Уганда

МАНДРІВНИКИ століттями шукали витоків могутньої річки Ніл, яка перетинає половину Африканського континенту і впадає в Середземне море. Ті пошуки зрештою привели декого до озера Вікторія і довколишніх гір. Але недавніми часами багато людей на тих теренах — «спраглих праведності» мешканців Уганди — змогли знайти джерело значно ціннішої води, «живої води», яка дає вічне життя (Матв. 5:6; Ів. 4:10—14). Прочитайте розповідь про країну Уганду.

«ПЕРЛИНА АФРИКИ»

Уганда лежить у центральній частині Африки на екваторі. Це надзвичайно мальовнича країна з м’яким кліматом. Льодовики величних гір Рувензорі, або Місячних гір, напоюють чистою водою безліч її річок та озер, а родючі землі та щедрі дощі створюють ідеальні умови для вирощування кави, чаю і бавовнику. Тут також вирощують банани, з яких роблять матооке — одну з улюблених страв угандійців. Крім того, вони споживають маніок та різні страви з кукурудзи, проса і сорго.

У цій тропічній країні живуть леви, слони, бегемоти, крокодили, леопарди, жирафи й антилопи. А ще водиться кілька видів мавп, зокрема шимпанзе, а також гірські горили, які опинились на межі вимирання. В Уганді можна побачити багатьох різнобарвних птахів і почути їхній приємний спів. Через таке розмаїття природи та її красу цей край назвали «перлиною Африки».

 ЧУДОВІ ЛЮДИ

Уганду населяє приблизно 30 мільйонів людей майже 30 національностей. Багато угандійців вірять у Бога і належать до різних християнських церков. Однак тут, як і в інших країнах, християнство перемішалося з місцевими традиційними віруваннями. Угандійці дружелюбні та гостинні. Серед них досі побутує звичай ставати навколішки перед старшими людьми, з якими вітаються чи яким прислуговують.

На жаль, у 1970-х і 1980-х роках ця гарна «перлина» з її симпатичними мешканцями була сильно затьмарена політичними потрясіннями, через які загинуло тисячі людей. До проблем Уганди додалась ще й епідемія СНІДу. Свідки Єгови несуть потіху і надію угандійцям, котрі попри різні проблеми стараються залишатись життєрадісними.

ПЕРШІ ПАРОСТКИ ПРАВДИ

Початки проповідницької праці в Уганді сягають 1931 року. Тими роками проповідування про Царство в частині Африки на південь від екватора організовував південноафриканський філіал. Два піонери, Роберт Нісбет і Дейвід Норман, отримали завдання розпочати проповідування в території, на якій нині розкинулись країни Кенія, Уганда й Танзанія.

Брати Нісбет і Норман охоче взялися за поширення доброї новини про Царство в центральних районах Африканського континенту. Почали вони з міста Дар-ес-Салама, куди прибули 31 серпня 1931 року з двомастами коробками літератури. Звідти піонери подалися на острів Занзібар, а тоді до портового міста Момбаси, що в гористій країні Кенії.  Далі вони вирушили поїздом до східного берега озера Вікторія, дорогою проповідуючи в різних містах і містечках. На озері ті відважні піонери сіли на пароплав і прибули до Кампали — столиці Уганди. Там багато людей прийняло від них літературу, а дехто став передплатником журналу «Золотий вік». Після того брати поїхали машиною далі вглиб Африки.

Через чотири роки, тобто 1935-го, до Східної Африки вирушило чотири піонери — Ґрей Сміт з дружиною Ольгою та Роберт Нісбет з молодшим братом Джорджем. Вони приїхали з Південної Африки на двох вантажівках, переобладнаних під житлові автофургони. Ці заповзятливі піонери мусили долати бездоріжжя і прокладати собі шлях через гігантську, подекуди заввишки 3 метри, траву, яку називають слоновою травою. В одному зі «Щорічників» повідомлялось: «Нерідко вони спали просто неба і бачили, чули та відчували дихання Африки з її дикими тваринами — левами, що ричать по ночах, спокійними зебрами, жирафами, а також носорогами та слонами». Вони без страху заїжджали в містечка, де люди ніколи раніше не чули звістку про Царство.

Згодом Ґрей та Ольга Сміт на деякий час залишились у Танганьїці (нині Танзанія), а Роберт і Джордж  Нісбет поїхали до Найробі (Кенія). Пізніше колоніальні органи влади наказали подружжю Сміт покинути Танганьїку, тож вони перебрались до Кампали (Уганда). Цього разу тут їх зустріли не дуже привітно і вони перебували під постійним наглядом поліції. Попри це вони лише за два місяці змогли розповсюдити 2122 книжки і брошурки та провести шість публічних зібрань. Зрештою губернатор видав наказ про депортацію Ґрея і Ольги з Уганди. Вони поїхали до Найробі, там зустрілися з братами Нісбет, і разом з ними повернулись до Південної Африки.

З підтримкою Єгови ці проповідницькі кампанії мали величезний успіх, адже було дано чудове свідчення. Всупереч сильній протидії різних релігійних діячів та колоніальної влади піонери розповсюдили понад 3000 книжок і 7000 брошурок та знайшли чимало людей, охочих передплачувати наші часописи. Але після цих кампаній пройшло багато років, перш ніж відновилась наша праця свідчення в Уганді.

ВІДНОВЛЕННЯ ПРОПОВІДНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У квітні 1950 року до Кампали з Англії прибуло молоде подружжя Кілмінстер. Вони охоче проповідували добру новину, і з часом на звістку про Царство відгукнулася сім’я греків та сім’я італійців.

Потім, у грудні 1952 року, до Найробі (Кенія) прибули з візитом брати Норр і Геншель зі всесвітнього центру Свідків Єгови, що в Нью-Йорку. Брат Кілмінстер не бажав пропустити нагоду побачитися з ними, тому вирушив з Кампали до Найробі. Брати Норр і Геншель духовно підбадьорили групку вісників у Найробі й домовилися про те, щоб організувати  в Кампалі збір. Цей молодий збір невдовзі почав приносити добрі плоди, і 1954 службового року в праці проповідування брало участь уже 10 чоловік.

Того ж року до Східної Африки з філіалу в Південній Родезії (нині Зімбабве) приїхав Ерік Кук. Він на деякий час завітав у Кампалу. Тамтешній новий збір вже проводив щотижня вивчення «Вартової башти», але вісники були не дуже активними у християнському служінні. Тому брат Кук заохотив брата Кілмінстера організувати всі зібрання, в тому числі щотижневе службове зібрання. Щоб вісники активніше брали участь у служінні, брат Кук наголосив на важливості проповідування від дому до дому і декому особисто показав, як це робити.

До того часу брати здебільшого проповідували європейцям, котрі жили в Кампалі. Брат Кук побачив, що більшість місцевих мешканців Кампали розмовляють мовою луганда. Тому він порадив братам організувати переклад якоїсь публікації на цю мову,  щоб щирі угандійці також знайомилися з правдою. У 1958 році вісники стали використовувати щойно перекладену брошурку «Ця Добра Новина про Царство». Усе це дуже посприяло успішному виконанню праці. Тож 1961 року в служінні брало участь уже 19 вісників.

Брат Кілмінстер на своїй роботі зустрів Джорджа Каду. Цей життєрадісний сорокарічний угандієць добре володів англійською мовою, ну і звичайно своєю рідною — луганда. Коли Джордж почув, що Бог має ім’я Єгова, то дуже зацікавився правдою і почав вивчати Біблію. Незабаром він уже ходив з братом Кілмінстером від дому до дому, допомагаючи йому як перекладач. Згодом, 1956 року в озері Вікторія біля міста Ентеббе брати провели перше в Уганді хрещення нових Свідків, серед яких був і Джордж.

На жаль, невдовзі після цього проповідницька праця в країні пішла на спад. Деякі іноземні брати після завершення трудового контракту повернулись додому. Кількох виключили зі збору, а дехто спіткнувся через небіблійну поведінку певних членів збору. Але брат Каду далі любив Єгову і був переконаний, що знайшов правду. Він залишався вірним «як у сприятливу, так і у важку пору» і служив старійшиною до самої смерті в 1998 році (2 Тим. 4:2).

СЛУЖІННЯ ТАМ, ДЕ БІЛЬША ПОТРЕБА

Поле в Східній Африці було великим, відповідно потреба в проповідниках Царства також була великою. Існувала одна проблема — колоніальна влада не дозволяла прибувати до країни місіонерам. Але це не зупинило праці.

 У 1957 році по цілому світі пролунав заклик до вісників служити там, де більша потреба. Духовно зрілих братів заохочували переїжджати в території, в яких бракувало проповідників Царства. Це нагадувало запрошення, отримане апостолом Павлом. У видінні він побачив чоловіка, який благав: «Прийди до Македонії та допоможи нам» (Дії 16:9, 10). Як сучасний заклик вплинув на проповідницьку працю в Уганді?

Подібно до пророка Ісаї, Френк і Мері Сміт негайно відгукнулись на заклик і почали готуватись до переїзду в Східну Африку a (Ісаї 6:8). У липні 1959 року вони вирушили з Нью-Йорка до Момбаси через Кейптаун. Далі вони поїхали поїздом до Кампали, де Френк почав працювати хіміком за урядовим контрактом у Департаменті геологічних досліджень. Подружжя Сміт оселилось за 35 кілометрів на південь від Кампали, у місті Ентеббе. У тому мальовничому місті на березі озера Вікторія Свідки Єгови ніколи раніше не проповідували. На зібрання брат і сестра Сміт їздили до невеличкого, але щораз більшого збору в Кампалі.

