Реюньйон

НАЙІМОВІРНІШЕ, першими, хто випадково відкрив острів Реюньйон, були арабські торговці. Цей тропічний рай, наче зелений самоцвіт, що лежить у темно-бірюзових водах Індійського океану. Реюньйон оздоблений надзвичайною красою і розмаїттям природи, яке не часто знайдеш в інших частинах світу. Пляжі з вулканічного піску, незліченні водоспади, вологі тропічні ліси, безліч дикорослих квітів, глибокі долини, стрімкі вулканічні вершини, порослі зеленню кальдери, діаметром кілька кілометрів, і діючі вулкани — усе це лише невелика частина багатств острова.

Чимало острів’ян цінують щось більше, аніж видиму красу. Вони люблять дорогоцінну правду з Божого Слова. Місіонер Роберт Нісбет, призначений на поблизькій Маврикій, був першим вісником Царства, який ступив на Реюньйон у вересні 1955 року. Всього за кілька днів Роберт розбудив у острів’ян сильний інтерес до Біблії, розповсюдив багато біблійної літератури і знайшов чимало охочих передплачувати журнал «Пробудись!». Потім він підтримував їхнє зацікавлення за допомогою листів.

З 1955 по 1960 роки Роберт Нісбет і зональний наглядач Гаррі Арнот зробили кілька коротких візитів на острів. У 1959 році французький філіал попросив Адама Лісяка, піонера польського походження, що служив на Мадагаскарі, відвідати Реюньйон. Адам після роботи на вугільній шахті вийшов на пенсію. Цілий грудень 1959 року він провів на острові. Адам писав: «90 відсотків населення вважає себе щирими католиками, але багато з них прагне дізнатися більше про Боже Слово і новий світ. Священики намагаються зупинити поширення  правди. Хтось сказав чоловіку, який передплатив «Пробудись!», що місцевий священик хотів позичити нашу книжку «Нехай Бог Буде Правдивий». Той чоловік відповів, що нехай священик сам прийде, і він йому позичить. Священик так і не прийшов».

ДОПОМОГА ПРИХОДИТЬ З ФРАНЦІЇ

Французький філіал, який того часу наглядав за працею на Реюньйоні, попросив переїхати туди кількох досвідчених вісників. На це запрошення відгукнулась сім’я Пеґу — Андре й Жанін з шестирічним сином Крістіаном, а також їхня родичка Ноемі Дюре. Вони прибули на острів у січні 1961 року. Ноемі, відома як Мімі, два роки служила спеціальним піонером, а потім повернулась до Франції.

 З самого початку вісники побачили, що тамтешні мешканці виявляють велике зацікавлення, і стали проводити зібрання в своєму готельному номері в Сен-Дені, столиці Реюньйону. Як тільки ця родина перебралась до приватного будинку, зібрання почали проводити там. Через рік новосформована група в Сен-Дені орендувала невеличкий зал, який вміщав 30 людей. Це була дерев’яна будівля з рифленим залізним дахом, двома вікнами, жалюзями й одними дверима. Після отримання дозволу брати розібрали внутрішні стіни, збудували невеличку сцену і поставили дерев’яні лавки без спинок.

Безхмарними тропічними ранками металевий дах нагрівався, наче батарея. Дуже швидко всі присутні, а особливо ті, хто стояв на сцені всього за кілька сантиметрів від даху, покривалися краплями поту. Крім того, через те що зал був часто переповнений, багато хто слухав програму ззовні біля відчинених вікон чи при дверях, а це ще більше перешкоджало доступу повітря.

«НАМ ЗАТІСНО»

Попри такі труднощі всіх, хто приходив на зібрання, радо зустрічали. Під кінець першого року приблизно 50 людей відвідувало християнські зібрання регулярно. Кількість вісників зросла до семи, і проводилось 47 біблійних вивчень, з деким навіть двічі на тиждень. Брати писали: «Ми задоволені, дуже задоволені, але нам трохи затісно».

Однією з зацікавлених була Мір’ям Андрієн, яка почала вивчати Біблію на Мадагаскарі 1961 року. Вона пам’ятає вищезгаданий зал, який також тимчасово служив Свідкам Залом конгресів. Брати просто прибудували покрівлю з пальмових гілок. Тоді на конгресах бувало до 110 людей.

Серед охрещених на конгресі, який проходив на Маврикію у жовтні 1961 року, був Давід Сурі, Мар’ян Лан-Нґу  та Люсьєн Вешо — усі вони дуже допомагали у проповідницькій праці. Протягом другого року кількість вісників зросла до 32 і кожен піонер проводив по 30 біблійних вивчень. Недільне зібрання відвідувало вже 100 чоловік, чимало з яких належало до різних етнічних груп.

Багато індійців, що живуть на Реюньйоні, сповідують релігію, яка є сумішшю католицизму та індуїзму. Для декого полишити свій попередній спосіб життя було справжнім випробуванням. А втім, терпіння, доброта і непохитність братів стосовно того, що є правильне, часто приносили гарні результати. Наприклад, одна жінка, з якою піонерка вивчала Біблію два роки, продовжувала сповідувати фальшиву релігію, провіщати долю і жити з коханцем. Піонерка вирішила передати вивчення іншій сестрі, щоб побачити, чи та зможе чимось допомогти зацікавленій. Згодом сестра писала: «Після кількох місяців жінка почала ліпше розуміти біблійну правду і перестала займатися спіритизмом. Це принесло мені велику радість. Але жінка не узаконила свого шлюбу, оскільки чоловік відмовився з нею одружитись. Тож вона вирішила залишитись з ним, і я не мала іншого вибору, як припинити вивчення.

Якось на вулиці я зустріла ту жінку і вона попросила відновити вивчення. Я погодилась, але пояснила, що треба застосовувати все, чого навчаєшся. Після цього я порадила їй помолитись до Єгови про її проблему. Помолившись, жінка набралась сміливості і відверто поговорила зі своїм коханцем. Вона дуже втішилась, коли він погодився з нею одружитись. Більше того, вони разом почали відвідувати зібрання».

