Естонія

ЛАСКАВО просимо в Естонію! Ця чарівна перлина Балтики милує око своїми лісами і полями та мальовничими селами, що розкинулись на морському узбережжі. У країні є понад 1400 озер і більш ніж 1500 островів. Приблизно половина Естонії — це непрохідні ліси, що залишились від пралісу, який раніше вкривав майже всю територію Європи. Естонія — одна з найменших європейських країн, вона лише трохи більша за Швейцарію і Данію.

Познайомившись з привітними і водночас стриманими жителями цієї маленької країни, ви помітите чимало їхніх привабливих рис. Загалом естонці освічені та люблять читати. Близько 30 відсотків населення розмовляє російською мовою, але офіційною є естонська. Цю мову важко вивчити, тому що вона досить складна. Наприклад, для слова «острів» в естонській є кілька відповідників, залежно від вигляду, розміру і віку острова.

БУРЕМНЕ МИНУЛЕ

Віками Естонія перебувала під гнітом могутніх сусідніх держав. На початку XIII століття країну захопили німецькі лицарі і датські воїни, після чого впродовж століть за право панувати над нею боролися Данія, Литва, Норвегія, Польща і Росія.

Через понад 100 років правління Швеції, у 1721 році, Естонія перейшла до рук Російської імперії. Після недовгого періоду незалежності, який  тривав з 1918 по 1940 роки, країну захопили радянські війська й Естонія була насильно приєднана до СРСР. У 1941 році країну окупували нацисти, на зміну яким у 1944 році прийшла радянська армія. Близько 50 років Естонія входила до складу Радянського Союзу. У 1991 році вона перша серед радянських республік оголосила незалежність.

Чи ці події торкнулися Свідків Єгови в Естонії? Що довелось пережити служителям правдивого Бога впродовж нацистської окупації і за радянських часів? Прочитайте зворушливу історію про їхню віру, мужність і винахідливість в умовах жорстокого переслідування.

ЗЦІЛЕННЯ РАН, ЗАВДАНИХ ФАЛЬШИВОЮ РЕЛІГІЄЮ

У XIII столітті хрестоносці завоювали Естонію і вогнем та мечем насадили християнство. Однак місцеві жителі лише вдавали, що навернулись до нової віри. Селяни обливали себе і свої домівки водою, щоб змити насильне хрещення. Вони повертались до язичництва і культу природи. З часом язичницькі ритуали переплелися з традиціями католицької церкви.

Через чотири століття Естонія прийняла лютеранство, а пізніше православ’я, яке стало державною релігією. У 1925 році церква відділилась від держави. За даними опитування, лише 14 відсотків естонців вважають релігію невід’ємною частиною свого життя.

Проте останнім часом багато щирих естонців з вдячністю приймають цілющі істини з Божого  Слова, «здорову науку, яка пов’язана зі славною доброю новиною щасливого Бога» (1 Тим. 1:10, 11). У результаті кількість Свідків Єгови, які проголошують звістку про Боже Царство, зросла від менш ніж 1000 у 1991 році до понад 4000 тисяч. Дізнаймося, як добра новина потрапила в крихітну Естонію.

«ТИ МАЄШ ЯЗИК?»

На початку XX століття Мартін Косе і його брат, Х’юго, котрі жили в США, отримали публікації Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Вражений прочитаним, Мартін хотів розповісти про біблійні істини на своїй батьківщині, де тоді не було Дослідників Біблії. Побачивши в брошурі адресу головного управління в Нью-Йорку, Мартін звернувся туди і розказав про своє бажання Рутерфорду, який у той час наглядав за працею проповідування.

— Що мені робити? — запитав Мартін.

— Ти маєш язик? — сказав брат Рутерфорд.​— Повертайся додому і проповідуй.

Мартін так і зробив.  Близько 1923 року він повернувся в Естонію, почав проповідувати і став першим Дослідником Біблії в країні. Мартін ділився біблійною правдою зі своєю родиною, і його син, Адольф, присвятив своє життя Богу. Пізніше, у скрутні часи, Адольф був справжньою опорою для братів і сестер. Брат Мартіна, Х’юго, також пізнав правду, але не повернувся в Естонію.

«ТИ НЕ БУДЕШ САМОТНІМ»

У 1926 році на конгресі Дослідників Біблії в Лондоні брат Рутерфорд сказав, що потрібні охочі поїхати в країни Балтики. Зголосилися Альберт Вест, Персі Данем і Джеймс Вільямс. Невдовзі їм доручили організувати проповідницьку працю в Естонії, Латвії і Литві. Разом з Альбертом Вестом у столицю Естонії, Таллінн, поїхав Вільям Дей, наглядач північноєвропейського бюро, яке розташовувалося в Данії. Знайшовши помешкання для Альберта, брат Дей поплескав його по плечу і сказав: «Ну що ж, прощавай, Альберте. Ти не будеш самотнім. Скоро прийде “Вартова башта”».

З Англії, Німеччини та інших країн в Естонію приїжджали колпортери, як тоді називали піонерів. Однак вони не залишались надовго, тому що не могли продовжити свої візи. До життя в Естонії  швидко пристосовувались фінські колпортери, бо естонська і фінська мови споріднені. У країні проповідували десятки повночасних служителів з-за кордону, які старанно і щедро сіяли насіння правди. Іноземці були рідкістю, тож їх тепло приймали і давали їм прізвиська, наприклад, одну сестру називали «фінська Мііна». Якщо промовець приїхав з Британії, то на нього просто казали «лондонець».

ПЕРШИЙ ФІЛІАЛ

У ті часи ніяк не вдавалося знайти підхожі приміщення для філіалу. Іноземців вважали багатими, тому від них вимагали вищу плату за оренду. Але 1926 року філіал таки відкрився. Він розташовувався в Таллінні, у невеликому помешканні на вулиці Кройцвалді, 17. Наглядачем філіалу став Альберт Вест. Того ж року з’явились перші брошури естонською, серед яких «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть».

 Молода естонка, Хільда Анг, почула біблійну звістку від своїх подруг. Коли Хільда прийшла у філіал за літературою, один брат з Німеччини запитав її, чи вона могла б перекласти його публічну промову. Вона погодилась, і 1928 року її запросили у філіал служити перекладачем. Пізніше вона вийшла заміж за піонера з Великобританії, Александера Брайдсона, котрий переїхав до Естонії. Хільда була вмілим і працьовитим перекладачем. Згодом подружжя Брайдсонів мусило покинути країну через заборону діяльності Свідків. Однак, навіть живучи за кордоном, Хільда кілька десятиліть продовжувала перекладати біблійні публікації на естонську. Разом Брайдсони провели в повночасному служінні понад 100 років.

У 1928 році естонською мовою вийшла перша книжка Дослідників Біблії «Гарфа Божа». Крім того,  перед Другою світовою війною естонською з’явилось ще сім книжок і чимало брошур, а також видавалась «Вартова башта».

ПЕРШІ ПРОПОВІДНИКИ

Колпортери опрацьовували великі території. Вони їздили на велосипедах і ночували, де прийдеться: чи то в сільській хатині, чи в копиці сіна. Люди жили дуже бідно, але залюбки слухали звістку про Царство. Тому повночасним служителям було легко проповідувати по 150—200 годин щомісяця. Якось одна сестра за місяць провела в служінні 239 годин! Колпортери були працьовитими, сміливими і завзятими. Ось який випадок трапився з сестрою, котра перший раз пішла в служіння.

— Ти вмієш їздити на велосипеді? — запитала енергійна сестра з Фінляндії.

— Вмію,— відповіла нова сестра.

— То поїхали на Сааремаа! — із запалом сказала фінська сестра. Вона мала на увазі найбільший острів Естонії, який розташовувався за 200 кілометрів.

