Албанія

АЛБАНІЯ — країна невелика, проте має багату історію. Через її територію проходили різні племена й народи, за неї боролися могутні держави, десятки років вона була в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу. Тамтешні Свідки Єгови знесли чимало випробувань і лих. Однак Бог Єгова допоміг їм і поблагословив небувалим духовним добробутом. Перед вами сторінки короткої, але захопливої історії про те, як «рука Єгови» підтримувала його смиренних служителів у цій країні (Дії 11:21).

Століттями різні держави намагались панувати над Албанією, і це приводило до релігійних конфліктів. На початку XVI століття мешканці цього регіону належали до різних релігій: одні були мусульманами, інші — православними, ще інші — католиками.

У кінці XIX століття набрав сили албанський націоналістичний рух. Виникло багато товариств, які ставили собі за мету піднімати дух патріотизму серед своїх співвітчизників. Більшість мешканців Албанії були селянами, і багато хто вважав причиною своїх злиднів те, що над країною роками панували іноземці. Думки про автономію та незалежність оволодівали розумами дедалі більшого числа людей. Напруга зросла настільки, що починаючи з 1900 року між албанцями та військами Греції, Сербії і Туреччини спалахували війни. Кінець кінцем у 1912 році Албанія проголосила свою незалежність.

Пізніше внаслідок урядової політики в країні майже повністю зникли релігійні організації. Після Другої світової війни комуністична влада скасувала всі  релігії і урочисто заявила, що Албанія — це перша у світі атеїстична держава.

ПРАВДА «ПРИНОСИТЬ ЇМ ВЕЛИКУ РАДІСТЬ»

Близько 56 року н. е. апостол Павло розповів, що він та його товариші ґрунтовно проповідували добру новину «аж до Іллı́рії» — римської провінції, до складу якої входила частина теперішньої території Албанії (Рим. 15:19). Дуже ймовірно, що дехто в той час став там правдивим християнином, оскільки, за повідомленням світських істориків, паростки християнства в Албанії з’явились у I сторіччі н. е.

Перше повідомлення про сучасні осередки правдивого поклоніння в цьому регіоні надійшло 1921 року. Йоан Босдоґіанніс з Криту надіслав до Бетелю в Брукліні листа, в якому написав, що він побував на занятті «класу» з вивчення Біблії у місті Яніна (тепер лежить у північній частині Греції). Приблизно в той же час у Новій Англії (США) оселилося багато албанців. Серед них були Танас (Нашо) Ідрізі і Коста Мітчелл. Вони пізнали правду і відразу ж охрестились. Брат Ідрізі у 1922 році повернувся до Гірокастри (Албанія); він став першим албанцем, який приніс у рідну країну біблійні істини. Єгова поблагословив його саможертовні зусилля, і люди почали відгукуватись на звістку. Слідом за Танасом приїхали інші  албанці, що пізнали правду в Америці. Тим часом Коста Мітчелл проповідував албанцям у Бостоні (США, штат Массачусетс).

Сократ і Танас Дулі (він же Атан Дуліс) народилися в Албанії, але виростали в Туреччині. Сократ повернувся на батьківщину 1922 року. Наступного року приїхав і 14-літній Танас, шукаючи брата. Він написав: «Коли я прибув до нашого старого дому, то не побачив тоді брата — він працював за 200 кілометрів звідти. Однак я побачив журнал “Вартова башта”, Біблію, “Виклади Святого Писання” у семи томах і деякі брошури на біблійні теми. Було очевидно, що навіть у цій віддаленій гірській місцевості є активні Дослідники Біблії, які повернулися з Америки. Вони привезли з собою біблійні знання і любов до Божого Слова». Коли брати врешті-решт зустрілись, Сократ — тоді вже охрещений Дослідник Біблії — не зволікав і почав навчати правди свого брата Танаса.

 У 1924 році румунському офісу Дослідників Біблії доручили наглядати за новим духовним полем — проповідницькою діяльністю в Албанії. Хоч обсяг праці свідчення був невеликим, брати досягли певних успіхів. Ось що говорилось у «Вартовій башті» за 1 грудня 1925 року: «Албанською мовою переклали і видали книгу “Гарфа Божа”, брошури “Бажаний Уряд” і “Світове Горе”. Мешканці Албанії вже мають досить багато цих публікацій і приймають правду з великою радістю».

У той час внаслідок політичної боротьби жителі Албанії поділились на різні угруповання. А як щодо служителів Єгови? Танас писав: «У 1925 році в Албанії було три активні збори й окремі Дослідники Біблії». Він також зазначив, що між тими служителями панувала любов, і цим вони яскраво вирізнялись на фоні повсюдного егоїзму, конфліктів і духу суперництва. Хоча багато албанців покидали країну, до неї повертались ті, хто, пізнавши правду, прагнув розповідати своїм родичам про недавно встановлене Царство Христа.

Тим часом у Бостоні щонеділі вранці виголошувались публічні промови албанською мовою. Їх слухало близько 60 осіб, які були старанними дослідниками Божого Слова. Зокрема вони любили ретельно вивчати «Виклади Святого Писання», а також книжку «Гарфа Божа» попри деякі помилки в її перекладі. (Наприклад, назву книжки спочатку переклали як «Гітара Божа»). Усе ж ця книжка допомогла не одному десяткові албанців ознайомитися з біблійною правдою і розвинути сильну віру.

«НЕ ЧІПАЙТЕ ЇХ!»

В одній з «Вартових башт» за 1926 рік повідомлялося,  що Спомин Христової смерті в Албанії відвідало 13 осіб. А в «Щорічнику» за 1927 рік говорилось: «В Албанії лише коло п’ятнадцяти присвячених братів, і вони докладають усіх зусиль, щоб поширювати звістку про Царство... В Америці близько тридцяти присвячених братів-албанців. Вони палко бажають допомогти своїм співвітчизникам здобути знання Правди». П’ятнадцятеро братів в Албанії раділи, коли на Спомин у 1927 році прийшло 27 чоловік — порівняно з попереднім роком ця кількість зросла більш ніж у два рази.

Протягом другої половини 1920-х років Албанію лихоманило від політичних заворушень. Владу захопив православний єпископ Фан Нолі, але відразу ж її втратив. Тоді на чолі країни став президент Ахмет Бей Зогу. Він проголосив Албанію королівством, а себе — королем Зогом I. Усе в країні мало робитися тільки з його дозволу.

У 1928 році Лазар Нассон, Петро Ставро і двоє інших братів приїхали в Албанію зі США, щоб показувати людям «Фото-драму сотворення». У той самий час зі Сполучених Штатів з візитом до короля Зога I приїхали католицький і православний священики. Ось яка розмова відбулася між цими представниками духівництва і королем:

«Стережіться! — попередив короля католицький священик.— З Америки приїхали чоловіки, щоб завдати вам клопоту».

Однак православний священик з ним не погодився. Він знав тих братів особисто, тому що колись вони були членами його церкви в Бостоні. Він сказав королю: «Якби в Албанії всі були такими, як ці чоловіки, то вам не потрібно було б замикати двері свого палацу!»

«То хай собі будуть,— відповів Зог.— Не чіпайте їх!»

 Того ж року в Бостоні вийшли з друку «Пісні Хвалення Єгови» албанською мовою, і згодом брати в Албанії вже знали мелодії та слова пісень. Улюбленими були дві — «Не бійся, мала черідко» і «До праці!». Ці дві пісні зміцняли братів у подальші важкі роки.

Албанці загалом не люблять натяків і говорять відверто. Те, що інші вважали б гострою суперечкою, для них — нормальна жвава розмова. Якщо албанець у чомусь твердо переконаний, він не просто охоче говорить про свої погляди, він завзято їх обстоює, і це видно по його словах і вчинках. Такі особливості характеру впливають і на те, як албанці відгукуються на добру новину.

ТРУДНОЩІ ПРИНОСЯТЬ ДОБРІ РЕЗУЛЬТАТИ

Внаслідок політичної та економічної кризи з Албанії повиїжджало багато людей. Дехто з них оселився в Новій Англії та в штаті Нью-Йорк і пізнав там правду. В місцях, заселених албанцями, спостерігався значний духовний ріст. Брати прагнули мати більше публікацій і були дуже раді, коли албанською вийшли брошури «Царство» і «Кріза».

У той самий час в Албанії влада конфісковувала деяку нашу літературу. Але у 1934 році в «Бюлетені» (тепер «Наше служіння Царству») з’явилося повідомлення з Албанії: «Ми з радістю пишемо вам про наказ, який щойно надіслали з Міністерства юстиції у всі адміністративні райони країни. Згідно з ним, відтепер наші публікації можна вільно розповсюджувати... Усі книжки та брошури, вилучені різними начальниками поліції, повернено братам... Семеро братів, взявши в оренду автомобіль, відвозять книжки у віддалені міста, а інші — опрацьовують поблизькі території». Завдяки цьому в 1935 і 1936 роках вдалося розповсюдити 6500 примірників нашої літератури.

 «НАЙБІЛЬША РАДІОТРАНСЛЯЦІЯ В ІСТОРІЇ»

«Мабуть, це буде найбільша радіотрансляція в історії,— писалося на початку 1936 року в газеті «Лідс Меркурі» (Великобританія).— З Лос-Анджелеса транслюватиметься промова судді та проповідника Рутерфорда». На той час Дж. Ф. Рутерфорд брав провід серед Свідків Єгови. Його виступ мали передавати за допомогою радіотелефонного зв’язку по всій території США, а також у Великобританії та в інших країнах Європи. «Проте є одна європейська країна, де промову точно не почують,— зауважувалось у кінці статті.— Це Албанія. Там немає телефонного зв’язку».

Але через кілька тижнів після виступу Рутерфорда всесвітній центр отримав листа від Ніколаса Крісто з албаномовного збору в Бостоні. Брат писав: «Хочемо повідомити вам: недавно ми отримали з Албанії інформацію, що промову судді Рутерфорда про “розділення народів” все-таки чули в цій країні; тож вона поповнила довгий список країн, в які відбувалась трансляція. Виступ слухали у двох місцях... очевидно, на коротких хвилях... Почувши голос судді Рутерфорда, наші так тішились, що цього неможливо передати словами».

У ті часи журнал «Вартова башта» ще не видавався албанською. Як же вісники в Албанії проводили зібрання? Більшість тих, хто пізнав правду, навчалися у грецьких школах на півдні країни. Тому вони могли без особливих труднощів вивчати «Вартову башту» грецькою. Інші вісники користувалися примірниками журналу італійською та французькою мовами. Під час зібрання брати по ходу перекладали матеріал на албанську.

У Бостоні албаномовні вісники проводили вивчення  «Вартової башти» в понеділок ввечері і при цьому теж використовували грецьке видання журналу. Загалом мовні труднощі не заважали братам добре виховувати своїх дітей. Пройшли роки, і їхні сини та доньки, племінники та племінниці, онуки й правнуки стали повночасними служителями. Албанські вісники були настільки відомі своїм ревним проповідуванням, що люди почали називати їх унджілор, що албанською значить «проповідники».

СВІДЧЕННЯ ЗНАТНИМ ОСОБАМ

У 1938 році, за рік до того, як скинули короля Зога, у Бостон завітали дві його сестри. У грудні того ж року в журналі «Вістник Потіхи» (тепер «Пробудись!») повідомлялося: «Коли албанські принцеси приїхали в Бостон, з ними зустрілися двоє вісників, котрі служили в албанській групі бостонської громади Свідків Єгови. Ці проповідники відвідали їх у готелі і поділилися з ними звісткою про Боже царство. Принцеси були дуже люб’язні».

Цими двома Свідками були Ніколас Крісто і його сестра Ліна. Вони порозмовляли не тільки  з принцесами, але також з п’ятьма іншими високопоставленими особами, зокрема з тодішнім послом Албанії у США Фаїком Коніцою. Перед самою зустріччю гостям прочитали картку зі свідченням, в якій албанською пояснювалось, наскільки широко серед албанців проповідується добра новина. Між іншим там було написано: «Нам приємно повідомити вам, що цю звістку проголошують в Албанії вже протягом багатьох років. Урядовці, а також албанський народ отримали десятки тисяч книжок, які можуть принести їм знання і потіху».

Посол Коніца звернувся до принцес: «Вони хочуть, аби ви своїм впливом посприяли тому, щоб їхня проповідницька діяльність в Албанії виконувалась без перешкод. Це “нова” віра, її прихильники вважають, що світ [теперішній світовий устрій] незабаром прийде до свого кінця і що після цього буде правити Христос. Тоді навіть мертві воскреснуть».

Звідки пан Коніца довідався так багато про Царство? Як пояснювалось у «Вістнику Потіхи», «від одного свідка, котрого він добре знав ще до того, як той пізнав правду... цей свідок декілька разів розмовляв з ним про біблійні істини».

ВИПРОБУВАННЯ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У 1930-х роках в Албанію вторглися війська італійських фашистів. Король Зог 1939 року втік з країни разом зі своєю сім’єю. Фашисти заборонили літературу Свідків, тож п’ятдесятьом албанським вісникам довелося проповідувати підпільно. Влітку 1940 року було конфісковано 15 000 примірників наших публікацій. Шостого серпня у Кельцюрі фашисти заарештували дев’ятьох братів і запроторили їх у камеру розміром 2 на 4 метри; пізніше їх перевели до в’язниці  в Тирані. Братів тримали вісім місяців без суду і слідства. Їх засудили на різні терміни — від 10 місяців до двох з половиною років тюрми.

