Латвія

У 1935 році в центрі Риги на вулиці Брівібас, або Свободи, було відкрито 42-метровий пам’ятник — символ політичної свободи мешканців Латвії. Однак ще в 1920-х роках знання біблійної правди принесло їм значно важливішу духовну свободу. Розповідаючи про ті часи, брати з Латвії пишуть: «Прості люди... як чоловіки, так і жінки, слухали цю звістку зі сльозами на очах». Десятиліттями противники намагались приховувати від людей біблійну правду, й іноді їм це вдавалося. Проте, як покаже наша розповідь, жодна сила на землі нездатна стримати Всемогутнього Бога та його Сина, котрі невдовзі запанують над усією землею (Об’яв. 11:15).

Від часів тевтонських лицарів, які 1201 року заснували Ригу, до встановлення комуністичного режиму Латвія перебувала під пануванням різних країн: Німеччини, Польщі, Росії і Швеції. У 1918 році Латвія вперше проголосила себе незалежною державою. Однак уже 1940 року вона ввійшла до складу Радянського Союзу, а 1991 — вдруге здобула незалежність і стала називатись Латвійською Республікою.

Щоправда, політична незалежність не робить людей по-справжньому вільними. Це під силу лише Богу Єгові. Саме добра новина про Боже Царство дає людству надію на визволення (Луки 4:18; Євр. 2:15). А як у Латвії вперше почули добру новину? Усе почалося з молитви моряка Анса Інсберга.

 Пригадуючи ті роки, Анс писав: «Однієї зоряної ночі під час плавання я виливав своє серце Господеві. Я благав, аби він привів мене до людей, які поклоняються йому в дусі та правді (Ів. 4:24). У рідній Латвії серед парафіян я бачив стільки лицемірства, що не хотів мати з ними нічого спільного. У 1914 році в місті Клівленд (штат Огайо, США) я подивився «Фото-драму сотворення», підготовану Міжнародними Дослідниками Біблії, як тоді називали Свідків Єгови. Я зрозумів, що моя молитва вислухана і я знайшов правду! А 9 січня 1916 року я охрестився і почав проповідувати. Коли в мене закінчувалися кошти, я влаштовувався моряком на якийсь корабель і вирушав у плавання».

Невдовзі після закінчення Першої світової війни Анс Інсберг повернувся до рідної Латвії і почав ревно поширювати  добру новину. Він за власні кошти поміщав у латвійських газетах коротенькі замітки, в яких йшлося про Боже Царство. Завдяки таким спеціальним повідомленням пізнав правду колишній шкільний вчитель Крастініш, і саме він, ймовірно, став першим в Латвії, хто присвятив своє життя Єгові. У 1922 році брата Інсберга запросили до всесвітнього центру Дослідників Біблії в Брукліні. Служачи там, брат Анс часто їздив у порт. Він вважав портові доки «чудовою сценою» для проповідування, оскільки там ділився біблійною правдою з моряками. Свій земний шлях Анс Інсберг закінчив 30 листопада 1962 року.

У 1925 році в Копенгагені було засноване північноєвропейське бюро для нагляду за працею проповідування в Данії, Фінляндії, Норвегії та Швеції, а також в трьох країнах Балтії — Естонії, Латвії та Литві. У липні 1926 року брата Ріса Тейлора з Великобританії призначили наглядати за проповідницькою працею в Латвії. Саме завдяки його зусиллям було організовано офіс у Ризі та проведено невеличкий конгрес, на який зібралося 20 присутніх. Згодом чотирнадцять з них взяли участь у першій в Латвії проповідницькій кампанії. До того ж братам вдалось отримали від поліції дозвіл на проведення публічних зібрань. У результаті 975 людей прийшло послухати біблійні промови в Ризі, Лієпаї та Єлгаві. Промови виголошувались німецькою мовою, адже нею розмовляло чимало латишів. Людям настільки сподобалось почуте, що вони хотіли й далі приходити на такі зібрання.

«СВОБОДА ДЛЯ НАРОДІВ»

У вересні 1927 року приблизно 650 делегатів з Естонії, Латвії та Скандинавських країн зібралися в Копенгагені, аби послухати промову «Свобода для народів», яку мав виголосити брат Джозеф Рутерфорд зі всесвітнього центру. Наступного року вийшов латиською мовою буклет з такою ж назвою, і колпортери, тобто піонери, почали активно розповсюджувати його.

 У той час, аби допомагати в праці проповідування, з Німеччини до Латвії приїхало десять братів-піонерів. Одним з них був двадцятидвохлітній Йоганес Бергер. Ось що він писав: «Коли брати прибували у призначені їм міста, першим їхнім завданням було виголосити публічну промову. Завдяки цьому біблійні промови прозвучали майже по цілій Латвії. Скажімо, в місті Слока ми наймали кінотеатр, і взимку щопонеділка я виголошував якусь промову. Люди хотіли чути слова біблійної правди і тому звідусіль на конях приїздили до міста». Брат Йоганес Бергер продовжує: «Хоча в мене не було якоїсь спеціальної освіти, Єгова доручив мені багато завдань».

У 1928 році в проповідницькій діяльності брало участь приблизно 40 вісників Царства, 15 з яких були охрещені. У 1929 році, коли офіс перемістився на вулицю Шарлотес у Ризі, охрестилося ще дев’ять осіб і було розповсюджено понад 90 000 книжок і буклетів.

Ще раніше, в 1927 році, охрестився чоловік на ім’я Фердінанд Фрук та його мати Емілі. Через чотири роки  Фердінанд якось проповідував у булочній свого рідного міста Лієпая. Булочник був настільки вражений почутим, що миттю побіг до сусідньої перукарні, власником якої був його брат, і вигукнув: «Гайнрік, мерщій до нас! Один чоловік розповідає в моєму магазині дивовижні речі!» Гайнрік Цех охоче прийняв біблійну правду і невдовзі охрестився. Згодом він став партнером Фердінанда Фрука в піонерському служінні, і, поширюючи звістку про Царство, вони на велосипедах об’їздили чимало міст та сіл Латвії.

ПОЧАТОК ПРОТИДІЇ

Хоча в Латвії було небагато братів, все ж їхня ревність ви́кликала в духівництва незадоволення. Один відомий у Ризі священик погрожував відлучити від церкви кожного, хто піде на зібрання Дослідників Біблії. У місті Лієпаї церква випустила брошурку, в якій заборонялось брати літературу Дослідників, а також звинувачувалось їх у тому, що вони не вірять в Ісуса Христа. Очорнювала Дослідників Біблії й провідна церковна газета.

У 1929 році, піддавшись тиску церкви, уряд наказав німецьким колпортерам покинути країну. До того ж 1931 року було накладено заборону на більшість посібників для біблійного вивчення. Чи такі перешкоди зупинили братів? «Протидія Сатани зробила нас ще більш відданими,— писали в той час брати з офісу.— Участь у проповідницькій праці приносить нам велику радість... і ми рішуче налаштовані не здаватися».

У 1931 році піонери з Великобританії відгукнулися на заохочення переїхати туди, де була більша потреба, а саме до країн Балтики. Дехто з тих братів допомагав перевозити в Латвію духовну поживу з сусідньої Литви та Естонії. Одним з них був вісімнадцятилітній Едвін Ріджевел. Він отримав призначення служити в Литві. Цей брат, якому сьогодні за 90, пригадує: «Я та мої партнери в піонерському служінні, Ендрю Джек і Джон Семпе,  отримали особливе завдання — доставляти в Латвію літературу. Отож ми сідали на нічний поїзд до Риги і ховали пакунки з літературою під сидіннями, де протягом дня зберігалася постіль. Перед тим як вийти з поїзда, ми перекладали літературу в спеціально зроблені великі валізи і прикривали її своїми речами. Щоразу ми дуже переживали, тож завершення кожної такої поїздки було для нас справжнім святом. Тоді брат Персі Данем, який наглядав за працею в Латвії, запрошував нас на обід в один з ризьких ресторанів.

Фердінанд Фрук часто зустрічав братів на кордоні. Вони передавали йому літературу, яку він ховав у сіні на горищі. Однак поліція, дізнавшись про його діяльність, не раз робила в нього обшуки. Під час одного з них офіцеру не хотілося підніматись на горище. Отож він наказав зробити це Фердінандові. Брат зніс йому кілька старих примірників «Вартової башти», і задоволений офіцер залишив його дім.

