Росія

«ВІД сходу сонця й аж по захід його звеличиться Ймення Моє між народами» (Мал. 1:11). Слова цього пророцтва, які Єгова виголосив приблизно 2450 років тому, сповняються сьогодні в Росії. Її територія лежить в одинадцяти годинних поясах, тож, коли жителі Чукотського півострова зустрічають схід сонця, далеко на заході країни, у Калінінграді, воно вже сідає. Отже, на широких просторах Росії праця проповідування про Царство і навчання триває безупинно. За часів Радянського Союзу брати й сестри мужньо проповідували, і Єгова рясно благословляв їхні наполегливі зусилля. Вони витримали суворі переслідування і так проклали шлях для діяльності 150 000 сучасних вісників у Росії.

Офіційна назва держави — Російська Федерація. На її території живуть різні народи, народності та етнічні групи, які утворюють барвисту мозаїку культур і мов. Саме такою є сучасна Росія. Але перенесімось на понад сто років у минуле. Тоді Росія була імперією і нею правив цар.

СМІЛИВЕ ЗВЕРНЕННЯ ДО СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛІВ МОСКВИ

У час релігійного відродження Семен Козлицький, випускник православної семінарії, глибоко віруюча людина, познайомився з Чарлзом Тейзом Расселом, який очолював тоді діяльність Дослідників Біблії (так називалися Свідки Єгови). Ось що розповіла онука Семена Козлицького, Ніна Луппо: «Мій дідусь поїхав у США 1891 року і познайомився там з братом Расселом. Згодом, розповідаючи про нього, він завжди  називав його своїм братом Расселом. Якось вони сфотографувалися разом, і дідусь зберігав у себе цю пам’ятну фотографію». Наприкінці XIX століття брат Рассел та його однодумці почали навчати людей істин з Біблії. Ці істини справляли могутній вплив на тих, хто їх слухав. Крім того, Дослідники Біблії викривали лжевчення християнських церков і цим сприяли відновленню чистого поклоніння. Приклад брата Рассела і його товаришів, а також любов до біблійної правди спонукали Семена Козлицького сміливо проповідувати священнослужителям у Москві. Що ж було далі?

«Його звинуватили в тому, що він образив архієпископа Москви, і без суду одразу відправили в кайданах до Сибіру,— розповіла Ніна Луппо.— Тоді, 1891 року, люди в Сибіру вперше почули звістку з Божого Слова». Потім Семена Козлицького перевезли в інший район Сибіру, який сьогодні є частиною Казахстану. Він ревно звіщав слово Бога до самої смерті в 1935 році.

 «РОСІЯ НЕ ГОТОВА ПРИЙНЯТИ ПРАВДУ»

Того ж року, коли Семена Козлицького вислали до Сибіру, в Росію вперше приїхав брат Рассел. Розповідаючи про свою поїздку, він написав слова, які потім не раз цитувалися: «Ми бачимо, що Росія не готова прийняти правду і не відкрита для неї». Чи він мав на увазі, що тамтешні люди не хотіли слухати добру новину? Ні. Поширенню правди на теренах Росії заважав деспотичний режим.

Ось як у «Сіонській Вартовій башті» за 1 березня 1892 року брат Рассел описав ситуацію в Росії: «Уряд Російської імперії тримає під суворим контролем кожну людину. Підозру викликає кожен іноземець, який перетинає кордон. Він повинен показувати свій паспорт у готелях і на залізничних станціях, коли в’їжджає в місто та коли покидає його. Власник готелю забирає в нього паспорт і віддає начальнику поліції, який тримає його в себе аж до від’їзду гостя з країни. Так поліція відстежує місцеперебування іноземців. Своїм непривітним ставленням до приїжджих представники поліції та влади дають зрозуміти, що перебування тут іноземних громадян не бажане. Вся література, яку вони мають при собі, прискіпливо перевіряється, чи не містить вона ідей, що суперечать політиці держави».

У той час могло здаватися, що за таких умов проповідування доброї новини неможливе. Та все ж ніщо не стало на заваді поширенню правди в Росії.

ПОЧИНАЄТЬСЯ «ДЕНЬ МАЛИХ РЕЧЕЙ»

Ще 1887 року в «Сіонській Вартовій башті» було написано, що окремі випуски цього журналу надходять у різні країни, «навіть у Росію». Маленька група Дослідників Біблії в Росії повідомила 1904 року, що отримала біблійні публікації, але з певними труднощами.  У їхньому листі було сказано, що «ця література ви́кликала підозру [в державних цензорів], і вони не хотіли давати дозвіл на її ввіз у країну». Дослідники Біблії в Росії дуже цінували можливість отримувати літературу, і це видно з таких слів: «Вона тут просто на вагу золота, адже її зовсім мало». Крім того, ці Дослідники розуміли, з якою метою видавалася література. Ось що вони написали: «Нехай Господь благословить нас і допоможе її розповсюдити».

Отже, проповідування доброї новини в Росії почалось, і так було закладено основу правдивого поклоніння. Тоді Дослідники Біблії робили тільки перші кроки, але, як писав пророк Захарія, «хто буде погорджувати днем малих речей?» (Зах. 4:10).

 Протягом наступних років брати з Німеччини висилали до Росії літературу здебільшого німецькою мовою. Це посприяло тому, що багато німецькомовних жителів пізнали правду. У 1907 році члени Німецької баптистської церкви в Росії отримали поштою серію книжок «Свитання Тисячоліття». П’ятнадцятеро баптистів прийняли правду, і їх відлучили від церкви. Але згодом пастор, який раніше протистояв їм, сам прочитав ці книжки і зрозумів, що знайшов правду.

У 1911 році проповідницька праця несподівано набула більших масштабів. Завдяки чому? Того року молоде подружжя Геркенделлів з Німеччини вирішило  провести свій медовий місяць у Росії, щоб проповідувати там серед німецькомовного населення. Як же вони зраділи, коли знайшли окремі групи вісників Царства і змогли надати їм духовну допомогу!

Приблизно в той же час один чоловік з Росії написав: «Для мене публікації з Німеччини — це як манна з неба для синів Ізраїля... Дуже шкода, що немає літератури російською мовою! Я стараюся перекладати російською дещо з тих публікацій, які маю». Ось так почався переклад літератури на російську мову.

«БАГАТО ЛЮДЕЙ ШУКАЮТЬ БОГА»

У 1911 році в Польщі, частина якої входила тоді до Російської імперії, з ініціативи брата Р. Олешинського в одній з друкарень Варшави було видано російською мовою трактат «Де знаходяться померлі?». Олешинський написав брату Расселу: «Разом з листом висилаю примірник трактату... За 10 000 примірників треба було заплатити 73 рублі... Виникає чимало труднощів, але багато людей шукають Бога». Ці трактати та інші публікації роздали російськомовним людям, які взяли їх з собою до Росії. То був важливий етап в історії проповідницької праці на новій території. Невдовзі російською мовою вже друкували різні трактати й брошури, а з часом у братів з’явилися ще сміливіші плани.

У 1912 році брат Рассел поїхав у Фінляндію, яка тоді теж входила до складу Російської імперії, і доручив Каарло Хартеві представляти інтереси Біблійного і трактатного товариства «Вартова башта» у Фінляндії. А 25 вересня 1913 року документ, що підтверджував повноваження Хартеви, був завірений урядовою печаткою та підписом представника царя в Нью-Йорку — консула Російської імперії.

 ДВОМІСЯЧНА ПОДОРОЖ ЗАТЯГНУЛАСЬ

Незадовго до початку Першої світової війни Джозеф Рутерфорд як представник організації відвідав кілька країн. Під час подорожі він познайомився у польському місті Лодзі з братом Дойчманом. Невдовзі брат Дойчман з сім’єю поїхав до Росії, щоб протягом двох місяців проповідувати там. Однак спалахнула війна, і його перебування в цій країні затягнулося.

Зазнавши багатьох труднощів, сім’я Дойчманів опинилася в маленькому містечку на Волзі. Близько 1918 року вони вирішили повернутись до Польщі, але не змогли зробити цього через епідемію віспи. Потім почалася громадянська війна і кордони закрили. У ті роки одна їхня дочка померла від віспи, інша — від пневмонії. Невдовзі вони втратили й третю дитину.

Ситуація в країні була жахлива. На вулицях лежали трупи померлих від голоду. Люди жили в постійному страху. Багатьох, особливо іноземців, звинувачували у ворожій діяльності й страчували на місці. Одного дня у помешкання Дойчманів увірвався чоловік, який привів з собою озброєного солдата.

— Це ворог! Заберіть його! — вигукнув чоловік.

— Що він зробив? — запитав солдат.

Той чоловік намагався звести наклеп на брата Дойчмана, щоб позбутись його і не платити за теслярські роботи. Вислухавши обидві сторони, солдат зрозумів, що чоловік каже неправду, і вигнав його. Після цього він сказав брату Дойчману, що пригадує їхню розмову про Біблію. Можливо, саме та розмова врятувала життя брату Дойчману і його сім’ї. У 1921 році революціонери придушили збройний опір у країні, й громадянська війна закінчилась. За якийсь час Дойчмани повернулися до Польщі.

 ДОСЛІДНИКИ БІБЛІЇ ТА БІЛЬШОВИКИ

У час Першої світової війни брати з Росії втратили будь-які контакти з братами в інших країнах. Багато братів Христа, в тому числі і в Росії, мабуть, не до кінця розуміли значення Христового сходження на престол. Але невдовзі вони стали свідками найвизначніших подій XX століття, які вказували на сповнення біблійного пророцтва.

Революція 1917 року поклала край 370-літньому правлінню царів у Росії. До влади прийшли більшовики. Хоча царювання Господа Ісуса Христа вже почалось, вони мали намір встановити нову форму людського правління, що відрізнялася б від усіх попередніх. Через кілька років на карті з’явився Союз Радянських Соціалістичних Республік. Територія цієї держави згодом охоплювала майже одну шосту планети.

Цікаво, що лише за кілька років до більшовицької революції Ленін писав: «Кожен повинен мати цілковиту свободу не тільки сповідувати будь-яку віру, але й поширювати свою віру або переходити в іншу релігію... Жоден чиновник не має права запитувати будь-кого про віру: це справа сумління, і ніхто в це не повинен втручатися».

Застосування цих принципів Російською соціал-демократичною робочою партією дозволяло щирим людям у деяких регіонах країни ділитися біблійними істинами з іншими. Однак загалом нова держава від самого початку була атеїстичною і вороже ставилася до релігії. Тут її називали «опіумом для народу». Прийшовши до влади, більшовицький уряд ухвалив Декрет про відокремлення церкви від держави. Згідно з цим документом, релігійним організаціям було заборонено поширювати свої вчення, а майно церков переходило у власність держави.

 Як новий уряд ставився до поодиноких груп Дослідників Біблії, які віддано служили Божому Царству? Ситуація, що склалася в країні після революції 1917 року, була для них дуже несприятливою. Один Дослідник Біблії з Сибіру написав у своєму листі: «Ви, мабуть, знаєте, що відбувається тут у Росії. Радянський уряд впроваджує в життя комуністичні ідеї. І хоча, з одного боку, більшовики намагаються встановити в державі справедливість, з іншого,— вони прагнуть викоренити все, що пов’язане з вірою в Бога».

На початку 1920-х років становище Дослідників Біблії ускладнилося. Брати писали: «Хочемо розповісти вам, як у нас справи в Росії. Ми маємо все необхідне, їжу, одяг... але нам дуже бракує духовної поживи. Книжки, які ви нам прислали, були конфісковані. Тому дуже вас просимо включати у свої листи уривки з усіх публікацій, які вже видані російською мовою... Багато людей потребує слова правди. Нещодавно п’ятеро осіб символізували своє присвячення водним хрещенням, і, крім того, до нас долучилося п’ятнадцять колишніх баптистів».

У випуску «Вартової башти» за 15 грудня 1923 року говорилось: «Товариство постійно намагається пересилати літературу в Росію і, якщо Господь дозволить, буде робити це й далі». Уже з початку 1925 року журнал «Вартова башта» можна було отримувати російською мовою. Це дуже позитивно вплинуло на працю проповідування в Росії. Наприклад, один євангеліст не міг зрозуміти, як люблячий Бог може мучити людей у вогняному пеклі. Коли він говорив про це зі співвіруючими, вони починали молитися про те, щоб Бог охоронив його від таких думок. Але згодом цей чоловік та його дружина отримали кілька випусків журналу  «Вартова башта» і зрозуміли, що знайшли правду. У своєму листі він просив надіслати йому більше літератури і написав: «Ми чекаємо на манну з-за океану». Інші брати з Росії регулярно повідомляли про отримання «манни», а також дякували братам у США за те, що вони, виявляючи християнську любов, випускали біблійну літературу.

«ПРИШЛІТЬ МЕНІ ВСЕ, ЩО МАЄТЕ»

У «Вартовій башті» за вересень 1925 року було надруковано зворушливого листа з Сибіру. Шкільний учитель, батьки якого були простими селянами, розповів, що 1909 року вони сім’єю переїхали з півдня Росії до Сибіру. За його словами, прочитані публікації викликали в нього величезну радість. У листі цей вчитель написав: «Мені дуже хочеться глибше розуміти святі Божі істини, щоб мати силу і спроможність протистояти темряві». Він також попросив: «Будь ласка, пришліть мені все, що маєте».

Відповідаючи на прохання вчителя, брати у тому ж випуску журналу повідомили: «Ми неодноразово намагалися вислати літературу в Росію, але через позицію російського уряду всі наші спроби виявилися марними. Цей лист, а також багато інших нагадують благання одного македонянина: „Прийди... та допоможи нам“ (Дії 16:9). Якщо на це буде воля Бога, ми прийдемо, коли дозволять обставини».

Час показав, що біблійні публікації, зокрема журнал «Вартова башта», дуже допомагають у проповідуванні доброї новини в російськомовній території (Матв. 24:14). Тепер тираж публікацій російською більший, ніж будь-якою іншою мовою, за винятком англійської, іспанської та португальської. У 2006 році тираж публікацій Свідків Єгови російською мовою  сягнув 691 243 952 примірників. Як видно, Єгова рясно благословляє зусилля Свідків у проголошенні Царства.

ПРОПОВІДУВАННЯ РОСІЯНАМ ЗА КОРДОНОМ

З приходом до влади більшовиків чимало росіян виїхало з країни. Оскільки журнал «Вартова башта» та інші публікації російською мовою друкувалися за межами СРСР, радянська влада не могла завадити надходженню цієї духовної поживи в різні куточки світу. Наприкінці 1920-х років літературу російською мовою розповсюджували по всій землі. Листи подяки надходили з Австралії, Латвії, Парагваю, Польщі, США, Фінляндії, Франції та Уругваю.

Згодом у деяких з цих країн брати організували проведення зібрань та проповідування російською мовою.  Брати в США транслювали біблійні промови по радіо. У штаті Пенсільванія було організовано російськомовні збори, один з них у місті Браунсвіллі. Крім того, проводилися конгреси. Наприклад, у травні 1925 року в Карнегі, передмісті Піттсбурга (штат Пенсільванія), відбувся триденний конгрес російською мовою. Кількість присутніх становила 250 осіб, і 29 з них охрестилось.

ТРИВОЖНІ ЗМІНИ

Після смерті Леніна уряд посилив тиск на віруючих усіх конфесій. У 1926 році була створена організація, діяльність якої повністю відповідала її назві,— Союз войовничих безбожників. Всюди в країні активно проводилась атеїстична пропаганда з метою повністю викоренити віру в Бога. Ідеї атеїзму швидко ширилися просторами Радянського Союзу. Ось що написав у всесвітній центр один Дослідник Біблії з Росії: «Молодим людям, які приймають ці ідеї, дуже важко пізнати правду».

Союз войовничих безбожників випускав атеїстичну літературу, в тому числі журнал «Антирелігіозник». Цей журнал у 1928 році повідомляв: «Воронезька область кишить сектами». У ньому також говорилося про 48 Дослідників Святого Письма, чиїми ватажками були Михайло Зінченко та  Митрофан Бовін. А за два роки до того у «Вартовій башті» за вересень 1926 року брати надрукували листа від Михайла Зінченка з Росії. Він писав: «Люди прагнуть духовної поживи... У нас зовсім мало літератури. Брат Трюмпі та інші брати перекладають публікації російською мовою і розмножують їх. Так ми одержуємо духовний харч і підтримуємо один одного. Прийміть вітання від усіх братів з Росії».

У вересні 1926 року брат Трюмпі написав, що влада, можливо, дозволить отримувати літературу російською мовою. Він попросив бруклінський Бетель надсилати буклети, брошури, книги та підшивки «Вартової башти» через філіал у Магдебурзі (Німеччина). Тож 28 серпня 1928 року за дорученням брата Рутерфорда до Москви прибув Джордж Янґ. В одному зі своїх листів брат Янґ написав: «Маю цікаві випадки, але не знаю, як довго мені дозволять тут залишатися». І хоча в Москві йому вдалося зустрітись з одним високопосадовцем, візу він отримав тільки до 4 жовтня 1928 року.

Тоді ставлення молодої радянської держави до релігії було дещо неоднозначним. У кількох урядових документах говорилося, що уряд хоче, аби в майбутньому віруючі влились у радянський робітничий клас. Згодом це бажання стало державною політикою. Слід  зазначити, що радянський уряд не прагнув смерті служителів Єгови, він боровся за розуми людей. Він намагався переконати їх піти на компроміс, змусити бути цілковито відданими державі, але аж ніяк не Єгові.

Після від’їзду брата Янґа Дослідники Біблії в Росії продовжували запопадливо проголошувати звістку про Боже Царство. Організувати проповідування в Росії було доручено Даниїлу Старухіну. Для того щоб розширювати проповідницьку працю і підбадьорювати братів, він побував у Москві, Курську, Воронежі та в інших містах Росії й України. Разом з братами Даниїл Старухін проповідував баптистам у їхніх молитовних домах, розкриваючи їм правду про Ісуса Христа і Боже Царство. У січні 1929 року Дослідники Біблії в місті Курську взяли в оренду церковне приміщення за 200 доларів на рік і відкрито проводили там зібрання.

Того ж року брати з бруклінського Бетелю отримали дозвіл від Народного комісаріату торгівлі СРСР ввезти в Радянський Союз невелику партію біблійної літератури. Вони відправили 800 книжок за назвою «Гарфа Божа» та «Визволеннє», а також 2400 брошурок. Не пройшло й двох місяців, як всю надіслану літературу повернули назад. На бандеролі стояла печатка: «Ввіз заборонено. Управління друкованої продукції». Але брати не здавалися. Хтось припустив, що книжки повернули, бо вони були надруковані дореволюційною абеткою. Відтоді брати слідкували, щоб при перекладі літератури враховувались усі мовні нововведення.

ПОТРЕБА В ПЕРЕКЛАДАЧАХ

Починаючи з 1929 року, в журналі «Вартова башта» друкувались оголошення про потребу в перекладачах з англійської на російську. Наприклад, у російському  випуску «Вартової башти» за березень 1930 року містилося таке оголошення: «Потрібен здібний охрещений брат, який володіє англійською мовою та чистою російською і може перекладати з англійської на російську».

Завдяки допомозі Єгови братам вдалося знайти перекладачів у різних країнах. Одним з них був Олександр Форстман. Уже з 1931 року він надсилав свої переклади до бруклінського Бетелю через філіал у Копенгагені. Брат Форстман жив у Латвії. Він добре знав як англійську, так і російську мови, тому дуже швидко перекладав біблійну літературу. Спочатку він присвячував цій роботі лише кілька годин на тиждень,  оскільки мав працювати, щоб утримувати невіруючу дружину з дитиною. А з грудня 1932 року Олександр Форстман став повночасним служителем. Він перекладав буклети, брошурки та книжки. Помер брат Форстман 1942 року.

Брати були впевнені в тому, що невдовзі в Росії знімуть заборону на проповідування, тож хотіли, щоб публікації перекладалися російською мовою якнайліпше. Наглядач північноєвропейського бюро Вільям Дей написав брату Рутерфорду: «Недалеко вже той час, коли ми зможемо проповідувати в Росії — країні зі 180-мільйонним населенням. Тоді нам знадобляться добре перекладені публікації для розповсюдження».

ПРОПОВІДУВАННЯ В РАДІОЕФІРІ

Добра новина поширювалася в Росії також за допомогою радіо. У випуску «Вартової башти» за лютий 1929 року містилося таке оголошення: «Промови російською мовою будуть передаватися по радіо». Їх транслювали з Естонії по території Радянського Союзу кожної другої та четвертої неділі місяця.

Наглядач естонського філіалу брат Уоллес Бакстер пізніше згадував: «У 1929 році після довгих обговорень ми підписали контракт на один рік. Невдовзі нам стало відомо, що наші передачі слухають у Ленінграді. Радянський уряд зреагував на це подібно до естонського духівництва: його представники застерігали людей не слухати звістку про Царство». У 1931 році біблійні передачі російською мовою транслювалися на середній радіочастоті в зручний для слухачів час — з  17.30 до 18.30. Через три з половиною роки, у червні 1934 року, їх заборонили. Брати з естонського філіалу розповіли, чому це сталося: «Церковні діячі донесли [естонському] уряду, що наші радіопередачі  суперечать інтересам держави, оскільки ніби-то пропагують комуністичні та анархічні ідеї».

НОВІ ОБСТАВИНИ

У 1935 році брати з бруклінського Бетелю доручили Антону Керберу поїхати до Радянського Союзу, аби він, якщо буде можливо, заснував там філіал. Крім того, планувалося перевезти в СРСР друкарський верстат з Німеччини (на той час до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер). Хоча ці плани і не вдалося здійснити, брат Кербер зустрівся в Росії з деякими братами, тож його поїздка не була марною.

Протягом кількох років звістка про Царство невпинно поширювалась по території Росії. Переклад літератури здійснювався під керівництвом латвійського філіалу, але при ввезенні її в Росію виникали труднощі. Тому велика кількість публікацій накопичувалась на складі.

До початку Другої світової війни в СРСР було небагато Свідків Єгови і уряд не звертав на них особливої уваги. Але невдовзі все змінилось. У 1939 році нацистська Німеччина напала на Польщу. Приблизно через рік Радянський Союз приєднав до своїх одинадцятьох республік ще чотири — Естонію, Латвію, Литву та Молдавію. Таким чином тисячі Свідків мимоволі набули статусу громадян СРСР, який стояв на порозі страшної війни. Мільйонам людей у той період довелося перенести багато страждань і труднощів. А для Свідків Єгови це був час, коли їхня вірність Богові зазнала суворих випробувань.

НЕПОХИТНІ ПОПРИ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

У червні 1941 року несподівано для радянського уряду, на чолі якого стояв Сталін, Німеччина напала на СРСР. Наприкінці того ж року німецькі війська вже  стояли під Москвою і поразка Радянського Союзу здавалася неминучою.

У цій ситуації Сталіну не залишалося нічого іншого, як підняти весь народ на захист батьківщини у війні, що отримала назву Великої Вітчизняної. Мільйони громадян СРСР залишалися віруючими, і тому Сталіну довелось піти на поступки церкві, щоб заручитися підтримкою людей. У вересні 1943 року він прийняв у Кремлі трьох архієреїв Російської православної церкви. Завдяки цій зустрічі стосунки церкви і держави дещо поліпшились, і уряд відкрив для відвідування сотні храмів.

Під час війни Свідки Єгови в СРСР, так само як і в Німеччині, рішуче обстоювали позицію нейтралітету. Вони були готові знести будь-які страждання, виконуючи заповідь свого Господа (Матв. 22:37—39). У період з 1940 по 1945 роки понад тисячу Свідків Єгови з України, Молдавії та Прибалтики відправили до виправних таборів у центрі Росії.

Ось що розповів Василь Савчук: «Я охрестився на Україні в 1941 році, коли мені було 14. Під час війни майже всіх активних братів ув’язнили або відправили до російських таборів. Але ми не припинили виконувати доручену нам Єговою працю. Обов’язки у зборі та в служінні виконували віддані сестри і такі підлітки, як я. В нашому селі залишився один брат, який був інвалідом. Він сказав мені: „Василю, потрібна твоя допомога. Є дуже важлива робота, а чоловіків бракує“. Сльози навернулися мені на очі, коли я зрозумів, як цей хворий брат турбується виконанням Божої справи. Я з радістю погодився робити все, що потрібно. У підвалах в нас були саморобні друкарські верстати. На них ми розмножували нашу літературу і потім передавали її братам, зокрема тим, що сиділи в тюрмі».

 Хоч як старалися сестри та юні брати, літератури не вистачало. Про це філіалу в Польщі повідомили польські брати, які переїхали в цю країну з Радянського Союзу. А потім українські та російські брати, які їхали з Польщі, привезли з собою до СРСР літературу, а також вощані трафарети, друкарську фарбу тощо.

«ПІДЕ КОЖЕН НА СВОЄ МІСЦЕ»

У 1946 році деяких братів, які жили в Польщі, почали насильно переселяти в Радянську Україну. Один з них, Іван Пашковський, пригадує: «Брати звернулись у філіал в Лодзі за порадою, як діяти в цій ситуації. Відповідь містила цитату з Суддів 7:7: „Піде кожен на своє місце“. Лише згодом, через багато років, я усвідомив, наскільки мудро Єгова організував проповідування в цій складній території. Отже, нам слід було піти на своє «місце» — в край, куди він нас посилав. Ми зрозуміли, що треба підкорятися розпорядженням уряду, і почали готуватись до переїзду в атеїстичну країну.

У домі одного брата ми зустрілися з вісімнадцятьма особами і допомогли їм підготуватись до хрещення. Крім того, ми запаслися літературою російською та українською мовами і, оскільки побоювались обшуку, заховали її серед речей. Одного дня на світанку наше село оточили польські солдати. Нам наказали збирати речі й виходити на вулицю. З собою дозволили взяти лише необхідне: запас їжі на місяць і дещо з начиння, а потім у супроводі військових нас повезли на вокзал. Так Радянська Україна стала нашим „місцем“.

Коли ми приїхали, нас зустріли місцеві жителі та представники влади. Нам хотілося відразу дати свідчення, тому ми, не вагаючись, сказали, що є Свідками  Єгови. Наступного дня до нас несподівано прийшов секретар земельного комітету. Він розповів, що його батько емігрував до Америки і тепер присилає йому літературу Свідків Єгови. Як же ми зраділи! Особливо нас потішило те, що він дав нам деякі публікації. Згодом цей чоловік разом із сім’єю почав ходити на наші зібрання. Тоді ми зрозуміли, що Єгова бачить у цій країні багато „коштовностей“ (Ог. 2:7). Через якийсь час і цей чоловік, і його дружина з дітьми стали Свідками Єгови та багато років вірно служили Богу».

ПРОПОВІДУВАННЯ У ВАЖКИХ УМОВАХ

Під час Другої світової війни та у повоєнний період проповідування в Росії здійснювалось за надзвичайно складних умов. У листі польського філіалу до всесвітнього центру за 10 квітня 1947 року говорилося: «Представники духівництва погрожують висилкою та десятьма роками примусових робіт тим, хто братиме „Вартову башту“ або листівки Свідків Єгови. Тривога і страх охопили людей у країні, тому вони особливо потребують духовної допомоги».

Ось що розповідалося в «Щорічнику» за 1947 рік: «Тамтешні Свідки не мають надрукованих та проілюстрованих книжок і „Вартової башти“... Здебільшого брати переписують публікації від руки і потім передають зроблені таким чином копії іншим вісникам... Іноді наших кур’єрів затримують і, якщо при обшуку в них знаходять „Вартову башту“, то кидають за ґрати».

Реґіна Кривокульська ділиться своїми спогадами: «Мені здавалося, що наша країна — це тюрма, оточена колючим дротом, а ми — в’язні у ній. Наші чоловіки проводили більшу частину свого життя у тюрмах і таборах лише тому, що запопадливо служили Богу. Нам, жінкам, теж довелося багато чого зазнати. Ми  недосипали ночей, часто нас звільняли з роботи. Крім того, кадебісти тиснули на нас і вели за нами нагляд. Влада вишукувала різні способи, щоб завадити нам іти шляхом правди (Ісаї 30:21). Ми не сумнівалися, що за всіма цими випробуваннями стояв Сатана. Він майстерно використовував ситуацію в державі, щоб зупинити працю проповідування про Царство. Але Єгова не залишив свого народу. Його підтримка була очевидною.

Попри труднощі в країну таємно ввозили біблійні публікації. Вони допомагали нам мудро поводитись у складних ситуаціях, а також давали „силу, яка перевершує людську“ (2 Кор. 4:7). Сам Єгова вів свій народ. Тому, незважаючи на сильну протидію з боку держави, все більше людей приходило до його організації. Вражало те, що ці люди з самого початку були готові  зносити випробування разом з іншими Божими служителями. Тільки дух Єгови міг допомогти їм у цьому».

ЛИСТИ З-ЗА КОЛЮЧОГО ДРОТУ

У 1944 році Петра, майбутнього чоловіка Реґіни, відправили до табору в Горьківську область за те, що він дотримувався християнського нейтралітету. Але він не втратив бажання проповідувати. Петро писав листи, в кожному з яких містилося пояснення певного біблійного вчення. Листи він вкладав у конверти, після чого прив’язував їх мотузкою до каменя і кидав через високу огорожу з колючого дроту. Петро сподівався, що хтось прочитає його листи. Якось один з таких листів знайшла дівчина на ім’я Лідія Булатова. Петро побачив її і тихенько гукнув. Він спитав, чи не хотіла б вона більше дізнатися про Біблію. Лідія сказала, що хоче, тож вони домовились про наступну зустріч. Після цього дівчина регулярно приходила за листами.

Лідія стала нашою сестрою і ревним проповідником доброї новини. Згодом вона вже проводила біблійне вивчення з Марією Смирновою та Ольгою Севрюгіною. Вони теж почали служити Єгові. Щоб підтримати цих сестер, брати вирішили постачати їм духовний харч з табору. Для цього Петро зробив валізку з подвійним дном, куди можна було складати журнали. Він домовився з декотрими людьми, які не були Свідками, щоб вони відносили валізку до однієї з сестер, а потім повертали її назад до табору.

Невдовзі сестри організували проповідницьку діяльність у своєму районі. Правоохоронці помітили це і підіслали до них свого агента, шкільну вчительку. Вона вдавала, що цікавиться Біблією, і так здобула довіру сестер. У ті часи правоохоронні органи часто  підсилали своїх людей до Свідків. Але сестри були зовсім не досвідченими і з радістю ділилися біблійною правдою зі своєю новою «сестрою». Згодом вони розповіли їй і про те, як отримують літературу. Тому, коли Петро передавав валізку з журналами, його затримали та засудили ще на 25 років ув’язнення. Кожній з сестер винесли такий самий вирок.

«ТРЕБА... ДЕТАЛЬНО ВСЕ ПОЯСНИТИ»

У довоєнні та повоєнні роки радянський уряд продовжував чинити опір діяльності Свідків Єгови. У листі за березень 1947 року польський філіал повідомив про заяву високопосадовця в одному з західних регіонів Радянського Союзу. У ній ішлося про те, що до кінця весни там не залишиться жодного Свідка Єгови. Крім того, брати з Польщі написали: «Складаючи цей лист, ми дізналися, що в один день було заарештовано 100 наших братів і сестер». В іншому листі йшлося про Свідків у таборах: «Попри неймовірні труднощі вони зберігають вірність Єгові, хоча багато хто вже загинув. Наслідуючи своїх одновірців у концтаборах, брати і сестри чекають, що Єгова їх визволить».

Свідків арештовували за їхню проповідницьку діяльність та відмову брати участь у виборах. У 1947 році відповідальні брати написали: «Здається, уряд Росії не ставить за мету знищувати Свідків Єгови. Він просто мало знає про те, яких страждань їм доводиться зазнавати. Треба повідомити про це посадовцям та детально все пояснити [представникам влади]».

СПРОБА ЗАРЕЄСТРУВАТИ ОРГАНІЗАЦІЮ

Через деякий час польський філіал запропонував, щоб двоє братів разом з досвідченим юристом підготували всі необхідні документи для реєстрації діяльності Свідків Єгови в Радянському Союзі. Ось що написали  брати з Польщі: «Добра новина про Царство має проповідуватися скрізь, у тому числі в Росії» (Марка 13:10). Свій лист вони завершили такими словами: «Будьте терплячими, Єгова оберне ваші сльози на радісні оклики» (Пс. 126:2—6).