Про їжу для в’язнів мусили дбати їхні сім’ї. Але де її було взяти, коли самі годувальники опинились за ґратами? Як братам вдалося вижити?

Нашо Дорі пригадує: «Кожні 15 днів нам видавали по 800 грамів сухого хліба, три кілограми вугілля і брусок мила. В мене і в Яні Коміно було грошей на кілограм квасолі. Ми зварили її на вугіллі, а потім продали іншим в’язням, порція становила одну столову ложку. Невдовзі ми продавали вже по п’ять великих казанків квасолі і мали за що купувати м’ясо».

Узимку 1940—1941 років південь Албанії окупували грецькі війська. Вони почали насильно вербувати чоловіків до своїх лав. В одному селі брат відмовився йти в армію, пояснивши, що він дотримується нейтралітету. Тоді солдати схопили його за волосся і почали волокти по землі. Били його доти, доки він не зомлів.

Коли брат прийшов до тями, офіцер крикнув: «Ну що, будеш далі впиратись?»

«Буду далі нейтральним!» — промовив брат.

Розчаровані солдати відпустили його.

Через кілька днів до помешкання цього брата завітав той самий офіцер, який знущався над ним, і похвалив його за мужність. «Кілька днів тому я вбив 12 італійців і отримав за це медаль,— сказав він.— Але мене мучить сумління, і мені соромно почепити її. Я ношу цю медаль у кишені, бо знаю, що вона — знак злочинної діяльності».

НОВІ ПРАВИТЕЛІ — ТІ САМІ ВИПРОБУВАННЯ

Тимчасом як фашисти з усіх сил намагались втримати свої позиції, в боях і сум’ятті війни непомітно  почала набирати силу Албанська комуністична партія. У 1943 році загін, що вів боротьбу з комуністами, захопив одного брата. Його кинули у вантажівку, відвезли на лінію фронту і всунули в руки рушницю. Але він відкинув її.

«Таж ти комуніст! — закричав командир.— Якби ти був християнином, то воював би, як це роблять священики!»

Він наказав солдатам убити брата. Солдати вже збиралися стріляти, аж тут надійшов інший офіцер і спитав, що відбувається. Дізнавшись про нейтральну позицію брата, він дав наказ не стріляти, і брата звільнили.

У вересні 1943 року фашисти відступили, і в країну вторглись німецькі війська. Лише за одну ніч вони вбили в Тирані 84 особи. Сотні албанців було кинуто в концтабори. Тим часом брати роздрукували повідомлення, які додавали надії та містили підбадьорливі думки з Біблії. Їх пропонували людям, після чого просили повернути, аби ще інші могли ознайомитись з їхнім змістом. Вісники продовжували проповідувати, використовуючи заховані брошури. Вони мали тільки окремі частини Біблії. Повним перекладом Біблії брати почали користуватись лише в середині 1990-х років.

До 1945 року в ув’язненні перебувало п’ятнадцять братів. Двох з них відправили до концтаборів, де одного закатували до смерті. Парадоксально, але в той час як братів в Албанії переслідували за відмову воювати на боці фашистських держав, декількох албанських братів у США кинули за ґрати, бо вони не хотіли воювати проти цих держав.

 В Албанії далі лютувала війна. В одному місті конфісковані публікації тримали в будинку митниці. Поряд точився запеклий бій. Раптом будинок завалився, і на вулиці опинилось багато нашої літератури. Перехожі з цікавості підбирали розкидані книжки та брошури і читали їх! Брати не гаяли часу та швидко позбирали те, що лишилось.

У 1944 році німецька армія покинула Албанію, і війська комуністів встановили тимчасовий уряд. Брати відразу подали клопотання про дозвіл друкувати брошури, але їхнього прохання не задовольнили. Представники влади сказали: «“Вартова башта” виступає проти священнослужителів, а ми в Албанії їх ще визнаємо́».

ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ — ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ТРИВАЮТЬ

Нова комуністична влада наклала на громадян країни високі податки і взяла під свій контроль земельні ділянки, будинки, заводи та інші підприємства, а також магазини й кінотеатри. Людям заборонялося купувати і продавати землю чи здавати її в оренду. Майже всю продукцію треба було віддавати державі. Одинадцятого січня 1946 року уряд оголосив про утворення Народної республіки Албанія. Компартія перемогла на виборах і утворила уряд, на чолі якого стояв Енвер Ходжа.

Відкрилось багато шкіл, де дітей вчили грамоти, але влада не дозволяла читати нічого, крім літератури, яка підтримувала ідеї комунізму. Представники уряду конфіскували в братів наші публікації, а також залишки паперу і кілька вцілілих друкарських машинок.

Щоразу, коли брати робили спроби отримати дозвіл на видавання літератури, їм відмовляли і погрожували. Але вони були непохитні. «Єгова доручив  нам повідомити албанцям про його божественний намір,— говорили вони урядовцям,— а ви нам забороняєте. Ви понесете за це відповідальність».

Якою ж була відповідь уряду? Її можна сформулювати так: «В Албанії ми господарі і не допустимо теократії! Ми не хочемо, щоб нам набридали ви і ваш Бог Єгова, якого ми не визнаємо́!» Попри таку реакцію відважні брати продовжували ділитися доброю новиною де могли і як могли.

У 1946 році голосування на виборах стало обов’язковим, і кожного, хто відмовлявся це робити, вважали ворогом держави. Було прийнято закони, які забороняли проводити зібрання. Проповідування вважалося злочином. Як на це зреагували Свідки?

П’ятнадцятеро братів, які жили в Тирані, організували в 1947 році проповідницьку кампанію. Їх одразу ж заарештували й піддали тортурам, а їхні Біблії порвали. Коли братів відпустили, представники влади наказали їм нікуди не виїжджати без дозволу поліції. В газетах висміювали Ісуса та Єгову.

Про ці події дізналися албанські брати з Бостона, і 22 березня 1947 року вони надіслали Енверу Ходжі листа на захист Свідків Єгови в Албанії. У цьому зверненні на двох сторінках брати  ввічливо пояснили, що Свідки Єгови не становлять загрози для уряду. Також вони зазначили, що релігійні противники висувають проти нас фальшиві звинувачення, оскільки наші публікації справедливо викривають їхні зовсім не християнські вчинки. У кінці листа було написано: «Коли Бостон відвідала албанська делегація в ООН, ми завітали до готелю, де зупинився її керівник, пан Капо. Він щиро та люб’язно прийняв нас і без упередження вислухав нашу звістку». (Хюсні Капо обіймав одну з найвищих посад в Албанії упродовж декількох років). Незважаючи на цей лист, ситуація в Албанії тільки погіршилась.

У 1947 році Албанія стала союзником СРСР та Югославії і мала конфлікти з Грецією. Наступного року вона припинила відносини з Югославією та ще більше зблизилась з Радянським Союзом. Влада піддавала осуду кожного, хто не підтримував її ідеології. Нейтральна позиція братів виклика́ла чималу протидію.

Ось один з прикладів. У 1948 році шість братів і сестер зібрались на Спомин у маленькому селі. Раптом на зібрання увірвались поліцейські. Вони годинами били вісників, а потім відпустили їх. Через кілька тижнів після цього поліція заарештувала брата, який на Спомині виголошував промову. Його змусили стояти протягом 12 годин. Опівночі начальник поліції закричав на брата: «Чому ти порушив закон?»

«Ми не можемо ставити закон держави вище закону Господа!» — промовив брат.

Розлючений начальник дав йому ляпаса. Брат повернув голову, підставивши йому другий бік. «Що ти робиш?» — запитав начальник.

Брат відповів: «Я ж казав вам, що ми християни. Ісус навчав, що коли хтось вдарить тебе по одній щоці, то треба підставити другу».

 Начальник у люті закричав: «Раз ваш Господь таке наказав, я не буду його слухатись! Я більше тебе не вдарю! Забирайся звідси!»

«Я І ДАЛІ БУДУ ПРОПОВІДУВАТИ»

Сотір Цетьї, мешканець Тирани, був щирим православним. У дитинстві він захворів на туберкульоз кісток і страждав від нестерпного болю в ногах. А в 17 років цей чоловік мав таку сильну депресію, що вирішив відібрати собі життя, кинувшись під поїзд. Перед тим як Сотір збирався це зробити, до нього завітав його родич, Леоніда Попе. Не знаючи про наміри Сотіра, Леоніда розповів йому, що Ісус зціляв хворих і що земля стане раєм. Також він дав йому примірник Грецьких Писань. Сотір одразу почав їх читати.

Він розповів: «Це було наче відсвіжний потік води — я знайшов правду!»

Минуло кілька днів, Сотір ще не бачився з Леонідою. Але ось про що він почав думати: «У Біблії написано, що Ісус проповідував. Його апостоли та учні теж усі проповідували. Зрозуміло, що і я повинен це робити».

Так Сотір вирішив проповідувати. З Грецькими Писаннями в одній руці і костуром у другій він сміливо пішов від дому до дому.

У ті роки безпекою албанського народу займалось Управління державної безпеки, або Сіґурімі. Його агенти завжди пильнували, чи нема якоїсь загрози комунізму в країні. Тож ясна річ, що вони зразу помітили ревного проповідника Сотіра. Його заарештували і кілька годин тримали під вартою. Також Сотіра побили і заборонили проповідувати.

Коли Сотіра випустили, він розшукав Леоніду. Той привів його до Спіро Караяні, лікаря, котрий пізнав  правду кількома роками раніше. Спіро був для Сотіра не лише лікарем, але й учителем: він допоміг йому глибше зрозуміти правду.

Також Спіро порадив йому: «Якщо тебе знову заарештують і попросять щось підписати, враховуй кожне слово і рядок. Після написаного не залишай пустого місця, обов’язково прокресли його. Уважно все прочитуй. Переконайся, що ставиш підпис саме під тим, що ти говорив».

Вже через два дні, коли Сотір проповідував, поліція знову затримала його. У відділенні йому наказали підписати одну заяву. Він вже зібрався це зробити, як пригадав пораду Спіро. Сотір уважно і не поспішаючи прочитав кожне слово, хоч поліцейський його і підганяв.

Зрештою він сказав: «Вибачте, але я не можу це підписати. Я такого не говорив. Якщо я підпишу, то буду брехуном, а я не можу брехати».

Тоді поліцейські зробили з мотузок батіг і декілька годин шмагали ним Сотіра. Він і далі не йшов їм на поступки. Тоді вони змусили його тримати два дроти і завдали йому кілька болісних ударів струмом.

«Коли я вже не міг терпіти,— пригадує Сотір,— то почав молитись зі слізьми на очах. Раптом розчахнулися двері — на порозі стояв начальник. Він кинув  оком у кімнату і швидко повернув голову. “Відставити! — наказав він.— Ви не повинні цього робити!”». Усі вони добре розуміли, що катувати людей було протизаконно. Тож поліцейські перестали знущатися над Сотіром, але й далі тиснули на нього, щоб він підписав документ. Він усе одно відмовлявся.

«Ти переміг!» — зрештою визнали поліцейські. Вони неохоче записали все, що говорив Сотір; таким чином йому вдалося дати їм добре свідчення. Потім вони сказали йому підписати цей документ. Незважаючи на те, що Сотіра годинами били й мучили струмом, він уважно прочитав кожне слово. Побачивши, що текст закінчується на половині сторінки, Сотір прокреслив порожнє місце.

Вражені поліцейські запитали:

— Де ти такого навчився?

— Єгова навчив мене не підписувати того, чого я не казав,— відповів Сотір.

— Добре, а хто дав тобі це? — запитав поліцейський, простягнувши Сотіру шматок хліба з сиром. (Вже була дев’ята вечора, Сотір не їв цілий день і був страшенно голодний).— Хіба Єгова? Ні, це ми.

— Єгова по-різному дбає про своїх служителів,— сказав Сотір.— Він просто зм’якшив ваші серця.

— Ми відпустимо тебе,— промовили розчаровані поліцейські.— Але якщо знову будеш проповідувати, то начувайся.

— Тоді не відпускайте, бо я і далі буду проповідувати.

— Тільки спробуй комусь сказати про те, що тут відбувалось! — різко наказав поліцейський.

— Якщо мене спитають, то я брехати не буду,— відказав Сотір.

— Ану пішов звідси! — злісно крикнули поліцейські.

 Сотір був не єдиним, кого так катували. Він охрестився вже після цього випробування віри.

Протягом багатьох років усю пошту ретельно перевіряли, і тому повідомлення, які виходили за межі Албанії, містили тільки загальну інформацію. Ставало дедалі більш ризикованим кудись їхати та відвідувати зібрання, тож брати з різних частин країни почали втрачати контакт один з одним. Без централізованого керівництва було важко мати повну картину того, що відбувалося. Усе ж ставало щораз більше людей, які приймали правду. У 1940 році в Албанії було 50 братів і сестер, а в 1949-му — 71.

ТЕОКРАТИЧНИЙ РІСТ ПОПРИ ПОЛІТИЧНЕ НАПРУЖЕННЯ

У 1950-х роках албанська влада стала ще суворіше контролювати всі сфери життя. Загострювались політичні стосунки з Грецією. Не існувало дипломатичних зв’язків з Великобританією і США. Навіть відносини з Радянським Союзом були натягнуті. Албанія поступово відгороджувалась від навколишнього світу: закрила кордони, а всі канали зв’язку ретельно перевірялись.