 Невдовзі подружжя Сміт познайомило з правдою Пітера Джабі, високопоставленого угандійського держслужбовця, а також його дружину Естер. Трохи раніше Пітер отримав книжку «Що Реліґія Зробила Для Людства?» b, але через велику зайнятість і часту зміну місця праці не читав її. Якось йому дали завдання бути посередником у земельному спорі між двома племінними групами. Тоді він помолився: «Боже, якщо ти мені допоможеш, я тебе шукатиму». Коли спір вдалось мирно залагодити, Пітер згадав про свою молитву і почав читати нашу книжку. Він зрозумів, що книжка говорить правду, тому став шукати Свідків. Як же він зрадів, коли зустрів Френка Сміта, який погодився вивчати Біблію з ним і його дружиною. Згодом це приємне подружжя охрестилось, і вони вже понад 40 років активно й віддано звіщають про Царство.

Інші закордонні брати також відгукнулись на заклик служити там, де є більша потреба. Дехто став працювати за контрактом, який вимагав поїхати далеко від невеликої групи вісників збору міста Кампали. Одне подружжя поїхало до Мбарара, невеликого міста в пагористій місцевості за 300 кілометрів на південний захід від Кампали. Вони проводили у своєму помешканні вивчення «Вартової башти» і книговивчення. Час від часу вони приїжджали до Кампали або Ентеббе, щоб побачитися з братами й сестрами. Це подружжя підтримувало контакт з філіалом у місті Луанш’я, що в Північній Родезії (нині Замбія), який тоді наглядав за проповідницькою працею в Східній Африці. Наглядачем філіалу був Гаррі Арнот. Він також служив зональним наглядачем і відвідав Кампалу. Брат Арнот духовно  підбадьорив тамтешню групку вісників, які були за це йому дуже вдячні.

Подружжя Том і Енн Кук з Англії також дуже хотіло служити там, де була більша потреба. Том подавав заяви на роботу в різні країни, і зрештою Угандійське міністерство освіти запропонувало йому посаду. Спочатку вони з дружиною і чотирирічною донечкою Сарою поїхали в невелике місто Іґанґа, що за 130 кілометрів на схід від Кампали. Там у них народилась друга донька, Рейчел. Після цього родина переїхала в місто Джинджу, туди, де, як вважають, бере початок річка Ніл. Згодом вони перебралися до Кампали.

ЖЕРТОВНІСТЬ І БЛАГОСЛОВЕННЯ

Згадані вище брати і сестри сильно посприяли праці проповідування в Уганді. То були саможертовні люди, адже їм довелось полишити зручності цивілізації, до яких вони звикли. За це вони мали велику радість — бачити, як смиренні люди відгукуються на добру новину про Царство і змінюють своє життя. Ті брати і сестри сильно полюбили своїх  африканських одновірців, з якими разом збирались на християнські зібрання.

Том Кук пригадує: «Місцеві жителі були дуже скромні й тепло приймали нас під час служіння. Це відсвіжало нас. Ми раді, що Єгова дозволив нам внести свою лепту в розростання збору».

Коли Тома запитали про життя в Африці, він відповів: «Завдяки служінню Єгові в тій місцевості наша молода родина перебувала в найсприятливішому середовищі. Брати і сестри з різних країн подавали нам чудовий приклад віри, ми дружили з сердечними та відданими місцевими Свідками, брали участь у різних видах служіння. Ми не мали телевізора з його впливом, зате бачили багатства і дива африканської природи. Це були лише кілька з багатьох благословень, котрі ми мали в Африці».

Ті, хто відгукнувся на запрошення служити там, де є більша потреба, дуже прагнули спілкування з одновірцями. Це видно з того, що брати і сестри охоче відвідували районні конгреси в Кенії. Для цього треба було їхати автобусом чи поїздом аж 750 кілометрів в один бік!

Щоб відвідувати обласні конгреси, доводилось докладати ще більше зусиль. Приміром, 1961 року делегати з Уганди і Кенії поїхали на конгрес до міста Кітве в Північній Родезії (Замбія). Один з делегатів пригадує: «Дорога тривала чотири дні. Ми мусили їхати понад 1600 кілометрів чи не найгіршими, здебільшого ґрунтовими дорогами Танганьїки (Танзанія). Після конгресу знову чотири дні через гарячу й курну африканську савану до Уганди. Це було нелегко, але ми мали велике благословення — чудове товариство багатьох наших братів і сестер». Такі  поїздки вимагали багато зусиль і саможертовності, але вони додавали нових духовних сил.

ВАЖЛИВА ПРАЦЯ МІСІОНЕРІВ

Уганда здобула незалежність від Великої Британії 1962 року. Наступного року до Найробі (Кенія) приїхав брат Геншель. Там він порадився з братами, і було вирішено вислати до Уганди місіонерів. Кого туди призначили?

Нещодавно перед тим до Найробі прибули випускники 37-го класу школи «Ґілеад» Том і Бетел Маклейн. На них чекала несподіванка — призначення до Кампали. Вони охоче погодились на цю зміну і стали першими місіонерами в Уганді, які закінчили «Ґілеад». Том розповів: «Спочатку ми скучали за Кенією, але швидко полюбили Уганду з її дружелюбними людьми, які чудово реагували на наше проповідування».

У Кенії Том і Бетел вивчали мову суахілі, а тепер мали вчити іншу мову — луганда. У них не було вчителя, зате вони мали ентузіазм і покладались на Єгову. Мову вони вивчали, користуючись самовчителем.  Першого місяця в Уганді на вивчення мови ці місіонери затратили 250 годин, другого місяця — 150 годин, і то на додачу до 100 годин проповідницької праці. Поступово вони опанували нову мову, що принесло гарні результати.

У січні 1964 року до Тома і Бетел приєднались Гілберт і Джоун Волтерс з 38 класу школи «Ґілеад». Дві інші пари випускників 38 класу, Стівен і Барбара Гарді та Рон і Дженні Бікнелл, мали поїхати до поблизької країни Бурунді, але їм не дали віз. Тож до Уганди призначили також їх. Невдовзі у Кампалі треба було шукати новий місіонерський дім.

А який чудовий був збір у Кампалі! У ньому служили брат Каду з родиною, Джон і Юніс Бвалі — подружжя спеціальних піонерів з Північної Родезії — та їхні діти, а також Маргарет Ніенде з дітьми. Зібрання проводили в місці, фактично відкритому на всі боки. Ґілберт Волтерс пригадує: «Хоча нас  було мало, перехожі бачили і чули, як ми проводимо зібрання. Родина Бвалі на очах у всіх з запалом та без супроводу співала високими голосами пісень Царства. Це додавало нам відваги».

Незабаром Ґілберт і Джоун Волтерс отримали завдання знайти приміщення для місіонерського дому в місті Джинджа й організувати там проповідницьку працю. Пізніше відкрили ще два місіонерські доми: один у Мбале, біля кенійського кордону, інший — у місті Мбарара. Місіонери, що жили в тих домах, співпрацювали зі спеціальними піонерами з інших країн. Поле було «готове до жнив» (Ів. 4:35). Як опрацювати таке велике поле?

ЩОРАЗ ЛІПШЕ ОРГАНІЗОВАНЕ СЛУЖІННЯ

Повночасні служителі в Уганді вирішили опрацьовувати свою величезну територію якомога організованішим способом. Упродовж тижня вони проповідували від дому до дому там, де вулиці мали назви, а будинки — номери. Проте існували теж території, де вулиці були без назв і будинки без номерів.

Брат Маклейн пояснив: «Такі території ми ділили на пагорби. Двоє з нас опрацьовували один бік пагорба, а інші двоє — інший бік. Ми обходили всі  вулички пагорба, які вели нас то вгору, то вниз, щоб зрештою зустрітись з другою парою проповідників».

Закордонні брати швидко зрозуміли, що для ефективнішого служіння треба проповідувати разом з місцевими братами, адже вони ліпше знали територію і культуру. А місцеві брати, яких ставало дедалі більше, здобували від місіонерів і спеціальних піонерів потрібний досвід у служінні. Така співпраця була вже налагоджена в місті Джинджа. Там місіонери щонеділі зранку до полудня працювали разом з місцевими братами й сестрами: з 8.00 до 10.00 ходили від дому до дому, після цього упродовж години робили повторні відвідини, а тоді брали місцевих вісників на біблійні вивчення. Так усі в зборі отримували навчання і підбадьорення.

Джинджа була другим за величиною містом Уганди. У місті працювала гідроелектростанція, а це сприяло появі промислових підприємств. Тож місіонери мали чудову нагоду успішно свідчити на людних стоянках таксі та автобусних станціях. Люди, які вирушали до інших місцевостей, охоче брали в дорогу нашу літературу. Так насіння Царства потрапляло до багатьох навколишніх сіл.

Щоб звіщати людям добру новину, брати також користувались послугами радіостанцій. Щотижня державне радіо транслювало передачу «Про що думають люди». У ній брати порушували такі важливі теми: «Як долати родинні проблеми?» або «Як захиститися  від злочинства і насилля?». Передачі велись у формі діалогу між містером Роббінсом та містером Лі. Один з наших братів пригадує: «Трохи дивно було чути, як по африканському радіо бесідують два чоловіки: один з американським акцентом, а інший — з шотландським. Нерідко під час проповідування згадували про ті передачі, і це свідчило, що вони були потрібними».

ДОПОМОГА НОВИМ ПРОПОВІДНИКАМ

Того часу група Свідків в Джинджі використовувала для зібрань громадську будівлю в головному житловому районі за назвою Валукуба. Том Кук пригадує: «Багато братів були новими в правді і не мали достатньо публікацій для підготовки своїх пунктів на зібранні». Як їм допомогли?

 «Місіонери облаштували бібліотеку в домі брата, який мешкав посередині житлового району,— розповідає Том.— Щопонеділка ввечері брати, котрим було призначено ті чи інші пункти зібрання, користувались цією бібліотекою для підготовки своїх завдань». Нині в Джинджі та її околицях є декілька зборів. Духовна рибна ловля далі приносить гарні плоди на територіях, де бере початок річка Ніл.

РОЗ’ЇЗНІ НАГЛЯДАЧІ СПРИЯЮТЬ ДУХОВНОМУ РОСТУ

У вересні 1963 року над проповідницькою працею в Уганді почав наглядати щойно створений філіал у Кенії. Тоді відвідати Уганду призначили районного наглядача Вільяма Нісбета з дружиною Мюріел. Того часу в його район входили збори в місті Найробі, а також угандійські збори. Вийшло так, що брат Вільям подорожував тими ж місцями, що і його старші брати, Роберт і Джордж, котрі 30 роками раніше одними з перших проповідували в Уганді. Тепер вісники мали змогу навчатись і зміцнятись від, так би мовити, другої зміни братів Нісбет.