У 1963 службовому році 11 разів досягалось нове найвище число вісників, останнє з яких становило 93. У той час на Реюньйоні було два збори й одна група. Перше хрещення проходило в грудні 1962 року на пляжі Сен-Жіль ле Бен, тоді охрестилось 20 осіб. Наступне хрещення відбулось  у червні 1963 року, охрестилось 38 людей. 1961 року на одного вісника на Реюньйоні припадало 41 667 мешканців. Три роки пізніше це співвідношення становило 1 до 2286. Справді, Єгова зрощував посіяне слово на цих духовно родючих землях (1 Кор. 3:6).

ЗВІСТКА ПРО ЦАРСТВО НА ВІДДАЛЕНИХ ТЕРИТОРІЯХ

У 1965 році, всього через чотири роки після приїзду першої сім’ї Свідків, збір у Сен-Дені виріс до понад 110 вісників. Вони опрацьовували місцеву територію кожні три тижні. Однак на інші території навіть не ступала нога Свідка. Що робити? Брати наймали автобуси і виїжджали проповідувати в прибережні міста, приміром у Сен-Льо, Сен-Філіп та Сен-П’єр.

До деяких територій доводилось добиратись кілька годин, тому брати вирушали рано вранці й подорожували часто вузькими, крутими і звивистими шляхами. Подорож з Сен-Дені до Ле-Пор була важкою і тривала дві години, а нині цю відстань можна подолати за 15 хвилин. Один брат сказав: «Потрібно було мати міцну віру, щоб подорожувати тою дорогою». Навіть нові дороги через обвали каміння були небезпечними. Місцями скелі здіймаються над дорогою майже прямовисно. Через сильні дощі  інколи з крутих схилів гір зривалися великі камені, які могли важити багато тонн. Протягом років під такими обвалами загинуло кілька людей.

Крістіан Пеґу пригадує: «Коли мені було вісім років, наша група розповсюджувала на віддалених територіях від 400 до 600 примірників «Пробудись!». На журнал «Вартова башта» тоді була накладена заборона. Деяким невіруючим чоловікам наших сестер, котрі добре до нас ставилися, подобались невеликі подорожі, тому вони приходили зі своїми дружинами, але не йшли проповідувати. Після польового служіння ми влаштовували пікнік, і це дуже подобалось дітям. Такі особливі оказії справили на моє життя сильний вплив».

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗМІНИ ПРИШВИДШУЮТЬ ПРАЦЮ

У травні 1963 року Мілтон Геншель став першим представником всесвітнього центру, який відвідав Реюньйон. Він виголосив спеціальну промову для 155 присутніх. Унаслідок його візиту було призначено чотири спеціальних піонери, які допомагали дбати про збори і працювати в територіях, де ще не проповідувалась добра новина. Давіда Сурі призначили в Ле-Пор, Люсьєна  Вешо в місто Сент-Андре, а Мар’яна Лан-Нґу і Ноемі Дюре (тепер Тізран) в Сен-П’єр.

З 1 травня 1964 року нагляд за працею на Реюньйоні здійснював уже не французький філіал, а філіал на острові Маврикій. Крім того, на Реюньйоні організували склад літератури. Вісників заохочували опрацьовувати непризначені території, а братів — прагнути привілеїв у зборі та дбати про тих, хто пізнавав правду. Так протягом 1964 службового року охрестилось 57 братів і сестер, з них 21 особа на одному конгресі.

Попереднього року група в Сент-Андре написала про своє бажання стати збором. У заяві говорилось: «Під кінець червня 1963 року в нас буде 12 охрещених вісників і, можливо, ще 5 чи 6 нових вісників у наступні два місяці. Брати проводять 30 біблійних вивчень». Заяву схвалили. І про цей збір стали турбуватися двоє братів — Жан Нассо, слуга збору (головуючий наглядач), і Люсьєн Вешо, його помічник. Вони обидва були в правді менше двох років.

Жан, 38-річний викладач технікуму і вправний будівельник, був людиною великого серця і кремезної статури. Охрещений 1962 року, цей здібний брат мав можливість сприяти справам Царства. Він навіть побудував на власні кошти і на власній земельній ділянці в Сент-Андре другий на Реюньйоні Зал Царства. У гарній міцній дерев’яній споруді зручно могли сидіти понад 50 осіб. На території, яку спочатку опрацьовувала група з Сент-Андре, тепер уже є вісім зборів. Жан залишився вірним Єгові аж до своєї смерті 1997 року.

Третя група, яку сформували на початку 1960-х, була у портовому місті Ле-Пор. До неї належали зацікавлені з Сен-Поль, що розташоване 8 кілометрів на південь. Прості дерев’яні будиночки мешканців у Ле-Пор оточені заростями рослин з роду молочай, схожих на кактус без колючок. Давід Сурі винайняв будинок, де згодом почали проводити зібрання. У грудні 1963 року ця група стала  збором. У ньому служило 16 вісників, 8 з яких були охрещені. Вісники щомісяця присвячували польовому служінню в середньому 22,5 години. Давід зі своїм помічником проводили 38 біблійних вивчень! Коли того ж місяця їх відвідав районний наглядач, то його публічну промову слухало 53 присутніх.

Також до Ле-Пор призначили двох спеціальних піонерів Крістіана та Жозет Боннказ. Крістіан охрестився у Гвіані (Французькій) і приїхав на Реюньйон на початку 1960-х років. Тоді ще неодружений, він був єдиний у своїй родині, хто пізнав правду. Брат Сурі люб’язно погодився переїхати в інше місце, щоб звільнити для Крістіана та Жозет будинок, де проходили зібрання. Проте з часом збір так розрісся, що ця пара теж була змушена перебратися.

А тим часом католицьке духівництво (на острові більшість населення католики) почало підбурювати людей проти Свідків. Удень діти й підлітки часто жбурляли каміння у вісників, а вночі кидали каміння на дахи будинків, де жили брати.

Рафаелла Хорау, жінка з якою розпочали вивчення, знала декого з тих підлітків. Якось після нападу на брата  вона пішла до будинку винуватців. «Якщо ви продовжуватимете кидати камінням у мого брата,— сказала вона,— то будете мати справу зі мною».

«Вибачте, будь ласка, пані Хорау,— відповіли вони.— Ми не знали, що це ваш брат».