Прибувши на Сааремаа, вони пішли в одне село і сестра з Фінляндії сказала: «Ти почнеш з цього кінця, а я почну з іншого. Ввечері зустрінемося в центрі села». Нова сестра ще ніколи не проповідувала, але вже після першої розмови відчула підтримку Єгови і швидко набралася впевненості. Ця подорож їй дуже сподобалась.

Звіщаючи добру новину жителям острова Вормсі, Хеллін Аалтонен (пізніше Гренлюнд) помітила, що вони розмовляють якоюсь незвичною мовою.

 — Ви говорите не естонською? — запитала Хеллін.

— Ні, ми розмовляємо шведською.

— А у вас є книжки на вашій рідній мові?

— Ми вже кілька століть не бачили жодної книжки шведською,— дещо перебільшуючи, відповіли остров’яни.

Хеллін вирішила поїхати на Вормсі з Фанні Хіеталою, котра розмовляла шведською, і привезти публікації цією мовою.

«Ми забрали з філіалу всі книжки шведською і вирушили поромом на Вормсі,— згадує Хеллін.— За три дні ми обійшли весь острів і розповсюдили майже всю літературу. Через кілька десятиліть мені розповіли про одного брата зі Швеції, який пізнав правду з книжок, які ми колись залишили на Вормсі». Вісники Царства не раз переконувалися в правдивості слів з Екклезіаста 11:6: «Сій ранком насіння своє, та й під вечір хай не спочиває рука твоя, не знаєш-бо ти, котре вийде на краще тобі».

НЕЛЕГКЕ СЛУЖІННЯ КОЛПОРТЕРІВ

Служіння колпортерів було досить важким. Узимку попри нестерпний холод вони щодня долали 20—40 кілометрів на лижах чи пішки. Їм не завжди вдавалось знайти зручне місце для ночівлі. Брати і сестри брали в дорогу лише трохи їжі і найбільш необхідні речі, тому що мали нести коробки з літературою. Після злив дороги ставали непрохідними. Крім того, нерідко колпортерам доводилось ночувати просто неба. Цей особливий вид служіння вимагав чимало  сил і неабиякої витривалості. Але як про нього відгукувались ці віддані проповідники?

«Я завжди мав усе необхідне,— пригадує Вільго Елоранта, завзятий піонер з Фінляндії, який багато місяців звіщав добру новину у віддалених територіях.— Найчастіше мені давали їжу і приймали мене на нічліг в обмін на літературу. Я майже не потребував грошей. Ввечері я починав питати про місце для ночівлі. Люди рідко відмовляли мені, особливо якщо вже темніло чи до сусіднього господарства було далеко».

Вільго продовжує: «Я настільки прагнув розповідати людям про Боже Царство, що скромні умови життя не могли позбавити мене задоволення і радості, які я отримував від служіння».

Наполегливі колпортери дуже посприяли майбутньому росту, розповсюдивши величезну кількість літератури. Приміром, у 1929 році маленька група вісників розповсюдила 53 704 книжки і брошури.

«В Естонії служило приблизно 30 колпортерів,— згадує Адольф Косе,— і перед Другою світовою війною вони обійшли всю країну».

Зусилля перших старанних вісників приносять плід і тепер. Скажімо, на початку 1990-х років Свідки Єгови зустріли літню жінку, на ім’я Рут. Жінці здалось, ніби їй уже знайоме те, про що вони розповідали. Вона пригадала, що понад 60 років тому чула, як одна Дослідниця Біблії з Німеччини кілька разів розмовляла з її сусідкою. Хоча Рут втратила слух і була старенькою, вона зрозуміла, що знайшла правду. Вона погодилась на  вивчення Біблії і майже через 70 років після першого знайомства зі Свідками охрестилася.

ДІЯЛЬНІСТЬ ПЕРШОГО ФІЛІАЛУ

У ті давні часи конгреси проводились у невеликому приміщенні філіалу. На перший конгрес, який відбувся в червні 1928 року, прийшло 25 осіб, четверо з яких охрестилося. Наступного року з Фінляндії приїхало 80 братів, які допомагали в підготовці та проведенні конгресу, а також брали участь у проповідуванні.

Альберта Веста, служителя філіалу в Естонії, попросили допомагати служителю філіалу в Данії, Вільяму Дею. Згодом Альберт став служителем філіалу замість Вільяма. А хто ж був служителем філіалу в Естонії? Уоллес Бакстер з Шотландії, сердечний брат з чудовим почуттям гумору. До пізнання правди, під час Першої світової війни, він воював у Франції в складі британської армії. Те, що він побачив і пережив, не узгоджувалося з вченнями Ісуса Христа.

«Я був у замішанні,— пригадує брат Бакстер,— і зрозумів, що жодна війна не є справедливою, хоч би проти кого вона велася. Я завжди вважав, що всі люди брати і що кожен, хто шукає Бога, врешті-решт  знайде його. Якось, роздумуючи про все це, я став навколішки у землянці й урочисто поклявся Богові, що коли залишусь живим і повернусь додому, то буду служити йому все своє життя».

Бакстер дотримав слова. Пізнавши правду, він у 1926 році почав повночасне служіння. Через два роки він погодився переїхати в Естонію і продовжував служити Єгові з неослабним завзяттям. У 1930 році його призначили служителем філіалу замість брата Веста. Згодом, 1932 року, філіал перенесли на вулицю Суур Тарту, 72, а наступного року в Естонії було офіційно зареєстровано Біблійне і трактатне товариство «Вартова башта».

БАГАТОМОВНІ РАДІОПРОГРАМИ

У 1927 році брат Вест отримав дозвіл виступати на талліннському радіо. Його промова за назвою «Благословення Тисячолітнього царства»  перекладалась естонською мовою. Вона викликала не тільки великий інтерес, але й суперечки. Тому наступна промова прозвучала аж 1929 року. Потім брати виступали по радіо щонеділі. Промови виголошувалися англійською, естонською, фінською, російською, іноді шведською та німецькою, і принаймні один раз — датською. Ці промови теж ви́кликали неабиякий інтерес; їх слухали в Норвегії, Данії, Швеції, Фінляндії та в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Протягом 1932 службового року прозвучало 200 промов, завдяки яким люди дізнавались про Єгову. Тож не дивно, що це розлютило духівництво.

Знаючи, як чиновники в Естонії бояться всього, що пов’язано з комунізмом, священики звинуватили Свідків у зв’язках з комуністами. Естонська влада намагалась якнайшвидше викорінювати все, що могло б послабити країну, тому 1934 року трансляцію промов заборонили. Проте це сподобалось не всім. Один хлопчик написав англійською мовою такого листа:

«Дорога Вартова башта і суддя Рутерфорд!

Мені дуже шкода, що наш естонський уряд заборонив ваші промови, які передавалися по радіо. Я учень, навчаюся в школі. Мої батьки небагаті. Вони тяжко працюють, щоб забезпечити своїх дітей. Але їхні обличчя сяють від любові до Бога і надії, яку він дає. Узимку я сильно захворів. У цей час тільки ваші промови були мені втіхою. Я просто плакав від щастя... Куди поділися ваші промови?.. Я почав вивчати англійську  мову, і це мій перший лист, який я пишу цією мовою без словника... Прийміть мої найліпші побажання і передавайте вітання судді Рутерфорду».

Брат Рутерфорд особисто відповів на цей лист і вислав хлопчику записи кількох своїх промов.

«КОЛІСНИЦЯ НЕБЕСНОГО ЦАРСТВА»

Ревний колпортер Джон Норт разом з сім’єю приїхав з Англії в Естонію. Вони жили в трейлері, що ви́кликало інтерес по всьому півдні Естонії. Ось що написали в місцевій газеті про трейлер: «У Тарту Товариство [Вартової башти] будує будиночок на колесах, щоб подорожувати країною і проводити богослужіння. Вони проповідують людям з цієї “колісниці небесного Царства” і розповсюджують книжки, які пояснюють Біблію.  У цій “колісниці” п’ятеро людей: головний місіонер, його дружина, їхня дитина і двоє енергійних молодих людей. Юнаки, подібно до Єгу, буквально літають на велосипедах в усіх напрямках від “колісниці” та розповсюджують публікації».