Однак двом братам часом вдавалось пересилати листи та поштові листівки до своїх одновірців у Швейцарії. Тамтешні Свідки писали зашифровані  відповіді французькою чи італійською мовою. Завдяки таким листівкам албанські брати дізналися про конгрес, який відбувся 1955 року в Нюрнберзі. Новина про те, що після падіння режиму Гітлера німецькі Свідки насолоджуються свободою, підбадьорила братів в Албанії і заохотила бути й далі непохитними у вірі.

У 1957 році, згідно з повідомленнями, в Албанії налічувалось 75 вісників. У «Щорічнику» за 1958 рік розповідалось, що Спомин відзначила «немала кількість» людей, хоча точної цифри не подавалось. Також у публікації говорилося, що «брати в Албанії все ще проповідують».

Ось які факти наведено в «Щорічнику» за 1959 рік: «Ці вірні свідки Єгови продовжують робити все, що в їхніх силах. Вони сміливо розмовляють з іншими про правду і навіть пробували дещо друкувати. Вони вдячні за своєчасну поживу, яку їм іноді вдається отримати. Але здається, що комуністична влада відрізала Албанію від усього світу». Повідомлення закінчувалося словами: «Правителі цієї країни можуть відділити тамтешніх Свідків від решти суспільства нового світу, але їм не вдасться позбавити братів дії Божого святого духу».

БОРОТЬБА ТРИВАЄ

У ті часи кожен житель Албанії повинен був мати військовий квиток. Тих, хто від нього відмовлявся, звільняли з роботи або ув’язнювали. Внаслідок цього Нашо Дорі та Яні Коміно знову провели кілька місяців у тюрмі. Дехто з вісників, боячись втратити роботу, пішов на компроміс, але вірні брати, котрі були ядром організації, 1959 року відзначили Спомин. Чимало братів і сестер продовжували безстрашно проповідувати.

 У 1959 році уряд розпустив Міністерство юстиції і заборонив будь-яку правничу діяльність. Компартія сама видавала закони і впроваджувала їх у дію. Тих, хто не голосував на виборах, вважали ворогами. Люди в країні жили в атмосфері страху і недовіри.

Повідомлення албанських братів показували, наскільки їм було важко, але очевидною була і їхня рішучість залишатися вірними. Тим часом служителі всесвітнього центру в Брукліні робили спроби налагодити контакт з братами в Албанії. Вони попросили Джона Маркса зі Сполучених Штатів, який народився в південній частині Албанії, подати документи на оформлення албанської візи.

Через півтора року Джону вдалось отримати дозвіл на в’їзд в Албанію, але його дружині Хелен візи не дали. У лютому 1961 року Джон прилетів у Дуррес, а звідти поїхав у Тирану. Там він завітав до своєї сестри Мельпо, яка зацікавилась правдою. Наступного ж дня вона допомогла Джону зв’язатися з місцевими братами.

Джон довго розмовляв з братами. Він дав їм літературу, яку таємно провіз у чемодані. Брати були  в захопленні, адже ніхто з інших країн не відвідував їх протягом 24 років.

За підрахунками Джона, 60 братів жили в п’ятьох містах, а ще декілька — у селах. Вісники в Тирані намагались таємно зустрічатись раз на тиждень у неділю. Вони обговорювали публікації, які зберігали у схованці ще з 1938 року.

Оскільки вісники в Албанії майже не мали контакту з організацією протягом довгого часу, їм треба було розповісти про організаційні зміни і про нове в розумінні правди. Наприклад, зібрання проводили як брати, так і сестри; сестри навіть представляли збір у молитві. Пізніше Джон написав: «Брати мали сумніви. Їх хвилювало те, як сестри поставляться до організаційних змін. Тому вони попросили мене, щоб я особисто пояснив усе сестрам. Я так і зробив. Приємно було бачити, що вони прийняли зміни».

Вірні служителі, незважаючи на свою бідність, ревно підтримували справи Царства. Джон пригадував двох літніх братів з Гірокастри, які «заощаджували від своїх мізерних прибутків, щоб пожертвувати певну суму Товариству». Обидва дали більш ніж 100 доларів золотими монетами.

Брати в Тирані були дуже вдячні за нову брошуру «Проповідувати і навчати в мирі та єдності», котра містила вказівки щодо діяльності зборів навіть під забороною. А в березні того року в Тирані, у будинку Леоніди Попе, Джон провів Спомин, на якому було 37 осіб. Одразу після промови Джон сів на корабель і поплив до Греції.

Коли брати у всесвітньому центрі ознайомилися зі звітом Джона про його поїздку, вони призначили Леоніду Попе, Сотіра Папа і Лучі Джейка дбати про збір у Тирані та наглядати за проповідницькою  діяльністю в Албанії. Брата Спіро Вруго призначили районним наглядачем. Він мав відвідувати збори і вечорами зустрічатись з братами, виголошувати промови та обговорювати публікації. Представники організації докладали всіх зусиль, щоб допомогти Свідкам в Албанії духовно зростати і йти в ногу з усіма Божими служителями на землі.

Але як повідомити братам про нові призначення? Оскільки пошта ретельно перевірялась, то зрозуміло, що не можна було надіслати офіційного листа. Тому Джон потроху передавав братам зашифровану інформацію, використовуючи посилання на сторінки в публікаціях. З повідомлень, отриманих від албанських вісників, було видно, що вони чітко все зрозуміли. Троє братів у Тирані діяли як комітет країни, а Спіро регулярно відвідував збори.

Брати в Албанії придумали, як передавати у всесвітній центр звіти про служіння. Ось один зі способів: на зворотному боці поштової марки брати писали тонким пером зашифровані повідомлення. Наприклад, вони зазначали номер сторінки у брошурі «Проповідувати і навчати», на якій обговорювалась тема «вісники», а поряд записували кількість вісників, котрі здали звіт того місяця. Потім листівки з цими марками відправляли певним братам за кордон. Багато років таким же способом передавались повідомлення і братам в Албанію.

ДОБРИЙ ПОЧАТОК І НЕСПОДІВАНИЙ УДАР

Комітет країни докладав великих зусиль, щоб сприяти правдивому поклонінню. Однак незабаром над цими братами нависли хмари переслідування. У 1963 році Мельпо Маркс написала своєму брату Джону, що Леоніда Попе і Лучі Джейка (двоє з трьох членів комітету країни) перебувають «далеко  від своїх сімей» і що зібрання вже не проводяться. Пізніше надійшло повідомлення, що Спіро Вруго в лікарні, а Леоніда Попе і Лучі Джейка — хворі, причому брати посилались на Дії 8:1, 3. Там говориться, що Савл кидав християн до в’язниці. Що ж сталося в Албанії?

Леоніда Попе, Лучі Джейка і Сотір Цетьї працювали на фабриці, де комуністи часто організовували лекції для всіх робітників, пропагуючи ідеали комунізму. Якось під час лекції на тему еволюції Леоніда і Лучі підвелися з місць і сказали: «Неправда! Людина не походить від мавпи!» Наступного ж дня їх обох розлучили з сім’ями і відправили в заслання на примусові роботи у віддалені міста. Албанці називають це покарання «інтернім» (інтернування). Лучі повезли на роботи в гори біля Грамші. Оскільки брата Леоніду вважали «керівником», його відіслали в холодні й непривітні гори поблизу Буррелі. Він повернувся додому в Тирану лише через сім років.

На початок серпня 1964 року зібрання фактично перестали проводитись. З коротких повідомлень, які зрідка надходили з Албанії, було видно, що за братами постійно стежило Сіґурімі. Ось що говорилося в одному з повідомлень на зворотному боці поштової марки: «Моліться за нас до Господа. З домів вилучають літературу. Не дозволяють нам вивчати.  Троє в інтернімі». Спочатку думали, що братів Попе і Джейка звільнили, адже тільки вони знали про листування за допомогою поштових марок. Втім, пізніше виявилось, що це повідомлення надіслала дружина Лучі, Фросіна.

Отже, брати, котрі брали провід, були вислані. Ті, що залишилися, не могли спілкуватись одні з одними, бо перебували під пильним наглядом Сіґурімі. Тим часом брати в інтернімі давали добре свідчення усім, кого зустрічали. Мешканці Грамші говорили: «Тут є унджілор [проповідники]. Вони не йдуть до війська, але будують нам мости і лагодять генератори». Ті вірні брати здобули добру репутацію, і про них пам’ятали десятки років.

ПОЯВА АТЕЇСТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ

На політичній арені сталися зміни: Албанія розірвала відносини з Радянським Союзом і зблизилася з Китаєм. Комуністична ідеологія настільки впливала на албанців, що дехто з них навіть одягався подібно до лідера китайської компартії Мао Цзедуна. На початку 1966 року Енвер Ходжа скасував військові звання. У країні панувала атмосфера недовіри, з будь-яким інакодумцем швидко розправлялися.

У державних газетах почали друкувати статті проти релігії. Її називали «небезпечним елементом». У Дурресі група студентів зруйнувала бульдозером церкву. Після цього почали знищувати релігійні споруди в одному місті за іншим. У 1967 році уряд роздмухав антирелігійні настрої до такої міри, що Албанія проголосила себе першою цілковито атеїстичною державою. У той час як в інших комуністичних державах релігію просто тримали під контролем, в Албанії її не терпіли взагалі.

 Декого з мусульманських, православних і католицьких священнослужителів ув’язнили; багато інших релігійних діячів просто здалися владі та перестали сповідувати свою віру. Декілька релігійних будівель, що мали історичну цінність, влада перетворила на музеї. Були заборонені будь-які релігійні атрибути — від хрестів та ікон до мечетей і мінаретів. Слово «Бог» використовувалось тільки для зневаги. Це ускладнило ситуацію наших братів.

Чимало з них померло протягом 1960-х років. Розпорошені вісники, що залишалися, і далі виступали на захист правди як тільки могли. Але навіть ті, хто мав деяке зацікавлення, дуже боялися їх слухати.

ЛЮБОВ ДО ПРАВДИ НІКОЛИ НЕ ЗГАСАЛА

У 1968 році Голе Фллоко написав Джону і Хелен Маркс про своє чимраз гірше здоров’я. Хоча в Албанії заборонялося проповідувати і проводити зібрання, Голе, який на той час мав за 80, продовжував регулярно свідчити. Він описав, як розповідав про правду своїм друзям, а також людям на ринку, в парку і в кав’ярнях. Невдовзі Голе помер, залишившись вірним. Ніщо не могло загасити його гарячої любові до Єгови й до правди. І те саме можна сказати про багатьох інших вісників в Албанії.

Спіро Вруго з роками вже не міг відвідувати збори так, як раніше. Згодом, на початку 1969 року, його тіло знайшли на дні колодязя. Сіґурімі повідомило, що він учинив самогубство. Але чи так було насправді?

Говорили, ніби Спіро залишив листа, в якому розповів про свій пригнічений стан. Однак той лист був написаний не його почерком. І, за словами очевидців, перед смертю Спіро був у доброму гуморі. Крім того, на його шиї знайшли синці від мотузок, що вказувало на насильницьку смерть. У колодязі не було  жодного предмета, на якому брат Вруго міг би повіситись, а його легені не містили води.

Через багато років з’ясувалося, що брату Спіро пригрозили: якщо він не проголосує, то його разом із сім’єю кинуть за ґрати і більше не даватимуть їм харчів. Брати в Тирані дізналися, що Спіро вбили за день до виборів, а тіло кинули в колодязь. Це був не останній випадок, коли фальшиві повідомлення про самогубство використовувались як засіб боротьби зі Свідками Єгови.

ДЕСЯТИЛІТТЯ ПРИМУСОВОЇ ІЗОЛЯЦІЇ

У 1971 році Свідки Єгови по цілому світі дуже раділи, що збільшилось число членів Керівного органу. Вони сприйняли з великим за́палом оголошення про новий порядок призначення старійшин і служителів збору. Брати в Албанії почули про ці організаційні зміни лише через декілька років. Це сталося, коли туристи зі США, перебуваючи в Тирані, змогли ненадовго зустрітися з сестрою Ллопі Бллані. Від неї вони дізнались, що зібрання не проводяться, а в місті є лише троє активних Свідків, хоча насправді вісників було набагато більше.

Один 76-річний уродженець Албанії, Коста Дабе, перебував у Греції з 1966 року, намагаючись отримати дозвіл на в’їзд у рідну країну. Він прагнув навчити біблійної правди своїх дітей, які там жили. Проте візи  йому не дали. Тоді брат Коста поїхав до албанського кордону, віддав там свій паспорт громадянина США і ввійшов на територію країни, знаючи, що в нього може не бути дороги назад.

У 1975 році в Албанію як туристи приїхало одне подружжя албанців, котрі проживали в США. Ця сім’я писала, що влада «пильніше стежить» за людьми, зокрема за Свідками Єгови. Іноземців усюди супроводжували призначені екскурсоводи, багато з яких були агентами Сіґурімі. Після від’їзду гостей служба безпеки зосереджувала свою увагу на тих, з ким контактували ці гості. Та й самих туристів у країні не вітали, до них ставилися з підозрою. Люди боялись іноземців.

В листопаді 1976 року брати отримали листа від Кости Дабе, в якому він написав, що Спомин у Вльорі відвідало п’ять осіб. Коста знав, що в Перметі один Свідок відзначив Спомин сам. Так само було у Фієрі. В Тирані Спомин проходив у двох місцях: в одному було двоє присутніх, а в другому — четверо. Якщо виходити з даних Кости, то в 1976 році Спомин відвідало принаймні 13 осіб.

