готовий до жнив. Румунський народ втомився  від деспотичних правителів та злиднів війни. Чимало людей розчарувалося в релігії. Крім того, різке знецінення національної валюти в серпні 1947 року залишило багатьох без копійки. У результаті люди, які колись противилися звістці про Царство, тепер були схильні слухати.

Ті особливі зустрічі були вчасними ще з іншої причини. У країні піднімалась нова, лютіша хвиля переслідувань. Вона походила з боку непримиримої, безжалісної влади, яка перебувала під впливом атеїстичної ідеології. Переслідування тривали майже сорок років.

Над Румунією опускається «залізна завіса»

У листопаді 1946 року, за рік до візиту Альфреда Рютімана, в Румунії до влади прийшли комуністи. Протягом наступних кількох років їхня партія знищила будь-яку опозицію і пришвидшила процес реформування культурних і політичних установ країни відповідно до радянських стандартів.

Скориставшись затишшям перед бурею, брати надрукували сотні тисяч журналів, брошурок та інших публікацій і розвезли їх по 20 складах у різні куточки країни. Багато братів збільшило свою проповідницьку діяльність, а дехто розпочав піонерське служіння. Серед них були Міхай Ністор і Васіле Сабадиш.

Міхая призначили в північно-західну і в центральну частини Трансільванії. Він продовжував піонерувати там навіть після заборони, накладеної комуністами, які довго  за ним ганялися. Як йому вдавалось уникати арешту? Міхай розповідає: «Я пошив собі торбу, точно таку, яку мають склярі. Одягнувшись по-робочому, я брав із собою віконні шиби й інструменти та йшов у села і міста, до яких мене призначили проповідувати. Якщо я бачив поліцейського або якусь підозрілу мені людину, то починав голосно рекламувати свій товар. Щоб відвернути від себе увагу противників, брати використовували ще й інші методи. Таке служіння було надзвичайно захопливим і водночас ризикованим — не тільки для нас, піонерів, але й для сімей, в яких ми зупинялись. Проте ми отримували величезну радість, коли бачили, як учні роблять поступ і як росте кількість вісників».

Васіле Сабадиш продовжував піонерувати, незважаючи на часті переїзди. Він робив особливо добру справу, оскільки йому вдавалося відшукувати братів, які розсіялись через переслідування служби безпеки «Секурітате» — головного знаряддя в руках нового комуністичного режиму. «Щоб уникнути арешту, мені треба було виявляти обережність і винахідливість,— розповів Васіле.— Наприклад, подорожуючи в іншу частину країни, я завжди намагався мати якусь дійсну причину, скажімо, направлення лікаря на курорт.

Відводячи підозри, я налагоджував зв’язок між братами, щоб вони могли регулярно отримувати духовну поживу. Моїм гаслом були слова з Ісаї 6:8: “Ось я,— пошли Ти мене!” і з Матвія 6:33: “Далі шукайте найперше царства”. Ці вірші додавали мені радості й витривалості».  Саме це було необхідне Васіле, адже згодом, попри всю обережність, його, як і багатьох інших братів, арештували.

Люті напади на Божу організацію

У 1948 році листуватися з всесвітнім центром стало дуже важко, тому брати часто писали шифровані повідомлення на поштових листівках. У травні 1949 року Мартін Мадяроші передав інформацію від працівника бухарестського офісу Петре Ранки. Він повідомляв: «Усі в родині почуваються добре. Через сильний вітер і надзвичайний холод, ми не могли працювати на полі». Пізніше інший брат написав, що «вони вже давно не їли чогось солодкого» і що «в родині багато хто хворіє». Він мав на увазі, що в Румунію не було можливості надсилати духовну поживу і що багато братів були ув’язнені.

Восьмого серпня 1949 року, згідно з рішенням Міністерства юстиції, бухарестський офіс і житлові приміщення були опечатані, а все обладнання й особисті речі — конфісковані. У наступні роки було заарештовано і засуджено сотні братів. Цікаво, що під фашистським правлінням Свідків Єгови звинувачували у тому, що вони комуністи, а коли до влади прийшли комуністи, то Свідків почали називати «імперіалістами» і «американськими пропагандистами».

Всюди було повно шпигунів та інформаторів. Як писалось у «Щорічнику» за 1953 рік, заходи безпеки, які вживали комуністи, «стали настільки суворими, що в Румунії усі, хто отримував листи із Заходу, потрапляли в чорний список і перебували під постійним наглядом». У звіті також говорилося: «Важко передати словами, який страх тут панує. Не можна довіряти навіть членам сім’ї. Свобода розтанула, неначе дим».

 На початку 1950 року Памфіла і Єлену Албу, Петре Ранку, Мартіна Мадяроші та інших арештували і звинуватили у шпіонажі для країн Заходу. Декого катували, намагаючись вибити конфіденційну інформацію та зізнання у шпигунстві. Однак єдине зізнання, яке можна було почути від братів,— це те, що вони поклонялись Єгові і служили справам його Царства. Після таких тяжких випробувань одних братів відправляли у в’язниці, інших — у виправно-трудові табори. Як ця хвиля переслідувань вплинула на проповідницьку працю? Того ж 1950 року кількість вісників у Румунії зросла на 8 відсотків. Яке ж чудове підтвердження дії Божого духу!

Коли брату Мадяроші було вже майже 70, його відправили до в’язниці в місто Ґерла (Трансільванія). Там наприкінці 1951 року він помер. У звіті повідомлялося: «Заради правди він багато вистраждав, особливо після арешту в січні 1950-го. Тепер ці страждання скінчились». Майже 20 років Мартін терпеливо протистояв запеклим нападам з боку духівництва, фашистів та комуністів. Його непорочність можна описати словами Павла, який сказав: «Я вів добру боротьбу, пробіг шлях до кінця, віру зберіг» (2 Тим. 4:7). Дружина Мартіна Марія, хоч і не була ув’язнена, також подала гарний приклад, виявляючи витривалість у скрутні часи. Один брат говорив про неї, як про «розумну, повністю віддану Господній праці сестру». Після арешту Мартіна Марією опікувались родичі, у тому числі її названа дочка Меріоара, яка теж побувала у в’язниці і була звільнена восени 1955 року.

«Свідки Єгови — гідні похвали люди»

У 1955 році уряд оголосив амністію і більшість братів звільнили. Але їхня свобода тривала недовго. З 1957 до 1964 року Свідків Єгови знову цькували й арештовували,  декого засудили на довічне ув’язнення. Однак брати не впадали у відчай, а заохочували один одного залишатися непохитними. Братів добре знали за їхню непорочність і тверде дотримання принципів. «Свідки Єгови — гідні похвали люди. Вони ніколи не зламаються і не зрадять своєї релігії»,— пригадує один політв’язень. Він додав, що серед усіх в’язнів «найбільше любили» Свідків.

У 1964 році оголосили іншу амністію. Але й тоді свобода була короткочасною, оскільки з 1968 до 1974 року знову тривали масові арешти. Один брат писав: «Нас катували і висміювали за те, що ми поширюємо Євангеліє. Благаємо вас, моліться за всіх ув’язнених братів. Ми розуміємо, що нам потрібно перейти через усі ці випробування. Ми прагнемо сміливо проповідувати добру новину згідно з пророцтвом у Матвія 24:14. Ще раз настійно молимо, не забувайте про нас!» Як ми побачимо, Єгова вислухав ці щирі, палкі молитви своїх відданих слуг і потішав їх усілякими способами.

Сатана розкидає насіння підозри

Диявол атакує Божих служителів не тільки ззовні, але й зсередини. Після звільнення 1955 року деяких братів більше не призначили служити наглядачами, хоча до арешту вони виконували цей обов’язок. Ці брати образились і почали сіяти незгоди. Як шкода, що у в’язниці вони вистояли, а на волі піддалися гордості. Принаймні один з таких «поважних» братів, аби уникнути покарання, навіть співпрацював з «Секурітате» і завдав багато шкоди вірним служителям та праці проповідування (Матв. 24:10).

Серед Божого народу також існували незгоди щодо питань, пов’язаних із сумлінням. Наприклад, після арешту братам часто давали вибір — іти у в’язницю або  працювати в соляних копальнях. Якщо хтось обирав копальні, то вважалося, що така особа йшла на компроміс з біблійними принципами. Дехто стверджував, що сестри не повинні користуватися косметикою або що ходити в кіно чи театр та навіть мати вдома радіоприймач було неправильно.

Однак брати були об’єднані в найголовнішому — вони залишались відданими Богу. Це було видно зі звіту за 1958 службовий рік: у служінні того року брало участь 5288 вісників — майже на 1000 більше, ніж попереднього року. Крім того, на відзначання Спомину прийшло 8549 осіб, а охрестилося 395.

Інше випробування віри почалося 1962 року після того, як у «Вартовій башті» пояснювалось, що вислів «вища влада», згаданий в Римлян 13:1, стосується людських урядів, а не Єгови та Ісуса Христа, як вважалося раніше. Багатьом румунським братам, які зазнали жорстоких знущань з боку людських правителів, було важко погодитись з таким тлумаченням. Деякі навіть щиро вірили, що це була хитра вигадка комуністів, які прагнули змусити братів повністю підкорятися державі всупереч принципу з Матвія 22:21.

Один брат порозмовляв зі Свідком, який побував у Берліні, Римі та інших містах. Він пригадує: «Той брат підтвердив, що нове розуміння не було вигадкою комуністів і походило від класу раба. Але я все одно сумнівався, тому спитав нашого обласного наглядача, що робити. Наглядач відповів: “Треба далі проповідувати! Ось що слід робити!” То була найліпша порада, і мені приємно сказати, що я досі її дотримуюсь».

Попри великі перешкоди брати із всесвітнього центру і філіалу, який наглядав за працею в Румунії, доклали  всіх зусиль, щоб місцеві вісники вчасно отримували пояснення біблійних істин. Вони також допомагали їм об’єднано служити, як одна духовна сім’я. Для цього брати писали листи і друкували спеціальні статті в «Служінні Царству».

Як же ця духовна пожива потрапляла до народу Єгови? Кожен член комітету країни мав таємний зв’язок з роз’їзними наглядачами і старійшинами збору. З ними також мали зв’язок надійні кур’єри, які привозили пошту з офісу в Швейцарії та передавали туди листи і звіти. Так брати могли отримувати теократичне керівництво і принаймні якусь частину духовної поживи.

Віддані брати і сестри також старалися підтримувати дух єдності у своїх зборах і групах. Такою особою був Іосіф Жукан, який любив казати: «Ми не зможемо пережити Армагеддон, якщо не будемо регулярно харчуватися духовною поживою і триматися Матері». Він мав на увазі близький зв’язок із земною частиною організації Єгови. Такі брати були справжніми коштовностями серед Божого народу, вони були наче мур на шляху тих, хто намагався зруйнувати його єдність.