У серпні 1949 року Микола Пятоха, Михайло Чумак та Ілля Бабійчук звернулися до представників влади з проханням офіційно зареєструвати організацію Свідків Єгови. Уряд погодився зробити це за певних умов. Наприклад, треба було надати органам державної влади списки з іменами всіх Свідків Єгови, які жили на території Радянського Союзу. Брати ніяк не могли погодитись на це. Тож арешти продовжувались, однак праця проповідування не припинялася і вісників ставало дедалі більше.

 «ЗВІДСИ ТВІЙ ЄГОВА ТЕБЕ НЕ ВИЗВОЛИТЬ»

Пригадуючи події літа 1945 року, Петро Кривокульський розповів: «Після суду багатьох братів відправили у різні табори. Я теж потрапив у табір і побачив, що чимало в’язнів цікавляться біблійною правдою. Серед них був один священик, який швидко зрозумів, що знайшов правду, і став служителем Єгови.

А втім, умови в таборі були надзвичайно суворими. Одного разу мене замкнули в дуже тісній камері. Вона була настільки малою, що я ледь міг стояти в ній. Її називали клопівнею, бо вона аж кишіла клопами, які, напевно, могли б виссати всю кров з людини. Підводячи мене до дверей цієї камери, наглядач сказав: „Звідси твій Єгова тебе не визволить“. На день мені давали трьохсотграмовий шматок хліба та склянку води. Камера була дуже задушливою, тому я притулявся до маленьких дверей і жадібно ковтав повітря, що проходило крізь вузьку щілину в них. Я відчував, як клопи ссуть мою кров. Усі 10 днів у цій жахливій камері я постійно благав Єгову дати мені сили витерпіти цю муку (Єрем. 15:15). Коли двері нарешті відчинились, я зомлів і прийшов до тями вже в іншій камері.

Мене звинуватили в „антирадянській агітації та пропаганді“ і за рішенням суду відправили на 10 років до в’язниці суворого режиму. Тут не дозволялось ані отримувати, ані відсилати нічого поштою. Потрапляли сюди люди, які скоїли тяжкі злочини, наприклад, убивство. Мене змушували зректися своєї віри, погрожуючи, що інакше в’язні зроблять зі мною все, що їм накажуть. Я важив не більше тридцяти шести кілограмів і ледве тримався на ногах. Але мені вдалося навіть тут відшукати тих, хто всім серцем прагнув знайти правду.

 Одного разу, коли я лежав у чагарнику і молився, до мене підійшов літній чоловік і спитав: „За що тебе відправили до цього пекла?“ Я почав розповідати, а він, почувши, що я Свідок Єгови, сів біля мене, обійняв та поцілував. А потім сказав: „Синку, я так довго хотів більше дізнатися про Біблію! Ти навчиш мене?“ Я дуже зрадів і одразу витягнув кілька затертих, пошматованих сторінок з Євангелій, які раніше зашив у своєму одязі. Його очі наповнилися слізьми. Ми ще довго розмовляли того вечора. Якось він розповів, що працює в їдальні, і пообіцяв діставати для мене їжу. Ми стали друзями. Цей чоловік духовно зростав, а до мене поступово поверталися сили. Я впевнений, що це був подарунок від Єгови. Через кілька місяців цього чоловіка звільнили, мене ж відправили до іншого табору в Горьківській області.

Тут умови були набагато кращими. Але більш за все я радів тому, що проводив біблійні вивчення з чотирма в’язнями. У 1952 році наглядачі табору знайшли в нас літературу, і почалося нове слідство. Мене помістили в спеціальний герметичний ящик. Коли я вже задихався, наглядачі відкривали його, щоб я міг ковтнути повітря, і потім знову закривали. Так вони хотіли примусити мене зректися віри. У суді нас визнали винними. Коли оголошували вироки, мої учні зберігали спокій. Як же я радів цьому! Усіх чотирьох засудили до 25 років таборів. Мені винесли суворіший вирок, який замінили на 25 років ув’язнення в таборі суворого режиму і 10 років висилки. Вийшовши з приміщення, де відбувався суд, ми зупинилися, щоб подякувати Єгові за підтримку. Пам’ятаю, охоронців дуже здивували наші радісні обличчя. Нас відправили до різних таборів. Я потрапив до в’язниці суворого режиму у Воркуті».

 ХРИСТИЯНСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ ВРЯТУВАВ ЇМ ЖИТТЯ

Умови в таборах були надзвичайно суворими. Багато ув’язнених, які не були Свідками Єгови, накладали на себе руки. Іван Крилов, згадуючи про ті часи, розповідає: «Після того як мене перевели з суворого режиму ув’язнення на загальний, я бував у різних вугільних шахтах, куди на примусові роботи відсилали наших братів і сестер. Ми підтримували зв’язок між собою, і якщо хтось діставав переписані від руки журнали, то передавав їх іншим. Свідки проповідували в таборах, і багато людей відгукнулось на правду. Дехто після звільнення охрестився в річці Воркуті.

Наша віра в Єгову та його Царство постійно випробовувалась. У 1948 році в одному з таборів Воркути спалахнуло повстання. Бунтівники наказали в’язням розділитись на групи відповідно до національної або релігійної приналежності. Це мало посприяти успіху повстання. Тоді в таборі перебувало п’ятнадцять Свідків. Ми сказали повстанцям, що є Свідками Єгови і як християни не можемо брати участь у повстанні. Ми також пояснили, що перші християни не підтримували бунтів проти Риму. Звичайно, багато хто не зрозумів нашої позиції, але ніщо не могло змусити нас змінити своє рішення».

Повстання закінчилось трагічно. Озброєні солдати придушили бунт, а повстанців загнали в бараки, які облили бензином і підпалили. Загинули майже всі. А Свідкам солдати не завдали жодної шкоди.

 Далі Іван Крилов продовжує свою розповідь: «У грудні 1948 року в одному з таборів я познайомився з вісьмома братами, яких засудили до 25 років ув’язнення. Зима видалась надзвичайно холодною, тому працювати в шахті було дуже важко. Проте очі цих людей випромінювали надію та впевненість. Своїм позитивним умонастроєм брати підбадьорювали навіть тих, хто не був Свідком».

ВИСЛИКА ДО СИБІРУ

Попри жорстокі переслідування Свідки продовжували завзято проповідувати добру новину про Царство Єгови. Це виклика́ло незадоволення радянського уряду, а особливо МДБ (Міністерство державної безпеки СРСР, пізніше КДБ). У записці МДБ за 19 лютого 1951 року, адресованій Сталіну, говорилось:  «З метою припинення подальшої антирадянської діяльності єговістського підпілля, МДБ СРСР вважає за необхідне... виселити... виявлених єговістів з сім’ями в Іркутську і Томську області». Спираючись на дані про Свідків у Радянському Союзі, органи МДБ просили в цьому документі у Сталіна дозволу вислати 8576 осіб з шести республік СРСР до Сибіру. Цей дозвіл вони отримали.

Магдалина Бєлошицька згадує: «У неділю 8 квітня 1951 року ми прокинулись о другій годині ночі від страшенного грюкоту в двері. Мама підхопилась і побігла відчиняти. На порозі стояв офіцер. Він сухо повідомив: „За те, що ви вірите в Бога, вас висилають до Сибіру. У вас дві години. Можете взяти з хати все, крім зерна, борошна та крупи. Забороняється брати з собою меблі, дерев’яні предмети і швейні машинки. Нічого не беріть з двору. Коли зберете постіль, одяг та мішки, виходьте на вулицю“.

У наших публікаціях ми вже раніше читали про те, що на сході країни залишалося ще багато роботи. Тепер ми побачили, що прийшов час взятися за неї.

Ніхто з нас не плакав і не нарікав. Офіцера це дуже дивувало, і він озвався до нас: „Ви не пролили жодної сльози“. Ми сказали, що чекаємо на висилку ще з 1948 року. Ми запитали, чи можна взяти з собою хоча б одне  живе курча, але він не дозволив. Військові поділили між собою нашу худобу і птицю. У нас на очах вони розібрали всіх курчат: один взяв п’ять, інший — шість, комусь дісталося троє або четверо. Коли в курнику лишилося тільки двоє курчат, офіцер наказав зарізати їх і віддати нам.

Моя восьмимісячна донька лежала в дерев’яній колисці. Ми хотіли взяти колиску з собою, але, за наказом офіцера, її розібрали. Нам віддали лише коритце від неї.

Наші сусіди швидко дізналися, що нас висилають. Хтось із них приніс мішечок з сухарями, і коли ми вже їхали на возі, закинув його туди. Охоронець помітив це і викинув мішечок. Нас було шестеро: мама, двоє моїх братів, ми з чоловіком і наша восьмимісячна донька. По виїзді з села нас загнали в машину і повезли в районний центр, де потрібно було оформити документи. Потім вантажівкою нас відправили до залізничної станції.

Тієї неділі видався гарний сонячний день. На станції було дуже людно — зібралися і ті, кого висилали, і ті, хто прийшов подивитись, як нас відправлятимуть. Вантажівка під’їхала до самих вагонів, у яких вже сиділи інші брати й сестри. Коли потяг заповнили людьми, солдати зробили перекличку. У нашому вагоні було 52 особи. Перед відправленням поїзда ті, хто нас проводжав, почали плакати, а потім навіть ридати. Це вкрай здивувало нас, адже ми майже нікого з них не знали. Але вони знали нас. Їм було відомо, що ми Свідки Єгови і нас висилають до Сибіру. Пролунав гучний сигнал паровоза, брати почали співати пісню українською мовою: „Нехай любов Христова буде з тобою. Славлячи Христа, ми знов зустрінемось у Царстві його“. Більшість з нас переповнювала надія на те, що Єгова  не полишить свій народ. Ми проспівали кілька куплетів, і це було так зворушливо, що навіть дехто з солдатів не міг стримати сліз. Зрештою потяг відправився з перону».

НЕОЧІКУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ

Доктор філософських наук Н. С. Гордієнко, професор Російського державного педагогічного університету імені Герцена, в одній зі своїй книжок написав: «Переслідування призвело до неочікуваних результатів; вони [гонителі] хотіли ослабити організацію Свідків Єгови в СРСР, але насправді зміцнили її. У нових місцях поселення, де ніхто не чув про цю релігійну конфесію, Свідки Єгови „заражали“ місцевих жителів своєю вірою та відданістю їй».

Більшість Свідків швидко призвичаїлась до нових обставин. Було організовано кілька маленьких зборів, кожному з яких призначили територію для проповідування. Микола Калібаба розповідає: «У Сибіру ми навіть проповідували від дому до дому, однак не заходили в кожен дім, а минали два-три будинки. Проте і це було ризиковано. Що ж ми робили? Після першого візиту ми заходили до людини не раніше, ніж через місяць. Розмову починали з запитання: „Чи ви продаєте курчат, кіз або корів?“ А потім поступово переходили на бесіду про Царство. Через деякий час КДБ довідався про це, і в газеті надрукували статтю, яка застерігала місцеве населення від розмов зі Свідками Єгови. У ній говорилось, що Свідки ходять від дому до дому, виманюючи в людей кіз, корів та курчат. Але насправді нам були потрібні вівці»!

Гавриїл Лівий згадує: «Брати намагались проповідувати, незважаючи на те, що за ними пильно стежив КДБ. А радянські люди при найменшій підозрі, що хтось намагається поговорити з ними на релігійну тему,  одразу ж викликали міліцію. І все ж ми продовжували своє служіння. Спочатку нам здавалося, що це не приносить плодів, але з часом ми побачили, як біблійна правда впливає на деяких місцевих жителів. Один росіянин дуже сильно пив. Прийнявши правду, він змінив своє життя відповідно до біблійних принципів і став активним Свідком. Пізніше його викликав до себе працівник КДБ і спитав: „З ким ти зв’язався? Всі ті Свідки — українці“.

Брат відповів: „Коли я був п’яницею і валявся в канаві на вулиці, вам не було до мене діла. Тепер — я нормальна людина і порядний громадянин, а вам це не подобається. Багато українців поїде з Сибіру, але тут лишиться чимало сибіряків, котрих Бог навчає, як треба жити“».

Минуло кілька років, і один службовець з Іркутська написав у листі до Москви: «Дехто з місцевих працівників заявив, що їх усіх [Свідків Єгови] треба відправити на перевиховання кудись на північ і поселити в одному районі так, щоб вони були відрізані від решти населення». Ні в Сибіру, ні в Москві не знали, як змусити Свідків Єгови мовчати.

«МИ Б УСІХ ВАС ПЕРЕСТРІЛЯЛИ»

На початку 1957 року влада з новою силою почала переслідувати Свідків Єгови. У домівках братів робили обшуки, а за ними самими стежили. Ось що розповів Віктор Гутшмідт: «Одного разу, повернувшись додому зі служіння, я побачив, що все у квартирі перевернуто догори дном. Кадебісти сподівалися знайти щось із нашої літератури. Мене заарештували і допитували протягом двох місяців. Тоді нашій молодшій дочці Юлії було 11 місяців, а старшій — 2 роки.

Під час допиту слідчий спитав мене: „Хіба ти не німець?“ У ті часи слово „німець“ сприймалось  як „фашист“. Німців ненавиділи.

У відповідь я сказав: „Я не націоналіст. Але якщо ви маєте на увазі німців, яких нацисти тримали в концентраційних таборах, то цими німцями я пишаюся! Тоді їх називали Бібельфоршери, а зараз вони відомі як Свідки Єгови. Я пишаюся тим, що ні один Свідок жодного разу не вистрілив з пістолета або гармати. Цими німцями я пишаюся!“

Слідчий не промовив жодного слова, тож я продовжував: „Маю тверде переконання, що ніхто зі Свідків Єгови ніколи не брав участі в бунтах чи повстаннях. Навіть під час заборони їхньої діяльності вони продовжують поклонятися Богу. Разом з тим Свідки визнають право уряду встановлювати закони і дотримуються їх, якщо вони не суперечать законам нашого Творця“.

Слідчий несподівано перебив мене, кажучи: „Діяльність жодної організації ми не досліджували так ретельно, як робимо це у випадку зі Свідками Єгови. Якби ми знайшли проти вас хоч якийсь компромат, дізналися, що ви пролили хоч краплю крові, ми б усіх вас перестріляли“.

Після цього я подумав: „Приклад мужності, яку брати з усього світу виявляли,  служачи Єгові, підтримує нас тепер. Завдяки їхньому прикладу ми виживаємо в умовах Радянського Союзу. Тож, можливо, і наше служіння стане джерелом підбадьорення для братів з інших країн“. Розмірковуючи над цим, я одержував чимраз більше сили триматися шляхів Єгови».

СВІДКИ В ПОНАД П’ЯТДЕСЯТИ ТАБОРАХ

Своєю нейтральною позицією та завзятим проповідуванням Свідки Єгови викликали незадоволення радянського уряду (Марка 13:10; Ів. 17:16). Тому часто братів неправомірно засуджували до тривалого ув’язнення.

У період з червня 1956 року до лютого 1957 року по цілому світі відбулося 199 конгресів. Усі 462 936 делегатів цих конгресів одностайно ухвалили петицію, примірники якої було надіслано Раді міністрів СРСР в Москві. У ній говорилося: «Свідків Єгови в Радянському Союзі тримають у понад п’ятдесяти таборах, розташованих в європейській частині Росії, в Сибіру, за Полярним колом і навіть на архіпелазі Нова Земля, що у Північному Льодовитому океані... В Америці та інших західних країнах їх вважають комуністами, а там, де правлять комуністи,— імперіалістами... Комуністичні уряди звинувачують Свідків у шпигунстві на користь імперіалістів, тому їх судять і відправляють до таборів не менше, ніж на 20 років. Насправді ж вони ніколи не займалися підривною діяльністю». Прикро, але петиція не покращила становища Свідків Єгови в Радянському Союзі.

У ті часи в Росії особливо важко було тим Свідкам Єгови, які виховували дітей. Володимир Соснін з Москви виростив трьох синів. Він пригадує: «У Радянському Союзі відвідування школи було обов’язковим. Вчителі та однокласники тиснули на наших дітей, заохочуючи  їх до вступу в молодіжні організації, які пропагували комуністичну ідеологію. Ми усвідомлювали, наскільки важливо для наших дітей отримати шкільну освіту, тому всіляко допомагали їм у навчанні. Нам, батькам, було дуже нелегко плекати в серцях дітей любов до Єгови. У школах постійно наголошувалось на необхідності будувати комунізм та соціалізм. Тож ми повинні були виявляти надзвичайне терпіння і наполегливість».

СПРАВА ПРО ВІДІРВАНЕ ВУХО

Семен і Дар’я Костильови виховували трьох своїх дітей у Сибіру. Семен розповідає: «Тоді Свідків Єгови вважали фанатиками. У 1961 році наша молодша дочка Алла пішла до першого класу. Одного разу, коли вона бавилася з іншими дітьми в школі, їй випадково поранили вухо. Наступного дня вчителька спитала в неї, що сталось, але донька нічого не розповіла. Вона не хотіла, щоб того, хто ушкодив їй вухо, сварили. Вчителька знала, що Алла виховується в сім’ї Свідків Єгови, тому вирішила, що ми вдаємося до насилля, аби змусити дочку дотримуватись біблійних принципів. Школа повідомила про цей випадок у прокуратуру. До справи було також залучено керівництво підприємства, на якому я працював. Розслідування тягнулося цілий рік, відтак ми нарешті отримали повістку в суд, який мав відбутися в жовтні 1962 року.

Ще за два тижні до початку слухання справи на будинку палацу культури з’явилася вивіска з написом: „Незабаром розпочнеться суд над небезпечною сектою єговістів“. Нас з дружиною звинувачували в тому, що ми виховуємо своїх дітей згідно з Біблією і при цьому вдаємося до насильства. У суді також оголосили, нібито ми, змушуючи дочку молитися, відірвали їй вухо відром. Нашим єдиним свідком могла стати тільки  сама Алла, проте на той час вона вже була за 700 кілометрів від Іркутська. Її відіслали в Кіренськ до дитячого будинку.

Серед присутніх у залі було дуже багато представників комсомолу. Коли суд вийшов до нарадчої кімнати, в натовпі здійнявся страшний галас. Люди оточили нас з усіх боків і почали вигукувати на нашу адресу образливі слова. Хтось із натовпу вимагав, щоб ми зняли з себе „радянський“ одяг, а інші кричали, що нас треба вбити. Також знайшлися охочі покінчити з нами на місці й негайно. Натовп лютував дедалі більше, а суддів усе не було. Нарада тривала вже годину. Коли натовп кинувся на нас, одна сестра зі своїм невіруючим чоловіком заступили нас і благали не робити нам кривди. Намагаючись пояснити, що всі звинувачення неправдиві, вони буквально вихопили нас з рук розлючених людей.

Зрештою до залу повернулися суддя та народні засідателі й оголосили нам вирок: позбавлення батьківських прав. Мене взяли під варту і відправили на 2 роки до виправно-трудового табору. Нашу старшу дочку теж помістили в дитячий будинок, сказавши, що її батьки — члени небезпечної секти і тому погано впливають на її виховання.

А сина лишили з Дар’єю, оскільки йому було лише три роки. Відбувши покарання, я повернувся додому. Як і раніше, ми могли свідчити лише неформально».

 «МИ ПИШАЛИСЬ НАШИМИ ДІТЬМИ»

Брат Семен Костильов продовжує: «Алла повернулася додому, коли їй виповнилось 13 років. Вона вирішила присвятити своє життя Єгові і 1969 року охрестилась. Це дуже потішило нас! Приблизно тоді у палаці культури нашого міста проводились лекції на тему релігії. Ми вирішили піти й послухати, що там будуть говорити на цей раз. Як завжди, найбільше говорили про Свідків Єгови. Лектор, високо піднявши випуск „Вартової башти“, сказав: „Це шкідливий та небезпечний журнал, який підриває єдність нашої держави“. Далі він навів приклад: „Члени цієї секти змушують своїх дітей читати такі журнали й молитись. Одна дівчинка не хотіла читати журнал, тоді батько відірвав їй вухо“. Алла була здивована, оскільки слухала цю лекцію обома вухами. Проте, боячись знову втратити своїх батьків, вона промовчала.

У 13 років наш син Борис охрестився на знак свого присвячення Єгові. Якось він проповідував на вулиці з декількома Свідками свого віку, хоча в той час наша діяльність була усе ще під забороною. Вони не мали при собі ані Біблії, ані наших публікацій. Раптом до них під’їхала машина, і їх усіх забрали в міліцію. Під час обшуку міліціонери не знайшли нічого, окрім аркуша паперу з біблійними цитатами. Тож після допиту хлопців відпустили. Вдома Борис з гордістю розповів про переслідування, яке спіткало його та інших братів за ім’я Єгови.  Ми пишались нашими дітьми, тому що вони за допомогою Єгови витримали випробування. Після цього випадку нас з Дар’єю декілька разів викликали до КДБ. Один офіцер сказав нам: „Цих дітей слід відправити до дитячої колонії. Шкода, що їм ще не виповнилось 14 років“. За те, що наш син проповідував, ми мали заплатити штраф.

Зараз я живу зі своїм сином та онуками, які також ходять у правді. Моя старша дочка поки що не служить Єгові, але з повагою ставиться до нас і до Біблії. Вона живе в Узбекистані і часто відвідує нас. Дар’я померла 2001 року, до кінця залишаючись вірним служителем Єгови. Поки маю сили, я проповідую разом з членами свого збору у віддалених територіях і шукаю тих, хто „схильний прийняти правду, яка веде до вічного життя“ (Дії 13:48). Вірю, що дуже скоро Єгова здійснить бажання кожного з нас, як про це написано в Ісаї 65:23».

БАТЬКИ ПОДАВАЛИ НАМ ХОРОШИЙ ПРИКЛАД

Владислав Апанюк служить у російському Бетелі. Він дотепер пам’ятає, як його батьки з дитинства прищеплювали йому, а також його братові і сестрам любов до Єгови. Владислав розповідає: «Наших батьків вислали з України до Сибіру 1951 року. Вони вчили нас самостійно приймати рішення і докладати всіх зусиль у служінні Єгові. Я по-справжньому цінував те, що батьки вільно говорили про свої недоліки в нашій присутності. Вони не приховували власних помилок. Їхня любов до Єгови була очевидною. Тато з мамою були життєрадісними людьми. Особливу радість вони отримували, розмовляючи з нами на духовні теми. Ми бачили, що вони дуже люблять роздумувати про Єгову та говорити про нього. Це спонукувало нас, дітей, також розмірковувати над чудовими рисами і ділами Єгови. Ми намагались уявити собі, як люди житимуть у прекрасному  новому світі, де вже не буде хвороб та війн.

Коли я навчався в третьому класі, весь наш клас мали прийняти в піонери. Більшість дітей в СРСР вважали це за велику честь, тому мої однокласники з нетерпінням чекали цього дня. Кожен з нас повинен був написати урочисту обіцянку піонера і заявити про свою готовність вступити до лав радянських піонерів, майбутніх будівників комунізму. Я відмовився. За це вчителька покарала мене, замкнувши у класній кімнаті. Вона сказала: „Тобі заборонено виходити, доки не напишеш обіцянку“. Через кілька годин у вікно постукали — це були мої однокласники. Вони кликали мене піти погратись. Я залишився в класі, твердо вирішивши нічого не писати. Під вечір прийшла інша вчителька, і я нарешті зміг піти додому. Це була моя перша перемога. Я пишався тим, що своїм вчинком потішив серце Єгови (Прип. 27:11). Повернувшись додому, я все розповів батькам. Вони зраділи, а тато сказав: „Дуже добре, синку!“»

БІБЛІЯ — АНТИРАДЯНСЬКА КНИГА

Інколи братів судили лише за те, що вони мали вдома Біблію. Надія Вишняк пригадує: «Ми з чоловіком ще не були Свідками Єгови, однак правда глибоко торкнулася наших сердець. Одного разу представники міліції забрали мене з роботи просто в спецодязі. Мого чоловіка Петра теж заарештували на місці роботи. Перед цим наш дім обшукали і знайшли брошурку „Після Армаґедону  — Божий Новий Світ“. Петро не очікував, що мене також заарештують, адже я була на сьомому місяці вагітності.

Нас звинуватили в антирадянській діяльності. Ми пояснили, що довіряємо Біблії, яка є для нас значно вищим авторитетом, ніж радянський уряд.

— Біблія — це Слово Бога, і тому ми хочемо жити згідно з її принципами,— сказала я.

Коли прийшов час слухання нашої справи в суді, до моїх пологів лишалося тільки два тижні. Протягом засідання суддя періодично робив перерви, щоб я могла вийти і трохи прогулятися в супроводі озброєного солдата. Під час однієї з таких прогулянок він спитав, у чому мене звинувачують. Це дало мені чудову нагоду свідчити йому.

 Суддя оголосив, що Біблія і література, яку в нас конфіскували,— „антирадянські“. Мене навіть підбадьорило те, що не тільки нашу діяльність назвали антирадянською, але й біблійну літературу і саму Біблію. Суддя спитав, де ми познайомилися зі Свідками Єгови. Почувши у відповідь, що це сталося в таборі у Воркуті, він обурено вигукнув: „Так ось, що діється в наших таборах!“ Нас обох засудили до десяти років виправно-трудових таборів.

Петра відіслали до мордовського табору, розташованого в центрі Росії. Там його посадили в одиночну камеру. У березні 1958 року я народила сина. Увесь цей тяжкий період Єгова був для мене другом і помічником. Моя мама взяла нашого сина до себе і піклувалася про нього. Я відбувала покарання у виправно-трудовому таборі в Кемерово (Сибір).

Після восьми років ув’язнення мене достроково звільнили. Пам’ятаю, як наглядачка голосно сказала у бараці, що я ніколи не робила антирадянських зауважень і що наша література виключно релігійна. Вийшовши на волю 1966 року, я охрестилася».

Біблія та біблійна література мали особливу цінність для ув’язнених Свідків. У 1958 році в одному з таборів Мордовії брати регулярно проводили зібрання. Щоб тюремні наглядачі не захопили їх зненацька, брати встановлювали чергування. Декілька з них ставали на певній відстані один від одного і пильнували, чи не йде хтось до бараку. Решта групи тим часом вивчала «Вартову башту». Якщо поблизу з’являвся наглядач, брат, який помітив його, повинен був сказати наступному брату «ідуть». Той у свою чергу мав попередити іншого, і так доти, доки група, яка проводила зібрання, не почула б про це. Тоді всі розбігались, а журнал — ховали. Проте часто наглядачі з’являлися несподівано, немов виростали з-під землі.

 Одного разу, коли братів все-таки застали зненацька, Борис Крильцов вирішив врятувати журнал. Він схопив якусь книжку і вибіг з бараків. Наглядачі довго переслідували його, а коли нарешті наздогнали, виявилось, що у нього був один із томів Леніна. Хоча Бориса на 7 днів посадили в штрафізолятор, він був щасливий, що йому вдалося врятувати журнал.

НАСІННЯ ПРАВДИ ПОТРАПЛЯЄ ДО МОСКВИ

Спочатку в Москві була лише невелика група Свідків. Борис Крильцов одним з перших почав завзято проповідувати в столиці держави. Він пригадує: «Я працював виконробом на будівництві. Разом з кількома братами і сестрами ми намагалися проповідувати неформально. Про це довідались працівники КДБ, і в квітні 1957 року вони влаштували обшук у моєму помешканні. Їм вдалося знайти біблійну літературу, після чого мене одразу арештували. Під час допиту слідчий сказав, що Свідки Єгови — найнебезпечніша в країні секта. Він додав: „Якщо ми дозволимо вам діяти вільно, багато радянських громадян приєднається до вас. Тому ми вважаємо, що ви становите серйозну загрозу для нашої держави“.

У відповідь я сказав: „Біблія вчить нас бути законослухняними громадянами. Крім того, вона заохочує шукати найперше Царства і Божої праведності. Тож правдиві християни ніколи не робили жодних спроб захопити владу в будь-якій державі“.

 Слідчий поставив наступне запитання: „Де ти взяв літературу, яку ми знайшли в твоєму домі?“

Я поцікавився: „А що поганого в наших публікаціях? У них пояснюються біблійні пророцтва і ніколи не обговорюються жодні політичні теми“.

— Так,— погодився слідчий,— але їх друкують за кордоном.

Зрештою я опинився у Владимирі в таборі суворого режиму. Хоча мене ретельно обшукали, я все-таки проніс у табір чотири номери „Вартової башти“, переписані на тонкому папері. Очевидно, що Єгова допоміг мені. Коли мене зачинили в камері, я переписав усі чотири номери. Я знав, що тут були ув’язнені й інші Свідки, які протягом семи років не отримували духовної поживи. Я передав їм ці журнали через сестру, що мила в таборі сходи.

Як виявилось згодом, серед братів був інформатор, котрий доніс наглядачам, що в нас з’явилася біблійна література. Вони одразу влаштували обшук і почали забирати всю літературу. В моєму матраці вони знайшли біблійні публікації. Мене відправили на 85 днів у штрафний ізолятор. Проте Єгова, як і раніше, піклувався про нас».

ЛЕКЦІЇ ДОПОМОГЛИ ДЕЯКИМ В’ЯЗНЯМ ПІЗНАТИ ПРАВДУ

Лекції були одним із засобів ідеологічної боротьби зі Свідками Єгови у Радянському Союзі. Віктор Гутшмідт розповідає: «До нашого табору регулярно приїздили лектори, які у своїх виступах пропагували атеїзм. Брати завжди щось запитували, а промовці іноді були неспроможні відповісти навіть на дуже прості запитання. Зал часто заповнювався вщерть, і всі уважно слухали. Люди приходили за власним бажанням, бо їм  було цікаво, що скажуть Свідки Єгови наприкінці лекції.

Одного разу в таборі виступав лектор, який колись був священнослужителем Російської православної церкви. Усі знали, що він, перебуваючи в ув’язненні, зрікся віри і став атеїстом.

Коли лекція закінчилась, один з братів запитав у нього: Ви були атеїстом ще до в’язниці, чи стали ним, коли потрапили туди?

— Подумайте,— відповів лектор,— людина полетіла в космос, але не бачила там ніякого Бога.

Брат знову запитав: Невже будучи священиком, ви теж вважали, що Бог живе десь за 200 кілометрів від поверхні Землі і звідти спостерігає за людьми? Промовець не сказав на це жодного слова. Після таких дискусій багато в’язнів замислювались над тим, що почули, і згодом деякі з них починали вивчати Біблію.

Під час одного з виступів сестра попросила дозволу поставити кілька запитань. Лектор дозволив, сказавши: „Ви, напевно, теж зі Свідків Єгови“.

Тоді сестра запитала: Що ви подумали б про людину, яка стоїть посеред поля одна однісінька й кричить: „Я тебе вб’ю!“?

— Таку людину навряд чи назвеш розумною,— відповів лектор.

Сестра продовжила: Якщо Бога не існує, то навіщо боротися проти  нього? Якщо його немає, то й немає проти кого вести боротьбу.Зал вибухнув сміхом».

ПРОПОВІДНИК ОБОВ’ЯЗКОВО ПРИЙДЕ ЩЕ РАЗ

Лекції, які пропагували радянську ідеологію, читали не тільки в таборах. Публічні читання організовувались здебільшого у великих містах. Але досвідчені лектори приїжджали також у провінційні міста і містечка, особливо в ті, де жило багато Свідків, зокрема у Воркуту, Інту, Ухту та Сиктивкар. Брат Гутшмідт  говорить: «Якось 1957 року в Палаці культури гірників міста Інти зібралось 300 осіб, щоб послухати лектора. Він пояснив, у що вірять Свідки Єгови і як вони проповідують. Він точно описав наш метод проповідування, розповівши, як би ми зробили 15 повторних відвідин. Після цього лектор сказав: „Якщо ви ясно не скажете, що вам це не потрібно, проповідник обов’язково прийде ще раз. Якщо ж ви і другого разу не будете заперечувати, то він прийде втретє“.

За дві години він продемонстрував шість таких відвідин, дослівно передаючи розмову вісника з мешканцем квартири. Зі своїх записів лектор також зачитав усі біблійні цитати, які використовувались під час бесід. Про це мені розповіла в листі моя дружина Поліна, коли я відбував свій термін у таборі. Вона також написала, що брати, які слухали цього промовця, просто не могли повірити своїм вухам. Потім одна газета, надрукувала статтю, котра відображала вороже ставлення до Свідків. Проте в ній детально пояснювалось, що таке Царство. Більш того, цю лекцію транслювали по радіо, завдяки чому тисячі мешканців міста змогли почути, як і про що проповідують Свідки Єгови.