У країні спостерігався непоганий зріст, з’являлись нові групи та окремі вісники в багатьох містах і селах. Тож роз’їзні наглядачі виконували важливу працю: давали вказівки, підбадьорювали та запевняли братів і сестер навіть у віддалених місцевостях, що «очі Єгови дивляться на праведних» (1 Пет. 3:12).

У 1965 році брат Стівен Гарді з дружиною Барбарою відвідували збори в районі, котрий простягався від Уганди до Сейшельських островів, що лежать в Індійському океані за 2600 кілометрів від Африки. Одного разу вони прибули в Уганду, щоб здійснити  так звану «пошукову експедицію». За шість тижнів вони об’їздили майже всю країну, аби вияснити, де піонери можуть найефективніше служити. Для цього подружжя Гарді позичило в кенійському філіалі машину «Фольксваґен комбі», яка служила їм засобом пересування і помешканням. Подружжя Гарді відвідало міста Масака, Мбарара, Кабале, Масінді, Хоїма, Форт-Портал, Аруа, Гулу, Ліра і Сороті.

«Поїздка була цікавою,— розповідає брат Гарді,— і проповідування приносило радість. Усі, навіть місцева влада, ставилися до нас привітно й були готовими допомагати. Нерідко розмова з господарем дому переростала у своєрідну публічну промову, коли біля нас зупинялись сусіди та перехожі. Інколи здавалось, ми знаходили місце, де можна трохи усамітнитись, але й там невдовзі до нас починали підходити усміхнені люди, гадаючи, що ми прийшли до  них у гості. Дуже швидко розійшлась уся література. Ми розповсюдили 500 книжок, і багато людей побажали передплатити журнали «Вартова башта» і «Пробудись!».

Дружелюбність, допитливість та духовний голод угандійців вказували, що тут відбудеться чудовий ріст. А найважливіше, що подружжя Гарді отримало безліч духовних благословень від Єгови, проповідуючи у цьому родючому полі.

ЄГОВА ЗРОЩУЄ

Визначною датою в історії Свідків Єгови в Уганді стало 12 серпня 1965 року. Того дня відбулась офіційна реєстрація Міжнародного Товариства Дослідників Біблії, тобто була узаконена наша праця навчання людей біблійної правди. У 1960-х роках такі ревні угандійські брати і сестри, як Джордж Маєнде, Пітер та Естер Джабі, а також Іда Ссалі становили маленьке, але міцне осереддя тамтешньої організації Свідків. У 1969 році з Уганди повідомили, що в країні є 75 вісників, розпорошених серед восьмимільйонного населення, тобто на одного Свідка припадало понад 100 тисяч осіб. Наступного року було вже 97 вісників Царства, а ще наступного — 128. В країні 1972 року активно проповідувало 162 Свідки Єгови.

Отже, відбувався відчутний зріст. Все ж брати знали, що це передусім робить «Бог, оскільки зрощує він» (1 Кор. 3:7). А втім, вони ще не здогадувалися, що 1970-ті роки принесуть докорінні зміни в їхнє життя і суворі випробування віри. 1971 року генерал Іді Амін здійснив військовий переворот. Його диктаторський режим приніс мільйонам людей неспокій, а тисячам — смерть. Почастішали збройні  сутички між урядовими та опозиційними силами. Час від часу влада закривала кордони з сусідніми країнами і запроваджувала комендантську годину. Почали зникати люди. За багатьма стежила таємна поліція. Як наші миролюбні брати і сестри жили в ті часи нестабільності, страху і насилля?

«БОЖЕСТВЕННЕ ПРАВЛІННЯ» ЧИ ПРАВЛІННЯ ЛЮДИНИ?

Власне того часу, а саме 1972 року, брати запланували провести в Кампалі обласний конгрес за назвою «Божественне правління», який мав стати першим таким конгресом в Уганді. Було запрошено делегатів з Кенії, Танзанії та далекої Ефіопії. Чи не стане їм на заваді напружена ситуація в країні, політичний та міжплемінний розбрат або труднощі з перетином кордону? Чи, може, відмінити  конгрес? Брати стали палко молитись до Єгови, щоб він покерував підготовкою до конгресу і допоміг делегатам безперешкодно добратись до Кампали.

Пізніше, здавалось, ситуація ще більше погіршилась: на кордоні делегати побачили великі групи людей, що втікали з країни. Більшість утікачів були вихідцями з Азії, здебільшого з Індії та Пакистану і, згідно з постановою уряду, мусили покинути Уганду. Інші, зокрема чимало учителів-іноземців, втікали, оскільки боялися, що ця постанова буде загрожувати також їм. Попри це наші брати продовжували прибувати до Уганди на конгрес. А якою була ситуація в столиці країни?

Делегати дуже здивувалися, побачивши, що в Кампалі спокійно, а місцеві брати разом з зацікавленими радісно зустрічають їх на місці проведення конгресу. Гостей також приємно вразило те, що влада дозволила помістити над найбільш людною вулицею Кампали величезний плакат з датами та адресою проведення конгресу. На плакаті брати написали великими літерами назву публічної промови: «Божественне правління — єдина надія для  людства». І все це за часу жахливих політичних заворушень!

Конгрес пройшов успішно і без перешкод. Найвища кількість присутніх становила 937, що було значним досягненням в історії правдивої релігії в Уганді. Після конгресу гості безпечно добрались до своїх країн. І хоча перетин кордону відбувся з деякими труднощами, брати і сестри дуже підбадьорились поїздкою на конгрес до Уганди. За часу політичної нестабільності Свідки відважно підтвердили свою рішучість залишатись вірними Всевладному Правителеві — Єгові, який зміцнив їх і додав сміливості (Пс. 138:3).

Серед угандійців, які відвідали той конгрес, були Джордж та Гертруд Очола. «Це мій перший конгрес,— пригадує Гертруд,— і там я охрестилась!». Джордж тоді був не Свідком, а футбольним фанатом, котрий більше цікавився стадіоном як місцем спортивних змагань. Та з часом завдяки добрій поведінці дружини й особистому вивченню Біблії Джордж присвятився Єгові та охрестився в Кенії 1975 року.

Гертруд пригадує, що вона була серед перших, хто пізнав правду на півночі Уганди: «У 1972 році, коли я охрестилась, здавалось, ніби я зовсім відірвана від решти братів. Але нині в моїй місцевості є Зал Царства, місіонерський дім і перекладацький відділ. Від цього я маю навіть більше радості, ніж у день хрещення».

«У ВАЖКУ ПОРУ»

8 червня 1973 року по радіо й телебаченню оголосили про заборону діяльності 12 релігій, у тому числі Свідків Єгови. Це було зроблено без жодних  попереджень. Новий уряд створював у країні атмосферу страху і підозрілості, змальовуючи чужоземців як шпигунів. Тому місіонерам стало вкрай важко проповідувати. Так Свідки Єгови в Уганді почали жити у дуже «важку пору» (2 Тим. 4:2).

Дві пари місіонерів того року вже покинули Уганду через те, що їм відмовили продовжити дозвіл на тимчасове проживання. До середини липня решта 12 місіонерів були вигнані з країни. Іноземні брати, які приїхали до Уганди, аби служити там, де є більша потреба, зуміли залишитись ще на деякий час. Це завдяки тому, що вони працювали на світських роботах. Але наступного року всіх їх також змусили виїхати з країни.

«БУДЬТЕ СТІЙКИМИ, НЕПОХИТНИМИ»

Місцеві Свідки дуже засмутились тим, що довелось попрощатися з їхніми закордонними братами й сестрами. Але Єгова додавав їм сил залишатися стійкими та непохитними (1 Кор. 15:58). Про їхню рішучість залишатись відданими Богові свідчить висловлювання одного старенького брата, Ернеста Вамали. Коли йому повідомили, що Свідків Єгови заборонили, брат сказав: «Як можна заборонити те, що є в моєму серці?»

Як угандійські старійшини, в тому числі Джордж Каду і Пітер Джабі, продовжували своє служіння після від’їзду всіх закордонних старійшин? Їм допомагала глибока духовність та розуміння місцевої культури. Ось що розповів брат Джабі: «Угандійцям, котрі пізнавали правду і починали служити Єгові, потрібна була неабияка самодисципліна, щоб  полишити неприйнятні для Єгови звичаї. Особливо мали пильнувати за собою відповідальні брати, яким треба чітко виконувати вказівки від організації Єгови». Старанне особисте вивчення місцевих старійшин допомогло їм не піддатись згубному впливові людської мудрості. Тому період заборони й переслідувань став для угандійських Свідків часом духовного поступу, а не занепаду.

Назагал мешканці країни відчували дедалі більшу непевність. Багато людей були залякані й зазнавали свавілля військових. Через повсюдне хабарництво занепала економіка. Квітучий край поступово перетворювався в руїну. Чи вірні служителі Єгови за того часу мали підстави для радості?

ЗІБРАННЯ

Уряд рішуче не допускав проведення будь-яких мітингів чи зібрань, які, на його думку, могли становити загрозу його владі. Але Свідки Єгови завжди були політично нейтральними й водночас слухалися біблійної вказівки збиратися разом для взаємного підбадьорення (Євр. 10:24, 25). Вони мусили бути відважними та винахідливими, щоб проводити зібрання попри підозри і стеження представників влади. Як їм це вдавалось?

По-перше, брати почали зустрічатись малими групами у приватних помешканнях. А щоб зібратись більшою кількістю, організовували пікніки. Скажімо, раз на місяць збирався цілий збір на промову та вивчення «Вартової башти». Тоді робили пікнік у парку чи на городі в когось з братів. Серед сторонніх це не викликало підозр, адже угандійці — народ компанійський і люди тут люблять збиратися з друзями чи родичами. Брати потайки  приносили зі собою Біблії та книжки для вивчення. Крім того, брали все потрібне для пікніка. Такі зібрання нагадували їм розповіді про те, як давні ізраїльтяни сходились на свої релігійні свята (Повт. 16:15).