Ворожа тактика

Щоб послабити віру Божих служителів або змусити їх скоритись, комуністи використовували шпигунів, зрадників, вдавались до тортур і брехні та погрожували смертю. До шпигунства залучали сусідів, колег по роботі, відступників, членів сім’ї та агентів  служби «Секурітате». Агенти навіть проникали в збір: вони прикидались, ніби цікавляться правдою, і вивчали теократичні терміни. Ці «фальшиві брати» завдали великої шкоди і призвели до багатьох арештів. Один з таких «братів», на ім’я Шаву Ґабор, навіть займав в організації відповідальне становище. Його викрили 1969 року (Гал. 2:4).

Агенти служби безпеки також стежили за окремими братами і цілими сім’ями, використовуючи приховані мікрофони. Тімотей Лазер говорить: «Коли я сидів у в’язниці через християнський нейтралітет, “Секурітате” постійно викликала моїх батьків і молодшого брата в головне управління на допити, які не раз тривали по шість годин. Одного разу вони понаставляли в нашому домі пристрої для підслуховування. Того вечора мій брат, який був електриком, помітив, що електролічильник крутиться надто швидко. Він обдивився все навколо і знайшов два пристрої. Брат зняв їх, але спочатку сфотографував. Наступного дня агенти “Секурітате” прийшли і вимагали повернути їм їхні іграшки, як вони самі їх називали».

Брехлива пропаганда поширювалась через статті, які вже друкувалися в інших комуністичних країнах. Наприклад, статтю «Єговістська секта та її реакційна діяльність» було взято з однієї російської газети. Стаття звинувачувала Свідків Єгови в тому, що вони «є типовою політичною організацією», мета якої «проводити підривну діяльність у соціалістичних країнах». Вона також спонукувала читачів повідомляти про тих, хто поширював вчення Свідків. Однак проникливі люди розуміли, що цей політичний заклик з боку влади вказував на провал її зусиль, адже вона непрямо повідомила, що Свідки Єгови не замовкли і надалі залишаються активними.

 Коли агенти «Секурітате» хапали брата чи сестру, їхня жорстокість не мала меж. Щоб змусити жертву заговорити, вони навіть застосовували хімічні речовини, які впливають на мозок та нервову систему. Мішенню таких знущань став Самойле Береян. Він розповідає: «Почавши допит, вони змусили мене прийняти якийсь порошок, від якого шкоди було більше, ніж від побоїв. Невдовзі я відчув, що зі мною щось негаразд. Мене хитало в різні боки, і я не міг піднятись по сходах. У мене з’явилось хронічне безсоння. Було важко зосереджуватись, розмовляючи, я постійно затинався.

Мій фізичний стан погіршувався. Приблизно через місяць я втратив смак, система травлення повністю розладналась, я мав відчуття, ніби усі мої суглоби позміщувались. Мене все боліло. Ноги так сильно пітніли, що взуття розвалилося через два місяці і я був змушений його викинути. Слідчий кричав: “Чому ти постійно обманюєш? Хіба ти не бачиш, що від тебе лишилося?” Я стримував себе, щоб не вибухнути гнівом». З часом брат Береян цілком одужав.

«Секурітате» теж вдавалася до психологічного тиску. Алекса Бойчук пригадує: «То була найжахливіша ніч у моєму житті. Мене розбудили і завели в приміщення, де я міг чути, як б’ють одного брата. Потім я чув, як плаче сестра, а ще згодом почув мамин голос. Ліпше було самому зазнавати тортур, аніж усе це слухати».

Братам казали, що їх відпустять, якщо вони викажуть імена інших Свідків, а також місця і час зустрічей. Дружин заохочували покинути своїх ув’язнених чоловіків, щоб їхні діти мали ліпше майбутнє.

Держава відбирала у братів майно і змушувала їх працювати в колгоспах. Робота була стерпною, проте усі чоловіки мали відвідувати політичні мітинги, які  проводились досить часто. Тих, хто не ходив на такі зустрічі, висміювали, а зарплатню врізали до копійок. Звичайно ж, це створювало труднощі для Свідків Єгови, які не брали участі в політичній діяльності.

Обшукуючи доми Свідків, представники влади забирали особисті речі, зокрема ті, що можна було продати. А взимку вони часто розбивали пічки, які служили єдиним джерелом тепла в домі. Чому вони це робили? З їхніх слів, пічки були чудовим сховком для літератури. Проте це не змусило братів замовкнути. Як ми побачимо, навіть ті, хто пережив злидні та знущання у в’язницях і таборах, продовжували свідчити про Єгову і потішати один одного.

Прославлення Єгови в таборах і в’язницях

Окрім в’язниць, у Румунії існувало три великих виправно-трудових табори. Один був розташований у дельті Дунаю, другий на Великому острові Бреїла, а третій на каналі, який сполучує Дунай з Чорним морем. Відтоді, як почали правити комуністи, Свідки часто зустрічали в тюрмах своїх колишніх переслідувачів, яких арештовували  за підтримку старого режиму. Один брат, районний наглядач, перебував у в’язниці разом з 20 священиками! Безсумнівно, що в такому товаристві він мав нагоду провести багато цікавих розмов.

Інший ув’язнений брат довго розмовляв з професором богослов’я, який раніше екзаменував кандидатів у священики. Брат швидко побачив, що той практично не знав Біблії. Серед в’язнів, які слухали розмову, був один армійський генерал.

Він спитав: «Як же це можливо, що звичайний ремісник знає Біблію ліпше за вас?»

На що професор відповів: «У богословських семінаріях ми вивчаємо церковні традиції і все, що з ними пов’язане, але не Біблію».

Така відповідь не задовольнила генерала. Він сказав: «Ми вірили у вашу обізнаність, але я бачу, що нас безсоромно обманювали».

З часом багато в’язнів набули точне знання про правду і присвятили своє життя Єгові. Серед них був один чоловік, якого за розбій засудили на 75 років позбавлення волі. Той чоловік настільки змінився, що це привернуло увагу в’язничного керівництва. Воно навіть призначило йому роботу, яку зазвичай не доручали особам, котрі відбували покарання за крадіжку. Він ходив у місто без охорони і купував для в’язниці різний крам.

І все-таки життя в’язнів було важке; бракувало харчів. Вони навіть просили, щоб картоплю не чистили, аби мати трохи більше їжі. В’язні також їли різні корінці, траву, листя та інші рослини, щоб наповнити шлунки. Дехто помирав від недоїдання, і всі хворіли на дизентерію.

Влітку брати копали в дельті Дунаю землю і транспортували її для будівництва греблі. Зимою вони  зрізали очерет, стоячи прямо на кризі. Спали на старому, залізному поромі, де було холодно і брудно. Братам дошкуляли воші. Охоронці були жорстокими і виявляли байдужість, навіть коли хтось із в’язнів помирав. Незважаючи на такі умови, брати підкріпляли один одного і допомагали зберігати духовність. Розгляньмо приклад Діонісіе Вирчу.

Перед звільненням Діонісіе один офіцер спитав його: «Ну, то що, Вирчу, чи перебування у в’язниці змінило твою віру?»

«Послухайте,— сказав Діонісіе,— якби вам хтось запропонував проміняти доброякісний костюм на якесь шмаття, ви б на це погодились?»

«Таж ні»,— відповів офіцер.

«От і мені протягом ув’язнення ніхто не запропонував нічого ліпшого за мою віру. То навіщо ж мені її міняти?»

Після цього офіцер потиснув Діонісіе руку і сказав: «Ти вільний, Вирчу. Бережи свою віру».

Брати і сестри, подібно до Діонісіе, були звичайними людьми. Свою відвагу і духовну силу вони черпали з віри в Єгову. А підтримували вони цю віру у справді дивовижний спосіб (Прип. 3:5, 6; Фил. 4:13).

Матеріал для вивчення брали з пам’яті

«Проведений у в’язниці час був періодом теократичного навчання»,— пригадує Андраш Молнош. Чому він так сказав? Тому що на власному досвіді побачив, яку користь приносили щотижневі зустрічі з братами для обговорення Божого Слова. Андраш розповідає: «Часто матеріал для вивчення був не на папері, а в голові. Брати пригадували статі з “Вартової башти”, які вони вивчали ще на волі. Кілька братів навіть пам’ятали зміст  цілого журналу, включаючи запитання в статтях для вивчення!» Інколи це було можливо завдяки тому, що деякі брати до свого арешту власноручно переписували багато журналів. (Дивіться інформацію в рамці «Методи копіювання літератури» на сторінках 132 і 133).

Коли планувалося провести зібрання, відповідальні брати оголошували тему для обговорення, і кожен намагався пригадати все, що стосувалось цієї теми: від біблійних віршів до думок, які висвітлювались в християнських публікаціях. Потім усі збиралися та обговорювали матеріал. На зібранні обирали ведучого, який після початкової молитви проводив обговорення за допомогою запитань. Після того як усі висловились, він викладав свої думки і переходив до наступного питання.

У деяких в’язницях брати не мали можливості збиратись для таких обговорень. Проте їхня винахідливість не знала меж. Ось що пригадує один брат: «Ми виймали шибу з вікна в туалеті і покривали вологою сумішшю з мила і вапна, яке зішкрібали зі стіни. Коли суміш висихала, шибу використовували як дошку, на якій записували урок на той день. Один з братів тихенько диктував, а інший писав.

Нас розмістили в кількох камерах. Брати, які сиділи в одній камері, утворювали групу вивчення. Дошку з уроком передавали один одному. Оскільки дошка була тільки в одній камері, інформацію в інші камери передавали азбукою Морзе. Як це було можливо? Один з нас так тихо, як тільки міг, вистукував матеріал по стіні або батареї. У цей час брати з сусідніх камер слухали сигнали, прикладаючи вуха до металевих чашок, які приставляли до стіни або труби. Звичайно, ті, хто не знав азбуки Морзе, мали її вивчити».

 У деяких в’язницях брати отримували свіжу духовну поживу через не менш винахідливих сестер. Вони, наприклад, ховали літературу в хлібі, який пекли самі. Брати називали його хлібом з неба. Сестрам навіть вдавалося переправляти у в’язницю частини Біблії. Вони складали сторінки в багато разів і запихали їх у маленькі пластмасові кульки, а тоді обмащували їх шоколадом і посипали порошком какао.

Єдиною неприємною обставиною було те, що читати брати могли лише в туалеті. Тільки там вони на кілька хвилин залишались без нагляду. Коли брат прочитував матеріал, то ховав сторінки за бачком з водою. В’язні, які не були Свідками, теж знали про цю схованку і багато з них також раділи, що можуть в спокої почитати.

