Беліз

КРАЇНА Беліз на півострові Юкатан — наче тропічний самоцвіт. Його обрамлення утворюють Мексика, Гватемала і Карибське море. Колись цю невелику країну називали Британським Гондурасом. Тут переплелись різні культури, мови, звичаї та релігії.

У Белізі мешкає коло 300 тисяч людей, тож у порівнянні з іншими країнами Центральної Америки густота населення тут невелика. У буйних тропічних лісах живуть барвисті птахи й різні тварини, у тому числі невловимі ягуари. Тут також можна побачити руїни майянських міст і величні гори, вкриті високими пальмами та прикрашені каскадами водоспадів. У цій країні багато карстових порожнин, чимало з яких поєднані між собою звивистими річками з кришталево чистою водою. Вздовж морського узбережжя простягнувся бар’єрний риф Беліз, його населяє безліч красивих коралів. А над поверхнею рифу здіймаються невисокі острівки з білим піском і кокосовими пальмами.

ІСТОРІЯ

Віддавна на території Белізу жили племена араваків та карибів, які прибули сюди з Південної Америки. Вважається, що перед тим, як європейці відкрили Новий Світ, Беліз був центром цивілізації майя з людними релігійними осередками та величними храмами.

Про початки колонізації Белізу європейцями збереглося мало документів. Іспанці так і не зуміли  цілковито підкорити собі майя. У 1638 році на тутешніх берегах оселилися британські пірати. А в середині XVII сторіччя з’явились поселення лісорубів, які добували сандалове дерево (з нього виготовляли цінний барвник).

До Белізу з невільницьких ринків Ямайки і США, а також із самої Африки британці завезли рабів для заготівлі сандалового та червоного дерева. І хоча рабів-лісорубів не так часто гнали на роботу батогами, як це робилося в інших місцях Америки, їхні умови життя були жалюгідними і вони зазнавали наруги. Раби нерідко бунтувались, вчиняли самогубства або втікали і закладали незалежні поселення у глибинах країни. Зрештою 1862 року Беліз оголосили англійською колонією, а 1981 року він здобув незалежність a.

ПЕРШІ НАСІННЯ ПРАВДИ

Одним з перших Свідків Єгови, що приїхали до Белізу, був Джеймс Ґордон. (Раніше Свідки називались Міжнародними Дослідниками Біблії). Цей непоказний тихий молодий чоловік охрестився на Ямайці 1918 року, а 1923-го переїхав до Белізу. Оселившись у віддаленому селі майя за назвою Бомба, він згодом одружився. Хоча Джеймс жив далеко від своїх духовних братів, він ділився доброю новиною з друзями та сусідами.

А як добра новина про Царство потрапила в інші частини цієї британської колонії? До Центральної Америки 1931 року прибула зі США Фріда Джонсон — невисока жінка, якій було вже під 60. Вона проповідувала сама, мандруючи, інколи верхи на  коні, по містах, селах та бананових плантаціях вздовж узбережжя Карибського моря.

До міста Беліз Фріда прибула 1933 року і винайняла невелике помешкання у пані Бікс. Господиня чула, як Фріда щоранку перед виходом з дому читає Біблію та співає пісню хвали. Багато людей бачило її неослабну любов до служіння. Вона, наприклад, не робила перерви на пополудневий відпочинок, що є звичним для мешканців тропіків. За шість місяців перебування в Белізі Фріда зацікавила правдою пекаря з Ямайки, якого звали Теддіус Годжсон. Фріда проповідувала здебільшого в місті Беліз, хоча інколи виїжджала в села, зокрема побувала в селі Бомба і зустрілася з Джеймсом Ґордоном. Ця сестра дуже посприяла тому, що люди, які прийняли правду, познайомилися одні з одними і почали проводити спільні зібрання.

ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ ПІЗНАЄ ПРАВДУ

За того часу в Белізі зв’язок між різними частинами країни був дуже слабим. Джеймс і Теддіус проповідували окремо, кожен у своїй місцевості, але підтримували між собою контакт. На початку 1934 року Теддіус написав листа до всесвітнього центру в Брукліні з проханням прислати йому грамофон і платівки з біблійними промовами.

Щосуботи ввечері Теддіус прокручував платівки з промовами перед будинком Верховного суду в місті Беліз. Це відбувалось у сквері за назвою «Поле бою», бо на його території проводився вишкіл військового гарнізону. Сквер дійсно був свого роду полем бою: в одному його кінці Теддіус програвав промови брата Рутерфорда, а в іншому — оркестр  «Армії спасіння» грав музику. В тому оркестрі великим барабаном орудував Бомонт Бомен. Досить швидко Бомонт відгукнувся на звістку про Царство і перейшов до Теддіуса на інший кінець «Поля бою». Згодом Бомонт сказав: «Я дякую моєму Богу Єгові, який забрав мене від того барабана!»

Теддіус також приходив на невелику зручну площадку перед відкритим ринком за назвою «Мул-Парк». Там була стоянка для возів, запряжених мулами, якими возили товар до міста і з нього. Високого смуглого і симпатичного Теддіуса знали як енергійного проповідника, його голос часто було чути на тій площадці. Хоча християнські церкви мали велику владу над мешканцями Белізу, які любили Біблію, чимало щирих людей, як-от Джеймс Гаєтт і Артур Ренделл з Ямайки, прийняли добру новину.

У північній частині міста Беліз Теддіус почав проводити зібрання у своїй пекарні. Для цього він відсував убік прилавок, ставив на стільці дошки, і так виходили лавки. А в південній частині зібрання проходили в домі Кори Браун. Крім того, декілька Свідків збиралися на подвір’ї дому Артура Ренделла. Сестра Нора Фаяд жила тоді в сусідньому будинку і з дитячих років пам’ятає ті зустрічі.

РЕВНЕ ПРОПОВІДУВАННЯ ПРИНОСИТЬ ПЛОДИ

Багато Свідків тих часів були ревними проповідниками. Скажімо, Джеймс (Джимсі) Дженкінс, хоча й був незрячим, обхо́див, постукуючи своєю паличкою, ціле місто Беліз. Моллі Тиллет каже, що вона ще за два квартали від базару чула, як він проповідує. Джеймс запам’ятався ще й тим, що дуже уважно слухав програму зібрань. Спершись на  паличку і злегка нахилившись уперед, він старався не пропустити жодного слова. Джеймс знав напам’ять багато уривків Біблії, які використовував у служінні.

Джеймс Ґордон також ревно проповідував усім, кого зустрічав у своєму селі Бомба й поблизьких селах. В одній руці він носив невеличку валізу з червоного дерева, а в другій — грамофон. Щонеділі вдосвіта він сідав у човен-довбанку і веслував угору по річці. Потім пішки долав багато кілометрів, щоб проповідувати різним людям. Увечері, коли майже стемніло, стомлений Джеймс повертався стежкою, яка вела від річки до його дому. Після вечері він проводив біблійне вивчення зі своїми шістьома дітьми, аж поки від утоми вже не міг тримати в руках книжку.

Дружина брата Ґордона тоді ще не була Свідком. Одного разу, коли його не було вдома, вона спалила багато його біблійних публікацій. Прийшовши додому і побачивши, що вона зробила, він стримано, однак твердо, сказав: «Більше цього не роби!» Діти були вражені тим, що батько залишався спокійним. Вони знали, якого болю йому завдала мама цим учинком.

ЇХ ПРИВІВ ДУХ ЄГОВИ

Одного недільного ранку Джеймс проповідував Деррін Лайтберн, щирій англіканці, яка взяла від нього книжку «Гарфа Божа». На жаль, вона не змогла почути всього, що говорив їй Джеймс своїм тихим голосом. Тож їй хотілось довідатись більше. Якось вона гостювала у тітки Альфонсени Робато в місті Белізі. Одного дня біля брами дому зупинився чоловік і запитав, чи можна зайти на подвір’я.

 «Він подібний на пана, котрий дав мені ту чудову книжку» — сказала Деррін тітці.

Але то був не Джеймс Ґордон, а Джеймс Гаєтт. Він приніс грамофон, тому жінки вислухали промову й Альфонсена отримала книжку «Гарфа Божа». І хоча вона зі своєю сестрою Октабелл Флаверс дуже цікавились політикою, обоє шукали правду. Почуте того дня спонукало Альфонсену сказати Октабелл: «Знаєш, приходив чоловік і розповідав про Боже Царство. Я думаю, це саме те, чого ми шукаємо!» Октабелл вирішила теж послухати того чоловіка, коли він прийде наступного разу. Усі три жінки — Альфонсена, Октабелл і Деррін — прийняли правду й охрестились 1941 року.

Незадовго перед тим в Альфонсени й Октабелл померла мама. Їхня молодша сестра, Амібелл Аллен, молилась до Бога, щоб також померти і піти в небо до мами. Октабелл запросила Амібелл на промову «Де знаходяться померлі?». Амібелл прийшла і відтоді майже ніколи не пропускала зібрань.

«Тих людей привів дух Єгови через наші публікації та зібрання,— каже Ольга Найт, дочка Деррін.—  Вони були настільки захоплені правдою, що дуже швидко почали розповідати іншим про неї».

Наприклад, Ольжин батько Герман Лайтберн познайомився з правдою, прочитавши книжку «Діти», коли лежав у лікарні. Він з таким захопленням прийняв біблійні знання, що почав кожної п’ятниці наймати вантажівку, аби з невеликою групою вісників свідчити в поблизьких селах. Він також активно проповідував в околицях Блек-Кріка, де в нього було власне господарство.

«Батьки проповідували вздовж річки Беліз,— пригадує Ольга.— Коли вечоріло, до них з ліхтарями приходили зацікавлені. Відпустку ми проводили у батьковій садибі. Щоранку я з батьками і тітка Амібелл з дочкою Моллі Тиллет сідали на коней і вервечкою їхали до Крукед-Трі. Там ми відпускали коней пастися, а самі йшли на вивчення Біблії до зацікавлених людей. Це принесло плоди, бо деякі сім’ї пізнали правду».