ПОСТУП ПОПРИ ОПІР

Шотландцю Персі Данему, про якого згадувалося раніше, у 1931 році доручили наглядати в Латвії за працею проповідування. Цей брат став Дослідником Біблії ще до 1914 року, тому його досвід був справді безцінним. Наприкінці 1931 року з латвійського офісу до Брукліна надійшов звіт, де говорилося: «Хоча брати та сестри в Латвії матеріально бідні за мірками цього світу, але вони багаті вірою в Божих очах. Адже попри різні труднощі вони ревно сповняють свою працю... Наша звістка викликає щораз більший інтерес... Кожного тижня до офісу приходять люди, які просять книжки й запитують, коли вийдуть нові публікації». Також у звіті згадувалось про ще одну важливу віху теократичного розвитку: «На останньому зібранні в Ризі ми одностайно прийняли резолюцію і з радістю погодились взяти нове ім’я [Свідки Єгови], яке Господь дав своєму народові».

 У 1932 році ризький офіс перенесли на вулицю Цесу. Того ж року Персі Данем одружився з шотландкою Маргарет (Мейдж) Браун. Мейдж охрестилася ще в 1923 році й служила піонеркою в Ірландії, а потім переїхала до Латвії. Приблизно в той час опір у Латвії посилився. Мейдж пише: «Дев’ятого лютого 1933 року одна з ризьких газет назвала нас комуністами. Наступного ранку хтось подзвонив у двері. Відчинивши, я побачила на порозі поліцейського з пістолетом в руках. Він викрикнув: «Руки вгору!» Протягом семи годин у нашому домі шукали заборонену літературу. В обідню пору я запропонувала поліцейським випити чаю, і вони охоче погодились.

Більшість літератури ми ховали на горищі. Коли відповідальний за обшук поліцейський перевіряв кишені мого чоловіка, то знайшов там ключі. «Що це за ключі?»,— поцікавився він. Чоловік пояснив, що вони від горища. Але чомусь поліцейський так і не піднявся туди. Після обшуку ключі знову віддали Персі! Хоча поліцейські й знайшли деяку літературу, але переглянувши її, сказали, що в них немає підстав конфісковувати її.

А втім, вони таки вирішили забрати знайдену літературу, а також листи, гроші, мімеограф і друкарську машинку. Такі ж обшуки поліція провела ще в шести домах латиських Свідків, але, не знайшовши нічого протизаконного, не висунула проти нас жодних звинувачень».

У ті часи в Латвії було менше ніж 50 вісників Царства. Для того щоб узаконити свою діяльність, брати звернулись до уряду з проханням про реєстрацію. Уявіть, наскільки вони були вражені, коли 14 березня 1933 року Міжнародне Товариство Дослідників Біблії офіційно зареєстрували! Брати дуже раділи цим, і хоча їм не дозволяли ввозити біблійної літератури, вони могли друкувати в Латвії деякі буклети. А хто ж перекладав наші  публікації на латиську мову? Відомий письменник і головний редактор газети «Ріц» Александр Грінс.

НЕДОВГА СВОБОДА

У травні 1934 року в країні стався переворот і було запроваджено воєнний стан. Вороги правди, скориставшись політичною нестабільністю, почали звинувачувати Свідків у тому, що вони пропагують комуністичні ідеї. Тридцятого червня за наказом міністра внутрішніх справ закрили офіс Міжнародного Товариства Дослідників Біблії, а також конфіскували понад 40 000 книжок, буклетів і невелику суму грошей. До речі, саме представники духівництва були призначені офіційними виконавцями наказу міністра. Прохання про перереєстрацію Товариства було відхилено.

У 1939 році розпочалась Друга світова війна. Радянські війська ступили на територію Латвії в червні 1940 року. А в серпні того ж року Латвія ввійшла до складу СРСР і стала 15 республікою, яка отримала назву Латвійська Радянська Соціалістична Республіка. Двадцять сьомого жовтня Персі та Мейдж Данем були змушені покинути Латвію і дорогих їхньому серцю латвійських братів і сестер. Подружжя Данем призначили служити в австралійський філіал. Там Персі закінчив свій земний шлях у 1951 році, а Мейдж — у 1998 році.

Закриття офісу, депортація відповідальних братів, нелегкий воєнний час та десятиліття жорсткого комуністичного режиму сповільнили працю Царства у Латвії. Лише на початку 1990-х років ситуація змінилася на краще.

ЄГОВА ПІДТРИМУЄ ВІДДАНИХ ЙОМУ ЛЮДЕЙ

Під час Другої світової війни та невеличка групка братів і сестер, які залишились у Латвії, не мала ніякого зв’язку зі всесвітнім центром. А втім, завдяки «потісі з Писань» вони не втрачали надії (Рим. 15:4). Після війни,  наприкінці 1940-х років, німецький філіал відновив контакт з деякими братами з міст Єлгави, Кулдіги, Риги та Вентспілса.

Скажімо, у місті Кулдізі, що за 160 кілометрів на захід від Риги, мешкав брат Ернест Грундманіс, котрий уже понад 20 років був охрещений. Від братів з Німеччини він отримав кілька листів, які містили справді вчасну духовну поживу. В одному з них говорилося: «Завжди покладайся на Єгову — нашого доброго Батька. Він підтримає і зміцнить тебе, коли тобі буде найважче». Далі цитувався вірш з 2 Хронік 16:9: «Очі Господні дивляться по всій землі, щоб зміцнити тих, у кого все їхнє серце до Нього». Ці листи надзвичайно підбадьорили не лише брата Ернеста Грундманіса, а й братів по цілій Латвії!

У той час Свідки намагалися використовувати кожну нагоду для проповідування. Наприклад, Марта Балдуоне, яка працювала масажисткою у вентспілській поліклініці, проповідувала своїм клієнтам. Однією з них була Александра Преклонська (сьогодні Резевскіс). Александра пригадує: «Марта розповіла мені, що Боже ім’я — Єгова, і я дуже полюбила це ім’я».

Батько Александри, Пйотр, який народився 1880 року, також пізнав правду. Ось що розповідає про нього Александра: «Батько вступив у комуністичну партію ще до революції 1917 року. Певний час він жив у Санкт-Петербурзі (з 1914 до 1924 року це місто називалося Петроградом, а з 1924 до 1991 року — Ленінградом). Однак революція розчарувала батька, тож він здав свій партійний квиток. Тоді влада змусила його покинути місто. Він приїхав до Латвії, де я познайомила його з Мартою. Тато був чесною, доброю людиною, і він відразу прийняв біблійну правду. У 1951 році він повернувся в Росію, але тепер вже як в’язень за віру. А в 1953 році мій батько помер у Сибіру».

 ВИСИЛКИ ДО СИБІРУ

У Латвії та інших радянських республіках комуністичний уряд намагався контролювати діяльність різних політичних та культурних організацій. Комуністи також провели колективізацію, тобто об’єднання приватних господарств у державну власність. Відтак піднялася хвиля масових депортацій. Найбільшу кількість латишів депортували у 1949 році. Майже 100 000 громадян Латвії вивезли до Сибіру чи на північ Росії. Через два роки комуністи почали переслідувати Свідків Єгови по всьому СРСР. Їх тисячами вивозили з рідних земель, з Латвії ж вивезли принаймні 20 з 30 вісників.

Під час облав у вересні 1950 року КДБ заарештував чимало Свідків. Одна із заарештованих, Валя Ланге з Вентспілса, не була тоді навіть охрещеною. На нічному допиті в Ризі її запитали: «Чому ти, громадянка Радянського Союзу, займаєшся антидержавною діяльністю?» Валя спокійно й ввічливо відповіла: «Я не займаюсь антидержавною діяльністю, я тільки хочу служити Богу Єгові, розуміти його вчення й розповідати про них іншим людям».

Валю та ще 19 Свідків включили у список, датований 31 жовтня 1950 року. Усіх їх було засуджено до 10 років каторжних робіт в Сибіру з конфіскацією майна. Через певний час декому зі Свідків дозволили повернутися з Сибіру додому, але невдовзі знову заарештували. Наприклад, коли влада дізналася, що Пауліна Сєрова отримує поштою біблійну літературу, її вислали до Сибіру ще на чотири роки.