А як проходив Спомин? Ось що пізніше пригадувала сестра Кулла Дьїдарі: «Зранку того дня я готувала хліб і виймала вино. Ввечері закривала вікна шторами і виймала Біблію, сховану за  туалетом. Я прочитувала 26-й розділ Матвія, де описувалося, як Ісус запровадив Спомин. Зробивши це, молилася, брала хліб, деякий час тримала його в руках і клала назад. Потім прочитувала ще уривок з Матвія, знову молилася, брала чашу з вином і, потримавши, ставила на місце. Після цього я співала пісню. Поряд не було нікого з людей, але я знала, що належу до всесвітнього братства!»

В сестри Кулли була невелика сім’я. Багато років до того її ще молодою взяв до себе брат Спіро Караяні, і вона жила в Тирані разом з ним і його дочкою Пенеллопі. Він помер 1950 року.

ІЗОЛЯЦІЯ АЛБАНІЇ ПОСИЛЮЄТЬСЯ

У 1978 році Албанія розірвала відносини з Китаєм і цим ще більше ізолювала себе. За новою конституцією, країна мала бути повністю самодостатньою. Суворі приписи регулювали всі сфери суспільного життя, зокрема театр, балет та інші види мистецтва, а також літературу. Заборонялись декотрі види класичної музики, які влада вважала бунтарськими. Лише певним письменникам дозволялося мати вдома друкарську машинку. Якщо хтось дивився телепередачі з інших країн і про це взнавали працівники Сіґурімі, його викликали на допит.

Щоб хоч якось підбадьорити місцевих Свідків, що жили під таким суворим режимом, в Албанію приїжджали як туристи брати з Австрії, Німеччини, США, Швейцарії та Швеції. Вони змогли зустрітись з кількома вісниками, які були дуже вдячні за їхні зусилля. На жаль, про такі візити знало зовсім мало братів, адже вісники загалом не могли контактувати одні з одними.

У 1985 році албанці оплакували смерть диктатора Енвера Ходжі, який багато років керував країною.  Албанія стояла на порозі політичних і соціальних змін. Наступного року помер Джон Маркс, а його дружина Хелен, якій вже було за 60, вирішила відвідати Албанію. Коли вона отримувала візу, чиновники сказали їй: «Якщо з вами там щось станеться, то не розраховуйте на жодну допомогу із зовнішнього світу».

Поїздка Хелен тривала два тижні і стала віхою в житті кількох вісників в Албанії. Нарешті Хелен побачилася з Мельпо, сестрою Джона. Пройшло 25 років з того часу, як він розповів їй про правду. Саме ця жінка, хоч і неохрещена, багато років була єдиним каналом зв’язку зі Свідками в Албанії.

Хелен зустрілась також з Леонідою Попе і Васілом Дьйокою, який охрестився 1960 року. Вона дізналась про сімох Свідків, котрі жили в різних частинах країни. Хелен розповіла братам про зміни, які відбулися в організації на той час, і про нашу діяльність в інших комуністичних державах. Ця сестра обережно свідчила тим, кого зустрічала. Разом з тим вона побачила, що в Албанії велика економічна скрута.

«Щоб отримати малу порцію молока,— розповіла вона,— люди вистоювали в чергах, які займали о третій годині ночі. Чимало крамниць були порожні».

У 1987 році філіали в Австрії та Греції спільно допомогли іншим вісникам відвідати Албанію. Наступного року в цю країну приїхали з Австрії як туристи Петер Малобабиц і його дружина. Вони подарували Мельпо блузку, за яку ця сестра була дуже вдячна. Вона ще більше зраділа, коли, розгорнувши подарунок, знайшла заховану в ньому книжку «Речі, в яких Богові неможливо говорити неправду».

Того ж 1988 року інше подружжя зустрілося з Мельпо і передало їй ще літератури. Однак вони мусили  діяти дуже обережно через невсипуще око Сіґурімі. Їм вдалося поговорити з нею кілька хвилин, коли так звані призначені екскурсоводи ненадовго відійшли. Подружжя дізналося, що брат Леоніда хворий, а багато інших вже є в похилому віці і не можуть вільно пересуватись.

НА ПОРОЗІ ЗМІН

У 1989 році на політичній сцені сталися зміни: було скасовано смертну кару за спробу виїхати з Албанії. Влітку до країни знову приїхала Хелен. Вона кілька годин переповідала братам доручену їй інформацію та вказівки. Васіл Дьйока постарався коротко відвідати інших братів.

Агенти Сіґурімі дізнались, що сестра Хелен в Албанії, і прийшли до неї. Але вони не зробили їй нічого поганого, а тільки попросили в неї якогось подарунка з Америки. Наскільки ж швидко змінилися люди!

Дев’ятого листопада 1989 року впала Берлінська стіна, і відголоски цієї події відразу далися взнаки в Албанії. У березні 1990 року в Каваї спалахнуло повстання проти комуністичної влади. В Тирані тисячі людей, прагнучи виїхати з країни, заполонили посольства інших держав. Студенти голодували на знак протесту, вимагаючи реформ.

У лютому 1991 року величезний натовп скинув 10-метрову статую Енвера Ходжі, яка впродовж років височіла в Тирані на площі Скандербега. Усі зрозуміли, що диктатури вже немає. Протягом березня того року близько 30 000 албанських біженців захопили в Дурресі та Вльорі кілька кораблів і поплили на них в Італію. Цього ж місяця вперше за численні роки відбулися багатопартійні вибори. Хоча на виборах перемогла комуністична партія, стало зрозуміло, що залізна рука влади слабне.

 У серпні 1991 року Хелен Маркс востаннє відвідала Албанію. Цього разу вона помітила, що обставини змінилися. За місяць до того уряд призначив секретаря у справах релігій. Таким чином релігійну діяльність було легалізовано після 24 років заборони. Не гаючи часу, брати збільшили участь у проповідуванні і стали проводити зібрання.

Васіл Дьйока поїхав до філіалу в Греції і деякий час навчався, як організовувати проповідницьку діяльність. Оскільки він погано знав грецьку мову, брати, котрі трохи знали албанську, старалися йому допомогти. Повернувшись до Тирани, Васіл сумлінно застосовував те, чого навчився. Він подбав, щоб ліпше проводились два щотижневі зібрання, зокрема вивчення «Вартової башти». Цей журнал незадовго перед тим почав виходити албанською мовою.

«У той час зібрання починалися піснею і молитвою,— пригадує один брат,— ми співали пісень, яких навчилися від старших віком братів. Вивчення нам дуже подобалось, і на закінчення ми співали пісню — іноді одну, а іноді дві, три або навіть більше! Наостанку була молитва».

У жовтні 1991 року і лютому 1992-го Томас Зафірас і Сілас Томаїдіс привезли в Албанію літературу з Греції. Вони зустрілися з братами в Тирані і неохрещеними вісниками у Бераті. Також ці брати склали списки численних зацікавлених осіб, які потребували допомоги в розумінні біблійних істин. Після десятиліть ізоляції люди мали величезний духовний голод. Наприклад, у Бераті зібрання проводили неохрещені особи, оскільки в місті не було охрещених братів. Як же задовольняти духовні потреби всіх тих людей?

 НЕСПОДІВАНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

Майкл і Лінда Ді-Грегоріо служили місіонерами у Домініканській Республіці. Дідусь і бабуся Майкла були албанцями, вони охрестились у 1920-х роках в Бостоні. Майкл трохи розмовляв албанською. У 1992 році він з дружиною вирішили провідати родичів в Албанії. Перед тим вони звернулись до Керівного органу з питанням, чи варто їм під час триденного перебування в країні зустрічатися з тамтешніми братами. Відповідь Керівного органу дуже здивувала Майкла і Лінду: їх попросили залишитись в Албанії на три місяці, щоб допомогти організувати там проповідницьку діяльність.

У філіалі Свідків Єгови в Римі брати з Греції та Італії розповіли подружжю Ді-Грегоріо про загальну ситуацію в Албанії. Також вони показали їм фотографії декотрих тамтешніх братів, зокрема Васіла Дьйоки. В квітні 1992 року Майкл і Лінда вилетіли в Тирану. На той час ставлення місцевих жителів до албанців, які жили за кордоном, знову пом’якшилось, проте в країні було неспокійно. Люди боялися майбутнього.

Як тільки Майкл та Лінда вийшли з аеропорту, його родичі кинулися вітати їх. Тим часом Майкл  помітив неподалік Васіла Дьйоку, якому теж повідомили про приїзд Ді-Грегоріо.

«Іди з родичами,— сказав він Лінді,— а я зараз повернуся».

Поки родичі обіймали Лінду і хутко заносили в машини багаж, Майкл поспішив до Васіла і сказав: «В неділю я буду в Тирані і знайду тебе».

Раптом до Майкла підбіг його родич, на ім’я Кочо, який не знав, що Майкл з Ліндою є Свідками. «Що ти робиш? — вигукнув він.— Ми не розмовляємо з незнайомцями!»

Їдучи звивистою дорогою до Корчі, подружжя Ді-Грегоріо зауважило, наскільки цей край відрізняється від островів Карибського моря. «Усе навкруги було старе, коричневе або сіре і запорошене,— пригадує Майкл.— Безрадісна картина: всюди колючий дріт і будинки з розбитими вікнами. Люди виглядали пригніченими, рідко хто їздив на автомобілях, селяни обробляли землю вручну. Від днів мого дідуся й бабусі майже нічого не змінилось. Було таке враження, ніби ми перенеслися в минуле!»

«ВАШОЮ ПОЇЗДКОЮ КЕРУЄ БОГ!»

Кочо показав Майклові одну річ, яку таємно зберігав багато років. Це був довгий лист. Родичі з Бостона надіслали його сім’ї Кочо, коли померла бабця Майкла. На перших десяти сторінках йшлося загалом про сімейні справи, а в кінці листа родичі поділилися надією на воскресіння.

Кочо розповів Майклу: «Коли поліцейські перевіряли лист, вони прочитали кілька перших сторінок, а потім їм набридло і вони сказали: “Тут лише про сімейне! Тримайте!” Я прочитав весь лист і дуже  втішився, що в кінці було написано кілька думок про Бога».

Тоді Майкл пояснив Кочо, що вони з Ліндою Свідки, і дав йому ґрунтовне свідчення.

Так само як люди в біблійні часи, албанці почуваються зобов’язаними піклуватись про своїх гостей та захищати їх. Тож Кочо наполіг на тому, щоб супроводжувати Майкла і Лінду в Тирану.

Майкл пригадує: «У Тирані ми не могли знайти будинок Васіла, бо ніде не було табличок з назвами вулиць. Тоді Кочо запропонував піти на пошту і спитати там».

Лінда продовжує: «Кочо вийшов з пошти приголомшений і повіз нас прямо до Васілевого помешкання».

Пізніше Кочо пояснив: «Коли я зайшов у поштове відділення і запитав про Васіла, працівники сказали: “Та це ж святий чоловік! Чи ви знаєте, чого він зазнав? У Тирані немає людини, благороднішої за нього!” Почувши це, я зрозумів — вашою поїздкою керує Бог! Тож я не можу стояти йому на дорозі».

У ТИРАНІ

Васіл дуже зрадів, побачивши подружжя Ді-Грегоріо. Вони розмовляли протягом декількох годин. Лише пізно ввечері Васіл сказав, що зранку того дня помер Яні Коміно, який колись був ув’язнений разом з Нашо Дорі. Чому ж Васіл залишився вдома і не пішов на похорон свого любого брата і близького друга? Він пояснив: «Тому що мене мала відвідати людина, котру прислав Керівний орган».

Майклу та Лінді треба було залишитись у Тирані. Але тогочасна влада не дозволяла іноземцям жити в цьому місті. Що ж робити?

 «Ми повністю поклались на Єгову,— розповідає Майкл,— і згодом нам вдалося знайти невеличке помешкання».

«Господарі не давали нам ключів і ходили через нашу кімнату, коли хотіли,— пригадує Лінда.— А ми, щоб дістатися до своєї кімнати, мусили проходити кімнатою, де жили інші квартиранти. Все ж нам було на руку те, що наше помешкання розташовувалось у не дуже людному районі».

Подружжя Ді-Грегоріо провело чимало часу в розмовах з літніми братами і дізналось про їхню витривалість під час переслідувань. Разом з тим існували певні проблеми. Наприклад, деякі старенькі брати ставилися з недовірою один до одного.

Майкл пригадує: «Кожен з них зокрема був відданий Богові, але вони сумнівались у вірності інших і тому трималися на віддалі один від одного. Втім, ці брати не ставились так до нас. Ми спокійно обговорили з ними це питання. Тоді брати погодились, що найважливішим є проголошувати ім’я Єгови. Любов до Єгови об’єднала їх, і вони почали радісно дивитись у майбутнє».

Було очевидним, що діяльність тамтешнього збору потребує покращення. Наприклад, коли Кулла Дьїдарі і Ставрі Цетьї вперше побачили брошуру «Щоденне досліджування Святого Письма», то гортали її сторінки, не розуміючи, що це таке.

Раптом Ставрі вигукнув: «Та це ж “Манна”!» Він мав на увазі книжку «Щоденна небесна манна для одновірних», яку використовували тоді, коли цей брат пізнав правду.