У місті Беліз перше хрещення відбулось 1941 року. Нові вісники охрестились у Карибському морі. Серед них був Джордж Лонґсворт, який того ж року почав  піонерське служіння і перебував у ньому до кінця свого життя (помер 1967 року у віці 87 років). Цей брат проповідував здебільшого в сільській місцевості. Їдучи верхи на коні, він долав багато кілометрів від міста до міста і від села до села. Його невгасима запопадливість у служінні та регулярна присутність на зібраннях особливо впливали на нових у зборі. Єгова послуговувався такими ревними й відданими служителями, щоб приваблювати щиросердих людей до своєї організації.

ПЕРШІ МІСІОНЕРИ

П’ятого жовтня 1945 року до Белізу приїхали місіонери Ельмер Іріґ та Чарлз Геєн, випускники першого класу Школи «Ґілеад». Напередодні їхнього приїзду налетів тропічний ураган, від якого постраждала територія за 160 кілометрів на південь від міста Беліз. Оскільки шістнадцять кілометрів дороги від аеропорту до міста було затоплено, місіонери мусили їхати на великій військовій вантажівці. Теддіус Годжсон виклав з бетонних блоків та дерев’яних  коробок доріжку до свого дому, щоб вони зайшли в будинок, не замочивши ніг.

Брати в Белізі з нетерпінням чекали на прибуття перших місіонерів. А Джеймс Ґордон, Леон Рекенья і Рафаел Медина, щоб їх зустріти, приїхали до міста Беліз з півночі країни. У ті часи це було нелегкою справою. «Тоді не існувало нормальних доріг, щоб добратися з північних районів до міста Беліз,— пояснює Ісмаел Медина, внук Рафаела.— Були тільки пікадос — благенькі дороги, прокладені возами, які тягли мули. Уздовж доріг ніхто не жив, тому подорожнім доводилось ночувати просто неба, та ще й вважати на змії. Коли брати зустріли місіонерів, то отримали від них деякі вказівки та літературу, після чого подались пішки назад додому. На все це пішло кілька днів».

Мешканці міста познайомилися з місіонерами у Мул-Парку вельми незвичним способом. Спочатку Джеймс Гаєтт виступив з промовою, в якій гостро критикував духівництво за фальшиві вчення. Це викликало чимале обурення серед слухачів. На закінчення він несподівано показав на місіонерів і вигукнув: «Я передаю вам цих двох чоловіків!» Це було все, що довідались люди про наших місіонерів.

Безперечно, ті брати дуже любили Єгову і біблійну правду, вони також сильно ненавиділи вчення фальшивої релігії. Тож зрозуміло, що перші місіонери мали поділитися своїм цінним досвідом з ревними вісниками, щоб допомогти їм стати вправнішими у служінні.

Два місіонери почали своє служіння в місті Беліз, де тоді проживало приблизно 26 700 осіб. Місто  було побудоване на насипі, що здіймався лише трохи вище рівня моря, і мало зовсім погану стічну систему. До того ж клімат тут спекотний та вологий. У домах не було водопровідної води, тому майже на кожному подвір’ї стояла велика дерев’яна діжка для збирання дощівки в сезон дощів. Інколи дощі приносили лихо, скажімо, 1931 року ураган зруйнував місто і забрав життя понад 2000 людей.

УСПІХИ ПОПРИ УРЯДОВІ ОБМЕЖЕННЯ

У Белізі ніколи не забороняли діяльності Свідків Єгови. Все ж за часу Другої світової війни уряд наклав заборону на наші публікації. Перед самим прибуттям місіонерів цю заборону скасували.

Проте у «Вартовій башті» за 15 липня 1946 року про діяльність місіонерів у Белізі розповідалось: «У сільській місцевості один римо-католицький священик далі намагається забороняти людям отримувати нашу літературу поштою. Служителі церкви роздратовані працею двох місіонерів Свідків Єгови. Певний ірландсько-американський священик... обурився тим, що Британський колоніальний уряд дозволив місіонерам приїхати до Белізу... Місіонери нагадали священику, що він теж приїхав зі США. Вони показали йому статистику з американських в’язниць, яка свідчить, що римо-католицька релігія не оберігає американців від морального занепаду. Після цього священик замовк і швидко пішов геть».

Перший точний звіт про діяльність Свідків у Белізі надійшов 1944 року від семи вісників. Для ефективнішого свідчення від дому до дому вони почали використовувати картки зі свідченням. Через  рік після приїзду перших місіонерів у країні вже було 16 вісників.

У 1946 році країну відвідали Натан Норр та Фредерік Франц з усесвітнього центру й організували тут філіал. Брат Норр виступив з промовою про нашу організацію, пояснивши, чому потрібно звітувати про польове служіння на спеціально надрукованих бланках. Брат Франц заохотив членів збору виявляти до людей співчуття, і далі звіщаючи звістку про Царство. Під кінець тижня візиту брат Норр пояснив 102 присутнім на зібранні, серед яких було багато зацікавлених, чому зацікавлені мають тішитися тим, що вони є серед народу Єгови. Він заохотив їх регулярно вивчати Біблію зі Свідками.

Того ж року до країни прибули Чарлз і Енні-Рут Перріш та Кордіс і Мілдред Соррелл, а 1948-го приїхали Чарлз і Флоренс Гомолка та Трумен Брубакер. Вони були дуже потрібні, адже на них чекало багато роботи.

БАГАТО РОБОТИ

Ось що написав Ельмер Іріґ: «Тоді в країні, і до того ж в одному місті, був лише один невеликий збір. Я виїжджав на кілька тижнів в інші терени сіяти насіння правди — пропонував людям книжки, виголошував  промови і заохочував їх передплачувати наші журнали». Першого року перебування в Белізі Чарлз Геєн поїхав вантажівкою в Оріндж-Уолк, де опрацював територію і заохотив місцевих братів проводити зібрання.

На південь країни можна було дістатися лише по воді. Ельмер і Чарлз на човні «Герон Ейч» припливли до прибережних міст Станн-Крік (нині Данґріґа) і Пунта-Ґорда, в яких проживали люди з народності гарінагу. Брати їхали туди з наміром розпочати проповідницьку діяльність. У ті часи до Пунта-Ґорди можна було добратися тільки кораблем, який плив з міста Беліза; подорож тривала 30 годин. Прибувши туди, Брат Ельмер у фойє готелю, в якому зупинився, виголосив промову перед 20 присутніми.

Ольга Найт пригадує, як Ельмер разом з її рідними подався до віддаленого села Крукед-Трі. Там, на залісненому березі річки, її батько проводив зібрання. Брати у Белізі дуже цінували саможертовне служіння і смиренність місіонерів.

У 1948 році в країні було 38 вісників, і за межами міста Беліз з’явилось чотири збори. Ті невеличкі збори складалися з кількох вісників у віддалених  поселеннях. Наприклад, у Блек-Крік жила родина Лайтберн, у Бомбі — Ґордони, у селі Сантана — родини Гумес і Алдана, а в Оріндж-Уолк — брати Рекенья і Медина. Місіонери та спеціальні піонери проповідували переважно у місті Беліз, адже саме туди їх було призначено. Єгова благословляв їхні зусилля, і до нашої організації приходило дедалі більше щирих людей.

Другий приїзд брата Норра (у грудні 1949 року) був своєчасним і дуже підбадьорливим. Брат провів один вечір у місіонерському домі, обговорюючи труднощі в служінні місіонерів. Чимало нових вісників бажали служити Єгові, але не вважали за потрібне присвятити йому своє життя і символізувати це хрещенням. Брат Норр нагадав місіонерам, що до людей треба ставитися з терпінням, витривалістю та любов’ю. Він також похвалив їх за досягнуті результати.

ПРОБЛЕМИ З ПРИЇЗДОМ НОВИХ МІСІОНЕРІВ

У 1957 році брати зрозуміли, що за діяльністю Свідків Єгови в Белізі пильно стежить уряд. Приміром, коли в Оріндж-Уолк показували фільм нашого Товариства, один поліцейський розпитував прибулих з філіалу братів, коли вони приїхали до села і коли збираються від’їжджати. Він пояснив, що ця інформація потрібна для рапорту старшому офіцерові поліції. Крім того, він сказав, що на недавньому конгресі був присутній поліцейський у цивільному одязі, аби також написати рапорт своєму начальству.

У 1951—1957 роках ще 10 нашим місіонерам дозволили в’їхати до країни. Несподівано в червні 1957 року брати отримали листа з поліції та  імміграційної служби, в якому говорилось: «Уряд Британського Гондурасу [Белізу] ухвалив рішення, щоб надалі не видавати дозволів на в’їзд до Британського Гондурасу закордонним Служителям вашого Товариства». Прохання братів зустрітися з губернатором для додаткових пояснень було відхилене.

Деяким релігійним групам також не дозволили присилати нових місіонерів, але в разі необхідності вони могли надавати заміну. Проте Свідкам не дозволили прислати заміну для двох місіонерів. Тож 1960 року брати написали органам влади в Белізі та Лондоні, вказавши, що вони просять дозвіл на в’їзд не нових місіонерів, а лише заміни.

Відповідь була короткою: «Губернатор постановив не давати дозволу на в’їзд до Британського Гондурасу місіонерам Біблійного і трактатного товариства “Вартова башта”».

Коли брати попросились на прийом до губернатора, їм повідомили: «1957 року Губернатор постановив не давати дозволу на в’їзд до Британського Гондурасу місіонерам вашого Товариства. У зв’язку з цим Його Світлість не вважає за потрібне обговорювати з вами це питання». Здавалося, справа зайшла в глухий кут.

Минуло майже 5 років, протягом яких брати неодноразово звертались за дозволом, і в жовтні 1961 року філіал отримав листа від Секретаріату уряду Белізу. В листі було сказано: «Повідомляємо вам, що Уряд Британського Гондурасу розглянув ваші останні подання і вирішив дозволити на певний час в’їзд до країни місіонерам для заміни тих, що вже тут є». Тож 1962 року влада  дозволила приїхати з Ямайки місіонерам Мартіну та Еліс Томпсон.