Рафаелла пізнала правду разом із своїми трьома доньками, одна з яких, Йолен, згодом вийшла заміж за Люсьєна Вешо.

Усупереч перешкодам духівництва, запопадливість братів і благословення Єгови посприяли тому, що в Ле-Пор сформувався ревний збір, і дуже швидко зал уже був переповнений. Часто більше людей слухало програму ззовні, аніж усередині. Стільці ставили всюди, де було місце, навіть на сцені, а діти рядком сиділи на краєчку сцени лицем до аудиторії. Зрештою брати збудували чудовий Зал Царства і тепер на цій території служить аж шість зборів.

ПІОНЕРИ БЕРУТЬ ПРОВІД

Одною з перших піонерів на Реюньйоні була Аннік Лап’єр. «Аннік вивчала з моєю мамою,— пригадує Мір’ям  Тома.— Вона заохочувала мене бути наполегливою у служінні, і я сказала їй, що хочу стати піонером. Через шість місяців я охрестилась. Тоді нашою територією був цілий острів, і ми зазвичай ходили пішки, бо не було автобусів, а лише кілька машин. Брат Нассо мав машину і, як тільки траплялась нагода, возив нас у служіння. Проповідування того часу приносило справжню радість, і ми були переповнені ентузіазмом».

Брат Анрі-Люсьєн Ґронден пригадує: «Ми з дружиною завжди заохочували своїх дітей до піонерування. Районні наглядачі наголошували, наскільки важливо віддавати Єгові все найкраще, що в нас є. Нашому найстаршому сину, Анрі-Фреду, тепер 40 років, і все життя повночасне служіння було для нього найголовнішою справою».

«У зборі було багато ревної молоді,— говорить Анрі-Фред.— Дехто з молодих був охрещений, але інші, як і я, ще ні. Все ж усі ми під час літніх канікул проводили у служінні по 60 годин. Ми ніколи не забували про наші духовні цілі, і сьогодні я з дружиною Евлін беру участь у районній праці».

ПРОТИДІЯ ДЕМОНІВ

На Реюньйоні дуже поширений спіритизм. Жанін Коріно (колись Пеґу) розповідає: «У селі Ла-Монтань я зустріла чоловіка, який погрожував наслати на мене прокляття, встромлюючи в ляльку голки. Я не зрозуміла, що він говорив, і попросила мою зацікавлену пояснити. Вона сказала, що той чоловік є чаклуном і збирається викликати духа, аби той мені нашкодив. Я запевнила зацікавлену, що Єгова захищає всіх, хто цілковито на нього покладається. Мені, безперечно, нічого так і не сталось».

Один брат пригадує, що, коли він був ще дитиною, його сім’я проводила спіритичні сеанси. 1969 року він зустрів Свідків Єгови і почав вивчати Біблію. Однак демони  намагались цьому перешкоджати, роблячи його глухим, коли він приходив на зібрання. Все-таки він не лише продовжував відвідувати зібрання, а й слухав удома звукозаписи промов. Невдовзі демони полишили його, і він став брати участь у польовому служінні (Як. 4:7).

У 1966 році п’ятидесятниця Розеда Каро почала навчатись зі Свідками. Перед тим вона втратила зір, бо послухала своїх друзів п’ятидесятників і перестала приймати ліки від діабету. Її чоловік Кледо був членом місцевої комуністичної партії, і його всі боялись через агресивну натуру. Він займався чаклунством, брав участь в індуїстських церемоніях, а згодом став п’ятидесятником.

Коли Розеда почала вивчати Біблію, Кледо чинив їй опір і навіть погрожував старійшинам збору. Але Розеда не злякалась. Кілька місяці по тому Кледо потрапив до лікарні, де впав у кому. Коли він нарешті вийшов з коми, двоє Свідків принесли йому суп, але він подумав, що це для його дружини.

«Ні, пане Каро, цей суп для вас»,— сказали сестри.

 «Це мене дуже зворушило,— пригадує Кледо.— Жоден п’ятидесятник не відвідав мене, а двоє Свідків Єгови — люди, яким я так сильно противився,— принесли мені їсти. Тоді я сказав собі: «Єгова, Бог моєї дружини, справді  існує». Потім я мовчки помолився, попросивши, щоб ми з Розедою були об’єднані у вірі».

Це смиренне прохання Кледо не було несподіванкою. Перед тим як він захворів, його ставлення до Свідків трохи пом’якшилось і він дозволив дружині вивчати Біблію в сусідньому будинку. Одного дня він сказав Розеді та сестрі, яка з нею вивчала: «То не добре, що ви там вивчаєте. Ходіть до нас додому». Вони так і зробили. Жінки не знали, що Кледо в сусідній кімнаті прислухався до їхнього вивчення і йому подобалось те, що він чув. Хоча Кледо був неписьменним, після свого одужання він вивчав двічі на тиждень і охрестився 1998 року. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, яких не бракує в старшому віці, Кледо і Розеда продовжують вірно служити Богові.

ПРОПОВІДУВАННЯ У ВНУТРІШНІЙ ЧАСТИНІ ОСТРОВА

Невелика частина населення Реюньйону проживає далеко від узбережжя в глибоких долинах, облямованих стрімкими горами заввишки 1200 чи більше метрів. Інші живуть високо на просторих зелених кальдерах, що утворилися на місці великих згаслих вулканів. Деякі з цих людей рідко бачать океан, а є й такі, що ніколи його не бачили. Наприклад, до кальдери Сірк де Мафат можна дістатись тільки пішки або гелікоптером.

Луї Нелоп, нащадок африканських рабів, виріс у Сірк де Мафат. В юності він допомагав носити на ношах католицького священика. Згодом Луї переїхав у Сен-Дені, де пізнав правду. Зрозуміло, що він хотів поділитися новознайденими віруваннями зі своїми родичами. Отож одного дня 1968 року Луї, його дружина Ан і двоє інших сестер, віком 15 та 67 років, вирушили у глиб острова. Вони взяли рюкзак і повні валізку та портфель літератури.