У 1962 році один промовець з Москви читав лекцію про Свідків Єгови. Розповівши про їхню сучасну історію, він сказав: „Кожного місяця для підтримки діяльності Свідків у різних країнах до Брукліна надходять мільйони доларів добровільних пожертв. Але ніхто з їхніх керівників не має навіть власної шафи для одягу. Усі вони їдять разом у їдальні — і президент, і покоївка,— всі вважаються рівними. Звертаючись один одного, вони говорять «брат» чи «сестра», так само як ми — «товариш»“.

На якусь мить у залі запанувала тиша, потім лектор продовжив: „Проте, якою прекрасною не  видавалася б їхня ідеологія, ми не приймемо її, тому що хочемо створити все це самі, без Бога, власними руками“.

Лекція дуже нас підбадьорила, адже ми вперше почули, як з уст представника влади прозвучала правда про Свідків Єгови. Завдяки таким лекціям багато людей мали змогу дізнатись, ким ми є насправді. Однак їм все ще було потрібно самим побачити, як біблійні принципи можуть покращити їхнє життя».

НЕВДАЛА СПРОБА ПІДСЛУХОВУВАННЯ

Протягом багатьох років КДБ широко застосовував різні способи стеження: прослуховування телефонних розмов, перехоплювання листів тощо. Іноді кадебісти таємно встановлювали підслухувальні пристрої в домівках відповідальних братів. Григорій Сивульський під час заборони 25 років служив районним наглядачем. Він пригадує, як одного разу йому вдалося виявити такий пристрій у себе на горищі: «Ми жили в околицях сибірського міста Тулун у двоповерховому будинку. Наша квартира розміщувалася на другому поверсі. Якось, повернувшись додому, я почув звуки свердла, що долинали з горища. Я здогадався, що кадебісти встановлюють там „жучки“, аби прослуховувати наші розмови. А на горищі й під карнизом зберігалася наша література.

Увечері, коли вся наша сім’я зібралася разом, я розповів про мої підозри, і ми домовились поки не говорити вдома про справи збору. Ми голосно увімкнули радіо і залишили його так на весь тиждень. На вихідних ми з одним братом вилізли на горище і знайшли кабель, до якого кріпився мікрофон. Кабель проходив між двома рядами дощок уздовж карнизу і тягнувся в сторону міста до КДБ. Зрозуміло, що все записувалось, але кадебістам вдалося підслухати лише радіопрограми».

 КДБ ЗАСИЛАЄ В ОРГАНІЗАЦІЮ СВОЇХ АГЕНТІВ

Кадебісти зрозуміли, що відкрите переслідування Свідків Єгови не зупинить їхньої заповзятливої діяльності. Тому КДБ почав хитрощами й обманом сіяти у зборах недовіру до відповідальних братів і до організації в цілому. Наприклад, КДБ засилав у збори досвідчених провокаторів.

Кільком агентам вдалось отримати в організації призначення наглядачів. Ці лжебрати робили все можливе, щоб сповільнити проповідницьку діяльність. Вони створювали атмосферу страху та непевності, яка сприяла виникненню недовіри до відповідальних братів. Крім того, агенти ховали від братів біблійну літературу і здавали її в КДБ. За даними одного із звітів, лише двоє агентів, що діяли протягом 1957—1959 років, передали в КДБ понад 500 примірників «Вартової башти» та інших публікацій.

У середині 1950-х років брати почали втрачати довіру до комітету країни. Ходили чутки, що дехто з членів комітету співпрацює з КДБ і зраджує вірних братів, у тому числі тих, хто розмножував літературу. Іван Пашковський згадує: «У квітні 1959 року був сформований новий комітет країни, в який призначили й мене. Ми були сповнені рішучості захищати  правду, попри намагання Диявола порушити єдність серед братів. Почався найважчий період для Свідків Єгови в Радянському Союзі».

Недовіра зростала, і деякі брати припинили відправляти комітету країни звіти зборів. Вісники продовжували проповідувати і регулярно здавали свої звіти, але більшість з них не знала, що ці звіти комітет країни вже не отримував. Станом на 1958 рік зв’язок між комітетом країни і кількома тисячами вісників припинився. В Іркутську, Томську, а згодом і в інших російських містах кількість братів, які відділилися від організації, збільшувалась. У березні 1958 року вони організували свій комітет країни, сподіваючись, що його визнають усі збори.

Керівний орган робив усе можливе, щоб допомогти братам у Радянському Союзі відновити єдність і знову пліч-о-пліч поклонятись Єгові. Альфред Рютіманн жив у Швейцарії і очолював північноєвропейське бюро, яке здійснювало нагляд за діяльністю Свідків Єгови в СРСР. Він вислав 1959 року братам у Радянському Союзі листа, в якому пояснив, що Єгова благословляє тільки тих, хто прагне зберігати єдність і проповідувати добру новину про Царство. Дехто з братів, які відділилися від організації, відгукнувся на цей лист і почав поступово відновлювати свою довіру до комітету країни. Однак пройшло багато років, поки довіра братів відновилася повністю. Увесь цей час комітет країни надсилав через кур’єрів біблійні публікації. Хоча брати, які відділилися, вивчали їх, вони й далі не здавали звітів про служіння.

КДБ продовжував сіяти розбрат серед Свідків. Когось із них кадебісти залишали на волі, а інших садили в тюрми. Тому у вісників складалося враження, що ті Свідки, яких не арештовували, співпрацювали з КДБ. Багато хто почав ставитись до відповідальних братів з надмірною критичністю і підозрою.

 ПОКАЗОВИЙ ПРОЦЕС

В одному повідомленні, надісланому з Іркутська в Москву, говорилося: «[Свідки Єгови в Іркутській області] розгорнули широкомасштабну підпільну діяльність. У другій половині 1959 року працівники КДБ викрили п’ять підпільних друкарень». Ці друкарні діяли в сибірських містах Зима і Тулун, а також у селах Кітой, Октябрський та Заларі. Всіх, хто був залучений до друкування літератури, арештували.

Слідчі хитрістю змусили чотирьох братів, яких затримали першими, дати письмові свідчення про діяльність друкарень. Потім, перекрутивши ці свідчення,  кадебісти опублікували їх у місцевих газетах. Цих чотирьох братів випустили, а вісьмох інших арештували. Суд над ними було сплановано провести у квітні 1960 року в Тулуні. КДБ готував гучний показовий процес. За сценарієм кадебістів звільнені брати мали стати свідками обвинувачення. У зборах пішов поголос, що ті брати почали співпрацювати з КДБ.

Кадебісти ставили собі за мету зруйнувати віру присутніх на суді Свідків Єгови, а також настроїти проти них місцеве населення. Незадовго до суду КДБ організував огляд одного з підвалів, де брати кілька років друкували літературу. Містечком почали ширитися чутки про якусь підпільну «секту». У день процесу до залу суду прийшло понад 300 людей. Тут були кореспонденти газет і телебачення, дехто приїхав навіть з Москви. На суд прибуло і чимало Свідків Єгови.

ЦІЛКОВИТЕ ЗАМІШАННЯ

Несподівано плани кадебістів затріщали по швах. Брати, які дали письмові свідчення, усвідомили свою помилку. Напередодні суду вони твердо вирішили зробити все можливе, щоб прославити Єгову. Під час судового засідання ці брати заявили, що їх було обмануто, а їхні свідчення перекручено. Потім вони сказали: «Ми готові сісти на лаву підсудних поряд з нашими братами». Це спричинило цілковите замішання в суді.

Більше того, під час перехресного допиту братам вдавалося відповідати так, щоб не видавати інших. Наприклад, коли суддя запитав Григорія Тимчука, хто влаштував друкарню в його домі, він відповів: «Я». На запитання, хто друкував літературу, він  також відповів: «Я». На запитання, хто розповсюджував її, він знову відповів: «Я». Коли ж спитали, хто купував і доставляв папір, Григорій ще раз сказав: «Я». Тоді прокурор запитав: «То хто ж ви? Ви що, і директор, і постачальник, і працівник одночасно?»

«ЦЕЙ ЛИСТ ТАК ЗІГРІВ НАШІ СЕРЦЯ!»

Коли виявилося, що у прокурора більше немає свідків, він звинуватив братів у змові з іноземцями. На доказ цього він представив лист від Натана Норра з бруклінського Бетелю. Брат Михайло Савицький, який був присутній на суді, розповів: «Прокурор почав голосно читати перехоплений кадебістами лист брата Норра до братів у Радянському Союзі. Для всіх присутніх у залі Свідків це був подарунок від Єгови. Цей лист так зігрів наші серця! Ми почули мудру пораду з Біблії і слова, які спонукували нас з любов’ю служити братам і залишатися вірними попри випробування. Крім того, прозвучав заклик до Свідків Єгови у всьому довіряти Богу, просити в нього мудрості та керівництва і тісно співпрацювати з братами, які беруть провід у зборі. Прокурор прочитав листа від початку до самого кінця. Ми дуже уважно слухали. Складалося враження, що ми на конгресі!» Братів засудили до різних термінів ув’язнення, але присутні Свідки й далі були настроєні служити Єгові.

ЄДНІСТЬ У ПОКЛОНІННІ ВІДНОВЛЕНО

Кадебістам здавалося, що вони вже призупинили діяльність Свідків Єгови в Радянському Союзі. І ось вони вирішили завдати останнього удару. У 1960 році понад 450 братів, у тому числі відповідальних, несподівано опинилися в одному таборі в Мордовії. Причому серед них були як ті, хто відокремився від організації,  так і ті, хто в ній залишився. Кадебісти сподівалися, що така ситуація спричинить остаточний розкол в організації. У табірній газеті було надруковано провокаційну статтю, в якій пояснювалося, хто з ким мав «воювати». Однак ув’язнення в одному таборі принесло добрі результати — брати змогли відновити єдність.

Йов Андронік пригадує: «Відповідальні брати закликали до єдності кожного Свідка, не оминаючи тих, хто відокремився. Вони приділили особливу увагу статті „Єдність Людей Доброї Волі Обіцяна“ з „Вартової башти“ в російському виданні за 1 вересня 1961 року (в українському — за 1 травня 1961 року). У статті наводилися принципи і приклади, що показували, як Єгова керував своїм народом у давні часи.  Говорилося, чому всім у християнському зборі слід жити в мирі та єдності. Після вивчення цієї статті багато хто зрозумів, наскільки важлива єдність у Божій організації, і зробив відповідні зміни».

ДУХОВНА ПОЖИВА ОБ’ЄДНАЛА БРАТІВ

Стаття з «Вартової башти» допомогла об’єднатись і тим Свідкам, що були на свободі. Призначені брати зібралися разом і, помолившись, прочитали її. У статті розповідалося про останню перед смертю промову брата Рутерфорда, яку він виголосив на конгресі в серпні 1941 року. Закликаючи братів триматися організації Єгови і не йти за жодним людським лідером, брат Рутерфорд сказав: «„Всякого разу, коли щось постане й почне рости, вони зараз кажуть, що якийсь чоловік має багато послідовників. Якщо ви тут вірите, що я є тільки один із слуг Господніх, і що ми працюємо [пліч-о-пліч], служачи Богові й Христові, тоді скажіть: «Так!»“ Присутні голосно відповіли: „Так!“».

Ось що пригадує Михайло Савицький: «Тоді єдність була особливо потрібною Свідкам у Радянському Союзі. Ми дуже дякували Єгові за те, що він з любов’ю і терпінням дбав про нашу духовність. Один брат, який відділився від організації, якось почув про цю статтю.  Він одразу ж попросив у мене журнал: „Дай його мені, ми прочитаємо це у Братську та в інших місцях“. Я сказав, що в нас тільки один примірник. Але брат запевнив мене, що поверне його через тиждень. Він і справді повернув журнал, а разом з ним передав звіти про служіння від багатьох зборів за великий період часу. В об’єднану сім’ю служителів Єгови повернулися сотні братів і сестер».

Іван Пашковський, який понад тридцять років служив членом комітету країни, розповів: «Через одного брата, який приїхав з-за кордону, ми попросили брата Норра заохотити всіх Свідків у нашій країні об’єднатись і дотримуватися теократичного порядку. Брат Норр погодився, і в 1962 році ми отримали 25 примірників його листа двома мовами — англійською і російською. Цей лист надзвичайно сильно вплинув на братів».

ВІВЦІ ЧУЮТЬ ГОЛОС СВОГО ПАСТИРЯ

Комітет країни докладав чималих зусиль, щоб об’єднати братів. Це давалося нелегко. І все ж на початок літа 1962 року до організації знову приєдналась ціла теократична область. Було створено спеціальний комітет, в який призначили духовно зрілих братів. Єгова благословив їхню діяльність, давши «мудрість, що згори» (Як. 3:17). Ось що розповів Олексій Габуряк (районний наглядач у 1986—1995 роках): «У 1965 році в Усольє-Сибірському ми зустрілися з комітетом країни. Комітет доручив нам розшукати й повернути в збір усіх братів і сестер, контакт з якими було втрачено через поділення в організації або через те, що вони потрапили у висилку чи ув’язнення. Нам дали кілька адрес, з яких ми могли почати. До моєї  території входили Томська та Кемеровська області, міста Новокузнецьк і Новосибірськ. Території призначили й іншим братам. Ми мали організовувати збори і групи, а також призначати братів і навчати їх виконувати обов’язки в зборі. Крім того, треба було розробити маршрут доставки літератури та налагодити проведення зібрань в умовах заборони. Невдовзі ми вже відвідали 84 братів і сестер, які втратили зв’язок з організацією. Ми дуже раділи тому, що „вівці“ Єгови знову почули голос доброго пастиря і почали служити йому разом з його народом (Ів. 10:16)».

Невдовзі чимало братів та сестер відновили довіру до комітету країни і почали здавати звіти про служіння. Станом на 1971 рік до організації Єгови повернулось понад 4500 вісників. Попри заборону Свідки продовжували проповідувати, і до зборів приходили нові люди.

ДОРОГОЦІННІ ПЛІВКИ

У Радянському Союзі розмноження нашої літератури було надзвичайно важкою працею. Мужні брати виконували її з особливою обачністю. А як же література потрапляла до них?

В основному на мікрофільмах. Брати в сусідніх країнах фотографували наші журнали, книжки та брошури, надруковані переважно російською, українською та кількома іншими мовами. Вони копіювали сторінку за сторінкою, використовуючи рулонні мікрофільми завдовжки приблизно 30 метрів. Кожну публікацію фотографували багато разів, щоб виготовити якнайбільше мікрофільмів для розповсюдження. За роки кропіткої праці було використано кілометри фотоплівки. Готовий мікрофільм різали на  20-сантиметрові стрічки, які кур’єри могли легко сховати і непомітно провезти в Радянський Союз.

ПІДПІЛЬНІ ДРУКАРНІ В СИБІРУ

Розмножувати біблійну літературу було дуже нелегко, але Єгова благословляв цю роботу. Тільки в період між 1949 і 1950 роками брати виготовили і передали у збори 47 165 примірників різних публікацій. Крім того, за даними комітету країни, протягом того ж періоду попри сильні переслідування в СРСР було проведено 31 488 зібрань.

Потреба в літературі постійно зростала, тому виникла необхідність у нових друкарнях. Ось що розповів Стах Савицький: «У 1955 році ми облаштували в нашому домі друкарню. Мій батько не був Свідком Єгови, і тому нам була потрібна його згода. Приблизно два місяці ми копали під верандою яму 2 метри завширшки і 4 метри завдовжки. За цей час ми вийняли не менше 30 кубічних метрів землі. Ми виносили її і непомітно ховали. Викопавши яму десь півтора метри завглибшки, ми наштовхнулися на вічну мерзлоту. Поки всі були на роботі, мама розморожувала ґрунт — розпалювала маленьке багаття, намагаючись не привертати уваги сусідів. Потім, щоб зробити підлогу і стелю, ми обклали яму дошками. Сюди одразу ж поселилася подружня пара. Вони тут і жили, і працювали. Мама готувала їм їсти, прала одяг і взагалі дбала про них. Цю друкарню використовували до 1959 року.

У 1957 році брат, який відповідав за розмноження літератури, запитав мене: „Ти не міг би працювати в друкарні? Нам потрібно не менше 200 журналів на місяць“. Спочатку я виготовляв 200, потім — 500. Однак літератури і далі не вистачало. Друкувати  доводилося вночі, тому що вдень усі висланці працювали під наглядом на безперервному виробництві і мали тільки один вихідний.

Прийшовши з роботи, я спускався в друкарню. Я майже не спав, тому що, почавши друк, треба було довести його до кінця. Фарба висихала, тож роботу не можна було переривати. Іноді мені доводилось друкувати 500 сторінок і перевіряти їх, роблячи голкою невеличкі поправки, щоб текст легше читався. У друкарню потрапляло мало повітря, тому свіжонадруковані аркуші дуже довго сохли.

Готові журнали я відвозив уночі за 20 кілометрів від дому, в місто Тулун. Не знаю, куди саме вони потім потрапляли, але мені відомо, що їх читали Свідки у Красноярську, Братську, Усольє-Сибірському та інших містах і селах.

У 1959 році наші наглядачі попросили мене допомогти побудувати нову друкарню поблизу залізниці в Тулуні. Я взявся за знайому роботу — вибирав землю, проводив світло — все це я вже робив у першій друкарні. Єгова давав нам мудрість. Потім одна сім’я працювала там приблизно рік. Але кадебісти знайшли цю друкарню. У місцевій газеті написали, що освітлення було зроблено таким чином, що навіть досвідченим електрикам довелось немало потрудитись, аби зрозуміти його систему.

Про мою роботу в друкарні знала тільки моя сім’я і ще кілька братів. Брати і сестри ніколи не бачили мене по вечорах, тому побоювалися, що я духовно ослаб. Вони приходили до нас, щоб мене підбадьорити, але ніколи не заставали вдома. Такі були часи: за всіма стежили і про друкарню нічого не можна було розповідати».

 ДРУКУВАННЯ ЛІТЕРАТУРИ В МОСКВІ

Для органів влади не було секретом те, що Свідки дуже потребували Біблій та біблійної літератури. Неодноразові прохання Керівного органу дозволити друкувати або ввозити біблійну літературу були відхилені чи проігноровані. Оскільки наших публікацій бракувало, брати постійно шукали можливостей розмножувати літературу в різних регіонах країни, у тому числі і в Москві.

Степана Левицького засудили 1957 року до десяти років ув’язнення тільки за те, що у нього вдома знайшли один номер «Вартової башти», захований під скатертиною на столі. Степан розповів: «Я відбув три з половиною роки ув’язнення, після чого Верховний суд скасував мій вирок. Перед звільненням брати порадили мені переїхати кудись поближче до Москви, щоб там проповідувати і допомагати вісникам. Я знайшов помешкання в двох годинах їзди від Москви і почав проповідувати в різних районах столиці. Єгова благословив мої зусилля, і через кілька років тут уже діяла група братів та сестер. У 1970 році мене призначили служити в районі, до якого входили Москва, Ленінград (тепер Санкт-Петербург), Горький (тепер Нижній Новгород), Орел і Тула. Мені доручили забезпечувати збори літературою.

Я був упевнений, що Єгова хоче, аби брати в Москві та в інших регіонах Росії мали достатньо біблійної літератури. У молитві до Єгови я розповів про свою готовність зробити для цього якнайбільше. Невдовзі я познайомився з фахівцем друкарської справи, який мав зв’язки у кількох московських друкарнях. Я між іншим запитав у нього, чи не можна було б десь у Москві надрукувати невеликим тиражем книжку.

 — Що за книжка? — спитав цей чоловік.

— „Від раю втраченого до раю відновленого“,— відповів я, помітно хвилюючись.

Близький друг того чоловіка працював на одному поліграфічному підприємстві. Він був комуністом, секретарем парторганізації. Ми домовились, що за певну суму він надрукує невелику партію книжок. Я радів, що брати отримають цей посібник для вивчення Біблії.

І я, і чоловік з друкарні дуже ризикували. Друкували переважно вночі. Щойно чергова партія книжок виходила з друку, її треба було непомітно забрати. Завдяки благословенню Єгови з цієї  друкарні вийшло багато біблійної літератури, наприклад, книжки „Правда визволить вас“, „Правда, яка веде до вічного життя“ і навіть пісенник. Це була справді своєчасна пожива (Матв. 24:45). Ми користувалися послугами друкарні дев’ять років.

Але якось в друкарський цех несподівано зайшла начальниця. У друку була одна з наших публікацій. Друкар швидко запустив верстат на виготовлення журналу про здоров’я. Проте, поспішаючи, він випадково додав до цього журналу шість сторінок з нашої публікації, а начальниця одразу взяла свіжий примірник до себе в кабінет. Вона надзвичайно здивувалася, побачивши в журналі сторонній матеріал. Викликавши до себе друкаря, начальниця вимагала пояснень. Після цього справа перейшла до рук КДБ. Чоловікові пригрозили довгорічним ув’язненням, і він розповів усе, що знав. Кадебісти дуже швидко вийшли на мене, оскільки, за їхніми відомостями, я був єдиним Свідком Єгови в Москві. Мене засудили до п’яти з половиною років ув’язнення». Друкар отримав три роки.

«НЕХАЙ ПРИЙДЕ АРМАГЕДДОН!»

Чимало Свідків провели довгі роки у в’язничних камерах. Наприклад, Григорія Гатілова ув’язнили на 15 років. Ось уривок з його спогадів: «Остання тюрма, в якій я сидів, називалася дуже романтично — „Білий лебідь“. Її розташували у мальовничому районі Кавказу — на вершині однієї з п’яти гір, а внизу між горами лежало курортне місто П’ятигорськ. У цій в’язниці я цілий рік розповідав різним людям про правду. Моя камера стала, так би мовити, чудовою територією для проповідування, і мені навіть не треба  було нікуди виходити. Нових ув’язнених садили до мене в камеру на кілька днів і потім забирали. Я ж завжди залишався, за винятком тих разів, коли мене переводили в іншу камеру. Я намагався ґрунтовно свідчити про Царство Єгови кожному. Багато хто запитував про Армагеддон. Деяких в’язнів дивувало, що я так довго сиджу в ув’язненні за віру. „Чому ти не відмовишся від своєї віри і не вернешся додому?“,— запитували мене співкамерники і деколи навіть охоронці. Я був дуже радий, коли хтось щиро цікавився правдою. Якось я побачив, що на стіні однієї з камер хтось вишкрябав: „Нехай прийде Армагеддон!“ Хоча саме по собі життя у в’язниці було мало приємне, я радів, що міг розповідати про правду».

«ЧИ Є ТУТ ЙОНАДАВИ?»

У табори потрапляло багато активних у служінні християнських сестер (Пс. 68:12). Зінаїда Козирєва пам’ятає, як сестри виявляли любов одна до одної і до інших ув’язнених, що не були Свідками. Зінаїда розповіла: «У 1959 році, тобто менше, ніж через рік після мого хрещення, мене, Віру Михайлову та Людмилу Євстаф’єву забрали в табір у Кемерово, що в Сибіру. У цьому таборі тримали 550 в’язнів. Біля входу нас зустріло кілька жінок.

 — Чи є тут Йонадави? — запитали вони.

Так ми зрозуміли, що це наші сестри. Вони швиденько нагодували нас і почали розпитувати. Вони випромінювали таке сердечне тепло і любов, яких я не відчувала навіть у сім’ї. Ми вперше потрапили в ув’язнення, і сестри стали для нас надійною опорою (Матв. 28:20). Невдовзі ми зрозуміли, що тут добре налагоджена програма духовної освіти.

Ми жили, як одна сім’я. Особливо ми любили літо, коли приходила пора збирати сіно. Начальство не боялося, що ми втечемо чи будемо порушувати табірні правила. Всього-на-всього один солдат охороняв 20—25 сестер. Хоча, по правді кажучи, це ми охороняли його. Ми будили його, коли хтось наближався до нас, адже інакше він не уникнув би покарання за сон на посту. Завдяки тому, що солдат спав, ми під час перепочинку могли обговорювати різні духовні теми. Це влаштовувало і нас, і солдата.

Наприкінці 1959 року мене і деяких сестер відіслали до колонії суворого режиму. Нас посадили у холодну камеру, в якій вікна були без шибок, а спати доводилось на дошках. Наглядачі наказали нам сортувати овочі. Вони спостерігали за нами і невдовзі переконалися, що ми, на відміну від інших в’язнів, не крадемо. Потім нам вставили у вікна шибки і дали трохи сіна, щоб ми не спали на голих дошках. Тут ми були цілий рік, а після цього всіх сестер перевели у колонію загального режиму в Іркутську.

У цій колонії тримали приблизно 120 сестер. Ми відбули тут рік і три місяці. Перша зима видалася страшенно холодною і сніжною. Доводилось тяжко працювати на лісозаготівлі. Нас часто обшукували,  щоб знайти літературу. Здавалося, що лише обшуком охоронці й могли себе зайняти. А ми освоїли мистецтво ховати літературу і часом ховали її аж надто добре. Одного разу ми з Вірою настільки старанно заховали папірці з денним текстом, що самі не могли знайти їх у своїх ватяниках. Але їх знайшли охоронці. Тому нас з Вірою відправили на п’ять днів у штрафний ізолятор. На вулиці стояв сорокаградусний мороз, і стіни камери були вкриті інеєм.

На вузьких бетонних виступах у стінах камери можна було тільки сидіти. Сильно змерзнувши, ми сідали спина до спини, впиралися ногами в стіни, і так засинали. Тривожно прокидаючись час від часу, ми починали стрибати, адже боялися замерзнути на смерть. Нам видавали склянку гарячої води і 300 грамів хліба на цілий день. Однак ми все одно були щасливі, тому що отримували від Єгови „силу, яка перевершує людську“ (2 Кор. 4:7). Коли нам дозволили повернутись у бараки, сестри зустріли нас по-особливому. Вони заздалегідь приготували гарячу їжу і нагріли води, щоб ми могли помитися».

«ВМІЄ ПРИСТОСОВУВАТИСЯ ДО ОБСТАВИН»

Зінаїда продовжує: «У колонії було важко проповідувати, тому що нечисленні в’язні вже знали Свідків. До цієї ситуації підходив принцип з 1 Петра 3:1. Ми вирішили проповідувати без слів. У наших бараках ми завжди підтримували порядок і чистоту, були привітними і всіма силами дбали одна про одну (Ів. 13:34, 35). У нас склалися добрі стосунки з тими, хто не був Свідком. Ми намагалися застосовувати все, чого навчилися з Божого Слова і уважно ставитись до інших. Ми старалися так чи інакше їм  допомагати. Наприклад, одна сестра радо надавала допомогу ув’язненим, коли в них виникала потреба щось порахувати. Багато хто бачив, що Свідки Єгови дуже відрізняються від решти віруючих.

У 1962 році нас перевели з іркутського табору в мордовський. Тут ми теж ходили в охайному одязі і дотримувались особистої гігієни. Наша постіль завжди була чистою і гарно заправленою. У наших бараках жило приблизно 50 жінок, переважно наші сестри. Прибирали тільки сестри, тому що іншим жінкам не хотілося цим займатись. Ми постійно мили підлогу та вичищали її піском, і табірне начальство видавало нам усе необхідне для прибирання. Ані черниці, ані інтелігентки, які сиділи разом з нами, не бажали прибирати, тож у підтримці чистоти ми могли покладатися тільки на себе. Коли котрусь із сестер випускали на волю, в її характеристиці зазначалося, що вона „вміє пристосовуватися до обставин і уживатися з людьми“».

ПІД ПРИКРИТТЯМ ВИСОКИХ КВІТІВ

«Якось,— розповідає Зінаїда,— кілька сестер написали додому, щоб їм прислали насіння квітів з великими головками. Ми сказали адміністрації табору, що хочемо посадити гарні квіти і запитали, чи не можна привезти родючого чорнозему. Як не дивно, начальство дало дозвіл. Ми насадили біля бараків квітник і зробили в ньому довгі стежки. Незабаром у таборі пишно розцвіли троянди, турецькі гвоздики та інші гарні, а головне, високі квіти. У центрі квітника густо цвіли різнокольорові стокротки і розкішні жоржини. Сховавшись за квітами, ми вивчали Біблію, а в розлогі трояндові кущі клали літературу.

 Зібрання ми проводили під час прогулянок. Ми ходили групами по п’ять сестер. Кожна заздалегідь вчила напам’ять один абзац з якоїсь біблійної публікації. Після початкової молитви ми по черзі розповідали вивчені абзаци й обговорювали їх. Завершивши зібрання молитвою, ми продовжували гуляти. Наші «Вартові башти» були зроблені у вигляді крихітних книжок [одну з них можна побачити на 161-й сторінці]. Ми кожного дня щось вивчали. Завжди обговорювали денний текст і, готуючись до зібрань, які ми проводили тричі на тиждень, вчили напам’ять абзаци з біблійних публікацій. Але це ще не все.  Ми вивчали напам’ять цілі розділи з Біблії і переказували їх одна одній для підбадьорення. Завдяки цьому ми не так сильно боялися, що в нас заберуть літературу.

Табірна адміністрація багато разів намагалася дізнатись через інших в’язнів, як ми організували свою діяльність у таборі. Але більшість в’язнів ставилася до нас прихильно. В одному бараці з нами жила письменниця Ольга Івінська, подруга відомого поета і прозаїка, нобелівського лауреата Бориса Пастернака. Вона симпатизувала нам і захоплювалась тим, наскільки добре в нас усе організовано. Єгова давав нам мудрість, якої ми особливо потребували для того, щоб мати біблійну літературу (Як. 3:17)».

«ДОСИТЬ ВЖЕ!»

«Література потрапляла до нас різними способами,— продовжує Зінаїда.— Часто було очевидно, що Єгова сам дбає про духовну їжу для нас. Адже він і обіцяв: „Я нізащо тебе не залишу й ніколи тебе не покину“ (Євр. 13:5). Іноді він просто засліплював очі охоронцям. Якось узимку, коли наша бригада зайшла в табірні ворота, охоронці, як завжди, обшукували нас, і ми мали зняти з себе весь одяг. Я йшла остання. Під двома парами штанів у мене була схована свіжа література.

Було холодно, і я одяглась, як капуста. Спочатку наглядачка обшукала мій ватяник, потім тілогрійку. Я вирішила затягнути всю цю процедуру, сподіваючись, що їй набридне обшукувати мене. Повільно я стягнула з себе один светр, потім другий. Поки вона ретельно їх промацувала, я неквапом зняла кілька шарфів, потім безрукавку, одну сорочку, потім другу.  Залишилися дві пари штанів і валянки. Я повільно стягнула один валянок, тоді другий і якнайповільніше почала знімати верхню пару штанів. У голові промайнула думка: „Що ж тепер робити? Якщо вона скаже зняти другу пару, треба буде вибігти до сестер і кинути їм літературу“. Коли я зняла першу пару штанів, жінка роздратовано вигукнула: „Досить вже! Іди геть!“ Я швидко вбралась і побігла в табір.

Як ми отримували літературу? Брати клали її в умовленому місці, і ми по черзі забирали її в табір. Потім ховали, час від часу міняючи місце схованки. До того ж ми постійно переписували публікації, а копії ховали. Переписуванням ми займалися під  ковдрою, залишаючи вузеньку щілину, щоб через неї в ліжко потрапляло світло ліхтаря з вулиці. Ми завжди були дуже зайняті і не марнували ані хвилини. Навіть в їдальню кожна з нас несла папірчик з біблійним віршем».

«ПРИЙШОВ ВАШ ЧАС»

У 1965 році радянський уряд несподівано видав спеціальний наказ, яким звільнив усіх Свідків Єгови, висланих в Сибір у 1949—1951 роках. Однак більшості братів і сестер заборонили повертатись у рідні місця. Тому ті, хто не хотів залишатися в Сибіру, вирішили переїхати у місцевості, де була потреба в проповідниках.