 Непохитність жінок і дітей

Рідних сестер Віоріку й Ауріку Філіп, як і багатьох інших Свідків, переслідували родичі. Сестри мали ще сімох братів і одну сестру. Віоріка пригадує: «Оскільки Ауріка прагнула служити Єгові, то 1973 року їй довелось кинути навчання в Клуж-Напоцькому університеті. Невдовзі після цього вона охрестилась. Її щирість і завзяття розбудили мою цікавість, і я теж почала досліджувати Боже Слово. Довідавшись про вічне життя в раю на землі, яке обіцяє Бог, я подумала: що може бути ліпше за це? Набуваючи знань, я почала дотримуватись біблійних принципів стосовно християнського нейтралітету і відмовилась вступати до комуністичної партії».

Віоріка продовжує: «У 1975-му я присвятила своє життя Єгові і поїхала до міста Сіґету-Мармацієй. Там я поселилася в родичів і працювала вчителькою. Оскільки я не хотіла мати нічого спільного з політикою, адміністрація школи повідомила, що, як тільки закінчиться навчальний рік, мене звільнять. Аби запобігти цьому, сім’я почала тиснути на нас з сестрою».

Залякувати намагались також дітей. На декого з них тиснули навіть агенти «Секурітате». Діти зазнавали фізичного та словесного знущання. До того ж багатьох виключали зі школи, і вони мусили шукати іншу. Або ж їм взагалі відмовляли в подальшій освіті. Агенти «Секурітате» навіть пробували вербувати дітей, щоб ті для них шпигували.

Даніела Мелуцан, яка служить піонеркою, пригадує: «Мене часто принижували перед класом, тому що я відмовилась вступити до Союзу комуністичної молоді, який відігравав важливу роль в ідеологічному вихованні дітей. Коли я вчилась у дев’ятому класі, агенти “Секурітате” та інформатори серед вчителів й інших працівників  школи завдавали мені чимало клопотів. З 1980 до 1982 року мене майже кожної другої середи допитували в кабінеті директора. Самому директору чомусь не дозволяли залишатись у кабінеті під час мого допиту. Слідчим був полковник “Секурітате”. Брати з повіту Бістріца-Несеуд дуже добре знали його за ненависть і завзяття, з якими він нас переслідував. Цей чоловік приносив на допит листи, які дискредитували відповідальних братів. Він хотів підірвати мою довіру до них, змусити зректися віри і спонукати мене, школярку, співпрацювати із “Секурітате”. Але йому це не вдалось.

Проте не все було так погано. Наприклад, мій вчитель з історії, який теж був членом партії, хотів довідатись, чому мене так часто викликають на допити. Одного разу він відмінив урок і протягом двох годин перед усім класом розпитував про мою віру. Вчителя вразили мої відповіді. Він вважав, що зі мною поводяться несправедливо. Після цієї розмови вчитель почав поважати наші погляди і навіть взяв літературу.

Однак шкільна адміністрація не давала мені спокою. Вона фактично змусила мене піти зі школи в кінці десятого класу. Незважаючи на це, я одразу ж знайшла роботу і ніколи не шкодувала, що залишилась відданою Єгові. Більш того, я дуже вдячна Богові, що мене виховували батьки-християни, які зберігали непорочність попри знущання з боку комуністичної влади. Я ніколи не забуду їхній чудовий приклад».

Випробування для молодих чоловіків

Переслідуючи Свідків Єгови, агенти «Секурітате» особливо зосереджувались на молодих братах через їхню позицію християнського нейтралітету. Братів арештовували, ув’язнювали, потім звільняли, а тоді знову арештовували та відправляли до в’язниці. Усе це робилося для  того, щоб зламати їхній дух. Одним з таких братів був Йожеф Сабо. Відразу після хрещення його засудили до чотирьох років ув’язнення.

Через два роки, в 1976-му, Йожефа звільнили. Невдовзі після цього він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Йожеф розповідає: «Ми заручилися та призначили дату весілля. І раптом мене викликають до військового трибуналу Клужського повіту. З’явитись там я мав саме у день нашого весілля! Незважаючи на це, ми побралися, а тоді я пішов до суду. І хоча я був одружений лише кілька годин, мене засудили до трьох років ув’язнення, які я мусив відбути повністю. Тяжко описати біль, який я відчував через розлуку».

Інший Свідок на ім’я Тімотей Лазер пригадує: «У 1977 році мене та мого молодшого брата випустили з в’язниці. Розділити цю радість прийшов і наш старший брат, якого звільнили роком раніше. Однак він потрапив прямо в пастку — на нього чекали агенти “Секурітате”. Одного разу нас вже розлучали на два роки, сім місяців і 15 днів. І тепер від нас знову забирали брата до в’язниці за дотримання християнського нейтралітету. Ми почувались абсолютно спустошені».

Відзначання Спомину

У день Спомину наші противники особливо пильно стежили за Свідками Єгови. Вони вривалися в їхні доми, арештовували їх та штрафували. Відзначаючи Спомин, брати виявляли обережність і збиралися невеликими групами, іноді лише в колі сім’ї.

Теодор Памфіліе розповідає: «Це було у вечір Спомину. Начальник місцевої поліції випивав зі своїми друзями до пізньої ночі. Потім він пішов обшукувати доми братів. Вийшовши на вулицю, начальник попросив незнайомого  чоловіка підвезти його на машині. Але машина ніяк не могла рушити з місця. Зрештою, коли двигун завівся, вони поїхали до нашого дому, де ми невеликою групою відзначали Спомин. Та оскільки в нас вікна були повністю затемнені, вони вирішили, що в домі нікого немає і поїхали до іншого будинку. Але там вже закінчили відзначати Спомин і всі розійшлися по домах.

Тим часом ми завершили свою програму і брати швидко пішли. Коли в домі залишився тільки я та мій рідний брат, у будинок увірвалося двоє поліцейських і, зупинившись посеред кімнати, закричали: “Що тут відбувається?”

— Нічого,— відповів я.— Ми з братом розмовляємо.

— Ми знаємо, що тут була зустріч,— сказав один з них.— Де інші? — Подивившись на мого брата, він додав: — А ти що тут робиш?

— Я прийшов побачитись з ним,— відповів брат і показав на мене. Поліцейські пішли ні з чим. Наступного дня ми довідались, що, незважаючи на старання поліції, нікого не арештували».

Листи зі всесвітнього центру до румунської влади

Жорстоке поводження зі Свідками Єгови спонукало братів із всесвітнього центру написати в березні 1970 року чотиристорінкового листа до посла Румунії в США, а в червні 1971 року шестисторінкового листа до президента Румунії Ніколає Чаушеску. У листі до посла були такі слова: «Написати Вам спонукала нас християнська любов до наших братів у Румунії». У листі перелічувались прізвища семи осіб, яких ув’язнили через їхню віру, а також говорилося: «Нам відомо, що з деякими згаданими вище особами у в’язниці поводяться дуже жорстоко...  Свідки Єгови не злочинці. У жодній країні світу вони не беруть участі в будь-якій політичній чи підривній діяльності. Їхня праця має винятково релігійний характер». Наприкінці листа брати звернулись до уряду з проханням «припинити страждання Свідків Єгови».

У листі до президента Чаушеску говорилося, що «в Румунії Свідки Єгови не мають свободи релігії, яку гарантує румунська конституція», а, навпаки, вони наражаються на арешти і жорстоке ставлення, коли діляться своїми переконаннями з іншими або збираються разом для вивчення Біблії. Лист згадував і про амністію, завдяки якій багато братів отримали свободу. «Ми сподівалися, що нові часи розпочнуться також для... Свідків Єгови. Проте ці сподівання не справдилися. Ми надалі отримуємо з усієї Румунії сумні повідомлення про те, що уряд все ще переслідує Свідків. В їхніх домах проводять обшуки, конфісковують літературу, чоловіків та жінок далі арештовують і судять, декого ув’язнюють на багато років, над іншими немилосердно знущаються. І це тому, що вони читають і проповідують Слово Бога Єгови. Усе перелічене аж ніяк не сприяє добрій репутації держави. Ми глибоко занепокоєні тим, як поводяться зі Свідками Єгови в Румунії».

До листа додавалися дві книжки: «Правда, яка веде до вічного життя» румунською і «Вічне життя у волі слави синів Божих» німецькою.

Невелике полегшення Свідки Єгови відчули після 1975 року, коли Румунія підписала в Гельсінкі Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Це гарантувало забезпечення основних свобод і прав людини, у тому числі свободу релігії. Відтоді арештовували й ув’язнювали лише тих, хто відмовлявся від військової служби.

 Потім 1986 року, згідно з новою конституцією, жодна особа — навіть представник влади — не мала права заходити в житло іншої особи без дозволу господаря, за винятком певних ситуацій, передбачених законом. Нарешті брати могли спокійно проводити християнські зустрічі у приватних домах, в тому числі Спомин.

Підпільне друкування

Для того щоб забезпечувати братів духовною поживою під час заборони, в Румунію таємно провозили друкований матеріал, трафарети або ж інші заготовки, з яких вже на місцях робили копії. Інколи матеріал був перекладений румунською та угорською мовами, але, як правило, переклад робили в самій країні з англійського, французького, німецького чи італійського тексту. Кур’єрами були особи, що прибували під виглядом іноземних туристів або студентів, а також місцеві румуни, які поверталися додому після подорожі.

Агенти «Секурітате» з усіх сил намагалися перехопити кур’єрів і довідатись, де в Румунії виготовляють літературу. Брати діяли обачно і працювали в приватних помешканнях з доброю звукоізоляцією. Таких місць було кілька у великих та маленьких містах. У своїх домах брати будували потаємні кімнати, в яких встановлювали копіювальне обладнання. Інколи такі кімнатки ховалися за пічками, які зазвичай прилягають до стіни. Брати переробляли пічки так, щоб їх можна було відсунути й увійти в потаємну кімнату.

Шандор Поройді працював в одній з таких друкарень у Тиргу-Муреші. Там він виготовляв брошурки зі щоденними віршами, «Служіння Царству», «Вартову башту» і «Пробудись!». Шандор пригадує: «У вихідні ми працювали до 40 годин і міняли один одного, щоб поспати  годинку. Запах хімікатів в’їдався в одяг і шкіру. Одного разу, коли я прийшов додому, мій трирічний синок сказав: “Татку, ти пахнеш, як щоденний вірш!”».