Але й у таборах Свідки продовжували проповідувати та робити людей учнями. Приміром, у таборі пізнав правду брат Яніс Гаршкіс. Він охрестився 1956 року і сьогодні  живе у Вентспілсі. Брат Гаршкіс каже: «Я вдячний Богові, що потрапив у той табір, адже завдяки цьому я міг пізнати правду». Який же правильний склад розуму!

Латишка Текля Онскуле була вислана до Сибіру за антирадянську агітацію. У місті Омську вона зустрілася зі Свідками, яких також вислали. Вона розповідає: «Я ніколи не забуду, як охрестилася вночі у крижаній річці. Хоча я вся тремтіла від холоду, моє серце палало від радості». У 1954 році Текля вийшла заміж за брата з Молдавії (тепер Молдова), Олексія Ткача. Він охрестився 1948 року в Молдавії і згодом був депортований до Сибіру. У 1969 році це подружжя і ще кілька Свідків повернулися  до Латвії. Але, на жаль, більшість латиських братів загинуло в таборах.

ПІДПІЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Деяким Свідкам усе ж вдалось уникнути арешту й висилки. «Мене не схопили, бо переховуючись від КДБ, я постійно змінювала місце проживання й місце праці. Але це не змусило мене замовкнути: я проповідувала всюди, куди б не поїхала. Люди слухали мене і дехто навіть пізнав правду»,— пише Александра Резевскіс. Працівники КДБ, звинувачуючи Свідків Єгови в антирадянській  діяльності, наполегливо шукали їх по цілій Латвії. Уряд навіть видав брошуру, в якій говорилося, ніби Свідки — це американські шпигуни. До того ж за Свідками стежили інформатори, тому брати мусили проповідувати з обачністю і збиратися таємно в різних місцях.

Відразу після одруження Александра і Карліс Резевскіс оселилися поблизу міста Тукумс (за 68 кілометрів від Риги). Там вони жили у будиночку батьків Карліса. Саме цей схований у лісі будиночок став ідеальним місцем для проведення зимових зібрань. Діта Грасберга (тоді Андрішака) пригадує: «Я була ще дитиною, коли разом з мамою і татом ходила на зібрання в дім Резевскісів. Пригадую, що мені дуже подобалось їхати туди автобусом, а потім йти пішки зимовим лісом. У домі часто пахло смачним супом, який доварювався на печі».

Карліс також переховував у лісі літературу. Одного разу він закопав дві сумки з публікаціями і старанно позначив те місце. Проте того ж вечора після сильної грози позначка зникла, і скільки Карліс не шукав сумок, ніяк не міг їх знайти. Мабуть, література й донині лежить десь у лісі.

Влітку брати проводили зібрання в лісах, поблизу озер чи на узбережжі Балтійського моря. Як і в інших радянських республіках, біблійні промови виголошувались на весіллях чи похоронах. Протягом 1960-х та 70-х років брати з Естонії, як-от: Вільярд Каарна, Сілвер Сілліксаар і Лембіт Тоом, регулярно приїздили до Латвії з промовами, привозили літературу та збирали звіти у приблизно 25 латвійських вісників. Місцеві Свідки особливо чекали на журнал «Вартову башту». Їх з російської перекладали на латиську Паулс і Валя Бергманіс, а переклад записували в шкільних зошитах.

ОДНА «ВАРТОВА БАШТА» НА ВСІХ

Протягом 1970-х та 80-х років брати з Естонії діставали на мікрофільмах «Вартову башту» російською мовою  та перевозили їх в Латвію. Оскільки в той час було багато фотолюбителів, брати мали можливість вдома проявляти негативи і друкувати фотокопії. Час від часу переважно з Литви та України в Латвію на мікрофільмах потрапляли й інші публікації.

«Ми мали лише одну «Вартову башту» на всіх,— пригадує Віде Сакалаускіне, якій тоді було приблизно 10 років.— Кожна група отримувала на певний час примірник, надрукований з негативу на фотопапері. Потім члени тієї групи передавали його від одної родини до іншої, аби кожен міг прочитати і дещо законспектувати. Не дозволялося тримати журнал більше, ніж добу. Під час зібрань цей примірник був у ведучого, а ми відповідали на запитання з пам’яті чи з конспектів». Завдяки такій духовній поживі Віде змогла відстоювати свою віру в шкільні роки. Також ці публікації допомогли її брату Ромуальдасу залишитися вірним Богові, коли його ув’язнили за відмову йти до війська.

РІЗНІ ЛЮДИ ПІЗНАЮТЬ ПРАВДУ

Вєра Петрова протягом 27 років була активним членом Комуністичної партії. «Одним з моїх обов’язків,— розповідає вона,— було відвідувати церкви і перевіряти, хто з членів партії ходить туди, а потім звітувати про це у місцевий секретаріат. У той час одна з моїх сестер пізнала правду і стала свідчити мені. Зацікавившись, я попросила у священика російської православної церкви Біблію.

— Навіщо вона тобі? — запитав він.

— Я хочу пересвідчитись, чи ваші вчення ґрунтуються на Біблії.

Священник не захотів виконати мого прохання. Та я все-таки дістала Біблію і почала її читати. Поступово я зрозуміла, що церковні доктрини не мають майже нічого спільного з Божим Словом. Відтак я зробила значний духовний поступ, залишила партію та 1985 року охрестилася».

 Ще перед початком Другої світової війни мер міста Даугавпілс одружився з медсестрою Теофілією Кальвіте. На жаль, коли почалась війна, він пропав безвісти, а Теофілія зазнала чимало горя, зіткнувшись зі стражданнями й смертю. У повоєнні роки вона стала головою Латвійського Червоного Хреста і за 61 рік роботи в галузі медицини отримала майже 20 державних нагород. У віці 65 років Теофілія познайомилась з сестрою Пауліною Сєровою, яка пояснила їй на основі Біблії, чому Бог допускає зло. Теофілія охоче відгукнулась на правду і через деякий час стала надавати людям духовну допомогу. Вона померла в 1982 році, залишаючись вірною Богу до кінця життя.

«ТА ЦЕ Ж СЛОВНИК!»

У 1981 році 18-річний Юрій Каптола був ув’язнений на три роки за відмову від військової служби a. Ось що він розказує: «Два роки в Сибіру разом з іншими братами я мешкав у наметах. Не раз нам доводилося працювати в лісі при температурі мінус 30°C. Але Єгова завжди дбав про мене духовно. Якось мама разом з їжею вислала мені Грецькі Писання. Перевіряючи посилку, охоронець побачив книжку і запитав: «Що це?» Не встиг я відповісти, як наглядач, який стояв поряд, сказав: «А! Та це ж словник», — і залишив мені книжку.

 Мене звільнили в 1984 році. Але я не поїхав додому на Україну, а вирушив до Риги. І там разом з маленькою групою Свідків прослужив майже два роки. Однак через те, що Латвія була однією з республік Радянського Союзу, мене знову призвали до армії. Невдовзі, 26 серпня 1986 року, я отримав вирок — чотири роки примусових робіт у Латвії. Спершу я відбував покарання в Ризі, а потім у таборі поблизу міста Валмієра. На початку 1990-х років слухалася справа про моє звільнення, і суддя сказав: «Юрію, рішення позбавити вас волі, прийняте чотири роки тому,— незаконне. Вас не повинні були засуджувати». Несподівано я став вільним!»

У 1991 році в Латвії був лише один збір, де служило двоє старійшин, один з яких — Юрій Каптола. «Поле на той час уже справді пополовіло й було готове до жнив»,— пригадує Юрій.

Коли Юрій вперше приїхав до Латвії, з ним у служінні трапився цікавий випадок. Проповідуючи на кладовищі, він заговорив з жінкою, яка прибирала могилу під великим деревом. Юрій розповідає: «Я запитав її, чому життя таке коротке. Вона підійшла до мене, і ми почали розмовляти. Через кілька хвилин від дерева відірвалась велика гілка і впала прямо туди, де вона щойно поралась. Гілка могла її вбити. Ця жінка залишила свою адресу, і ми з сестрою відвідали її. У 1987 році разом з нею охрестилися її син і невістка».

ВОНИ ЛЮБИЛИ ЛЮДЕЙ, А НЕ РОЗКОШІ

Чимало молоді з різних куточків Радянського Союзу приїздили до Латвії проповідувати. Їм було нелегко, але вони охоче йшли на жертви заради правди. Наприклад, Анна Батня, яка сьогодні служить спеціальною піонеркою, тоді жила в гуртожитку і працювала на швейній фабриці. «У той час проповідувати було важко,— пригадує Аня.— Ми свідчили на вокзалах, у поїздах, парках, на кладовищах і поблизу церков.