Спочатку вони йшли вздовж русла річки, а потім вгору вузькою звивистою гірською стежкою. Подекуди на  тому шляху були прямовисні скелі з одного боку та стрімкі провалля з іншого. Вісники проповідували в кожній оселі, яка траплялась по дорозі. «Вночі,— каже Луї,— Єгова подбав про нас через єдиного крамаря в цій території. Він поселив нас у двокімнатному приміщенні з ліжками і кухнею. Зранку ми вирушили далі. Наш маршрут привів на верхній край кальдери заввишки 1400 метрів, яка була схожа на величезний природний амфітеатр.

Зрештою ми прибули до дому мого старого друга, який гостинно нас прийняв. Наступного дня ми залишили в нього частину багажу і продовжили йти до нашого місця призначення. По дорозі ми їли невеликі плоди дикорослих гуав і проповідували простим людям, котрі ніколи ще не чули звістки про Царство. Ми прийшли до дому одної моєї родички о шостій годині вечора. Вона настільки була рада нас бачити, що приготувала смачну страву з курятини. Її гостинність нагадала нам гостинність Авраама й Сарри, які нагодували Божих ангелів (Бут. 18:1—8). Безсумнівно, поки вона готувала, ми їй свідчили. Нарешті об одинадцятій годині ми поїли.

Наступного дня, в четвер, ми обійшли всю кальдеру, обідаючи гуавами, і відвідали всі доми, які тільки могли знайти. Один люб’язний чоловік запропонував нам каву, і ми мали нагоду трохи відпочити, хоча відпочивали лише наші ноги, але не язик. Тому чоловікові настільки сподобалось слухати біблійну правду, що він цілий кілометр супроводжував нас до всіх помешкань і, поки ми йшли, грав на своїй губній гармошці.

Нарешті ми повернулись до місця, де залишили свій багаж, і там переночували. Додому ми прибули пізно ввечері в п’ятницю. Усі, навіть 67-літня сестра, пройшли 150 кілометрів, відвідали 60 домів і розповсюдили понад 100 примірників літератури. Ми були втомлені фізично,  але відсвіжені духовно. Для мене, звісно, подорож до Сірк де Мафат була ще й поверненням до своїх рідних місць».

ВІД ДВОХ ВІСНИКІВ ДО П’ЯТИ ЗБОРІВ

У 1974 році Крістіан Пеґу, якому тоді було 20 років, і його мати переїхали до південного міста Ла Рів’єр, де на той час не було збору. «Ми проводили зібрання в нашому гаражі. Незабаром туди почало приходити 30 людей,— каже Крістіан.— Я розпочав вивчення з жінкою та її донькою Селін, яка була заручена з Юлісом Ґронденом. Будучи войовничим комуністом, Юліс не хотів, щоб його наречена вивчала з нами. Однак Селін переконала Юліса вислухати нас, і моя мама пішла до нього і його батьків. На наше здивування, вони вислухали маму і їм сподобалось те, що почули. Уся сім’я почала вивчати Біблію, і 1975 року Юліс та Селін охрестилися та одружились. Згодом Юліса призначили старійшиною».

Крістіан продовжує: «Окрім Ла Рів’єр, до нашої території належали теж Сілао, Лезавірон, Ле Мак та Летан-Сале. Ми побачили, що в Ле Мак люди дуже цікавляться правдою. Вище того села є Льо Кап, частина згаслого вулкана. Безхмарним ранком звідти можна побачили велику зелену долину, яка лежить 300 метрів нижче».

Родина Пудру живе на невеличкій орендованій ділянці землі біля підніжжя Льо Кап. Найстарший син, Жан-Клод, пригадує: «Мої четверо братів, п’ятеро сестер і я допомагали батькові вирощувати овочі та продавати їх на базарі. Він також вирощував герань і виробляв з неї екстракт, котрий використовують для виготовлення парфумів. Ми ходили до школи в сусіднє село за п’ять кілометрів від дому, часто несучи городину на продаж. А повертаючись додому, інколи несли на головах більше 10 кілограмів різних бакалійних товарів.

Ми поважали тата за те, що він був добрим трудівником. Але, як і багато інших, він сильно пив і тоді ставав  брутальним. Ми з братами й сестрами нерідко були свідками страшних сцен і з жахом думали про майбутнє нашої сім’ї».

Жан-Клод продовжує: «1974 року зі мною поговорив один піонер. Я працював шкільним вчителем у Ла Рів’єр. Через очевидне лицемірство і несправедливість у церквах я схилявся до атеїзму. Але мене дуже вразило, що брат на всі мої запитання давав відповіді з Біблії. Я і моя дружина Ніколь почали вивчати. Ми також відвідували нашу родину, щоб поділитися з ними біблійною правдою. І часто до пізньої ночі розмовляли з братами й сестрами. Інколи до нашої розмови прислухались і батьки.

Незабаром мої брати Жан-Марі та Жан-Мішель і сестра Розлін почали регулярно приходити до нас додому, щоб бути на вивчені. Ми всі зробили духовний поступ, стали вісниками і разом охрестились 1976 року. На жаль, батько звинуватив мене в тому, що я погано впливаю на моїх братів і сестер, і перестав зі мною розмовляти. Він став поводитись настільки вороже й агресивно, що я мусив уникати його на людях.

А мама, хоча й була неписьменною, почала навчатись. І мені приємно сказати, що згодом тато трохи пом’якшив своє ставлення. Він навіть розпочав вивчати Біблію у 2002 році. Сьогодні 26 членів нашої родини є охрещеними. Це я, мої дев’ять братів і сестер, наші подружні партнери і мама, яка попри свій похилий вік залишається ревною у служінні. Жан-Мішель та Жан-Ів деякий час служили районними наглядачами, але через погане здоров’я були змушені його припинити. Тепер вони обоє служать старійшинами, а Жан-Ів з дружиною Розедою ще й піонерують. Мій старший син і я теж служимо старійшинами».