За часу заборони подібним способом проводились навіть районні конгреси зі скороченою програмою. Попри перешкоди з боку уряду брати ніколи не переставали приходити на зібрання і проповідувати добру новину. Деякі брати змогли навіть побувати на конгресах у Найробі. Повернувшись додому, вони ділилися своєю радістю з іншими.

 «ОБЕРЕЖНІ, ЯК ЗМІЇ, І НЕВИННІ, ЯК ГОЛУБИ»

Відповідальні брати розуміли, що, коли вони будуть «обережними, як змії, і невинними, як голуби», то заборона не так сильно на них вплине, а проповідування не припиниться (Матв. 10:16). Тому спеціальні піонери та вісники і далі обережно проповідували від дому до дому.

Звичайно, не всім було приємно бачити Свідків Єгови біля своїх дверей. Якось у середині 1970-х років Пітер Джабі пішов у служіння з одним юнаком, на ім’я Фред Ніенде. Фред був ще немовлям, коли в 1962 році його мати пізнала правду. Тепер, у юнацькому віці, він мав стикнутися з випробуванням віри.

Розгніваний господар — очевидно, переодягнений у цивільне офіцер служби безпеки — зрозумів, що брати є Свідками Єгови. Він затримав їх і примусив сісти у свій автомобіль. Ясно, що брати хвилювались, оскільки тисячі людей, яких заарештовували, пропадали. У ті дні катування було звичайною справою, існувала на це якась причина чи ні. Тож по дорозі до відділку служби безпеки Пітер і Фред молились до Єгови. Вони просили зміцнити їх, щоб залишатися спокійними і вірними. Офіцер привів братів до свого начальника, почав їх  звинувачувати та засипати запитаннями. Тоді Пітер і Фред відчули на собі правдивість слів з Приповістей 25:15: «Володар зм’якшується терпеливістю, а м’якенький язик ломить кістку». На щастя, того дня не було поламано жодних буквальних кісток. Пітер спокійно пояснив, що Свідки є законослухняними людьми і дотримуються біблійних вчень. Його слова, а також ґречність і шанобливі відповіді розвіяли упередженість начальника. Який був результат?

Начальник не лише звільнив Пітера і Фреда, але й наказав офіцеру, який затримав братів, відвезти їх назад у територію. Їхній «конвоїр» невдоволено погодився, а брати дякували Єгові за свій порятунок.

Інші Свідки стикалися з поліцією за менш напружених обставин. Наприклад, Еммануел Кіаміза разом з дружиною таємно проводив зібрання у власному домі в Ентеббе. Він робив це заради своєї сім’ї і маленької групи зацікавлених. Цей брат також змінював місця проведення біблійних вивчень, щоб поліція нічого не довідалась. Еммануел був упевнений, що сторонні про це не знають. Якось він проводив біблійне вивчення у Ботанічному саду в Ентеббе. Закінчивши, він побачив, що до нього  підходить поліцейський, тому швидко сховав публікацію для вивчення. «Чому ви ховаєте ваші книжки? — запитав той.— Ми знаємо, чим ви займаєтесь. Ми знаємо, що ви Свідки Єгови. Ми навіть знаємо, де ви зустрічаєтесь. Якби ми хотіли, то вже давно б вас заарештували. Але ви можете продовжувати, як і раніше». І Еммануел продовжував вірно служити Єгові.

Пізніше Еммануел вийшов на пенсію і повернувся до свого рідного села. Там він зазнав багато переслідувань і глузувань. Подібно до Ісуса, його не «шанували... в рідних краях» (Марка 6:4). Хоча Еммануелу було за 70, він міг і далі «в сивині... цвісти» і регулярно проїжджати на велосипеді 30 кілометрів в один бік, щоб відвідувати зібрання (Пс. 92:15). Сьогодні, коли йому далеко за 80, він є служителем збору. На жаль, Еммануел уже не їздить на велосипеді стільки, скільки хотів би.

НАПОЛЕГЛИВІСТЬ ПІОНЕРІВ

Ніхто не знав, що буде завтра, та попри це декому вдавалося служити піонерами. Одним з ревних піонерів був держслужбовець Джеймс Луверекера, який охрестився 1974 року. Невдовзі після хрещення він повернувся у рідне село і став займатися сільським господарством, щоб проповідувати добру новину в своїй околиці. Певний час його дружина також вивчала Біблію, але згодом стала чимраз більше чинити Джеймсові опір.

Наприклад, якось вранці, коли ще було темно, Джеймс і деякі брати виїхали на обласний конгрес у Найробі. Пізніше їхню машину зупинили на поліцейському контрольно-пропускному пункті. Саме тоді брати помітили, що Джеймс був дуже дивно  вбраний — одяг йому явно не пасував і не підходив за розміром. Спочатку він жартував, що спішно одягався у темряві. Але друзі наполягли на тому, щоб він розповів правду. Джеймс пояснив, що дружина сховала його одяг, аби він не поїхав на конгрес, тому він мусив узяти із собою те, що знайшов. Брати охоче дали йому деякі свої речі, і він, належно одягнений, приїхав на конгрес.

Інколи опір Джеймсові з боку домашніх і сусідів створював лише невеликі проблеми. Але часом протидія ставала досить сильною. Так тривало багато років. Усі труднощі Джеймс зносив з лагідністю. Він помер у 2005 році та залишив по собі добре ім’я відданого служителя. Його вірою і далі захоплюються члени збору, і про нього, безсумнівно, пам’ятає Бог Єгова.

«В НЕДОЛІ Ж ВІН РОБИТЬСЯ БРАТОМ»

«Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом» (Прип. 17:17). Свідки в Кенії довели, що є правдивими друзями за часу недолі, коли в 1970-х роках угандійські брати стикалися з багатьма труднощами. Роз’їзним наглядачам і представникам кенійського філіалу потрібна була відвага, щоб перетинати кордон Уганди й підтримувати та підбадьорювати їхніх дорогих братів і сестер.

У 1978 році підрозділи угандійської армії вторглись на територію Танзанії. У відповідь танзанійські військові в квітні 1979 року скинули уряд Уганди, і це спричинило політичний хаос. Наляканий ситуацією, диктатор Іді Амін утік із країни. Після його квапливої втечі почались докорінні зміни. Один брат сказав: «Пропав Амін — пропала заборона».  Газета «Уганда таймс» повідомляла: «Місіонери можуть повертатися». Служителі Єгови знову мали релігійну свободу.

«НАВІТЬ ЯКЩО ВОНИ ЗАХОЧУТЬ МЕНЕ ВБИТИ, Я ПОЇДУ»

Після зміни уряду в Уганді почалося безладдя. Люди грабували все, що тільки можна. Анархія призвела до спалаху злочинності та небувалого насилля. Незважаючи на це, брати з кенійського філіалу відразу послали Ґюнтера Решке і Стенлі Макумбу організувати в Уганді перші районні конгреси.

«За два тижні до тої поїздки,— пригадує Ґюнтер,— ми проводили школу піонерів у містечку Меру, біля гори Кенія. Пам’ятаю, що я читав у газеті про численні вбивства у Кампалі, особливо вночі. Прочитавши один уривок вголос, я вигукнув: “І це те місце, яке ми збираємося відвідати наступного тижня!” Але потім подумав: “Чи я хочу бути, як Йона, і втекти від свого призначення?” Відразу кудись поділись усі побоювання, і я сказав собі: “Навіть якщо вони захочуть мене вбити, я поїду. Я не буду втікати, як Йона”».

Брати все-таки поїхали. Ґюнтер почав відвідувати збори у великих містах, а Стенлі — у решті території країни. «Після війни треба було багато чого реорганізовувати,— написали вони у своєму звіті.— На той час в Уганді мешкало лише 113 вісників. Вони раділи, що можна знову вільно збиратись і відвідати конгрес. І було дуже приємно бачити, як на конгрес, що проводився просто неба, прийшла 241 особа». Хоча внаслідок політичних заворушень паростки правди дещо зачахли, стало очевидно, що вони будуть рости далі та приноситимуть плід.

 НЕБЕЗПЕЧНІ ЧАСИ

Якось Ґюнтер і Стенлі приїхали в місто Мбале, що біля східного кордону Уганди. Вони поставили свою машину перед домом, в якому ночували. Вночі почули біля машини якийсь шум — то були злодії. Ґюнтер вже хотів на них закричати, але згадав, що раніше на цьому тижні грабіжники застрелили людину, яка намагалася їм перешкодити. Ґюнтер подумав, що життя набагато цінніше за машину, і тому вирішив мовчати. Вранці брати побачили, що вкрадено дві шини і лобове скло. Вони заявили про крадіжку в поліцію, а там їм порадили: «Забирайте машину геть, поки злодії не повернулися за іншими частинами!»

Брати негайно почали збиратися їхати до Кампали. Оскільки не стало лобового скла, Ґюнтер закутався у ковдру, а Стенлі натягнув капелюха. Їхати треба було 250 кілометрів, а погода стояла дощова й прохолодна. Тож таку подорож не назвеш приємною. Брати замінили одну вкрадену шину запасною і позичили ще одну шину, але вона пропускала повітря. Та більше непокоїло те, що позичену шину треба повернути через два дні. Брати дуже хвилювались, чи колеса витримають цю поїздку.

Крім того, Ґюнтер і Стенлі мусили проїжджати через ділянку лісу, в якому було чимало грабіжників.  Господар дому порадив: «Через ліс їдьте швидко і не дозволяйте нікому вас наздогнати». Відважні брати з полегшенням зітхнули тільки тоді, коли прибули безпечно в Кампалу. Вони їхали дуже швидко і тому ще мали час знайти людину, яка відвезла у Мбале позичену шину.