ПРАЦЯ НЕ ЗУПИНЯЛАСЬ

Брати розуміли, що то релігійні противники намагались зупинити нашу працю. Але звіт за 1957 службовий рік показав, що найвище число вісників у семи зборах становило 176. Тоді населення країни сягало 75 000, тобто на одного вісника припадало 400 осіб. Звіт за 1961 службовий рік здало 236 вісників, а це значить, що відбувся 34-відсотковий зріст і співвідношення вже було 1 до 383. Брати відчували на собі сповнення Божої обіцянки: «Жодна зброя, що зроблена буде на тебе, не матиме успіху, і кожнісінького язика, який стане з тобою до суду, осудиш» (Ісаї 54:17). Отже праця успішно просувалась.

Чимало подружніх пар, з якими вивчали Біблію, жили без реєстрації шлюбу, дехто навіть по кілька разів змінював партнерів. Але, довідавшись про високі біблійні норми моралі, багато з них належно зареєстрували свої стосунки, хоча з їхнього боку це вимагало великих зусиль і значних коштів. Декому було вже за 80.

ПОТРЕБА В НОВИХ ЗАЛАХ ЦАРСТВА

У грудні 1949 року брати орендували Зал Свободи в місті Беліз, щоб у січні 1950 року виголосити там чотири спеціальні промови. За день до останньої промови по радіо передали, що наступного дня в залі будуть проводити похоронну церемонію на честь якоїсь поважної персони. І хоча брати кілька разів звертались до власників залу, спеціальну промову перервали люди, котрі, ввійшовши до  залу, стали шумно готувати його до проведення похорону. Зрештою братам довелося звернутись до поліції. Цей випадок показав, що треба мати свої місця для поклоніння. Інші зали використовувались як клуби й танцювальні площадки, і орендна плата була високою.

Дональд Снайдер, який тоді служив наглядачем філіалу, розповідає: «Минулої неділі ввечері на вивчення “Вартової башти” прийшло 174 особи. У залі всі не вміщались, тому дехто мусив стояти. Через велику кількість присутніх було, як ніколи, гаряче». Філіал та місіонерський дім кілька разів переїжджали з одного орендованого приміщення в інше.

У вересні 1958 року брати почали зводити двоповерховий будинок. На першому поверсі розмістився невеликий філіал і місіонерський дім, а на другому був Зал Царства. Будівництво завершили 1959 року, так що збір міста Беліз нарешті мав власний зал.

РІСТ В ІСПАНОМОВНОМУ ПОЛІ

Особливо помітний ріст числа Божих служителів у Белізі відбувався серед людей, які розмовляли іспанською мовою. Коли 1949 року прибули місіонери, вони не проповідували іспанською, бо не знали її, хоча в багатьох районах країни люди послуговувались головно цією мовою. Але згодом приїхали місіонери, що володіли іспанською. Одним з них був Леслі Пітчер, який прибув до Белізу 1955 року. Він мав служити в іспаномовному містечку Бенке-В’єхо, що на заході Белізу, біля кордону з Гватемалою. Дехто з місцевих мешканців уже чекав на приїзд брата Леслі. Чому?

 Приблизно за рік до того у місті Сан-Беніто, що у Гватемалі, пізнала правду й охрестилась Наталія Контрерас. Вона приїхала до Белізу, щоб свідчити родичам у Бенке-В’єхо. Один з них, Сервільяно Контрерас, звернув увагу на те, як Наталія на основі Біблії викривала ідолопоклонство. Він прийняв правду і вірно служив Богові аж до смерті у 1998 році, проживши 101 рік. Багато його дітей і внуків є Свідками. За тих часів невелика група вісників з Бенке-В’єхо проповідувала на території, що простягалась через гватемальський кордон аж до міста Мелчор-де-Менкос, де вони проводили зібрання. Згодом у тому місті утворився збір. Вісники збору у Бенке-В’єхо і донині відомі за своє ревне служіння.

У 1956 році було організовано обласний і районний конгреси. Деякі частини програми на цих конгресах виголошувались іспанською мовою. Але районний конгрес, на якому вся програма проводилась іспанською, відбувся лише у лютому 1968 року в Залі Царства в Оріндж-Уолк. Там було присутніх 85 осіб, і четверо з них охрестились.

 Брати Марсело Домінґес, Рафаел Медина, а також Діонісіо і Каталіна Тек розмовляли іспанською, але погано володіли англійською. Все ж вони регулярно приходили на зібрання, що проводились англійською. Лише в жовтні 1964 року в Оріндж-Уолк організували іспаномовний збір з 20 вісників, які раніше належали до англомовного збору.

У 1980-х роках до Белізу втекло чимало людей із Сальвадору та Гватемали, сусідніх країн, в яких точились громадянські війни. Біженцями стало теж кілька іспаномовних родин Свідків, серед яких були старійшини, служителі збору та піонери. Ці брати, а також двомовні місіонери з іспаномовних країн посприяли росту числа вісників в іспаномовному полі.

«ПРАВДИВІ ХРИСТИЯНИ ПРОПОВІДУЮТЬ ВІД ДОМУ ДО ДОМУ»

Одного дня дві незнайомки постукали у двері Маргарити Салазар, яка мешкала в Оріндж-Уолку, і запитали її: «Чи ви знаєте Свідка Єгови, яку звати Маргарита Салазар?» То були 23-річна Теофіла Май з мамою, які прийшли з села Огуст-Пайн-Ридж, що за 34 кілометри на південний схід від Оріндж-Уолка. Чому вони шукали Маргариту?

Теофіла розповідає: «Приблизно рік тому мій дев’ятимісячний синочок важко занедужав. Тож я поїхала з ним у село Ботес, щоб попросити для нього заступництва святої Санта-Клари. Ми їхали в кабіні вантажівки, і водій, який жив у нашій місцевості, почав мені проповідувати. Запитавши, чому я їду з дитиною в Ботес, він сказав, що Біблія не схвалює шанування зображень. Це мене дуже зацікавило. Той чоловік розповів мені ще багато  чого з Біблії. Усе це він довідався від Свідків Єгови».

«Під час однієї поїздки,— продовжує Теофіла,— той водій сказав, що правдиві християни проповідують від дому до дому. Він пояснив, що так роблять Свідки Єгови, крім того, вони читають людям вірші з Біблії, як-от Софонії 1:14 і 2:2, 3. Тож я взяла на руки меншого сина, а старшого за руку  і пішла по Огуст-Пайн-Ридж від дому до дому, читаючи людям ці вірші. Пізніше той водій сказав, що, коли я дійсно хочу знати правду, мені треба вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Він розповів про сім’ю Салазар і пояснив, як їх знайти в Оріндж-Уолку. Раніше я ніколи там не була, тому разом з мамою пішла туди шукати Свідків».

Маргарита пам’ятає той ранок, коли до неї вперше завітала Теофіла з мамою: «Вони ставили біблійні запитання, і ми довго бесідували. Їх цікавило, чи Свідки Єгови справді помагають людям розуміти Біблію і проводять вивчення навіть з тими, хто живе далеко. Я сказала, що це правда, і пообіцяла приходити до їхнього села кожні два тижні, щоб вивчати з ними Біблію».

Коли Маргарита зі своїм чоловіком Рамоном прибули в Огуст-Пайн-Ридж, Теофіла покликала до себе на біблійне вивчення шістьох інших дорослих членів родини. Пізніше разом з подружжям Салазар туди почали регулярно приїжджати ще деякі піонери з Оріндж-Уолка. Шлях був нелегкий — 34 кілометри вузьких, немощених, вибоїстих доріг. Салазари вивчали Біблію з родиною Теофіли, а піонери проповідували іншим людям. Нерідко Амібелл Аллен залишалась у селі на ніч, щоб наступного дня проводити вивчення. Теофіла охрестилась 1972 року, через п’ять місяців після початку вивчення. В Огуст-Пайн-Ридж 1980 року утворився збір, і з часом 37 родичів Теофіли прийняли правду.

 ПРОПОВІДУВАННЯ В ДЖУНГЛЯХ ПРИНОСИТЬ ПЛОДИ

Місто Беліз та інші великі міста опрацьовувались досить регулярно. Проте в села проповідники навідувались нечасто. Перші місіонери діставалися на південь країни човнами, але пізніше були побудовані дороги, що зв’язали південні округи Станн-Крік і Толедо з іншими частинами країни. Починаючи з 1971 року, філіал став організовувати щорічні поїздки на віддалені території, які брати називали лісовими мандрівками. Це робилося для того, аби звістку про Царство почули люди народностей мопан і майя кекчі, що жили в глибині белізьких джунглів.

На орендованих машинах і човнах-довбанках брати й сестри відвідували села й містечка від Данґріґи до Пунта-Ґорди та аж до Барранко, що біля кордону з Гватемалою. Інколи вісники їздили групою в автофургоні, який супроводжували два або чотири мотоциклісти. Щовечора вони зупинялися в іншому селі; впродовж дня група ходила від дому до дому, тимчасом як мотоциклісти по двоє їздили до віддалених господарств.

В околицях Пунта-Ґорди брати подорожували з наплічниками від села до села. Перед тим як почати проповідування, їм нерідко доводилося спершу звертатись до алькальде (вождя) в кабільдо (місце зборів старших чоловіків села).

«До одного села,— розповідає місіонер Райнер Томпсон,— брати прибули, коли тамтешні чоловіки зібралися в кабільдо, щоб обговорити порядок збору кукурудзи. Після наради чоловіки попросили братів заспівати для них якусь пісню Царства. Наші брати були вже втомлені й голодні, та ще й не мали при собі  пісенників. Все ж вони заспівали від усього серця, що дуже сподобалось селянам». Через деякий час утворився збір у Манґо-Крік, а трохи пізніше й у Сан-Антоніо, найбільшому селі майя.