«Між іншим,— запитала Кулла,— як справи у брата Норра, нашого президента? Як там його друг  Фред Франц?» Її слова показали, скільки часу албанські брати пробули в ізоляції від навколишнього світу.

НЕЗАБУТНІЙ СПОМИН

Зазвичай брати проводили зібрання в домі Васіла Дьйоки, у кімнатці розміром три на чотири метри. Це приміщення було явно замале для того, щоб провести Спомин. Тому 105 присутніх зібралися в залі, що колись належав редакції газети, яку видавала комуністична партія. Вперше в Тирані Спомин провели не у приватному помешканні. По цілій Албанії в 1992 році Спомин відвідало 325 осіб, хоча на той час там було тільки 30 вісників.

У Тирані постійно зростало число зацікавлених, і на зібрання в домі брата Васіла приходило вже близько 40 чоловік. Дехто з нових захотів стати неохрещеним вісником, ще інші прагнули охреститись. Брати провели чимало годин у розмовах з усіма ними. Оскільки албанською мовою не було видано книжки «Організовані, щоб виконувати наше служіння», брати перекладали усно кожне запитання для тих, хто бажав охреститись. З декотрими зацікавленими проводилося ґрунтовне вивчення, аби впевнитись у тому, що вони добре розуміють біблійні істини. Хоча з тими людьми ніхто ніколи не вивчав Біблії, вони знали її навдивовижу добре!

НАРЕШТІ ОФІЦІЙНЕ ВИЗНАННЯ!

Протягом наступних тижнів брати багато часу спілкувалися з різними юристами та службовцями, намагаючись узаконити нашу діяльність. У Тирані група братів і зацікавлених звернулась до уряду з офіційним проханням. Однак слід було запастися  терпінням, адже новий уряд тільки-но прийшов до влади.

Один брат пригадує: «Усі справи вирішувалися пішки. У місті ми часто зустрічали на вулицях багатьох впливових осіб: міністра з прав людини, міністра внутрішніх справ, міністра юстиції, начальника поліції, членів конституційного суду та інших. Ці люди ставилися до нас доброзичливо і раділи, що Свідкам добре ведеться. Майже всі вони вже чули про унджілор. Ніхто не сумнівався в тому, що Свідки Єгови в Албанії існують і діють».

Минали тижні, а обіцянки посадових осіб про те, що уряд офіційно визнає Свідків Єгови, так і залишались обіцянками. Справа зрушилась з мертвої точки, коли в Тирану приїхав у гості до своїх родичів Анджело Фельйо, брат із США, який мав албанське коріння. Під час свого перебування в Албанії він разом з братами пішов до юрисконсульта міністра, котрий був відповідальним за реєстрацію. Цій жінці було дуже приємно дізнатись, що Анджело її земляк.

— З якого ви села? — поцікавилась вона в Анджело. Виявилося, що з того самого, звідки й вона.

— А яке ваше прізвище? — запитала жінка.

З’ясувалося, що Анджело був її родичем, причому їхні родини втратили контакт багато років тому.

— Мене настільки вразив ваш статут, що я і так хотіла  допомогти вам,— промовила жінка.— А тепер я зобов’язана це зробити, адже ми родичі!

Через кілька днів юрисконсульт передав братам Наказ № 100, згідно з яким Свідки Єгови в Албанії стали визнаною законом релігією і могли вільно проповідувати. Після заборони, що тривала з 1939 року, це був справжній тріумф поклоніння правдивому Богу Єгові! Подружжя Ді-Грегоріо пригадує: «Неможливо описати словами те, що ми відчували того дня».

Минуло кілька тижнів, і грецький філіал, який наглядав за діяльністю в Албанії, послав у Тирану Роберта Керна. Він повідомив місцевим братам про реєстрацію і про утворення збору в Тирані, територією якого була «вся Албанія». Тож організоване проповідування від дому до дому стало невідкладною справою. Брати в Тирані взяли в оренду будинок з трьома житловими кімнатами і зробили з нього офіс та місіонерський дім. Велике приміщення, що прилягало до будинку, мало використовуватись як перший в країні Зал Царства.

 ЗНАЙДЕНО САМОТНЮ ОВЕЧКУ

Під час обговорення успіхів у проповідницькій діяльності в Албанії постало питання: чи є Свідки Єгови у Вльорі? Дехто чув про одну тамтешню бабусю, котра нібито втратила розум. Якось до офісу завітала одна пані і розповіла братам, що вона разом зі своєю сім’єю є унджілор і що у Вльорі їх навчала правди жінка, на ім’я Ареті. Тож брати з Тирани вирішили поїхати до Вльори на пошуки тої проповідниці.

Брати таки знайшли Ареті Піну — невисоку літню жінку. Вона запросила їх додому, але була з ними дещо стримана. Коли чоловіки пояснили, що вони її духовні брати, Ареті ніяк не зреагувала.

Через кілька хвилин вона раптом промовила: «Чи я можу поставити вам декілька запитань?» І почала питати: «Чи ви вірите в Трійцю? Яке ім’я Бога? Чи вірите в пекло? Що стається з людиною, коли вона помирає? А що ви скажете про землю? Скільки людей піде на небо?»

Брати відповіли на всі запитання.

— Чи ви проповідуєте? — спитала тоді Ареті.

— Так, проповідуємо,— відповів один брат.

— А як ви проповідуєте? — далі запитувала Ареті.

 — Від дому до дому,— відказав брат.

Почувши ці слова, Ареті заплакала, схопилась на ноги та обійняла брата.

— Тепер я знаю, що ви мої брати! — вигукнула вона.— Тільки люди Єгови проповідують від дому до дому!

Ареті розповіла, що дехто з протестантських груп у Вльорі, дізнавшись, що вона релігійна людина, запрошував її приєднатися до них. «Але я не хотіла мати нічого спільного з Вавилоном Великим! — пояснила вона братам.— Тому мені треба було переконатись, що ви справді мої духовні брати!»

Ця жінка охрестилася 1928 року. Їй тоді було 18. Вона багато ходила пішки горами й долинами, проповідуючи з Біблією в руках. Ареті роками не мала зв’язку з братами, але попри це вірно проповідувала сама.

«Єгова — незрівнянний Бог,— промовила вона крізь сльози.— Він ніколи не забував про мене!»

Ареті зберігала віру в Бога, незважаючи на жорстокий тоталітарний режим. Люди вважали її божевільною, проте це було далеко не так. Навпаки, Ареті мала ясний розум.

ВЕЛИКЕ ПОЛЕ ДЛЯ ДІЯЛЬНОСТІ

Тепер, коли Свідків Єгови було визнано законом, в Албанії з’явилося велике поле для діяльності. Брати потребували підбадьорення і допомоги, щоб іти в ногу з організацією. Треба було перекладати албанською наші публікації, аби вісники могли зростати духовно, а також мали з чим ходити в служіння. Існувала нагальна потреба в проповідниках. Хто ж міг прийти на допомогу?

 У 1992 році в країну приїхали спеціальні піонери з Італії та Греції, і для них організували курси з вивчення албанської. Крім того, почала роботу невеличка перекладацька група. Хоч братам інколи доводилось сидіти без світла 21 день поспіль, вони зберігали почуття гумору і продовжували виконувати свою працю.

Також було чимало господарських справ. Для опалення місіонерського дому потрібні були дрова, які неможливо було купити в Албанії. Як же брати обігрівали будинок? На допомогу прийшли Свідки з Греції. Вони відправили в албанський офіс електропилу та велику партію дерев’яних колод. Але трудність була в тому, що пічка мала невеликий отвір. Увімкнути ж пилу, щоб порізати дрова, брати не могли, бо не було світла. На щастя, один з них мав друга, у якого була сокира, але він жив на іншому кінці Тирани. На те, щоб принести сокиру, пішло дві години, тому що автобуси в місті не ходили. А повернути її треба було до смерку. Один з місіонерів пригадує: «Щоб вчасно віддати сокиру, ми всі по черзі рубали дрова. Так нам вдалось обігріти будинок».

Якраз у цей сповнений подій період перекладацьку групу вперше відвідали Нік та Емі Аладіс з відділу обслуговування перекладацьких груп, що тепер у Патерсоні (США). Це подружжя мало добрий і поміркований підхід до роботи і цим дуже допомогло новим перекладачам, які швидко вчилися і старанно працювали. Література друкувалась в італійському філіалі і переправлялась в Албанію.

Наполегливі зусилля братів не були марними — люди чудово відгукувались на добру новину. Нові вісники палали ревністю. Наприклад, Лола тільки-но почала проповідувати, а вже проводила в служінні  щомісяця 150—200 годин чи навіть більше. Коли брати порадили їй бути розсудливою і поміркованою, Лола відповіла: «До цього часу я марнувала життя! Хіба для мене може бути щось важливіше за проповідування?»

ПОДАЛЬШИЙ ПОСТУП У ПРАЦІ

Березень 1993 року був визначним місяцем для Албанії. Того місяця розпочали своє служіння спеціальні піонери у Бераті, Вльорі, Гірокастрі, Дурресі, Тирані та Шкодері; вийшла «Вартова башта» за 1 березня — перше видання журналу, яке підготувала албанська перекладацька група; відбулася перша Школа теократичного служіння, а отже, брати нарешті почали проводити всі п’ять зібрань на тиждень; було надруковане перше албанське видання «Нашого служіння Царству»; а в Тирані, у театрі опери та балету на площі Скандербега, пройшов перший спеціальний одноденний конгрес.

На цю історичну подію приїхали делегати з Греції та Італії. У вступній молитві Нашо Дорі подякував Єгові за всі благословення, які отримали присутні. На конгресі було 585 чоловік і 41 з них охрестився! Серед охрещених були діти й онуки братів, що залишалися вірними Єгові протягом років заборони.

А яке захоплення викликав у 1993 році перший в Албанії обласний конгрес! На ньому було понад 600 присутніх, у тому числі делегати з Австрії, Греції, Італії, Франції і Швейцарії. Албанські Свідки надзвичайно тішились, що після багатьох років ізоляції вони могли вільно спілкуватися зі стількома братами з усіх тих країн.

Аби ще ліпше організувати проповідницьку діяльність, Керівний орган призначив комітет країни, до  складу якого ввійшли Нашо Дорі, Віто Мастророза і Майкл Ді-Грегоріо. Вони мали служити під наглядом італійського філіалу. Одним з перших їхніх завдань було знайти підхоже приміщення для офісу і чимраз більшої перекладацької групи.

Албанську мову почала вивчати ще одна група спеціальних піонерів, серед яких був Стефано Анатреллі з Італії. Після п’ятьох тижнів вивчення його викликали в офіс і сказали: «Ми хотіли б, щоб ти відвідував групи і спеціальних піонерів як районний наглядач».

Спочатку Стефано заперечив: «Та я ж не говорю добре албанською!» Але він усе одно поставився до цього призначення як до цінного дару. Підготувавши з допомогою інших братів декілька промов, Стефано вирушив у віддалені куточки Албанії. Відтоді як Спіро Вруго виконував під час заборони обов’язки районного наглядача, відвідуючи братів, минуло коло 30 років. У 1995 році Стефано був призначений членом комітету країни.

Третя група спеціальних піонерів приїхала з Італії 1994 року. Своїм ревним духом вони дуже підбадьорили нових вісників. Під кінець того року в служінні брало участь 354 особи.

Однак багато вісників мали емоційні проблеми. Після вкрай жорстокого режиму їм було нелегко пристосуватись до повної свободи. У час тоталітарного правління брати і сестри мусили бути дуже обережними. Вони ніколи не виражали відкрито своїх почуттів, особливо коли спілкувалися з іноземцями. Приїжджі брати і сестри розуміли це і терпеливо завойовували довіру нових вісників.

Того ж 1994 року літні брати і сестри разом з новими вісниками радо зустріли Теодора Ярача —  члена Керівного органу, який першим відвідав Албанію. Щоб послухати його промову, в Тирані зібралося понад 600 людей.

Тим часом брати придбали у Тирані будинок для офісу. Це була стара вілла. Її реконструкція тривала менш як півроку. Група працьовитих братів переробила стару будівлю на сучасні офісні приміщення, а також побудувала житловий корпус на 24 особи. Присвячення комплексу відбулося 12 травня 1996 року, коли Албанію відвідав член Керівного органу Мілтон Геншель.

ВОНИ ПРОПОВІДУВАЛИ САМІ

Один молодий чоловік у Корчі, на ім’я Арбен, прочитав біблійну літературу, яку прислала йому рідна сестра. Зацікавившись, він написав до албанського офісу. Деякий час брати листувалися з ним, і так він довідувався більше. Аби надати йому подальшу духовну допомогу, двоє братів приїхали до нього особисто. Спілкуючись з ним, вони зрозуміли, що  Арбен відповідає вимогам для неохрещеного вісника. Тоді брати поїхали з ним у центр Корчі і показали йому, як проповідувати перехожим.

Арбен розповідає: «Потім вони дали мені журнали і сказали: “Тепер твоя черга”. За їхніми словами, я мав іти сам і проповідувати. Я так і зробив».

Минуло кілька місяців, поки йому на допомогу приїхали спеціальні піонери. За той час Арбен зацікавив кількох людей. Тож невдовзі після приїзду спеціальних піонерів утворилася група.

Під кінець року в офіс зателефонували піонери з Вльори. Вони сказали, що Ареті Піна хвора і хоче побачити когось з відповідальних братів. Коли він приїхав, Ареті попросила всіх вийти з кімнати, щоб вона могла поговорити з ним особисто.