Траян Кіра, який мав дружину і дітей, розмножував та перевозив літературу в повіті Клуж. Траяну дали ручну копіювальну машинку, яку прозвали «млинок». Апарат був дуже старий, і термін його експлуатації вже давно вийшов. Він, звичайно, працював, але якість продукції була поганою. Траян попросив одного брата-механіка відремонтувати машинку. Той оглянув її, але його похмурий  вигляд обличчя красномовно свідчив, що старий «млинок» ремонту не підлягав. Аж раптом обличчя брата засвітилося і він радісно вигукнув: «Я можу зробити нову машинку!» Однак він не обмежився лише однією. У підвалі одної сестри брат зібрав токарський верстат. Замість однієї копіювальної машинки, він виготовив більше десяти! Нові «млинки» відправили в різні куточки країни. З них виходила продукція чудової якості.

У 1980-х роках багатьох братів навчили обслуговувати офсетні копіювальні апарати, які були доволі складними. Першим навчили Ніколає Бентару, а він у свою чергу навчив інших. Виготовлення літератури в домі Бентару, як і в багатьох родинах у ті часи, було сімейною справою.  Кожен член сім’ї виконував певне завдання. Звісно, робити це таємно було нелегко, особливо тоді, коли «Секурітате» стежила за людьми і обшукувала доми. Потрібно було робити все дуже швидко, тому брати допізна працювали протягом вихідних, щоб встигнути виготовити і вивезти літературу. Чому у вихідні? Тому що в будні вони працювали на світській роботі.

Обережність потрібно було виявляти і при купівлі паперу. Навіть якщо покупець просив тільки одну пачку паперу (близько 500 аркушів), він мав пояснити навіщо йому стільки. А друкарні використовували до 40 000 аркушів щомісяця! Тож брати мусили добре продумати, що говорити продавцям, коли купували папір. Крім того, їм треба було пильнувати, коли вони перевозили папір, оскільки на дорогах часто робили перевірки.

Нелегке завдання перекладачів

Невелика кількість братів і сестер, які жили в різних частинах Румунії, перекладали літературу місцевими мовами, в тому числі українською, якою розмовляла національна меншість на півночі. Декотрі перекладачі ще до пізнання правди здобули філологічну освіту, інші вивчили іноземну мову, відвідуючи мовні курси.

У ті часи брати і сестри записували перекладений текст у зошити, які возили на коректуру в місто Бістріца, що на півночі країни. Раз або двічі на рік перекладачі і коректори зустрічалися, щоб обговорити питання, пов’язані з їхньою працею. Якщо поліція затримувала когось з перекладачів, то їх нерідко обшукували, допитували, били або арештовували. Під арештом звичайно тримали кілька годин або діб. Потім звільняли, тоді знову арештовували. Це повторювалось неодноразово. Так поліція намагалась залякати перекладачів. Декого садили  під домашній арешт, інші мали щодня з’являтись у поліцію. Чимало перекладачів потрапили до в’язниці, у тому числі Думітру і Доіну Чепенару, а також Петре Ранку.

Думітру Чепенару був учителем румунської мови та історії, а його дружина Доіна — лікарем. Коли Думітру і Доіну викрила «Секурітате», їх відправили в різні в’язниці на сім з половиною років. П’ять з них Доіна відбувала в одиночній камері. Імена цієї пари також згадувались у листі зі всесвітнього центру до посла США в Румунії. У в’язниці Доіна написала 500 підбадьорливих листів до свого чоловіка та до інших ув’язнених сестер.

Через рік після арешту Думітру і Доіни, заарештували також матір Думітру, Сабіну Чепенару. У в’язниці  вона провела майже шість років. Єдиний, хто з цієї сім’ї залишився на волі, був чоловік Сабіни. Він теж був Свідком Єгови, і за ним пильно стежила «Секурітате». Ризикуючи власною свободою, він регулярно відвідував усіх своїх рідних у в’язниці.

У 1938 році Петре Ранку призначили секретарем в офісі Свідків Єгови в Румунії. Через це, не згадуючи вже про його перекладацьку діяльність, «Секурітате» ще більше прагнула арештувати його. Петре схопили 1948 року, потім неодноразово арештовували, а 1950-го судили разом з Мартіном Мадяроші і Памфілом Албу. Петре звинуватили в тому, ніби він є членом англо-американської шпигунської організації. З цієї причини Петре відбував 17-річне покарання у найсуворіших в’язницях країни — в Аюді, Ґерлі та Жілаві — і ще три роки залишався під домашнім арештом у повіті Ґалац. Попри всі труднощі цей вірний брат повністю віддавався служінню Єгові аж до кінця свого земного шляху 11 серпня 1991 року.

З огляду на саможертовну працю таких непорочних християн пригадуються слова з Біблії: «Не є Бог неправедний, щоб забути вашу працю і любов, яку виявляли  ви до його імені, коли служили святим, і, зрештою, й далі їм служите» (Євреїв 6:10).

Конгреси просто неба

Протягом 1980-х років брати почали зустрічатися більшими групами на весіллях чи похоронах. Інколи ці групи налічували тисячі осіб. Для весіль на природі споруджували великі намети. Зсередини їх прикрашали гарними  килимами, на яких були виткані сцени з біблійних оповідей та біблійні вірші. Для великої кількості «гостей» розставляли столи і стільці, а над сценою вішали велику емблему «Вартової башти» та річний вірш. Зазвичай місцеві вісники, наскільки їм дозволяли можливості, готували їжу. Тож усі могли насолоджуватись, як духовним, так і буквальним бенкетом.

Програма розпочиналася з весільної або похоронної промови. Після цього виголошували промови на різні біблійні теми. Траплялося, що промовці не могли прибути вчасно. В такому разі інші досвідчені брати завжди були готові заступити їх, хоч і не мали плану промови, а тільки Біблію.

Влітку мешканці міст виїжджали на природу відпочивати. Те саме робили і Свідки Єгови. Проте вони використовували цю нагоду, щоб проводити невеличкі конгреси  на пагорбах чи в лісі. Брати навіть ставили костюмовані біблійні драми.

Іншим популярним місцем відпочинку було Чорне море, яке ідеально підходило для хрещення. Як братам вдавалося охрещувати нових учнів, не привертаючи до себе уваги? Часто вони просто вдавали, що грають у гру. Ті, хто мав охреститись, та кілька інших вже охрещених вісників заходили у воду, ставали в коло і кидали один одному м’яч. Промовець стояв посередині і виголошував промову, після цього нових учнів непомітно занурювали у воду.

Зал для бджолярів

У 1980 році братам з містечка Неґрешти-Оаш, що на північному заході Румунії, прийшла в голову оригінальна ідея стосовно того, як отримати офіційний дозвіл на будівництво Залу Царства. У той час в державі широко заохочували займатись бджільництвом. Тож група братів, які тримали вулики, вирішила заснувати місцеве товариство бджолярів. Завдяки цьому вони мали б законне право на будівництво приміщення для зустрічей.

Порадившись зі старійшинами свого району, брати зареєстрували Товариство бджолярів Румунії і звернулись у міськраду за дозволом побудувати свій зал. Влада охоче затвердила проект дерев’яного приміщення, яке мало бути 34 метри завдовжки і 14 метрів завширшки. Окрилені бджолярі разом з великою кількістю помічників закінчили будівництво через три місяці. Вони навіть отримали особливу подяку від міської влади.

Оскільки на відкриття залу мало прийти багато Свідків і програма тривала б кілька годин, брати заодно попросили у влади дозволу використати новий зал для святкування закінчення жнив. На цю подію з’їхалося  понад 3000 Свідків з цілої країни. Влада міста була здивована, що на збір врожаю і святкування приїхало стільки помічників.

Звичайно ж, це святкування перетворилося на конгрес, який приніс духовне відсвіження. З огляду на офіційне призначення споруди, у програмі часто згадувались бджоли, але в духовному контексті. Наприклад, промовці говорили про працьовитість цих комах, їхню організованість і чудову орієнтацію, саможертовність і відвагу, яку вони виявляють, захищаючи свій вулик, а також про інші особливості їхньої поведінки.

Після присвячення «Бджолиний зал», як його прозвали, служив братам аж поки зняли заборону і ще три роки по тому.

 Зональні наглядачі допомагають відновити єдність

Протягом десятиліть комуністична влада робила все можливе, щоб посіяти сумніви і розбрат серед Божого народу, а також щоб утруднити спілкування. Як уже згадувалось, до певної міри їм це вдалось. Навіть у 1980-х роках ще існували поділення. Зміна політичної ситуації і зусилля зональних наглядачів допомогли подолати цю проблему.

З середини 1970-х років член комітету австрійського філіалу, Ґерріт Леш, який тепер служить членом Керівного органу, неодноразово відвідував Румунію. У 1988 році представники Керівного органу, Теодор Ярач і Мілтон Геншель, двічі побували в країні разом з братом Лешем і перекладачем Джоном Бренкою, який тоді був членом родини Бетелю в Сполучених Штатах. Після цих підбадьорливих візитів тисячі братів, які тримались відокремлено від більшості народу Єгови, знову приєднались до нього.

Тим часом глибокі політичні зміни спричинили в комуністичній Європі нестабільну ситуацію і захитали її до самих підвалин. У результаті цього наприкінці 1980-х років комуністичний режим впав у більшості країн. У Румунії люди збунтувалися проти нього 1989 року. Двадцять п’ятого грудня керівника партії Ніколає Чаушеску і його дружину стратили. Наступного року встановили новий уряд.

Нарешті свобода!

Свідки Єгови, як і завжди, зберігали свою нейтральну позицію під час усіх цих політичних змін. Невдовзі 17 000 Свідків у Румунії отримали свободу, про яку вони довго мріяли. Комітет країни писав: «Після довгих  42 років ми раді знову надіслати звіт про діяльність у Румунії. Ми вдячні нашому люблячому Батьку, Богу Єгові, що він вислухав палкі молитви мільйонів братів і поклав край безжалісному переслідуванню».

Дев’ятого квітня 1990 року було зареєстровано Релігійну організацію Свідків Єгови. Брати відразу організували по цілій країні районні конгреси. На них прийшло понад 44 000 осіб. Це число більше як удвічі перевищувало кількість вісників, яка тоді вже зросла до 19 000. Звіт про служіння показав, що з вересня 1989 року до вересня 1990 року відбувся 15-відсотковий зріст.

На той час комітет країни керував діяльністю під наглядом австрійського філіалу. Але 1995 року, після 66-річної перерви, в Румунії знову було відкрито філіал.

Підтримка в скрутні часи

У 1980-х роках економіка Румунії стала занепадати. В магазинах бракувало товарів. Коли комуністичний уряд впав, разом з ним завалилася й економіка. Люди потерпали від крайньої бідності. Тоді Свідки Єгови з Австрії, Угорщини та колишніх Чехословаччини і Югославії відправили понад 70 тонн продуктів й одягу своїм румунським братам. А вони потім навіть могли поділитися деякими речами із сусідами, котрі не були Свідками. У звіті говорилося: «Щоразу, коли надходила допомога, брати використовували цю нагоду для ґрунтовного свідчення».