Магдалина Бєлошицька пригадує: «Ми жили у висилці в Сибіру майже 15 років. Узимку мороз сягав 60 градусів, а влітку з’являлися хмари ґедзів і комарів, вони лізли скрізь, виїдали очі. Ми вижили тільки завдяки Єгові. І як же чудово, що ми посіяли зерна правди на холодних просторах Сибіру! Кожного місяця протягом усіх 15 років ми письмово засвідчували, що не будемо втікати з місця спецпоселення. Іноді комендант  залишався в нас на ніч. Тоді він був особливо ввічливий з нами, розпитував про Біблію і про те, як жити згідно з її вченнями. Він цікавився, чому ми вибрали цей життєвий шлях, хоча й знали, що нас будуть переслідувати. Одного разу ми запитали в нього, чи є надія на те, що нас звільнять. Він розкрив долоню і спитав нас: „А є надія на те, що тут виросте волосся?“

— Ні.

— Ось такі у вас шанси,— промовив він, а потім, задумавшись, додав: — Хіба що ваш Бог щось придумає і зробить для вас якесь чудо.

Якось влітку (це був 1965 рік) я йшла на вокзал відправляти листа. Здалека побачивши мене, комендант закричав: Магдалино, ти куди зібралася без дозволу?

— Я поки що нікуди не збираюсь, я листа відправляю. Він підійшов до мене і сказав: Вас сьогодні звільнять. Прийшов ваш час. Тоді він подивився на мене промовисто, наче кажучи: „Вас звільнив Бог“. Я просто не могла в це повірити!

Нам дозволили їхати в будь-яку місцевість Радянського Союзу, крім колишнього місця проживання. Ми ніби чули голос Єгови: „Роз’їжджайтесь і проповідуйте. Цього вимагає час, чекати не можна, роз’їжджайтесь“. Якби нам дозволили повернутися додому, можливо, багато хто захотів би оселитися в рідних місцях. А так усі переїхали деінде. Наша сім’я оселилася на Кавказі».

Тисячі Свідків Єгови розселилися по всьому СРСР.  Цього ж року проводилось засідання Ради у справах релігійних культів. Один з присутніх обурено запитав: «Скажіть, як ця секта єговістів опинилася в нашому новому місті, яке тільки недавно побудували молоді ентузіасти? Нове, незіпсуте місто, і раптом ця єговістська секта!» Влада просто не знала, що робити зі Свідками. Ніхто не міг завадити виконанню Божої обітниці наповнити землю знанням про Єгову (Ісаї 11:9).

«ВИ МАЄТЕ „СВЯТУ ВОДУ“»

За проповідування Свідків відправляли у виправні табори. Микола Калібаба, який провів багато років у таких таборах, розповідає: «Нас, чотирьох братів, відправили у табір в селі Віхорєвка, що в Іркутській області. У цьому таборі вже тримали 70 братів. Питної води тут не було, бо єдина водопровідна труба з’єднувалася з каналізацією. Їжа теж нікуди не годилась, але Єгова допоміг нам. У цьому таборі ніхто, крім Свідків, не хотів працювати. Ми були добрими працівниками. Адміністрація швидко це зрозуміла, і нас стали посилати на роботу в інші табори. Звідти ми поверталися з відрами питної води. В’язні казали до нас: „Ми чули, що ви маєте «святу воду». Дайте хоч склянку“. Звичайно, ми ділилися.

Серед в’язнів траплялися люди щирого серця. Декотрі з них раніше промишляли крадіжками, чинили інші злочини. Однак вони пізнали правду і стали Свідками Єгови. Інші ж, здавалося, ставились вороже до правди і до нас. Але якось у наш табір приїхав промовець з лекцією, спрямованою проти Свідків Єгови. Тоді ці в’язні захищали нас і казали, що лектор зводить наклепи на Свідків».

 «МИ БУДЕМО ПРИХОДИТИ ГРУПАМИ»

Брати просили в Єгови мудрості, щоб знайти способи використати свої обставини для проповідування. Микола Калібаба продовжує розповідь: «Ми дізналися, що невдовзі нас переведуть у мордовський табір, ближче до Москви. Перед нашою відправкою сталася несподіванка. Декілька офіцерів і охоронців, які багато років мали справу зі Свідками Єгови в таборі, сказали нам: „Ми хочемо, щоб ви заспівали для нас своїх пісень і розповіли, у що вірите. Ми будемо приходити групами по 10—20 або більше чоловік“.

Розуміючи, що це небезпечно, вони запропонували поставити вартових біля місця нашої зустрічі. Але ми сказали, що в нас у цій справі більше досвіду,  тому ми теж поставимо своїх вартових. Їхні вартові діяли так само, як наші: солдати стояли на деякій відстані один від одного на відтинку між приміщенням для вартових і місцем зустрічі. Тільки уявіть собі! Декілька Свідків співає для групи офіцерів і охоронців. Потім брат виголошує коротку промову на біблійну тему. Все, як у Залі Царства Свідків Єгови! Так відбулося кілька зустрічей. Ми бачили, що Єгова дбав не тільки про нас, але й про цих щирих людей.

У мордовський табір, де було чимало Свідків, ми везли багато журналів. Брати дали мені валізу з подвійними стінками для літератури, і ми зробили все, щоб вона не привертала уваги охоронців. Після прибуття нас дуже ретельно обшукували. Один охоронець взяв мою валізу і вигукнув: „Яка важка! Напевно, скарби“. І чомусь відклав її вбік разом зі ще деякими речами та продовжив обшукувати в’язнів. Після обшуку інший охоронець сказав: „Беріть речі і йдіть!“ У мою валізу так ніхто і не заглядав, тож я приніс у барак цілий стос свіжої літератури.

А ще я не раз проносив переписані від руки буклети в черевиках. У мене великий розмір ноги, тому в моє взуття можна було вмістити багато аркушів. Я клав їх під устілку, а черевики щедро мастив солідолом. Він жирний, запах має жахливий, тому охоронці навіть не думали обшукувати мої черевики».

«ОХОРНЦІ СТЕЖИЛИ ЗА НАМИ, А Я ЗА НИМИ»

Микола продовжує: «У мордовському таборі брати доручили мені відповідати за переписування біблійної літератури. В мої обов’язки входило слідкувати за охоронцями і попереджати братів, які займалися переписуванням, щоб вони мали час усе сховати.  Охоронці стежили за нами, а я стежив за ними. Деякі з них дуже хотіли піймати нас і часто з’являлися зненацька. За такими охоронцями слідкувати було найважче. Інші охоронці заходили раз на день. Ці були більш терпимі і не завдавали нам багато клопоту.

Оригінали літератури, яку ми переписували, зберігались у надійних місцях. Кілька оригіналів лежало в кабінеті начальника табору, в пічці. Брати, які прибирали в цьому кабінеті, облаштували в пічці схованку, там ми тримали дорогоцінні оригінали багатьох випусків „Вартової башти“. Тому охоронці могли скільки завгодно обшукувати нас, оригінали були надійно сховані в кабінеті начальника».

Брати досягли великої майстерності у переховуванні літератури. Найулюбленішим місцем сховку було підвіконня. Вони навчилися ховати літературу навіть у тюбиках зубної пасти. Де зберігаються оригінали, знали тільки двоє-троє братів. Якщо виникала потреба зробити копію, хтось із них брав оригінал, а потім повертав його на місце. Так оригінали завжди залишались у безпеці. Більшість братів вважала за честь переписувати публікації, хоча їх могли посадити на 15 днів у штрафний ізолятор. Ось що сказав Віктор Гутшмідт: «З десяти років таборів приблизно три я провів в ізоляторі».

«ПАВУТИНКА»

Брати зауважили, що табірне начальство розробило спеціальну методику обшуку Свідків для вилучення біблійної літератури. Деякі офіцери вирізнялись особливою старанністю. Ось, що пригадує Іван Климко: «Це було в мордовському таборі № 19. Солдати  з собаками вивели братів з території табору і зробили ретельний обшук. Кожного Свідка роздягнули аж до онуч. Але переписані від руки сторінки брати приклеїли до своїх ступнів, і цього ніхто не помітив. Крім того, брати зробили крихітні книжки, які можна було сховати між пальцями. Тому, коли охоронці наказали всім підняти руки вгору, книжечкам ніщо не загрожувало. Завдяки цьому братам вдалося врятувати дещо з літератури».

Були й інші способи зберігати духовну поживу. Олексій Непочатов розповів: «Деякі брати навчилися писати „павутинкою“. Перо заточували, щоб воно було якнайгостріше, і в кожну лінійку зошита вписували по три-чотири рядки. У сірникову коробку вміщалося п’ять, а то й шість переписаних таким чином „Вартових башт“. Щоб писати „павутинкою“, потрібно було мати дуже добрий зір і здатність подовгу виконувати копітку працю. За переписування літератури бралися після того, як вимикали світло і всі лягали спати. Брати писали під ковдрою, а єдиним джерелом світла була тьмяна лампочка при вході в барак. Через кілька місяців такої роботи у переписувачів сильно падав зір. Іноді якийсь охоронець помічав, що хтось  пише під ковдрою. Але якщо охоронець непогано ставився до нас, то тільки казав: „Все пишеш, пишеш, коли спати будеш?“».

Брат Климко розповів: «Одного разу в нас забрали багато літератури і навіть Біблію. Усе це ми ховали в протезі ноги одного брата. Охоронці змусили його зняти протез і з силою вдарили по ньому. Вони сфотографували розкидані сторінки й опублікували знімки в табірній газеті. Але це мало свою позитивну сторону, адже знову багато людей побачило, що Свідки Єгови займаються тільки релігійною діяльністю. Після цього випадку начальник табору злорадіючи сказав братам: „Настав для вас Армагеддон!“ Однак наступного дня хтось доніс йому, що Свідки Єгови, як і раніше збираються, співають і читають».

РОЗМОВА З ГЕНЕРАЛЬНИМ ПРОКУРОРОМ

Наприкінці 1961 року генеральний прокурор Російської Федеративної Республіки приїхав у мордовський табір з перевіркою. Пройшовши територією табору, він зайшов у бараки, в яких жили Свідки Єгови. Прокурор дозволив братам звернутися до нього з запитаннями. Віктор Гутшмідт ділиться спогадами: «Я спитав прокурора: „Чи думаєте ви, що Свідки Єгови становлять небезпеку для радянського суспільства?“ — „Ні, я так не думаю“.

Пізніше він проговорився, що „тільки 1959 року Іркутська область отримала п’ять мільйонів рублів, щоб розібратися з Свідками Єгови“.

Прокурор мав на увазі, що влада витратила п’ять мільйонів рублів з державного фонду карально-виправних установ для того, щоб з’ясувати, хто такі  Свідки Єгови. Це були величезні гроші. У той час за п’ять тисяч можна було купити добру машину або гарний будинок. Отже, уряд, безперечно, знав, що Свідки Єгови не становили небезпеки.

Потім прокурор додав: „Якби ми тільки сказали радянським людям, що вони можуть зробити з вами все, що завгодно, від вас і мокрого місця не залишилося б“. Це мало означати, що громадськість ставиться до Свідків ворожо. Це також показувало, що мільйони людей перебувають під впливом атеїстичної і політичної пропаганди.

Ми відповіли прокурору:

— Ви побачите, як все є насправді, коли Свідки  будуть проводити конгреси від Москви до Владивостока.

— Можливо, півмільйона і долучиться до вас, але решта буде по нашій стороні,— сказав прокурор.

На цьому наша розмова закінчилась. Але прокурор трохи помилився. Сьогодні на території колишнього Радянського Союзу зібрання Свідків Єгови відвідує понад 700 тисяч людей. Замість пропаганди вони слухають чисті слова біблійної правди».

«ВИ ВЛАШТУВАЛИ ДЛЯ СВІДКІВ КУРОРТ»

Віктор продовжує розповідь: «Адміністрація табору показала генеральному прокурору квіти і дерева, які насадили Свідки, показала, що в бараках у Свідків стоять коробки з передачами, і ніхто їх не розкрадає. Прокурор розглядав усе з неприхованим подивом. Але, як ми дізналися пізніше, він наказав адміністрації табору знищити всі клумби і дерева. Прокурор сказав начальнику табору: „Ви влаштували для Свідків курорт, а не виправний табір“. Він заборонив нам отримувати передачі і закрив кіоск, в якому Свідкам дозволялося купувати їжу.

Однак, на радість братам, табірна адміністрація не впровадила усіх цих змін. Наприклад, сестрам і далі дозволяли вирощувати квіти. Восени вони робили великі букети і дарували працівникам табору та їхнім дітям. Особливо приємно було бачити, як діти підходили до сторожки біля воріт, забирали квіти і, радісні, бігли до школи. Вони любили Свідків.

Одного дня на початку 1964 року охоронець, брат якого працював у КДБ, сказав нам, що уряд готує проти Свідків велику кампанію. Але наприкінці того ж року Микиту Хрущова несподівано зняли  з поста голови держави, і нова хвиля переслідувань так і не почалася».

ПІСНІ ЦАРСТВА У КОЛОНІЇ СУВОРОГО РЕЖИМУ

У 1960-х роках в одній з мордовських колоній суворого режиму ув’язненим дозволялось отримувати лише одну передачу на рік, причому тільки як «особливу нагороду». Тут постійно проводили обшуки. Тих, у кого знаходили аркушик з біблійним віршем, відправляли в штрафний ізолятор на десять днів. Крім того, в’язням давали менше їжі, ніж в інших таборах, а робота була важчою. Свідки мали викорчовувати величезні пні. Олексій Непочатов говорить: «Нерідко ми були на грані цілковитого виснаження, але не втрачали пильності і не здавалися. Наприклад, підтримуючи один одного, ми співали пісні Царства. Ми розбились на голоси й організували хор. Хоча в ньому були тільки чоловіки, спів звучав напрочуд гарно. Пісні поліпшували настрій не лише Свідкам, але й табірним працівникам. Вони навіть просили братів співати під час роботи. Одного разу, коли ми валили дерева, конвоїр сказав нам: „Заспівайте кілька пісень. Це наказ начальника конвою“.

Річ у тім, що він уже багато разів чув, як брати співають пісні Царства. А наказ його надійшов дуже вчасно, тому що ми вже вкрай знесилились. Ми з радістю почали співати, прославляючи Єгову. Коли ми співали в таборі, дружини офіцерів виходили зі своїх будинків і, стоячи на верандах, подовгу слухали нас. Їм особливо подобалися слова 6-ої пісні „Вітай, земле, Царя Слави“ (зі старого пісенника). У цієї пісні були гарні слова і чудова мелодія».

 «ЦЕ НАЧЕ ІНША КРАЇНА»

Іноді траплялися ситуації, що показували, якими насправді є Свідки Єгови. Віктор Гутшмідт пригадує: «Якось наприкінці робочого тижня, коли ми відпочивали на вулиці, до табору привезли дороге електрообладнання. За кермом вантажівки сидів в’язень з нашого табору, який не був Свідком. Разом з ним приїхав закупник — в’язень з іншого табору. Оскільки склад був зачинений і завскладом поїхав у відпустку, прийняти обладнання наказали нам.

Ми розвантажили машину і поскладали обладнання біля складу, недалеко від наших бараків. Закупник дуже боявся віддавати товар без підпису завідуючого складом. Водій заспокоював його: „Не хвилюйся, ніхто нічого не візьме. Це наче інша країна, тут все по-іншому. Приміром, залишиш десь свій годинник, прийдеш завтра — а він на тому ж місці“. Однак закупник пояснив, що не може залишити обладнання, яке коштує півмільйона рублів, без підписаної накладної.

Незабаром підійшли представники табірного начальства, вимагаючи, щоб вантажівка виїхала з території табору. Закупникові сказали залишити накладну і приїхати наступного дня. Він неохоче погодився. Коли ж повернувся зранку і хотів зайти до табору, щоб йому підписали накладну, охоронець віддав йому вже підписаний документ.

Як потім розповів цей охоронець, закупник просто не міг повірити своїм очам і десь з півгодини стояв, дивлячись то на документ, то на ворота. Він вже збирався йти, аж раптом обернувся і знову глянув на ворота. Мабуть, таке трапилося йому вперше: без нього оформили цінний товар, підписали накладну  і при цьому зробили все чесно. Але найбільш вражаючим було те, що це відбувалось у таборі суворого режиму, в якому сиділи „особливо небезпечні злочинці“. Хоча радянська пропаганда представляла Свідків Єгови у негативному світлі, ті, хто стикався з ними, могли побачити, якими вони є насправді».

«ТЕПЕР ВОНИ ЗНОВУ ПРОПОВІДУЮТЬ»

У 1960 році, через кілька днів після того, як братів зібрали в мордовському таборі № 1, понад 100 з них перевели у 10-й табірний пункт до спеціальної в’язниці в поблизькому селі Ударний. Її ще називали «експериментальною тюрмою» для перевиховання Свідків. Усі в’язні тут носили смугасту форму, подібну до тієї, яка була в нацистських концтаборах. Свідки виконували дуже багато різної роботи, зокрема їм доводилось викорчовувати в лісі величезні пні. Денна норма становила 11—12 пнів на людину. Але інколи протягом цілого дня бригада братів не могла викопати й одного дубового пня. Часто брати співали пісні Царства, щоб підбадьорити один одного. Табірний начальник, чуючи ці пісні, бувало, викрикував: «Замовкніть негайно, а то залишитесь без обіду! Я навчу вас, як треба працювати!» Один брат пригадує: «Єгова підтримував нас. Попри важкі обставини ми й далі залишались духовно бадьорими. Нас завжди зміцняла думка, що в спірному питанні про верховну владу в усесвіті ми зайняли сторону Єгови» (Прип. 27:11).

У цьому таборі було кілька «вихователів». Крім того, до кожної камери прикріпляли ще по «вихователю» — офіцеру зі званням, не нижчим капітана. Він мав завдання змусити Свідків зректися своєї віри. Того, хто зречеться, обіцяли звільнити. Щомісяця «вихователі» складали на кожного Свідка  характеристику, яку підписувало кілька табірних наглядачів. І кожного разу їм доводилось писати: «Не піддається перевихованню, твердо тримається своїх переконань». Іван Климко говорить: «Шість років свого десятирічного ув’язнення я провів у цьому таборі. Я, а також інші брати належали до категорії „особливо небезпечних рецидивістів“. „Вихователі“ пояснили нам, що за наказом уряду в таборі було створено надзвичайно важкі умови, аби поспостерігати за поведінкою Свідків».

Йов Андронік перебував у цьому таборі п’ять років. Якось він запитав начальника табору: «Як довго я ще тут сидітиму?» Показуючи рукою на ліс, начальник відповів: «Доки вас усіх туди не винесуть». Брат Йов розповідає: «Нас тримали окремо від інших в’язнів, щоб ми не проповідували їм. За нами пильно стежили. Ми не могли навіть ходити по території табору без супроводу наглядачів. Через кілька років, після того як нас перевели до табору загального режиму, дехто з в’язнів, які не були Свідками, сказав начальству табору: „Свідки Єгови перемогли. Ви тримали їх в ізоляції, але тепер вони знову проповідують“».

БІБЛІЯ ПОЛКОВНИКА

Пронести біблійну літературу в табір № 10 було надзвичайно важко, не кажучи вже про саму Біблію. Тому ув’язненим Свідкам здавалося, що тут у них ніколи не буде Божого Слова. Але «для Єгови немає нічого неможливого,— сказав один брат, який кілька років перебував у цьому таборі.— Бог почув наші молитви. Ми молилися, щоб мати хоча б одну Біблію на сто Свідків, а отримали дві!» (Матв. 19:26).

Одному полковнику доручили перевиховувати Свідків у таборі. Не маючи жодних біблійних знань,  йому було важко це робити. Полковникові вдалося дістати стареньку потерту Біблію, і, йдучи у відпустку, він попросив одного з ув’язнених, літнього баптиста, переплести її. Полковник дав табірному наглядачеві розпорядження не забирати у в’язня Біблію. Баптист з гордістю розповів Свідкам, що в нього є Біблія, і віддав її братам на деякий час. Вони одразу розшили її на частини і розподілили між собою сторінки. Протягом наступних кількох днів бараки Свідків перетворилися на «копіювальні майстерні». З кожної сторінки було зроблено по дві копії. Один з братів пригадує: «Коли зшили всі сторінки, вийшло аж три Біблії! Полковник отримав наново переплетену Біблію, а ми — дві копії. Одну ми читали, другу ж надійно сховали у трубах, через які проходили високовольтні кабелі. Табірні наглядачі боялися навіть близько підходити до них, тож ніхто не робив там обшуку. Наша література була добре захищена».

І все ж одного разу під час обшуку полковник таки знайшов сторінку з переписаної Біблії. Зрозумівши, що сталося, він розлютився і вигукнув: «Я власноруч приніс Біблію в табір!»

ВІДЗНАЧЕННЯ СПОМИНУ

Щороку брати в таборах відзначали Спомин. Увесь той час, що вони там перебували, ніхто з них жодного разу не пропустив цієї події. Табірне начальство знало дату Спомину і намагалося завадити братам провести його. У той день усі охоронці особливо ретельно за ними стежили. Але під вечір більшість охоронців послабляли пильність, оскільки не знали точно, о котрій годині і де відбуватиметься Спомин.

Брати завжди намагались дістати символи: прісний хліб і вино. Одного разу в день Спомину  наглядачі знайшли символи і забрали їх. Потім зміна помінялась і брату, який прибирав у кабінеті начальника зміни, вдалося знайти символи і непомітно передати їх братам. Того вечора, під час чергування третьої зміни наглядачів, Свідки відзначили Спомин із символами. Оскільки один брат споживав від символів, вони обов’язково мали бути.

СПОМИН У ЖІНОЧОМУ ТАБОРІ

Що ж відбувалося в інших таборах? Валентина Гарновська пригадує, наскільки важко було відзначати Спомин у жіночому таборі в Кемерово. «У цьому таборі,— розповідає вона,— тримали близько 180 сестер. Нам забороняли збиратися разом. За десять років відзначити Спомин вдалось лише двічі. Пам’ятаю, ми вирішили провести Спомин в одному з кабінетів, які я прибирала. Збиратися стали за кілька годин до початку Спомину. Прийти змогло близько 80 сестер. Ми поставили прісний хліб і сухе червоне вино на стіл.

Ми почали з молитви. Пı́сні вирішили не співати. Панувала урочиста атмосфера. Раптом почувся шум, крики і стало зрозуміло, що нас розшукують. І тут у вікні виринула постать начальника зміни. Хоча вікно було досить високо, він якось заглянув у кабінет. У той самий час ми почули грюкіт у двері, нам наказували негайно відчинити їх. В кабінет увірвалися наглядачі і схопили сестру, яка виголошувала промову. Її відправили в штрафний ізолятор. Інша сестра продовжила промову, але її також забрали. Коли третя сестра зробила те саме, наглядачі вивели всіх з кабінету і, погрожуючи, що відправлять нас в ізолятор, загнали в інше приміщення. Там ми піснею і молитвою закінчили відзначати Спомин.

 Коли ми повернулися до бараків, інші в’язні зустріли нас словами: „Ви дуже несподівано зникли, і ми подумали, що вже прийшов Армагеддон. Бог забрав вас на небо, а нас лишив тут, щоб знищити“. Раніше ці ув’язнені не хотіли нічого чути про правду, хоча ми проповідували їм вже не один рік. Але після цієї події дехто з них почав нас слухати».

«НАШІ ДУМКИ ЗАВЖДИ БУЛИ ЗАЙНЯТІ ДУХОВНИМ»

В один з таборів у Воркуті відправили багато Свідків з України, Молдавії, Естонії, Латвії, Литви та інших республік Радянського Союзу. Іван Климко пригадує: «Це відбувалося взимку 1948 року. У нас не було біблійної літератури. Ми писали на невеликих аркушах паперу все, що могли пригадати з прочитаного у старих випусках журналів, і ховали їх. Але наглядачі знали про це. У таборі влаштовували довгі й ретельні обшуки. Холодними зимовими днями нас виганяли на вулицю і ставили в шеренги по п’ять осіб. Наглядачі знову й знову перераховували в’язнів. Мабуть, вони сподівалися, що ми віддамо їм наші записи, аби не стояти на морозі. Коли нас перераховували, ми ставали ближче один до одного та обговорювали біблійні теми. Наші думки завжди були зайняті духовним. Завдяки Єгові ми зберігали непорочність. Згодом братам вдалося пронести в табір Біблію, і ми розділили її на частини, щоб під час обшуку в нас не забрали всієї Біблії.

Деякі охоронці розуміли, що Свідків Єгови засуджували до ув’язнення в таборах безпідставно, і тому всіляко нам допомагали. Коли ми отримували якісь передачі, дехто з них робив вигляд, що нічого не бачить. У кожній передачі зазвичай були сховані  одна-дві сторінки з „Вартової башти“. Ці сторінки з журналу важили всього кілька грамів, але для нас вони були ціннішими за кілограми їжі. Хоча у таборах Свідкам завжди доводилось терпіти нужду, ніхто не міг позбавити їх духовного багатства (Ісаї 65:13, 14)».

«ВІН І ЦУКЕРКУ РОЗДІЛИТЬ НА 50 ЧАСТИН!»

Кожного тижня брати проводили біблійні вивчення з усіма бажаючими. Декотрі в’язні, навіть ті, які не цікавились біблійною правдою, намагалися не шуміти після сьомої вечора, оскільки знали, що в бараках проводяться вивчення Біблії. Йов Андронік пригадує: «Було очевидно, що Єгова підтримував нас і допомагав навчати людей біблійної правди. Ми також намагались виявляти християнську любов один до одного, застосовуючи біблійні принципи. Наприклад, якщо хтось отримував передачу, то ділився їжею з іншими в’язнями. Для тих, хто не був Свідком, це видавалося чимось незвичайним.

Микола Пятоха відповідав за розподіл їжі між братами в таборі. Якось один кадебіст сказав про нього: „Він і цукерку розділить на 50 частин!“ Брати й не могли по-іншому. Ми ділились як фізичним, так і духовним харчем — всім, що одержували в передачах. Це підтримувало нас, а також спонукувало щиросердих людей відгукуватися на правду (Матв. 28:19, 20; Ів. 13:34, 35)».

НАДБАВКА ЗА ДОБРУ ПОВЕДІНКУ

Працівники табору, які під час виконання своїх обов’язків мали справу зі Свідками Єгови, отримували надбавку — 30 відсотків від зарплати. Віктор Гутшмідт пригадує: «Про це мені розповіла колишня  касирка нашого табору. Вона сказала, що всьому персоналу таборів, де було багато Свідків, пообіцяли надбавку до зарплатні за стриманість і тактовну поведінку. Робили так для того, аби створити враження, що Свідки нічим не відрізняються від інших, і не тільки вони поводяться зразково. Отже, персоналу платили за хорошу поведінку. А в нашому таборі персонал був чималим: медики, робочі, бухгалтери та охоронці — приблизно сто осіб. Ніхто не хотів втрачати додаткових грошей.

Якось один брат, працюючи поза табором, почув, як наглядач бригади голосно лаявся. Наступного дня брат зустрів його в таборі і сказав: „Вас, напевно, дуже розізлив хтось з охоронців. Ви так голосно лаялись!“ „Та ні,— відповів наглядач,— просто за день стільки всього накипіло всередині, що я вийшов з табору, аби трохи випустити пару“. Людям було важко завжди поводитися зразково, так, як це робили Свідки Єгови».

НЕФОРМАЛЬНЕ ПРОПОВІДУВАННЯ

Брати використовували кожну нагоду, щоб проповідувати. Інколи їхні зусилля щедро винагороджувались. Микола Гуцуляк розповідає: «Ми часто отримували продукти в табірному кіоску. Коли я приходив до кіоску, то щоразу намагався поділитись якоюсь біблійною думкою з жінкою, що видавала продукти. Вона завжди уважно слухала і одного разу попросила щось їй почитати. Через три дні мене викликали до воріт табору. Мені та ще одному Свідку доручили вставити шибку в домі начальника табору.

У супроводі солдатів ми вирушили до міста. В домі начальника нас зустріла жінка, яка працювала в табірному кіоску. Виявилось, що ця жінка —  дружина начальника табору. Один солдат зайшов з нами в дім, а двоє лишилося надворі біля вікна. Жінка пригостила нас чаєм і попросила більше розказати їй про Біблію. Ми вставили шибку у вікно і дали дружині начальника ґрунтовне свідчення. Коли надійшов час іти, жінка сказала: „Не бійтеся, я вас не видам. Мої батьки були, як і ви, побожними людьми“. Вона читала нашу літературу потай від чоловіка, оскільки він ненавидів Свідків».

«ПОВЕРТАЙТЕСЯ НА РОБОТУ»

Декотрі чиновники прихильно ставились до Свідків Єгови і, коли виникала необхідність, заступалися за них. У 1970-х роках партійне бюро лісопереробного заводу в Братську (Іркутська область) вирішило звільнити з роботи усіх Свідків Єгови. Їм сказали: «Ви не підтримуєте радянської влади, тож нехай ваш Єгова, якого ви так любите, піклується про вас».  Втративши роботу, брати вирішили присвятити час проповідуванню. Отже вони почали відкрито проповідувати від дому до дому. Якось біля одних дверей брати почали розмовляти з жінкою. Вони представились і коротко пояснили, для чого прийшли. Раптом з кухні донісся чоловічий голос: «Хто там прийшов? Запроси їх у дім». Коли брати зайшли, чоловік запитав: «Чому ви не на роботі? Сьогодні ж робочий день». Тоді вони розповіли, що їх звільнили.

Брати застали цього чоловіка вдома під час обідньої перерви. Виявилось, що він прокурор. Обурений почутим, чоловік зателефонував на завод і спитав, чи партійне бюро дійсно звільнило усіх Свідків Єгови. Отримавши ствердну відповідь, прокурор поставив наступне запитання: «На якій підставі? Це протизаконно! Ви не мали права цього робити! Наказую вам прийняти усіх Свідків назад і виплатити їм компенсацію за три місяці, протягом яких вони були без роботи». Прокурор поклав слухавку і сказав братам: «Завтра повертайтеся на роботу».

«НЕ ГАЙТЕ ЧАСУ, ЛІТЕРАТУРА В НАДІЙНОМУ МІСЦІ»

У 70-х роках братам вдавалось успішно розмножувати, розповсюджувати і переховувати літературу. І все ж інколи виникали несподівані ситуації. «Якось 1976 року кадебісти проводили у мене вдома обшук,— розповідає Григорій Сивульський.— Напередодні ввечері я легковажно поклав звіти та адреси деяких братів під комод. Кадебісти виглядали так, ніби знали, де шукати. Один з них наказав мені: „Принеси викрутку і плоскогубці. Ми хочемо розібрати кушетку“. Я помолився і впевнено сказав: „Якби ви прийшли до мене зненацька, так, як до інших  Свідків, ви, можливо, щось би й знайшли. Але не сьогодні“.

— І що б ми знайшли? — спитав кадебіст.

— „Вартову башту“ і „Пробудись!“. Але сьогодні ви нічого не знайдете.

Даючи їм інструменти, я промовив: „Після обшуку вам доведеться зібрати кушетку“.

Десь хвилину вони вагалися. Відчуваючи непевність кадебістів, я звернувся до молодшого з них: „Думаю, ви проводите обшуки в домівках Свідків не більше трьох років, а я займаюся переховуванням того, що ви шукаєте, з 1947 року. Не гайте часу, література в надійному місці“.

На моє здивування, вони пішли. Звіти та адреси братів лежали в легкодоступному місці, але їх ніхто не помітив».

ПЕРЕБУДОВА — ЧАС ВЕЛИКИХ ЗМІН

У 1985 році почалася перебудова, однак вона не принесла очікуваних змін. У деяких регіонах, як і раніше, Свідків судили та відправляли в тюрми. І все ж 1988 року брати з філіалу в Німеччині у листі до всесвітнього центру написали: «На початку службового року стало очевидно, що уряд готовий піти на поступки і надати [братам в СРСР] можливість проводити зібрання й отримувати літературу, якщо вони офіційно зареєструють свої збори в країні. Майже в усіх регіонах СРСР Свідки без перешкод провели Спомин. Брати вважають, що ставлення уряду до них дуже змінилося».

Через деякий час відповідальні брати подали в німецький філіал поштові адреси Свідків, які погодились отримувати посилки з біблійною літературою.  Ці Свідки передавали її старійшинам зборів, а ті у свою чергу піклувалися, щоб усі члени збору отримували духовну поживу. У лютому 1990 року брати в німецькому філіалі вже мали 1600 адрес Свідків, яким вони раз на місяць надсилали біблійні публікації.