Ось розповідь Сантьяго Соса: «Деколи, аби встигнути опрацювати всі території, нам доводилось переходити від села до села вночі. Ми навчились ходити вервечкою по середині дороги, адже в придорожніх кущах могли причаїтися змії. Крім того, коли закінчувались запаси води, ми знали, як добувати воду з рослин».

Іноді вісники по двоє або четверо розходились у різні кінці села. Ввечері всі сходились разом. Тільки двоє з групи залишались, аби приготувати їжу. «Траплялись “катастрофи”,— з усмішкою каже Сантьяго,— тому що дехто зовсім не вмів готувати. Пам’ятаю, одного разу дивлюсь на страву і запитую: “Що це?” Кухар відповідає: “Здається, їжа”. Сам кухар не знав, що в нього вийшло, тож ми вирішили дати трохи того варива худому бродячому собаці. Але навіть голодний собака не став того їсти!»

КЕКЧІ ПРИЙМАЮТЬ ПРАВДУ

Родольфо Коком з дружиною Офелією переїхали з міста Коросаль на південь до далекого села Кріке-Сарко, де проживають кекчі. Офелія виростала в цьому селі, до якого Свідки навідувались лише раз на рік під час «лісових мандрівок». Чотирнадцятилітньою вона знайшла під помаранчевим деревом книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Прочитавши її, Офелія захотіла знати більше про Біблію. Але така нагода трапилась уже після того, як вона вийшла заміж і переїхала до Коросалю. Там з Офелією та її чоловіком Родольфо вивчали Біблію два спеціальні піонери, Марсіаль і Мануела Кей.

 Згодом, 1981 року, подружжя переїхало до Кріке-Сарко. Вони хотіли відновити контакт зі Свідками, і для цього Родольфо подався до Пунта-Ґорди. Спочатку він шість годин ішов пішки, а далі плив по річці і морю човном. У Пунта-Ґорді Родольфо зустрів піонера Дональда Нібруджі, який пообіцяв вивчати з ним і його дружиною через листи. Але існувала одна проблема — у Кріке-Сарко не було поштового відділення.

«На пошті в Пунта-Ґорді я запитав, як можна висилати листи до Кріке-Сарко,— розповідає Дональд.— Мені пояснили, що раз на тиждень усю кореспонденцію туди носить священик». Тож священик майже шість місяців носив туди і звідти листи, за допомогою яких проводилось вивчення Біблії. Він не знав, що служив свого роду кур’єром Свідків Єгови.

«Коли священик довідався, що́ він носить,— продовжує Дональд,— то розізлився і не захотів більше носити наші листи».

Упродовж кількох місяців Дональд приїздив до Кріке-Сарко вивчати Біблію з подружжям Коком. Коли приїхала група братів на щорічну «лісову мандрівку», Родольфо розпочав з ними своє служіння. «Ми взяли  його зі собою на чотири дні проповідувати в кількох селах,— каже Дональд.— Спілкування з братами під час тої поїздки дуже посприяло його духовному росту».

«Я з Офелією проповідував у нашому селі,— розповідає Родольфо.— Тут лише ми ділилися з іншими тим, чого навчались. Люди, яких ми навчали Біблії, стикалися з більшим переслідуванням, ніж ми. Декому відмовили давати медикаменти, їжу та одяг, котрі надходили в село як пожертви. Моя теща також сильно противилася нашому проповідуванню. Офелія і я розуміли, що в Кріке-Сарко ми не зможемо зростати духовно, адже ми не ходили на зібрання. Тому, щоб продовжити вивчення, довелось переїхати до Пунта-Ґорди. Там ми більше зміцнились духовно і 1985 року охрестились». Нині подружжя Коком належить до збору Лейдівілл, в якому Родольфо виконує обов’язки служителя збору.

ДУХОВНА РИБОЛОВЛЯ НА МОРІ

Щороку брати організовували так звані морські мандрівки, щоб проповідувати людям на островах і в  прибережних поселеннях. Раніше до таких сіл, як Гопкінс, Сейн-Байт, Плаченсія і Пунта-Неґра, а також до міста Монкі-Рівер можна було дістатися лише морем. Політо Бевенс мав човна для ловлі омарів. Якось у час, коли омарів не ловлять, він повіз двох піонерів та двох місіонерів у двотижневу проповідницьку подорож з півночі на південь, зупиняючись у кожному поселенні, що траплялось дорогою.

Дональд Нібруджі, який часто брав участь у лісових і морських мандрівках, з теплотою пригадує першу поїздку морем на вітрильнику, що належав Амбронсіо Ернандесу. У результаті Амбронсіо, знаний теж як Бочо, почав вивчати Біблію.

Брат Дональд пригадує: «Через рік я і ще троє вісників запланували двотижневе плавання на південь уздовж побережжя Белізу, але на той час Бочо вже продав свій човен. Він запропонував звернутися до іншого рибалки. Той погодився взяти нас, свого напарника і Бочо. Отже нас було семеро: четверо проповідників і троє рибалок. Під час тої мандрівки Бочо почав брати участь у польовому служінні. У порту Плаченсія стояло багато яхт, тож ми проповідували від яхти до яхти. Протягом двох тижнів двоє інших рибалок дуже нам допомагали. Одного дня ми пізно повернулися з села, де проповідували, а вони купили курку і на невеличкій гасовій пічці приготували для нас вечерю». Коли наступного року відбулась нова морська мандрівка, Бочо вже був охрещений. Він служить старійшиною в місті Беліз уже 18 років.

НЕПРИЗНАЧЕНА ТЕРИТОРІЯ ПРИНОСИТЬ ПЛОДИ

Округ Толедо, що на півдні Белізу,— це пагориста місцевість з густими тропічними лісами, серед яких  є чимало сіл мопанів і майя кекчі. Живуть вони в хатах з земляною долівкою, які покриті пальмовим листям. Більшість селян бідні та змушені тяжко працювати на полі з мотикою в руках. У посушливий сезон вони носять воду на поля, щоб поливати кукурудзу, квасолю і какао. Чимало жінок кекчі виготовляють традиційні, вишиті вручну речі та кошики для сувенірних крамниць цілої країни. Щораз більше молодих людей переїжджають із сіл до міст на роботу чи навчання.

Френк та Еліс Кардоза були запрошені служити тимчасовими спеціальними піонерами у квітні й травні 1995 року. Вони мали допомагати вісникам в окрузі Толедо розповсюджувати «Вісті Царства» № 34 за назвою «Чому в житті стільки проблем?». Френк розповідає: «В одній з лісових мандрівок я зрозумів, що майя ліпше сприйматимуть добру новину, коли в їхню місцевість переїде хтось зі Свідків. Філіал порекомендував, щоб я винайняв помешкання, організував групу для вивчення Біблії та виголосив спеціальну промову в Сан-Антоніо. Ми мали розповсюджувати “Вісті Царства” в Сан-Антоніо та у восьми поблизьких селах».

Подружжя Кардоза почало проводити щотижневе вивчення Біблії у своїй житловій кімнаті, яка містилась у підвалі. Через кілька тижнів туди вже приходило три-чотири сім’ї. Ті зацікавлені їздили з Кардозами до Пунта-Ґорди на Школу теократичного служіння та службове зібрання, а це чотири години вибоїстою ґрунтовою дорогою на старенькому пікапі. У перший місяць служіння Френк виголосив у Сан-Антоніо спеціальну промову. Хесус Іх, який уперше побував на такому зібранні, дуже уважно слухав Френка. Цей чоловік належав до Назарейської  церкви, тож його сильно вразило те, що вчення про пекельні муки походить з поганства і що, згідно з Біблією, пекло — це спільна могила людства. Після зібрання він відвів Френка набік і засипав запитаннями. Внаслідок цього Хесус погодився вивчати Біблію зі Свідками і вже наступного року охрестився.

Під кінець свого двомісячного служіння тимчасовими спеціальними піонерами подружжя Кардоза мало прийняти важливе рішення. Френк пригадує: «Ми розпочали стільки вивчень, що не давали собі ради. Наші серця і сумління не могли дозволити нам повернутися до спокійного життя в Лейдівіллі. Якщо залишитись у Сан-Антоніо, то можна буде поліпшити житлові умови, просто перебравшись з підвалу на перший поверх. Я встановлю умивальник, стічну трубу для збору дощівки, а згодом зроблю туалет з бачком та проведу електрику. Ми молились до Єгови про це, сподіваючись, що з його допомогою в цій місцевості з’явиться збір. Відтак написали у філіал, повідомивши про своє бажання служити в Сан-Антоніо сталими піонерами».

Дуже швидко стало очевидним, що Єгова благословляє рішення Френка та Еліс. Через шість місяців, у листопаді, вони провели в своєму помешканні перше публічне зібрання. А вже в квітні наступного року почали проводити в Сан-Антоніо Школу теократичного служіння і службове зібрання. Цим особливо тішилась невелика група вісників та зацікавлених, яким уже не треба було їздити туди й назад 65 кілометрів на зібрання до Пунта-Ґорди.

«МЕНЕ НЕМОЖЛИВО ЗАЛЯКАТИ»

Група щирих зацікавлених у Сан-Антоніо почала робити швидкий поступ і виявляти справжню  любов до Божого Слова. «У тамтешніх селах,— пояснює Френк,— жінки дуже сором’язливі. За традицією, вони слухняні своїм батькам і чоловікам. Жінки там не розмовляють з чужинцями. Тому їм нелегко проповідувати від дому до дому».

Приссиліан Шо, якій тоді було 20, служила неохрещеним вісником і дуже прагнула ділитися доброю новиною з одноплемінниками. Одного разу Приссиліан та її зовиця, Амалія Шо, йшли на повторні відвідини і зіткнулися з чималою проблемою.