Коли 1974 року Крістіан Пеґу з мамою приїхали до Ла Рів’єр, у всій тій околиці не було жодного збору, а тепер є п’ять. Одне з них у містечку Сілао, високо на Сірк де Сілао,  відомого своїми гірськими джерелами й термальними водами. Як з’явився збір у Сілао? Кожного четверга 1975 і 1976 року вісники з Ла Рів’єр долали 37 кілометрів вузькими звивистими дорогами, які мають недобру славу через обвали каміння, щоб дістатись до Сілао. Там вони проповідували до 5-ї години вечора. Їхні зусилля не були марними, бо тепер там є коло 30 вісників і власний Зал Царства.

ДУХОВНИЙ ПОСТУП НА ПІВДНІ

Недаремно місцеві жителі називають південну частину Реюньйону «диким півднем». Величезні хвилі розбиваються об пустинний берег, залишаючи по собі білі бризки і піну. Неподалік здіймається діючий вулкан Пітон де ла Фурнез (Вершина Печі). Сен-П’єр є найбільшим містом у тій території. Під кінець 1960-х років туди призначили спеціальних піонерок Деніз Міло та Ліліан Пєпшик. Пізніше, коли кількість зацікавлених зросла, до сестер приєднались Мішель Рів’єр та його дружина Рене.

Одним з перших зацікавлених був Клео Лап’єр, будівельник за фахом, який пізнав правду 1968 року. «Перше зібрання, яке я відвідав,— каже Клео,— проходило під великим деревом. «Зал Царства», господарське приміщення розміром три на три метри, ми знесли, щоб звільнити місце для просторішого залу, на будівництві якого я допомагав».

Того ж року Клео, котрий був резервістом, призвали на службу. Він розказує: «Маючи небагато знання з Біблії, я написав урядовцям листа, в якому пояснив свою нейтральну позицію. Відповіді не було, тому я мусив їхати на військову базу в Сен-Дені, на протилежний кінець острова, щоб усе з’ясувати. Офіцер сказав мені повертатись додому, але готуватись до ув’язнення. Я почав  частіше молитися і ретельніше вивчати Біблію. Невдовзі мене знову викликали на базу. Коли ми приїхали, то я попросив брата, який був зі мною, годину почекати. Я сказав йому: «Якщо я не вийду за цей час, то, напевно, вже не повернусь. Тоді, будь ласка, продай мою машину і віддай гроші дружині.

Коли я увійшов, то почув, як офіцери сперечалися про те, що зі мною робити. Десь через 45 хвилин сержант сказав мені:

«Забирайся з-перед моїх очей, їдь додому».

 Я пройшов не більше 50 метрів, як він завернув мене. М’якшим тоном він промовив: «Я захоплююся вами. Я чув про Свідків Єгови у Франції, але ти перший Свідок, якого я зустрів».

На той час я був єдиним братом у Сен-П’єр, тому проводив усі зібрання. Все ж деколи нам присилали  допомогу, а 1979 року приїхала пара місіонерів, Антуан і Жільберт Бранка».

БУДІВНИЦТВО ЗАЛІВ ЦАРСТВА

Спочатку збори і групи збирались у переобладнаних будинках та приватних домах. Через часті циклони були потрібні міцніші будівлі. Проте будівництво з цегли чи каменю дорожче і вимагає більше часу. Та рука Єгови не є короткою, і з часом почали з’являтись надійні Зали Царства (Ісаї 59:1).

 У місті Сен-Луї молодий брат вчився на муляра, коли збір отримав плани для будівництва нового Залу Царства. Брат дав свідчення своєму викладачеві, розповів йому про зал і пояснив, що всі роботи будуть виконувати добровольці. Як зреагував викладач? На практичні заняття він привів цілу групу на будівництво! Вони допомагали копати траншеї під фундамент, для якого викладач потім пожертвував метал.

Брати на свята спланували залити бетонну опалубку площею 190 квадратних метрів, і понад сто добровольців приїхали зранку на будову. Але з якихось причин у місті припинили водопостачання. Один брат знав начальника пожежної служби. Взявши на себе ініціативу, він пояснив тому люб’язному чоловікові наше скрутне становище і начальник негайно вислав пожежну машину з достатньою кількістю води для продовження робіт.

Коли Зал Царства вже було закінчено, один зацікавлений, вражений охочим духом братів та їхньої працею, витягнув свою чекову книжку і пожертвував суму, якої майже вистачило на нову систему озвучення. Брат Кері Барбер з Керівного органу під час відвідин Маврикію завітав також на Реюньйон і виголосив промову присвячення. Перший Зал Царства, збудований швидкісним методом, закінчили 1996 року в Сен-Жіль ле Бен. Нині в 17 Залах Царства на острові збирається 34 збори.

 ДЕ ПРОВОДИТИ РАЙОННІ КОНГРЕСИ?

Праця проповідування на Реюньйоні йшла настільки добре, що було важко знайти приміщення для районних конгресів, яке б поміщало багато людей. Брати запланували 1964 року провести на острові перший районний конгрес. Після кількох місяців пошуку вони не могли знайти нічого, а лиш ресторан, який розміщувався на верхньому поверсі будинку в Сен-Дені. Дерев’яна будівля була вже старою і дорогою для оренди. Власник запевнив,  що вона витримає 200 осіб, саме така кількість присутніх очікувалась на конгресі.

Не маючи іншого вибору, брати винайняли зал і звукопідсилювальну апаратуру, запропоновану одним доброзичливим чоловіком. Коли прийшов день конгресу і брати почали сходитися, підлога скрипіла і тріщала, та все ж витримала. У неділю присутніх було 230 і 21 людина охрестилась.

Незабаром після цього Луї Нелоп, брат, який виріс у Сірк де Мафат, охоче пожертвував частину своєї ділянки в Сен-Дені, щоб на ній збудувати тимчасовий Зал конгресів. Це була проста відкрита дерев’яна споруда під металевим дахом, стіни якої зроблені з пальмового листя.

Вперше там провели триденний обласний конгрес. Одна з делегаток, Мір’ям Андрієн, пригадує: «Зранку в перший же день ми пішли в служіння і повернулись на гарячий обід. То була справжня креольська їжа з рису, квасолі і курятини з червоним гірким перцем. Для тих, хто не звик до гострих страв, кухарі приготували руґель мармей (дитячий соус)».