У 1989 році кілька тисяч Свідків з Радянського Союзу відвідали спеціальний конгрес у Польщі. Сестра Євдокія з Набережних Човнів пригадує: «У палких молитвах ми просили Єгову про те, щоб мати можливість відвідати наш перший справжній конгрес. Коли я сказала директору підприємства, на якому працювала, що хочу поїхати в іншу країну, він вигукнув: „Ви що не дивитеся телевізор? Це неможливо, кордони закриті!“

Я впевнено відповіла: „Їх відкриють“. І кордони справді відкрили, але тільки для Свідків Єгови. Нам дозволили перетнути кордон на контрольно-пропускному пункті в Бресті. Працівники митниці були дуже ввічливі, вони навіть не перевіряли нашого багажу. Один чоловік намагався перетнути кордон, видаючи себе за делегата конгресу. Проте митники швидко викрили та затримали його. Він дуже відрізнявся від делегатів конгресу, які привітно усміхались і мали при собі небагато речей».

ЗУСТРІЧ З ЧИНОВНИКАМИ В МОСКВІ

Уперше Свідки Єгови звернулися з проханням зареєструвати їхню організацію в СРСР 1949 року. Тоді уряд Сталіна висунув неприйнятні для братів умови. Однак зустріч з представниками влади через 40 років, у 1990-му, принесла позитивні результати. Двадцять шостого лютого представники Свідків Єгови  прибули на прийом до Ради у справах релігій. Їх прийняв голова ради, два його замісники і ще троє членів ради. Сторону Свідків Єгови представляло 15 осіб: 11 братів з Росії та інших республік Радянського Союзу, Теодор Ярач і Мілтон Геншель з Брукліна, а також Віллі Поль і Нікіта Карлштрем з філіалу в Німеччині.

Зустріч розпочав голова Ради у справах релігій. Він звернувся до присутніх з такими словами: «Ми дуже раді привітати тут Свідків Єгови. Я вже багато чув про вас, але вперше маю нагоду зустрітися з вами особисто. Ми зі свого боку готові до переговорів у дусі гласності». Брати висловили бажання зареєструвати діяльність Свідків Єгови в Радянському Союзі. Тоді голова ради продовжив: «Приємно це чути. Зараз настав слушний час. Наближається весна — пора посіву, тож можна чекати багатого врожаю».

Братів попросили представитися. Коли вони розповіли, звідки приїхали, стало очевидно, що Свідки Єгови є в СРСР всюди: і на самому заході країни, в Калінінграді, і далеко на сході. Один районний наглядач сказав: «Я представляю чотири збори в Іркутській області. Але до мого району також входять збори в Хабаровському та Красноярському краях, і збори в Новосибірській та Омській областях». Почувши це, голова ради вигукнув: «Яка величезна територія! Це ж більше, ніж територія деяких країн!»

Один із заступників голови Ради у справах релігій сказав: «Нам треба детальніше ознайомитися з вашими вченнями, оскільки ми не розуміємо декотрі з них. Наприклад, в одній з ваших книжок говориться, що Бог очистить землю й усуне всі теперішні уряди. Як це зрозуміти?» Брат Поль відповів: «Свідки  Єгови не вдаються до насилля. Коли в книжці говориться про усунення урядів, мова йде про біблійне пророцтво. Свідки проповідують про Боже Царство і вічне життя в раю на землі».

— У цьому немає нічого поганого,— сказав чиновник.

Голова ради завершив переговори такими словами: «Ми дуже раді, що зустрілися з вами. Вашу організацію буде якнайшвидше зареєстровано».

У березні 1991 року Свідки Єгови отримали офіційне визнання в Росії. Тоді населення країни складало 150 мільйонів, а кількість вісників становила  15 987 осіб. У нових умовах брати і сестри особливо потребували навчання від Єгови (Матв. 24:45; 28:19, 20).

«НАРЕШТІ СВОБОДА!»

У 1992 році, 26—28 червня, в Санкт-Петербурзі відбувався міжнародний конгрес. Керівний орган призначив займатися його організацією братів з філіалу в сусідній Фінляндії. Це було справжнім подарунком для Свідків у Росії, яким довелося пережити більше ніж 50 років заборони. Один брат пригадує: «На стадіоні були тисячі Свідків. Сльози просто лилися з наших очей. Нарешті свобода! Ми навіть і не мріяли, що дочекаємось її в цій системі. Це стало можливе завдяки Єгові. Мені пригадався табір за високою огорожею. Я і ще четверо братів лежали на холодній підлозі штрафізолятора. Своїми тілами ми гріли кожного по черзі. Стадіон, на якому проводився конгрес, теж оточувала висока стіна. Але тут нам було добре. Неможливо передати словами, що ми тоді відчували.

Конгрес і спілкування з братами здавалися справжнім чудом. Ми не могли стримати сліз радості, які весь час навертались на очі. Нам усім було за сімдесят, але ми літали по стадіону, наче на крилах. П’ятдесят років ми чекали свободи. Спочатку Єгова дозволив, щоб нас вислали до Сибіру, потім нас відправляли в табори і тюрми. І ось ми на цьому стадіоні! Єгову ніхто не переможе. Ми дивились один на одного і ридали. Ніхто не міг повірити у те, що все це відбувається насправді. Молоді брати підходили до нас і запитували: „Щось сталося? Вас хтось образив?“ Але ридання не давали вимовити жодного слова. Потім хтось все-таки відповів крізь сльози: „Ми  плачемо від радості!“ Тоді ми розповіли, що багато років служили Єгові у часи заборони, і тепер нам важко повірити в те, що Єгова настільки швидко все змінив».

Невдовзі після цього незабутнього конгресу братів з фінського філіалу попросили призначити в Росію 15 спеціальних піонерів. Першого липня 1992 року Ханну та Ейя Таннінен, подружжя з Фінляндії, за призначенням товариства приїхали до Санкт-Петербурга. Найскладнішим завданням для них було вивчити російську мову, але одразу після першого заняття вони пішли в служіння і стали пропонувати людям вивчення Біблії. Ханну пригадує: «На початку 90-х майже всі мешканці міста погоджувались на біблійне вивчення. Коли ми зупиняли людей на вулицях, вони охоче лишали нам свої адреси. Усі брали літературу. Якщо ми давали комусь журнал або трактат, ще десятеро перехожих підходили до нас і просили літературу. Часто, взявши якусь публікацію, вони одразу читали її прямо на вулиці або в метро».

З жовтня 1992 року спеціальні піонери почали приїжджати з Польщі. Першими сюди приїхало кілька неодружених сестер. Невдовзі прибула ще одна група піонерів, яку направили в Санкт-Петербург. Через рік кілька польських піонерів отримали призначення в Москву. У наступні роки понад 170 добровольців з Польщі, переважно випускників Школи удосконалення служіння (ШУС), були призначені служити в Росії.

РОЗШИРЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ В РОСІЇ

Після міжнародного конгресу в Санкт-Петербурзі Керівний орган дозволив братам придбати в селищі  Солнєчне, неподалік від міста, зручну ділянку землі площею сім гектарів, на якій стояли старі будівлі. Прийшов час будувати в Росії Бетель. Здійснювати цей будівельний проект допомагав фінській філіал. У вересні 1992 року в Солнєчне прибула перша група добровольців з Фінляндії. Одним з них був Ауліс Берґдал, який пізніше служив у комітеті російського філіалу. Він пригадує: «Ми з дружиною Евою-Лізою з радістю прийняли запрошення взяти участь у будівництві російського Бетелю. Було очевидно, що Єгова скеровував зусилля братів  у потрібному напрямку. Свідки з усього світу підтримували цей проект».

Альф Седерлеф, наглядач будівництва з Фінляндії, і його дружина Мар’я-Ліїна дуже підбадьорювали братів на будівельному майданчику. Члени комітету філіалу у Фінляндії також підтримували добровольців. У Солнєчне під час будівництва приїздили брати з бруклінського всесвітнього центру. Ауліс Берґдал розповідає: «Мілтон Геншель відвідав нас у 1993 році після міжнародного конгресу в Москві. Добровольців відсвіжували його промови на будівельному майданчику, а також спілкування з ним».

На будівництві Бетелю працювало приблизно 700 добровольців з Європи, Америки, Австралії, Скандинавії, Росії та колишніх республік Радянського Союзу. Вони мали різне походження й освіту, звикли до різних  методів роботи, але це не стало їм на заваді. Усе відбувалося згідно з написаним у книзі Захарії 4:6: «Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваот». Дійсно, можна сказати, що Бетель будував Єгова (Пс. 127:1). Російські брати охоче жертвували своїми силами для виконання справ Царства. Хоча це, переважно, були молоді люди, які недавно пізнали правду, багато хто з них вже розпочав піонерське служіння. Вони охоче вчилися швидко та якісно виконувати будівельні роботи, а також вирішувати різні питання, зважаючи на вказівки від організації.

 ОРГАНІЗАЦІЯ ТЕОКРАТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Наприкінці 1993 року в Солнєчне приїхали члени комітету країни: Іван Пашковський, Дмитро Лівий, Василь Калін, Олексій Вержбицький, Анатолій Прибитков та Дмитро Федунишин. Приблизно через рік до них долучився Михайло Савицький. Керівний орган призначив Хорста Геншеля з німецького філіалу допомагати братам в організації теократичної діяльності.

Передусім треба було налагодити роз’їзну працю. Спочатку в Росії створили п’ять районів: два у Санкт-Петербурзі і три в Москві та її околицях. Було призначено перших районних наглядачів, які служили повночасно. У Москві служили Артур Бауер, Павло Бугайський та Рой Остер, а в Санкт-Петербурзі — Кшиштоф Поплавський і Ханну Таннінен. Пізніше районним  наглядачем призначили також Романа Скибу. Метью Келлі, який 1992 року закінчив у США Школу удосконалення служіння, виконував обов’язки обласного наглядача.

Ханну Таннінен пригадує перші візити в збори на початку 1990-х: «Я написав в один збір у Петрозаводську (Карелія) листа, в якому повідомив про свій приїзд і розповів, як треба проводити зібрання у тиждень візиту районного наглядача. Старійшина збору зустрів нас з дружиною на вокзалі і забрав до себе додому. Він сказав: „Ми отримали від тебе листа. Але не зрозуміли, що треба зробити, тому вирішили почекати, щоб ти все пояснив“.

Коли я вперше приїхав з візитом до Мурманська, там було 385 вісників, які проводили 1000 біблійних вивчень. Однак насправді зацікавлених було набагато більше, тому що на вивчення вони приходили цілими групами. Наприклад, одна піонерка мала 13 біблійних вивчень, але навчала більше п’ятдесяти людей!

Потім мене призначили у Волгоградську і Ростовську області. У Волгограді з населенням понад мільйон осіб був тільки один збір. Брати прагнули навчитись проводити зібрання, біблійні вивчення та проповідувати від дому до дому. Під час кожного візиту доводилося створювати нові збори. У своїх звітах районні наглядачі зазначали, скільки вісників охрестилося з часу попереднього візиту. В кожному зборі це число становило 50, 60 чи навіть 80 осіб, а в одному зборі — аж 100! Лише протягом трьох років у місті утворилося 16 нових зборів».

У січні 1996 року було призначено комітет Російського філіалу. Тоді ж призначили перших обласних  наглядачів, які служили повночасно. Серед них були Роман Скиба (Сибір і Далекий Схід), Рой Остер (Білорусь, Москва і територія від Санкт-Петербурга до Уралу), Ханну Таннінен (від Кавказу до Волги) та Артур Бауер (Казахстан і Центральна Азія). У ті часи всі обласні наглядачі служили також районними наглядачами у невеликих районах.

ПРИСТОСОВУЄМОСЬ ДО ДАЛЬНІХ ПЕРЕЇЗДІВ

Роман Скиба був одним з перших спеціальних піонерів, які на початку 1993 року прибули в Росію з Польщі. Ось що він пригадує: «У жовтні 1993 року мене призначили районним наглядачем. До мого першого  району входили збори на півдні Санкт-Петербурга, збори у Псковській області та у всій Білорусі. І уявіть, що цей район не був найбільшим у Росії. Однак невдовзі мені довелося пристосовуватись до дальніх переїздів. У листопаді 1995 року мене призначили в район на Уралі і доручили заміняти обласного наглядача. Територія, в якій я служив, охоплювала Урал, увесь Сибір і Далекий Схід Росії. Один брат підрахував, що площа цієї теократичної області дорівнювала площі 38 країн, таких, як Польща. Область охоплювала вісім годинних поясів. Приблизно через два роки філіал попросив мене відвідати групу в столиці Монголії, Улан-Баторі».

Брат Скиба продовжує: «Щоб з Норильська, розташованого за Північним полярним колом, дістатися до Єкатеринбурга треба було спочатку летіти до Новосибірська, а потім вже до Єкатеринбурга. Мені не забути цієї подорожі, яка, здавалось, ніколи не закінчиться. Рейс з Норильська затримали на 12 годин, через що ми з дружиною Людмилою цілий день провели в аеропорту. У таких подорожах ми використовували час очікування для того, щоб вивчати Біблію.

Попри всі наші старання нам іноді не вдавалося встигнути на початок візиту. Якось ми добиралися по ґрунтових дорогах до збору в гірському селі Усть-Кан, що в Алтаї. Проте машина зламалась, і я не встигав перевірити документи збору. Крім того, ми приїхали на дві години пізніше, ніж мало початися зібрання. Нам було страшенно прикро, ми думали, що всі вже розійшлися. Але, на наш подив, в орендованому залі нас чекало 175 осіб, а вісників у цьому зборі було менше 40! Мабуть, поки ми їхали, чимало  зацікавлених з інших гірських сіл встигли дістатися на зібрання» a.

НЕЗАБУТНІ КОНГРЕСИ

У великих містах почали проводити перші обласні конгреси. Однак брати ще не мали досвіду в організації таких заходів. У 1996 році брати в Єкатеринбурзі знайшли стадіон для проведення обласного конгресу. «Трибуни заросли травою, на полі стояли високі берези,— пригадує Роман Скиба.— До конгресу залишилось тільки три тижні, а в місті й околицях було лише три збори. Директор стадіону не розумів, як тут можна провести конгрес, але був готовий допомагати нам. Брати взялися за роботу, і до призначеної дати стадіон аж сяяв. Директор не міг повірити своїм очам». З вдячності він дозволив братам провести Школу піонерського служіння в одному з приміщень на території стадіону. Як згадує один брат, «після нашого конгресу на стадіоні знову почали проводити спортивні заходи, а це стало джерелом прибутків для міста».

Іноді, щоб провести програму конгресу братам потрібна була гнучкість і терпеливість. У 1999 році на районний конгрес у Владикавказі мало приїхати 5000 делегатів, а стадіону винайняти не вдавалося. Тож брати орендували у Владикавказі кінотеатр, скоротили програму до одного дня і провели конгрес п’ять разів. Через тиждень повна програма дводенного конгресу проходила у Нальчику в двох приміщеннях, відстань між якими становила приблизно два кілометри. Конгрес в одному залі починався на дві години раніше, щоб промовці встигали приїхати на програму  в інший зал. Роз’їзні наглядачі побоювалися, що до кінця конгресу в них сяде голос. Один брат підрахував, що за тиждень він виголосив 35 промов. Усе йшло добре, доки в суботу в одному з залів не перервали ранкову програму. Туди ввійшли одягнені у форму чоловіки з собакою і оголосили, що з технічних причин всім слід негайно вийти з приміщення. Делегати конгресу, зберігаючи спокій, вийшли з залу на вулицю, там вони поспілкувалися і з’їли свій обід. Як з’ясувалось, один релігійний фанатик зателефонував адміністрації і сказав, що у приміщенні залу закладено бомбу. Зал ретельно оглянули, але нічого не знайшли. Братам дозволили продовжувати конгрес. Отже, попри деякі зміни все пройшло успішно і делегати мали можливість прослухати програму конгресу.

КАМІННЯ, ЩИТИ І МЕЧІ

Правда ширилась по всій країні. Ейя Таннінен пригадує: «У 1998 році нам треба було їхати з одного обласного конгресу на інший. Подорож поїздом мала тривати 15 годин. Брати попросили нас взяти з собою реквізит для драми. Це було досить ризиковано, адже ми знали, що провідники неприхильно ставляться до пасажирів з великим багажем. Але з допомогою братів ми розмістили в купе сумки з костюмами, каміння, щити й мечі. У тому ж купе з нами їхало ще двоє пасажирів.

Перевіряючи наші квитки, провідниця запитала, чому в нас стільки багажу. Ми розповіли, що це реквізит для драми, яку представлять на обласному конгресі Свідків Єгови. Провідниця була до нас дуже доброю. Вона сказала, що не так давно чула публічну промову, котру виголошував мій чоловік, відвідуючи збір у її рідному місті. Ми зрозуміли, що Єгова допоміг нам».

 ОБМІН ДОСВІДОМ

Сестри з готовністю вчились одна в одної. Ейя пригадує: «Якими ж терпеливими і скромними були сестри, коли ми з чоловіком тільки починали служіння в Росії і я погано володіла російською мовою. Мене зворушувало те, як вони прагнули навчитися проводити біблійні вивчення. Багато з них недавно пізнали правду, деякі ж служили ще під час заборони, а тоді майже не було можливості отримати навчання від організації Єгови.

У 1995—1996 роках ми служили в місті Волзький. Часто, коли якась сестра запрошувала мене на біблійне вивчення, кілька інших хотіли йти з нами. Спочатку я не могла цього зрозуміти, але вони пояснили, що хочуть побачити, як правильно проводити біблійні вивчення. Я казала, що вони можуть піти, якщо зацікавлена особа не буде проти і не почуватиметься ніяково. Зазвичай на вивчення приходило від шести до десяти сестер. Вони сподівалися, що все буде добре, і справді, проблем не виникало. Уже через кілька місяців багато зацікавлених проводили свої біблійні вивчення. Тоді у Волзькому було два збори. А через десять років їх стало одинадцять».

ВІДПОВІДЬ НА МОЛИТВУ

Було очевидно, що теократичного навчання потребували не тільки нові брати і сестри, але й ті, хто вже довгі роки служив Єгові в часи заборони. Пригадує Ханну Таннінен: «Ми часто помічали допомогу ангелів і ставали свідками подій, які глибоко нас зворушували. У 1994 році ми приїхали в збір у місті Новгороді, який тепер також називають Великим Новгородом. У квартирі, в якій ми мали жити протягом тижня, нас чекала гостя — літня сестра Марія. Вона  подолала приблизно 50 кілометрів спеціально для того, щоб познайомитися з нами. Марія була в правді уже 50 років і хотіла поговорити з одним із перших районних наглядачів, який служив у Росії після зняття заборони. Ми попросили її розповісти, як вона пізнала правду. Виявилось, що у 17 років Марія потрапила в німецький концтабір і там зустріла Свідків Єгови. Вона прийняла правду, і помазана духом сестра охрестила її в таборі. Після звільнення Марія повернулась у Росію і почала проповідувати добру новину про Царство. За проповідницьку діяльність її через деякий час арештували й ув’язнили. Вона багато років провела у радянських виправно-трудових таборах.

Закінчуючи свою розповідь, ця скромна сестра сказала, що протягом останніх двох тижнів вона молилася до Єгови і просила показати, чи йому все подобається в її служінні. Того ж вечора я розповів Марії, що колись давно у „Вартовій башті“ в рубриці „Запитання читачів“ говорилося, що хрещення дійсне тоді, коли охрещує християнський брат. Марія була дуже вдячна за відповідь на свої молитви і радо охрестилась у ванні. Відтоді як 1944 року Марія присвятилася Богу, пройшло 50 років».

ДОЛАЮЧИ 11 ГОДИННИХ ПОЯСІВ

З початку 1991 року літературу в Росію пересилали з Німеччини або Фінляндії маленькими посилками. У липні 1993 року до Солнєчного з Німеччини прибула перша вантажівка з 20 тоннами літератури. Вантажівки з російського філіалу почали здійснювати рейси до Москви, Білорусі і Казахстану. Не обходилось і без труднощів. Наприклад, щоб доставити літературу в Казахстан, братам треба було подолати 5000  кілометрів в один бік. Їм доводилось довго стояти на кордонах, а взимку вантажівки застрягали в снігових заметах.

У наш час філіал в Солнєчному щомісяця отримує близько 200 тонн літератури. При кожній нагоді водії з Бетелю свідчать прикордонникам і митникам. Дехто з цих людей із задоволенням читає біблійну літературу. Одного разу братів зупинив міліціонер. Зрозумівши, що вантажівка належить релігійній організації, він почав ганьбити релігію. Міліціонер обурено розповів, що священик, якого він колись затримав за серйозне порушення правил дорожнього руху, осипав його прокльонами. Брати пояснили, як Бог ставиться до людей і який у нього намір щодо землі  та людства. Міліціонер припинив кричати. Він навіть почав ставити їм різні запитання. Тож брати витягли свої Біблії і з задоволенням поговорили з ним. Почуте так зворушило міліціонера, що він сказав: «Я обов’язково продовжу цю розмову, коли знову зустріну Свідків Єгови».

З 1995 до 2001 року доставку літератури у Владивосток, що на Далекому Сході Росії, здійснював японський філіал. З Владивостока літературу відправляли морем у збори на Камчатці. Брати у Владивостоці познайомилися з капітанами деяких кораблів, які ходили на Камчатку. Один капітан погодився безкоштовно перевезти нашу літературу в своїй каюті. «Хоча я й не вірю в Бога,— зізнався він,— я хочу зробити добре діло. Ви, хлопці, мені подобаєтесь, ви дуже організовані. Коли ми прибуваємо на місце, мені не доводиться чекати, поки розвантажать літературу. Ви злітаєтесь, наче пташки на зерна,— і за мить коробок вже немає».

ЗРОСТАЄ ПОТРЕБА У ПЕРЕКЛАДАЧАХ

Протягом багатьох років журнал «Вартова башта» російською мовою друкувався раз на місяць на 16 сторінках у трохи більшому, ніж тепер форматі. Усі статті для вивчення перекладалися російською мовою і були доступні братам у Радянському Союзі, але виходили ці статті значно пізніше від англійських. Статті для вивчення видавалися з запізненням від півроку до двох років, а решта статей зі ще більшим запізненням. З 1981 року щомісячне російське видання «Вартової башти» виходило вже на 24 сторінках,  а з 1985 року почало виходити двічі на місяць. «Вартова башта» за 1 червня 1990 року вийшла кольоровим виданням на 32 сторінках одночасно з англійським журналом.

Одна перекладачка на ім’я Таня пригадує: «Звичайно, мова тодішніх перекладів була не завжди природною і легкою для сприйняття. Але за тих обставин це було найкраще, що ми могли зробити. Наші публікації задовольняли потреби духовно спраглих людей».

У країнах колишнього Радянського Союзу з’явилась можливість вільно проповідувати і розповсюджувати літературу. Російські перекладачі в Німеччині потребували допомоги. Поліпшенню якості перекладу посприяли два фактори. По-перше, на підмогу російським перекладачам приїхало кілька братів  і сестер з Росії та України. У німецькому філіалі вони мали навчитися перекладацької справи. П’ятеро перекладачів прибуло 27 вересня 1991 року, пізніше до них приєдналися інші. У діяльності російської перекладацької групи відбулося багато змін, які впроваджувались не без труднощів. Не одразу «дерево» і «каміння» перетворилися на «золото», це був поступовий процес (Ісаї 60:17).

По-друге, російським перекладачам почав допомагати відділ обслуговування перекладацьких груп. Приблизно в той час, коли до Зельтерса приїхали перші брати і сестри з Росії, в німецькому філіалі провели семінар для перекладачів.

Важливо, щоб перекладацький відділ працював там, де люди розмовляють мовою, на яку здійснюється переклад. Тому в січні 1994 року російські перекладачі переїхали з Зельтерса в Солнєчне, в якому на той час велося будівництво майбутнього філіалу.

Їм довелось попрощатися з братами і сестрами, які в часи заборони перекладали літературу для співвіруючих за «залізною завісою». Обставини не дозволяли цим перекладачам поїхати з Німеччини. У неділю 23 січня 1994 року брати і сестри з німецького філіалу зі сльозами на очах проводжали сімнадцятьох перекладачів і ще двох братів, які мали служити спецпіонерами в Росії.

«ДЛЯ ПАЦІЄНТІВ БОГ Я!»

У радянській медицині десятки років широко застосовувалось переливання крові. І оскільки лікарі здебільшого дотримувались атеїстичних поглядів, вони упереджено ставились до пацієнтів, які з релігійних переконань відмовлялися від певних методів  лікування. Тому, коли Свідки Єгови просили, щоб їм надавали медичну допомогу без застосування крові, лікарі обурювались і не хотіли враховувати їхню волю.

Лікарі навіть часто казали: «Для пацієнтів Бог я!» Якщо хворий не погоджувався з лікарем, його могли одразу вигнати з лікарні. Посилаючись на біблійні погляди Свідків щодо переливання крові, дехто намагався заборонити нашу діяльність у Росії.

У 1995 році в російському філіалі створили відділ лікарняної довідки, перед яким стояло завдання надавати медпрацівникам точну інформацію стосовно поглядів Свідків Єгови. Було проведено ряд семінарів для понад шістдесяти комітетів зв’язку з лікарнями. На цих семінарах старійшини дізнавались, як надавати лікарям і медперсоналу необхідну інформацію та як шукати лікарів, котрі лікували б Свідків без застосування крові.

У 1998 році російські лікарі та їхні закордонні колеги зібралися в Москві на міжнародну конференцію «Альтернативи переливанню крові у хірургії». Це була перша в Росії конференція такого роду. Її відвідало понад 500 лікарів з багатьох регіонів Росії. З 1998 по 2002 рік лікарі, набувши досвіду, проводили багато таких конференцій у великих містах Росії. Ці конференції дали добрі результати.

Академік А. І. Воробйов, колишній міністр охорони здоров’я, головний гематолог Російської академії медичних наук, написав офіційного листа юристам, які захищали права пацієнтів-Свідків. У ньому академік зазначив, що лікарі переглянули стратегію використання гемотрансфузії, в результаті чого «рівень смертності серед породіль у [Росії] зменшився на  34 відсотки». Пан Воробйов також сказав: «За статистикою, раніше рівень смертності породіль [в Росії] був у вісім разів вищий, ніж у Європі, оскільки матерям робили невмотивоване переливання крові».

У 2001 році Міністерство охорони здоров’я Російської Федерації розіслало в медичні установи країни серію інструкцій. В інструкціях зазначалося, що лікар зобов’язаний поважати право пацієнта на відмову від переливання крові з релігійних причин. А 2002 року Міністерство охорони здоров’я видало «Інструкції з використання компонентів крові». У них чітко зазначалося, що кров можна переливати тільки на основі письмової згоди пацієнта. Згідно з цим же документом, якщо пацієнт відмовляється від переливання крові з релігійних причин, лікарю слід застосувати альтернативні методи лікування.

Чимало лікарів змінило свій погляд на використання крові завдяки співпраці з представниками відділу лікарняної довідки. Ось що сказав цим братам один хірург: «Від вас і від пацієнтів, які є Свідками, я дізнався, що ви відмовляєтесь від переливання крові не просто тому, що вам так хочеться, а тому, що це біблійна заповідь. Я вирішив перевірити, чи в Біблії справді є така вимога, і прочитав усі біблійні вірші, на які ви посилаєтесь у вашій публікації. Проаналізувавши все, я дійшов висновку, що ваші погляди дійсно ґрунтуються на Біблії. Не розумію, чому про цю заповідь не говорять наші священики? Тепер, коли виникає питання щодо переливання крові Свідкам, я розповідаю лікарям, що ці люди дотримуються біблійної вимоги». На сьогоднішній день понад 2000 лікарів у Росії погоджуються лікувати Свідків без використання крові.

 РАДІСНЕ СЛУЖІННЯ В РОСІЇ

Арно та Соня Тюнґлер пройшли в Німеччині додатковий курс школи «Ґілеад» і з жовтня 1993 року служили у різних містах Росії. Як же в той час поширювалась добра новина? Ось що вони розповідають.

Арно: «Спочатку ми приїхали в Москву. Уже через кілька тижнів ми виступали на Школі теократичного служіння. Свою першу промову на конгресі я виголосив через півтора місяця після приїзду в Росію. У зборі, до якого нас призначили, було приблизно 140 охрещених вісників, а його територія дорівнювала території теократичного району в Німеччині. Спершу ми ходили в служіння неподалік нашого піонерського дому. Ми були першими Свідками, які проповідували в цій місцевості від дому до дому!»

 Соня: «Ми ледве розмовляли російською і все ж іноді самі ходили в служіння по вулиці, говорили з людьми і давали їм біблійні публікації. Нас дуже підтримували місцеві брати й сестри, з ними легко було домовлятися в служіння. Вони з розумінням ставились до нас і терпляче слухали, коли ми говорили своєю ламаною російською. Ті, кого ми зустрічали в служінні, теж були люб’язними. Люди в колишньому Радянському Союзі дуже цікавилися релігією».

Арно: «Регулярно проповідуючи від дому до дому і проводячи біблійні вивчення, ми значно покращили своє знання російської мови. У січні 1994 року, через чотири місяці після нашого приїзду до Росії, ми вже проводили 22 біблійні вивчення. Тому в нас було чимало можливостей чути, як тут розмовляють російською і самим говорити цією мовою.

Тоді на конгресах охрещувалось дуже багато людей, іноді 10, а то й більше відсотків від кількості присутніх. У зборах бракувало братів, які відповідали б вимогам для старійшин і служителів збору. Один старійшина був головуючим наглядачем одразу в п’яти зборах! Він попросив мене виступити з промовою на Спомині в одному з цих зборів. До залу прийшло 804 особи, і відразу після промови всі вони покинули зал, щоб звільнити приміщення для іншого збору. Однак виявилось, що брат, який мав виголосити другу промову, по дорозі в зал потрапив в аварію і не міг приїхати вчасно, тож мені довелося виступити знову. Тепер у залі було 796 присутніх. Таким чином, у двох зборах Спомин відвідало 1600 осіб. Це показує, наскільки великим був у той час інтерес до правди».

 ЄГОВА «ПРИСПІШУЄ» ЖНИВА

Єгова пообіцяв у своєму Слові «приспішити» збирання «коштовностей» (Ісаї 60:22; Ог. 2:7). У Санкт-Петербурзі в 1980 році було 65 вісників. Попри те що кадебісти постійно за ними стежили, брати і сестри старалися розмовляти з мешканцями міста на біблійні теми. У 1990 році в неформальному служінні на вулицях Санкт-Петербурга брало участь понад 170 Свідків. Організація Свідків Єгови була зареєстрована в Росії у березні 1991 року, і невдовзі в місті діяло вже п’ять зборів. Міжнародний конгрес, який пройшов 1992 року в Санкт-Петербурзі, а також інші теократичні заходи сприяли швидкому росту кількості вісників. У 2006 році в Петербурзі було понад 70 зборів.

У 1995 році в Астрахані, що неподалік кордону з Казахстаном, діяв тільки один збір. У ньому не було ані  старійшин, ані служителів збору. І все ж брати провели районний та спеціальний одноденний конгреси. Промови виголошували старійшини з Кабардино-Балкарії. Щоб прибути на місце проведення конгресу, їм довелось подолати 700 кілометрів. Ці брати не знали, скільки людей хотіло охреститися на цих конгресах. Роман Скиба пригадує: «Я і ще один старійшина приїхали на два тижні раніше, щоб піти в служіння з вісниками місцевого збору й обговорити запитання до хрещення з тими, хто бажав охреститись. Але вийшло так, що у нас зовсім не залишилося часу на польове служіння. Протягом двох тижнів ми проводили бесіди з 20 особами, які хотіли охреститись».

У 1999 році брати в Єкатеринбурзі запросили на Спомин кількох продавців ринку. Ті сказали, що  хочуть прийти зі своїми друзями. Як же брати здивувалися, коли побачили, що ці продавці привели з собою приблизно 100 людей! І хоча орендований зал був великим, декому довелося стояти.