НОВІ ТРУДНОЩІ ТА МОЖЛИВОСТІ

Коли брат Решке 1980 року відвідував всесвітній центр у Брукліні (Нью-Йорк), його попросили розповісти родині Бетелю про служіння в Уганді. Після того члени Керівного органу висловили думку, що туди можна знову посилати місіонерів, адже для цього вже настав слушний час. Усі з цим погодилися. Угандійські брати знову могли проводити великі конгреси. На початок 1981 року кількість вісників в Уганді сягнула 175. У липні того ж року було досягнуто нової найвищої кількості вісників — 206.

На жаль, унаслідок політичної боротьби, яка тривала понад 10 років, у багатьох безпринципних осіб залишилося чимало зброї та боєприпасів. Людей лякала безладна стрілянина та часті пограбування. Виявляючи обережність, проповідники доброї новини намагалися поширювати біблійну звістку по цілій країні та нести всім розраду. В липні кожен вісник розповсюдив у середньому 12,5 журналів. Але брати мусили бути розсудливими. Вони проповідували та виконували інші види служіння обережно і лише завидна, бо, коли темніло, зростав ризик нападу. Все ж попри небезпеки все більше людей цікавилося правдою.

МІСІОНЕРІВ ВІТАЮТЬ ЗНОВУ

Випускники «Ґілеаду» Джеффрі Велч та Арі Палвіайнен прибули в Кампалу з Кенії у вересні 1982  року. Їх називали просто — Джефф та Арі. Вже з самого початку служіння тих братів було дуже плідним. «У той час люди відчували духовний голод,— згадує Джеффрі,— тому охоче брали наші журнали, адже знаходили там багато цікавих для себе тем».

У грудні до Джеффа та Арі приєдналися Гайнц і Маріанне Вертгольц, які закінчили додатковий курс школи «Ґілеад» у Вісбадені (Німеччина). Від самого початку брата і сестру Вертгольц глибоко зворушило те, що їхні угандійські брати духовно процвітали у містах і селах попри повсюдний занепад і небезпеку.

Гайнц розповідає: «Багато комунальних служб, такі, як водопостачання і зв’язок, були в жалюгідному стані. Політична ситуація залишалась напруженою. Ширилися чутки про переворот, а на дорогах стояло чимало військових контрольно-пропускних пунктів. Стрілянина і пограбування були чимось звичайним, особливо вночі. Коли темніло, вулиці порожніли. Кожен залишався вдома, сподіваючись і часто молячись, щоб уночі не навідались “непрохані гості”».

Гайнца і Маріанне запросили жити в сім’ї Сема Ваїсва, поки не знайдуть якийсь будинок для місіонерського дому. Сем був учителем, але через економічну скруту в країні йому доводилось сутужно. Попри це його родина виявляла неабияку гостинність.

«Було важко знайти помешкання в безпечній місцевості,— говорить Гайнц,— тому нам довелося залишитися в домі Сема ще на п’ять місяців. За той час ми всі дуже добре познайомились. Інколи його велика сім’я їла лише раз на день, однак вони зберігали  радість, а діти були слухняні й поважали батьків. З водою часто бували перебої, тож діти мали носити на своїх головах повні 20-літрові пластмасові каністри. Коли ми поверталися зі служіння додому, там завжди була для нас свіжа вода. Звичайно, ми навчились економно її використовувати, наприклад, милися в кількох літрах води, і залишали цю воду для зливу в туалеті».

У квітні 1983 року — через десять років після примусового від’їзду з Уганди перших місіонерів — четверо нових місіонерів знайшли дім у відносно безпечній місцевості. Внаслідок загального неспокою і браку харчів існувало чимало труднощів, але любов місцевих братів компенсувала всі незручності.

«Ми завжди з радістю розповідали добру новину іншим людям,— пригадує Маріанне.— Вони були  побожними, охоче з нами розмовляли, і більшість мали Біблію. Угандійці привітні та добре виховані. Попри економічні та інші труднощі вони повсякчас приємно усміхалися».

ЛІТНІ ОСОБИ ХОЧУТЬ РОБИТИ БІЛЬШЕ

В угандійській культурі прийнято з великою пошаною ставитися до літніх людей. Багато з них приймали добру новину і хотіли навіть у похилому віці служити Єгові. Наприклад, колишній вчитель Пауло Мукаса мав 89 років, коли почав пізнавати правду. Він пережив дві світові війни, колоніальне правління, брутальну диктатуру та різні політичні заворушення, але тепер прагнув довідатись більше про Боже Царство. Пауло дуже зрадів, дізнавшись, що Месіанський Цар, Ісус Христос, визволить бідаря та вбогого «від кривди й насилля» (Пс. 72:12, 14).

Через два роки Пауло вже відповідав вимогам для хрещення. Але брати непокоїлись: «Чи нічого не станеться цьому старенькому дідусеві, коли ми зануримо його під воду?» Проте вони хвилювались надармо: не встиг один молодий чоловік набратися сміливості увійти у воду, як 91-річного Пауло вже охрестили, і він, щиро усміхаючись, вийшов з води. Хоча Пауло не міг багато робити у служінні, він ревно проповідував добру новину кожному, хто його відвідував. Цей чоловік служив Єгові ще декілька років аж до своєї смерті.

Ловінса Накаїма мусила долати проблеми, пов’язані не лише з похилим віком, але й з поганим здоров’ям. Через хворобу її ноги так розпухли, що вона нікуди не могла піти без сторонньої допомоги. Але коли у зборі заохочували служити допоміжними піонерами  протягом одного місяця в період Спомину, Ловінса вирішила спробувати. Тут на допомогу їй прийшли вісники збору. Вони зі своїми зацікавленими приходили до її дому і там проводили вивчення Біблії. Місіонери навчили її писати листи людям у селах, що вона могла робити у зручний для себе час. Потім по суботах один зі старійшин брав Ловінсу в людну частину Кампали, де вона зручно сідала на низеньку кам’яну стіну та цілий день свідчила перехожим. У кінці місяця Ловінса була дуже задоволеною. Вона сказала: «Тепер бачу, що я можу проповідувати. Яка ж це радість!» Більш того, їй вдалося служити допоміжним піонером не лише того місяця. З підтримкою збору сестра робила це аж 11 місяців поспіль!

«ЯК СКАЗАТИ..?»

У 1980-х роках запопадливі угандійські вісники сердечно зустрічали нових ревних місіонерів. Деякі з них щойно закінчили школу «Ґілеад», а інші змушені були виїхати із Заїру (тепер Демократична Республіка Конго). Завдяки більшій кількості місіонерів стало можливим ґрунтовніше опрацювати густонаселені міста Кампалу та Джинджу. Місіонери дуже раділи, побачивши, що угандійське поле вже дозріло для жнив. Однак треба було не лише зацікавлювати людей, але й навчати їх правди.

Матс Голмквіст був повен сил після кількамісячного навчання в «Ґілеаді» і прагнув оволодіти місцевою мовою, щоб допомагати людям пізнати правду. Фред Ніенде, який служив спеціальним піонером  в Ентеббе, вмів вправно перекладати письмово й усно, і тому добре навчав нових місіонерів мови луганда. В цій мові багато слів, яких іноземцям важко вимовляти. Матс побачив, наскільки важко опанувати нову мову, і це його налякало.

 — Як сказати мовою луганда “Боже Царство”?,— запитав Матс на одному з перших занять.

— Обвакабака бва Катонда,— прозвучала ритмічна відповідь Фреда.

«Та це ж неможливо вимовити»,— подумав Матс і пожалкував, що поставив таке питання. Попри це він зробив чудовий поступ і навчився добре розмовляти мовою луганда.

УСПІШНЕ ЗБИРАННЯ ВРОЖАЮ

Попри всілякі труднощі у 1980-х роках угандійці дуже охоче відгукувались на біблійну правду. Кількість вісників швидко зросла на більш ніж 130 відсотків — з 328 вісників у 1986 році до 766 у 1990-му. По всій країні одна за одною з’являлись нові групи. У Кампалі кількість зборів подвоїлася. Збір у Джинджі зріс більш ніж утричі, тоді як в Іґанзі група невдовзі перетворилась на збір.

«Ріст був настільки швидким,— пригадує старійшина з Джинджі,— що ми дивувалися, звідки приходять всі ті нові вісники. Певний час у нас навіть був графік, щоб зустрічатися з тими, хто бажав стати неохрещеним вісником, і робити такі зустрічі доводилось майже щонеділі».

ЖНИВА У НОВИХ ТЕРИТОРІЯХ

Одним з чинників, який сприяв чудовому зросту, був винятковий піонерський дух братів і сестер. Подібно до проповідників першого сторіччя, таких, як Павло, Сила і Тимофій, повночасні служителі  в Уганді «дали... приклад, гідний наслідування» (2 Фес. 3:9). До них приєднувалось багато інших ревних вісників, адже все більше людей цікавилося правдою. Молоді й літні, неодружені й одружені, чоловіки й жінки, і навіть цілі родини вливалися в ряди працьовитих наполегливих піонерів. Наприкінці 1980-х років у середньому понад 25 відсотків вісників брало участь у тому чи іншому виді піонерського служіння. Дехто з них служить повночасно і донині.

Піонери охоче брали участь у проповідуванні під час спеціальних щорічних кампаній, які брати між собою називали «македонськими кампаніями» (Дії 16:9, 10). Такі заходи відбувалися впродовж багатьох років. Кожні три місяці збори проповідували у непризначених чи рідко опрацьовуваних територіях. Крім того, деяких сталих піонерів призначили служити тимчасовими спеціальними піонерами в територіях, де була більша потреба. Усі ці зусилля принесли добрі результати. Багато щирих людей висловлювали вдячність за ці кампанії, завдяки яким вони познайомилися з правдою і почали належати до новоутворених зборів і груп.