 У поїздах, як правило, було повно людей. Ми по двоє переходили з вагону у вагон і заводили розмови з різними людьми. Хтось один свідчив, а інший дивився довкола, чи бува немає якоїсь небезпеки. Зазвичай люди охоче розмовляли, а іноді запитання сипалися з усіх боків. Коли поїзд зупинявся, ми при потребі переходили в інший вагон. Єгова благословляв нашу працю, і вона приносила нам багато радості».

Ангеліна Цвєткова вперше почула правду, після того як помолилася в своїй церкві. Вона розповідає: «У 1984 році Свідок Єгови, Алдона Дронюка, підійшла до мене і запитала, чи я читала колись Біблію. Я відповіла, що читала лише деякі уривки, але майже нічого не зрозуміла і тому маю багато запитань. Ми обмінялися адресами і стали регулярно обговорювати різні теми з Божого Слова. Уже через кілька місяців Алдона запросила мене на весілля в Литву. Коли я приїхала туди, то була дуже здивована. Там зібралося приблизно 300 людей, і ми слухали одну біблійну промову за іншою.

Лише там я дізналася, що вивчаю Біблію зі Свідками Єгови і що весілля одночасно є конгресом. Моє серце зворушила любов і єдність, яка панувала між тими смиренними людьми. У 1985 році я охрестилася, а в 1994 —  розпочала піонерське служіння. Сьогодні п’ятеро з шести моїх дітей охрещені, а наймолодший син — неохрещений вісник».

ПЕРШІ ОБЛАСНІ КОНРЕСИ

У середині 1980-х років у багатьох комуністичних країнах Свідки отримали більшу свободу і могли вільно збиратися. У 1989 році приблизно 50 делегатів з Латвії поїхало на обласний конгрес «Правдива Боговідданість», який проходив у Польщі. Марія Андрішака, яка служить  сьогодні спеціальним піонером, пригадує: «Перебування серед стількох братів і сестер надзвичайно вплинуло на мене, і я стала робити духовний поступ».

Наступного, 1990 року, 50 делегатів з Латвії відвідали ще один обласний конгрес у Польщі «Чиста мова». Анна Манчінська доклала особливих зусиль, аби бути присутньою на цьому конгресі. Вона пригадує: «По дорозі на вокзал я виявила, що забула документи, які необхідно пред’явити при перетині кордону. Тож я швиденько взяла  таксі і поїхала назад додому. Однак, коли повернулась на вокзал, поїзд уже пішов. Я сподівалась, що зможу наздогнати його на наступній станції, але не встигла. Зрештою я взяла таксі до Литви і сіла на поїзд за 250 кілометрів від Риги. Хоча поїздка на таксі обійшлася мені у велику суму, я зовсім про це не шкодувала». Сьогодні Анна належить до родини Бетелю в Латвії.

У 1991 році Свідки у колишньому Радянському Союзі нарешті змогли вільно проводити конгреси. Того року кілька автобусів з латвійськими делегатами поїхали на конгрес «Люблячі Божу свободу люди», що проходив у Таллінні (Естонія). Якою ж доречною була назва цього конгресу!

Рута Баракауска з міста Вайноде переконала свого чоловіка Адольфса, який не був Свідком, поїхати з нею в Таллінн. «Я не планував іти на конгрес,— каже Адольфс.— Я думав походити по місту і купити запасні  частини до свого авто. Але я таки побував на ранковій програмі, і мені дуже сподобались промови, вразила дружелюбність Свідків, їхня чиста мова та любов один до одного. Тож я вирішив бути присутнім у всі дні конгресу. Повернувшись додому, я почав вивчати Біблію і докладати зусиль, аби контролювати свою запальну вдачу. У 1992 році я присвятив своє життя Єгові й охрестився».

На початку 1990-х років у Латвії було важко знайти місце для проведення районних конгресів, тому брати їздили до Естонії та Литви. Перший конгрес, який вдалося провести у великому спорткомплексі в Ризі, відбувся 1998 року. Він мав назву «Божа дорога життя». Програма проводилась трьома мовами: латиською, російською та латиською мовою жестів. Кожен присутній був вдячний Єгові за цю важливу подію. І після кінцевої молитви всі довго аплодували, й у багатьох на очах стояли сльози радості.

ШВИДКЕ ПОШИРЕННЯ ПРАВДИ

Після падіння комуністичного режиму проповідницька праця в Латвії набрала широкого розмаху. Однак до 1995 року латиські брати не отримували «Нашого служіння Царству» рідною мовою, і тому не дуже вміло починали біблійні розмови з людьми. А втім, ревності їм не бракувало. Ось що розповідає Даце Шкіпсна про своє знайомство зі Свідками: «Якось 1991 року я придбала в кіоску книжку про пекло і життя після смерті. Не встигла зробити кілька кроків, як позад себе я почула: «Ви купили отруту!»

Я остовпіла. До мене підійшли чоловік та жінка. Вони представилися і виявилося, що це Свідки Єгови. У нас зав’язалася цікава розмова. Ми обговорили майже всі можливі теми: і про гадес, і про геєну, і про Різдво, і про хрест, і про останні дні. Щиро кажучи, я не все розуміла, але багато що мені  сподобалось. Згодом ми обмінялися номерами телефонів, і протягом місяця та пара відповідала на безліч моїх запитань».

«ЯК ДОБРЕ, ЩО Я НЕ ЗНЕОХОТИВСЯ!»

Яніс Фолкманіс був чемпіоном СРСР з важкої атлетики, а в березні 1993 року він став чемпіоном Латвії. Яніс пригадує: «У 1992 році мій колега Яніс Ціелавс запросив мене на біблійне вивчення, яке з ним проводили Свідки Єгови. Той візит змінив моє життя. Через три місяці після перемоги на чемпіонаті Латвії, я став вісником Царства. А в серпні 1993 року я охрестився. Не раз у спортзалі я ділився правдою з іншими, але моєму тренеру це не  дуже подобалось. Як добре, що я не знеохотився! Адже мої друзі Едуардс Ейхенбаумс та Едгарс Бранціс теж змогли пізнати правду». Ось що вони розповідають.

Едуардс каже: «Яніс Фолкманіс запропонував мені безкоштовне домашнє вивчення Біблії. «Якщо воно справді безкоштовне, то можемо починати навіть зараз»,— відповів я. І ми почали. Те, про що я дізнавався, було дуже логічним. Скажімо, вчення про воскресіння виявилось логічнішим за доктрину про безсмертя душі. Моя дружина теж зацікавилася вивченням Біблії, і в 1995 році ми охрестились».

Едгарс розказує: «Яніс використовував кожну нагоду і ревно проповідував у спортзалі. Він чотири рази  пропонував мені біблійне вивчення. Хоча я постійно відмовлявся, все ж охоче брав журнали «Вартова башта» і «Пробудись!» та прочитав книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі». Я ніяк не міг зрозуміти, чому такий відомий спортсмен займається дослідженням Біблії. Цікавість перемогла, і я таки погодився на вивчення. У 1995 році я охрестився і сьогодні служу спеціальним піонером».

Щоб подобатися Богові, декому довелося подолати погані звички. Наприклад, Айварс Яцкєвічс зловживав алкоголем. Він розповідає: «Кожні вихідні я сильно напивався. Замість сніданку я випивав пиво, а потім і пляшку горілки. Одного січневого вечора 1992 року я залишився вдома, бо в мене боліла рука. Напередодні мене, п’яного, побили та ще й пограбували. Через це я був дуже пригнічений і почав думати про самогубство. Раптом у двері хтось постукав. Це був сусід, з яким ми не раз розмовляли про Біблію. Ми трохи поговорили, він запропонував мені біблійне вивчення, і я погодився.