Вантажівки привозили братам не тільки буквальну, але й духовну поживу. Багато хто не міг стримати сліз, коли бачив стільки літератури, адже раніше на цілу групу припадав, як правило, лише один примірник «Вартової Башти». Крім того, починаючи з випуску за 1 січня 1991 року, «Вартова башта» румунською мовою виходила одночасно з англійським виданням і була повноколірною!  Завдяки цьому кількість розповсюджуваної літератури різко зросла.

Настає час повноцінних зібрань

У роки переслідувань брати не могли належним чином проводити певні зібрання, наприклад Школу теократичного служіння. Вони збиралися малими групами, читали інформацію і тоді обговорювали її. Зазвичай вони мали лише кілька примірників публікації, а інколи навіть один.

 «Посібник для Школи теократичного служіння» румунською мовою був надрукований 1992 року,— говорить Джон Бренка, який служить тепер членом комітету філіалу в Румунії.— До того часу лише декотрі брати мали передрукований варіант цієї книжки. У 1991 році ми почали навчати старійшин, як проводити Школу теократичного служіння і як давати поради. Часто старійшини вагалися давати поради, особливо у ті часи, коли це ще робилося зі сцени. Дехто казав: «Вісники ображатимуться, якщо ми даватимемо їм поради в присутності інших».

Траплялися й різні непорозуміння. Наприклад, до одного випускника Школи удосконалення служіння, який відвідував певний збір 1993 року, підійшов старійшина. У руках він тримав розклад школи, в якому говорилося, що великі збори можуть мати другий клас школи. Старійшина вважав, що це стосувалося більш успішних учнів, і тому спитав: «Чи не пора нам проводити школу і в другому класі? Ми маємо здібних братів, які могли б перейти в другий клас». Брат лагідно пояснив тому старійшині, для чого проводиться другий клас.

 «Велику роль у навчанні братів відіграли районні конгреси, оскільки частиною програми є зразкова Школа теократичного служіння, яку проводить обласний наглядач,— розповідає Джон Бренка.— Однак знадобилося ще кілька років, щоб усі звикли до нового порядку».

Школу піонерського служіння в Румунії почали проводити з 1993 року. Вона допомогла тисячам піонерів зробити духовний поступ і досягти більших успіхів у служінні. У Румунії бути піонером дуже важко, оскільки майже неможливо знайти роботу з неповним робочим днем. Попри це 2004 року у тій чи іншій галузі піонерського служіння брало участь 3500 братів і сестер.

Допомога роз’їзним наглядачам

У 1990 році в Румунію призначили братів з італійського філіалу, Роберто Франческетті і Андреа Фаббі. Вони мали допомогти в реорганізації праці. Брат Франческетті розповідає: «Тоді мені було 57 років. Через складну економічну ситуацію в Румунії для мене і моєї дружини Імельди це нове призначення було нелегким.

Сьомого грудня 1990 року о сьомій годині вечора ми прибули до вкритого снігом Бухареста. На вулиці було 12 градусів морозу. Ми зустрілися з братами в центрі міста і спитали, де ми можемо переночувати. Вони відповіли, що ще не знають. Одна дівчина, яка випадково почула нашу розмову, відразу запросила нас до себе, пояснивши, що її мама і бабуся Свідки Єгови. У них ми пробули кілька тижнів, поки не знайшли підхожу квартиру. Місцеві брати постійно нас підбадьорювали та підтримували емоційно. Це допомогло нам пристосуватися до нового призначення».

Роберто, випускник 43-го класу школи «Ґілеад» 1967 року, провів у Румунії разом з дружиною майже дев’ять  років. Вони охоче ділилися з братами багаторічним досвідом служіння. Роберто розповідає: «У січні 1991 року комітет країни організував зустріч з усіма роз’їзними наглядачами. Їх було 42. Більшість з них служили в маленьких районах, які складалися з 6—7 зборів. Протягом двох тижнів, як правило без дружин, вони відвідували кожен збір у вихідні. У ті часи, щоб утримувати свої сім’ї і не викликати підозр у влади, районні наглядачі мусили працювати. Але тепер вони могли дотримуватись того ж розкладу, що й районні наглядачі в інших країнах, та відвідувати збори з вівторка до неділі.

Пояснивши новий порядок, я звернувся до всіх 42 братів і попросив їх підняти руки, щоб з’ясувати, хто з них і далі бажав служити роз’їзним наглядачем. Ніхто не підніс руки! Отже за лічені хвилини в країні не лишилося жодного роз’їзного наглядача. Але після молитовних роздумів, деякі брати змінили свою думку. На допомогу також прийшли випускники Школи удосконалення служіння з Австрії, Італії, Німеччини, Франції та США».

Джона Бренку — румуна за походженням, який прослужив десять років у Бетелі в Брукліні, призначили до Румунії. Спочатку Джон служив районним і обласним наглядачем. Він пригадує: «У червні 1991 року, будучи обласним наглядачем, я почав співпрацювати з районними наглядачами, які погодились служити повночасно згідно з новим порядком. Невдовзі я побачив, що поміняти  мислення потрібно було не тільки цим братам, але й братам у зборах. Деякі старійшини говорили, що вісники не зможуть щодня приходити на зустрічі для проповідницького служіння. І все ж, доклавши зусиль, брати пристосовувались».

У навчанні братів важливу роль відіграла також Школа служіння Царству і Школа удосконалення служіння. Під час Школи служіння Царству в Бая-Маре один старійшина підійшов до інструктора зі слізьми на очах і сказав: «Я вже багато років служу старійшиною, але тільки тепер зрозумів, як треба робити пастирські візити. Я дуже вдячний Керівному органу за цю чудову інформацію».

Про Школу удосконалення служіння брати чули вже давно, але проведення її у власній країні здавалося для них лише мрією. Тож можна уявити собі їхню радість, коли 1999 року мрія стала реальністю і було проведено перший клас школи. З того часу відбулись випуски вісьмох класів, в яких також навчалися румунськомовні Свідки з сусідніх Молдови й України.

«Я знайшла правду!»

Нині багато людей мають можливість регулярно чути добру новину. Проте третина населення Румунії — близько семи мільйонів — живе у непризначеній території. Існують і такі регіони, в яких людям ніколи не проповідували. Тож жниво все ще велике! (Матв. 9:37). Сталі та спеціальні піонери, а також деякі старійшини, побачивши таку потребу, переїхали у непризначені території. У результаті було сформовано нові групи і збори. Крім того, філіал заохочує збори брати участь у виїздах на непризначені території. Як і в інших країнах, це приносить добрі плоди.

 В одному далекому селі 83-річна жінка отримала примірник «Вартової башти» від своєї доньки, яка знайшла його в Бухаресті на смітнику. Ця літня жінка не лише прочитала журнал, але й переглянула у власній Біблії усі наведені в ньому вірші, в яких містилося Боже ім’я. Наступного разу, коли жінка зустрілася з донькою, вона вигукнула: «Доню, я знайшла правду!»

Ця жінка також поговорила зі священиком і спитала його, чому він не розповідає людям про Боже ім’я. Священик нічого не відповів, натомість попросив дати йому Біблію і журнал, щоб начебто їх дослідити. Жінка смиренно погодилась. Це був останній раз, коли вона бачила свою Біблію і «Вартову башту». Пізніше, коли Свідки Єгови приїхали в те село проповідувати, жінка запросила їх до себе, почала вивчати Біблію за допомогою книжки «Знання» і зробила чудовий поступ. Нині вони та її дочка служать правдивому Богу.

Нарешті можна вільно збиратись!

У 1990 році Свідків Єгови, які зібралися на обласному конгресі «Чиста мова», переповнювала величезна радість. Для багатьох це був перший в житті конгрес. Він проводився в містах Брашов і Клуж-Напока. За два тижні до того понад 2000 осіб відвідало румунськомовний обласний конгрес у Будапешті (Угорщина). І хоча конгреси в Румунії тривали лише один день, на них приїхали представники Керівного органу, Мілтон Геншель і Теодор Ярач. Румунські брати із захопленням слухали їхні промови. Конгреси відвідало понад 36 000 осіб, а охрестилося 1445 — це становило 8 відсотків усіх вісників!

У 1996 році в Бухаресті запланували провести міжнародний конгрес «Посланці Божого миру». Однак православне духівництво з усіх сил намагалося зірвати конгрес. Його члени разом зі своїми прихильниками  розвісили по цілому місті плакати з погрозами. Вони чіпляли їх на території церков, на будинках, парканах та в переходах. На одному з плакатів було написано: «Православ’я або смерть». Інший був такого змісту: «Ми попросимо владу відмінити цей конгрес. ПРИЙДІТЬ, ЩОБ МИ МОГЛИ ЗАХИСТИТИ ВІРУ НАШИХ ПРАБАТЬКІВ. Нехай Бог допоможе нам!»

З огляду на таку ситуацію, міська влада переглянула своє рішення і не дозволила проводили конгрес  у Бухаресті. Однак брати змогли орендувати приміщення в Брашові і Клуж-Напоці з 19 до 21 липня. Вони також організували значно менші конгреси в Бухаресті і Бая-Маре для тих, хто не міг відвідати конгреси в інших містах.

Репортери були вражені спокоєм братів і тим, як вони швидко все реорганізували. Тому, незважаючи на критику з боку духівництва, за день до конгресу засоби масової інформації позитивно висвітлили цю подію. Але навіть попередні негативні репортажі зробили добру справу: завдяки їм ім’я Єгови стало широко відоме. Один брат з Бухареста сказав: «Протягом трьох тижнів про нас почуло стільки людей, скільки могло почути лише за багато  років проповідування по всій країні. Православна церква думала, що своїми діями перешкодить нам, а насправді це посприяло поширенню доброї новини». Загальна кількість присутніх на конгресах сягнула 40 206 осіб, а охрестилося 1679.

На обласних конгресах «Виконавці Божого слова», які проходили 2000 року, брати отримали «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу» румунською мовою. Їхній радості не було меж. Ось як виразив свою вдячність один молодий брат: «Я ще більше наближаюсь до Єгови, коли бачу його ім’я у власному примірнику цього перекладу. Я надзвичайно вдячний Єгові та його організації».