Під час однієї кампанії місіонери Пітер Абрамов і Майкл Райз проповідували в місті Кабале. Там вони зустріли Маргарет Тофайо, яка раніше вивчала Біблію. Вона була впевнена, що знайшла правду, і за всякої нагоди розповідала іншим про свої погляди. Місіонери дуже хотіли допомогти цій жінці, тому дали їй свою єдину книжку «Обговорення на основі Писань». Коли брати відвідали Маргарет востаннє перед своїм від’їздом, вона, на їхнє здивування, приготувала їм особливий обід. Їх дуже зворушила  її доброта і щедрість. Адже виявилось, що вона зарізала для них свою єдину курку. Брати знали, що її сім’я споживала яйця від тої курки. Тепер її домашнім, напевно, буде сутужно з харчами. «Не тривожтеся,— сказала Маргарет,— під час візиту ви дали мені більше, ніж я даю вам зараз». Згодом вона охрестилась і аж до смерті ревно служила Богові.

Швидкому росту також сприяли наші чудові публікації. «Хоча ми намагалися вдосконалити своє вміння навчати,— говорить згаданий вище Матс,— але саме Біблія і публікації впливали на людей і спонукували їх змінюватись. Практичні поради в наших брошурах можуть зворушити серця навіть тих, хто не вміє добре читати, але відчуває спрагу до правди».

БОРОТЬБА З ПЕРЕШКОДАМИ

Надзвичайний ріст у другій половині 1980-х років не проходив без труднощів. У липні 1985 року відбувся державний переворот і владу захопили військові. Знову, як і раніше, життя стало дуже непевним. Розгорілась партизанська війна. Урядові війська втікали і по дорозі займалися мародерством, грабуючи майно і навмання стріляючи в людей. Якийсь час бої точилися в Джинджі, в районі, де жили місіонери. Одного разу в їхній дім увірвалися солдати. Та коли вони побачили, що це місіонери, то нічого не знищили і забрали з собою небагато речей. У січні 1986 року до влади прийшов інший режим, який намагався відновити стабільність у країні.

Невдовзі новий уряд стикнувся зі ще одним страшним ворогом — СНІДом. Коли у 1980-х роках  спалахнула ця пандемія, Уганда стала однією з країн, які найгірше від неї постраждали. Вважають, що від СНІДу померло мільйон угандійців, а це, можливо, більше, ніж було вбито за 15 років політичного безладдя і громадянської війни. Як ця хвороба вплинула на наше братство?

«Деякі нові брати і сестри пізнавали правду з великим за́палом і енергією,— пояснює сталий піонер Вашингтон Ссентонґо,— але потім помирали від СНІДу. Вони заразились вірусом ще до пізнання правди». Інші заразилися від своїх невіруючих подружніх партнерів.

«Здавалося, що майже кожного місяця ми чули про похорон тої чи іншої особи, яку знали і любили,— говорить Вашингтон,— і що мало не в кожній сім’ї хтось помирав. Також існувало безліч забобонів стосовно СНІДу. Вважалося, що ця хвороба викликана чарами і прокляттями. Такі хибні погляди лякали людей, викликали у них безпідставні упередження і заважали їм тверезо оцінювати ситуацію». Наші віддані брати і сестри потішали одні одних надією на воскресіння. Вони запевняли своїх одновірців у щирій християнській любові.

Наприкінці 1980-х років в Уганді з’явилося чимало підстав для оптимізму. Було відновлено порядок, економіка почала підніматись з руїн. Поліпшилась інфраструктура, і стали діяти нові чи змінені соціальні програми.

Чимраз більше людей захоплювалися політикою і тому не розуміли, чому Свідки Єгови дотримуються нейтралітету. Якось представники влади без вагомих підстав припинили будівництво Залу Царства. Траплялось, що забороняли проведення  конгресів. Декотрі місіонери повинні були покинути країну після закінчення терміну візи. Наприкінці 1991 року залишилося лише двоє братів, які служили місіонерами. Чи можна було поліпшити цю ситуацію?

З представниками влади зустрілася група братів, аби пояснити нашу позицію щодо нейтралітету. Прийнявши наші доводи, влада дозволила місіонерам повернутись до Уганди. Праця здійснювалась без перешкод, і 1993 року в країні було вже 1000 вісників Царства. Знадобилося лише п’ять років, щоб їх стало 2000. Тепер по всій країні успішно служить близько 40 місіонерів.

ПЕРЕКЛАД ПУБЛІКАЦІЙ СПРИЯЄ ЖНИВАМ

Англійською мовою розмовляють по всій Уганді. Проте найпоширенішою є місцева мова — луганда. В країні живе ще понад 30 етнічних груп, у кожної з яких своя мова. Тому саме переклад наших публікацій сильно посприяв швидкому росту за останні роки.

«Моя мати була вірним Свідком,— сказав Фред Ніенде,— але вона побачила, що ліпше розуміє програму зібрань, коли я перекладаю їй статті для вивчення з англійської на луганда. Тоді я не знав, що так підготовлявся для значно більшої перекладацької праці». Що мав на увазі Фред?

У 1984 році він розпочав піонерське служіння, і невдовзі йому запропонували провести з місіонерами курс вивчення мови луганда. А наступного року Фреда запросили до перекладацької групи. Спочатку він та інші перекладачі працювали вдома у вільний час. Пізніше вони вже разом перекладали щодня у маленькій кімнаті, прибудованій до  місіонерського дому. Цікаво, що навіть під час заборони в середині 1970-х років брати переклали мовою луганда деякі номери «Вартової башти» і розмножили їх на мімеографі. Але згодом переклад припинився. І лише в 1987 році «Вартову башту» знову почали видавати цією мовою. Відтоді перекладацька група зросла. Брати наполегливо працювали, щоб перекласти якомога більше публікацій, адже постійно зростала кількість зборів, які проводять зібрання мовою луганда. Тепер у країні таких зборів майже половина.

З часом наші публікації стали перекладати й на інші мови. Тепер постійні перекладацькі групи роблять переклад на мови ачолі, луконзо і руньянкоре. Крім того, окремі публікації перекладено на атесо, лугбара, маді та руторо.

Переклад на мови ачолі та руньянкоре здійснюється в офісах відповідно в Гулу і Мбарара, де розмовляють переважно тими мовами. Завдяки цьому перекладачі перебувають у своєму мовному середовищі і тому роблять легкозрозумілий переклад. Водночас вони разом з місцевими зборами беруть участь у проповідницькому служінні.

Без сумніву, перекладацька праця вимагає багато зусиль і ресурсів. Старанні угандійські перекладачі, як і інші перекладацькі групи по цілому світі, пройшли курс поглибленого розуміння англійської мови і мистецтва перекладу. Результати були варті зусиль і витрат — дедалі більше мешканців Уганди з різних «племен, народів та мов» знайомляться з біблійною правдою на рідній мові (Об’яв. 7:9, 10). Для прикладу: 2003 року в Уганді було понад 3000 вісників Царства, а вже через три роки їхня кількість становила 4005.

 ПОТРІБНО БІЛЬШЕ МІСЦЬ ДЛЯ ПОКЛОНІННЯ

Раніше брати роками проводили зібрання в приватних домах, громадських приміщеннях і шкільних аудиторіях. Перші будівлі, які використовували винятково для християнських зібрань, були зроблені з невипаленої цегли і мали очеретяну покрівлю. Їх збудували в селах Намаїнґо і Русесе. Було видно, що Бог поблагословив ініціативу та зусилля братів у цих місцевостях, і тамтешні збори стали дуже міцними.

А от у містах, щоб побудувати навіть невеликий зал, коштів вимагалось немало. Через економічні умови в Уганді мати власні Зали Царства здавалося чимось нереальним. Лише в березні 1988 року в Джинджі брати звели і присвятили Єгові перший постійний Зал Царства. Для цього треба було докласти дуже багато зусиль — зрубати дерева в сусідньому лісі, перевезти колоди по ґрунтовій дорозі та виконати всі роботи на будівельному майданчику. Пізніше брати в Мбале, Кампалі і Тороро також виявили ініціативу і самотужки спорудили Зали Царства.

Будівництво Залів Царства пішло швидшими темпами, коли 1999 року Регіональне інженерне бюро в південноафриканському філіалі сформувало в Уганді будівельну групу. Філіал призначив у цю групу 9 осіб, зокрема двох міжнародних служителів та їхніх дружин. Члени групи були дуже працьовиті, вони швидко оволоділи навичками роботи і змогли навчати будівельній справі місцевих братів. Програма розгорталась успішно, і завдяки цьому було зведено 67 залів — у середньому один зал за півтора місяці. І це неймовірно, адже часто бракувало води, електроінструментів та будівельних матеріалів.

 Тепер більшість зборів в Уганді проводять зібрання у власних Залах Царства. Брати і сестри побачили, що коли мати свій зал, то на зібрання приходить більше зацікавлених людей, ніж у шкільну аудиторію. Тож відвідуваність зібрань різко збільшилась, і кількість вісників швидко зростала.

НОВОВВЕДЕННЯ

Проте незвичайний зріст у зборах викликав проблему — було мало придатних місць для районних і обласних конгресів. Як цьому зарадити? Адже брати, особливо з сільських місцевостей, мусили долати великі відстані, щоб дістатись на конгрес. Проблему змогли вдало розв’язати. Було отримано дозвіл на будівництво особливих Залів Царства — звичайних за розміром, але з великою відкритою прибудовою, яка складалася лише з даху і підлоги. Перед конгресом задню стіну Залу Царства знімали, і він перетворювався на тимчасовий Зал конгресів. Такі місця поклоніння вже існують у Каянсі, Русесе та Лірі, а ще одне будується в Сеті.

Єгова поблагословив духовний ріст в Уганді, і тому назріла потреба в організаційних змінах. До 1994 року в усій країні був лише один теократичний район. Пізніше заснували ще кілька районів, щоб дбати про чимраз більшу кількість зборів і груп, які проводили зібрання різними мовами. Тепер в Уганді є 111 зборів і близько 50 груп, які об’єднані у вісім районів, три з яких лугандомовні.

Аполло Мукаса, один з районних наглядачів, охрестився у 1972 році і в 1980 році замість здобуття вищої освіти розпочав повночасне служіння. Чи він жалкує про своє рішення?