Приссиліан розповідає: «Я не сказала батькові, що йду проповідувати, бо він заборонив мені цим займатись, а я його боялась. Тієї неділі зранку під час проповідування ми несподівано побачили батька перед входом до баптистської церкви, членом якої він був. Попервах ми присіли у високій траві, бо не хотіли, щоб він нас побачив. Але тут я сказала: “Знаєш, Амеліє, нас бачить Єгова. Недобре, що ми боїмося батька. Єгова сильніший від нього”».

Батько Приссиліан розлютився до нестями. Проте на неї чекало ще більше випробування, адже він запекло противився тому, щоб вона стала Свідком Єгови. Перед конгресом, на якому Приссиліан мала охреститись, вона палко молилась до Єгови про допомогу. Зрештою вона відважилась і сказала батькові про своє рішення.

— Завтра,— промовила вона,— я їду до міста Беліз.

— Для чого? — запитав батько.

— Щоб охреститись,— відповіла Приссиліан.— Цього вимагає від мене Єгова, і я це зроблю. Я люблю тебе, але я теж повинна любити Єгову.

 — Ти справді збираєшся це зробити? — гнівно запитав батько.

— Так,— сказала вона.— У Дії 5:29 написано, що я повинна підкорятися передусім Богові, а не людині.

Розлютований батько різко розвернувся і пішов геть. «Я відчула себе в безпеці тільки в машині, якою мала їхати на конгрес,— пригадує Приссиліан.— Невідомо, що він зі мною зробить, коли повернусь додому. Але тоді я вже буду охрещеною. Тож навіть якщо він захоче мене вбити, я робитиму те, що є правильним».

Хоча зразу по приїзді батько на неї не накинувся, все ж пізніше погрожував убити її. «З часом він побачив, що мене неможливо залякати,— каже Приссиліан,— тому дав собі з тим спокій».

ПРОТИВНИК СТАЄ СЛУЖИТЕЛЕМ ЄГОВИ

Нова група ревних вісників у Сан-Антоніо була міцною у вірі. Але одного дня подружжя Кардоза отримало листа від ради старших того села з несподіваною вимогою — забиратися геть. Перед тим Френк отримав від ради дозвіл на перебування в селі, заплативши відповідну суму. Тепер один впливовий член ради почав вимагати, щоб Френк із дружиною покинули село. Проте на одному з зібрань старших села виступило три зацікавлені особи, захищаючи подружжя Кардоза. Після цього почав говорити власник дому, де жило це подружжя. Він попередив, що коли його квартиранти поїдуть, тоді платити за кімнату будуть члени ради. Потім слово дали Френку, і він показав листа з Відділу землекористування. Там було сказано, що нікому не дозволяється виганяти людину, котра винаймає приватне помешкання. Зрештою рада старших Сан-Антоніо дозволила подружжю Кардоза залишитися в селі.

 Чоловіка, який домагався вигнання Кардозів, звали Басіліо Аг. Він був колишнім алькальде (вождем), який і далі активно займався політичною діяльністю. Басіліо використовував свій вплив, аби чинити опір Свідкам Єгови в Сан-Антоніо. Коли тамтешня група Свідків попросила виділити ділянку землі для Залу Царства, він сказав: «У цьому селі ви ніколи не побудуєте свого залу!» Все ж брати отримали ділянку та звели на ній простий, але гарний Зал Царства. І хто б міг подумати, що на присвяченні залу в грудні 1998 року буде присутній Басіліо! Як так сталося?

Двоє його синів мали сімейні проблеми. Двічі Басіліо просив членів своєї церкви допомогти синам, але надаремно. Згодом сини почали вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Дружина Басіліо, Марія, стала помічати, що сини змінюються і в їхніх сім’ях поменшало проблем. Тож вона також попросила Свідків вивчати з нею.

«Я справді хотіла здобути знання про Бога Єгову,— розповідає Марія,— тому сказала чоловікові, що треба піти до Залу Царства і навчатись про Бога». Звичайно, Басіліо не зразу позбувся ворожості до Свідків Єгови та Френка Кардози, якого він називав «той зайда». Але чоловіка вразило те, наскільки змінились його сини під впливом біблійної правди. Басіліо вирішив ліпше познайомитися зі Свідками та їхніми вченнями і після кількох бесід з ними погодився вивчати  Біблію. І хто з ним вивчав? «Той зайда» — Френк Кардоза!

«Прочитане у Біблії змінило моє мислення,— пояснює Басіліо.— Я 60 років був католиком, палив ладан перед ідолами в церкві. Аж ось почав навчатись про Єгову з його книги — Біблії. Мені соромно, що я так ставився до Френка Кардози, який тепер є моїм братом. Але я не боюсь признатись, що помилявся. Я ревно захищав інтереси свого села і релігії. Однак уже не підтримую певних традицій майя, зокрема спіритичних зцілень, які дуже популярні в нашому селі. Також я відійшов від політичного життя майя». Нині Басіліо та Марія Аг щасливі, бо охрестились і служать Єгові.

Служителі Єгови відомі за свою любов, радість і завзяття. Приміром, в одному віддаленому районі Белізу багато вісників регулярно приходять до людей, які живуть на крутих схилах пагорбів. На дорогу туди і назад вісникам іде три або більше годин. Вони також стараються не пропускати зібрань. А ось приклад сестри Андреа Іх. Вона отримала завдання бути партнеркою для іншої сестри у показі на Школі теократичного служіння. Андреа мала виступати в ролі господині дому. Того дня вона пішла з сином у джунглі за 3—5 кілометрів від дому, щоб збирати авокадо. Там її вжалили аж 23 оси. Попри це вона, прийшовши додому, приготувала їсти рідним, а тоді пішла на зібрання і змогла виконати своє завдання. Її спухле обличчя сяяло від радості. Нерідко брати і сестри з народу майя, щоб побувати на конгресі, добираються вантажівками чи автобусами цілий день, і це дуже підбадьорює інших. Свідки з народу майя щасливі, що разом з усесвітнім братством служать правдивому Богу Єгові.

 УРАГАНИ

На Беліз не раз налітали урагани і тропічні шторми — за останніх 115 років їх було аж 51. Починаючи з 1930 року й донині, країна постраждала від 12 ураганів, котрі пронеслись або через неї, або зовсім поруч. Вони завдали значних руйнувань і забрали багато життів. Одним з найпотужніших був ураган Гетті. Він налетів рано-вранці 31 жовтня 1961 року. Шалений вітер, який дув зі швидкістю 300 кілометрів за годину, буквально загнав море на сушу. Тоді загинули тисячі людей. Місто Беліз побудоване на рівнині, що здіймається лише на якихось 30 сантиметрів вище рівня моря. Тому після урагану в цілому місті багна було по коліна. Ось що писали брати з філіалу: «Доми більшості братів у місті або сильно пошкоджені, або повністю зруйновані. На щастя, ніхто з братів не зазнав серйозних поранень. Вода лише забрала або знищила їхній одяг.

Бульдозери розчищають вулиці, місцями горять залишки поруйнованих будинків. Місіонерський дім затопило, води було вище колін. Через це багато речей пошкоджено. На вулиці вода місцями сягала 3-метрової позначки... добре, що місіонерський дім стоїть вище рівня вулиці... Важко купити якісь продукти... а люди й далі викопують з болота загиблих».

Через два дні філіал повідомив: «Ситуація в місті Данґріґа навіть гірша, ніж у місті Беліз. Люди змушені працювати по вісім годин щодня, аби отримати талони на речі першої необхідності. Все під контролем армії, а за гроші годі щось купити». У місті під завалами дому загинуло двоє хлопців, які були активними вісниками, а їхній батько поламав собі ноги. Один з хлопців мав 12 років і вже сміливо свідчив у школі своїм учителям.

 «Око» урагану пройшло між містами Беліз і Данґріґа, де більшість братів частково або повністю втратили свої доми й майно. Наступного дня губернатор оголосив надзвичайний стан і комендантську годину та зобов’язав британську армію стежити за порядком і стріляти в мародерів. Чоловіків, жінок та дітей, яких затримували під час комендантської години, приводили на ніч під вартою до місць тимчасового утримання.

Попри хаос брати швидко відновили проведення зібрань і польове служіння. Це було нелегко, адже дуже багато людей опинилось у притулках, а подвір’я були залиті водою і багнюкою. Проте люди потребували розради, яку несе добра новина про Царство, тому Свідки Єгови охоче йшли задля цього на жертви.

Умови життя були жахливими, але любов та щедрість Свідків Єгови у різних країнах неабияк підбадьорили братів та сестер у Белізі. З інших філіалів надійшло 25 великих пачок з одягом та іншими речами. Брати розподілили їх серед Свідків і навіть їхніх сусідів. Уціліло зовсім мало будівель, у тому числі філіал і Зал Царства. Тому, коли уряд зажадав перетворити наш зал на притулок для постраждалих, брати охоче погодились b.

«ПАНІ ПРАТТ, ПОМОЛІТЬСЯ ЗА НАС»

У жовтні 2000 року протягом трьох днів мешканці Сан-Педро, що на острові Амбергріс, потерпали від урагану Кейт. Швидкість вітру сягала 205 кілометрів за годину, і шалено лив дощ. Вулиці Лейдівілла, що лежить за 16 кілометрів на північ від міста Беліз, після трьох днів проливних  дощів перетворились на ріки, вода там піднялась на 80 сантиметрів. У тому місті 42 Свідки Єгови знайшли притулок у Залі конгресів. На острові Колкер майже всі доми були зруйновані. На островах Амбергріс та Колкер жило 57 вісників, і всі вони втратили більшість свого майна. Ті острови впродовж кількох тижнів залишались без електроенергії, питної води й телефонного зв’язку. Прем’єр-міністр Белізу оголосив округи Оріндж-Уолк і Коросаль, а також острови Амбергріс та Колкер зонами стихійного лиха. Щоб запобігти мародерству, на цих територіях запровадили комендантську годину.