ВИВЧЕННЯ, НА ЯКІ ПРИХОДИЛО ПО 50 ОСІБ

Проповідницька праця в Іванівській області, недалеко від Москви, почалася наприкінці 1991 року, коли сюди приїхали Павло й Анастасія Дімови. Проповідувати в території, де проживає понад мільйон осіб, було складним завданням. Тому вони вирішили застосувати простий, але ефективний метод. На головній площі міста Павло й Анастасія поставили стенд, на якому розклали брошури, журнали та книжки. Стенд приваблював увагу перехожих, і вони зупинялися біля нього. Усіх, хто цікавився правдою, Дімови запрошували на зустріч для вивчення Біблії. Ці зустрічі не були схожі на теперішні домашні вивчення. Вони відбувалися в орендованих залах, і приходило на них до 50 людей. Програма вивчення складалася з двох частин і радше нагадувала зібрання. Спочатку обговорювалася книжка «Ви можете жити вічно в Раю на землі», а потім проводилося вивчення статті з «Вартової башти». Зустрічі відбувалися тричі на тиждень у різних районах міста, і кожна тривала по три години. У своєму звіті Павло завжди писав, що проводить три біблійні вивчення. Якось його запитали, чому в той час, коли більшість вісників проводила по 10—20 вивчень, він проводив лише три. Тоді виявилось, що на кожне вивчення приходило приблизно 50 зацікавлених. Очевидно, Єгова благословляв такі вивчення, тому що невдовзі чимало зацікавлених мали бажання проповідувати. Наприкінці одного з вивчень Павло попросив залишитися в залі тих, хто хоче стати вісником.  Залишились усі. Нові вісники теж почали проповідувати зі стендами. Невдовзі на міських площах і в парках можна було побачити багато стендів з нашою літературою.

Прийшов час перейти до іншого виду служіння — проповідування від дому до дому. Але майже ніхто з вісників раніше не брав участі в такому виді служіння. Охочі навчитися проповідувати від дому до дому йшли в служіння з Анастасією або з Павлом. Часто таких охочих було дуже багато. Не раз Павло підходив до дверей у супроводі десяти вісників! Цікаво, що мешканців квартир така кількість людей не лякала, вони із задоволенням розмовляли з ними. Дехто навіть запрошував до себе всю «делегацію».

Незабаром нові вісники вже хотіли проповідувати за містом. Тому вони почали їздити групами в інші міста Іванівської області. Одна така група могла складатися з 50 осіб. До місця призначення вісники добиралися поїздом. Проповідувати починали ще в дорозі, а після прибуття розбивалися на пари і йшли в служіння. Вісники запрошували усіх, кого зустрічали, на зібрання, заплановане на той же вечір. На зібранні брати виголошували промову і показували фільм, випущений Свідками Єгови. Потім запрошеним пропонували домашнє вивчення Біблії, і всі бажаючі давали свої адреси. Завдяки таким поїздкам у різних містах Іванівської області утворилося по п’ять зборів.

У 1994 році лише в одному місті Іваново було 125 вісників і 1008 осіб прийшло на Спомин. Того ж року 62 вісники з Іваново охрестилися на обласному конгресі. За один день виник цілий збір! Нині в Іванівський області 1800 вісників Царства.

 ПРОВЕДЕННЯ КОНГРЕСІВ УСУПЕРЕЧ ПРОТИДІЇ

У деяких містах було дуже важко проводити конгреси. Наприклад, у Новосибірську за підтримки духівництва противники організували пікетування стадіону, на якому проводився конгрес. На одному з транспарантів вони написали: «Бережіться Свідків Єгови». Проте пікетники не помітили, що перше слово частково стерлось і на транспаранті можна було прочитати: «Бережіть Свідків Єгови».

Братам, які 1998 року організовували районний конгрес в Омську, також довелося зіткнутися з труднощами. Вони орендували зал в одному з міських закладів. Але в останній момент місцева влада під тиском противників змусила директора цього закладу розірвати зі Свідками угоду про оренду. Кілька сотень братів і сестер, що прибули на конгрес, зібралися перед залом. Побачивши таку кількість людей, директор злякався, що вони поб’ють його і понищать зал. Тому він звернувся до братів з проханням не допустити насилля та вандалізму. Брати запевнили директора в тому, що не буде жодної бійки. Тим часом делегати конгресу спокійно фотографувались одні з одними, а потім усі розійшлися. Директор переконався, що Свідки Єгови мирні люди. Через два тижні цей конгрес все-таки відбувся, але в іншому залі. Противники дізналися про це надто пізно, тому прибули тільки під кінець програми.

КОНГРЕС У СВІТЛІ «ЗІРОК»

У кавказькому місті Ставрополі з 22 по 24 серпня 2003 року мав проводитись один з кількох обласних конгресів мовою жестів. Делегати приїхали з сімдесяти міст Росії. Однак існувала дуже велика ймовірність, що конгрес відмінять через сильну протидію  з боку міської влади. Напередодні конгресу директор закладу, з яким було укладено угоду про оренду, розірвав її. У п’ятницю 22 серпня брати домовилися про оренду з адміністрацією цирку.

Програма розпочалась о 15.00, але відразу після перерви несподівано припинилася подача струму. Делегати терпляче залишалися на своїх місцях. Через годину з’явилося світло, програма продовжилась і тривала до 21.30.

Наступного дня о 9.30 знову припинилася подача електроенергії. Незабаром пропала вода. Чи можливо проводити конгрес в приміщенні без світла і води? О 10.50 комітет проведення конгресу вирішив відкрити всі двері, щоб на арену потрапило світло з залитої сонцем вулиці. Брати поставили надворі величезні дзеркала, які відбивали сонячні промені в зал і освітлювали промовця. Тепер присутні бачили промовця, але через яскраве світло він не бачив своїх записів. Тоді за допомогою інших дзеркал брати скерували світло на велику дзеркальну кулю під куполом цирку. Темну арену осяяло мерехтливе світло, що нагадувало делегатам світло зірок. Нарешті промовець і присутні могли зосередитись на програмі.

Невдовзі до цирку приїхав голова міськадміністрації з кількома чиновниками. Вони вельми здивувалися, що Свідки не перервали проведення конгресу. А найбільше враження на них справили делегати, адже ніхто не протестував і не нарікав, усі зосередились на програмі. Начальник міліції, який раніше виказував відкриту ненависть до Свідків, був тепер настільки зворушений побаченим, що сказав: «Я всім серцем і душею з вами. Але ми живемо у світі, який вас не любить».

 Представники влади поїхали, і за якийсь час електропостачання в цирку відновилось. Хоча програма перших двох днів конгресу закінчувалась дуже пізно, делегати залишалися на своїх місцях аж до кінцевої молитви. Незважаючи на перешкоди, кожного дня кількість делегатів зростала: у п’ятницю було 494 делегати, в суботу — 535, а в неділю — 611. У кінцевій молитві конгресу прозвучала особлива подяка Єгові. Усі були вдячні йому за те, що він дозволив провести цей конгрес. Брати і сестри розійшлися радісними, сповненими рішучості служити небесному Батьку і прославляти його святе ім’я.

ГЛУХІ ЛЮДИ ПРОСЛАВЛЯЮТЬ ЄГОВУ

У 1990 році з Радянського Союзу в Польщу на спеціальний конгрес приїхали тисячі делегатів. Серед них були глухі брати і сестри. Отримавши підбадьорення на конгресі, вони стали першими «сіячами» правди, які активно взялися за працю проповідування серед глухих людей. Вже 1992 року це поле дозріло, тож очікувалось велике жниво (Матв. 9:37). У 1997 році було організовано перший збір, в якому зібрання проводились мовою жестів, а по всій країні виникла величезна кількість груп для глухих. А в 2002 році утворився вже теократичний район, територія якого була найбільшою у світі. Цікаво, що 2006 року в Росії кількість жителів на одного вісника становила 1000 осіб, а глухих жителів — 300 осіб на одного вісника, який проповідує мовою жестів.

Звичайно, виникла велика потреба в якісному перекладі наших публікацій мовою жестів. З 1997 року в російському філіалі почав роботу відділ перекладу мовою жестів. Одна глуха сестра, яка працює в ньому, говорить: «Для мене велика честь служити в Бетелі  і перекладати наші публікації. У світі глухим не довіряють і вважають їх людьми нижчого сорту. Але в Божій організації все інакше. По-перше, я бачу, що сам Єгова доручає нам, глухим, розповідати про правду нашою мовою. По-друге, ми почуваємось упевнено серед народу Єгови, і ми щасливі, що належимо до такої великої родини».

ДОБРА НОВИНА РІЗНИМИ МОВАМИ

У Радянському Союзі російська була мовою освіти і міжнаціонального спілкування. Однак, крім російської, тут розмовляли приблизно 150 мовами. Після розпаду СРСР у 1991 році мешканці колишніх 15 республік почали цікавитися правдою. Багато зусиль було спрямовано на те, щоб проголосити добру новину «кожній нації, племені, мові та народу», що живуть на величезній території колишнього Радянського Союзу (Об’яв. 14:6). Щоб десятки тисяч нових учнів мали духовну поживу, в російському філіалі журнал «Вартова башта» почали перекладати ще 14 мовами. Крім того, філіал у Росії координує роботу перекладацьких груп, які перекладають літературу понад 40 мовами. Це сприяє поширенню доброї новини, а також тому, що біблійна правда швидше торкається сердець людей та глибоко їх зворушує.

У Російській Федерації розмовляють більшістю з цих 40 мов. Наприклад, осетинську мову можна почути на вулицях Беслана та Владикавказа. Бурятською мовою, що споріднена з монгольською, розмовляють у південній частині Східного Сибіру і Забайкаллі. Якутська мова, що належить до тюркських мов, рідна для оленярів та інших мешканців Далекого Сходу Росії. А на Кавказі розмовляють ще 30 мовами. Найпоширенішою в Росії мовою після російської є  татарська мова. Нею розмовляє понад п’ять мільйонів мешканців, здебільшого в Татарстані.

Люди, які розмовляють татарською, хоча іноді й беруть публікації російською, з великим задоволенням читають літературу рідною мовою. Під час кампанії з розповсюдження буклета «Вісті Царства» № 35 жінка в одному з сіл отримала буклет і вислала замовлення на брошуру «Чого Бог вимагає від нас» татарською мовою. Одна сестра написала їй листа і надіслала брошуру. Жінка відповіла їй листом на вісім сторінок. Невдовзі вона вже вивчала Біблію за допомогою публікацій, перекладених її рідною мовою. Чоловік, який отримав брошуру татарською мовою «Чи Бог дбає про нас», сказав, що вона спонукала його по-іншому подивитися на ситуацію у світі. Ці люди зацікавились Біблією завдяки публікаціям, перекладеним на татарську мову.

 Жінка, яка розмовляє марійською мовою, отримала буклет «Вісті Царства» № 35. Вона захотіла дізнатися більше, але Свідків Єгови в її селі не було. Коли жінка поїхала в місто, вона звернулася до Свідків і взяла в них книжку «Знання» та інші публікації російською мовою. Прочитавши все це, жінка почала проповідувати сусідам і за якийсь час уже допомагала вивчати Біблію групі людей. Потім вона дізналася про спеціальний одноденний конгрес в Іжевську і поїхала туди, щоб охреститись. Однак на конгресі вона довідалась, що ті, хто хоче зробити такий крок, повинні добре знати Біблію. Брати знайшли спосіб, як надати цій жінці духовну допомогу. А все почалося з того, що вона прочитала буклет рідною мовою.

У Владикавказі був лише один осетинський збір. Промови на районних і обласних конгресах звучали тільки російською. Однак 2002 року програма конгресу вперше перекладалася на осетинську мову. Осетинським братам це принесло величезну радість. Навіть ті, хто добре знає російську, сказали, що думки з Біблії, передані рідною для них мовою, глибоко зворушили їхні серця. Програма осетинською мовою посприяла духовному поступу в зборі, а також привабила багатьох осетинів до правди. У 2006 році в Осетії було організовано перший теократичний район і районні конгреси вперше пройшли осетинською мовою.

Коли у віддалене алтайське село Акташ приїхали роз’їзні наглядачі, послухати їх прийшло приблизно 30 людей, хоча місцева група Свідків складалася лише з кількох вісників. Усі присутні слухали публічну промову, але під час службової промови обласного наглядача приблизно половина присутніх вийшла. Після зібрання обласний наглядач запитав місцевих вісників, чому так багато людей вийшло. Одна старенька  алтайка ламаною російською пояснила: «Все, що ви робите, важливо, але я майже нічого не зрозуміла!». Під час наступного візиту районного наглядача його промови перекладалися, і всі з задоволенням прослухали програму зібрання до кінця.

У місті Воронежі навчається дуже багато іноземних студентів. Один китайськомовний служитель збору у 2000 році організував для вісників курси китайської. Чимало братів і сестер відгукнулися на потреби в полі й почали проповідувати студентам з Китаю. Китайська мова вкрай складна, але брати не опускали рук. У лютому 2004 року у Воронежі організували китайське книговивчення. У квітні охрестився перший учень з Китаю, а через два місяці ще один. Тепер на це книговивчення регулярно приходять зацікавлені і китайською мовою проводиться понад 15 біблійних вивчень. В міру того як добра новина шириться просторами Росії, місцевий філіал намагається задовольняти потребу в дедалі більшій кількості літератури різними мовами.

ПІОНЕРИ ОТРИМУЮТЬ НАВЧАННЯ

Школа піонерського служіння проводиться в Росії вже багато років. Здебільшого в кожному класі вчиться 20—30 піонерів, які живуть у місцевості, де проходить навчання. Однак коли школа проводилась у Росії вперше, все було інакше. Роман Скиба пригадує: «Найбільше мені запам’яталась Школа піонерського служіння, яка проходила 1996 року в Єкатеринбурзі. У класі вчилося понад 40 братів і сестер. Для того щоб потрапити на школу, багатьом довелось проїхати не одну сотню кілометрів, а деяким майже тисячу».

Світлана з 1997 року служить повночасним піонером, проповідуючи глухим людям. У січні 2000 року  вона пройшла піонерську школу мовою жестів. Пізніше Світлана розповідала, наскільки підвищився рівень її служіння і як школа допомогла їй зрозуміти, що означає бути християнином у сім’ї та в зборі. Вона сказала: «Я стала більше любити людей. А ще я зрозуміла цінність співпраці з братами й сестрами і тепер з готовністю приймаю від них поради. Завдяки тому що я почала застосовувати приклади під час біблійних вивчень, мені вдається набагато ліпше навчати зацікавлених».

Альона служить піонером на Далекому Сході Росії, у місті Хабаровську. Вона допомагає глухим людям пізнавати правду. Для того щоб робити це якомога ліпше, Альона хотіла поїхати на Школу піонерського служіння. Але це було непросто. Вона розповідає: «Найближча школа мовою жестів проводилась у Москві — за 9000 кілометрів від Хабаровська. Мені треба було їхати поїздом вісім діб в один бік». Однак Альона анітрохи не жаліє про витрачені час і зусилля.

Школи піонерського служіння проводились не тільки мовою жестів. З 1996 року по 2006-й у Росії організували сотні класів для навчання піонерів. Це дуже посприяло розширенню проповідницької діяльності та росту зборів. Марчін, який служить районним наглядачем, пригадує: «У 1995 році мене призначили спеціальним піонером в один з московських зборів, що в районі Кунцево. Коли я прийшов на публічну промову і вивчення „Вартової башти“, мені здалось, що я потрапив на конгрес. Зібралося близько 400 осіб, тоді як у зборі було 300 вісників. Менш ніж через десять років з цього збору утворилося ще десять зборів.

У 1996—1997 роках, служачи районним наглядачем, я став свідком небувалого росту в районі.  Відвідуючи збір у місті Волзький Волгоградської області вдруге, я побачив багато незнайомих облич. З часу мого попереднього візиту пройшло всього півроку, а в цьому зборі з’явилося 75 нових вісників — практично ще один збір! Важко описати ентузіазм цих нових ревних вісників. На зустрічі для проповідування, які проводились у квартирі багатоповерхового будинку, регулярно приходило до 80 осіб. Багато хто стояв на сходовій клітці, тому що в помешканні просто не вистачало для всіх місця».

МОЛОДЬ ПРОСЛАВЛЯЄ ЄГОВУ

Чимало юнаків і дівчат виявляють інтерес до звістки про Царство, незважаючи на протидію своїх батьків. Одна двадцятирічна сестра розповіла: «У 1995 році, коли мені було дев’ять років, Свідки Єгови проповідували моїм батькам, але ті не прийняли правди. Я ж хотіла знати про Бога якнайбільше. На щастя, вивчати Біблію почала моя шкільна подруга. Я приєдналася до неї. Батьки, дізнавшись про це, заборонили мені спілкуватися зі Свідками Єгови. Іноді вони замикали мене у квартирі, щоб я не ходила на вивчення. Так продовжувалось доти, доки мені не виповнилося 18 років. Тоді я поїхала вчитися в інше місто і знайшла там Свідків. З величезною радістю я продовжила вивчення Біблії. Я полюбила Єгову всім серцем і охрестилась на обласному конгресі 2005 року. Після цього одразу ж почала служити допоміжним піонером. Зараз мої батьки прихильно ставляться до правди, яку я так люблю з дитинства».

Інша сестра пригадує: «У 1997 році, коли мені йшов шістнадцятий рік, я отримала від Свідків Єгови журнал „Пробудись!“. Журнал і його назва дуже сподобались мені, тож я захотіла отримувати його регулярно.  Коли мій батько довідався, що я читаю „Пробудись!“, він заборонив Свідкам приходити до нас. Згодом моя двоюрідна сестра стала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. І вже на початку 2002 року я разом з нею ходила на зібрання в Зал Царства. На одному з них я дізналась, що деякі Свідки Єгови служать місіонерами, і в мене з’явилося палке бажання допомагати іншим знайомитися з Богом. Але, як пояснила моя сестра, спочатку я мала кинути курити, узгодити своє життя з біблійними вимогами і стати служителем Бога. Зробивши відповідні зміни, я через півроку охрестилася й одразу розпочала допоміжне піонерське служіння. Нарешті моє життя сповнилось змістом».

 ПОШУКИ «КОШТОВНОСТЕЙ» В ЯКУТІЇ

Якутія (Республіка Саха) й Амурська область входять до одного теократичного району. У 2005 році в столиці Сахи, Якутську, вперше пройшли районний і спеціальний одноденний конгреси. Особливо приємно було бачити на цих конгресах представників корінного населення.

Для зручності район поділили на п’ять частин і в кожній з них провели конгрес. Братам, що мали виголошувати промови на конгресах у різних частинах району, довелося 24 години їхати поїздом, 15 годин машиною і 3 години летіти літаком.

Зима в цій місцевості надзвичайно холодна. Температура падає до мінус 50 градусів, а то й нижче. Незважаючи на це, місцеві вісники проповідують не тільки в багатоповерхових будинках, але й у приватних.

На початку 2005 року було сформовано дві групи вісників Царства. Одна група — в селі Хайир, що за 80 кілометрів від моря Лаптєвих за Північним полярним колом. У тому селі живе 500 людей, серед них чотири Свідки. У 2004 році на Спомин в Хайирі прийшло 76 осіб. Для того щоб відвідати групу в цьому селі, районному наглядачеві доводиться спочатку летіти 900 кілометрів літаком, а потім ще 450 кілометрів їхати машиною засніженими дорогами.

Друга група утворилась у віддаленому селі Усть-Нера, розташованому за 100 кілометрів від селища Оймякон. Взимку температура тут іноді сягає мінус 60 градусів. Минулого року вісникам з цього села довелося їхати 2000 кілометрів машиною по безлюдних місцевостях, щоб дістатися до місця проведення обласного конгресу. Вони їхали двома машинами у п’ятдесятиградусний мороз.

 Один районний наглядач розповів випадок, який стався з ним під час перельоту на висоті 4000 метрів: «Коли проходила кампанія з розповсюдження брошури „Пильнуйте!“, в нашому теократичному районі проводилось кілька конгресів. Я разом з обласним наглядачем летів літаком на наступний конгрес. На жаль, брошури „Пильнуйте!“ в нас уже не було, тож ми запропонували стюардесі брошуру „Чого Бог вимагає від нас?“. Вона сказала, що вже має деяку біблійну літературу і показала нам брошуру „Пильнуйте!“. Як же ми втішились, побачивши, наскільки ревними в проповідуванні були наші брати! Другий пілот, проходячи повз нас, почув, про що ми говорили. Він приєднався до нашої розмови, і ми спілкувалися з ним майже до кінця подорожі. Прощаючись, він взяв для решти членів екіпажу кілька журналів».

ДОБРА НОВИНА СЯГАЄ САХАЛІНУ

На Сахалін, що лежить північніше японського острова Хоккайдо, Свідки Єгови прибули наприкінці 1970-х років. Брати з Владивостока, які координували проповідницьку діяльність у цьому регіоні, заохотили Сергія Сагіна переїхати на Сахалін, щоб розширити своє служіння. Сергій так і зробив. Влаштувавшись на роботу в порту, він старався розмовляти на біблійні теми з іншими працівниками. Невдовзі він уже проводив кілька біблійних вивчень. Згодом Сергію довелось покинути острів, але його зусилля не були марними.

Конгреси в Польщі 1989 і 1990 років спонукали багатьох делегатів з Росії проповідувати там, де існувала велика потреба у вісниках. У 1990 році Сергій та Галина Аверіни переїхали з Хабаровська на Сахалін, у місто Корсаков. А через кілька місяців до міста  Южно-Сахалінська, де жила тільки одна сестра, переїхали два піонери і кілька вісників.

Одним з тих піонерів був Павло Сивульський — син Павла Сивульського, про якого розповідалося вище. Він тепер служить у Бетелі. Павло пригадує: «По приїзді в Южно-Сахалінськ я та ще один брат зупинились у готелі, бо не могли одразу знайти помешкання. Ми почали проповідувати неподалік готелю й іноді під час розмови казали людям, що шукаємо житло. Дехто запитував нас, куди можна прийти, щоб продовжити розмову. Але ми змушені були відповідати, що живемо в готелі і коли знайдемо для себе квартиру, обов’язково їх запросимо. Молячись до Єгови, ми благали його допомогти нам знайти роботу й житло. Єгова відповів на наші молитви: незабаром у нас була і робота, і помешкання. Одна жінка запропонувала нам жити в її квартирі. Вона не брала з нас грошей і навіть готувала нам їжу, завдяки чому ми могли більше часу проводити в служінні. Підтримка Єгови була очевидною. Ми почали багато біблійних вивчень і організували групи книговивчення. Через два місяці ми орендували будинок, у якому проводили зустрічі».

Збір ріс, багато нових вісників починали піонерське служіння. Вони були ревними проповідниками і переїжджали в інші міста й містечка острова, поширюючи добру новину серед його мешканців. Єгова щедро благословив активне служіння цього збору, і в 1993 році, тобто через три роки, з єдиного збору утворилося ще вісім.

З часом чимало вісників поїхали з острова. Одні — через економічні труднощі, інші хотіли розширити своє служіння. Але, як і раніше, зусилля вісників приносять чудові результати. Тепер у центрі  Южно-Сахалінська стоїть гарний Зал Царства, а на острові діє дев’ять зборів і чотири групи, які разом складають один теократичний район.

АКТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ НЕЗВАЖАЮЧИ НА ПРОТИДІЮ

У I столітті апостол Павло сказав: «Переді мною відчинилися великі двері, а з ними й доступ до діяльності, хоча противників багато» (1 Кор. 16:9). З тих пір пройшло вже дві тисячі років, але кількість противників не зменшилась. У 1995—1998 роках Московська прокуратура чотири рази порушувала карну справу проти Свідків Єгови. Їх обвинувачували у розпалюванні релігійної ворожнечі, руйнуванні сімей, провадженні антидержавної діяльності та зазіханні на права громадян. Хоча ці звинувачення залишились недоведеними, 1998 року проти Свідків почали цивільний процес, висуваючи ті самі безпідставні звинувачення.

Приблизно через рік Міністерство юстиції повторно зареєструвало Управлінський центр Свідків Єгови в Росії, визнавши, що ані в діяльності Свідків, ані в їхній літературі немає нічого, що спричиняло б виникнення релігійної ворожнечі, руйнування сімей чи порушення прав людини. Незважаючи на це, прокуратура знову порушила справу проти Свідків.

Деякі релігієзнавці визнають, що вчення Свідків Єгови ґрунтуються тільки на Біблії. Викладач релігієзнавства в педагогічному університеті імені Герцена, доктор філософських наук, професор М. С. Гордієнко сказав: «Коли експерти критикують вчення Свідків Єгови, вони не усвідомлюють, що насправді критикують саму Біблію».

І все ж Московський міський суд виніс рішення про позбавлення Свідків Єгови в Москві статусу юридичної особи. Це не перешкоджає нашим братам  виконувати біблійну заповідь — проповідувати добру новину. Свідки Єгови переконані, що москвичі повинні самі обирати релігію. Обмеження цього права порушує громадянські свободи кожного мешканця міста. Тому Свідки в Москві і далі будуть виконувати заповідь Ісуса Христа проповідувати і робити людей учнями (Матв. 28:19, 20). У даний час рішення Московського міського суду розглядається в Європейському суді з прав людини.

Під час першого слухання справи про позбавлення Свідків Єгови в Москві статусу юридичної особи у вересні 1998 року в місті діяло 43 збори. Через вісім років їхня кількість зросла до 93! Єгова пообіцяв своєму народові: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху» (Ісаї 54:17). На олімпійському стадіоні в Лужниках у 2007 році Свідки Єгови провели свій обласний конгрес. На ньому було 29 040 присутніх і 655 осіб охрестилось.

БОЖЕ ІМ’Я ПРОСЛАВЛЯЄТЬСЯ В РОСІЇ

У книзі Малахії 1:11 записані такі слова Бога Єгови: «Від сходу сонця й аж по захід його звеличиться Ймення Моє між народами». Від сходу сонця і до заходу вісники у цій величезній країні шукають смиренних людей. Тільки за останній службовий рік у Росії охрестилося понад сім тисяч осіб. Це незаперечне свідчення того, що «Цар над царями», як названо в Біблії Ісуса Христа, підтримує своїх підданих, які виконують працю проповідування (Матв. 24:14; Об’яв. 19:16).

«День Єгови прийде, як злодій»,— написав апостол Петро (2 Пет. 3:10). Тому служителі Єгови в Росії рішуче настроєні використовувати позосталий час на те, щоб шукати схильних прийняти правду людей у кожному народі чи племені.

[Примітка]

[Вставка на сторінці 110]

«Якби ми знайшли проти вас хоч якийсь компромат, дізналися, що ви пролили хоч краплю крові, ми б усіх вас перестріляли».

[Вставка на сторінці 128]

«Якщо ми дозволимо вам діяти вільно, багато радянських громадян приєднається до вас. Тому ми вважаємо, що ви становите серйозну загрозу для нашої держави».

[Вставка на сторінці 219]

«Ви злітаєтесь, наче пташки на зерна,— і за мить коробок вже немає».

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 69]

Сибір

Коли говорять про Сибір, в уяві багатьох постає сувора безлюдна пустеля, в якій лютує зима. Або ж на думку відразу спадає, що це місце висилки невгодних радянському уряду людей. Але Сибір — це не тільки пустеля чи місце заслання.

За площею Сибір більший, ніж Канада, друга у світі за розмірами країна. Його територія складає 13 000 000 квадратних кілометрів. Простягається Сибір від Уральських гір на заході до Тихого океану на сході і від кордону з Монголією та Китаєм на півдні до Північного Льодовитого океану на півночі. Ця земля багата на природні ресурси — деревину, нафту і газ. Вона також вирізняється мальовничістю ландшафту: тут є і гори, і рівнини, і болота, і озера, і великі річки.

Понад півтора сторіччя засуджених відправляли до Сибіру у висилку і в тюрми. Протягом 1930—1940-х років у сибірських таборах опинилися мільйони людей. А в 1949 і 1951 роках сюди було вислано приблизно 9000 Свідків Єгови з Молдавії, Прибалтики та України.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 72, 73]

Загальні відомості

Територія.

Це найбільша у світі країна. Її протяжність зі сходу на захід становить 7700 кілометрів, а з півночі на південь — 3000. Загальна площа території Росії складає 17 075 400 квадратних кілометрів. Вона займає одинадцять годинних поясів і охоплює майже половину Північної півкулі. Найдовша в Європі ріка і найглибше у світі озеро розташовані саме на території Росії.

Населення.

На 80 відсотків складається з росіян. Живуть тут і представники понад 70 інших народів. Чисельність одних становить лише кілька тисяч осіб, інших — більше мільйона.

Мова.

Державна мова — російська, тут її знають практично всі. Крім того, в країні розмовляють понад ста іншими мовами. Деякі з них є рідними для кількох національних груп, кожна з яких нараховує близько мільйона мешканців.

Економіка.

Росія — один з провідних постачальників нафти і природного газу. Також у країні розвинуте лісове господарство, гірнича справа та різні галузі промисловості.

Їжа.

Тут готують ситні страви з м’яса, риби, капусти, сиру і їдять їх з чорним житнім хлібом, картоплею або гречкою. У російській кухні використовують продукти, багаті на жири та вуглеводи, що допомагає витримувати довгі, холодні зими. На обід часто їдять суп з пельменями чи просто пельмені зі сметаною. Крім того, нерідко печуть пиріжки з капустою, м’ясом, сиром чи картоплею і готують борщ та щі.

Клімат.

Зима тут холодна, а літо спекотне. Ці два сезони найтриваліші. У порівнянні з ними весна й осінь досить короткі.

 (Карта Росії на сторінках 116 та 167).

[Ілюстрації]

Кремль.

Гора Ельбрус у Кабардино-Балкарії.

Бурий ведмідь (півострів Камчатка).

 [Рамка на сторінках 92, 93]

Боротьба за розуми людей

Радянський уряд не ставив собі за ціль знищити Свідків Єгови. Його мета полягала в тому, щоб будь-яким чином змусити їх змінити свої погляди і визнати вищість радянської ідеології. Для досягнення цієї мети було залучено Комітет державної безпеки (КДБ). Ось деякі методи, якими послуговувались його працівники.

Обшуки. Їх проводили в помешканнях Свідків Єгови навіть уночі. Обшуки повторювались настільки часто, що деякі сім’ї мусили змінювати місце проживання.

Стеження. Кадебісти підслуховували телефонні розмови братів, перехоплювали їхню кореспонденцію, а також встановлювали в їхніх помешканнях апаратуру для таємного стеження.

Стягнення штрафів і перешкоди у проведенні зібрань. По всій країні відстежувалися місця, в яких брати проводили зібрання. Усіх присутніх штрафували. Розмір штрафу часто становив половину місячної зарплати або й більше.

Підкуп і шантаж. Намагаючись схилити деяких Свідків Єгови до співпраці, кадебісти пропонували їм машину та квартиру в центрі Москви. У разі відмови братам погрожували багаторічним ув’язненням.

Пропаганда. У газетах, в кіно і на телебаченні Свідків Єгови зображали людьми, небезпечними для суспільства.  У в’язницях і таборах засудженим читали лекції, в яких Свідків звинувачували у використанні Біблії для прикриття політичної агітації. Така пропаганда призводила до численних порушень прав Свідків Єгови. Наприклад, на місці роботи Свідків Єгови позбавляли заслуженої премії або відпустки, а їхнім дітям у школі ставили занижені оцінки.

Діяльність провокаторів. Агенти КДБ удавали, що цікавляться звісткою про Царство, вивчали Біблію й охрещувались. Декому з них вдавалося навіть зайняти відповідальне становище в організації. Їхнім завданням було припинити діяльність Свідків Єгови, сіючи недовіру і розбрат серед них.

Висилка. Свідків Єгови висилали у найвіддаленіші куточки країни. Там їм доводилось тяжко працювати по 12 годин на день, щоб хоч якось вижити. Узимку вони страждали від холоду, а влітку їм докучали комарі й сліпні.

Конфіскація майна, розлука з рідними. У Свідків відбирали земельні ділянки, квартири та іншу власність. Іноді в батьків забирали дітей.

Психологічне і фізичне знущання. Багатьох Свідків Єгови, у тому числі жінок, безжально принижували і піднімали на глум. Декого надзвичайно жорстоко били.

Ув’язнення. Свідків ув’язнювали, щоб змусити їх відмовитися від своєї віри або відокремити від одновірців.

Виправно-трудові табори. У цих таборах Свідки перебували на межі фізичного виживання. Їм часто доводилось корчувати неймовірно великі пні. Братів посилали на вугільні шахти, на будівництво доріг та залізниць.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 96, 97]

Двічі засуджений на смерть

ПЕТРО КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Рік народженя: 1922

Рік хрещення: 1956

Факти з біографії: до пізнання правди навчався в духовній семінарії. Двадцять два роки перебував у в’язницях і таборах, помер 1998 року.