 Від «Бджолиного залу» до Залу конгресів

За винятком уже згаданого раніше «Бджолиного залу» у часи комуністичного правління не було побудовано жодного іншого Залу Царства. Коли зняли заборону, потреба у Залах Царства була надзвичайно великою. Останніми роками завдяки фонду для будівництва Залів Царства кожних десять днів в середньому будується один зал! Ці прості, практичні будівлі зводять за типовим проектом із матеріалів, які можна легко придбати. У Румунії, як і в інших країнах, такі будови, і особливо будови із застосуванням швидкісного методу, відзначаються чіткою організацією та охочим духом серед працівників. Це дає чудове свідчення сусідам, представникам місцевої влади і бізнесменам, які мають з нами справу.

У повіті Муреш брати звернулися до влади за дозволом провести електрику до споруджуваного Залу Царства. «Куди ви так поспішаєте? — спитав один службовець.— На отримання дозволу у вас піде принаймні місяць. Ви мало що встигнете зробити за той час». Брати пішли до начальника.

Він також спитав: «Чому такий поспіх? Ви ж тільки-но заклали фундамент».

«Так,— відповіли брати,— але це було минулого тижня. Тепер ми накриваємо дах». Начальник усе зрозумів і наступного ж дня видав дозвіл.

Перший Зал конгресів у Румунії побудували в Неґрешти-Оаші. Його головний зал налічує 2000 місць, а відкрита аудиторія — 6000. Брат Леш був дуже схвильований, коли його запросили виголосити промову присвячення. Він зробив це румунською мовою. Будувати зал допомагало понад 90 зборів з п’яти районів. Ще до присвячення залу тут у липні 2003 року проводився обласний конгрес, який відвідали 8572 особи. Звичайно, що  Зал конгресів став головною темою для розмов серед парафіян місцевої православної церкви. Але не всі розмови були негативними. Навіть деякі священики хвалили братів за їхній охочий дух.

Жодна зброя не матиме успіху проти Божих служителів

Повернувшись додому 1911 року, Кароль Сабо і Йожеф Кісс навіть не здогадувались, наскільки рясно Єгова благословить розпочату ними працю. Лише подумайте: за минулі 10 років у Румунії охрестилося близько 18 500 нових учнів. Завдяки цьому кількість вісників зросла до 38 423. А 2005 року на Спомин прийшло 79 370 осіб! Щоб піклуватися про пов’язані з таким ростом потреби, у 1998 році побудували і присвятили новий дім Бетелю, а 2000 року його розширили. На території Бетелю також спорудили комплекс з трьох Залів Царства.

Підвалини такого визначного росту були закладені в часи жорстоких переслідувань. Подробиці цих випробувань  просто неможливо описати. Уся хвала за такий ріст належить тільки Єгові. Саме в його захисній тіні знайшли сховок віддані Свідки (Пс. 91:1, 2). Своїм вірним слугам Єгова пообіцяв: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху, і кожнісінького язика, який стане з тобою до суду, осудиш. Це спадщина Господніх рабів, а їхнє оправдання від Мене, говорить Господь!» (Ісаї 54:17).

Щоб зберегти цю ні з чим незрівнянну «спадщину», Свідки Єгови в Румунії сповнені рішучості наслідувати визначну віру усіх тих, хто постраждав за праведність, і так вшанувати пам’ять про їхні сльози (Ісаї 43:10; Євр. 13:7).

 [Рамка на сторінці 72]

Загальний огляд Румунії

Територія. Площа Румунії займає 238 000 квадратних кілометрів і має форму нерівного овалу. Зі сходу на захід вона простягається на 720 кілометрів. Починаючи з півночі за годинниковою стрілкою, Румунія межує з Україною, Молдовою, Болгарією, Сербією і Чорногорією та Угорщиною.

Населення. Румунія налічує 22 мільйони мешканців. Серед них представники багатьох національностей: румуни, угорці, німці, євреї, українці, цигани та інші. Принаймні 70 відсотків населення належать до Румунської православної церкви.

Мова. Державною мовою є румунська. Вона походить від латинської мови, якою розмовляли стародавні римляни.

Господарство. Близько 40 відсотків населення займається сільським господарством, лісництвом або рибальством; 25 відсотків зайняті на будівництві та в різних галузях промисловості, в тому числі гірництві, і ще 30 відсотків — у сфері обслуговування.

Продукти харчування. У країні вирощують кукурудзу, картоплю, цукровий буряк, пшеницю і виноград. З худоби в основному розводять овець, але також і велику рогату худобу, свиней та птицю.

Клімат. Температура і кількість опадів залежать від регіону. Загалом клімат помірний з чітко вираженими порами року.

 [Рамка на сторінці 74]

Румунія — розмаїтий край

Румунія — переважно сільськогосподарська країна. Вона розділена на кілька розмаїтих історичних областей. Серед них Марамуреш, Молдавія, Трансільванія і Добруджа. Північний регіон Марамуреш — єдина територія, яка ніколи не була під римлянами. Там у далеких гірських селах живуть люди, які зберегли культуру своїх предків — даків. На схід розмістилася Молдавія, відома своїми виноробнями, мінеральними джерелами та монастирями, які датуються XV століттям. У південному регіоні, Валахії, лежить столиця Румунії Бухарест — найбільше місто країни.

У центрі Румунії розкинулася Трансільванія. Вона майже повністю займає плато, оточене великою дугою Карпат. У Трансільванії багато середньовічних замків, міст та руїн стародавніх споруд. З неї походить легендарний Дракула, якого літературні твори змальовують як вампіра. Прототипами Дракули вважаються князі Влад Дракул, або Влад Диявол, і Влад Цепеш, ім’я якого означає «садити на палю» (саме так він страчував ворогів). Вони жили в XV столітті. Тож не дивно, що маршрути екскурсії по цьому регіону включають місця, в яких вони начебто жили.

У Добруджі, яка виходить до Чорного моря і має 250-кілометрову берегову лінію, лежить дельта Дунаю — надзвичайно гарна місцевість. Дунай — друга за довжиною річка Європи — утворює південний кордон Румунії; її притоки омивають велику частину країни. Дельта Дунаю займає площу в 4300 квадратних кілометрів і вирізняється багатим природним середовищем. Це найбільша болотиста заповідна зона Європи. Тут водиться понад 300 видів птахів, близько 150 видів риб і 1200 видів рослин: від верб до водяних лілій.

 [Рамка на сторінці 87]

Від культу Замолксіса до румунського православ’я

Ще до нашої ери територію, яку нині займає Румунія, населяли споріднені між собою племена гетів і даків. Їхній бог Замолксіс, очевидно, був богом небес і померлих. У наш час майже всі румуни сповідують християнство. Як це сталося?

Під час римських завоювань на Балканському півострові гето-дакський союз утворював для римлян неабияку перешкоду. Гето-дакський цар Децебал навіть двічі розбивав римські війська. Однак у II столітті н. е. Рим таки переміг і перетворив той регіон на свою провінцію. Дакія, як тоді називали ці землі, була багатим краєм і приваблювала римських поселенців. Вони одружувалися з даками, які навчилися від римлян латинської мови. Ось так з’явилися предки сучасних румунів.

Поселенці разом з торговцями познайомили місцевих жителів з християнською релігією. Її вплив почав рости з 332 року н. е., коли імператор Константин уклав мирну угоду з готами — союзом германських племен, які жили на північ від Дунаю.

Після великого розколу 1054 року, коли відбулося розділення між Східною і Західною (Римською) церквами, територія теперішньої Румунії потрапила під вплив Східної церкви. Вона дала початок Румунській православній церкві. Наприкінці XX століття Румунська православна церква налічувала понад 16 мільйонів членів. Через це вона стала найчисленнішою незалежною православною церквою на Балканах.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 98—100]

Ми співали під вибухи бомб

Теодор Мірон

Рік народження: 1909

Рік хрещення: 1943

Факти з біографії: біблійну правду пізнав у в’язниці. Провів 14 років у нацистських концтаборах та у комуністичних виправно-трудових таборах і в’язницях.

Першого вересня 1944 року, коли німецькі війська відступали, нас, 152 братів, разом з іншими в’язнями відправили з концтабору біля сербського міста Бор до Німеччини. Часто нам нı́чого було їсти. Коли вдавалося роздобути трохи їжі, наприклад, знайти буряки край дороги, ми ділили все порівну. Якщо хтось ослаб настільки, що не міг іти, сильніші з нас везли його на тачці.

Зрештою ми дісталися до залізничної станції. Відпочивши з чотири години, ми розвантажили два товарних вагони, в яких мали подорожувати. Вагони були без даху, сидіти не було на чому. Ми не мали теплого одягу, а тільки ковдри, якими вкривали голови, коли падав дощ. Так ми їхали цілу ніч. Наступного дня, о десятій ранку, як тільки ми під’їхали до якогось села, два літаки почали бомбити локомотив, і поїзд зупинився. Ми всі лишилися живі, хоча наші вагони йшли відразу за локомотивом. Незважаючи на те, що  трапилось, нас причепили до іншого локомотива, і ми вирушили далі.

Приблизно через сто кілометрів поїзд зупинився на станції і стояв дві години. Ми побачили чоловіків та жінок, які несли кошики з картоплею, і подумали, що це були торговці. Але ми помилялись. Насправді це були наші духовні брати і сестри, які почули про нас і розуміли, що ми, мабуть, голодні. Вони дали кожному з нас три великі варені картоплини, шматок хліба і трохи солі. Ця «манна з неба» підкріпила нас і додала сил, щоб витримати наступні 48 годин, аж поки ми дісталися міста Сомбатгей в Угорщині. Це було на початку грудня.

Ми зимували в Сомбатгеї, харчувалися переважно кукурудзяними початками, які знаходили під снігом. Протягом березня і квітня 1945 року це гарне місто постійно бомбардували. Вулиці були вкриті понівеченими тілами. Багато людей опинялося під завалами. Інколи ми чули, як вони кликали на допомогу. Нам вдалося звільнити декого з них за допомогою лопат та інших інструментів.

Бомби потрапляли в сусідні будинки, але наш залишався неушкодженим. Як тільки починали вити сирени, перелякані люди шукали сховку. Спершу ми теж тікали, проте невдовзі це вже не мало змісту, оскільки належних укриттів не залишилося. Тож ми нікуди не бігли і намагалися зберігати спокій. З часом і наші охоронці лишалися з нами. Вони казали, що, може, наш Бог захистить теж їх. Першого квітня, в останню ніч, яку ми провели в Сомбатгеї, бомбардування було особливо сильним. Незважаючи на це, ми залишалися в нашому будинку та прославляли Єгову піснями, дякуючи йому за внутрішній спокій (Фил. 4:6, 7).