У ті дні, коли відбувалося вивчення, я не вживав алкоголю, і це допомагало мені робити духовний поступ. Я дізнався про стан померлих і про те, що не горітиму в пекельному вогні (а цього я завжди боявся), тож я попросив, аби наше вивчення відбувалося тричі на тиждень. Не пройшло й чотирьох місяців, як я став неохрещеним вісником. У Божому Слові міститься застереження: «Хто думає, що стоїть, нехай стережеться, аби не впасти». На жаль, я злегковажив цим попередженням. Якось у вечері я зустрів своїх старих друзів і сильно напився. Той вчинок так пригнітив мене, що знову захотілося накласти на себе руки. Але Єгова виявив милосердя й терпіння, і мені на допомогу вчасно прийшли брати. Це був важливий урок для мене. У 1992 році я охрестився, а сьогодні служу в латвійському Бетелі (1 Кор. 10:12; Пс. 130:3, 4).

 Маріс Крумініш, який теж служить у Бетелі, мусив сильно змінитися. «З армії я повернувся зовсім розчарованим у житті,— розповідає Маріс.— Невдовзі мене вигнали з університету за прогули. Відтак я став на злочинний шлях, а одного разу після п’яної сварки мене заарештували. У камері, роздумуючи про порушені мною закони, я дійшов висновку, що багато з них походить від Бога. Вперше в житті я благав у Творця прощення і обіцяв, що зроблю все, аби пізнати його.

Звільнившись з в’язниці, я став відвідувати різні церкви, але кожного разу лише розчаровувався. Тоді я взявся самотужки читати Біблію та інші релігійні книжки. У 1990 році я зустрів у поїзді колишнього однокласника, який був Свідком Єгови. Під час короткої подорожі він пояснив мені Божий намір стосовно людства та причину наших страждань. Єгова відкрив моє серце, і я погодився на вивчення Біблії, а 1991 року став вісником. У 1992-му я охрестився, а наступного року мене  запросили до Бетелю. Через два роки я одружився з піонеркою Сімоною з Фінляндії».

Едгарс Ендзеліс вивчав право у Ризі. Він розповідає: «На початку 1990-х багато людей розуміло, що наближаються політичні зміни. Ми зі студентами часто розмовляли про зміст життя. Крім того, я захоплювався філософією та східними релігіями, займався бойовим мистецтвом айкідо. Власне в цей час я з дружиною Елітою познайомився зі Свідками Єгови.

Коли ми вперше прийшли на зібрання, нас радо вітали і латиськомовні, і російськомовні брати. Їхня щира  любов справила на нас велике враження. Приблизно в той же час мій інструктор з бойових мистецтв сказав, що я стану майстром айкідо тільки, коли прийму дзен-буддизм. Тоді я кинув своє хоббі та обстриг довге волосся. А в березні 1993 року ми з дружиною охрестилися. З тих пір я маю честь обороняти та законно утверджувати добру новину в нашій країні (Фил. 1:7).

ВИПРОБУВАННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ

У 1993 році чотири студентки музичного коледжу в Єлгаві зіткнулися з серйозним випробуванням віри. Хор, до якого вони належали, мав виступати на  фестивалі до Дня незалежності. Хоча дівчата охрестилися зовсім недавно, вони твердо вирішили догоджати Богу. Отже, вони написали звернення до керівника хору. У ньому дівчата пояснили, що християнське сумління не дозволяє їм взяти участь у цій події, і шанобливо попросили звільнити їх від виступу. Однак керівник хору не прислухався до прохання студенток, натомість він поставив ультиматум їхнім батькам: або дівчата співають на фестивалі, або їх виключають з коледжу. Як і три єврейські юнаки, дівчата залишились вірними Єгові (Дан. 3:14, 15, 17; Дії 5:29).

Однією з них була Даце Пунцуле. Вона пригадує: «Завдяки молитві до Бога і підтримці братів ми змогли залишитись вірними. Хоча нас виключили з коледжу, я ніколи  не шкодувала, що вчинила саме так. Єгова не забув мене. Всього через кілька місяців я почала працювати в одній юридичній конторі. Досвід роботи, котрий я набула там, знадобився мені в Бетелі, де я служу з 2001 року».

Деякі служителі виявляли вірність, відмовляючись від переливання крові. Сімнадцятилітню Єлену Годлєвську 6 вересня 1996 року збила машина. Її госпіталізували з численними переломами таза. Будучи духовно зрілою особою, Єлена твердо вирішила не йти на компроміс зі своїм сумлінням і стримуватися від крові (Дії 15:29). Тоді в Латвії мало хто був обізнаний з методами безкровної хірургії. Тож лікарі відмовилися зробити Єлені операцію, а приблизно через тиждень пізно ввечері двоє з них насильно перелили дівчині кров. Єлена померла.

Маріна, мати Єлени, тоді ще не була Свідком. Вона каже: «Мене вразило, наскільки сильно моя донька довіряє Єгові та вірить у його обітниці. Вона до кінця залишалася вірною Єгові». Згодом Маріна охрестилась і тепер разом з сім’єю очікує того часу, коли зможе обійняти воскреслу Єлену (Дії 24:15).

ДОПОМОГА ДУХОВНО ЗРІЛИХ ЧОЛОВІКІВ

Оскільки в Латвії стрімко зростала кількість вісників, виникла потреба в духовно зрілих братах. У 1992 році трьом латиським братам, які виросли в США, запропонували служити місіонерами в Латвії. У липні того ж року Валдіс Пурініш з дружиною Ліндою, Альфредс Елксніс з дружиною Доріс та рідний брат Альфредса, Іварс, приїхали в Ригу. Вони поселились у невеличкому будиночку, в якому було чотири кімнати. Власне тут наші публікації перекладалися на латиську мову і сюди ж привозили літературу.

З тими, хто вивчав латиську мову, траплялися кумедні випадки. «Якось я проводила біблійне вивчення з двома молодими жінками,— розповідає Доріс  Елксніс.— Я хотіла пояснити, що Сатана говорив до Єви через змія. Однак я вжила не те слово, і вийшло, що Диявол промовляв через свиню».

У 1994 році з Австралії приїхали Пітер та Джін Лютерс. Пітер народився в Латвії, але виростав в Австралії. Він у правді з 1954 року. Його дружину Джін всі полюбили за лагідну вдачу. На жаль, у 1999 році вона померла. Пітер вирішив залишитись у Латвії і нині служить у комітеті філіалу. Він пригадує: «Коли ми приїхали, то побачили, що латвійські брати дуже ревні. Однак тутешні збори ще не мають призначених територій і навіть декотрі райони Риги зовсім неопрацьовані. Крім того, публічні промови виголошувалися лише в деяких зборах. Але поступово все змінилось».

ВИПУСКНИКИ «ҐІЛЕАДУ» — ДЖЕРЕЛО ПІДБАДЬОРЕННЯ

На початку 1993 року прибули випускники школи «Ґілеад» — Андерс і Аґнєта Берґлюнд і Торні та Лєна Фрідлюнд зі Швеції. Ці дві подружні пари отримали призначення до міста Єлгава, в якому на більш ніж 60 000 жителів припадало лише 28 вісників. Брат Андерс, котрий тепер служить у комітеті філіалу, розповів: «Тільки-но ми прибули, як брати відразу стали запрошувати нас у служіння. Тож ми дуже багато проповідували. Іноді ми по сім-вісім годин буквально бігали з місцевими братами з вивчення на вивчення, не маючи часу навіть перекусити. Ревність братів викликала у нас захоплення. А чимало тих, з ким ми тоді вивчали Біблію, сьогодні служать повночасно».

Торні Фрідлунд пригадує: «Закінчивши тримісячний курс латиської мови, ми могли більш-менш вільно розмовляти з місцевим населенням. Ми вибрали територію, на якій Свідки не проповідували ще з часів Другої світової війни. Але люди чомусь не слухали нас. Отож ми вирішили спробувати інший підхід. Тепер біля дверей кожен  з нас намагався зачитати хоча б один вірш з Біблії. І завдяки цьому почалося кілька біблійних вивчень».

У квітні 1995 року приїхало ще кілька випускників школи «Ґілеад». Серед них Бассе і Гайді Берґман з Фінляндії, які сьогодні виконують районне служіння в російськомовній території. Бассе, пригадуючи початок їхнього служіння в Латвії, розповідає: «Я попросив місцевих братів виправляти мене, коли робитиму якісь мовні помилки. І вони взялися за це з таким ентузіазмом, що часто виправляли мене не лише в служінні від дому до дому, але й під час зібрань! Сьогодні брати не раз жартують: «Бассе, хто б міг подумати, що ти з Фінляндії». Мені так приємно це чути».