Розширення Залу конгресів проводили в міру того, як збільшувалась кількість присутніх. Якийсь час він теж служив Залом Царства. Згодом виїхали сім’ї, які орендували будинки на ділянці брата Нелопа. Тоді він пожертвував усю землю зборові. Тепер на цій ділянці розташований гарний Зал Царства з цегли, в якому збираються два збори зі Сен-Дені.

У 1997 році було завершено будівництво Залу конгресів у місті Ла-Посесьйон на ділянці, купленій п’ять років раніше. Ця споруда не має стін, а басейн вмонтований у сцену. Зал може вмістити 1600 присутніх і використовується щонайменше 12 разів на рік для проведення районних та обласних конгресів. Біля нього є місіонерський дім на дев’ять людей. Там теж розташований склад літератури і бюро, яке наглядає за працею на Реюньйоні.

 ДЕ ПРОВОДИТИ ОБЛАСНІ КОНГРЕСИ?

Ще до того як брати побудували власний Зал конгресів, для проведення обласних конгресів вони орендували Олімпійський стадіон у Сен-Поль. Але оскільки спортивним і культурним заходам віддавали перевагу, братам часто в останній момент відмовляли в оренді. Згодом місцева влада запропонувала братам використовувати територію для виставок та ярмарків, що неподалік стадіону. Там не було місць для сидіння і накриття. Тому делегати мусили приносити свої крісла та парасольки. У результаті промовці зі сцени бачили лише різнокольорові парасольки, а не обличчя слухачів.

«Одного разу влада дозволила провести на тому ж місці і в той самий день ще один захід,— повідомляє філіал на Реюньйоні.— Мала приїхати музична група з Мартиніки, яка грає музику в стилі зук — це суміш африканських ритмів, регі і каліпсо. Віддавши перевагу групі, урядовці запропонували нам відпочинкову територію, яка називається Печера першого француза, тому що тут ступили на суходіл перші французькі поселенці. Конгрес проходив на тлі високих круч та тінистих дерев — але там не було сидячих місць та сцени і стояло лише кілька туалетів.

Проте цього разу ми дуже раділи, що можемо провести тут конгрес. Бо ввечері в суботу знялася гроза і блискавка вивела з ладу всю електричну систему на стадіоні, перервавши концерт зук-музики. За п’ять кілометрів  від того місця ми проводили конгрес, і гроза не завдала нам жодної шкоди. Місцеві жителі навіть говорили, що це був Божий присуд».

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ВДОСКОНАЛЕННЯ

22 червня 1967 року було офіційно зареєстровано «Асосьясьйон Ле Темуен де Жеова» («Товариство Свідків Єгови»). У лютому 1969 року на острів призначили першого районного наглядача, Анрі Замі, який народився в Алжирі і виріс у Франції. До його району належали 6 зборів на Реюньйоні, 4 на Маврикію та декілька віддалених груп. Сьогодні на самому Реюньйоні є два райони.

У 1975 році було знято 22-літню заборону на журнал «Вартова башта» у Франції, і брати одразу стали використовувати його на Реюньйоні. Перед тим вони мали публікацію «Бюльтен інтерйор». Вона друкувалась у Франції і містила ту ж інформацію, що і «Вартова башта», але її не розповсюджували. З січня 1980 року філіал у Франції почав друкувати видання «Нашого служіння Царству» французькою мовою, яке було пристосоване до потреб на Реюньйоні та інших островах у цій частині океану. А для тих, хто розмовляє реюньйонською креольською мовою, було перекладено деякі публікації: трактати, брошури і книжки «Знання, яке веде до вічного життя» та «Поклоняймося єдиному правдивому Богові». Чудові біблійні публікації сильно посприяли поширенню доброї новини у цій віддаленій частині світу.

На неозорих просторах Індійського океану Реюньйон є лише маленькою цяткою. Але яка могутня хвала лунає звідти Богові! Це нагадує думку, котру висловив пророк Ісая: «На островах Його славу звіщають!» (Ісаї 42:10, 12). Тож нехай Свідки Єгови на Реюньйоні продовжують незмінно та вірно проголошувати хвалу Єгові, подібно як великі голубі хвилі без кінця накочуються на береги цього вулканічного острова.

 [Рамка/Карти на сторінках 228, 229]

Загальні відомості про Реюньйон

Територія.

Реюньйон, який сягає 65 кілометрів завдовжки і 50 кілометрів завширшки, є найбільшим з групи Маскаренських островів (до них належать Маврикій, Реюньйон та Родригес). У середині острова розташовані три вкриті зеленню кальдери, які ще називають цирками. Це западини зі стрімкими схилами, утворені внаслідок руйнування величезного давнього вулкана. Тепер у цих місцях живуть люди.

Населення.

На Реюньйоні живе 785 200 чоловік. Це нащадки африканців, індійців, китайців, французів та вихідців з Південно-Східної Азії. Приблизно 90 відсотків мешканців острова католики.

Мова.

Хоча офіційною мовою вважається французька, між собою люди спілкуються реюньйонською креольською мовою.

Господарство.

Економіка Реюньйону залежить здебільшого від цукрової тростини і від виготовлення з неї патоки та рому. Також важливу роль відіграє туризм.

Продукти харчування.

Основними продуктами харчування є рис, м’ясо, риба, квасоля і сочевиця. Окрім цукрової тростини, тут вирощують кокосові горіхи, лічжі (китайські), папайю, ананаси, капусту, салат-латук, помідори та ваніль.

Клімат.

Реюньйон розташований вище південного тропіка, тому має тропічний та вологий клімат. Кількість опадів і температура можуть різнитись залежно від місцевості. Часто бувають циклони.

 [Карти]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Мадагаскар

Родригес

Маврикій

Реюньйон

РЕЮНЬЙОН

СЕН-ДЕНІ

Ла-Монтань

Ла-Посесьйон

Ле-Пор

Сен-Поль

Сен-Жіль ле Бен

СІРК ДЕ МАФАТ

СІРК ДЕ САЛАЗІ

Сілао

СІРК ДЕ СІЛАО

Сен-Льо

Льо Кап

Ле Мак

Лезавірон

Летан-Сале

Ла Рів’єр

Сен-Луї

Сен-П’єр

Сен-Філіп

Пітон де ла Фурнез

Сен-Бенуа

Сент-Андре

[Ілюстрації]

Фотографія з космосу.