У середині 1930-х років, коли в країні панував політичний безлад, колишнього військового пілота Миколу Туймана арештували за зв’язок з естонським фашистським рухом. У в’язничній бібліотеці Микола знайшов книжки Дж. Ф. Рутерфорда, завдяки яким він зрозумів, що помилявся, підтримуючи фашистів. Після звільнення він приїхав у Таллінн і пішов за адресою, що була вказана в книжці Свідків, яку мала його дружина. З допомогою брата Бакстера Микола цілком змінив своє життя, відійшов від політики і став миролюбним та ревним Свідком Єгови. Згодом, у час заборони, він був одним зі стовпів збору, допомагав у підпільному друкуванні літератури. Микола Туйман залишився вірним Єгові протягом близько 15 років заслання в Сибір.

Лікар Артур Індус теж брав участь у політиці і теж розчарувався в ній. Бажання пізнати правду  спалахнуло в його серці, коли він прийшов до Мартіна Косе, щоб надати йому медичну допомогу. Брат Косе заохотив Артура вивчати Біблію, і, оскільки той знав німецьку, замовив для нього всі публікації, які тільки існували німецькою мовою. Мартін допоміг йому пізнати правду. Артур присвятив себе Єгові й охрестився. Він був добре відомим і шанованим лікарем, а тепер його знали ще й як ревного і шанованого брата.

НАСУВАЮТЬСЯ ЧОРНІ ХМАРИ

Середина 1930-х років була тривожним часом. Під тиском нацистської Німеччини і католицької церкви в січні 1935 року було конфісковано брошуру «Справедливий Володар».

Того ж року міністр внутрішніх справ розпорядився закрити Товариство «Вартової башти» в Естонії, конфіскувати літературу і накласти арешт на майно. На той час брати сховали частину публікацій, але приблизно 76 000 примірників було вилучено. Однак це не зупинило працю проповідування. Брати дуже здивувались і зраділи, коли  побачили, що дві провідні газети, загальний тираж яких складав 100 000 примірників, передрукували дві брошури. Тож, хоча багато літератури конфіскували, з газет про Єгову дізналося більше людей, ніж могло б дізнатися з брошур.

Тим часом проповідування продовжувалось, і брати відновили роботу у філіалі. Протягом наступних років літературу ще не раз конфісковували. Хеллін Аалтонен пригадує, як одного дня поліція вкотре проводила конфіскацію.

«Троє молодих поліцейських прийшли конфіскувати брошуру “Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть”,— розповідає сестра Аалтонен,— але в нас не було жодної. Поліцейські витягали з полиць книжки і скидали їх на підлогу. Брат Бакстер нічого не міг зробити, оскільки за ним пильно стежили. Тоді я стала прибирати за поліцейськими і непомітно підійшла до столу брата Бакстера, щоб перевірити, чи немає на ньому паперів, які слід було б приховати. Там лежав лист з іменами всіх вісників і їхніми адресами. Я кинула його в смітничок, що стояв у куті. Коли поліцейські почали складати книжки в коробки, їхній старший зухвало схопив одну коробку і шарпнув її з такою силою, що зламав собі руку. Інші одразу повезли його в лікарню, а в нас з’явився час переглянути коробки».

«Поліцейські вернулись,— каже брат Бакстер,— і продовжили забирати літературу. Я помітив, що один з них поклав книжку “Визволеннє” у велику кишеню своєї шинелі. Я не раз думав, скільки ще книжок ці чоловіки взяли собі, а потім прочитали».

 Настав 1939 рік. Він приніс непевність і побоювання. Уряд Естонії дозволив радянським військам увійти в країну. «Щодня по радіо безупинно звучала комуністична пропаганда,— писав брат Бакстер.— Це був час припущень, хвилювання, підозр і неприхованого страху. Небо гуло від радянських військових літаків, на борту яких були десантники». Чи зможуть брати проповідувати за нових обставин?

Незважаючи на повсюдне замішання, вірні служителі Єгови в 1940 році розповсюдили 59 776 книжок і брошур. Це дуже багато, якщо взяти до уваги, що в Естонії проповідували тільки 27 вісників і 15 піонерів. Поки ще була свобода, вони намагались зробити якнайбільше.

ОСТАННІЙ КОНГРЕС ПЕРЕД ЗАБОРОНОЮ

Незадовго до встановлення радянської влади брати організували конгрес у Таллінні. Він був  останній перед забороною, яка тривала наступні п’ятдесят років. Обговорювались такі статті з «Вартової башти», як «Теократія», «Нейтралітет», «Пастки» та «Засудження релігії». Ця духовна пожива надійшла дуже вчасно і допомогла Божому народу підготуватися до майбутніх випробувань.

Ось-ось Друга світова війна мала охопити Естонію, і це не могло не торкнутися наших братів. Незадовго до цього, 16 червня 1940 року, Союз Радянських Соціалістичних Республік висунув естонському уряду ультиматум, вимагаючи призначити новий уряд і дозволити ввести в країну додатковий контингент радянських військ. Була легалізована комуністична партія, яка нараховувала менш ніж 150 членів. Країну приєднали до СРСР, і вона стала однією з його республік. Протягом кількох місяців тисячі естонців вислали в Сибір, а їхні доми і ферми або діставались завойовникам, або, якщо їх не спалювали, стояли пусткою. Тисячі людей намагалися на маленьких рибальських човнах втекти з Естонії у Швецію чи деінде. Багатьом це вдалось, але чимало хто загинув у бурхливому морі.

КРАЇНУ ЗАЛИШАЮТЬ ОСТАННІ ІНОЗЕМЦІ

Після приходу комуністів до влади філіал знову закрили. Брат Бакстер, Александер та Хільда Брайдсони мали намір залишатися в Естонії, куди були призначені, але іноземцям загрожувала дедалі більша небезпека. Зрештою, коли брат Рутерфорд порадив їм покинути країну, вони так і зробили. З Латвії брат Бакстер і подружжя Данемів поїхали поїздом до Сибіру, звідки добралися до  Австралії. А Брайдсони через рік виїхали в Швецію. Брат Бакстер вірно служив у комітеті філіалу Австралії і закінчив свій земний шлях 21 червня 1994 року a.

Що буде з маленькою групою місцевих вісників після того, як виїхали всі іноземні брати і сестри? Естонські Свідки пізнали правду не так давно, а жорстока війна втягували їх у свій вир. Через війну діяльність Свідків у країні призупинилась. Відтоді як у 1941 році з Естонії надійшов останній звіт, протягом наступних 20 років про братів не було жодних відомостей.

СУВОРІ ВИПРОБУВАННЯ ВІРИ

У ході Другої світової війни німецька армія вигнала з країни радянські війська. Німецька окупація Естонії тривала з 1941 по 1944 роки. Становище наших братів не стало кращим. У 1942 році в Тарту фашисти арештували глухого брата Яана Пяррата, коли він проповідував. Його звинуватили в підривній діяльності та ув’язнили. За документами, знайденими у в’язниці, наглядачеві було наказано видати в’язня Яана Пяррата на страту. Кілька чоловіків бачили, як його виводили надвір, після чого пролунали постріли. Яан не повернувся, і його більше не бачили.

Це були скрутні часи для братів. Спочатку радянська, а потім німецька армія набирала молодих чоловіків у свої лави. Адольф Косе пригадує: «Аби нас не зарахували у військо, ми переховувалися. Якби нас знайшли, то за відмову служити в армії  нас розстріляли б. У таких важких умовах ми не могли активно проповідувати».