Подружжя Карстен і Дженні Айструп з Данії також призначили в Латвію. На жаль, Дженні, якій було лише за 30, померла від раку. Її чоловік, Карстен, каже: «Я думаю, що зможу найліпше прославляти Єгову, якщо залишатимуся в місіонерському служінні». Який же чудовий приклад!

ВИПУСКНИКИ ШКОЛИ УДОСКОНАЛЕННЯ СЛУЖІННЯ

Починаючи з 1994 року, до Латвії призначили понад 20 випускників Школи удосконалення служіння. Чимало братів було з Великобританії, Німеччини та Польщі. Першими прибули Майкл Удсен і Джесс Каєр Нільсен з Данії. Їх скерували до індустріального міста Даугавпілс.

Джесс розповідає: «Холодного січневого дня ми вирушили до Даугавпілса, що лежить за 240 кілометрів на південний схід від Риги. Коли ми сідали в старе вантажне авто, набите літературою, у Ризі падав сніг. Брат, який віз нас, не розмовляв англійською, а ми не знали ані латиської, ані російської. Приблизно кожні 50 кілометрів він зупинявся і щось лагодив у машині. Але, мабуть, він ремонтував не пічку, бо всередині було так само холодно, як і надворі. На щастя, десь опівночі ми прибули в Даугавпілс  і наша подорож врешті-решт закінчилась. У ті часи там служило приблизно 16 вісників. Та вже до кінця наступного року кількість вісників зросла майже вдвічі!»

ПЕРЕКЛАД ПУБЛІКАЦІЙ ЛАТИСЬКОЮ МОВОЮ

Ще до 1992 року брати мали літературу переважно російською мовою, яку знає більшість латишів. Однак багато хто хотів читати публікації рідною мовою. Брати з Латвії пишуть: «Цікаво, що на початку 90-х років до організації прийшло чимало молодих людей, і деякі з них були готові взятися за перекладацьку справу. У цьому ми бачили керівництво Божого святого духу».

Завдяки напруженій праці перекладачів з січня 1995 року журнал «Вартова башта» став виходити латиською мовою раз у місяць, а з січня 1996 року — двічі на місяць. Сьогодні латиською видається й журнал «Пробудись!». Крім того, вже опубліковано декілька книжок і брошур.

На початку 1993 року перекладацька група переїхала з тісних приміщень у місіонерському домі на вулицю Брівібас. А в серпні 1994 року вона перебралась у відремонтовані приміщення, що на вулиці Мієра, 40. Як же братам вдалось отримати цю будівлю?

ЩЕДРИЙ ПОДАРУНОК

Джордж Гакманіс і його дружина Зігрід втекли з Латвії під час Другої світової війни. Вони пізнали правду в Лондоні, і в 1951 році охрестилися. Наступного року вони іммігрували до США, а в 1992 приїхали на п’ять років до Латвії.

Після того як в 1991 році Латвія вийшла зі складу Радянського Союзу, колишні власники могли повернути собі нерухомість, яку в них колись забрала держава. Оскільки Зігрід та її сестра (також Свідок) понад 50 років зберігали відповідні документи, вони змогли повернути свій будинок на вулиці Мієра. Тоді сестри передали його організації Свідків Єгови.  У цьому п’ятиповерховому будинку розмістився перекладацький відділ, а також було облаштовано житлові кімнати для 20 осіб.

Двадцятого серпня 1994 року на присвячення філіалу приїхав Мілтон Геншель з Керівного органу. Він порадив братам купити на цій вулиці сусідній шестиповерховий будинок. Власник, який жив у США, погодився продати його. Будинок відремонтували, і він став  чудовим подарунком для родини Бетелю, яка зросла на той час до 35 осіб. Трохи пізніше в результаті подальшого розширення комплексу з’явилися кабінети та житлові кімнати для 55 бетелівців.

ПЕРЕПОНИ НА ШЛЯХУ ДО ЮРИДИЧНОГО ВИЗНАННЯ

У Латвії й досі існують труднощі з юридичним визнанням діяльності Свідків Єгови. Ще 1996 року урядовці, посилаючись на негативні виступи журналістів про випадок з Єленою Годлєвською, відмовлялись реєструвати нашу організацію. Один з членів парламенту навіть натякнув, що діяльність Свідків невдовзі взагалі заборонять. Але брати продовжували зустрічались з урядовцями і пояснювати суть праці Свідків Єгови. Зрештою 12 жовтня 1998 року голова Національного управління з прав людини повідомив про реєстрацію двох зборів — Рига-Центр та Рига-Торнякальнс — терміном на один рік. Через місяць так само було зареєстровано збір у Єлгаві.

За законом нові збори повинні перереєстровуватись кожного року. Для того щоб отримати постійну реєстрацію, принаймні 10 зборів повинні реєструватися протягом десяти років. А втім, збори, які не мають реєстрації, можуть вільно збиратися.

МІСЦЯ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ ЗІБРАНЬ

Як уже говорилось, протягом 1990-х років швидко росла кількість Свідків, тож виникла потреба у приміщеннях для проведення зібрань. У 1997 році з аукціону, який проходив у Даугавпілсі, продавали велику будівлю. Брати були єдиними покупцями. Придбавши її, вони в грудні 1998 почали ремонтні роботи, а вже через вісім місяців більш ніж 140 вісників збирались у новому Залі Царства.

Того ж 1997 року в Юрмалі брати збудували перший Зал Царства. Один зацікавлений був настільки вражений якістю виконаних робіт, що попросив Свідків  побудувати йому дім! Брати, звичайно, відмовили, пояснивши, що вони релігійні служителі. У той же час братам в Торнякальнсі вдалося дуже дешево придбали кінотеатр, в якому колись сталась пожежа. А вже в серпні 1998 року приміщення кінотеатру перетворилося на два чудові Зали Царства.

ДОПОМОГА З ФІНЛЯНДІЇ

Фінські брати активно сприяли справам Царства в Латвії, наприклад деякі з них здійснювали нагляд за працею проповідування з 1992 по 2004 роки. Сюди було призначено чимало фінських братів. Скажімо, з 1995 року тут служать Юха Гуттунен та його дружина Тайна. Сьогодні Брат Юха є членом комітету філіалу країни. Велику підтримку латиським братам надали Рубен і Улла Лінд, які разом провели в повночасному служінні понад 80 років. Брат Лінд протягом чотирьох років служив у комітеті країни, а потім повернувся в Фінляндію. Понад 150 фінських братів допомагали в численних будівельних проектах. Також у Фінляндії друкуються всі журнали для Латвії.

Завдяки наполегливій праці добровольців та охочому духу і любові вісників, піонерів, місіонерів, а також щедрим благословенням Єгови, 1 вересня 2004 року в Латвії почав діяти філіал.

СПЕЦІАЛЬНІ КАМПАНІЇ

Більшість вісників Латвії живе у великих містах чи їхніх околицях. На початку 2001 року збори отримали лист із заохоченням використати частину відпустки для участі в спеціальній проповідницькій кампанії у віддалених територіях. На цей заклик відгукнулося 93 вісники. Їх поділили на дев’ять груп і призначили проповідувати в декількох селах і містечках.

Вячеслав Зайцевс, член родини Бетелю, також взяв участь у цій кампанії. Він пригадує: «То була чудова можливість  ближче познайомитися з братами і сестрами. Після служіння ми збирались на спільну вечерю, розповідали випадки зі служіння й складали плани на наступний день. Потім ми грали у футбол та купалися в озері. Я немов побував у Раю».

Брати провели в служінні понад 4200 годин, тобто в середньому кожен вісник проповідував більш ніж 41 годину. Тоді вдалось розповсюдити 9800 публікації, зробити 1625 відвідин та започаткували 227 біблійних вивчень. Відтоді такі кампанії стали проводитися щороку.

ТИСЯЧІ ЗНАХОДЯТЬ ПРАВДИВУ СВОБОДУ

На початку ми розповідали про Анса Інсберга, латиша, який однієї зоряної ночі під час плавання виливав своє серце в молитві Богові. Анс хотів знайти людей, які б поклонялися Творцю в дусі та в правді (Ів. 4:24). Єгова відповів на його щиру молитву. З того часу в Латвії понад 2400 щиросердних людей пізнали правду й майже стільки ж вивчають її сьогодні. Тож тут є ще багато роботи! (Матв. 9:37, 38).