Потік лави.

Сен-Дені.

[Рамка на сторінках 232, 233]

Коротко про Реюньйон

У давні часи арабські мореплавці називали цей затишний острів Діна Морґабін (Західний острів). Коли на початку XVI сторіччя португальські моряки відкрили цей заселений людьми острів, то назвали його Санта Аполлонія. У 1642 році француз Жак Проні заслав на Санта Аполлонію 12 заколотників з Мадагаскару та оголосив її володінням Франції. У 1649 році його перейменували на острів Бурбон, на честь французької королівської династії. Під час Французької революції 1793 року династію Бурбонів було скинуто, тож острів назвали Реюньйон, ознаменувавши цим об’єднання паризької національної гвардії з революціонерами Марселя. Минали роки, і цей острів ще не раз перейменовували, але 1848 року він отримав офіційну назву — Реюньйон. У 1946 році він став заморським департаментом Франції.

На початку 60-х років XVII століття Франція тут заснувала колонію. На острові стали насаджувати кавові й цукрові плантації, де працювали раби, привезені кораблями зі Східної Африки. Після того як 1848 року скасували рабство, уряд Франції спроваджував сюди найманих працівників, здебільшого з Індії та Південно-Східної Азії. «Різнобарвне» населення сучасного острова походить значною мірою від цих людей. З XIX сторіччя виробництво кави поволі занепало, і звідси стали експортувати головно цукрову тростину.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 236, 237]

Колись культурист — потім спеціальний піонер

ЛЮСЬЄН ВЕШО́

ДАТА НАРОДЖЕННЯ: 1937

ДАТА ХРЕЩЕННЯ: 1961

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: колись відомий культурист; прослужив спеціальним піонером з 1963 до 1968 року і служить старійшиною з 1975 року.

ТОГО незабутнього дня 1961 року я пішов до свого друга Жана, щоб «врятувати» його від Свідків Єгови. Його дружина запросила мене до них, побоюючись, що лжепророки, як вона називала Свідків, почнуть суперечку і накинуться на її чоловіка!

«Якщо вони піднімуть на нього руку,— сказав я собі,— я їх поб’ю». Але вони виявились люб’язними, розсудливими і зовсім не агресивними. Досить швидко я захопився бесідою про хрест, під час якої Свідки чітко показали з Біблії, що Ісус помер на стовпі.

Пізніше я запитав, що́ мав на увазі пророк Даниїл, говорячи про архангела Михаїла, який «стоїть» при синах Божого народу (Дан. 12:1). Зі Святого Письма Свідки пояснили, що Михаїл це насправді Ісус Христос, який «стоїть», або царює в Божому Царстві з 1914 року (Матв. 24:3—7; Об’яв. 12:7—10). Я був вражений відповідями і біблійним знанням Свідків. Відтоді як Свідки з’являлися в моїй місцевості, я не пропускав нагоди порозмовляти з ними про Боже Слово. Я навіть супроводив їх від дверей до дверей і приєднувався до їхніх обговорень. Незабаром я долучився до віддаленої групи, яка збиралася в Сент-Андре.

 На моєму першому зібранні я зачитував деякі абзаци з журналу «Бюльтен інтерйор», який використовували в той час замість «Вартової башти». Пізніше, відразу після хрещення, мене попросили проводити книговивчення, оскільки не було іншого брата. «Але як це робити?» — розхвилювався я. Побачивши, наскільки я стривожений і невпевнений у собі, Жанін Пеґу́ люб’язно запропонувала свою допомогу: вона читала абзаци, а я запитання. Ми так і зробили, тож вивчення проходили добре.

Коли 1963 року на Реюньйон приїхав Мілтон Геншель, він заохотив кваліфікованих братів подумати про спеціальне піонерське служіння. Готовий віддавати Єгові все, я заповнив заяву і був затверджений піонером. Мене призначили в Сент-Андре, де згодом я проводив дев’ять біблійних вивчень.

Зібрання недавно сформованого збору проходили в помешканні Жана Нассо́. Після того як Жан зламав стегно в автомобільній аварії, мені довелося шість місяців займатися справами збору. Я виголошував промови, проводив Школу теократичного служіння, службові зібрання і підготовляв звіти для філіалу — все це допомогло мені здобути цінний досвід.

У території ми мусили боротися з забобонами, породженими мішаниною католицизму та індуїзму. І люди почали відгукуватися на добру новину. В одній родині аж 20 осіб пізнали правду. Нині в районі Сент-Андре діє п’ять зборів.

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 238]

Моя віра була випробувана глузуваннями

МІР’ЯМ ТОМА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1937

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1965

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: піонерує безперервно з 1966 року.

КОЛИ 1962 року ми з двоюрідним братом, Луї Нелопом, почали проповідувати, то майже біля кожних дверей нас запрошували ввійти. Господарі пропонували каву, лимонад, а навіть ром! Але невдовзі священикам вдалося підбурити багатьох людей. Дехто насміхався над нами, інколи навмисно перекручуючи Боже ім’я. В одному місті люди кидали в нас камінням.

Через це деякі вісники перестали вживати в служінні Боже ім’я. Це помітив районний наглядач і запитав чому. Нам було трохи соромно пояснювати причину. Але він лагідно дав нам пораду і заохотив бути відважнішими. Ми відчули глибоку вдячність за таку пораду, вважаючи її повчанням від Єгови (Євр. 12:6). Я вже давно б перестала піонерувати, якби не Боже терпіння, милосердя і підтримка святого духу. Мені ж вдалося провести понад 40 безцінних років у піонерському служінні.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 246, 247]

Єгова підтримував мене у випробуваннях

СЕЛЛІ ЕСПАРОН

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1947

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1964

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: один з перших, хто охрестився на Реюньйоні; сидів три роки у в’язниці за відмову від служби в армії.

КОЛИ у 15-річному віці я пізнав правду, батьки вигнали мене з дому. Але це не вплинуло на моє рішення служити Єгові. Я розпочав стале піонерське служіння 1964 року, а 1965-го — спеціальне. Мені також доручили привілей допомагати в нагляді за зборами у Сент-Андре і Сен-Бенуа. Разом із Жан-Клодом Фурсі ми регулярно їздили велосипедами від одного збору до другого, в яких було відповідно 12 і 6 вісників.