У 1940 році польські Свідки Єгови почали проповідувати в Україні, там, де я жив. До нас прийшов Корней, помазаний духом християнин. Ми проговорили з ним цілу ніч, і тоді я переконався, що він розповів мені правду про Бога.

У 1942 році німецькі війська просувалися вперед, радянська армія залишила територію Західної України. Почався період безвладдя. Якось українські націоналісти намагалися змусити мене разом з ними боротися проти фашистів і комуністів. Через мою відмову ці вояки побили мене мало не до смерті, а потім викинули на вулицю. Тієї ж ночі вони підібрали мене і привели на місце масового розстрілу. Там мене знову запитали, чи я буду служити українському народу. Не вагаючись, я голосно сказав: «Я буду служити тільки Богу Єгові!» Тоді вони засудили мене до страти. Один із вояків наказав стріляти в мене, а інший вихопив рушницю і закричав: «Не стріляй! Він ще може нам знадобитися». Розгнівавшись, той перший кинувся бити мене і пообіцяв розстріляти через тиждень. Але через кілька днів його самого вбили.

 У березні 1944 року в нашу місцевість повернулась радянська армія, і тепер вже вона набирала солдатів до своїх лав. Зібрали всіх чоловіків, привели й мене. Тоді я побачив Корнея — брата, який познайомив мене з правдою. Серед присутніх було сімдесят Свідків. Ми стояли окремо від інших чоловіків і підбадьорювали один одного. До нас підійшов якийсь військовий і запитав, чому ми не разом з усіма. Брат Корней відповів, що ми християни і не можемо брати до рук зброю. Його відразу забрали, а нам сказали, що він буде розстріляний. Більше ми Корнея не бачили. Нам погрожували, що і нас так само стратять, а після цього кожного по черзі запитували, чи підемо ми до армії. Коли я відмовився, троє солдатів та офіцер повели мене в ліс. Там командир зачитав вирок військового трибуналу: «За відмову одягнути форму і взяти зброю засуджений до розстрілу». Я палко помолився Єгові, а тоді задумався, чи вгодне йому моє служіння, адже я не встиг охреститися. Раптом я почув команду: «Стріляй у ворога!» Але солдати вистрілили в повітря. Після цього офіцер сильно побив мене. Я був засуджений до десяти років ув’язнення і потрапив до російського табору в Горьківській області.

Мене звільнили 1956 року. Згодом я одружився з вірною християнкою Реґіною, але вже через півроку після весілля мене несподівано заарештували і засудили до десяти років ув’язнення.

Коли я нарешті вийшов на волю, один службовець сказав мені: «Тобі немає місця на радянській землі». Але він помилявся. Як добре, що земля належить Єгові, і тільки від нього залежить, хто буде вічно жити на ній! (Пс. 37:18).

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 104, 105]

«Дівчата, є тут серед вас Свідки Єгови?»

ЄВГЕНІЯ РИБАК

Рік народження: 1928

Рік хрещення: 1946

Факти з біографії: народилася в Україні. Була вивезена в Німеччину, де пізнала правду. Вірно служить Єгові в Росії.

ЯКОСЬ у неділю через відчинене вікно я почула гарний спів. Це співали Свідки Єгови. Невдовзі я вже ходила на їхні зібрання. Мені було незрозуміло, чому німці переслідували своїх же, німців, за віру. Українці, з якими мене вивезли в Німеччину, зненавиділи мене за те, що я заприязнилася з німцями. Одна дівчина навіть кричала на мене і вдарила по обличчю, що дуже розсмішило моїх колишніх подруг.

У 1945 році мене звільнили, і я повернулася в Україну. Мій дідусь сказав: «Твоя мама з глузду з’їхала. Повикидала всі ікони і тепер молиться якомусь іншому Богу». Коли ж ми з мамою залишились наодинці, вона прочитала мені з Біблії про те, що Бог ненавидить ідолопоклонство. Потім вона розповіла, що ходить на зібрання Свідків Єгови. Я кинулася їй на шию і зі сльозами на очах прошепотіла: «Мамусю, я теж Свідок Єгови!» Від радості ми обидві розплакалися.

 Мама була дуже ревною в служінні. Оскільки майже всіх братів відправили у табори, її призначили відповідальною за групу книговивчення. Мамина завзятість надихала й мене.

У 1950 році мене арештували за релігійну діяльність і засудили до десяти років таборів. Нас, п’ятьох сестер, відправили до міста Усольє-Сибірське. З квітня 1951 року ми працювали на будівництві залізної дороги. По двоє ми носили на плечах важкі шпали. А ще доводилося власноруч переносити й укладати 10-метрові металеві рейки по 320 кілограмів кожна. Ми просто вибивалися з сил. Одного разу, коли, виснажені після роботи, ми повертались додому, біля нас зупинився поїзд, у якому перевозили в’язнів. З вікна виглянув чоловік і запитав: «Дівчата, є тут серед вас Свідки Єгови?» Нашу втому як рукою зняло. Ми вигукнули: «Так, нас тут п’ятеро сестер!» Виявилось, що це везли у висилку наших братів і сестер з України. Поки поїзд стояв, вони схвильовано розповідали, що з ними сталось і як їх вивезли. Діти читали напам’ять вірші, котрі брати самі склали. Охоронці нам не перешкоджали, і ми могли поговорити й підбадьорити один одного.

З Усольє-Сибірського нас перевели у великий табір неподалік Ангарська. Там було 22 сестри. Вони вже все організували, навіть визначили території для проповідування. Усе це допомогло нам зберегти свою духовність.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 108, 109]

Я кілька разів потрапляв у «п’ятий кут»

МИКОЛА КАЛІБАБА

Рік народження: 1935

Рік хрещення: 1957

Факти з біографії: 1949 року був висланий до Сибіру, в Курганську область.

НАМ здавалось, що в Радянському Союзі стежили за кожним Свідком Єгови. Життя було нелегким, але Єгова давав нам мудрість. У квітні 1959 року мене арештували за релігійну діяльність. Аби не видати нікого з братів, я вирішив не признаватись ні в чому. Слідчий показував фотографії братів і вимагав, щоб я називав їхні імена. Я говорив, що не можу нікого впізнати. Тоді він показав фото мого рідного брата і запитав: «Чи це твій брат?» Я відповів: «Я не знаю, чи це він, чи ні. Не можу сказати». Після цього слідчий показав мою фотографію і спитав: «Це ти?» Я сказав: «Цей чоловік схожий на мене, але я не впевнений, що це я».

Мене тримали в камері понад два місяці. Прокидаючись кожного ранку, я дякував Єгові за його милість. Потім пригадував якийсь вірш із Біблії і обговорював його сам з собою. Після цього я тихо співав пісню Царства, бо співати в камері було заборонено. Тоді я переходив до розгляду певної біблійної теми.

У таборі, до якого мене відправили, вже тримали багатьох Свідків. Умови тут були дуже суворими,  і нам не дозволяли розмовляти один з одним. Часто братів відправляли в ізолятор, який називали «п’ятим кутом». Я потрапляв у п’ятий кут кілька разів. В ізоляторі в’язням давали лише 200 грамів хліба на день, а спали вони на дерев’яних дошках, покритих товстим залізним листом. Вікно було розбите, і в камеру налітало багато комарів. Замість подушки доводилося класти під голову чоботи.

Кожен брат придумував, де зробити схованку для літератури. Я вирішив ховати її в мітлі. Під час обшуку переглядали кожну дрібницю, але оглядати мітлу нікому навіть на думку не спадало. Крім того, ми ховали літературу в стінах. Я навчився довіряти організації Єгови. Єгова бачить і знає все та допомагає кожному вірному служителю. Єгова завжди допомагав мені.

Ще перед висилкою у 1949 році батько казав, що Єгова може зробити так, щоб навіть у далекому Сибіру люди почули правду. Ми тоді думали: «Як же це буде?» А вийшло, що сама влада постаралась, аби тисячі щирих людей в Сибіру пізнали правду.

Коли в країні відбулися зміни, брати з радістю поїхали на міжнародний конгрес, який проводився 1989 року в Польщі. Це були незабутні дні. Після кінцевої молитви ми продовжували стояти і дуже довго аплодували. Емоції переповнювали нас! Протягом багатьох років я зносив різні випробування і труднощі, але рідко коли сльоза набігала мені на очі. Та коли ми від’їжджали й прощалися з нашими польськими братами, сльози в нас так і лились, і ніхто не міг, а, може, й не хотів зупиняти їх.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 112, 113]

Усе заради доброї новини

ПЕТРО ПАРЦЕЙ

Рік народження: 1926

Рік хрещення: 1946

Факти з біографії: Свідків Єгови вперше зустрів 1943 року. Пройшов два нацистські концтабори і трудовий табір у Росії. В часи заборони служив районним наглядачем.

Я ПОЗНАЙОМИВСЯ з біблійною правдою у нацистській Німеччині. Засвоївши основні вчення з Біблії, я відразу почав ділитися набутими знаннями зі своїми знайомими, і багато хто обрав чисте поклоніння. У 1943 році один священик доніс на мене в Гестапо. Мене арештували і звинуватили в тому, що я підбурюю молодь до бунту. Невдовзі я потрапив у Майданек, табір смерті в Польщі. Там у мене була безцінна можливість спілкуватися з братами і сестрами. У таборі ми проповідували зі ще більшим завзяттям. Чимало людей цікавилися правдою, і ми шукали можливостей розповідати їм про Царство Єгови. Одного разу я отримав 25 ударів дворемінним батогом. Піднявшись, я голосно сказав німецькою мовою: «Данке шьон!» («Дякую!»). Хтось з німців вигукнув: «Оце так хлопець! Ми його б’ємо, а він ще й дякує!» Після батога вся спина в мене була синьо-чорною.

Робота в таборі виснажувала до краю. Померлих спалювали у крематорії, тож він працював і вдень,  і вночі. Я думав, що невдовзі мене також спалять. Здавалося, не вийду з цього табору живим. Але мене врятувало те, що я поранився. Річ у тім, що всіх порівняно здорових в’язнів змушували працювати, а решту відсилали в інші табори. Через два тижні мене відправили в концтабір у Равенсбрюці.

Наприкінці війни у таборі ширилися чутки, нібито всіх нас невдовзі розстріляють. А потім ми дізналися, що охоронці втекли. Зрозумівши, що табір ніхто не стереже, в’язні розбіглися хто куди. Я опинився в Австрії, де мене призвали в армію. Я одразу відмовився, сказавши, що за свої релігійні переконання відбув термін у концтаборах. Мені дозволили повернутися додому в Україну, яка тоді входила до складу СРСР. У 1949 році я одружився з Катериною, і вона стала мені вірною супутницею. А 1958 року мене арештували і відправили у мордовський табір.

Після ув’язнення я брав участь у друкуванні біблійної літератури. Якось у 1986 році ми працювали цілу ніч і надрукували 1200 сторінок. Ми поскладали їх на підлозі, на ліжках, скрізь, де тільки могли. І тут несподівано з’явився кадебіст, який сказав, що прийшов «просто поговорити». Катерина запитала, де він хотів би говорити, навіть не подумавши про те, що він міг зайти в дім. Але, на щастя, кадебіст хотів говорити з нами в літній кухні. Якби він зайшов у кімнату, то арешту було б не уникнути.

Ми й донині намагаємось жити відповідно до нашого присвячення і робити все заради доброї новини. Наші шестеро дітей, двадцять три онуки та двоє правнуків вірно служать Єгові, і ми вдячні Єгові за те, що наші діти не перестають ходити у правді.

 [Рамка на сторінці 122]

Одиночна камера

У радянській карально-виправній системі одиночне ув’язнення часто застосовувалося до тих, хто відмовлявся добровільно віддати релігійну літературу. В’язня одягали у зношену бавовняну форму і закривали в камері.

Уявіть собі цю камеру. Вона тісна — тут не більше трьох квадратних метрів. Стіни в ній бетонні, шершаві. Камера темна, сира, брудна і неймовірно холодна, особливо взимку. В одній не менше метра завтовшки стіні зроблене маленьке віконце. Шибки у ньому розбиті. Трохи світла дає електрична лампочка. Вона висить у ніші стіни і закрита залізною пластиною з маленькими дірками. Сидіти можна або на бетонній підлозі, або на вузькому виступі стіни. Довго висидіти на цьому виступі неможливо: м’язи ніг і спини швидко втомлюються і починають боліти, а нерівності стіни врізаються в спину.

Увечері охоронці приносять пласку дерев’яну скриню, зміцнену металевими пасами,— в’язень буде в ній спати. Він може лягти на дошки і метал, але холод не дасть заснути. Жодного покривала чи ковдри немає. В одиночних камерах в’язні отримували раз на день 300 грамів хліба і раз на три дні — водянистий суп.

За туалет мала слугувати труба у підлозі, з якої виходив жахливий сморід. У декотрих камерах були встановлені вентилятори, якими спеціально задували всередину сморід зі стічних труб. Тюремні наглядачі іноді вмикали ці вентилятори, щоб посилити покарання і деморалізувати в’язня.

 [Рамка на сторінках 124, 125]

Мордовський табір № 1

У 1959—1966 роках різні терміни ув’язнення тут відбували сотні братів, у певний період сюди помістили понад 450 братів. Цей табір був одним з дев’ятнадцяти виправно-трудових таборів у Мордовії, розрахований на 600 в’язнів. Його оточувала майже триметрова огорожа з колючого дроту, до якого був підведений струм. Далі йшло ще тринадцять огорож з колючого дроту. Земля навколо території табору завжди була свіжо скопана, щоб на ній залишилися сліди сміливця, який би наважився втекти.

Ізолювавши Свідків від світу, влада сподівалася цілком підкорити їх собі, як фізично, так і психологічно. І все ж братам вдалось організувати в таборі теократичну діяльність.

Табір став теократичним районом зі своїм районним наглядачем. Район складався з чотирьох зборів, в які входило 28 груп книговивчення. Щоб усі залишалися духовно сильними, брати вирішили проводити сім зібрань на тиждень. Спочатку, коли в них була тільки одна Біблія, збори читали її по черзі за спеціально розробленим графіком. Як тільки з’явилася можливість, брати почали переписувати Біблію. Біблійні книги вони записували в окремі зошити, а оригінал тримали в безпечному місці. Завдяки цьому брати могли читати Біблію за розкладом. Крім того, проводилось вивчення журналу «Вартова башта». Сестри, які приходили відвідати своїх чоловіків, проносили в табір мініатюрні копії журналів, ховаючи  їх у роті, у підборах або вплітали тоненькі аркушики в коси. За переписування літератури багатьох братів садили у штрафний ізолятор на 15 діб.

В’язні в цих одиночних камерах були ізольовані від решти. Охоронці стежили за тим, щоб Свідки в ізоляторах нічого не читали. Однак брати знаходили способи передавати туди духовну їжу. Наприклад, коли цих в’язнів виводили у двір на прогулянку, один з братів вилазив на дах будівлі, що межувала із цим двором. З собою він мав довгу трубочку і приготовлені аркуші з текстом Біблії, згорнуті у крихітні кульки по сантиметру в діаметрі. Брат вкладав кульку в трубочку і дув у сторону того брата, якого вивели на прогулянку. Цей брат схилявся ніби для того, щоб зав’язати шнурівку, а сам непомітно піднімав кульку.

На сніданки і вечері в’язні отримували рідку кашу, в яку їм додавали трохи бавовникової олії. На обід був водянистий борщ або суп та ще якась проста страва. Хліб для в’язнів виглядав, як повсть, з якої колись робили валянки. Іван Микитков пригадує: «Я провів у цьому таборі сім років. Усі ми майже завжди страждали від сильних шлункових болів».

Брати не зрікалися віри. Ізоляція не зруйнувала духовності вірних служителів Бога, вони попри все виявляли віру і любов до Бога та своїх ближніх (Матв. 22:37—39).

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 131, 132]

Вона запитала: «Чому ти плачеш?»

ПОЛІНА ГУТШМІДТ

Рік народженя: 1922

Рік хрещення: 1962

Факти з біографії: дружина Віктора Гутшмідта. Під час ув’язнення звернула увагу на доброту Свідків Єгови.

Я ГЛИБОКО вірила в комуністичні ідеали і вірно їх дотримувалась. Однак у травні 1944 року мене арештували і відправили у Воркуту. Три роки мені не повідомляли причини арешту. Спочатку я думала, що сталась якась помилка, і чекала на звільнення. Але мене засудили до десяти років таборів за те, що я нібито висловлювалась проти радянської влади.

Оскільки я мала досвід роботи в різних медичних установах, то протягом перших кількох років я працювала в табірній лікарні. У 1949 році мене перевели в Інту, в табір для політичних в’язнів. Тут табірний режим був суворішим, атмосфера — важкою. Багато хто озлобився і поводився брутально, інші ж піддалися апатії і відчаю, норм моралі ніби й не існувало. Чутки про те, що всіх невдовзі розстріляють або засудять до довічного ув’язнення, погіршили і так напружену ситуацію в таборі. Через переживання  кілька в’язнів збожеволіло. У таборі було дуже багато інформаторів, і тому люди ненавиділи і сторонилися одні одних. Кожен пристосовувався, як міг, і думав тільки про себе, стаючи недовірливим, жадібним і жорстоким.

Але приблизно 40 жінок у таборі дуже відрізнялися від інших. Вони завжди трималися разом. Це були переважно молоді жінки, напрочуд симпатичні, акуратні, добрі й привітні, було серед них навіть кілька дівчаток. Виявилось, що це віруючі, Свідки Єгови. В’язні ставилися до них по-різному. Дехто їх дуже не любив. А хтось захоплювався їхньою поведінкою, особливо турботливим ставленням, яке вони виявляли одна до одної. Наприклад, якщо котрась із них хворіла, то інші чергували біля неї. У таборі це було щось нечуване.

Я дивувалась і тому, що люди різних національностей мали дружні стосунки між собою. Був час, коли мені не хотілося далі жити. Якось мені стало особливо гірко та страшно, я сиділа і плакала. Одна дівчина підійшла до мене і запитала: «Поліно, чому ти плачеш?»

«Не хочу жити»,— відповіла я.

Ця дівчина, Лідія Нікуліна, почала потішати мене. Вона розповіла про зміст життя, про те, що Бог змінить усе на краще. Вона розповіла мені чимало. У липні 1954 року я вийшла на свободу. Тоді я вже багато чого дізналася від Свідків Єгови і сильно хотіла стати одним із них.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 140, 141]

Військовий інженер став проповідником доброї новини

ВОЛОДИМИР НІКОЛАЄВСЬКИЙ

Рік народження: 1907

Рік хрещення: 1955

Факти з біографії: його 256 разів переводили в різні табори і в’язниці. Помер 1999 року.

Я ЗАКІНЧИВ Московський інститут інженерного зв’язку у 1932 році. До 1941 року я працював головним інженером-конструктором у Московському інституті. Я розробляв спеціальні пристрої для воєнних кораблів. Під час війни мене арештували, і зрештою я опинився у виправному таборі в центральній частині Казахстану, селі Кенгір.

Там мою увагу привернули Свідки Єгови. Вони відрізнялися від інших в’язнів. Всього в трьох блоках табору тримали 14 000 в’язнів, Свідків серед них було приблизно 80. Різниця між Свідками і рештою стала особливо помітною під час Кенгірського повстання 1954 року. Свідки Єгови не брали в ньому участі і відмовились готуватися до нього. Вони були навдивовижу спокійними і старалися пояснити свою позицію іншим в’язням. Їхня поведінка справила на мене таке сильне враження, що я запитав їх, у що вони вірять. Згодом я присвятився Єгові. Віра цих Свідків була особливо випробувана тоді, коли повстання придушили і в табір увійшло військо з танками.

 Якось мені передали, що двоє генералів з Москви приїхали зустрітися зі мною. Один з них сказав: «Володимире, досить вже. Ти військовий інженер-конструктор і ти потрібний країні. Повертайся до роботи. Що тобі за радість спілкуватися з неосвіченими людьми?»

«А чим я відрізняюся від них? Здібності людина отримує від Бога. Під Тисячолітнім правлінням Христового Царства всі слухняні Богові люди стануть досконалими й освіченими у повному сенсі цього слова».

Я був радий, що мав нагоду розповісти генералам про правду. Потім вони ще багато разів вмовляли мене повернутись на роботу. Але я попросив їх більше не турбувати мене і пояснив, що хочу залишитися в таборі з моїми духовними братами, яких я дуже люблю.

У 1955 році мене достроково звільнили. Я влаштувався в конструкторське бюро, але моя робота вже не була пов’язана з військовою службою. Щедро сіючи зерна правди, я почав біблійне вивчення з сім’єю одного інженера. Невдовзі він і його рідні стали Свідками Єгови й активними проповідниками. Але кадебісти постійно стежили за мною і під час обшуку в моїй квартирі знайшли біблійну літературу. Мене засудили до 25 років ув’язнення і відправили в Сибір до виправного табору в Красноярську. Багато разів мене переводили до різних таборів і в’язниць. Одного разу я підрахував, що мені довелось пережити 256 пересилок.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 147, 148]

Були потрібні великі валізи

НАДІЯ ЯРОШ

Рік народження: 1926

Рік хрещення: 1957

Факти з біографії: познайомилася з правдою в концтаборі Равенсбрюк. Повернувшись до Радянського Союзу, багато років була кур’єром. Живе на Кавказі.

ПОТРАПИВШИ 1943 року в концтабір, я втратила інтерес до життя. У такому стані я перебувала доти, доки не зустріла Свідків Єгови. Яке ж це було щастя повернутися додому в Україну, твердо сподіваючись на вічне життя в раю на землі! Я почала переписуватися з сестрами, прагнучи духовної підтримки. Однак КДБ перехопив мої листи, і невдовзі я отримала вирок — 15 років ув’язнення.

У листопаді 1947 року мене відправили в табір на Колиму, де я за весь термін не зустріла жодного Свідка. Єгова допомагав мені проповідувати. Євдокія, одна з ув’язнених, зацікавилася Біблією. Ми подружились і підтримували одна одну як духовно, так і емоційно. Я небагато знала з Біблії, але цього було достатньо, щоб залишатися вірною Єгові.

На початку 1957 року, вийшовши на волю, я поїхала до Суєтіхи, що в Іркутській області. Гостинні брати радо прийняли мене. Вони допомогли знайти роботу і житло. Але найбільшу радість принесло  те, що мене залучили до теократичної діяльності. Оскільки тоді я ще не була охрещена, мене охрестили у великій діжці. Відтак я могла виконувати обов’язки в організації Єгови. Мені доручили доставляти біблійну літературу й листи.

Літературу розвозили по всьому Сибіру, центральній частині Росії та по всій Західній Україні. Усе старанно продумувалось наперед. Для того щоб перевезти літературу в Західну Україну, потрібні були великі валізи. Якось на Ярославському вокзалі в Москві замок однієї валізи зламався і вся література висипалась на землю. Роблячи вигляд, що нічого особливого не сталось, я молилася і без поспіху збирала публікації. Примудрившись усе поскладати, я швидко пішла зі станції. На щастя, ніхто не звернув на мене уваги.

Іншим разом з України я везла через Москву в Сибір дві наповнені літературою валізи. Одну з них я поклала під нижню полицю. У моє купе зайшло двоє пасажирів — виявилось, що це були агенти КДБ. Вони розмовляли і між іншим говорили про те, що Свідки Єгови «розповсюджують свою літературу і займаються антирадянською агітацією». Я намагалася поводитись спокійно, щоб не викликати підозр. Адже кадебісти, можна сказати, сиділи на літературі.

Перевозячи публікації та виконуючи інші доручення, я завжди була готова до арешту. Чимало ситуацій у моєму житті навчили мене в усьому довіряти Єгові.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 158, 159]

«Ваші зовсім не такі»

ЗІНАЇДА КОЗИРЄВА

Рік народження: 1919

Рік хрещення: 1958

Факти з біографії: багато років провела в різних таборах, померла 2002 року.

З ДИТИНСТВА я хотіла служити Богу. У 1942 році одна моя добра подруга повела мене в православну церкву, щоб, як вона сказала, я «не потрапила в пекло». Священик, почувши, що я осетинка, відмовився охрестити мене. Але коли подруга дала йому гроші, він передумав і виконав обряд. У пошуках правди я побувала і в адвентистів, і в п’ятдесятників, і в баптистів. Через це мене відправили на примусові роботи у виправно-трудовий табір. Там я зустріла Свідків і одразу зрозуміла, що правда в них. Я повернулася додому 1952 року і почала проповідувати добру новину.

Одного грудневого ранку 1958 року я почула грюкіт у двері. У помешкання увірвались солдати і почали обшук, двоє з них тримали мене в куті. Прокинувся батько. Він дуже перелякався за сім’ю, особливо за своїх п’ятьох синів. Я була в нього єдиною дочкою. Коли батько побачив, як солдати перевертають усе в кімнатах і на горищі, він здогадався, що це через мою релігію. Схопивши рушницю,  він закричав: «Американська шпигунка!» Батько хотів застрелити мене, але солдати відібрали в нього зброю. В голові не вкладалося, що рідний батько міг вбити мене. Після обшуку мене посадили в закриту вантажівку і кудись повезли, але я була щаслива, що залишилась живою. За релігійну діяльність мене засудили до десяти років тюрми.

У грудні 1965 року мене достроково випустили на волю. Рідні були раді бачити мене, але батько не хотів, щоб я жила з ними. Як не дивно, кадебісти змусили його прописати мене і навіть допомогли мені знайти роботу. Батько й далі був настроєний до мене ворожо, але згодом змінив своє ставлення. Він знайомився з братами і сестрами, коли вони приходили до нашого дому. Мої рідні брати не працювали, часто випивали і були дуже агресивними. Одного разу батько сказав: «Я бачу, що ваші зовсім не такі, як я думав. Хочу віддати тобі кімнату, проводьте там свої зустрічі». Я не вірила власним вухам! Тато дав мені велику кімнату, сказавши: «Не бійся. Поки ви там будете, я постережу, щоб ніхто не зайшов». Ніхто й не заходив, адже всі знали сувору вдачу мого батька.

Так у моєму домі під охороною Єгови і мого тата ми проводили наші християнські зібрання. На них приходило до 30 осіб. Саме стільки в той час було Свідків в Осетії. Моє серце переповнювала радість, коли я дивилась у вікно на батьків, що сиділи на вулиці й охороняли нас. Сьогодні в Осетії Царство Єгови проголошує понад 3000 ревних вісників (Ісаї 60:22).

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 162, 163]

Я був єдиним Свідком у таборі

КОСТЯНТИН СКРИПЧУК

Рік народження: 1922

Рік хрещення: 1956

Факти з біографії: пізнав правду 1953 року в таборі, там же 1956 року охрестився. Будучи Свідком, провів в ув’язненні 25 років поспіль. Помер 2003 року.

НА ПОЧАТКУ 1953 року я познайомився в тюремній камері з братом Василем. Він сказав, що потрапив сюди за віру в Бога. Я не міг зрозуміти, як можна ув’язнити когось за віру. Це питання схвилювало мене так сильно, що я не спав усю ніч. Наступного дня Василь все пояснив мені. Поступово я почав переконуватися, що Біблія є книгою від Бога.

У 1956 році я охрестився. Наприкінці того ж року охоронці під час обшуку виявили в нас велику кількість біблійної літератури. Слідство тривало майже рік, і 1958 року мене засудили за релігійну діяльність до 23 років ув’язнення. На той час я вже відбув у таборах п’ять з половиною років. Всього я був позбавлений волі протягом двадцяти восьми з половиною років.

У квітні 1962 року суд оголосив, що я «особливо небезпечний злочинець», і мене перевели в колонію  суворого режиму, де я сидів 11 років. Ця колонія була «особливою» з багатьох причин. Приміром, на харчування одного ув’язненого виділяли 11 копійок на день, за ці гроші не можна було й буханки хліба купити. При зрості метр дев’яносто я важив 59 кілограмів. Моя шкіра висохла і почала лущитись.

Я був хорошим будівельником, і мене часто посилали робити ремонти в помешканнях посадовців. Ніхто мене не боявся, люди навіть не ховали своїх речей. Якось дружина одного посадовця дізналася, що я буду працювати в них. У той день вона вирішила не вести в дитячій садок свого шестирічного сина. Цікава ситуація: «особливо небезпечного злочинця» на цілий день залишили в помешканні з шестирічною дитиною. Зрозуміло, що ніхто не вважав мене злочинцем, тим більше «особливо небезпечним».

Поступово з нашого табору вийшли всі брати. З 1974 року в таборі зі Свідків залишався тільки я. Відсидів я там ще сім років до звільнення в серпні 1981 року. Єгова і далі зміцняв мою духовність. Протягом цих семи років я отримував «Вартову башту» в листах. Один брат регулярно надсилав мені листи, в які акуратно переписував статті з нових випусків. Кожного разу табірний цензор віддавав мені ці листи відкритими. Ми обидва добре розуміли, що в них. Досі не знаю, чому він так ризикував, але я дуже радий, що він працював тут усі сім років. А найбільше я вдячний Єгові. Протягом цих років я навчився йому довіряти. Я відчував, як він зміцнює мене (1 Пет. 5:7).

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 168, 169]

Після війни я повернувся в Росію

ОЛЕКСІЙ НЕПОЧАТОВ

Рік народження: 1921

Рік хрещення: 1956

Факти з біографії: пізнав правду 1943 року в концтаборі Бухенвальд, 19 років провів в ув’язненні в Росії. Служив сталим піонером понад 30 років, більшість яких припадало на роки заборони.

У 20 років Олексій потрапив до нацистського табору Освенцім. Потім його перевели в Бухенвальд, де він пізнав правду. Незадовго до того, як в’язнів концтабору було звільнено, два помазані духом Свідки сказали Олексію: «Було б добре, щоб ти після війни повернувся в Росію. Це величезна країна, в якій женці особливо потрібні. Ситуація там складна, тож будь готовий до всіляких випробувань. Ми будемо молитися за тебе і за тих, хто тебе слухатиме».

У 1945 році війська Великобританії звільнили в’язнів Бухенвальда. Олексій повернувся в Росію, де його одразу ув’язнили на 10 років за відмову голосувати. Він пише: «Спочатку я був єдиним Свідком у тюрмі. Я просив Єгову допомогти мені знайти смиренних людей, і невдовзі нас стало вже 13. Тоді ми не мали біблійної літератури. Ми виписували біблійні вірші з різних книжок, які брали в тюремній бібліотеці».

 Олексій відбув весь термін ув’язнення. Після звільнення він поїхав туди, де, як йому було відомо, багато людей вірило в Ісуса. Ось що він розповів: «Люди там прагли духовного. Вони приходили до мене вдень і вночі, приходили разом зі своїми дітьми. Все почуте вони перевіряли в Біблії».

Протягом наступних кількох років понад 70 осіб з допомогою Олексія зробили духовний поступ і охрестилися. Серед них була Марія, яка стала дружиною Олексія. Він пригадує: «КДБ стежив за мною. Мене арештували і засудили до 25 років ув’язнення. Потім арештували Марію. До суду Марію сім місяців тримали в одиночній камері. Слідчий сказав, що одразу випустить її, якщо вона відмовиться від Єгови. Марія не погодилась. На суді їй винесли вирок — сім років у виправно-трудових таборах. Нашу маленьку донечку взяла до себе одна сестра».

Олексій з Марією достроково вийшли на волю і переїхали в Тверську область. Там місцева влада і мешканці ставились до них вороже. Один сусід навіть підпалив їхній дім. Вони кілька років змушені були переїжджати з місця на місце, але скрізь знаходили нових учнів.

Олексій говорить: «Під час ув’язнення ми не могли читати Божого Слова. Відтоді ми поставили собі ціль читати Біблію щодня. Ми з Марією прочитали Біблію вже понад 40 разів. Саме з Божого Слова ми черпали сили, аби ревно служити Єгові».

Загалом Олексій провів 4 роки в нацистських таборах і 19 років у радянських тюрмах і таборах. Протягом 30 років піонерського служіння він з дружиною допоміг десяткам людей пізнати і полюбити Єгову.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 177, 178]

Солдат був правий

РЕГІНА КУКУШКІНА

Рік народження: 1914

Рік хрещення: 1947

Факти з біографії: багато років не мала контакту зі збором, але вірно проповідувала добру новину.

У 1947 році одна жінка-Свідок заговорила зі мною на базарі. Того ж дня я прийшла до неї додому і ми проговорили кілька годин. Я відразу вирішила, що буду, як і вона, віддано служити Єгові. Я сказала їй: «Ти проповідуєш, і я буду».