— Я вже довго не проживу,— важко дихаючи, промовила вона.— Я багато роздумувала... Хочу тебе про дещо запитати... Не можу осягнути всього... Скажи, чи книга Об’явлення вже сповнилась?

— Так, Ареті, більшою мірою сповнилась,— відповів брат. Він коротко пояснив, які місця з Об’явлення ще мають виконатись. Ареті дуже уважно слухала кожне його слово.

— Тепер я можу вмерти спокійно,— сказала вона.— Мені треба було знати, наскільки близько кінець.

Ареті ревно проповідувала протягом багатьох років — і коли була сама в горах, і коли хворіла й не вставала з ліжка. Невдовзі після тої розмови вона закінчила свій земний шлях, залишившись вірною Єгові.

МІЦНИЙ У ВІРІ ДО КІНЦЯ

Нашо Дорі було вже за 80. Сили покидали його. Але він і далі підбадьорював інших, зокрема  декількох молодих братів, яких призвали в армію. Їхню ситуацію ускладнювало православне духівництво в Бераті, розлючене через швидкий ріст числа Свідків. Воно тиснуло на місцеву владу, щоб притягнути юнаків до кримінальної відповідальності.

Ті шість братів відмовилися служити у війську, а за це їх могли запроторити за ґрати на кілька місяців. Нашо Дорі розумів, що їх треба підбадьорити, і попросив, щоб його слова записали на відеокасету. Підвівшись з ліжка, він промовив:

«Не бійтеся. Таке саме пережили і ми. Єгова буде з вами. Якщо підете в тюрму, то не тривожтесь. Усе обернеться так, що прославиться ім’я Єгови».

Нашо слабшав з кожним днем. Якось він покликав до себе братів. Лежачи на ліжку, він сказав: «Я мусив молитись про прощення. Минулого тижня біль був таким нестерпним, що я просив у Бога смерті. Але потім задумався: “Єгово, ти — Творець життя. Ти його підтримуєш. Я просив про те, що суперечить твоїй волі. Будь ласка, пробач мені!”».

Коли Нашо дізнався, що в Албанії вже 942 вісники, то промовив: «Нарешті в Албанії з’явився великий натовп!» Через кілька днів він помер, закінчивши свій земний шлях.

 ТРАЗІРА — ЧАС АНАРХІЇ

На початку 1997 року в Албанії процвітало визискування, хабарництво і корупція. Багато албанців, прагнучи швидко збагатитись, продали все своє майно і вклали гроші у так звані фінансові піраміди. Коли ж ці люди втратили свої гроші, то озлобились і вийшли на вулиці.

Якраз у той час відбувався спеціальний одноденний конгрес. На місце його проведення зателефонувала сестра, яка працювала в одного високопосадовця. Вона повідомила, що прем’єр-міністр збирається подати у відставку і що очікується небувалий спалах насильства. Брати не продовжували програми, щоб дати можливість усім швидко добратися додому. А через дві години після закінчення конгресу в країні оголосили надзвичайний стан і ввели комендантську годину.

Всюди ширилися різні чутки: одні говорили, що це втручання з-за кордону, інші вважали це політичними махінаціями тих, хто був при владі в країні. Фінансові «піраміди» розвалились, і люди втратили весь свій капітал. У Вльорі спалахнув заколот. Люди вривалися на склади зброї, забираючи все, що там було. Слухаючи новини, усі жахалися — в одному місті за іншим мешканці вдавалися до насилля. Країну охопила паніка, поліція втратила контроль над ситуацією. Албанію розривали збройні заколоти й анархія.

Майже всі 125 повночасних служителів з-за кордону поспішили в Тирану, щоб знайти там сховок. Згодом стало ясно, що їм слід покинути країну, бо албанці вважали іноземців винними у тому, що відбувалось. Аеропорт було закрито, тому декілька піонерів з Італії мусили поїхати в Дуррес. Порт у цьому  місті перебував під контролем озброєних угруповань. Прочекавши 12 тривожних годин, піонери сіли на корабель, що плив до їхньої країни.

Члени комітету країни щодня зв’язувалися по телефону з братами в різних частинах Албанії. У ранкові години на вулицях панувала зловісна тиша. Опівдні починалася стрілянина, яка тривала аж до світанку наступного дня. Дехто мав навіть зенітну артилерію. Цей страхітливий період отримав назву «тразіра», тобто безладдя.

«ПРОСЛАВИТЬСЯ ІМ’Я ЄГОВИ»

Арбен Мерко був одним із шести братів з Берата, яких ув’язнили за те, що вони зберігали нейтралітет. Він розповідає: «Моя камера мала у стіні невеличкий отвір. Через нього я спілкувався з в’язнем із сусідньої камери. Він запитав, хто я». Арбен свідчив тому чоловікові протягом кількох тижнів. Одного дня той зник.

Після того як Арбен звільнився, до нього додому завітав один молодий чоловік. Арбен не знав його, але голос був йому знайомий — це був чоловік, який сидів у сусідній камері.

Він сказав Арбену: «Я прийшов, щоб віддати тобі цю річ»,— і простягнув йому підсилювач.

«Під час тразіри,— пояснив чоловік,— я вкрав його з вашого Залу Царства. Те, що ти мені розповів у в’язниці, запало в моє серце. Я хочу мати чисте сумління перед Богом, тому повертаю тобі це».

Арбен відразу ж пригадав слова Нашо Дорі, які той промовив у відеозаписі, звертаючись до молодих служителів, котрі прагнули залишатися непорочними: «Усе обернеться так, що прославиться ім’я Єгови».

 ПІКЛУВАННЯ ПРО ОВЕЦЬ ЄГОВИ

Коли старійшини з-за кордону виїхали з країни, піклування про збори та великі групи лягло на плечі служителів збору, яким було по 19-20 років. Одного дня троє з цих молодих братів, ризикуючи життям, поїхали з Вльори до офісу в Тирані. Члени комітету країни думали, що вісникам не вистачає харчів, тому запитали братів, у чому є потреба.

«У нас щойно закінчилися бланки звітів про служіння»,— відповіли брати. Так само як колись вірні літні служителі, вони більше непокоїлись духовним, ніж матеріальним. Потім ці брати розповіли, що в атмосфері страху й непевності чимало людей відгукувалось на добру новину.

Невдовзі після Спомину в офіс зателефонувала одна сестра. Вона сказала: «Ми з Кукеса. Тут є група сестер. Ми самі проводимо зібрання, оскільки піонери виїхали звідси».

До цього брати з Тирани внаслідок безладдя в країні втратили контакт з вісниками у Кукесі. Попри це сім неохрещених вісників провели у двох місцях Спомин, хоча дуже хвилювалися, чи вони правильно все роблять. За їхніми словами, в Кукесі на Спомині було 19 чоловік. Дивовижно, але незважаючи на тяжкі умови і комендантську годину, 1997 року в усій Албанії Спомин відвідало 3154 особи. І, хоча в країні тривала анархія, вісники далі обережно проповідували та потішали людей.

Комітет країни дізнався, що брати в Гірокастрі потребують харчів і літератури. Члени комітету почали обговорювати, чи можуть вони безпечно надіслати туди вантажівку з усім необхідним. Раптом  у розмову втрутилась одна сестра. Вона сказала, що з братами хоче зустрітись жінка, яка працює диктором і бажає надати корисну інформацію.

Не знаючи, про що говорили брати, вона порадила: «Хоч би що сталося, не їдьте завтра на південь. Ми отримали повідомлення, що в Тепелені має статись щось жахливе». Тепелена лежала якраз на шляху до Гірокастри, тож брати вирішили відмінити поїздку.

Наступного дня, щойно минула одинадцята година, вийшов спеціальний випуск новин. У ньому говорилося, що в Тепелені відбулись вкрай брутальні й кровопролитні сутички і було зруйновано тамтешній міст. Як же брати дякували Єгові, що він стримав їх від тої поїздки!

Упродовж тижнів бетелівці чули постріли по ночах. Ранкове поклоніння часто проводилося під гуркіт кулеметів і вибухи бомб. Заколотники нерідко стріляли навмання в повітря, тому був ризик отримати сліпу кулю. Задля безпеки члени родини Бетелю не виходили на вулицю. Перекладачі працювали, сидячи на підлозі подалі від вікон.

Щоб навести лад в Албанії, у квітні 1997 року Організація Об’єднаних Націй ввела в країну 7000 своїх солдатів. У серпні ці війська покинули Албанію, і брати змогли провести обласний конгрес. Вісники дуже зраділи, адже кілька місяців вони збиралися тільки невеликими групами.

Брати замовили автобуси, щоб поїхати на конгрес. В дорозі їх зупинили озброєні грабіжники. Але, дізнавшись, що в автобусах їдуть Свідки, ті люди сказали: «Ви не такі, як усі! Ми не можемо завдати вам шкоди».

 Як вплинула тразіра на проповідницьку працю в Албанії? Ріст анітрохи не зупинився. Навпаки, небезпека і тривога спонукали багатьох людей усвідомити свої духовні потреби. В результаті за 15 місяців з’явилось аж 500 нових вісників, і загальна кількість вісників уже становила понад 1500.

У ЦЕНТРІ УВАГИ КОСОВО

Після тразіри збори продовжували зростати. У той самий час здавалося, що в країні зброя кудись поділась. Раптом конфлікт зчинився у сусідньому Косові. Відголоски тамтешньої війни було чути в Албанії, адже натовпи біженців перетинали її кордон. Албанські вісники, не гаючи часу, ділилися з ними звісткою надії і залишали їм публікації, які несли потіху. Серед біженців було 22 Свідки з малими дітьми, албанські брати добре подбали і про них.

У серпні війна закінчилась, і вісники з Косова повернулись додому — але не самі. Разом з ними у Косово переїхали албанські та італійські брати, серед яких було 10 спеціальних піонерів. Ці Свідки бажали надати людям духовну допомогу. Під кінець 1999 службового року в Албанії налічувалось 1805 вісників, а в Косово — 40.

ПОДАЛЬШІ ДУХОВНІ БЛАГОСЛОВЕННЯ

Перед своєю смертю Нашо Дорі сказав: «Я дуже радий, що ми так багато перекладаємо. Але найбільше нам потрібний “Переклад нового світу” — добрий переклад Біблії, завдяки якому ми будемо зміцняти віру!» І вже через три роки після смерті Нашо, у 1999-му, Керівний орган дав дозвіл на переклад «Християнських Грецьких Писань» албанською мовою.

 На обласному конгресі 2000 року місцевих Свідків чекав сюрприз — албанською вийшли «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу»! Переклад було зроблено лише за один рік. Наполегливо працюючи, перекладачі вклали в нього душу і серце. Ось що про нього сказав сталий піонер, який колись був комуністом і членом парламенту: «Це просто диво! Тільки дослідивши цей переклад, я зрозумів, наскільки чудовою книгою є Біблія — її проза та поезія, її захопливі оповіді. Коли я читав про те, як Ісус виконував чуда, як йому докоряли і як з нього глузували, то мене переповнювали почуття, як ніколи раніше. Мені було легко уявити кожну зворушливу оповідь!»

На той час в Албанії вже було 2200 вісників. Родина Бетелю зросла до 40 осіб. Брати орендували різні приміщення, але місця все одно не вистачало. Тож Керівний орган дав дозвіл на купівлю земельної ділянки площею три гектари у Мезезі, що в околиці  Тирани. У 2000 році комітет країни почав виконувати обов’язки комітету філіалу, щоб наглядати за чимраз більшим полем діяльності в Албанії та Косово.

У вересні 2003 року почалося будівництво нового філіалу. Тоді в Албанії здало звіт 3122 вісники. Тим часом стрімко просувалась робота над перекладом Єврейських Писань албанською мовою. Проповідницька діяльність ширилась великими темпами, вісники досягли значних духовних успіхів. У серпні 2004 року 20 молодих братів почали навчатись у першому класі Школи удосконалення служіння. Багато з них під час тразіри дбали про збори, хоча тоді були ще зовсім юними. Які ж вони були щасливі, що мають нагоду отримати подальше теократичне навчання!

ДИЯВОЛ РОЗЛЮТУВАВСЯ

«Єгова вчить людей накладати на себе руки!» — такими були заголовки газет у лютому 2005 року. В газетах і по телебаченню подавалась неправдива інформація про одну дівчину-підлітка, яка скоїла самогубство. Про неї говорили, що вона була Свідком Єгови. Насправді ця дівчина навіть не вивчала Біблії і не відвідувала зібрань. Однак той інцидент противники використали, щоб розпочати рішучий наступ.

У школах вчителі висміювали дітей Свідків. Брати втрачали роботу. Люди настійно вимагали заборонити нашу діяльність. Хоча брати намагались пояснити все представникам мас-медіа, Свідків поливали брудом ще більше.

Аби служителі Єгови витримали цей напад, їм було потрібне керівництво і підтримка. Тому філіал  підготував спеціальну промову. Завдяки їй брати отримали заохочення безперестанку проповідувати, щоб таким чином протидіяти злісній брехні. Вісникам радилось наводити людям переконливі доводи і не піддаватися страху перед людиною. Вони могли звертати увагу щирих людей на те, що число Свідків Єгови надзвичайно зросло за останні декілька років. Цього б не відбулось, якби Свідки накладали на себе руки. Такі напади не були чимось новим. У промові згадувалось, що в 1960-х роках з’явились неправдиві повідомлення про самогубство Спіро Вруго. Теперішні напади теж мали зазнати провалу. Саме так і сталось!