У 1967 році мене призвали до військової служби. Я пояснив, що як християнин не можу брати зброю в руки. Та оскільки це був перший такий випадок на Реюньйоні, представники влади не хотіли зрозуміти мої погляди і погодитися з ними. Приблизно 400 новобранців стали очевидцями того, як мене побив офіцер. І я, шкутильгаючи, мусив іти в його кабінет. Він поклав на стіл військову форму і наказав її вдягнути, погрожуючи знову мене побити. Дебелий, приблизно метр вісімдесят ростом, він стояв наді мною в очікуванні. Але я набрався відваги і сказав: «Якщо ви ще раз вдарите мене, я подам офіційну скаргу, оскільки Франція гарантує свободу віросповідання». Закипівши злістю, він підскочив до мене, але стримався. Відтак він повів мене до командувача, який пообіцяв вислати мене на важкі виправні роботи до Франції.

Три роки я виконував ці роботи, але на Реюньйоні, і вони не були такими важкими. Виголосивши вирок, суддя запросив мене у свій кабінет. Він щиро усміхнувся і потиснув мені руку, пояснюючи, що, як суддя, він був зобов’язаний виконати закон. Заступник начальника в’язниці теж був привітний до мене, він влаштував мене працювати в залі судового засідання. Цей чоловік навіть приходив зі мною до кімнати відвідувачів, де я зустрічався зі своїми батьками і членами збору.

Спочатку я сидів у камері з 20—30 в’язнями. Потім мене перевели до камери для двох. Це було справжнім полегшенням. Я попросив, щоб там встановили електричне світло, і, на диво, моє прохання виконали. Зазвичай у камері забороняється мати електричні прибори, оскільки в’язні можуть спробувати вбити себе електричним струмом. Завдяки освітленню я міг вивчати Біблію і закінчити заочне навчання на бухгалтера. Коли 1970 року мене звільнили, суддя люб’язно допоміг мені знайти роботу.

[Рамка на сторінці 249]

Руйнівні циклони

У лютому 1962 року над Реюньйоном і Маврикієм пронісся циклон Дженні, перетворивши Індійський океан на спіненого монстра, який затоплював прибережні території, особливо на Реюньйоні. У Сен-Дені вітер пошкодив будинки, позривав з дерев листя, а дороги захарастив поламаними гілками. Електричні стовпи небезпечно похилилися, а дроти провисли аж до землі. Дивовижно, але маленький Зал Царства залишився неушкодженим. Унаслідок циклону загинуло 37 осіб, 250 було поранено і тисячі залишилися без даху над головою. Тим часом брати відвідували конгрес на Маврикію, де стихія бушувала не так сильно. І хоча вони кілька днів не могли повернутися додому, то принаймні уціліли.

У 2002 році через циклон Діна відбулися зсуви ґрунту, які на три тижні заблокували дорогу до містечка Сілао. Бюро в Реюньйоні відразу направило туди автомобіль з приводом на чотири колеса, завантажений припасами для 30 місцевих братів. Цей автомобіль приєднався до колони з 15 вантажівок, на чолі якої їхала поліція. Асфальтовану дорогу частково позмивало в ріку, тому автоколоні доводилося з’їжджати в русло ріки і знову підніматися на дорогу. Як же радо зустріли наш автомобіль брати з Сілао!

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 252, 253]

Визначні події з історії Реюньйону

1955 р. У вересні приїжджає Роберт Нісбет.

1960

1961 р. З Франції прибуває сім’я Свідків і знаходить багатьох людей, які цікавляться правдою.

1963 р. М. Геншель, представник усесвітнього центру, виголошує промову перед 155 слухачами.

1964 р. Нагляд за проповідуванням починає здійснюватися з Маврикію. Перший районний конгрес відвідує 230 осіб.

1967 р. Офіційно реєструють «Асосьясьйон Ле Темуен де Жеова».

1970

1975 р. У Франції знято заборону на журнал «Вартова башта».

1980

 1985 р. Кількість вісників сягає понад 1000 осіб.

1990

1992 р. Кількість вісників сягає понад 2000 осіб. Філіал на Реюньйоні купує земельну ділянку в Ла-Посесьйон для офісу, Залу конгресів і місіонерського дому.

1996 р. Побудовано перший Зал Царства швидкісним методом.

1998 р. У новому Залі конгресів в Ла-Посесьйон проводиться перший конгрес.

2000

2006 р. На Реюньйоні приблизно 2590 вісників.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Кількість вісників

Кількість піонерів

3000

2000

1000

1960 1970 1980 1990 2000

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 223]

[Ілюстрація на сторінці 224]

Адам Лісяк місяць проповідував на Реюньйоні, 1959 рік.

[Ілюстрація на сторінці 224]

Ноемі Дюре, Жанін Пеґу та її син Крістіан у дорозі на Реюньйон, 1961 рік.

[Ілюстрація на сторінці 227]

Зал Царства в Ле-Пор, 1965 рік.

[Ілюстрація на сторінці 230]

Відкриті автобуси, які наймали для поїздок на проповідування, 1965 рік.

[Ілюстрація на сторінці 230]

Жозет Боннказ.

[Ілюстрація на сторінці 235]

Жанін Коріно.

[Ілюстрація на сторінці 235]

Свідчення в Сен-Поль, 1965 рік.

[Ілюстрація на сторінці 243]

Клео Лап’єр.

[Ілюстрації на сторінках 244, 245]

Луї та Ан Нелоп заходили у віддалені села і по дорозі обідали гуавами.

Сірк де Мафат.

[Ілюстрація на сторінці 248]

Завершений Зал Царства у Сен-Луї, 1988 рік.

 [Ілюстрації на сторінці 251]

Конгреси

Перший районний конгрес в приміщенні ресторану на верхньому поверсі, 1964 рік.

Печера першого француза. Тут проводили обласний конгрес.

Тимчасове місце для зібрань у Сен-Дені, 1965 рік.