«Зовсім ні,— каже Аполло.— У мене було стільки  цікавих випадків, коли я служив спеціальним піонером і коли як роз’їзний наглядач відвідував групи, а пізніше збори. Особливо мені стало в пригоді чудове навчання у Школі удосконалення служіння. Там я збагатився духовно і здобув нових знань про організацію теократичної діяльності».

Крім Аполло, цінне навчання у Школі удосконалення служіння отримало понад 50 братів з Уганди. Перші класи проводились у кенійському філіалі з 1994 року. Багато випускників цих класів служать спеціальними піонерами і надають дуже важливу допомогу невеликим зборам та групам, тоді як інші служать братам і сестрам як районні наглядачі.

У 1995 році був призначений комітет країни, який служив під наглядом кенійського філіалу. Один з місіонерських домів у Кампалі став домом для восьми повночасних служителів-добровольців, включаючи перекладацьку групу мови луганда. У вересні 2003 року угандійський офіс отримав статус філіалу.

«ТЕПЕР МИ В РАЮ»

Комітет країни бачив потребу мати додаткові приміщення, адже ставало більше перекладацьких груп, а також іншої роботи. Тому брати купили дві ділянки землі, суміжні з офісом у Кампалі. Однак невдовзі знову виникла потреба мати додаткові приміщення. Отож у 2001 році Керівний орган дав дозвіл на купівлю чотирьох гектарів землі на околиці Кампали, при березі озера Вікторія.

Щоб побудувати філіал, брати звернулися до солідної будівельної компанії. Але отримали відмову, бо компанія була зайнята іншим проектом. Проте дуже швидко ситуація змінилася, і компанія запропонувала  братам варіант будівництва філіалу на дуже вигідних для них умовах. Виявилося, що між нею та попереднім замовником було несподівано ліквідовано контракт, через що компанія відразу погодилась будувати наш філіал.

У січні 2006 року родина Бетелю переїхала до нового комплексу. До нього входили: двоповерховий житловий дім із 32 кімнатами, адміністративний будинок, простора їдальня і пральня. Крім того, філіал мав каналізаційну систему з очисними  спорудами, склад для відділів відправки і літератури, а також приміщення майстерень, резервуар з водою та електрогенератор. «Тепер ми в раю,— сказав із захопленням один брат,— лише бракує вічного життя!» Член Керівного органу Ентоні Морріс виголосив промову присвячення у суботу 20 січня 2007 року.

ПОШИРЕННЯ ПРАВДИВОГО ЗНАННЯ

За останні десятиліття — і в бурхливі часи, і в спокійні — служителі Єгови в Уганді не раз відчували на собі, що значить «проповідувати слово як у сприятливу, так і у важку пору» (2 Тим. 4:2). У 2008 році 4766 вісників проводили 11 564 біблійні вивчення, а кількість присутніх на Спомині Христової смерті становила 16 644. Нині в країні на одного вісника припадає 6276 людей. Усе це свідчить, що поля вже «пополовіли та готові до жнив» (Ів. 4:35).

Водночас Свідки Єгови в Уганді на власному досвіді побачили, як раптово можуть змінюватись обставини і як швидко приходить час випробувань віри. Вони навчились покладатися на Єгову, а також на його Слово і підтримку нашого всесвітнього братства.

Ангел сказав відданому літньому пророкові Даниїлу, що за «часу кінця... правдиве знання пошириться» (Дан. 12:4, НС). З благословенням Єгови правдиве знання поширюється і в Уганді. Без сумніву, у цьому краї, де починається повноводний Ніл, могутні води правди продовжують задовольняти духовні потреби всіх людей, які спраглі правди. Єгова й далі підтримує нашу діяльність по цілій землі, і ми з нетерпінням чекаємо того часу, коли кожен зможе разом з іншими вірними людьми цілу вічність нести хвалу Єгові.

[Примітки]

[Вставка на сторінці 84]

Трохи дивно було чути, як по африканському радіо бесідують американець з шотландцем

[Вставка на сторінці 92]

«Як можна заборонити те, що є в моєму серці?»

[Вставка на сторінці 111]

«Як сказати мовою луганда “Боже Царство”?» «Обвакабака бва Катонда»

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 72]

Короткі відомості про Уганду

Територія.

Уганда — країна контрастів. Це і густі тропічні ліси, і просторі савани, і численні річки та озера, і величні засніжені вершини гір Рувензорі. Вона займає площу 241 551 квадратний кілометр. На цю країну припадає майже половина найбільшого в Африці озера Вікторія.

Населення.

У країні мешкають представники близько 30 національностей. Понад 85 відсотків людей живе у сільській місцевості.

Мова.

Офіційними є англійська і суахілі, хоча найпоширеніша мова — луганда. Крім неї, у країні існує ще 31 мова.

Господарство.

Уганда — сільськогосподарська країна. Тут вирощують на продаж каву, чай, бавовник та інші рослини. Більшість місцевих жителів є селянами і споживають те, що самі виростили. Дехто займається риболовлею або працює в туристичній сфері.

Продукти харчування.

На півдні країни найпоширенішою їжею є матооке (на фото), яке готують з тушкованих бананів. Крім того, угандійці споживають страви з кукурудзи, солодкої картоплі, а також хліб, зроблений з пшона чи маніоку, та овочі.

Клімат.

Уганда — тропічна країна з м’яким кліматом. Вона лежить на плато, південна частина якого сягає висоти майже 1500 метрів, а північна — приблизно 900 метрів. Для більшості країни характерним є щорічні посушливий та дощовий сезони.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 77]

Справжня християнська любов зворушує серця

ПІТЕР ДЖАБІ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1932

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1965

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: старійшина, під час заборони допомагав перекладати публікації. Разом з дружиною Естер виховав чотирьох дітей.

◼ КОЛИ перші місіонери Свідків Єгови прибули в Уганду, багато мешканців країни з упередженням ставились до людей іншої раси. Більшість білих людей сторонились чорношкірих африканців. Справжня християнська любов місіонерів зворушила нас, і ми дуже їх полюбили.

У 1970-х роках члени нашої сім’ї спілкувалися і проповідували з місіонерами, які жили за 65 кілометрів, у Мбарарі. Якось по дорозі до них нашу машину зупинили солдати. Один з них сказав: «Якщо поїдете далі, то загинете». Нам здалося доцільним розвернутись і поїхати додому. Проте з кожним днем ми чимраз більше переживали за наших місіонерів. Нам хотілось якомога швидше поїхати до місіонерського дому, щоб зустрітися з ними. Військові забороняли більшості людей в’їжджати в ту місцевість, але я з допомогою адміністрації лікарні отримав медичну наклейку на машину, щоб проїхати через дорожні контрольно-пропускні пункти. Як же ми зраділи, коли побачили місіонерів! Ми поповнили їхній запас харчів і провели разом декілька днів. Після того ми відвідували їх щотижня, аж поки вони змогли без перешкод переїхати до Кампали. Чим важчими були умови, тим сильнішими ставали узи любові у нашому дорогоцінному братстві.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 82]

«Я... думала, що не зможу нічого сказати»

МАРГАРЕТ НІЕНДЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1926

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1962

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: перша угандійка, яка пізнала правду. Служила сталим піонером понад 20 років. Вона, як і раніше, є активним вісником.

◼ МОЄМУ чоловікові подобалось біблійне вивчення, яке проводив з ним брат Кілмінстер. Чоловік вважав, що я також повинна вивчати Біблію, оскільки дуже любила її читати. Тож вони домовились, що мене буде навчати дружина брата Бвалі, Юніс.

Мені подобалось те, чого навчалась, але я боялася проповідувати. Від народження я була дуже сором’язливою і думала, що не зможу нічого сказати. Але Юніс була терпеливою. Спочатку вона вчила мене зачитувати лише один біблійний вірш. Потім, коли ми йшли від одного дому до іншого, вона показувала, як можна пояснити той вірш. З допомогою Єгови я подолала свій страх.

Незадовго до мого хрещення сталася страшна подія: мій чоловік відрікся від правди і залишив мене з сімома дітьми. Проте в нас чудові брати і сестри. Вони надавали практичну і духовну допомогу мені й моїм дітям. Один брат і його дружина, які прибули з-за кордону, їздили на зібрання в Кампалу і брали по дорозі мене з дітьми. Я дуже вдячна за те, що четверо моїх дітей та їхні сім’ї служать Єгові.

Зрештою я почала служити сталим піонером. Коли артрит обмежив мою рухливість, я ставила столик з літературою біля свого дому і розмовляла з перехожими. Таким чином я могла й далі служити повночасно.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 98, 99]

Бог поблагословив наші духовні жнива

САМУЇЛ МУКВАЯ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1932

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1974

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: впродовж багатьох років Самуїл був офіційним представником нашої організації, а також служив старійшиною і піонером.

◼ Я НІКОЛИ не забуду поїздки до кенійського філіалу в Найробі.

— Що це за кольорові шпильки? — запитав я, дивлячись на карту Уганди.

— Ними позначені місця, де люди дуже цікавляться правдою,— відповів Роберт Гарт, член комітету філіалу в Кенії.

— Коли ви плануєте послати туди піонерів? — поцікавився я, вказуючи на шпильку світлого кольору на моєму рідному місті Іґанґа.

— Ми нікого не плануємо туди посилати,— сказав він. Потім, з вогником в очах глянувши на мене, продовжив: — Ти поїдеш туди.

Мене дуже здивувала відповідь брата Гарта, адже я не був піонером і не жив у своєму рідному місті. Проте цей випадок сильно на мене вплинув. Коли я залишив працю в державній установі та вийшов на пенсію, то вирішив повернутися додому і розпочати стале піонерське служіння. Наскільки ж було радісно бачити, як маленька група вісників швидко збільшувалася і стала міцним збором, що збирається у власному Залі Царства.

 Згодом в Іґанґу призначили спеціального піонера Патріка Баліґею. Він жив у мене, і ми разом проповідували. Я мав поле, яке ми засіяли кукурудзою. Щодня ми вставали рано-вранці, обговорювали денний вірш, а тоді кілька годин працювали на нашому полі. Того ж ранку ми йшли на територію і були в служінні до вечора.