Наприкінці 1944 року ситуація в країні змінилась: радянська армія вигнала німецьку і в Естонії знову була встановлена комуністична диктатура. Війна і післявоєнні репресії принесли багато страждань. Принаймні кожен четвертий житель Естонії загинув, був висланий у віддалені райони Радянського Союзу або залишив країну. Протягом наступних років склад населення Естонії дуже змінився, тому що сюди переїхало сотні тисяч росіян. Як ми побачимо, в радянські часи віра братів зазнала неабияких випробувань.

«ЛІСОВИЙ БРАТ» СТАЄ ДУХОВНИМ БРАТОМ

У той час набув розмаху національно-визвольний партизанський рух «Лісові брати». Він отримав таку назву через те, що його учасники переховувалися в густих лісах. Не всі «лісові брати» були партизанами, багато хто просто переховувався від КДБ. За деякими підрахунками, в певні періоди в лісах ховалося від 15 000 до 20 000 чоловіків. Когось не могли знайти роками. Останнього «лісового брата» відшукали аж у 1978 році! Чи хтось із цих чоловіків пізнає правду і стане духовним братом?

Ерік Хайнлоо знав, що через характер роботи, яку він виконував за попередньої влади, йому загрожує небезпека. Коли Радянський Союз окупував Естонію, він разом з дружиною, Магдою, кілька разів намагався втекти на човні до Швеції. Під час останньої спроби зламався двигун човна, і вони мусили повернутись назад. Упродовж семи років Ерік ховався в лісах, але його  все-таки знайшли й арештували. Еріка і Магду заслали в різні табори.

У в’язниці Магда познайомилась із двома сестрами, які розповіли їй про надію на Царство. Магда відразу зрозуміла, що знайшла правду, і була настільки щаслива, що просто танцювала від радості! У 1956 році Магду звільнили, а в 1960-му вона охрестилась. Через сім років після свого звільнення Ерік також почав служити Єгові. Так «лісовий брат» став духовним братом.

СТЕЖЕННЯ Й АРЕШТИ

Брати з-за кордону мусили поїхати з Естонії, тож нагляд за працею проповідування на півночі країни доручили сміливому енергійному брату Мартіну Косе. А за діяльність на півдні країни відповідав Фрідріх Алтпере, високий інтелігентний естонець, який працював учителем англійської мови в середній школі. У 1930-х роках його попросили перекласти промову одного піонера з-за кордону, який приїхав у місто Виру. Тоді Фрідріх зрозумів, що знайшов правду. Він зробив значний духовний поступ і з часом міг здійснювати нагляд за працею проповідування на півдні Естонії.

 Перед цими братами стояло нелегке завдання, тому що вони не мали зв’язку з організацією і їм бракувало досвіду. Все ж, незважаючи на труднощі підпільної роботи, вони вірно виконували своє доручення з 1940 року аж до арешту в 1948-му.

Роботу братів Мартіна Косе і Фрідріха Алтпере почав виконувати службовий комітет, що складався з Альберта Крууса, Карла Тальберга й Артура Індуса, яким допомагав Лембіт Тоом. Брати з комітету мали залишатися непоміченими, тому вони не відвідували груп, які були розкидані по всій країні. Це робив брат Тоом. Він був мірошником і в безвітряні дні, коли млин не працював, міг подорожувати, не викликаючи підозр.

Відповідальні брати в Естонії ризикували своїм життям, щоб дбати про одновірців. На вокзалах були розвішені фотографії тих, хто вважався лідерами організації. Таким чином КДБ створював враження, що брати небезпечні злочинці, які перебувають у розшуку. За кожним з наших лагідних, смиренних братів стежило до чотирьох спецагентів. Хоча період з 1948 по 1951 роки був складним, Єгова благословляв зусилля своїх відданих служителів. За цей час кількість вісників зросла до 100.

«ОБЕРЕЖНІ, ЯК ЗМІЇ, І НЕВИННІ, ЯК ГОЛУБИ»

Ісусові послідовники в Естонії дедалі більше усвідомлювали важливість попередження свого Пана: «Будьте обережні, як змії, і невинні, як голуби. Остерігайтесь людей, бо вони видаватимуть вас у місцеві суди й бичуватимуть по своїх синагогах. І через мене поведуть вас до правителів та царів, аби вони й люди з інших народів  отримали свідчення» (Матв. 10:16—18). Хоча брати мали сильну віру, не всі розуміли, що Єгова не захищатиме їх чудом від жорстоких нападів Сатани (Йова 1:9—12; 2:3—6). Деякі брати і сестри ставали легкою здобиччю лютих переслідувачів, бо не завжди поводились «обережно, як змії».

«Один зацікавлений здавався дуже ревним і сміливим,— розповідає Адольф Косе.— Він отримав деякі доручення в зборі і був надзвичайно популярним серед сестер. Але брати щось запідозрили і попередили сестер, аби вони не показували йому всі місця, де проводились зустрічі». На жаль, дехто не прислухався до попередження. Тож цей чоловік передав багато інформації співробітникам КДБ.

Лембіт Тоом згадує: «У 1950 році ми отримали з Німеччини кілька журналів “Вартова башта”, якими хотіли поділитися з усіма одновірцями в Естонії».

Брати вирішили провести конгрес в одній стодолі у відлюдній місцевості. Але про це дізналися кадебісти і склали план масового арешту братів і сестер. На залізничній станції, де мали сходити брати, співробітники КДБ поставили дві вантажівки з солдатами. Тим часом на дорозі, яка вела до місця проведення конгресу, троє братів чекали делегатів біля дорожнього знака. Вони мали показувати їм, куди йти. Один з братів почув у лісі підозрілий звук і пішов подивитися, що там. Раптом він побачив, що на нього націлена зброя. Солдати повели його туди, де стояли двоє інших братів, і всіх трьох арештували.

 Здогадавшись, що сталося, Лембіт Тоом і Елла Кікас (пізніше Тоом) вирішили негайно діяти. На мотоциклі Лембіта вони щодуху помчали на попередню залізничну станцію, щоб застерегти братів, котрі їхали на конгрес. Лембіт і Елла прожогом кинулися на перон, забігли в поїзд і сказали братам сходити. Працівники служби безпеки надзвичайно розчарувалися, не знайшовши в поїзді, на який чекали, жодного Свідка.

Між тим інші брати швидко знайшли ферму, на якій можна було провести конгрес. До нового місця вони вели делегатів 10 кілометрів обхідною безлюдною дорогою. У цей час солдати їздили туди-сюди по всіх головних дорогах у пошуках таємничо зниклих делегатів. Конгрес, на якому зібралося 111 присутніх, пройшов без перешкод. Однак настрій у всіх був похмурий, бо кожен розумів, що в будь-яку хвилину його можуть арештувати. У програму входили повідомлення про діяльність братів і сестер з інших країн, в тому числі підбадьорливі випадки, які сталися зі Свідками Єгови в нацистських таборах. Цього разу братам вдалося уникнути арешту. На конгресі вони зміцнили свою віру й отримали необхідні поради, які допомогли їм у прийдешніх випробуваннях.

ДОПИТИ І ВИРОКИ

Протягом наступних місяців одного за одним арештували всіх відповідальних братів, понад 70 вісників та кількох людей, які мали зв’язок зі Свідками Єгови. Миролюбні служителі Єгови проходили крізь нескінченні допити, а ті, хто був на свободі, знав, що вона триватиме недовго.

 Допити проводилися щоночі впродовж кількох місяців, тож затримані майже не спали. Від нестачі сну наростало емоційне напруження, яке дуже виснажувало їх. Вироки виносили без судового слухання. Братам просто казали, що їх засуджено до 5—12 років ув’язнення в трудових таборах. Більшість отримувала 10-річний строк. У чому був їхній злочин? У документах було сказано, що вони займалися «антидержавною пропагандою і підривною діяльністю». Невдовзі закон змінився, і Свідків почали засуджувати до 25 років ув’язнення. Як згадують, 63-річний Август Прессрауд, отримавши вирок, з іронією вигукнув: «Дякую вам, високошановні судді, за такий довгий строк! Я думав, що проживу лише десяток років, але ви дали мені чверть століття».