Сесилія Пратт, спеціальна піонерка з острова Колкер, чула попередження про ураган і приготувала сумку з речами на випадок, коли треба буде шукати захистку. Того дня вона зібрала звіти про служіння від 12 сестер і запланувала пополудні податися човном на материк, щоб відіслати їх до філіалу. Сестра старанно загорнула звіти у целофановий пакет і поклала їх до сумки, яку приготувала. Але вже вночі Сесилія і деякі сестри змушені були сховатися від урагану в зведеній з бетону школі. Інші сестри знайшли притулок у центральній громадській будівлі.

Ось що розповіла Сесилія: «Вітер зірвав оцинкований дах над класом, в якому ми перебували. Тож, зібравши  свої речі, ми швидко перебігли в інший клас. Здавалось, під ударами вітру цілий будинок трясся, хоча він був бетонний. Визирнувши назовні, ми побачили, що все довкола затоплене морем. Ми з сестрами тримались разом і палко молились. Інші 40 людей у тому приміщенні були вкрай налякані. Дехто казав: “Це від Бога”. Один католицький парафіянин — проповідник місцевої церкви — підійшов і попросив мене: “Пані Пратт, помоліться за нас”. Я відповіла: “Не можу, адже я жінка і не маю на собі капелюшка”. Чоловік сказав: “У мене є капелюх”. І все ж я не була певна, чи можу молитись за всіх, тому вирішила сказати людям, що ураган не від Єгови. Я просто помолилась разом із сестрами достатньо голосно, аби всі могли чути. У кінці молитви всі присутні сказали “амінь” і, на наше здивування, вітер ущух. А це тому, що над нами почало проходити “око” урагану. Проповідник промовив: “То була добра молитва. Ваш Бог є правдивим Богом”. Після цього люди не хотіли, щоб ми, п’ятеро Свідків, залишили притулок. Наступні три дні люди пропонували нам їжу і каву».

Я непокоїлась теж про інших вісників. Наступного ранку, коли вітер стих, мені вдалось вибратися з нашого притулку і піти на пошуки одновірців. Навкруги лежали повалені дерева. Деякі доми вітер переніс на 10—15 метрів. Спочатку я зайшла в центральну громадську будівлю села і знайшла там двох сестер з дітьми. Ще одну сестру — живу й неушкоджену — я знайшла коло її будинку, який був дощенту зруйнований».

Після урагану філіал не мав змоги зібрати всі звіти про служіння, особливо звіти братів у постраждалих районах. Але з острова Колкер звіти прийшли  першими. Сесилія зберігала їх у своїй сумці та особисто передала братам, котрі прибули з філіалу подивитись, яка допомога потрібна вісникам на острові.

Упродовж кількох наступних тижнів брати на островах, де шаленів ураган, отримували матеріальну допомогу. Туди теж прибули добровольці, аби допомогти очищати й ремонтувати доми братів та Зал Царства на Амбергрісі.

Мерл Річерт, який працював з групою добровольців на острові Колкер, розповів: «Спершу ми забезпечили братів тимчасовим житлом і подбали про розподіл харчів. Наступного дня почали лагодити доми вісників. У неділю зранку ми пішли в служіння. Після цього приготували місце для зібрань на подвір’ї одної сестри: зробили лавки і підвищення зі стовбура старої кокосової пальми. Зібрання ми розпочали дещо раніше, щоб воно закінчилось перед 8 вечора, ще до настання комендантської години. На публічну промову і вивчення “Вартової башти” прийшло 43 особи».

КОНГРЕСИ

Під кінець 1960-х років брати в Белізі для проведення конгресів почали використовувати великі намети. Щоб поставити такий намет, треба було працювати кілька днів. Сантьяго Соса пояснює: «Ми починали роботу на початку тижня — напинали намет, приносили лавки з Залу Царства і привозили позичені крісла. За тих часів на місці конгресу делегатів забезпечували харчуванням, тому доводилось позичати баняки та сковороди і цілу ніч готувати їжу. Бувало, поставимо намет, усе приготуємо, а вночі налетить буря, і... вся робота нанівець. Наступного  дня починаємо все з нуля. Проте ніхто не нарікав».

Джін Томпсон пригадує, як проходив конгрес в одному селі між містами Беліз та Оріндж-Уолк. Біля Залу Царства брати очистили ділянку від заростей кущів і поставили там намет і лавки. «Протягом цілого обласного конгресу йшов дощ,— каже Джін,— тож усю долівку в наметі залило водою. Ми сиділи, тримаючи ноги на лавках перед нами. Тоді ми не знали, що в тій місцевості було повно коралових змій. Дощ змусив нас залишатись у наметі й не відходити далеко від Залу Царства. Це вберегло нас від укусів змій».

У 1970-х роках невеличкий Пташиний острів, що лежить лише за 120 метрів від південно-східного кінця міста Беліз, став місцем проведення конгресів.  Один господар побудував там велике приміщення, в якому покрівлею служило пальмове віття. Він підвів до будівлі електрику й воду та облаштував туалети, бо думав здавати цю споруду для проведення забав чи урочистостей. А наші брати побудували від берега до острова дерев’яний міст. Завдяки цьому острів на кілька років став зручним місцем проведення конгресів.

У березні 1983 року уряд виділив земельну ділянку в Лейдівіллі для побудови Залу конгресів. Спершу брати спорудили тимчасову будівлю для районних і обласних конгресів та спеціальних зібрань. Згодом, 1988 року, у Гватемалі купили споруду зі сталевих конструкцій. Її перевезли на цю ділянку і звели постійний Зал конгресів.

КИТАЙСЬКОМОВНЕ ПОЛЕ

У 1920-х роках до Белізу стали прибувати китайські іммігранти. Багато з них залюбки читали наші публікації рідною мовою. Роберта Ґонсалес пригадує: «Якось я вирішила свідчити привітній жінці з Тайваню, яка мала невелику булочну. Але жінка не цікавилась релігією і завжди була дуже зайнята. Крім того, я знала, що в неї є двоє дітей-підлітків. Одного разу в булочній я запропонувала їй прочитати книжку «Запитання молодих людей» китайською мовою і висловити свою думку про цю публікацію. Через кілька днів, проїжджаючи повз булочну, я побачила,  як жінка енергійно махає мені рукою. У розмові вона пояснила, що чекала мене, відколи я залишила їй книжку. Жінка сказала, що більшість підлітків у тайванських родинах після переїзду до Белізу мають чималі проблеми. Тому, на її думку, всім їм потрібно читати книжку «Запитання молодих людей». Вона дала синові завдання довідатися, в яких тайванських родинах міста є підлітки. Жінка попросила принести їй 16 книжок для молоді, які хотіла подарувати цим родинам».

У жовтні 2000 року філіал організував тримісячні курси вивчення мандаринської китайської мови для піонерів та вісників, котрі погодились проповідувати китайцям у своїй місцевості. В результаті з’явилась китайська група, основу якої складали піонери. З часом та група стала збором. Деякі китайці попри сильну протидію з боку співвітчизників відгукнулись на  добру новину. Крім того, вони були зворушені тим, яку любов виявляли до них брати й сестри у зборі.

Приміром, 2006 року Біблію погодився вивчати Мунхе Чен. На початках родичі підтримували його, але досить швидко змінили свою думку: стали насміхатися з нього і чинити опір. Несподівано вони продали своє майно разом з крамницею, в якій працював Мунхе. Вони дали йому годину на те, щоб він порвав зі своєю новою релігією, зібрався та переїхав з ними до іншої країни. Мунхе відмовився, тож родичі поїхали без нього. Так він залишився ні з чим. Цей чоловік поселився у нашого брата і продовжував вивчати Біблію та регулярно ходити на зібрання. «Я розвинув близькі стосунки з Єговою,— розповідає Мунхе,— і він про мене подбав. Мені дуже допомагало вивчення Біблії та роздуми над Святим Письмом, а також підбадьорення від братів і сестер».

Мунхе охрестився в листопаді 2008 року. Поступово його стосунки з родичами поліпшились, адже вони побачили, наскільки змінилась його поведінка й мова. Мунхе каже: «Слухаючись Єгови, я не  збіднів, а навпаки — став щасливішим. Єгова не покинув мене і дозволив жити серед об’єднаного, дбайливого братства».

ЗА ПРАЦЕЮ ПОЧИНАЄ НАГЛЯДАТИ МЕКСИКАНСЬКИЙ ФІЛІАЛ

Керівний орган, порадившись із комітетами філіалів у Мексиці та Белізі, вирішив, що за працею в Белізі повинен наглядати мексиканський філіал. Рішення вступило в дію 1 січня 2001 року. Воно стало великим благословенням для братів у Белізі.

Відтоді мексиканський філіал допомагав у будівництві кількох Залів Царства для белізьких зборів. Наприклад, 16 березня 2002 року в місті Беліз присвятили комплекс з двох залів. Наступного дня було присвячено новий чудовий місіонерський дім та реконструйований Зал конгресів у місті Лейдівілл. На програму запросили багатьох братів та сестер, котрі віддано служили Єгові по 50—60 років. Промову присвячення виголосив член Керівного органу Ґерріт Леш. Особливо прискорилась праця зведення нових Залів Царства після того, як було сформовано  будівельну групу. Вона допомогла в будівництві 20 залів.

У 2007 році з Мексики до Белізу приїхало 325 піонерів, щоб допомогти проповідувати в рідко опрацьовуваних територіях. Ті піонери запалили своєю ревністю братів та сестер у Белізі, внаслідок чого різко зросла кількість місцевих піонерів.

Служителі різних церков щороку лише моляться, щоб Бог захищав Беліз від ураганів. А от Свідки Єгови отримують чіткі практичні поради, як діяти під час природних катаклізмів. Такі поради особливо допомогли вісникам у серпні 2007 року, коли на країну налетів ураган Дін, якому присвоїли п’яту категорію. Усі брати з районів, яким загрожувало лихо, були евакуйовані та розселені серед одновірців у безпечних територіях. Після урагану Свідки з цілої країни допомагали відновлювати доми й Зали Царства. За це місцева радіостанція похвалила наших братів і заохотила інших наслідувати їхній приклад.