Наступного дня нам наказали вирушати до Німеччини. Ми мали два запряжені кіньми вози, тож близько 100 кілометрів ми то їхали, то йшли пішки, поки не прибули до лісу за 13 кілометрів від радянського фронту. Ніч ми провели в маєтку одного багатого чоловіка, а наступного дня охорона нас відпустила. Ми дякували Єгові, що він підтримував нас фізично і духовно. Попрощавшись один з одним, ми витерли сльози і вирушили додому — хто пішки, а хто поїздом.

[Рамка на сторінці 107]

Християнська любов на ділі

У 1946 році в Східній Румунії настав сильний голод. Свідки Єгови з інших регіонів країни, які менше постраждали від Другої світової війни та її наслідків, жертвували їжу, одяг і гроші своїм нужденним братам, хоча самі теж були бідні. Ось що робили Свідки, які працювали в соляних копальнях міста Сіґету-Мармацієй, що неподалік від кордону з Україною. Вони купували сіль безпосередньо в копальнях і перепродували її у поблизьких містах, а на виручені гроші закупляли кукурудзу. Водночас Свідки Єгови зі Швейцарії, Швеції, США та інших країн також надали допомогу, пожертвувавши п’ять тонн харчів.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 124, 125]

Ми пригадали 1600 біблійних віршів

Діонісіе Вирчу

Рік народження: 1926

Рік хрещення: 1948

Факти з біографії: починаючи з 1959 року, провів понад п’ять років у в’язницях і виправно-трудових таборах. Помер 2002 року.

Під час ув’язнення нам дозволяли спілкуватися з родичами. Вони кожного місяця могли приносити п’ятикілограмові передачі. Але їх отримували лише ті, хто виконував свою робочу норму. Ми завжди порівну розподіляли між собою харчі, які зазвичай ділили на тридцять порцій. Одного разу ми розділили таким чином два яблука. Звичайно, порції були дуже маленькими, однак вони допомагали хоч трохи втамувати голод.

Хоча в нас не було Біблій та біблійної літератури, ми зміцняли свою духовність тим, що пригадували і розповідали один одному все, чого навчилися на волі. Кожного ранку хтось з братів пригадував біблійний вірш. Тоді ми тихенько повторювали його вголос і роздумували над ним під час обов’язкової прогулянки, яка тривала 15—20 хвилин. Потім ми повертались у тісну камеру розміром 2 на 4 метри, де нас було 20 осіб. У камері ми обговорювали той вірш приблизно півгодини. Усі разом ми змогли пригадати 1600 біблійних віршів. Опівдні ми розглядали якусь тему, у тому числі близько 20—30 пов’язаних з нею віршів. Кожен заучував матеріал напам’ять.

Один брат спочатку думав, що він вже надто старий і не зможе запам’ятати багато віршів. Однак він себе недооцінював. Слухаючи, як ми разів з двадцять повторювали біблійні уривки, він також запам’ятовував їх. Згодом він міг пригадати й процитувати багато віршів, і це дуже його тішило.

Незважаючи на фізичний голод і слабкість, духовно ми були ситі й сильні. Все це завдяки Єгові. Після звільнення нам і далі потрібно було дбати про свою духовність, оскільки «Секурітате» продовжувала переслідувати нас і намагалася зруйнувати нашу віру.

 [Рамка на сторінках 132, 133]

Методи копіювання літератури

У 1950-ті роки найпростішим і найзручнішим методом копіювання біблійної літератури було переписування вручну. Часто це робили під копірку. Хоча така праця була кропіткою і займала багато часу, вона приносила особливу користь переписувачам: вони запам’ятовували значну частину матеріалу. Коли цих християн ув’язнювали, вони ставали джерелом духовного підбадьорення для інших. Брати також використовували друкарські машинки. Однак їх було важко дістати, до того ж потрібно було реєструвати в поліції.

Наприкінці 1950-х з’явилися мімеографи. Щоб готувати для них трафарети, брати змішували клей, желатин та віск, а тоді наносили тонкий, рівний шар цієї суміші на гладку прямокутну, переважно скляну, пластину. Використовуючи спеціальне, виготовлене власноруч чорнило, брати витискали на папері текст. Коли чорнило висихало, вони клали папір на провощену пластину і рівномірно спресовували їх, отримуючи таким чином трафарет. Проте ці трафарети швидко зношувались, і братам часто доводилось виготовляти нові. Крім того, як і у випадку з рукописними копіями, використання трафаретів було ризикованим, оскільки за почерком можна було виявити особу.

У період з 1970-х років до часу, коли зняли заборону, брати виготовили понад десять портативних копіювальних апаратів, які прозвали «млинками». Ці ручні машинки були створені за взірцем австрійської моделі; на них використовувались друкарські форми з пластифікованого паперу. Наприкінці 1970-х придбали кілька аркушевих копіювальних апаратів офсетного друку. Але їх не змогли використовувати, оскільки брати не знали, як виготовляти для них друкарські форми. У 1985 році, один Свідок з колишньої Чехословаччини, який був інженером-хіміком, почав навчати братів, як це робити. Відтоді кількість літератури збільшувалась, а її якість значно покращилась.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 136, 137]

Мене навчав Єгова

Ніколає Бентару

Рік народження: 1957

Рік хрещення: 1976

Факти з біографії: друкував літературу під час комуністичного режиму. Тепер разом з дружиною Веронікою служить спеціальним піонером.

Я почав вивчати Біблію 1972 року в містечку Сечеле й охрестився через чотири роки, коли мені було вісімнадцять. Тоді наша діяльність була під забороною і зібрання проводились невеликими групами. Незважаючи на це, ми завжди отримували духовну поживу, навіть звукозаписи біблійних драм у комплекті з кольоровими слайдами.

Після хрещення мене призначили обслуговувати діапроектор. Це було моє перше теократичне завдання. Через два роки мені доручили купувати папір для підпільної друкарні. У 1980-му я навчився друкарської справи і допомагав виготовляти «Вартову башту», «Пробудись!» та інші публікації. Ми використовували мімеограф і ще один невеличкий ручний верстат.

У той час я познайомився з чудовою сестрою Веронікою, яка на ділі показувала свою вірність Єгові. Ми одружились, і Вероніка стала моєю вірною помічницею. У 1981 році Отто Куґліч з австрійського філіалу навчив мене працювати на аркушевому копіювальному апараті. Це був наш перший офсетний верстат. Другий такий апарат було встановлено в Клуж-Напоці 1987 року. Мене призначили навчати інших братів обслуговувати його.

Після того як 1990 року зняли заборону, ми з Веронікою і нашим сином Флоріном ще протягом восьми місяців продовжували друкувати і розсилати літературу. Флорін допомагав перевіряти аркуші брошурованих книжок, які потім пресували, обрізали, зшивали, пакували і відправляли. У 2002 році нас трьох призначили піонерами до містечка Мізіл, яке лежить за 80 кілометрів на північ від Бухареста і має 15 тисяч населення. Ми з Веронікою служимо спеціальними піонерами, а Флорін — сталим.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 139, 140]

Єгова засліпив ворога

Ана Віусенку

Рік народження: 1951

Рік хрещення: 1965

Факти з біографії: з підліткового віку допомагала батькам розмножувати літературу. Пізніше перекладала публікації українською мовою.

Одного дня 1968 року я готувала трафарети, переписуючи від руки матеріал з «Вартової башти». Увечері я пішла на зібрання і забула їх сховати. Повернувшись додому опівночі, я почула, як біля нашого дому зупинилась машина. Я ще не встигла оговтатись, як до дому увійшли п’ятеро озброєних агентів «Секурітате» і пред’явили ордер на обшук. Я страшенно налякалась, але мені вдалося зберегти спокій. Подумки я молилась до Єгови, щоб він вибачив мене за мою необачність, і обіцяла, що таке більше не повториться.

Старший офіцер сів за стіл з паперами, які я спішно прикрила скатертиною, коли почула звуки автомобіля. Він просидів там кілька годин, поки не скінчився обшук. Пишучи звіт, він не раз поправляв скатертину, під якою лише в кількох сантиметрах від нього лежали папери. У тому звіті говорилося, що під час обшуку забороненої літератури не знайшли.

І все ж агенти забрали батька до Бая-Маре. Ми з мамою палко молилися за нього, а також дякували Єгові, що він оберіг нас тієї ночі. На щастя, батька випустили через кілька днів.

Невдовзі після цього, коли я переписувала деякі публікації, то знову почула, як надворі зупинилась машина. Виключивши світло, я визирнула через завішені вікна і побачила кількох чоловіків у формі з блискучими відзнаками на еполетах. Вони вийшли з машини й увійшли в дім через дорогу. Вночі їх змінила інша група, тож наші побоювання, що це були агенти «Секурітате», виправдались. Однак ми продовжували розмножувати літературу і, щоб нас не викрили, виносили її через город позаду будинку.

Мій батько любив казати: «Стежка між нами і ворогами, наче стовп хмари, який закривав ізраїльтян від єгиптян» (Вих. 14:19, 20). Я на власному досвіді переконалась у правдивості батькових слів.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 143, 144]

Нас врятувала поламана вихлопна труба

Траян Кіра

Рік народження: 1946

Рік хрещення: 1965

Факти з біографії: у роки заборони відповідав за виготовлення і перевезення літератури.

Одного літнього суботнього ранку я завантажив у свій автомобіль вісім сумок з літературою. Оскільки в багажнику все не вміщалось, я зняв заднє сидіння і на його місце поклав решту сумок. Тоді накрив їх ковдрою, а зверху поклав подушку. Якби хтось заглянув усередину, то подумав би, що ми їдемо на море. Заради безпеки я також прикрив сумки в багажнику.

Помолившись до Єгови, вся наша сім’я — ми з дружиною, двоє наших синів і дочка — вирушила з літературою в Тиргу-Муреш і Брашов. У дорозі ми співали пісень Царства. Коли ми проїхали приблизно 100 кілометрів, на дорозі з’явилось багато вибоїн. Оскільки вантаж у машині тиснув на підвіску, вихлопна труба за щось зачепилася і розлетілась. Я зупинився на узбіччі і поклав уламок труби в багажник, на вкриті ковдрою сумки біля запасного колеса. Після цього ми з оглушливим ревом поїхали далі.

У містечку Лудуш нас зупинив поліцейський для перевірки технічного стану автомобіля. Перевіривши номер двигуна, справність клаксона, склоочисників, фар та іншого, він попросив показати йому запасне колесо. Йдучи до багажника, я прошепотів дружині і дітям: «Моліться. Тільки Єгова може нам допомогти».