Свідків відправляли в горезвісні в’язниці чи трудові табори, переважно в Сибір, на Далекий Схід чи на Крайню Північ, де умови були дуже суворими. Здавалось, звідти нема вороття, тому багато в’язнів вважали, що ліпше померти, ніж животіти в цих таборах.

Навіть лжебрати, котрі співпрацювали з владою, не уникнули переслідування. Приміром, двоє братів, які стали шпигунами КДБ, були заслані в табори відразу після того, як виконали своє ганебне завдання. КДБ не поважав боягузливих донощиків b.

З ЕСТОНІЇ В СИБІР

Арештувавши головних, на свій погляд, Свідків, КДБ взявся за полювання на всіх братів і сестер,  які ще лишилися на свободі. На світанку 1 квітня 1951 року КДБ здійснив добре сплановану облаву на Свідків Єгови, які жили в різних частинах СРСР: в Естонії, Латвії, Литві та Західній Україні.

Майже всіх Свідків Єгови, багатьох їхніх родичів і навіть тих, хто лише цікавився правдою, поспіхом забрали з їхніх домів, вивели на залізничні станції й загнали в товарні вагони. З собою вони могли взяти лише трохи їжі та особисті речі, решту майна конфіскували. Без суду й будь-яких пояснень того дня з Естонії до Сибіру вивезли приблизно 300 людей. Більшість з них були заслані в Томську область, за 5000 кілометрів від дому.

СМІЛИВА МОЛОДЬ

У цей час 17-річна Корінна Енніка і її 13-річна сестра, Ене, були в родичів. Важко уявити, яке потрясіння вони пережили, коли, повернувшись додому, побачили, що будинок зачинений і їхньої мами нема. Як тільки дівчата дізнались, що маму арештували, вони відчули полегшення. Чому?

«Це означало, що вона принаймні жива,— каже Корінна.— Здогадуючись, що інших, можливо, теж арештували, ми подумали, що мама, напевно, не сама, а з народом Єгови. Ми відчули, що Єгова підтримує нас і дає мир. Ні я, ні моя сестра, яка дуже чутлива й тендітна, не плакали. В понеділок ми обоє пішли до школи і нікому не сказали, що нашу маму арештували».

Корінна й Ене були спокійними навіть тоді, коли за ними прийшли. Корінна продовжує: «У вагоні всі зберігали спокій. Нас потішала одна сестра. Вона сказала, що Єгова ніколи не допустить, аби  випробування перевищували наші сили, і що нам треба довіряти його обіцянці дбати про нас». Дівчат розлучили з мамою на довгих шість років.

Про невиправдану ненависть переслідувачів свідчить документ про висилку шестимісячного немовляти. Згідно з ним, воно було «ворогом народу».

Подорож до Сибіру була надзвичайно тяжкою, до того ж братів і сестер всіляко принижували. Зранку і ввечері їх виводили в туалет, хоча туалетів, як таких, не було. Одна сестра згадує: «Порушувалися всі норми порядності і людяності. Чоловіки й жінки не могли відділитися одні від одних. Повз нас проходили люди, а навколо стояли конвоїри, які спостерігали за нами».

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ В СИБІРУ

Брати і сестри два тижні їхали в товарних вагонах. Після цієї виснажливої подорожі їх з їхніми мізерними пожитками вигнали на сніг. Бригадири з поблизького колгоспу приїхали вибирати ліпших робітників. Усе це нагадувало часи, коли землевласники купували на ринку собі рабів.

Чимало жителів Сибіру самі колись були вислані в цю місцевість, тому вони співчували новоприбулим поселенцям. З допомогою одновірців та привітних місцевих жителів брати невдовзі обжилися. У декого навіть несподівано поліпшилось здоров’я. Приміром, двоє сестер з Естонії, які мали туберкульоз, видужали, оскільки в Сибіру сухий клімат.

Але пощастило не всім. Під час подорожі до Сибіру померла принаймні одна дитина. Від виснаження і душевного потрясіння помер також  старенький брат. Дехто з братів став інвалідом через непосильну роботу або через те, що не отримав медичної допомоги. Інші потерпали від поганих умов життя, недоїдання, хвороб і лютого холоду, а з деким ставалися нещасні випадки. Крім того, багато братів і сестер страждали емоційно, адже були відірвані від своїх сімей і не отримували листів від рідних і близьких.

«У нашій сім’ї були тільки діти і підлітки,— розповідає Тііна Круусе,— тому нас забрали в бідний колгосп. Робітники не мали достатньо харчів для себе, не кажучи вже про нас. Приїжджі їли соснову кору, їстівне коріння та суп з кропиви».

Естонці зовсім не звикли до суворого клімату, а зими в Сибіру надзвичайно холодні і довгі. В таких умовах не родила навіть картопля. Тож більшість переселенців перший рік страждали від нестерпного голоду і крайньої втоми.

«Надворі було мінус 50,— згадує Хіісі Лембер.— Під ліжком ми тримали в клітці курку, щоб не дати їй замерзнути. А хтось тримав у домі й теля, якщо воно народилось взимку».

 ВИЇЗД НА НОВУ ТЕРИТОРІЮ ЗА ДЕРЖАВНИЙ КОШТ

Кілька років раніше Вільям Дей якось сказав, що брати матимуть величезні нові території для проповідування, якщо країни Балтики стануть частиною Радянського Союзу. І він був правий! Відправляючи Свідків Єгови в заслання, Радянський уряд посприяв поширенню звістки про Царство в Сибіру та інших віддалених місцевостях. Завдяки тому що Єгова допустив це випробування, багато людей, які ще ніколи не чули про Боже ім’я, отримали можливість пізнати правду.

Лембіт Трелл був арештований за антидержавну діяльність. У 1948 році він почув про правду за досить незвичних обставин. У тюремній камері в Тарту ув’язнений російський військовослужбовець коротко розповів йому про свою зустріч зі Свідками в іншій камері та про їхні вчення. Він також сказав, що лише Божий уряд вирішить проблеми і Бог невдовзі правитиме над усією землею. Почуте зацікавило Лембіта.

Зрештою його переправили в табір у Воркуту, що на самій півночі Сибіру неподалік Північного Льодовитого океану. Там він підслухав, як кілька Свідків розмовляють про Біблію. Підійшовши ближче, він зрозумів, що вони говорять про те саме, про що він чув від військовослужбовця. Тож Лембіт заговорив з ними.

— Чому ти потрапив до в’язниці? — запитали брати.

— Я боровся за справедливість,— відповів Лембіт.

 — І чого ти досяг?

— Нічого,— сказав Лембіт, хоча відповідь і так була очевидною.

«Послухай, ти боровся не на тій стороні,— звернувся до Лембіта один брат.— Хіба не ліпше перейти на інший бік?» Потім брати пояснили йому, що́ Біблія розповідає про духовну війну. Лембіт дедалі ясніше розумів, що знайшов правду і має стати на сторону Єгови в цій духовній боротьбі.

Після звільнення Лембіт повернувся до Естонії і розпочав духовну боротьбу. Зараз він служить сталим піонером. Подібно до Лембіта, його дружина, Майму, почула про Єгову у в’язниці від людини, яка не була Свідком.

Не всі брати розмовляли російською, тож їм було важко проповідувати. Але навіть з невеликим запасом слів вони завжди легко зав’язували розмову, розповідаючи про причину свого заслання в Сибір. Так брати навчилися свідчити неформально. Крім того, вони мали багато нагод проповідувати своїм землякам, які теж були в засланні. За деякими свідченнями, в таборах правду пізнало від 15 до 20 естонців, а також чимало росіян і литовців.