ЛЮДИ З РІЗНИХ НАРОДІВ СЛУЖАТЬ У ЄДНОСТІ

Єгова рясно благословив братів у Белізі, і нині там служить понад 1800 вісників, а це 1 вісник на 149 мешканців. На Спомин 2009 року прийшов кожен 39-й житель цієї країни, що свідчить про можливий подальший ріст.

За останні 80 років проповідницька праця у Белізі посприяла збиранню чудових людей. Усі вони дуже різні, але їх об’єднує чиста мова — правда про Бога і його наміри. Свідки в Белізі служать пліч-о-пліч з братами й сестрами цілого світу. Своєю чистою мовою вони приносять честь нашому дбайливому Богові Єгові (Соф. 3:9).

[Примітки]

[Вставка на сторінці 224]

«Водій сказав, що правдиві християни проповідують від дому до дому»

[Вставка на сторінці 234]

«Недобре, що ми боїмося батька. Єгова сильніший від нього»

 [Рамка на сторінці 208]

Короткі відомості про Беліз

Територія.

Здебільшого приморська рівнина, на півдні здіймаються гори Майя. У лісах водяться ягуари, пуми, мексиканські ревуни, зелені ігуани, крокодили, а також дикі свині, за назвою пекарі. Тут живе 60 видів змій, серед яких дуже отруйні ботропси. Птахів є майже 600 видів, у тому числі такі рідкісні, як багряний ара і барвистий тукан. Прибережні води кишать життям: від коралів, губок та риб-папуг до морських корів, баракуд і китових акул.

Населення.

У Белізі живуть представники народу майя (кекчі, мопан і юкатеки), креоли (походять від змішаних шлюбів африканців і європейців), метиси (іспанців і майя), гарінагу (африканців і карибів), вихідці зі східної Індії, Лівану, а також китайці та європейці, зокрема німецькі й голландські меноніти.

Мова.

Офіційною є англійська, але послуговуються також белізькою креольською, іспанською, гаріфуна, кекчі, майя, німецькою і мандаринською (китайською).

Господарство.

Багато людей вирощують цукрову тростину і тропічні фрукти. Чимало займається теж рибальством чи працює у туристичній сфері.

Продукти харчування.

Оскільки країна багатонаціональна, тут популярні різні вишукані страви. Наприклад, рис і квасолю варять у молоці кокосового горіха. Це подають разом зі смаженою або тушкованою куркою, яловичиною або рибою і печеними стиглими бананами. Споживають також багато чудових дарів моря.

Клімат.

Беліз лежить у Центральній Америці на березі Карибського моря, тому тут жаркий, вологий, субтропічний клімат. Нерідко бувають урагани.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 215]

Гарінагу пізнають правду

БЕВЕРЛІ ЕНН ФЛОРЕС

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1961

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1993

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: Беверлі — представниця етнічної групи гарінагу. Вона прийняла правду і тепер допомагає своїм одноплемінникам навчатись про Єгову.

◼ ГАРІНАГУ з’явились на початку XVII сторіччя, коли раби почали одружуватися з тубільними карибами. Ці люди розмовляють аравакською мовою з домішками французької та суахілі.

Релігія гарінагу — це мішанина африканських та індіанських вірувань і традицій з великою домішкою католицизму. Популярним є, наприклад, вигадливий ритуал за назвою дуґу, яким задобрюють померлих предків, жертвуючи їм їжу та напої. «Моя мама з недовірою ставилась до дуґу,— розповіла Беверлі.— Вона вважала, що Бог не схвалює те, що для померлих закопують їжу. Мама казала: “Їжа для живих. І якщо померлі були дорогі нам особи, то чому вони мають приходити і шкодити нам?”».

Беверлі пояснила, як на неї вплинула правда: «Оскільки я з народу гарінагу, то прагнула проповідувати своїм одноплемінникам. Для цього вирішила податись до міста Данґріґа. Сподівалась, що більшість гарінагу будуть мене ліпше слухати, бо ж я одна з них. Чимало людей зупинялись і слухали, коли я проповідувала мовою нашого народу. Згодом дехто з них почав приходити на наші зібрання. Вони побачили, що можна порвати з небіблійними традиціями і за це злі духи не заподіють жодного зла».

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 218]

«Єгова завжди про нас дбав»

ЛІЛЛІ МІЛЛЕР

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1928

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1960

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: сама виховувала шестеро дітей і 47 років прослужила повночасно.

◼ ЛІЛЛІ, тиха і скромна сестра, пригадує: «Про Біблію мені розповіла Амібелл Аллен 1959 року. У церкві нас попередили, щоб не слухати “фальшивих пророків”, які ходять від дому до дому. Я погодилась вивчати зі Свідками за умови, що ми будемо користуватись лише Біблією. Згодом прийняла правду та через рік охрестилась.

Спершу мені було важко проповідувати. Руки тряслись так, що я ледве тримала Біблію. Але бажання ділитися з іншими тим, чого навчалась, було, як казав Єремія, “мов полум’я в моїх кістках” (Єрем. 20:9). Тож я проповідувала незалежно від того, слухали люди чи ні».

Як їй вдавалось виховувати шістьох дітей та служити піонером? Ліллі пояснює: «Я молилась про це до Єгови, і він допомагав. Тричі на тиждень доводилося ставати о 3.30 ночі, щоб робити тістечка. Ми з дочками пекли їх у печі, в якій палили дровами. Багато людей приходило, аби ще гарячими їх купувати. Продавши всі тістечка, діти йшли до школи, а я — в служіння. Єгова завжди про нас дбав».

З 1969 року Ліллі служить піонером у місті Коросаль. Її старший син і дві дочки також служать повночасно. Ліллі допомогла 69 особам присвятити своє життя Єгові.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 227, 228]

«Лісові мандрівки» — проповідування в джунглях

«У березні 1991 року 23 брати і сестри з цілої країни приїхали до Пунта-Ґорди, щоб звідти вирушити в 10-денну проповідницьку подорож у джунглі,— розповідає Марта Саймонс.— Крім одягу, ковдр і гамаків, ми взяли достатньо літератури англійською та іспанською мовами, а також мовою кекчі. Ми також несли 200 бісквітних тістечок, приготовлених спеціально для подорожі, та іншу їжу.

Наступного дня зранку ми вирушили неспокійним морем на довбанці, зробленій з величезного дерева сейби. Ми прибули до села Кріке-Сарко й розбили табір. Брати порозвішували гамаки, а сестри приготували одну з найулюбленіших наших страв — тушковані свинячі хвости. До складу цієї страви входить маніок, ямс, зелені банани, кокос, варені яйця і, звісна річ, свинячі хвости. Серед людей рознеслась новина про наш приїзд, і невдовзі з села почали приходити місцеві мешканці — кекчі, щоб привітатись. Так ми мали нагоду впродовж двох годин свідчити всьому селу. Тієї ночі брати спали в гамаках під поліцейським відділком, зведеним на палях. Сестри розташувались у покритому очеретом кабільдо, тобто в залі, де збирались на свої збори старші села.

Вранці ми знову завантажили човен і поплили до гирла. Там між мангровими заростями в деяких місцях було темно і страшно. Через півгодини, зійшовши на берег, ми вирушили пішки до села Сандівуд і за півтори години були на місці. Мешканці села — невисокі індіанці, в яких смугла оливкова шкіра і пряме чорне волосся,— здебільшого ходили босоніж. Їхні жінки прикрашали шиї намистом і носили традиційні спідниці.  Індіанці жили в хатинах, покритих пальмовим листям, із земляною долівкою. В такому помешканні без перегородок не було жодних меблів, хіба що гамаки. Серед хатин розміщалось спільне вогнище для готування їжі.

Люди в селі були дуже привітні, багато з них зацікавились правдою. Особливо їх вразило те, що ми мали літературу їхньою рідною мовою — кекчі — і показували їм вірші в Біблії мовою кекчі.

Наступного ранку нас розбудили півні, лісові птахи і мавпи-ревуни. Після доброго сніданку ми пішли на повторні відвідини до тих, хто напередодні виявив зацікавлення правдою. Ми розпочали кілька біблійних вивчень і заохотили людей далі самостійно вивчати, аж поки приїдемо до них наступного року. У подальші дні наша група подібним способом відвідувала інші села далеко в джунглях.

За десять днів ми подолали багато кілометрів і відвідали чимало сіл, щоб порозмовляти з їхніми мешканцями. Ми просили Єгову захищати посіяне насіння правди до нашого наступного приїзду через рік. Хоч ми натрудили ноги і почувались втомленими, наші серця переповнювала вдячність до Єгови за те, що він поблагословив цю лісову мандрівку».

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 235, 236]

Люди з народу майя люблять Єгову

ХОРХЕ І НІКОЛАС ШО (З ЇХНЬОЮ СЕСТРОЮ ПРИССИЛІАН)

РОКИ НАРОДЖЕННЯ: 1969 і 1971

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1997

ДЕЯКІ ФАКТИ: згідно з традиціями майя, навіть одружені діти повинні поважати своїх батьків і цілковито їм коритися.

◼ КОЛИ Ніколас і Хорхе пізнали та полюбили Єгову, їхній батько рішуче заборонив їм сповідувати новознайдену віру.

«Я пояснив батькові, що те, чого навчаюсь, приносить лише добро,— розповідає Ніколас.— Батько належав до баптистської церкви і не розділяв мого ентузіазму. Я декілька разів припиняв вивчення Біблії, бо не хотів ображати батька. А втім, я розумів, що напиватися разом з батьком недобре, адже цим не подаю хорошого прикладу своїм дітям. Моя дружина і діти були такі нещасні, що ніколи не усміхались.