Минуло лише кілька місяців, і в серпні на обласному конгресі зібралось 4675 делегатів з Албанії та Косова. До них приєднався і Дейвід Сплейн, член Керівного органу. Присутні були просто в захваті, коли він оголосив про випуск «Перекладу нового світу» албанською мовою!

«Не дивно, що Сатана з усіх сил намагався стати нам на заваді! — сказав один літній брат.— Він розлютувався, тому що Божий народ отримав так багато благословень!»

Попри негативні повідомлення засобів масової інформації Божі служителі в Албанії продовжували зміцнятись. Чимало родичів, які не були Свідками, зокрема чоловіки наших сестер, почувши ту брехливу інформацію, почали вивчати Біблію і згодом стали вісниками. Незважаючи на шалені напади Сатани, воля Єгови далі виконувалась. Родина Бетелю переїхала в нові приміщення філіалу, і почалось навчання у другому класі Школи удосконалення служіння.

 ПРИСВЯЧЕННЯ ФІЛІАЛУ

У червні 2006 року відбулось присвячення будівель нового філіалу. Теодор Ярач і Ґерріт Леш були серед 350 делегатів із 32 країн. Цю урочисту подію відвідав і Сотір Цетьї, якого в 1940-х роках мучили електрошоком. Тепер йому під 80, але він і далі радісно служить Єгові.

«Про цей день я тільки мріяла»,— сказала Фросіна Джейка, яка десятиліттями вірно служила Єгові попри величезні труднощі. На урочистості була також Поліксенія Коміно, вдова брата Яні. Вона розповідала про своїх доньок та онуку, котрі служать сталими піонерами. Приїхав і Васіл Дьйока, його постать похилилась за роки страждань. Цей брат зі слізьми на очах пригадував часи, коли він ходив до Леоніди Попе і таємно охрестився у 1960-му.

Колишній філіал у Тирані було перебудовано на комплекс Залів Царства і житло для 14 місіонерів. Шість класів Школи удосконалення служіння  подарували Албанії армію вірних і саможертовних спеціальних піонерів, які стали великим благословенням для проповідницького поля. Так само палають радісним духом і запопадливо проповідують 950 інших сталих та спеціальних піонерів.

ДОРОГОЮ В МАЙБУТНЄ

Наші брати і сестри в Албанії дуже цінують Біблію та біблійну літературу, що перекладається їхньою рідною мовою. У цій частині світу праця Єгови безупинно просувається вперед. Окрім здібних чоловіків, які отримали добру підготовку і охоче виконують теократичні обов’язки, звістку Царства проголошує «велика многота» провісниць (Пс. 68:12).

Свідки Єгови в Албанії — це живий доказ правдивості натхнених слів з Ісаї 54:17: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху, і кожнісінького язика, який стане з тобою до суду, осудиш. Це спадщина Господніх рабів». Завдяки незаслуженій доброті Єгови і його силі ці служителі витримали тоталітарний режим, тортури, ізоляцію, злісні заяви мас-медіа та особисті проблеми.

Поклонники Єгови в Албанії упевнено дивляться в майбутнє. Вони анітрохи не сумніваються в тому, що Бог любить їх і буде й надалі благословляти. Хоч би з якими труднощами стикалися брати і сестри, вони зберігали радість, бо знали, що тішать серце свого небесного Батька і мають чудову надію (Прип. 27:11; Євр. 12:1, 2). Через усю теократичну історію Албанії червоною ниткою проходить одна важлива думка: Єгова завжди пам’ятає всі жертви, на які йдуть його віддані служителі — як молоді, так і літні (Євр. 6:10; 13:16).

[Вставка на сторінці 130]

Назву книжки спочатку переклали як «Гітара Божа»

[Вставка на сторінці 140]

«Якби ти був християнином, то воював би, як це роблять священики!»

[Вставка на сторінці 189]

«У нас щойно закінчилися бланки звітів про служіння»

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 132]

Короткі відомості про Албанію

Територія.

Албанія лежить у південно-східній частині Європи, на північ від Греції і на схід від Італії. Якщо територію Італії прирівняти до чобітка, то Албанія буде якраз біля його каблука. Площа країни — 28 750 квадратних кілометрів, її берегова лінія простягається на 362 кілометри уздовж Адріатичного та Іонічного морів. Частину албанського узбережжя — від Вльори до Саранди — прикрашають білі піщані пляжі та лазурні води, за якими височать гори. Північ і центральна частина Албанії вкриті гостроверхими гірськими хребтами, а південний захід — родючими долинами, мешканці яких займаються сільським господарством.

Населення.

У країні живе близько 3 600 000 мешканців, більшість з яких — албанці. Невелику частку становлять цигани, греки і серби.

Клімат.

На прибережних долинах півдня Албанії середня температура влітку становить 26 градусів. А от у горах Дібри, що на півночі країни, вона падає взимку до мінус 25.

Їжа.

Тут готують бюрек — листковий пиріг з хрусткою скоринкою. Його начиняють шпинатом, сиром, помідорами та цибулею; можуть бути інші овочеві і м’ясні начинки. Інша страва, тава-е-козіт,— це курятина чи баранина, запечена в соусі, до якого входить йогурт, кріп і чабер. Албанці люблять перші страви, тому ложка для них — звична річ. А коли з особливої нагоди подають запечене ягня, то шанованим гостям дістається його голова. Місцеві жителі готують чимало всіляких десертів, як-от баклава (на малюнку справа) і кадаіф — здоба, яку посипають горіхами і поливають патокою чи медом. Хліб для албанця — неодмінна частина харчування. Тож якщо ви хочете сказати комусь, що вже поїли, то це звучатиме так: «Хенґра бук», тобто «я їв хліб».

 [Рамка/Ілюстрації на сторінці 134]

Перші конгреси

У Новій Англії (США) щонеділі проводились публічні зібрання албанською мовою. Втім, албанці зазвичай підтримували зв’язок і з англомовними чи грекомовними зборами. Упродовж 1920-х і 1930-х років албанці могли відвідувати конгреси, що проводились грецькою мовою. Але вони з радістю носили плакетки, на яких було написано їхньою рідною мовою: «Триденний конгрес албанських Дослідників Біблії».

[Ілюстрації]

Плакетка (справа), яку носили албанські брати (внизу) на конгресі, що відбувся в кінці 1920-х років у Бостоні

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 151, 152]

«Єгова ніколи не покидав нас!»

ФРОСІНА ДЖЕЙКА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1926

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1946

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: пізнала правду в підліткові роки. Хоч батьки чинили їй опір, а представники влади ув’язнювали її, вона завжди відчувала турботу Єгови та його організації. Померла у 2007 році, залишившись вірною Богові.

◼ ФРОСІНА пізнала правду в 1940-х роках від своїх рідних братів. Її батьки не були Свідками. Коли Фросіна відмовилась вийти заміж за чоловіка, котрого вони їй обрали, вони вигнали її з дому. Брат Голе Фллоко дав їй притулок у своїй сім’ї і виховував як рідну дочку.

Фросіна розповідає: «Якось мене заарештували, бо я відмовилась голосувати. Мене завели в кімнату, де зібралося коло 30 поліцейських. Один з них закричав: “Чи знаєш, що ми можемо з тобою зробити?” Відчувши підтримку Єгови, я відповіла: “Ви можете зробити лише те, що дозволить вам Всевладний Господь Єгова!” Вони подумали, що я збожеволіла, і наказали: “Геть звідси!” Тож я не помилилась — Єгова таки був зі мною!»

У 1957 році Фросіна вийшла заміж за Лучі Джейка, і згодом у них народилося троє дітей. На початку 1960-х в Албанії було сформовано комітет країни, який мав наглядати за проповідницькою працею. Лучі був  призначений членом цього комітету. Але невдовзі влада засудила його до п’яти років інтерніму (інтернування) в місті Грамші, далеко від дружини й дітей. Там Лучі продовжував проповідувати і розповідати іншим про нашу організацію. Мешканці Грамші й досі його пам’ятають.

Поки Лучі був у таборі, комуністи внесли ім’я Фросіни до чорного списку, тому вона не могла офіційно купувати їжу. Сестра каже: «Це нічого не дало. Кілька братів ділилися зі мною тим, що мали. Ми вижили, тому що Єгова ніколи не покидав нас!»

Після смерті чоловіка Фросіна бачилася з братами рідше. Втім, вона й далі проповідувала. Фросіна пригадує: «У 1960-х роках нас відвідав Джон Маркс. Коли в 1986-му я нарешті познайомилась з його дружиною, було таке враження, що ми вже роками знаємо одна одну! Лучі і я таємно передавали Марксам повідомлення, а вони відсилали їх братам у Бруклін».

Коли в 1992 році скасували заборону, Фросіна була однією з дев’яти охрещених Свідків, які були в Албанії. Вона регулярно відвідувала зібрання і навіть у день своєї смерті в 2007 році ходила в служіння. Незадовго перед тим, як це сталося, Фросіна сказала: «Я люблю Єгову всім серцем! Відмовитись від нього мені ніколи не спадало на думку. Я знала, що належу до всесвітньої теократичної родини. І тепер я у захваті від того, як багато братів і сестер стало в Албанії. Єгова завжди був з нами, і він далі тримає нас у своїх теплих обіймах!»

[Ілюстрація]

Фросіна Джейка у 2007 році

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 159, 160]

Колись — мало, тепер — вдосталь

ВАСІЛ ДЬЙОКА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1930

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1960

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: непохитно обстоював правду під час тоталітарного режиму. Нині служить у Тирані старійшиною.

◼ ПРИГАДУЮ, коли я вперше побачив примірник «Вартової башти» грецькою мовою. Це було в 1930-х роках у нашому селі Бармаші. Тоді тато вказав на журнал і промовив: «Ці люди мають рацію!» Тільки через багато років я зрозумів зміст його слів. Я любив читати Біблію, хоч у ту пору стало небезпечно мати в себе цю книгу. На похороні одного свого родича я зустрів брата з Тирани. Я запитав його про ознаку «останніх днів» з 24-го розділу Євангелія Матвія. Він пояснив мені її, і я відразу почав усім розповідати про те, що дізнався.

У 1959 році мені вдалося побачитися з братами в будинку Леоніди Попе. У той час я читав книгу Об’явлення, тому запитав, що то за дикий звір і що таке Вавилон Великий. Коли брати мені все пояснили, я зрозумів, що знайшов правду. Рік по тому я охрестився.

Через ревне проповідування мене звільнили з роботи. Тоді я придбав хиткий та старий дерев’яний візок і поїхав у Тирану працювати перевізником. Контакт з братами був обмежений, літератури я не мав, проте й далі проповідував.

На початку 1960-х років Леоніду Попе відправили в інтернім, однак перед цим він зміг отримати з-за кордону кілька наших публікацій грецькою мовою, які таємно  надходили в Албанію. Ось як ми їх перекладали: брат Попе читав примірник уголос і відразу перекладав, а я записував у зошит те, що він говорив. Потім під його керівництвом я робив копії і відсилав їх кільком братам у Берат, Фієрі та Вльору.

Але які ж зміни сталися у 1990-х роках! Мені аж дух захоплює, коли бачу, скільки літератури Єгова нам дає. Починаючи з 1992 року і донині, ми розповсюдили понад 17 мільйонів журналів албанською мовою! Перекладаються нові публікації, і нещодавно ми отримали повний «Переклад нового світу» нашою рідною мовою! Коли я думаю про роки, протягом яких ми не мали літератури, то не можу стримати сліз радості. Ті роки навчили нас цінувати наші публікації.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 163, 164]

Знайшов справжню роботу, повернувшись додому

АРДЯН ТУТРА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1969

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1992

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: пізнав правду в Італії і після цього повернувся в Албанію. Тепер служить членом комітету філіалу в Албанії.

◼ У 1991 році я покинув Албанію разом з тисячами біженців. Ми захопили корабель, який плив до Італії. У моїй країні панували злидні, тож я радів, що зміг звідти вибратись. Мені, 21-річному хлопцеві, здавалося, що моя мрія нарешті здійснилась!

Пробувши два дні у Бріндізі (Італія), я нишком вислизнув з табору біженців і пішов шукати роботу. Один чоловік дав мені невеличкий листок-фотокопію з текстом албанською мовою, в якому розповідалось про Біблію. Також він запросив мене на зібрання, яке проходило в той же день. У моїй голові промайнула думка: «А чому б не піти? Може, хтось там дасть мені роботу!»

У Залі Царства мене дуже тепло прийняли. Я не очікував такого. Як тільки зібрання скінчилось, кожен з присутніх підійшов до мене. Усі були такі щирі й люб’язні. Одна сім’я запросила мене на обід. З якою ж добротою і повагою вони поставились до мене — неохайного біженця з Албанії, що був на нелегальному становищі.

На наступному зібранні до мене підійшов Віто Мастророза і запропонував біблійне вивчення. Я погодився і незабаром зрозумів, що знайшов правду. У серпні 1992 року я охрестився в Італії.

Зрештою мені оформили документи на право проживання. Я влаштувався на добру роботу і став висилати гроші своїй сім’ї  в Албанію. Тоді я задумався: «В Албанії тепер свобода і велика потреба у вісниках. Хіба я не повинен повернутись і служити там? Але як до цього поставляться рідні? Вони ж потребують грошей, які я їм висилаю. А що скажуть інші люди?»