ЯК ПОСТАЧАЛАСЬ ДУХОВНА ПОЖИВА

Брати намагалися різними способами пронести Біблію і духовну поживу до в’язниць, а також до спецпоселень, де жили їхні вислані одновірці. «Ми отримували сторінки біблійних публікацій у банках з салом чи смальцем,— розповідає  один брат.— Від холоду смалець ставав білим, тож аркуші важко було побачити. Хоча наглядачі встромляли у смалець ніж, вони майже ніколи не помічали тонкого паперу, який щільно прилягав до стінок банки». Ті, хто перевіряв передачі, рідко знаходили цінну духовну поживу, сховану в посуді з їжею.

Мініатюрні копії публікацій вшивали у валізки та одяг, а також ховали в обгортках з-під мила чи навіть у шматочках мила. «Я могла помістити чотири “Вартові башти” в шматок мила, яке запаковувала назад в обгортку»,— каже Елла Тоом.

Листи піддавали цензурі, тож Свідки навчилися передавати біблійні істини і заміняти теократичні терміни такими словами, щоб сторонні не здогадалися, про що йде мова. Наприклад, одна сестра написала: «Батько дуже опікується нами. А наша мотузка сягає до криниці». Так вона повідомляла, що «Батько», Єгова, дбає про їхні духовні потреби і що вони підтримують зв’язок з «криницею», Божою організацією, та мають доступ до життєдайних вод правди, тобто біблійної літератури.

Більшість публікацій брати переписували від руки, а деякі друкували, використовуючи прості друкарські методи. Свідки, котрі переписували публікації, дуже раділи, коли за проповідування їх кидали в одиночну камеру. Чому? Одна сестра розповідає: «Мені подобалося бути в одиночній камері, тому що там ніхто не заважав перекладати “Вартову башту”». Це лише один з прикладів, коли зусилля переслідувачів зводились нанівець чи навіть сприяли справам Царства (Іс. 54:17).

 ВОНИ УСВІДОМЛЮВАЛИ ВАЖЛИВІСТЬ ЗІБРАНЬ

Брати і сестри не мали змоги часто проводити зібрання, однак вони високо цінували можливість збиратися зі своїми одновірцями. Корінна Енніка розповідає, як вона разом з іншою сестрою набралася сміливості і без дозволу на кілька днів полишила роботу, щоб відвідати зібрання. «Ми пішли з роботи ввечері,— згадує Корінна,— і добиралися пішки 25 кілометрів до залізничної станції. О другій годині ночі ми сіли на поїзд і їхали шість годин. Потім ми йшли 10 кілометрів до місця зустрічі. Коли ми знайшли потрібний будинок, то стали думати, хто з нас казатиме пароль. У цю мить підійшов брат і, зрозумівши, хто ми, радісно вигукнув: “Ви не помилилися, заходьте!” Ми вивчали “Вартову башту” та співали пісні Царства. Те зібрання надзвичайно підбадьорило нас і зміцнило нашу віру». Коли через три дні сестри повернулись на роботу, вони з полегшенням зітхнули, довідавшись, що голова колгоспу навіть не помітив їхньої відсутності. Таємні зібрання зміцнювали віру і додавали сміливості вірним служителям Єгови.

Якось під час зібрання, яке брати проводили у в’язниці, в камеру увірвались наглядачі і стали проводити обшук. Вони сподівались знайти біблійні публікації. Брат, котрий мав у руках кілька сторінок, вхопився за віник і почав підмітати. Обшук закінчився і наглядачі пішли геть, нічого не знайшовши. А де були сторінки з публікації? Брат міцно притискав їх до держака віника, яким старанно підмітав підлогу.

 СИЛА СПРАВЖНЬОЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЛЮБОВІ

«Упродовж п’яти років,— згадує Адольф Косе,— я працював у вугільних шахтах, які були на північ від полярного кола, де взимку не світить сонце. Коли в кінці зміни ми піднімалися на поверхню, вже стояла темрява. Тож ми місяцями не бачили денного світла. До того ж нам давали мізерний пайок. Це вплинуло на мою пам’ять і відчуття часу. Через важку роботу, недоїдання і фізичне виснаження ми були здатні говорити не більше кількох хвилин, якщо йшлося про звичайні справи. Однак ми годинами могли розмовляти про біблійні істини. Ці розмови ніколи не стомлювали».

Переживаючи такі труднощі, служителі Єгови навчилися виявляти саможертовну любов. Брат Косе продовжує: «Ми порівну ділили між собою все, що в нас було і що нам присилали. Кожен з нас був у скруті, тож ми навчились ділитися усім, що мали» (1 Ів. 4:21).

Навіть наглядачі помічали, що Свідки Єгови завжди допомагають одні одним. Коли сестру Аіно Етмаа перевели в інший табір, у неї не було ані ложки, ані миски — найнеобхідніших речей для життя в таборі.

Начальник табору сказав їй: «Нічого, твої сестри дадуть тобі все, що потрібно». Так і сталося. Виявляючи християнську любов, брати і сестри знову і знову прославляли ім’я Єгови.

Однак випробування вірності не припинялися. Приміром, хоча сестра Етмаа була ув’язнена досить довго, наглядачі постійно запитували її: «Ти все ще відмовляєшся співпрацювати з нами?» Вони  хотіли, щоб сестра передавала відомості про діяльність Свідків Єгови.

«Ви тримаєте мене в таборі, і на вас лежить вина за смерть моїх батьків,— відповідала сестра Етмаа.— Як я можу з вами співпрацювати?»

Навіть у «в’язничних кайданах» Свідки продовжували виявляти християнську любов і ділилися звісткою про Царство зі всіма, з ким тільки могли. Кому ж вони проповідували? Радянська влада масово відправляла в заслання представників інтелігенції, які не вступили в компартію, і так «відчинила двері» для проповідування їм. Чимало братів і сестер вели плідні розмови з цими високоосвіченими людьми, які за інших обставин навряд чи почули б звістку про Царство або відгукнулися б на неї (Кол. 4:2—4).

«Потім нас розкидали по різних таборах,— розповідає брат Косе.— У кожній камері велося активне проповідування. Тоді я проповідував більше, ніж до ув’язнення чи після нього».

Усі ті роки Свідків Єгови продовжували переслідувати. У них забирали все майно, позбавляли їх свободи і всіляко принижували. Але переслідувачі так і не змогли зламати їх морально чи зруйнувати їхні стосунки з Єговою.

ПОВЕРНЕННЯ В ЕСТОНІЮ

Смерть Йосифа Сталіна у 1953 році була для багатьох тяжким ударом. У той час Елла Тоом перебувала в камері з шістьма сестрами. До них зайшла заплакана наглядачка і наказала підвестись і віддати честь Сталіну. Сестри рішуче відмовились.

 Після смерті Сталіна атмосфера в країні почала змінюватися. У 1956—1957 роках Свідки Єгови зі всього світу зверталися до Радянського уряду з проханням звільнити їхніх одновірців із заслання. Один за одним Свідки отримували амністію. Братів і сестер випускали з в’язниць, а ті, що були в засланні, могли повернутись додому. Декого звільнили відразу після смерті Сталіна, а іншим довелось чекати. Наприклад, сім’ю Туйман вивезли з Естонії в 1951 році, а повернутися назад їм дозволили тільки в 1965-му. Хоча брати і сестри могли оселитися на батьківщині, вони мали шукати житло, адже перед висилкою все їхнє майно конфіскували.