 Коли я став регулярно вивчати Біблію та приходити на зібрання, правда допомогла мені полишити поганий спосіб життя. Я тяжко працював, щоб забезпечити рідних, і вже не витрачав зароблених грошей на шкідливі звички. Нині ми цілою сім’єю служимо Єгові, а в нашому домі чути сміх і всі щасливі».

Подібне було й у житті Хорхе. Він пиячив і лихословив, тому його сім’я страждала. У вихідні Хорхе ніколи не було вдома. Але його дуже змінило вивчення Біблії.

«Що більше я навчався правди,— розповідає Хорхе,— то більше батько противився цьому. Він називав нас фальшивими пророками. Кілька разів він погрожував нам своїм мачете. Брат Кардоза, який вивчав зі мною Біблію, заздалегідь готував нас до батькових випадів. Кардоза запитував: “А що, коли батько вижене вас на вулицю?” — “Але ж він мене любить, він цього не зробить”,— заперечував я. На жаль, батько саме так і зробив.

Усе ж я любив правду і моє життя змінювалось на краще. Я став іншою людиною, і це мало добрий вплив на домашніх. Ми поважаємо одне одного та є щасливі. Тепер проповідування приносить мені неабияку радість. Я вдячний Єгові, що можу служити сталим піонером».

[Ілюстрація]

Френк Кардоза свідчив Хорхе

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 238, 239]

Радісне служіння там, де більша потреба

Переїзд до країни, де існує більша потреба у вісниках Царства,— це відчутна зміна у житті. Але служіння на закордонній ниві рік за роком вимагає ще більших зусиль і самопожертви. Попри труднощі чимало наших братів та сестер мужньо і з радістю виконують це служіння.

Наприклад, Артур і Роберта Ґонзалес жили в США. До Белізу вони приїхали 1989 року разом з трирічним сином, Делтоном. Як каже Роберта, «найбільшою трудністю було те, що довелось залишити надійну, добре оплачувану роботу, аби жити в країні з високим рівнем безробіття».

Артур продовжує: «Необхідно покладатись на Єгову. Коли читаю в Біблії розповідь про Авраама, то дивуюсь, як він зумів покинути дім, рідних і звичний уклад життя. Але про нього добре турбувався Єгова. Однією з наших трудностей була белізька креольська мова. Проте ми покладались на Єгову, і він подбав про нас».

Френк і Еліс Кардоза приїхали 1991 року з Каліфорнії, щоб служити піонерами в Белізі. Френк розповідає: «Книга Дії розбудила в мені бажання бути місіонером. Але в нас було четверо дітей, тож зрозуміло, що в школу «Ґілеад» ми не могли потрапити. Коли найменша донька закінчила школу, в нас з’явилась можливість переїхати до іншої країни. І, прочитавши у «Вартовій башті» про Беліз, ми вирішили поїхати туди».

 «Я погодилась поїхати в Беліз на три роки,— каже Еліс.— Але ми тут уже 18 років, і таке життя мені подобається».

«Ми любимо людей і любимо проповідувати,— додає Френк,— тому нам легше зближатися з тими, хто любить Єгову. Тут ми мали стільки вивчень, що ледве встигали їх проводити. Побачивши, як багато людей відгукується на правду, ми зрозуміли, що роки, проведені в Белізі,— найкращі в нашому житті. Навіть за всі гроші світу ми не проміняли б таке служіння».

Карл і Марта Саймонс з Техасу приїхали до Белізу 1988 року. «Нашим двом дітям тоді було 10 і 8 років,— розповідає Марта.— Ми цілими днями проповідували разом зі збором по селах, розкиданих у джунглях. Також брали участь у спорудженні Залу конгресів, а в дні проведення конгресів приймали до свого дому багато братів і сестер. Яке щастя, що ми виховували дітей тут, адже діти часто спілкувалися зі спеціальними піонерами та місіонерами. Звичайно, іноді хотілось усе покинути — сісти на літак й виїхати, особливо коли не було електрики, води з крана, телефонного зв’язку і батарей. Але якби знову треба було пережити подібні труднощі та проблеми, ми б далі служили. Наше життя збагатилось, бо ми поїхали туди, де була більша потреба».

[Ілюстрації]

Зліва направо: Делтон, Роберта, Артур і його матір Марта Ґонсалес

Еліс та Френк Кардоза

Карл і Марта Саймонс

 [Рамка на сторінці 250]

«Про нас є кому подбати!»

АЛЕХАНДРО І РЕБЕККА (БЕКІ) ЛАКАЙО

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1950 і 1949

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1966 і 1959

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: закінчили школу «Ґілеад» 1972 року. Служили місіонерами в Сальвадорі, Белізі, Нікарагуа, Мексиці та Гондурасі. Нині в районному служінні в США, але не забувають часу, коли надавали допомогу постраждалим від стихійного лиха в Белізі.

◼ «НА КРАЇНУ налетів ураган Кейт! — написала Бекі в понеділок 2 жовтня 2000 року.— Дощ лив безперервно два з половиною дні».

Наступного дня, після того як перестав лити дощ і вщух вітер, Алехандро та спеціальний піонер Дональд Нібруджі зуміли доставити деякі необхідні речі на острів Амбергріс. Вони разом з двома тамтешніми старійшинами відвідали всіх вісників у двох зборах, аби побачити, чим можна допомогти.

«У середу,— пригадує Бекі,— брати з різних частин країни привезли до філіалу їжу, питну воду та одяг для братів на островах. Вестибюль і бібліотека швидко наповнилися речами та продуктами».

Тим часом Алехандро з трьома братами привезли деякі припаси на острів Колкер, підбадьорили братів та помолились разом з ними. Свідки і навіть сторонні люди були глибоко зворушені тим, яку любов і турботу виявляють брати. Одна жінка жалілась: «Я роками жертвувала на свою церкву, та від неї ніхто не прийшов і не запитав, як я почуваюсь».

«Подивіться на інших і подивіться на нас,— промовила одна сестра зі сльозами радості на очах.— Про нас є кому подбати!»

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 244, 245]

Визначні події з історії Белізу

1923 р. Джеймс Ґордон проповідує в селі Бомба.

1930

1933 р. Фріда Джонсон проповідує в місті Беліз.

1934 р. Теддіус Годжсон проводить зібрання в своїй пекарні.

1940

1941 р. У місті Беліз вперше відбулось хрещення.

1945 р. Приїзд перших місіонерів.

1946 р. Організовано філіал.

1950

1957 р. Влада не дозволяє в’їзду нових місіонерів.

1959 р. Побудовано філіал, місіонерський дім і Зал Царства.

1960

 1961 р. Знову дозволено приїздити місіонерам.

1961 р. Ураган Гетті спустошив Беліз.

1971 р. Вперше проводяться конгреси на Пташиному острові.

1980

1988 р. У Лейдівіллі побудовано Зал конгресів.

1990

2000

2000 р. Ураган Кейт завдав великих руйнувань.

2001 р. Мексиканський філіал починає здійснювати нагляд за працею в Белізі.

2002 р. Присвячено комплекс з двох Залів Царства (зліва), місіонерський дім і відремонтований Зал конгресів.

2010

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Кількість вісників

Кількість піонерів

1800

1200

400

1930 1940 1950 1960 1980 1990 2000 2010

[Ілюстрація]

Брати човном добираються на конгрес

 [Карти на сторінці 209]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

МЕКСИКА

ГВАТЕМАЛА

Мелчор-де-Менкос

КАРИБСЬКЕ МОРЕ

БЕЛІЗ

острів Амбергріс

Сан-Педро

острів Колкер

ОКРУГ КОРОСАЛЬ

Коросаль

ОКРУГ ОРІНДЖ-УОЛК

Оріндж-Уолк

Огуст-Пайн-Ридж

ОКРУГ БЕЛІЗ

Бомба

Сантана

Крукед-Трі

Блек-Крік

Лейдівілл

місто Беліз

ОКРУГ КАЙО

БЕЛЬМОПАН

Бенке-В’єхо

ОКРУГ СТАНН-КРІК

Долина Станн-крік

Данґріґа

Гопкінс

Сейн-Байт

ОКРУГ ТОЛЕДО

Манго-Крік

Плаченсія

Монкі-Рівер

Пунта-Неґра

Сан-Антоніо

Пунта-Ґорда

Сандівуд

Барранко

Кріке-Сарко

річка Беліз

ГОРИ МАЙЯ

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 200]

[Ілюстрація на сторінці 206]

Альфонсена Робато і Амібелл Аллен з трьома спеціальними піонерами

[Ілюстрація на сторінці 207]

Герман і Деррін Лайтберн з сином Стівеном

[Ілюстрація на сторінці 210]

Група Свідків біля машини з гучномовцями. Місто Беліз, 1940-ві роки. 1) Теддіус Годжсон, 2) Джордж Лонґсворт

[Ілюстрація на сторінці 213]

Ельмер Іріґ служив у різних районах країни

[Ілюстрація на сторінці 214]

Чарлз Геєн заохотив братів регулярно проводити зібрання

[Ілюстрація на сторінці 221]

Філіал, місіонерський дім та Зал Царства в місті Беліз

[Ілюстрація на сторінці 223]

Перший районний конгрес, який проводився іспанською мовою. Зал Царства в Оріндж-Уолку, 1968 рік

[Ілюстрація на сторінці 229]

Спеціальні піонери Марсіаль і Мануела Кей

[Ілюстрація на сторінці 230]

Типове село майя в окрузі Толедо

[Ілюстрація на сторінці 240]

Марія і Басіліо Аг

[Ілюстрація на сторінці 246]

Сесилія Пратт

[Ілюстрація на сторінці 249]

Районний конгрес у наметі. Пунта-Ґорда, 1960-ті роки

[Ілюстрація на сторінці 251]

Бекі та Алехандро Лакайо

[Ілюстрації на сторінках 252, 253]

Сталева споруда (внизу) нині служить як Зал конгресів (справа)

Відновлений Зал конгресів

[Ілюстрація на сторінці 254]

Брати і сестри під час будівництва комплексу з двох Залів Царства (місто Беліз)