Невдовзі паростки кукурудзи виросли. Деякі сусіди думали, що через проповідування ми занедбаємо своє поле. Ми добре знали, що в період дозрівання качанів кукурудзу треба захищати від мавп. Разом з тим ми не хотіли припиняти духовні жнива, щоб ганятися за мавпами.

Якось ми побачили двох великих псів, які тинялися навколо нашого поля. Ми не знали, звідки вони прийшли і хто їхній господар. Але замість того, щоб прогнати їх, ми щодня залишали їм їжу та воду. Тож собаки сторожили наше поле, до якого мавпи не підходили ні на крок. Потім, через чотири тижні, ці пси раптово зникли, так само як і раптово з’явилися. Тому жодного дня нашій кукурудзі ніщо не загрожувало. Ми дякували Єгові за щедрий врожай, який могли споживати ми, а не мавпи. Однак було щось набагато важливіше — те, що Бог також рясно поблагословив наші духовні жнива!

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 101, 102]

Затриманий, але підтриманий

ПАТРІК БАЛІГЕЯ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1955

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1983

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: невдовзі після свого хрещення розпочав служити повночасно. Виконує роз’їзне служіння разом з дружиною Симфронією.

◼ У 1979 році до влади прийшов новий уряд. Кожну людину, пов’язану з колишнім режимом, «запросили» до поліцейського управління. Були зроблені оголошення, що тих, хто не прийде, будуть вважати особами, які недружелюбно ставляться до нового уряду, а отже, заслуговують на покарання. Оскільки я служив музикантом у збройних силах, то мене затримали.

Я тішився, що, перебуваючи під арештом, міг щодня читати Біблію і зберігати ясний розум. Крім того, я прагнув пізнати правду і з задоволенням розмовляв з іншими в’язнями на біблійні теми. Там також перебував один Свідок Єгови, Джон Мундуа. Колись він був державним службовцем і належав до племені, що, як вважалось, підтримувало колишній режим.

Джон із за́палом поділився зі мною доброю новиною, і я охоче її слухав. У нас було лише 16 журналів «Вартова башта» і книжка «Добра новина, щоб зробити вас щасливими» c. Але я відразу зрозумів, що те, чого навчаюсь, є правдою. Після трьох місяців навчання Джон сказав,  що я вже можу стати вісником. Невдовзі з нього зняли всі звинувачення і звільнили. Я втратив свій єдиний зв’язок з організацією Єгови. Проте і далі, як міг, проводив вивчення з зацікавленими.

Мене звільнили у жовтні 1981 року, і я повернувся до свого села, де не було жодного Свідка. Родичі примушували мене брати участь у релігійних обрядах. Проте Єгова бачив моє бажання служити йому і підтримав мене. Я знав, що повинен наслідувати приклад Ісуса, тому почав проповідувати сам і незабаром уже мав багато вивчень. Якось один господар дому зауважив: «Сказане вами схоже на те, що я читав у цій книжці». І він показав книжку «Правда, яка веде до вічного життя» d. Того чоловіка не дуже цікавила правда, а мені так хотілось прочитати цю книжку, а також пачку журналів «Вартова башта», що була в нього. Господар погодився віддати мені ту літературу.

Але я хотів знайти Свідків. Брат Мундуа згадав, що Свідки є в місті Джинджа. Тому я вирішив розшукати там братів. Майже цілу ніч я молився до Бога і наступного ранку, навіть не поснідавши, вирушив до того міста. Перший чоловік, якого я зустрів, ніс прозорий поліетиленовий пакет. Я не вірив своїм очам — в ньому був журнал «Пробудись!». Так я знайшов одного з братів.

У 1984 році я з великою радістю відвідав перший клас Школи піонерського служіння в Уганді. І хто був зі мною в тому класі? Мій дорогий брат Джон Мундуа! Навіть у свої 74 роки він продовжував вірно служити сталим піонером.

[Примітки]

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 113]

Зрештою він знайшов правдиву релігію

Одна сестра попросила місіонера Матса Голмквіста піти разом з нею до Мутесаасіри Яфесі. Раніше він служив пастором Церкви адвентистів сьомого дня, а тепер зацікавився Свідками Єгови. Мутесаасіра підготував 20 запитань, які записав на аркуші паперу акуратним почерком. Коли він зустрівся з Матсом, то показав йому свої запитання.

Після двогодинної бесіди Мутесаасіра сказав: «Думаю, що я зрештою знайшов правдиву релігію! Будь ласка, завітайте до мене в село. Там є інші люди, які хочуть дізнатися більше про Свідків Єгови».

Через п’ять днів Матс та інший місіонер сіли на мотоцикл і поїхали до Мутесаасіри, який жив за 110 кілометрів у селі Каланґало. Їм довелось їхати багнистими дорогами, що проходили через чайні плантації. Брати здивувалися, коли Мутесаасіра повів їх до солом’яної хатини, на якій був напис «Зал Царства» — він підготував цей будиночок для вивчення Біблії та проведення зібрань.

Там було десять зацікавлених, яким Мутесаасіра розповів про правду. Брати розпочали з ними біблійні вивчення, і Матс, незважаючи на велику відстань, приїздив проводити їх двічі на місяць. Ці вивчення проходили успішно. У Каланґало стало вісниками понад 20 осіб, а в сусідньому містечку Мітьяні організували збір. Тим часом Мутесаасіра зробив швидкий поступ і охрестився. Тепер йому за 70 і він служить старійшиною.

 [Таблиця/Діаграма на сторінках 108, 109]

Визначні події з історії Уганди

1930

1931 р. Роберт Нісбет і Дейвід Норман проповідують у Східній Африці.

1940

1950

1950 р. Брат і сестра Кілмінстери переїжджають до Уганди.

1952 р. Засновано перший збір.

1956 р. Проведено перше хрещення.

1959 р. Іноземні брати починають допомагати у служінні.

1960

1963 р. Прибувають випускники школи «Ґілеад».

 1972 р. Проведено перший обласний конгрес.

1973 р. Свідки Єгови під забороною, місіонерів вислано з країни.

1979 р. Знято заборону.

1980

1982 р. Місіонерам знову дозволено в’їхати в країну.

1987 р. Почали перекладати «Вартову башту» на мову луганда.

1988 р. Присвячено перший постійний Зал Царства.

1990

2000

2003 р. Створено філіал.

2007 р. Присвячено нові приміщення філіалу.

2010

[Діаграма]

(Дивіться публікацію)

Кількість вісників

Кількість піонерів

5000

3000

1000

1930 1940 1950 1960 1980 1990 2000 2010

 [Карти на сторінці 73]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА КОНГО

СУДАН

КЕНІЯ

УГАНДА

КАМПАЛА

Аруа

Гулу

Ліра

Сороті

Озеро Кйога

Масінді

Хоїма

Мбале

Тороро

Намаїнго

Іґанґа

Джинджа

Сета

Каянс

Ентеббе

Мітьяна

Каланґало

Форт-Портал

Русесе

Озеро Альберт

Гори Рувензорі

Екватор

Озеро Едуард

Масака

Мбарара

Кабале

КЕНІЯ

ОЗЕРО ВІКТОРІЯ

ТАНЗАНІЯ

БУРУНДІ

РУАНДА

УГАНДА

КАМПАЛА

КЕНІЯ

НАЙРОБІ

Меру

Гора Кенія

Момбаса

ТАНЗАНІЯ

ДАР-ЕС-САЛАМ

Занзібар

[Карта/Ілюстрація на сторінці 87]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

УГАНДА

КАМПАЛА

Аруа

Гулу

Ліра

Сороті

Масінді

Хоїма

Форт-Портал

Масака

Мбарара

Кабале

ОЗЕРО ВІКТОРІЯ

[Ілюстрація]

Брат Гарді з дружиною за шість тижнів об’їхали більшість території Уганди

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 66]

[Ілюстрація на сторінці 69]

Дейвід Норман і Роберт Нісбет привезли добру новину до Східної Африки

[Ілюстрація на сторінці 71]

Джордж та Роберт Нісбет і Ґрей та Ольга Сміт біля машин на поромі

[Ілюстрація на сторінці 75]

Мері та Френк Сміт перед своїм весіллям 1956 року

[Ілюстрація на сторінці 78]

Енн Кук зі своїми дітьми та братом і сестрою Макумба

[Ілюстрація на сторінці 80]

Том і Бетел Маклейн — перші в Уганді випускники «Ґілеаду»

[Ілюстрація на сторінці 81]

Перший місіонерський дім у Джинджі

[Ілюстрація на сторінці 83]

Випускники «Ґілеаду» Барбара і Стівен Гарді

[Ілюстрація на сторінці 85]

Мері Нісбет (посередині) з синами: Робертом (зліва), Джорджем (справа) і Вільямом з його дружиною Мюріел (стоять)

[Ілюстрація на сторінці 89]

Том Кук виголошує промову в Кампалі на обласному конгресі «Божественне правління»

[Ілюстрація на сторінці 90]

Джордж і Гертруд Очола

[Ілюстрації на сторінці 94]

Попри заборону брати продовжували збиратися разом

[Ілюстрація на сторінці 95]

Фред Ніенде

[Ілюстрація на сторінці 96]

Еммануел Кіаміза

[Рамка на сторінці 104]

Стенлі Макумба зі своєю дружиною Есіналою (1998 рік)

[Ілюстрація на сторінці 107]

Гайнц і Маріанне Вертгольц закінчили додатковий курс школи «Ґілеад» у Німеччині

 [Ілюстрації на сторінці 118]

Перекладацькі групи

Луганда

Ачолі

Луконзо

Руньянкоре

[Ілюстрації на сторінці 123]

Сучасні Зали Царства сильно відрізняються від попередніх будівель (зліва)

 [Ілюстрації на сторінці 124]

Угандійський філіал

Члени комітету філіалу: Матс Голмквіст, Мартін Ловум, Майкл Райз та Фред Ніенде; адміністративний будинок (внизу) і житловий будинок (справа)