СПОГАДИ

Чи залякування, жорстокість, важка робота і жахливі умови послабили віру Свідків? Більшість з них залишилися духовно сильними і вірними навіть під загрозою смерті. Принаймні 27 естонських Свідків померли у в’язниці чи в засланні. Серед них — Артур Індус, який перед засланням був членом службового комітету в Естонії. Фрідріх Алтпере помер невдовзі після звільнення, очевидно, від наслідків непосильної праці. Служителі Єгови знесли тяжкі випробування в Сибіру, але вони багато чого навчилися і зберегли відданість Богу. Люті переслідування лише зміцнили їхню віру та витривалість (Як. 1:2—4).

«Усі відповідальні брати були в таборах,— розповідає брат Вільярд Каарна,— і ми підтримували з ними зв’язок. Завдяки цьому в Сибіру ми завжди мали публікації і зберігали близькі взаємини з Єговою. А в Естонії регулярно отримувати  духовну поживу було набагато важче. Думаю, що умови в Сибіру більше сприяли духовному росту, ніж в Естонії».

Багато людей озлобились через страждання, які їм довелось знести у висилці. Але Свідки Єгови вважали, що заслання — це можливість зміцнити віру.

«У стражданнях ми навчилися покори,— каже Корінна Енніка.— Ми покладались на Єгову і ніколи про це не шкодували. Ми бачили, як мало потрібно для того, щоб вижити. Ми з моєю сестрою, Ене, мали лише одну валізку і коробку, які тримали під ліжком. Тепер, коли здається, що нам чогось бракує, ми згадуємо той час. Найліпшу пору життя — з 17 до 23 років — ми провели в Сибіру. Не знаю, чи була б наша віра такою міцною, якби ми не потрапили у заслання. Я думаю, що в той час Сибір був для нас найліпшим місцем».

«П’ять років, проведені в Сибіру, невдовзі стерлися з пам’яті,— розповідає інша сестра.— Це так, ніби я кілька годин дивилась фільм».

Аіно Етмаа поділилась: «Я ніколи не забуду мерехтливого північного сяйва та морозних днів,  коли над морем чи річками стелився туман, в якому всіма барвами вигравало сонячне проміння. Не забуду і полярних днів, коли сонце не сідало два тижні поспіль, та полярних ночей, коли два тижні сонце не сходило. Протягом короткого літа дозрівали суниці. Північні дикі птахи живилися пагінцями дерев. Хоч як багато було труднощів, мені здавалось, що я приїхала в Сибір на екскурсію. Я зрозуміла, що можна бути щасливою навіть у засланні, якщо ти з Єговою».

НОВІ ЧАСИ, СТАРІ МЕТОДИ

Після того як брати і сестри повернулися з Сибіру, їх і далі переслідували. Щоб отримати відомості про діяльність організації і очорнити її, братів допитували та стежили за ними.

Юрі Шенберга, якого ув’язнили за відмову служити в армії, забрали з табору на допити. Спецагент КДБ приїхав з Києва в Естонію, щоб завербувати його. Цей кадебіст намагався довести Юрі, що література Свідків Єгови антидержавна і містить багато помилок. Він дав брату кілька номерів «Вартової башти». Хоча ці журнали виглядали, як справжні, Юрі не взяв їх. Він підозрював, що це можуть бути підроблені журнали, які КДБ іноді друкував, щоб вводити в оману Свідків. Цілий тиждень, зранку до вечора, кадебіст змушував Юрі погодитись на співпрацю з органами, але наш брат залишився непохитним і не пішов на компроміс.

ВІДНОВЛЕННЯ ЗВ’ЯЗКУ З «МАМОЮ»

«Залізна завіса» була міцною і щільною, але вона не могла перешкодити світлу біблійних істин потрапити в Естонію. Протягом багатьох років брати  мали тільки старі публікації. Варто зауважити, що під час заслання в Сибіру естонські брати і сестри зустрілися зі Свідками з усього Радянського Союзу. Повернувшись додому, вони не боялися спілкуватись з цими одновірцями і час від часу одержували свіжу духовну поживу. Наприклад, з 1956 року вони підтримували зв’язок з Іваном Дзябко та іншими братами з України, які передавали їм літературу. Але зустрічалися вони рідко, а кількість літератури була обмеженою. Брати потребували допомоги, і невдовзі Єгова благословив їхні наполегливі зусилля.

За вказівкою Керівного органу, брати у фінському філіалі продумали, як надавати Свідкам в Естонії регулярну допомогу. Налагодити зв’язок з ними доручили Вільго Елоранті, який у 1930-х роках служив піонером в Естонії. Під час першої кур’єрської поїздки туди, на початку 1960-х років, він розшукав сестру Фанні Хіеталу. Потім з Фінляндії чимало братів-кур’єрів приїжджали в Естонію як туристи. Нарешті естонські брати відновили зв’язок з «Мамою» (так вони називали організацію Єгови). Тепер вони відсилали звіти про служіння, листи і отримували публікації на мікрофільмах. Однак, з огляду на те, що зустрічатись треба було таємно і вкрай обережно, брати приїжджали з Фінляндії двічі або тричі на рік.

Двоюрідний брат Адольфа Косе, Х’юго Косе молодший, що живе в США, 15 разів приїжджав в Естонію як кур’єр. Одного разу прикордонники ретельно обшукали його, але нічого не знайшли. Напруження зросло, коли вони прямо запитали брата, до якої релігії він належить. Помітивши,  що прикордонники погано знають англійську, Х’юго почав говорити дуже швидко. Щоб не здаватися неосвіченими, вони не просили його говорити повільніше. Тому, коли почувся телефонний дзвінок, Х’юго наказали поквапитись на корабель, який ось-ось мав відплисти. Цей наказ Х’юго виконав без зволікань.

Кур’єри розуміли, що їм доручили важливе завдання, тому виконували його сумлінно. Вони завжди були обачними і пам’ятали про небезпеку самовпевненості. Звіти про служіння передавалися у зашифрованому вигляді, щоб у випадку перехоплення їх ніхто не міг зрозуміти. Кур’єри знали, що, припустившись недбалості, вони наразили б на небезпеку і своє життя, і життя інших братів. Іноді вони помічали, як за ними стежать кадебісти. Наприклад, одного разу Вільярд Каарна чекав двох братів, які мали передати йому пакунок. І тут він помітив, як кадебіст, сфотографувавши цих братів, став іти за ними. Звичайно, він збирав докази проти Свідків. Незважаючи на старання переслідувачів, протягом усіх тих років брати жодного разу не втратили пакунка з публікаціями, листами чи звітами.

УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ

Деякий час нагляд за проповідуванням у Радянському Союзі здійснював Комітет країни, який діяв в Україні. В СРСР було лише кілька братів, які служили обласними наглядачами. У зв’язку з тим, що кількість Свідків в Естонії зростала, виникла необхідність наглядати за їхньою діяльністю в самій країні. Цю роботу 1967 року доручили Адольфу  Косе, брату лагідної вдачі, який пройшов різні випробування віри. Згодом він відповідав ще й за листування з братами з Латвії, Литви, Карелії, Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) і Мурманська, а також отримував від них звіти. Крім того, брат Косе організував друкування публікацій у кількох місцях.

Як же брату Косе вдавалося виконувати всі ці обов’язки і разом з дружиною, Коідулою, працювати повний робочий день на свинофермі поблизу містечка Тапа? Брат Косе змайстрував кілька механізмів, які полегшували його роботу на фермі. Завдяки цьому він міг приділяти більше часу теократичним дорученням.

Потім брати Вільярд Каарна, Лембіт Тоом та Сілвер Сілліксаар почали відвідувати збори в Естонії та сусідніх республіках Радянського Союзу. Коли в Естонії збільшилась кількість російськомовних вісників, подібну роботу виконував Олександр Євдокимов. Через деякий час російськомовні брати в Естонії вже самі друкували публікації. Вони отримували їх одразу російською мовою на мікрофільмах і розмножували на фотопапері. Цей трудомісткий метод розмноження літератури вимагав участі багатьох братів, які мали працювати в кількох місцях. Вісників ставало дедалі більше, і брати не встигали друкувати достатню кількість публікацій, тож вони згодом відмовилися від цього методу. Попри обмежені можливості брати надрукували в підпіллі сотні примірників понад 20 книжок. З 1966 по 1989 роки російською та естонською мовою було надруковано більш ніж п’ять мільйонів сторінок.