Потім мені зателефонували брати з нашого офісу в Тирані. Вони запитали, чи міг би я до них приїхати, щоб навчати албанської мови групу спеціальних піонерів з Італії, які в листопаді того року переїжджали в Албанію. Приклад цих піонерів спонукав мене серйозно замислитись. Вони їхали туди, звідки я втік. Вони палали бажанням, хоча не знали нашої мови й культури. А я ж албанець, знаю мову і культуру — що я роблю тут, в Італії?

Тож я вирішив, що поїду човном до Албанії разом з цими спеціальними піонерами. Відразу після прибуття я почав служити в нашому невеликому Бетелі. Зранку я викладав албанську, а пополудні займався перекладом. Рідні спочатку зовсім не були в захваті від мого вчинку. Але коли вони зрозуміли, чому я повернувся в Албанію, то почали слухати добру новину. Невдовзі мої батьки, дві сестри і брат охрестилися.

Чи я жалкую про те, що поїхав з Італії і відмовився від роботи та грошей? Анітрохи! В Албанії я знайшов справжню роботу — можливість служити Єгові від усієї душі. Саме ця діяльність, за моїм твердим переконанням, має сенс і приносить тривалу радість!

[Ілюстрація]

Ардян з дружиною Ноадією

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 173, 174]

Таємним зібранням настав кінець

АДРІАНА МАХМУТАЙ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1971

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1993

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: відвідувала таємні зібрання, згодом була свідком корінних змін. Тепер служить спеціальним піонером.

◼ ЯКОСЬ у 1991 році після смерті мого двоюрідного брата я почула, як одна жінка, на ім’я Баріє, потішала мою тітку думками з Біблії. Я відразу почала ставити Баріє запитання. Ця жінка запропонувала мені зустрітись з її подругою Раймондою, сім’я якої відвідувала так звані класи. Ми побачились на місці роботи Раймонди, але вона сказала, що новеньким не можна приходити на заняття. Спочатку зі мною мусили б провести кілька біблійних обговорень. Мені дуже подобалось те, про що я на них дізнавалася. Тож невдовзі мені дозволили навчатися в класі.

Клас складався з неохрещених людей. Зустрічі в ньому спочатку проводили Сотір Папа і Суло Газані. Згодом у клас проникли агенти Сіґурімі і видали братів поліції. Тому не дивно, що всі були дуже обережні і ретельно обдумували, кого запрошувати на зібрання.

На першому зібранні я дізналася, що треба скласти список своїх друзів і ділитися з ними набутими знаннями. Я відразу ж поговорила з Ільмою Тані, невдовзі її теж допустили до нашого класу. Спочатку в ньому було 15 учнів, однак їхня кількість швидко зростала.

У квітні 1992 року в Берат приїхали Майкл і Лінда Ді-Грегоріо. Нам порадили відкрито запрошувати людей на промову брата Майкла. В результаті прийшло 54 особи. Усі ми були неохрещеними і після зібрання просто заси́пали подружжя  Ді-Грегоріо запитаннями. Обговорення тривало кілька годин. Нарешті ми взнали, як має діяти наша група!

Незабаром Свідків Єгови офіційно зареєстрували. Ми з Ільмою та двоє братів поїхали в Тирану, щоб навчитись проповідувати від дому до дому. Коли ми поверталися в Берат, нас попросили все переповісти місцевим братам і показати їм, як слід проповідувати. Ми старалися з усіх сил. А в березні 1993 року до Берата призначили чотирьох спеціальних піонерів з Італії. Тепер ми відкрито проводили два зібрання на тиждень, і наш збір почав рости.

Цього ж місяця ми з Ільмою охрестилися на першому спеціальному одноденному конгресі в Тирані. На ньому було 585 присутніх. Ми відразу розпочали стале піонерське служіння, а невдовзі нас призначили спеціальними піонерами в місто Корча. Ми були першими з албанців, які отримали таке призначення. Тепер вже нічого не треба було робити таємно.

Пізніше Ільма вийшла заміж за Арбена Любонья, який впродовж кількох місяців сам проповідував у Корчі. Згодом вони розпочали районне служіння, а тепер Арбен та Ільма служать у Бетелі. Я дуже тішуся, що багато років тому запросила Ільму до нашого класу!

Нещодавно в нашій місцевості відбувся обласний конгрес, який відвідало понад 5500 чоловік. Сидячи там, я пригадала наші таємні класи. З тих пір Єгова зробив дивовижні зміни! Тепер зібрання й конгреси відкриті для всіх охочих. І, хоча через економічні причини з Берата поїхали сотні братів, наша група виросла з маленького класу до п’яти великих зборів сьогодні!

[Ілюстрація]

Ільма (дівоче прізвище Тані) і Арбен Любонья

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 183]

«Добре, поїхали!»

АЛЬТІН ХОДЖА Й АДРІАН ШКЕМБІ

РІК НАРОДЖЕННЯ: в обох 1973

РІК ХРЕЩЕННЯ: в обох 1993

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: залишили навчання в університеті, щоб стати піонерами. Тепер служать старійшинами.

◼ НА ПОЧАТКУ 1993 року вони обидва навчалися в університеті в Тирані. Якось один їхній друг протягом декількох годин розповідав про те, що дізнався від Свідків Єгови. Усі свої слова він підтверджував біблійними віршами. Альтін і Адріан продовжили навчатися правди і почали застосовувати набуті знання в житті. Того ж року вони охрестилися, а влітку поїхали проповідувати в Кучову, де не було жодного вісника.

Після повернення до Тирани Адріан сказав Альтіну: «Що ми робимо в університеті? Поїхали в Кучову проповідувати!»

Альтін відповів: «Добре, поїхали!» — і вони перебралися до Кучови. Це було через сім місяців після їхнього хрещення.

Єгова рясно поблагословив зусилля цих братів. Сьогодні в Кучові понад 90 активних вісників. Близько 25 Свідків виїхало звідти, щоб служити піонером в іншій місцевості або в Бетелі. З багатьма з них Адріан і Альтін проводили біблійне вивчення.

Пригадуючи університет, Альтін усміхається і говорить: «Апостол Павло відмовився від світської кар’єри, і так само зробив я у 1993 році. Я ніколи не жалкував, що сказав: “Добре, поїхали!”».

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 191, 192]

Викладач атеїзму тепер навчає біблійної правди

АНАСТАС РУВІНА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1942

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1997

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: перед тим, як пізнати правду, був військовим і викладав атеїзм. Сьогодні служить старійшиною і спеціальним піонером.

◼ У 1971 році після закінчення військової академії я став політичним комісаром бригади — таку назву придумали після того, як у 1966 році уряд скасував військові звання. У мої обов’язки входило прищеплювати підлеглим ідею, що Бога не існує. Суть філософії, яку я викладав, зводилась до того, що релігія — це опіум для народу.

Я мав дружину і трьох дітей. У 1992 році мій син Артан почав відвідувати релігійні зібрання Свідків Єгови в Тирані. Згодом він став брати з собою сестру Анілу. Я вважав це безглуздям і марнуванням часу. В результаті у нас вдома нерідко спалахували суперечки.

Якось я просто з цікавості вирішив почитати один журнал «Вартова башта», і, на моє здивування, написане в ньому здалося мені логічним. Все ж я не погоджувався вивчати Біблію, хоч Артан і Аніла постійно мене до цього заохочували. Я вважав, що не можна вивчати Біблію, якщо не віриш у Бога. І ось у 1995 році виходить албанською мовою книжка «Життя. Як воно виникло? Шляхом еволюції чи творення?». Артан і Аніла дали мені примірник цієї книжки. Її однієї достатньо було, щоб мене переконати. Бог таки існує! Виправдань більше не було — я мусив вивчати. Невдовзі після  цього до мене у вивченні приєдналась моя дружина, Ліріє. Разом ми переконались, що це правда.

Чесно кажучи, прогресував я довго. Мені, 53-річному чоловікові, було нелегко позбутися мислення, притаманного політикам і військовим. Мушу визнати, що саме Творець, Єгова, допоміг мені робити поступ.

Я не хотів ставати вісником, тому що боявся, як буду проповідувати тим, кому викладав атеїзм. Що вони подумають? Одного дня під час вивчення Віто Мастророза прочитав мені уривок з Біблії про Савла з Тарса. І це вплинуло! Савл переслідував християн, але потім пізнав правду і почав проповідувати. Я зрозумів, що зможу робити те саме з допомогою Єгови.

Я і досі сміюся з себе, коли бачу, як Єгова допомагає мені ставати менш суворим і більш поміркованим. І я все менше й менше нагадую військового командира.

Я вже не сперечаюся з дітьми, коли мова йде про правду, а, навпаки, пишаюсь ними. Артан служить спеціальним піонером і старійшиною. Мої доньки, Аніла та Ельйона, служать у Бетелі в Тирані.

Тепер ми з Ліріє спеціальні піонери. Ми вважаємо за честь навчати людей правди про нашого Величного Творця і спостерігати, як вони змінюють своє життя. Яка ж це радість — ділитися з людьми справжньою надією, котра ґрунтується на обіцянках єдиного, правдивого і живого Бога, Єгови!

[Ілюстрація]

Зліва направо: Артан, Аніла, Ліріє, Анастас, Ельйона та її чоловік, Рінальдо Ґаллі

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 176, 177]

Визначні події з історії Албанії

1920—1922 р. Деякі албанці у США пізнають правду.

1922 р. Танас Ідрізі повертається в Гірокастру і сіє насіння правди.

1925 р. В Албанії діють три невеликих класи з вивчення Біблії.

1928 р. У багатьох містах показують «Фото-драму сотворення».

1930

1935, 1936 р. Брати проводять широкомасштабну проповідницьку кампанію.

1939 р. Влада забороняє діяльність Свідків Єгови.

1940

1940 р. Дев’ятьох братів ув’язнено за нейтральну позицію.

1946 р. До влади приходять комуністи.

1950

1960

1960 р. Комітет країни починає наглядати за проповідницькою діяльністю в Албанії.

 1962 р. Членів комітету країни засилають у виправно-трудові табори.

1967 р. Уряд проголошує Албанію атеїстичною державою.

1980

1990

1992 р. Легалізовано діяльність Свідків Єгови.

1996 р. Мілтон Геншель приїжджає на присвячення першого Бетелю.

1997 р. Починається тразіра.

2000

2005 р. Видано повний «Переклад нового світу» албанською мовою.

2006 р. Присвячення філіалу в Мезезі, що в околиці Тирани.

2010

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Кількість вісників

Кількість піонерів

4000

3000

2000

1000

1930 1940 1950 1960 1980 1990 2000 2010

 [Карти на сторінці 133]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ЧОРНОГОРІЯ

КОСОВО

МАКЕДОНІЯ

ГРЕЦІЯ

Яніна

Скадарське озеро

Охридське озеро

Озеро Преспа

АДРІАТИЧНЕ МОРЕ

АЛБАНІЯ

ТИРАНА

Шкодер

Кукес

Буррелі

Мезез

Дуррес

Кавая

Грамші

Кучова

Фієрі

Берат

Корча

Вльора

Тепелена

Кельцюра

Бармаші

Перметі

Гірокастра

Саранда

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 126]

[Ілюстрація на сторінці 128]

Танас Ідрізі, пізнавши правду в Новій Англії (США), привіз добру новину до Гірокастри (Албанія)

[Ілюстрація на сторінці 129]

Сократ Дулі допоміг пізнати правду своєму братові

[Ілюстрація на сторінці 137]

Ніколас Крісто поділився доброю новиною з представниками албанської знаті

[Ілюстрація на сторінці 142]

Лист на дві сторінки, який албанські брати з Бостона надіслали Енверу Ходжі

[Ілюстрація на сторінці 145]

Леоніда Попе

[Ілюстрація на сторінці 147]

«Єгова навчив мене не підписувати того, чого я не казав» (Сотір Цетьї)

[Ілюстрація на сторінці 149]

Хелен і Джон Маркс (перед його від’їздом в Албанію)

[Ілюстрація на сторінці 154]

Спіро Вруго служив роз’їзним наглядачем

[Ілюстрація на сторінці 157]

Ллопі Бллані

[Ілюстрація на сторінці 158]

Кулла Дьїдарі сама відзначала Спомин

[Ілюстрація на сторінці 167]

Майкл і Лінда Ді-Грегоріо

[Ілюстрація на сторінці 172]

Наказ № 100, згідно з яким Свідки Єгови були визнані законом

[Ілюстрація на сторінці 175]

Зібрання у першому Залі Царства (Тирана, 1992 рік)

[Ілюстрація на сторінці 178]

Ареті Піна вірно проповідувала сама

[Ілюстрації на сторінці 184]

Зі старої вілли брати зробили сучасні офісні приміщення

[Ілюстрація на сторінці 186]

«Якщо підете в тюрму, то не тривожтесь» (Нашо Дорі)

[Ілюстрації на сторінці 194]

Дейвід Сплейн оголошує про випуск «Перекладу нового світу» албанською мовою

[Ілюстрація на сторінці 197]

Місіонери, які тепер служать в Албанії

 [Ілюстрації на сторінці 199]

Албанський філіал

Комітет філіалу: Артан Дука, Ардян Тутра, Майкл Ді-Грегоріо, Давіде Аппіньянезі, Стефано Анатреллі