Свідки Єгови в Латвії прагнуть допомагати тим, хто шукає правдиву свободу. Це не та свобода, яку символізує пам’ятник на вулиці Брівібас. Радше Свідки звертають увагу людей на свободу, котру принесе Боже Царство. Невдовзі всі ті, хто очікує приходу Царства і поклоняється Єгові в дусі та в правді, звільняться від всякого болю й страждання. Вони втішатимуться досконалою свободою — «славною свободою дітей Божих» (Рим. 8:21).

[Примітка]

[Вставка на сторінці 190]

«Я ніколи не забуду, як охрестилася вночі у крижаній річці. Хоча я вся тремтіла від холоду, моє серце палало від радості».

[Вставка на сторінці 203]

«Позад себе я почула: «Ви купили отруту!»

 [Рамка/Карти на сторінках 184, 185]

Загальні відомості про Латвію

Територія.

Латвія простягається приблизно на 450 кілометрів зі сходу на захід та на 120 кілометрів з півночі на південь. Майже 45 відсотків її території вкрито лісами. У них водяться бобри, олені, лосі, рисі, видри, тюлені, вепри та вовки. Також можна побачити чорних лелек, чапель, солов’їв і дятлів.

Населення.

У Латвії налічується 2,3 мільйона мешканців. Понад третина з них живе в столиці — Ризі. Тамтешні люди переважно належать до лютеранської, римо-католицької чи російської православної церкви. Однак більшість латишів вважають себе нерелігійними людьми.

Мова.

Основні мови — латиська, якою спілкується приблизно 60 відсотків населення, та російська, котрою розмовляє понад 30 відсотків. Чимало латишів знають більше ніж одну мову.

Господарство.

Майже 60 відсотків тамтешніх жителів працює у сфері послуг, решта — на заводах та фабриках або ж займається сільським господарством.

Продукти харчування.

У країні вирощують картоплю, цукровий буряк, різні овочі, ячмінь та інші зернові культури. Розводять велику рогату худобу, кіз, свиней, овець та птицю.

Клімат.

Тут висока вологість і здебільшого хмарно. Літо в Латвії не дуже спекотне, а зима не надто холодна.

 [Карта]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ЕСТОНІЯ

РОСІЯ

ЛАТВІЯ

Валмієра

РИГА

Юрмала

Слока

Тукумс

Вентспілс

Кулдіга

Лієпая

Вайноде

Єлгава

Даугавпілс

ЛИТВА

БАЛТІЙСЬКЕ МОРЕ

Ризька затока

[Ілюстрація]

Рига.

 [Рамка/Карта на сторінці 186]

Чотири області Латвії

Латвія поділяється на чотири географічні та культурно-історичні області, кожна з яких вирізняється своїми особливостями й неповторною красою. Найбільша область Латвії — Відземе, яка межує з Ризькою затокою. До неї входять столиця країни, Рига, а також міста Сігулда і Цесіс, котрі славляться старовинними замками. На сході Латвії розкинулась область зелених долин і блакитних озер — Латгале. До неї належить друге найбільше в країні місто Даугавпілс. Житницею Латвії вважається Земгале. Ця область лежить на південь від річки Даугава, яка тече з Білорусії через Латвію до Ризької затоки. Земгале знана двома розкішними замками в стилі бароко, що зведені за проектом відомого італійського архітектора Растреллі. Цей архітектор є також автором відомого Зимового палацу в Санкт-Петербурзі. Четверта область, Курземе, простягається вздовж узбережжя Балтійського моря. Тут розкинулись густі ліси, піщані пляжі та сільськогосподарські угіддя. До неї належать міста Вентспілс і Лієпая, а також чимало рибальських сіл.

[Карта]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

1 ВІДЗЕМЕ

2 ЛАТГАЛЕ

3 ЗЕМГАЛЕ

4 КУРЗЕМЕ

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 192, 193]

Свідчення священику змінило наше життя

АННА БАТНЯ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1958

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1977

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: виростала на Україні в християнській сім’ї. Загалом допомогла більш ніж 30 особам охреститися. Сьогодні служить спеціальною піонеркою.

ДІЗНАВШИСЬ, що в Латвії мало вісників, я 1986 року переїхала туди. У той час Свідки не могли проповідувати відкрито, тому я ховала Біблію в сумці з продуктами, а розмови розпочинала в парках й інших громадських місцях. Ми здебільшого зосереджували увагу людей на Божому Царстві, і лише тоді, коли хтось виявляв щирий інтерес, ми зачитували деякі вірші з Біблії. Більшість людей боялася рідних та сусідів, тож нас рідко запрошували до дому. Вивчення зазвичай відбувалися там, де було зручно зацікавленим.

У той період дуже бракувало літератури. Протягом кількох років наш збір мав лише один примірник книжки «Правда, яка веде до вічного життя» російською мовою. Саме за допомогою цієї публікації вісники проводили біблійні вивчення, але не розповсюджували її.

Якось я ще з однією сестрою, проповідуючи біля церкви, зустріла священика Пйотра Батню. Аби зав’язати з ним розмову, ми запитали, де можна придбати Біблію. Священик зізнався, що теж цікавиться Біблією, і так у нас почалося жваве обговорення. Наступного дня ми зустрілися з Пйотром у парку, показали йому зміст книжки «Правда, яка веде до вічного життя» і запитали, яку тему він хотів би розглянути. Священик вибрав розділ «Популярні звичаї, які не є приємні Богові». Після обговорення того розділу з ним розпочалося регулярне біблійне вивчення, яке проводив брат.

Коли Пйотр уже мав точні біблійні знання, він почав ставити запитання священикам, але вони не могли пояснити йому навіть найголовніших біблійних істин. Відтак Пйотр залишив церкву і присвятив своє життя Єгові.

У 1991 році ми з Пйотром одружились і розпочали піонерське служіння. Але через кілька років він загинув у нещасному випадку. Я дуже важко переживала його смерть. Проте мені вдалося знести це горе, оскільки я була повністю зайнята служінням і допомагала іншим пізнавати «Бога усілякої потіхи» (2 Кор. 1:3, 4). А в 1997 році мене призначили спеціальною піонеркою.

[Ілюстрація]

Пйотр.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 200, 201]

Я чекала на справедливий уряд

ІНДРА РЕЙТУПЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1966

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1989

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: колишня комуністка. У 1990 році розпочала піонерське служіння і більш ніж 30 особам допомогла пізнати правду.

Я НЕ вірила в Бога, і Біблія не була для мене авторитетом. А втім, я завжди відстоювала справедливість і ніяк не могла зрозуміти, чому людям не вдається встановити чесний і справедливий уряд.

Під час моєї першої розмови зі Свідками я почула деякі вірші з Біблії. Ті слова мене просто вразили, адже були такими логічними. З часом я дізналась про Боже правління і про те, як Ісус відстоював справедливість. Усе це глибоко зворушило моє серце. У 1989 році я охрестилась в озері, а через шість місяців розпочала стале піонерське служіння. Тоді у нас з чоловіком Іваном уже була одна дитина, а згодом ще народилась двійня. Завдяки любові й підтримці мого чоловіка, який теж є Свідком Єгови, я змогла залишитися в повночасному служінні.

Ще коли діти були малими, я часто проповідувала з ними на вулицях і в парках. До речі, мої близнята дуже допомагали мені, адже люди часто звертали на них увагу, і це давало мені можливість заводити з ними невимушені розмови.

Якось я проповідувала в одному з ризьких парків. Там я познайомилася з дівчиною на ім’я Анна. Вона сиділа на лавці і чекала початку концерту, на який уже заздалегідь придбала квиток. Але її так зацікавили біблійні обітниці, що вона вирішила не йти на концерт. Ми розглянули кілька віршів з Біблії і домовились знову зустрітися в цьому ж парку. Вже через півроку Анна (справа) охрестилася і нині служить у філіалі в перекладацькому відділі. Сьогодні, коли я роздумую про ті численні благословення, які зливає на мене Єгова, моє серце переповнюється безмежною радістю.

[Ілюстрація]

З сім’єю.

[Рамка/Ілюстрація на сторінках 204, 205]

«Вони вміють читати думки»

АНДРЕЙ ГЕВЛЯ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1963

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1990

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: служить піонером, замісником районного наглядача та наглядачем міста. (На фото з дружиною Єленою).