У 1949 році мене арештували у Львові за те, що я проповідувала. Мене розлучили з чоловіком і двома маленькими доньками. Так звана трійка (троє суддів, які проводили закриті засідання) винесла мені смертний вирок — розстріл. Читаючи вирок, суддя додала: «Оскільки ви маєте двох дітей, смертний вирок замінено на 25 років ув’язнення».

Мене посадили в камеру, в якій сиділи тільки чоловіки. Вони вже знали, що я Свідок Єгови. Довідавшись, що мене засудили до 25 років, вони дивувались, як я можу бути такою спокійною. Коли мене виводили з в’язниці, щоб відправити в табір, один молодий солдат дав мені пакунок з їжею і лагідно сказав: «Не бійся, все буде добре».

 До 1953 року я відбувала свій термін на півночі Росії. У таборі було багато сестер з різних республік СРСР. Ми жили, як одна сім’я.

Своєю поведінкою ми, сестри, намагалися давати іншим добре свідчення, сподіваючись, що це спонукає людей служити Богу. Ми мусили довго і важко працювати. Мене звільнили достроково, але, вийшовши на волю, я зіткнулася з новим випробуванням. Протягом п’яти років мені не вдавалося відновити контакту зі збором. І знести це було набагато важче, ніж ув’язнення. Однак я завжди відчувала підтримку Єгови, його незмінну любов. Я багато читала Біблію, роздумувала над прочитаним і так зміцняла себе духовно.

Єгова допоміг мені знайти Свідків незвичайним способом. У газеті «Радянська Росія» я прочитала негативну статтю про наших братів в Осетії, на південному заході СРСР. У статті говорилося, що діяльність Свідків Єгови спрямована проти радянського суспільства. Але в ній також подавалися прізвища братів і сестер та їхні адреси. Як же я зраділа! Я написала їм в листах, що хочу зустрітися. Коли ми нарешті зустрілися, брати дуже мене підбадьорили і сказали, що ця стаття вийшла завдяки Єгові, для того аби я відновила контакт з його народом.

Мені вже 92 роки. І можу сказати, що той солдат був правий. Попри тяжкі випробування усе в моєму житті було добре.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 188, 189]

Ми з усіх сил зміцняли «кілочки» свого намету

ДМИТРО ЛІВИЙ

Рік народження: 1921

Рік хрещення: 1943

Факти з біографії: понад 20 років служив у Росії в комітеті країни, тепер служить старійшиною в Сибіру.

ІШОВ 1944 рік, до кінця Другої світової війни залишалось півроку. Я стояв у залі суду перед військовим суддею. Мене судили за дотримання християнського нейтралітету. Мені винесли смертний вирок — розстріл, але потім його замінили на десять років виправних таборів.

У січні 1945 року я потрапив до табору в місті Печора, що в Республіці Комі на півночі Росії. Серед сотень в’язнів було десятеро наших братів. На жаль, мій єдиний примірник «Вартової башти» конфіскували, і ми залишились без духовної поживи. Я був дуже виснажений і зовсім не міг працювати. Коли ми мились, один брат сказав, що я виглядаю, наче скелет. І справді, я мав настільки жалюгідний вигляд, що мене відправили в санітарне містечко для хворих в’язнів у Воркуті.

Коли мій стан дещо поліпшився, мене послали працювати в піщаний кар’єр. Не пройшло й місяця, як я знову перетворився на скелет. Лікар думав,  що я обмінюю їжу на тютюн, але я сказав, що не курю, бо є Свідком Єгови. У цьому таборі я перебував більше двох років. Тут не було Свідків, зате мені завжди вдавалося знайти тих, хто цікавився правдою, і деякі в’язні відгукнулися на добру новину.

Якось родичі прислали мені переписану від руки «Вартову башту». Я отримав її попри те, що наглядачі в таборі ретельно перевіряли кожну посилку. Складені вдвоє сторінки журналу були сховані у подвійному дні консервної банки під товстим шаром жиру. Наглядач проткнув банку і, не помітивши нічого підозрілого, віддав її. Так у мене з’явилося джерело «живої води», з якого я довго черпав відсвіження (Ів. 4:10).

У жовтні 1949 року мене достроково звільнили, і в листопаді я повернувся додому в Україну. Там я дізнався, що кілька братів поїхали в Москву зареєструвати нашу організацію, але радянська влада не хотіла визнавати Свідків Єгови.

Восьмого квітня 1951 року нас разом з іншими Свідками Єгови загнали у вагони та відправили в Сибір. За два тижні ми опинилися далеко в Сибіру, в селі Хазан Іркутської області.

Нас дуже зворушив вірш з Ісаї: «Свої шнури [намету] продовж, а кілочки свої позміцняй!» (Ісаї 54:2). Ми відчували, що це пророцтво сповнюється на нас. Хто ж поїхав би добровільно в Сибір? Тоді я думав про те, що треба з усіх сил зміцняти свої «кілочки», і ось я живу в Сибіру вже понад 55 років.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 191, 192]

У мене ніколи не було власної домівки

ВАЛЕНТИНА ГАРНОВСЬКА

Рік народження: 1924

Рік хрещення: 1967

Факти з біографії: провела у тюрмах і таборах 21 рік, причому 18 років ще до хрещення. Валентина допомогла пізнати правду 44 особам. Померла 2001 року.

МИ З мамою жили в Західній Білорусі. Свідків Єгови я зустріла в лютому 1945 року. Брат відвідав нас лише тричі і показав дещо з Біблії. Більше ми його не бачили, але я почала проповідувати своїм сусідам і знайомим. Мене арештували та засудили до восьми років таборів. Я опинилася в Ульяновській області.

У таборі я спостерігала за в’язнями і прислухалась до їхніх розмов, сподіваючись зустріти когось зі Свідків Єгови. У 1948 році я почула, як одна ув’язнена говорила про Боже Царство. Її звали Ася. Як добре, що тепер я мала з ким поговорити на духовні теми! Згодом у наш табір привезли ще трьох сестер. У нас було зовсім мало літератури, тому ми намагалися спілкуватись одна з одною якомога більше.

Мене звільнили 1953 року, але через три з половиною роки засудили до десяти років таборів за проповідницьку діяльність. У 1957 році мене перевели до табору в Кемерово, де відбували термін 180 сестер. Ми завжди мали біблійну літературу. Узимку сестри  ховали її в снігу, а влітку заривали в землю або клали в траву. Під час обшуків я накидала на плечі велику хустину і, тримаючи її за кінці, прикривала літературу, яка була у мене в руках. Коли мене переводили з табору в табір, я одягала власноруч зшиту шапку, в яку вкладала кілька журналів «Вартова башта».

Зрештою я опинилася в одному з мордовських таборів. Там сестри мали Біблію. Вони переховували її в надійному місці і читали тільки в присутності сестри, яка відповідала за її збереження. До цього я востаннє бачила Біблію в руках брата, що познайомив мене з правдою у далекому 1945.

Після звільнення 1967 року я переїхала в узбецьке місто Ангрен і там символізувала своє присвячення Єгові водним хрещенням. Тоді я вперше після багатьох років ув’язнення зустріла братів, адже весь час перебувала в жіночих таборах. Свідки у місцевому зборі ревно служили Богу, і я швидко прив’язалася до них. У січні 1969 року арештували вісьмох братів і п’ятьох сестер з нашого збору, серед них була і я. Мене засудили до трьох років ув’язнення як «особливо небезпечного злочинця». За проповідування я багато разів опинялась у штрафізоляторі.

Я проводила біблійні вивчення під ковдрою. Нам забороняли розмовляти на прогулянках. Якщо охоронці помічали, що хтось розмовляє, його садили в штрафізолятор. Ми мали тільки рукописну літературу, яку знову і знову переписували.

У мене ніколи не було власної домівки, а всі мої речі могли вміститися в одну валізку. Однак, служачи Єгові, я прожила щасливе і змістовне життя.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 200, 201]

Слідчий духовно зміцнив мене

ПАВЛО СИВУЛЬСЬКИЙ

Рік народження: 1933

Рік хрещення: 1948

Факти з біографії: його неодноразово піддавали ідеологічній обробці. Служить старійшиною в одному зі зборів Росії.

У 1958 році я був арештований за релігійну діяльність. Перед посадкою в поїзд один офіцер сказав мені: «Подивись на свою дружину останній раз, ти її більше ніколи не побачиш».

В Іркутську мене посадили в особливу камеру, таку вузьку, що в ній можна було тільки стояти. Потім я півроку перебував в одиночній камері, очікуючи суду. Допити проводили вночі, слідчі всіляко намагалися послабити мою віру в Біблію і підірвати мою довіру до Божої організації. Мене звинувачували в тому, що я брав участь у незаконній діяльності Свідків Єгови. Інколи слідчі застосовували силу, але найчастіше вони намагалися вплинути на мене, вдаючись до різних засобів ідеологічної обробки. Я благав Єгову про те, щоб він дав мені сили залишатись непохитним, і він завжди був зі мною.

Під час одного з допитів слідчий покликав мене до себе в кабінет і сказав: «А зараз ти побачиш, чим займається твоя організація і нарешті зрозумієш, що це ніяка не Божа справа».

 Він пильно подивився на мене і почав розповідати: «Цього року на вашому конгресі в Нью-Йорку, що проводився на двох стадіонах, було 253 000 присутніх. Захід такого масштабу неможливо провести без підтримки ЦРУ. Подумай сам: конгрес тривав вісім днів, делегати з різних країн прибували поїздами, літаками, кораблями та іншими видами транспорту. Хіба це можливо без підтримки влади? Хто ж міг оплатити вісім днів оренди цих величезних стадіонів?»

Слідчий висипав на стіл фотографії. Я побачив делегатів у барвистому національному одязі, вони радісно обіймали один одного. На одному фото я побачив, як брат Норр виступав з промовою, на інших — він роздавав новоохрещеним книжку «Нехай буде воля твоя на землі». Тоді в нас не було цієї книжки, ми дізнались про неї пізніше з «Вартової башти». Пронизуючи мене поглядом, слідчий запитав: «А знаєш про що ця книжка? Про північного царя і про те, що на нього чекає. Свідки просто не могли самі все це організувати. Нам відомо, що їхні конгреси відвідують американські військові, аби навчитися здійснювати військові маневри. Нам також відомо, що один мільйонер пожертвував кругленьку суму на проведення цього конгресу. А мільйонери грошей на вітер не кидають!»

Слідчий і не здогадувався, яке враження справила на мене його розповідь. Я наче побував на тому конгресі, я відчув приплив сил. Мені було так потрібне підбадьорення! І ось Єгова несподівано для мене дав його. Тепер я був готовий до нових випробувань.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 214, 215]

«Сьогодні в залі тільки Свідки»

ВЕНЕРА ГРИГОРЬЄВА

Рік народження: 1936

Рік хрещення: 1994

Факти з біографії: у 1960-х роках була акторкою. Зіграла роль у радянському пропагандистському фільмі. З 1995 року служить сталим піонером у Санкт-Петербурзі.

У 1960 році на початку своєї акторської кар’єри я зіграла головну роль у пропагандистському фільмі «Божі свідки», який показували в радянських кінотеатрах. У фільмі йшлося про те, як дівчина на ім’я Таня потрапила до «страшної секти Свідків Єгови» і загинула через це. Роль Тані виконувала я. За сценарієм, зимової ночі дівчина втікає від сектантів, навіть не одягнувши пальта. Вона зникає в хуртовині, і голос за кадром з сумом говорить: «Так скінчилося життя Тані Веселової». Мені сподобався сюжет, і я вважала за честь зробити свій внесок у боротьбу зі Свідками Єгови, хоча дізналася про них, тільки коли прочитала сценарій фільму.

Фільм показували в кінотеатрах і палацах культури багатьох міст Радянського Союзу. Я виходила на сцену після кожної прем’єри. У ті часи люди вірили усьому, що бачили на екрані. Тому, коли я з’являлася, зал з полегшенням зітхав: «Вона жива!» Потім  я розповідала, як знімався фільм, як за допомогою спецефектів режисерові вдалося зобразити хуртовину, що поглинула мене.

Але одного разу все пішло інакше. Кінозал у Вишньому Волочку Калінінської області (тепер Тверська) був ущерть заповнений людьми. Після перегляду фільму один чоловік похилого віку почав запитувати мене про віру в Бога. Я ж стала обстоювати атеїстичні ідеї про виникнення життя на землі. Ніхто з присутніх не говорив про сам фільм. Вже за лаштунками я запитала організатора показу: «Хто той чоловік?»

— Це керівник секти Свідків Єгови,— відповів він.— Сьогодні в залі тільки Свідки.

Так, навіть не підозрюючи цього, я зустрілася зі Свідками Єгови. Потім мені захотілося прочитати Біблію, але я не могла її знайти. Після того як я вийшла заміж за поляка, ми переїхали до Польщі. У 1977 році до нас прийшли дві сестри і почали вивчати зі мною Біблію. Я полюбила цю книгу. Згодом ми з чоловіком подружилися зі Свідками. У 1985 році захворів мій батько, тож нам довелося переїхати до нього в Ленінград (тепер Санкт-Петербург). Я просила Єгову допомогти мені знайти там Свідків.

Я стала Свідком Єгови і вже 12 років служу сталим піонером. Мій чоловік Здіслав — служитель збору в Санкт-Петербурзі.

З власного досвіду я знаю, що кіноіндустрія може хитро вводити в оману багатьох людей (Еф. 4:14). Граючи роль у пропагандистському фільмі, я і не думала, що через 30 років сама стану Свідком Єгови.

 [Рамка на сторінці 237]

«Переклад нового світу» російською мовою

Понад століття Свідки Єгови послуговувалися різними російськими перекладами Біблії. Серед них — Синодальний переклад. Хоча його мова дещо застаріла і ім’я Бога вживається у ньому лише кілька разів, за допомогою нього тисячі російськомовних людей зрозуміли, в чому полягає намір Бога. Переклад Макарія, в якому ім’я Бога вживається понад 3000 разів, також приніс пожиток. Але в міру того, як зростала кількість Свідків Єгови, росла й потреба у точному, зрозумілому і сучасному перекладі Біблії.

Керівний орган доручив братам у Росії підготувати і видати «Переклад нового світу» російською мовою. Над цим великим проектом у російському філіалі працювали понад десять років.

У 2001 році в світ вийшли «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу» російською мовою. А 2007 року на радість російськомовним читачам з усього світу вийшов «Переклад нового світу Святого Письма». Оголошення про це видання зробили члени Керівного органу Теодор Ярач у Санкт-Петербурзі і Стівен Летт у Москві. Ця новина викликала бурхливі оплески. Читачі одразу ж високо оцінили цей переклад. «Він написаний такою легкозрозумілою живою мовою! — відгукнулася одна сестра.— Тепер я читаю Святе Письмо зі ще більшим задоволенням». Чимало братів і сестер виразили свою вдячність організації такими словами: «Це чудовий подарунок від Єгови!» та «Прийміть, будь ласка, нашу щиру подяку». Безсумнівно, випуск «Перекладу нового світу» російською мовою — надзвичайно важлива подія для читачів, які хочуть пізнавати правду цією мовою.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 244, 245]

Усі наші проблеми вирішилися в один день

ІВАН ТА НАТАЛІЯ СЛАВА

Рік народження: 1966 і 1969 відповідно

Рік хрещення: 1989

Факти з біографії: служили піонерами і переїхали в місцевість, де було мало Свідків. Тепер Іван служить у комітеті російського філіалу.

НА ПОЧАТКУ 1990-х років ми з Наталією переїхали з України в Росію. У Бєлгородській області, населення якої складало понад півтора мільйона осіб, було тільки десять вісників. Ми не сумнівалися, що тут «жниво дуже велике, а робітників мало» (Матв. 9:37).

Ми недавно одружилися, і нам треба було знайти роботу. Але економічна ситуація в країні погіршилась, багато хто втратив роботу. Тоді на основні  продукти харчування видавали купони, які люди отримували на робочих місцях. А оскільки ми не працювали, у нас не було купонів. Тому ми були змушені купувати продукти на ринку, де вони коштували дуже дорого. Нам також не вдавалося знайти собі житла. Тож ми оселилися в готелі і, заплативши за 20 днів, залишились без грошей. Щодня ми благали Єгову, щоб він допоміг нам знайти роботу і недороге помешкання. Увесь цей час ми ревно проповідували, прагнучи знайти щирих людей. Прийшов останній день нашого перебування в готелі. На останні гроші ми купили булочку та молоко. Йдучи спати, ми звернулися до Єгови в палкій молитві, благаючи про допомогу, тому що наступного дня нам треба було виїжджати з кімнати.

Зранку нас розбудив телефонний дзвінок. Адміністратор готелю повідомив, що у вестибюлі на мене чекає мій двоюрідний брат. Це було для нас несподіванкою. Брат сказав, що недавно отримав велику премію на роботі і приїхав, щоб дати мені трохи грошей. Але це ще не все. За кілька хвилин зателефонував один місцевий брат і сказав, що знайшов для нас недорогу квартиру. Того ж дня нам вдалося влаштуватись на роботу двірниками в дитячий садок. Усі наші проблеми вирішилися в один день. Тепер у нас були гроші, житло і робота. Єгова почув наші молитви.

У 1991 році Спомин у Бєлгороді відвідало 55 осіб, наступного року число присутніх зросло до 150 осіб, а ще через рік на Спомин прийшло 354 особи. У 2006 році в Бєлгородській області було понад 2200 вісників, а в самому місті діяло шість зборів.

 [Рамка на сторінці 250]

Юридичні справи

Наше право вільно провадити релігійну діяльність без втручання з боку уряду було підтверджено у січні 2007 року, коли Європейський суд з прав людини одностайно виніс рішення на нашу користь. У відповідному документі говорилось: «Групове вивчення та обговорення релігійних текстів членами релігійного об’єднання Свідків Єгови є визнаною формою їхнього поклоніння і навчання».

Хоча 2004 року на діяльність Свідків Єгови у Москві були офіційно накладені певні обмеження, брати продовжують відкрито збиратися для поклоніння Богу і по можливості проповідувати. Як же раділи брати, коли 2007 року в Москві без перешкод провели Спомин і конгреси! На жаль, в інших містах Росії Свідкам довелося зустрітися з протидією.

Попри неодноразові порушення прав Свідків брати не здаються. Наприклад, до Європейського суду було подано клопотання у справі про зрив відзначення Спомину 12 квітня 2006 року Люблінським відділом міліції Москви. Міліціонери затримали 14 братів, а юристу, який прийшов їм на допомогу, погрожували ножем. Місцевий суд задовольнив позов братів лише частково, проте його рішення пізніше було скасовано. Справу в апеляційному суді Свідки програли. Крім того, в липні 2007 року брати подали до суду скаргу на кількох урядовців, які проводили затяжні незаконні перевірки нашої релігійної діяльності у Санкт-Петербурзі.

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 228—230]

Визначні події з історії Росії

1890

1891 р. За сміливе проповідування Семена Козлицького відправили у Сибір.

1904 р. З Росії у німецький філіал надходять листи подяки за біблійні публікації.

1910

1913 р. Російський уряд зареєстрував представництво Дослідників Біблії у Фінляндії (тоді входила до складу Російської імперії).

1923 р. Товариство «Вартова башта» починає отримувати багато листів з проханням надсилати біблійну літературу в Росію.

1928 р. Джордж Янґ прибуває до Москви, щоб отримати дозвіл на провадження релігійної діяльності Дослідників Біблії в Росії. Влада відмовила йому в продовженні візи.

1929 р. В Естонії у Таллінні брати підписали з однією радіостанцією контракт про трансляцію біблійних передач. Завдяки цьому біблійні промови слухали в Ленінграді та інших містах Радянського Союзу.

1930

1939—1940 рр. До складу СРСР увійшли Західна Україна, Молдавія, Естонія, Латвія та Литва. Так тисячі Свідків Єгови опинилися в Радянському Союзі.

1944 р. Сотні Свідків потрапили в тюрми і виправно-трудові табори СРСР.

 1949 р. Свідків Єгови висилають з Молдавії до Сибіру і на Далекий Схід.

1950

1951 р. Понад 8500 Свідків з Західної України, Білорусі, Латвії, Литви та Естонії вислали до Сибіру.

1956—1957 рр. Делегати 199 обласних конгресів, що відбувалися по всьому світі, ухвалили петицію про надання Свідкам релігійної свободи і надіслали цей документ радянському уряду.

Друга половина 1950-х років. Понад 600 Свідків відправляють в особливий мордовський табір і тримають в умовах суворої ізоляції.

1965 р. Радянський уряд видав спеціальний наказ, яким звільнив усіх Свідків Єгови, висланих у Сибір. Після цього вони роз’їхалися по всій країні.

1970

1989—1990 рр. Члени Керівного органу вперше зустрілися з братами в Росії. Свідки з СРСР поїхали на спеціальні конгреси до Польщі.

1990

 1991 р. 27 березня Свідків Єгови офіційно зареєстрували в Росії.

1992—1993 рр. У Санкт-Петербурзі та Москві пройшли міжнародні конгреси.

1997 р. Відбулося присвячення російського філіалу в селищі Солнєчне, неподалік Санкт-Петербурга.

1999 р. Присвячено перший у Росії Зал конгресів.

2000

2003 р. Завершено розширення філіалу.

2007 р. У Росії діє понад 2100 зборів та груп вісників.

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Кількість вісників

Кількість піонерів

Кількість вісників

Кількість піонерів

Кількість вісників у 15 країнах колишнього СРСР

360 000

300 000

240 000

180 000

120 000

60 000

40 000

20 000

1890 1910 1930 1950 1970 1990 1990 2000

[Схема/Карта на сторінці 218]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Доставляти літературу в деякі регіони країни допомагали інші філіали.

НІМЕЧЧИНА ФІНЛЯНДІЯ

↓ ↓

Солнєчне

↓ ↓ ↓ ↓

БІЛОРУСЬ КАЗАХСТАН МОСКВА РОСІЯ

ЯПОНІЯ

↓

Владивосток

↓

КАМЧАТКА

 [Карти на сторінках 116, 117]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

 ПІВНІЧНЕ ПОЛЯРНЕ КОЛО

ПІВНІЧНИЙ ЛЬОДОВИТИЙ ОКЕАН

Північний полюс

Баренцове море

Карське море

Море Лаптєвих

Східносибірське море

Чукотське море

Берингова протока

ШВЕЦІЯ

НОРВЕГІЯ

ДАНІЯ

КОПЕНГАГЕН

НІМЕЧЧИНА

ПОЛЬЩА

Лодзь

ВАРШАВА

Балтійське море

ФІНЛЯНДІЯ

ЕСТОНІЯ

ЛАТВІЯ

ЛИТВА

БІЛОРУСЬ

Брест

УКРАЇНА

Львів

МОЛДОВА

Каспійське море

КАЗАХСТАН

АСТАНА

Кенгір

УЗБЕКИСТАН

ТАШКЕНТ

Ангрен

КИТАЙ

МОНГОЛІЯ

УЛАН-БАТОР

КИТАЙ

Японське море

ЯПОНІЯ

ТОКІО

о. Хоккайдо

Охотське море

Берингове море

РОСІЯ

Петрозаводськ

Санкт-Петербург

Солнєчне

Калінінград

Новгород

Вишній Волочек

МОСКВА

Тула

Орел

Курськ

Воронеж

Ударний

Владимир

Іваново

Нижній Новгород

Сиктивкар

Ухта

Печора

Інта

Нова Земляч

Воркута

УРАЛЬСЬКІ ГОРИ

СИБІР

Єкатеринбург

Набережні Човни

Іжевськ

Саратов

Волзький

Ставрополь

П’ятигорськ

г. Ельбрус

Нальчик

Нарткала

Беслан

Владикавказ

КАВКАЗ

Астрахань

Волга

Томськ

Новосибірськ

Кемерово

Красноярськ

Новокузнецьк

Усть-Кан

Акташ

Бірюсинськ

Октябрський

Братськ

Віхорєвка

Тулун

Хазан

Зима

Заларі

Усольє-Сибірське

Кітой

Ангарськ

Іркутськ

оз. Байкал

Кіренськ

Хабаровськ

Владивосток

Корсаков

Южно-Сахалінськ

о. Сахалін

Якутськ

Оймякон

Усть-Нера

Камчатка

Чукотський півострів

Колима

Хайир

Норильськ

 [Карта на сторінці 167]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Каспійське море

Балтійське море

Баренцове море

Карське море

ПІВНІЧНИЙ ЛЬОДОВИТИЙ ОКЕАН

Північний полюс

море Лаптєвих

Східносибірське море

Чукотське море

Берингова протока

Охотське море

Японське море

КАЗАХСТАН

КИТАЙ

МОНГОЛІЯ

МУРМАНСЬК

ПСКОВ

ТВЕР

МОСКВА

БЄЛГОРОД

ВОРОНЕЖ

РОСТОВ

КАБАРДИНО-БАЛКАРІЯ

РЕСПУБЛІКА ПІВНІЧНА ОСЕТІЯ-АЛАНІЯ

ІВАНОВО

НИЖЕГОРОД

МОРДОВІЯ

УЛЬЯНОВСЬК

ВОЛГОГРАД

ТАТАРСТАН

ПЕРМ

РЕСПУБЛІКА КОМІ

УРАЛЬСЬКІ ГОРИ

СИБІР

ЄКАТЕРИНБУРГ

ЧЕЛЯБІНСЬК

КУРГАН

ТЮМЕНЬч

ОМСЬК

ТОМСЬК

НОВОСИБІРСЬК

АЛТАЙ

АЛТАЙСЬКА РЕСПУБЛІКА

КЕМЕРОВО

РЕСПУБЛІКА ХАКАСІЯ

КРАСНОЯРСЬК

РЕСПУБЛІКА ТУВА

ІРКУТСЬК

БУРЯТІЯ

ЧИТА

РЕСПУБЛІКА САХА

АМУР

ХАБАРОВСЬК

ПРИМОРСЬКИЙ КРАЙ

САХАЛІН

КАМЧАТКА

 [Ілюстрація на сторінці 66]

Схід сонця над Чукоткою.

[Ілюстрація на сторінці 68]

Дороговказ, на якому російською та казахською мовами написано назву селища, куди вислали Семена Козлицького.

[Ілюстрація на сторінці 71]

Подружжя Геркенделлів провело медовий місяць у Росії, проповідуючи там серед німецькомовного населення.

[Ілюстрації на сторінці 74]

Документ, що підтверджував повноваження Каарло Хартеви (фото справа), завірений урядовою печаткою консула Російської імперії в Нью-Йорку.

[Ілюстрація на сторінці 80]

У травні 1925 року в Карнегі (штат Пенсільванія) відбувся конгрес російською мовою. Кількість присутніх становила 250 осіб, і 29 з них охрестилось.

[Ілюстрація на сторінці 81]

Журнал, в якому було написано: «Воронезька область кишить сектами».

[Ілюстрація на сторінці 82]

Джордж Янґ.

[Ілюстрації на сторінці 84]

Олександр Форстман протягом приблизно десяти років перекладав російською мовою буклети, брошурки та книжки.

[Ілюстрація на сторінці 90]

Реґіна та Петро Кривокульські (1997 рік).

[Ілюстрації на сторінці 95]

Ольга Севрюгіна стала служителем Єгови завдяки прив’язаним до каменя листам Петра Кривокульського.

[Ілюстрація на сторінці 100]

Іван Крилов.

[Ілюстрації на сторінці 101]

У Сибіру вислані Свідки власноруч будували для себе житло.

[Ілюстрація на сторінці 102]

Магдалину Бєлошицьку з родиною вислали у Сибір.

[Ілюстрація на сторінці 110]

Віктор Гутшмідт.

[Ілюстрація на сторінці 115]

Алла в 1964 році.

[Ілюстрація на сторінці 118]

Семен Костильов сьогодні.

[Ілюстрація на сторінці 120]

Владислав Апанюк зніс випробування віри завдяки навчанню з Біблії.

[Ілюстрації на сторінці 121]

Цю брошурку «Після Армаґедону — Божий Новий Світ» міліція знайшла в домі Надії Вишняк.

[Ілюстрація на сторінці 126]

Борис Крильцов.

[Ілюстрація на сторінці 129]

Віктор Гутшмідт зі своєю сестрою (вгорі), дочками та дружиною Поліною приблизно за місяць до того, як його арештували 1957 року.

[Ілюстрація на сторінці 134]

Іван Пашковський.

[Ілюстрація на сторінці 136]

Література, знайдена у снопі сіна. Фото з журналу «Крокодил» (1959 рік).

[Ілюстрація на сторінці 139]

Під цим будинком кадебісти 1959 року знайшли друкарню.

[Ілюстрація на сторінці 142]

Олексій Габуряк допоміг повернутися в організацію братам і сестрам, які втратили з нею зв’язок.

 [Ілюстрації на сторінці 150]

Саморобне друкарське устаткування

ротаційна друкарська машина

прес

обрізний верстат

скобозшивач

[Ілюстрація на сторінці 151]

Степан Левицький, водій трамваю, який сміливо звернувся до працівника поліграфічного підприємства.

[Ілюстрація на сторінці 153]

Григорій Гатілов проповідував у тюремній камері.

[Ілюстрації на сторінці 157]

За високими квітами проводились обговорення Біблії.

[Ілюстрація на сторінці 161]

Рукописна «Вартова башта» у вигляді крихітної книжки (в натуральну величину).

[Ілюстрація на сторінці 164]

«Наказ президії Верховної Ради СРСР».

[Ілюстрація на сторінці 170]

Брати ховали «скарби» у валізи з подвійними стінками та під устілки своїх черевиків.

[Ілюстрація на сторінці 173]

Іван Климко.

[Ілюстрація на сторінці 175]

У сірникову коробку вміщалося п’ять-шість журналів «Вартова башта», переписаних «павутинкою».

 [Ілюстрація на сторінках 184, 185]

 Увесь той час, що брати разом перебували в одному мордовському таборі, ніхто з них жодного разу не пропустив відзначення Спомину.

[Ілюстрація на сторінці 194]

Микола Гуцуляк проповідував дружині начальника табору.

 [Ілюстрації на сторінці 199]

Міжнародні конгреси

У 1989 році делегати з Росії побували на трьох міжнародних конгресах у Польщі

Варшава

Хожув

Познань

[Ілюстрація на сторінці 202]

Після отримання офіційної реєстрації. Зліва на право: Теодор Ярач, Михайло Дасевич, Дмитро Лівий, Мілтон Геншель, працівник Міністерства юстиції, Ананій Грогуль, Олексій Вержбицький та Віллі Поль.

[Ілюстрації на сторінці 205]

Мілтон Геншель виступає з промовою на стадіоні імені Кірова у Санкт-Петербурзі під час міжнародного конгресу «Носії світла» (1992 рік).

[Ілюстрація на сторінці 206]

Земельна ділянка, яку купили в Солнєчному.

[Ілюстрація на сторінці 207]

Ауліс та Ева-Ліза Берґдал були серед перших добровольців, які приїхали в Солнєчне.

[Ілюстрація на сторінці 208]

Ханну та Ейя Таннінен отримали призначення в Санкт-Петербург.

[Ілюстрація на сторінці 210]

Коли Роман Скиба служив обласним наглядачем, йому разом з дружиною Людмилою доводилося долати величезні відстані.

[Ілюстрація на сторінці 220]

Брати біля машини з літературою у владивостоцькому порту.

[Ілюстрація на сторінці 224]

Арно та Соня Тюнґлер з радістю служили в Росії.

[Ілюстрація на сторінках 226, 227]

Зібрання в лісі біля Санкт-Петербурга, 1989 рік.

[Ілюстрація на сторінці 238]

Російський філіал координує роботу більше 40 перекладацьких груп.

[Ілюстрація на сторінці 243]

Перша Школа піонерського служіння, яка відбулась у червні 1996 року в Санкт-Петербурзі.

 [Ілюстрації на сторінці 246]

Вісники проповідують у Росії

серед полів Пермської області і Нарткали,

на вулицях Санкт-Петербурга,

від дому до дому в Якутську,

на ринках Саратова.

 [Ілюстрації на сторінках 252, 253]

 Російський філіал.

Панорамний вид на житлові будинки і місцевість довкола.

 [Ілюстрація на сторінці 254]

На обласний конгрес 2006 року в Москві прибуло 23 537 делегатів.

[Ілюстрація на сторінці 254]

Стадіон в Лужниках.