Коли я відкрив багажник, поліцейський відразу ж побачив пошкоджену трубу. Він спитав: «Що це таке? Ви повинні заплатити штраф!» Задоволений тим, що виявив поломку, поліцейський закінчив огляд. А я закрив багажник і зітхнув з полегшенням. Я ще ніколи не платив штраф з такою радістю. Це була єдина напружена ситуація під час подорожі. Кінець кінцем брати отримали літературу.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 147—149]

Зустріч із «Секурітате»

Віоріка Філіп

Рік народження: 1953

Рік хрещення: 1975

Факти з біографії: розпочала повночасне служіння 1986 року, служить членом родини Бетелю.

Коли ми з моєю сестрою Аурікою стали Свідками Єгови, наша родина почала дуже погано до нас ставитись. Хоч це і завдавало нам болю, проте підготувало до неприємних зустрічей з агентами «Секурітате». Одна з них трапилась у грудні 1988 року. Тоді я мешкала разом з Аурікою та її сім’єю в місті Орадя, що недалеко від кордону з Угорщиною.

Якось увечері я пішла до брата, який наглядав за перекладацькою працею. У моїй сумочці лежав журнал, коректуру якого я тоді робила. Я не знала, що в домі брата проводили обшук агенти «Секурітате». Вони допитували всіх, хто жив у будинку, а також тих, хто заходив у помешкання. Коли я зрозуміла, що відбувається, мені вдалося непомітно спалити журнал. Потім мене разом з іншими Свідками відвели в управління для подальшого допиту.

  Мене допитували цілу ніч, а наступного дня обшукали помешкання, де я була прописана. Це був маленький будиночок у селі Уйліаку-де-Мунте. Я не жила в ньому, проте брати зберігали там матеріали для підпільного друкування. Коли агенти обшукали дім, мене знову забрали в управління і били гумовою палицею, змушуючи видати імена тих, кому належали ці речі, або тих, хто їх використовував. Я благала Єгову, щоб він допоміг мені знести побої. І тоді я відчула внутрішній спокій, а біль після кожного удару тривав лише кілька секунд. Мої руки сильно спухли, і мені здавалося, що я більше ніколи не зможу писати. Того ж вечора мене відпустили. Я не мала грошей, була дуже голодна і виснажена.

Я пішла до головної автобусної станції. За мною йшов агент «Секурітате». На допиті я не сказала, де мешкаю, тому не могла повернутись до Ауріки, оскільки це наразило б її сім’ю на небезпеку. Не знаючи куди йти і що робити, я молилась до Єгови. Я казала йому, що дуже хочу їсти і прагну опинитись у своєму ліжку. Тоді я подумала, чи не хочу я надто багато?

Коли я прийшла на станцію, автобус майже рушав з місця. Я побігла і заскочила в нього, хоч і не мала грошей. Виявилося, що автобус їхав у село, де був мій дім. Агент «Секурітате» також заскочив в автобус, спитав мене, куди він їде, і вийшов. Я зрозуміла, що інший агент, мабуть, чекатиме на мене в Уйліаку-де-Мунте. Водій автобуса дозволив мені їхати безкоштовно. Але я подумала, навіщо мені їхати до Уйліаку-де-Мунте? Мені зовсім не хотілося туди, адже в домі не було ані їжі, ані ліжка.

Я все ще продовжувала виливати Єгові свою тривогу, аж тут водій зупинив автобус на околиці міста, щоб висадити свого знайомого. Я вирішила теж зійти. Коли автобус від’їхав, мене охопило почуття радості, й, озирнувшись навкруги, я попростувала до дому знайомого брата. Я прийшла якраз тоді, коли його дружина знімала з плити гуляш — мою улюблену страву. Сім’я запросила мене повечеряти разом з ними.

Трохи пізніше, коли небезпека минула, я пішла до дому Ауріки. Тієї ночі я спала у своєму ліжку. Єгова дав мені усе, що я просила,— смачну вечерю і відпочинок у власному ліжку. Який же в нас чудовий Батько!

[Рамка на сторінці 155]

Молодь зосереджується на духовному

У добу переслідувань молоді християни подавали чудовий приклад непорочності. Багато з них ризикувало свободою заради проголошення доброї новини. Сьогодні молодь також стикається з різними випробуваннями. І хоча, на жаль, дехто послабив свою пильність, більшість молодих людей продовжує зосереджуватись на духовному. Наприклад, в місті Кимпія-Турзій група старшокласників під час ранкової перерви обговорює щоденний вірш. Вони роблять це на шкільному подвір’ї або на спортивному майданчику. Інколи до них приєднуються інші учні.

Одна сестра зауважила: «Коли ми з друзями розглядаємо щоденний вірш, я маю можливість трохи відпочити від спілкування з учнями, які не служать Єгові. Крім того, я тішуся, коли бачу, що служу Єгові не сама». Директорка школи та інші вчителі хвалять цих взірцевих молодих людей.

[Рамка на сторінці 160]

Законне утвердження доброї новини

У четвер 22 травня 2003 року Міністерство з питань культури і релігії в Румунії видало важливий документ. У ньому підтверджувалось, що держава визнає Релігійну організацію Свідків Єгови, зареєстровану 9 квітня 1990 року. Це означає, що Свідки Єгови мають усі ті переваги, які надаються релігіям, визнаним законом, наприклад, вони мають право проповідувати і будувати Зали Царства. Таке визнання є успішним завершенням юридичних баталій, які точилися протягом років.

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 80, 81]

РУМУНІЯ. ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ

1910

1911 р. Кароль Сабо і Йожеф Кісс повернулися зі Сполучених Штатів Америки.

1920 р. У Клуж-Напоці засновано філіал, який наглядає за працею проповідування в Албанії, Болгарії, Румунії, Угорщині і колишній Югославії.

1924 р. Куплено ділянку під філіал, а також друкарню в Клуж-Напоці.

1929 р. Працю нагляду переймає на себе філіал у Німеччині, а згодом центральноєвропейський філіал у Швейцарії.

1938 р. Уряд закриває і опечатує румунський офіс у Бухаресті.

1940

1945 р. Зареєстровано Товариство Свідків Єгови в Румунії.

1946 р. Близько 15 000 осіб відвідує перший конгрес в Бухаресті, який проводиться за участю всіх Свідків країни.

1947 р. У серпні і вересні Альфред Рютіман і Мартін Мадяроші подорожують Румунією.

1949 р. Комуністичний уряд забороняє діяльність Свідків Єгови і конфісковує всю власність філіалу.

 1970

1973 р. Філіал у Швейцарії передає працю нагляду австрійському філіалу.

1988 р. Представники Керівного органу відвідують Румунію.

1989 р. Падіння комуністичного правління.

1990 р. Свідки Єгови визнані законом. Проводяться районні конгреси.

1991 р. Румунське видання «Вартової башти» починає виходити повноколірним друком одночасно з англійським виданням.

1995 р. У Бухаресті знову відкривається румунський філіал.

1999 р. Вперше проводиться Школа удосконалення служіння.

2000

2000 р. Виходять «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу» румунською.

2004 р. Присвячено перший Зал конгресів у Неґрешти-Оаш.

2005 р. У Румунії служить 38 423 вісники.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Загальна кількість вісників

Загальна кількість піонерів

40 000

20 000

1910 1940 1970 2000

 [Карти на сторінці 73]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ПОЛЬЩА

СЛОВАЧЧИНА

УГОРЩИНА

УКРАЇНА

МОЛДОВА

РУМУНІЯ

Сату-Маре

Орадя

Арад

Неґрешти-Оаш

Бая-Маре

МАРАМУРЕШ

Брєбь

Бістріца

Топліца

Клуж-Напока

Тиргу-Муреш

Окна-Муреш

ТРАНСІЛЬВАНІЯ

Карпати

Фретеуцій

Белкеуць

Івенкеуць

Прут

МОЛДАВІЯ

Брашов

Сечеле

Мізіл

БУХАРЕСТ

ВАЛАХІЯ

Ґалац

Бреїла

Дунай

ДОБРУДЖА

СЕРБІЯ І ЧОРНОГОРІЯ

БОЛГАРІЯ

МАКЕДОНІЯ

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 66]

[Ілюстрації на сторінці 69]

У 1911 році Кароль Сабо і Йожеф Кісс повернулися до рідного краю, щоб проповідувати звістку про Царство.

[Ілюстрація на сторінці 70]

Парасківа Колмар (сидить) з чоловіком і вісьмома дітьми.

[Ілюстрація на сторінці 71]

Ґавріле Ромоча.

[Ілюстрація на сторінці 71]

Елек та Елізабет Ромоча.

[Ілюстрація на сторінці 77]

Будівництво нового офісу в Клуж-Напоці, 1924 рік.

[Ілюстрація на сторінці 84]

У час сильних переслідувань літературу видавали під різними назвами.

[Ілюстрація на сторінці 86]

Ніку Палюес приїхав з Греції, щоб допомогти в праці проповідування.

[Ілюстрація на сторінці 89]

Прослуховування запису біблійної промови, 1937 рік.

[Ілюстрація на сторінці 95]

Марія і Мартін Мадяроші (спереду) разом з Памфілом та Єленою Албу.

[Ілюстрація на сторінці 102]

Районний конгрес у Бая-Маре, 1945 рік.

[Ілюстрація на сторінці 105]

Афіша, котра повідомляє про конгрес 1946 року, на який з’їхалися всі Свідки країни.

[Ілюстрація на сторінці 111]

Міхай Ністор.

[Ілюстрація на сторінці 112]

Васіле Сабадиш.

[Ілюстрація на сторінці 117]

Пристрій для підслуховування, який використовували агенти «Секурітате».

[Ілюстрація на сторінці 120]

Виправно-трудовий табір у Періправі, що в дельті Дунаю.

[Ілюстрація на сторінці 133]

«Млинок».

[Ілюстрації на сторінці 134]

Вероніка і Ніколає Бентару в потаємному бункері під своїм будинком.

[Ілюстрація на сторінці 138]

Доіна і Думітру Чепенару.

[Ілюстрація на сторінці 138]

Петре Ранка.

[Ілюстрації на сторінці 141]

Конгреси у 1980-х роках.

[Ілюстрація на сторінці 150]

Перша в Румунії Школа піонерського служіння, 1993 рік.

[Ілюстрація на сторінці 152]

Роберто та Імельда Франческетті.

[Ілюстрації на сторінках 156, 157]

Незважаючи на опір духівництва, тисячі людей прийшли на міжнародний конгрес «Посланці Божого миру» 1996 року.

 [Ілюстрації на сторінці 158]

1) Комплекс із семи Залів Царства в Тиргу-Муреші.

2) Румунський філіал, Бухарест.

3) Зал конгресів, Неґрешти-Оаш.

[Ілюстрація на сторінці 161]

Комітет філіалу (за годинниковою стрілкою, починаючи згори зліва): Даніеле ді Ніколя, Джон Бренка, Ґабріел Неґрою, Думітру Оул та Іон Роман.