У СІЧНІ 1990 року, їдучи поїздом до Риги, я познайомився з двома жінками. Вони запитали, чи доводилося мені колись читати Біблію. Мені на мить здалося, що вони вміють читати думки, адже я вже довгий час шукав, де б придбати Біблію. Я залишив жінкам, одна з яких була Індра Райтупе, свою адресу та номер телефону. (Дивіться інформацію на сторінці 200, 201). Повернувшись додому, я з нетерпінням чекав на них. Через декілька днів ці дві жінки прийшли до мене, і я був просто вражений тим, наскільки вправно вони за допомогою Біблії відповідають на всі мої запитання. Невдовзі зі мною вже вивчав Біблію повночасний піонер Пйотр Батня, колишній священик. (Дивіться інформацію на сторінці 192, 193).

Через чотири місяці я вперше прийшов на зібрання. Улітку зібрання відбувались у лісі і проводилися раз на місяць з 10.00 до 18.00. На них брати обговорювали деякі пункти зі Школи теократичного служіння та службового зібрання і зазвичай хтось охрещувався. Тож перед перервою виголошувалась промова до хрещення.

Біблійні знання та братерська любов, яку я відчував на зібраннях, приносили мені багато радості. Тому я хотів якнайшвидше охреститися. Тож наприкінці серпня того ж року я охрестився в озері.

На початку 1990-х років до моєї художньої студії приходило чимало зацікавлених, з якими я вивчав Біблію. Я дуже радів, коли деякі з них з часом присвятили своє життя Єгові. Але найбільшу радість я відчув у 1992 році, коли охрестилася моя дорога дружина Єлена.

[Рамка/Ілюстрації на сторінках 208, 209]

Я повернулась додому через 50 років

ЕЙРЕЯ ЛЕЙВЕРС

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1926

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1958

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: латишка, жила в багатьох країнах, але повернулась до Латвії, оскільки тут була більша потреба у вісниках.

ПІД час Другої світової війни батько вирішив, що ми мусимо поїхати з Латвії. Отож наша сім’я покинула країну. З часом я вийшла заміж, і ми з чоловіком оселилися у Венесуелі. Там я познайомилась зі Свідками Єгови і погодилась на біблійне вивчення. Одна місіонерка проводила його зі мною німецькою мовою. Згодом, відвідуючи зібрання, я вивчила іспанську — державну мову Венесуели.

У 1958 році наша сім’я переїхала до США, а через два місяці я охрестилася. Після смерті мого чоловіка я з донькою перебралася до Іспанії й там почала піонерське служіння. І хоча в той час у країні панував диктаторський режим Франко, чимало богобоязливих смиренних людей шукало правду. Я прожила в Іспанії 16 років і допомогла 30 особам пізнати правду.

Коли в 1991 році розпався Радянський Союз, я вперше за багато років приїхала до Латвії. У той час в країні було дуже мало вісників. У 1994 році — рівно через 50 років після того, як я разом із сім’єю покинула Латвію — сповнилась моя мрія про те, щоб повернутися до рідного краю і служити там піонером.

Латвійське поле було справді готове до жнив. Ось приклад. Якось я проповідувала одному чоловікові. Він розповів мені, що його донька дуже цікавиться духовними справами, і попросив для неї книжку. На закінчення нашої розмови той чоловік дав адресу своєї доньки, і я згодом розпочала з нею біблійне вивчення. Вже за рік дівчина охрестилася. Я дуже вдячна Єгові, що він додає мені сил, аби я і далі могла піонерувати у своєму рідному краї.

[Ілюстрація]

Мені 20 років.

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 216, 217]

Визначні події з історії Латвії

1916 р. Охрестився моряк Анс Інсберг. Після закінчення Першої світової війни він поміщав у латвійських газетах повідомлення, в яких йшлося про Боже Царство.

1920

1926 р. У Ризі відкрито офіс.

1928 р. Вийшла перша публікація латиською мовою — буклет «Свобода для народів». З Німеччини приїздять колпортери.

1931 р. Персі Данем призначений наглядачем офісу.

1933 р. У Латвії офіційно зареєстроване Міжнародне Товариство Дослідників Біблії.

1934 р. Уряд закриває офіс Дослідників Біблії.

 Звітів не надходило з 1939 до 1992 року.

1940

1940 р. Латвія входить до складу Радянського Союзу; подружжя Данем змушене поїхати.

1951 р. Свідків починають висилати до Сибіру.

1960

1980

1991 р. Латвія виборює політичну незалежність.

1993 р. Прибувають перші місіонери, випускники школи «Ґілеад».

1995 р. «Вартова башта» латиською мовою починає виходити щомісяця.

1996 р. У Ризі сформовано комітет країни.

1997 р. У Юрмалі збудовано перший в країні Зал Царства.

1998 р. У Ризі зареєстровано два збори.

2000

2001 р. Організовано першу спеціальну проповідницьку кампанію.

2004 р. Першого вересня в Латвії починає діяти філіал.

2006 р. Завершено будівництво нових приміщень філіалу. У Латвії служить понад 2400 вісників.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Кількість вісників

Кількість піонерів

2000

1000

1920 1940 1960 1980 2000

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 176]

[Ілюстрація на сторінці 178]

У цьому будинку розмістився перший в Латвії офіс Дослідників Біблії (1926 рік, Рига).

[Ілюстрація на сторінці 178]

Буклет «Свобода для народів» латиською мовою (1928 рік) ніс людям радісну звістку.

[Ілюстрація на сторінці 178]

Ріс Тейлор.

[Ілюстрація на сторінці 180]

Фердінанд Фрук, який охрестився 1927 року.

[Ілюстрація на сторінці 180]

Гайнрік Цех з дружиною Ельзою біля своєї перукарні в Лієпаї.

 [Ілюстрації на сторінці 183]

Едвін Ріджевел (зліва) та Ендрю Джек таємно привозили до Латвії літературу.

[Ілюстрація на сторінці 183]

Персі та Мейдж Данем.

[Ілюстрація на сторінці 183]

Працівники офісу та інші Свідки у 1930-х роках.

[Ілюстрація на сторінці 191]

Документ КДБ з переліком Свідків, яких заарештували у 1950 році. Багатьох з них вислали до Сибіру.

[Ілюстрація на сторінці 191]

У Сибіру, початок 1950-х років.

 [Ілюстрація на сторінці 194]

На великих зібраннях, скажімо похоронах, брати слухали біблійні промови.

[Ілюстрація на сторінці 194]

Паулс і Валя Бергманіс перекладали «Вартову башту» латиською мовою і записували переклад у шкільних зошитах.

[Ілюстрація на сторінці 194]

З таких мікрофільмів (натуральна величина) брати проявляли та копіювали сторінки «Вартової башти».

[Ілюстрації на сторінці 197]

Пауліна Сєрова навчила правди медсестру Теофілію Кальвіте.

[Ілюстрація на сторінці 199]

Юрій Каптола, 1981 рік.

[Ілюстрація на сторінці 199]

Біля в’язниці, де він відбував покарання.

[Ілюстрації на сторінці 202]

Обласний конгрес 1998 року «Божа дорога життя» — це перший конгрес, що відбувся в Латвії. Програма перекладалася на мову жестів.

[Ілюстрації на сторінці 207]

Через три місяці після того, як Яніс Фолкманіс переміг на чемпіонаті Латвії з важкої атлетики, він став вісником Царства.

[Ілюстрації на сторінці 207]

У в’язниці Маріс Крумініш вперше звернувся до Бога в молитві.

[Ілюстрація на сторінці 210]

Даце Пунцуле виключили з коледжу за відмову співати патріотичні пісні.

[Ілюстрація на сторінці 210]

Єлена Годлєвська померла після того, як їй насильно перелили кров.

[Ілюстрація на сторінці 210]

Роз’їзні наглядачі з дружинами зміцняли збори.

 [Ілюстрація на сторінці 215]

Латвійська родина Бетелю.

[Ілюстрації на сторінці 215]

Комітет філіалу, 2006 рік.

Пітер Лютерс.

Андерс Берґлюнд.

Манну Канкаанпаа.

Юха Гуттунен.

[Ілюстрація на сторінці 215]

Три будівлі філіалу на вулиці Мієра в Ризі.

[Ілюстрації на сторінці 218]

Нині народ Єгови в Латвії може вільно проповідувати.

[Ілюстрації на сторінці 218]

Кінотеатр, в якому колись сталася пожежа (зліва), перетворився на два чудові Зали Царства (внизу).