 БРАТИ БУЛИ ОБАЧНИМИ

Одного разу міліціонери провели в помешканні брата обшук, нібито для того, щоб знайти вкрадений мотоцикл. Вони почали з книжкової полиці, де мотоцикла явно бути не могло. Звичайно, вони шукали заборонені публікації. На своє розчарування, міліціонери нічого не знайшли.

Як же братам вдавалося переховувати літературу? Вони оправляли надруковані публікації в палітурки від старих світських книжок або журналів. Коли до них несподівано приходили з обшуком, на такі «старі» книжки переважно ніхто не звертав уваги.

 Для проведення зібрань і конгресів Свідки використовували особливі події, наприклад весілля. Скажімо, весілля Хаймара і Елві Туйман тривало два дні. Бувало, такі гостини продовжувались три-чотири дні. Естонські старійшини радили молодятам робити невеликі весілля, щоб не привертати зайвої уваги і не спричиняти проблем.

У КРАЇНУ ПРИЇЖДЖАЮТЬ РОСІЙСЬКОМОВНІ БРАТИ І СЕСТРИ

У 1970 році в Естонію з України, Білорусії та інших республік Радянського Союзу почали переїжджати Свідки Єгови, які вже довгі роки були в правді. Тут більшості з них жилося набагато ліпше, ніж у рідних місцях, де їх жорстоко переслідували.

Пізніше, у 1972 році, брати — серед них і Микола Дубовинський, досвідчений старійшина з України,— організували в Тарту перший російськомовний збір, в якому було приблизно 50 вісників. Проповідування російськомовним людям дало хороші результати: 2010 року в Естонії налічувалося 27 російськомовних зборів і 4 групи, у які входить понад половина вісників країни.

НЕФОРМАЛЬНЕ СВІДЧЕННЯ

Російськомовні вісники проповідували сміливо та завзято і використовували кожну нагоду, щоб поговорити з людьми. Наприклад, вони заводили розмови з туристами, які приїжджали подивитись церкви у Таллінні. Нерідко туристи думали, що брат, який розповідав про Біблію, екскурсовод, тому уважно слухали його.

 Деякі сестри проповідували в поїздах. Вони купували квитки з Тарту до Таллінна і назад. Протягом восьмигодинної подорожі сестри починали розмови з багатьма пасажирами і ділилися з ними доброю новиною.

«Я молилася про біблійне вивчення,— розповідає Марія Пасечник, яка переїхала в Естонію з Казахстану,— і вирішила проповідувати в довгих чергах, у яких люди годинами стояли за продуктами.

Одного дня, стоячи в такій черзі, я заговорила до жінки і поступово перевела розмову на Біблію. Їй було нецікаво, але вона повела мене до своїх приятельок, познайомила з ними і пішла. Ми розговорилися, і я почала чотири біблійні вивчення. Одна з цих жінок охрестилась і досі вірно служить Єгові».

Як і скрізь, чимало Свідків в Естонії є зразковими працівниками. Одним з них був Леонард Нілск. Його намагалася вижити з роботи парторг електростанції. Вона казала, що підприємству не потрібні працівники, які вірять у Бога. Однак начальник електролабораторії поставив питання ребром: «Нам більше потрібні комуністи, які п’ють і не працюють, чи віруюча людина, яка добре себе зарекомендувала?» На захист Леонарда виступили також інші співробітники, які вважали його хорошим працівником. У результаті нашого брата не звільнили. Очевидно, парторг хотіла завоювати прихильність партійного керівництва. Згодом комуністи втратили в Естонії владу, і цю жінку звільнили з роботи.

 ПРОПОВІДУВАННЯ В ЧАСИ ЗАБОРОНИ

Лембіт Рейле, який тепер служить у комітеті філіалу в Естонії, розповідає: «У школі я обережно проповідував багатьом однокласникам. Одного з них я запрошував до себе додому, щоб більше розповісти йому про Біблію. Після закінчення школи ми не бачились 20 років. А недавно я виступав з промовою у своєму рідному місті. І кого, ви думаєте, я побачив у залі? Того однокласника! Він уже якийсь час вивчав Біблію зі Свідками Єгови і невдовзі після нашої зустрічі охрестився. Це принесло мені велику радість».

Оскільки наша діяльність була забороненою, брати під час проповідування мали виявляти обачність. Про те, як вони це робили, розповідає один старійшина: «Спочатку ми якийсь час придивлялися до людей, щоб визначити, з ким можна поговорити. З незнайомцями слід було поводитись дуже обережно. Ми навчилися розпізнавати інформаторів КДБ. Нас насторожувало, якщо хтось багато чи голосно говорив. Безпечніше було розмовляти з тими, хто поводився стримано. Часто ми починали говорити з тими, хто не підтримував комуністичну партію, так званими дисидентами, адже вони мали ширший світогляд».

ПІДБАДЬОРЛИВА ЗУСТРІЧ

Керівний орган доручив одному зі своїх членів, Ллойду Беррі, разом з Вівом Моріцом з фінляндського філіалу зустрітися з Адольфом Косе, який налагоджував діяльність Свідків в Естонії. Брати зустрілися в парку в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург).

 «Спочатку брат Косе боявся розмовляти з нами і ховався за газетою,— каже брат Моріц про їхню таємну зустріч.— Але потім, у ході розмови, він опустив газету і почав говорити».

«Брат Косе відмовився поїсти разом з нами,— згадував брат Беррі.— Він сказав, що ліпше вирішити справи і розійтися».

Коли брат Косе поділився своїми тривогами за братів і сестер у Радянському Союзі, яких постійно переслідують та утискають, брати Моріц і Беррі підбадьорили його. Вони сказали: «В інших країнах Свідки теж мають випробування, які, хоча й здаються легшими, насправді більш небезпечні. У нас брати стикаються з багатьма спокусами, яких немає у вас, і на Заході з організації йде більше людей, ніж у вашій країні».

Ця зустріч була для брата Косе дуже вчасною і духовно зміцнила його. Лише згодом він дізнався, що розмовляв з членом Керівного органу. Він з радістю розповів братам і сестрам, що організація Єгови пам’ятає і дбає про всіх, хто зберігає вірність в умовах диктатури.

«Ми всім серцем співчуваємо нашим братам з Радянського Союзу,— писав згодом брат Беррі.— Нам було надзвичайно приємно зустрітися з братом Косе. На прощання він міцно потиснув нам руки і від душі обійняв нас. Це було прекрасним завершенням нашої незабутньої зустрічі».

ВИПРОБУВАННЯ В ШКОЛІ

Юним служителям Єгови було особливо важко. Їх змушували вступати в політичні організації, а також намагалися втягнути в діяльність,  яка суперечила їхньому навченому Біблією сумлінню.

«Коли я вчилась у школі і була ще маленькою дівчинкою,— згадує Естер Тамм,— всім учням у класі звеліли підвестись, вийти вперед і підписати лист, у якому диктатора, Йосифа Сталіна, вітали з днем народження».

Естер встала, проте вийти вперед відмовилась. Вона ввічливо пояснила, що не буде підписувати лист. Вчителька розсердилась, але несподівано кілька інших учнів так само, як Естер, сміливо заявили, що не будуть ставити свій підпис. Цим усе і закінчилось.

У ті часи школярі на знак підтримки комуністичної партії мали носити червоний галстук. Тим, хто відмовлявся це робити, погрожували поганими оцінками та іншими покараннями. Наші юні брати і сестри не йшли на компроміс, а наслідували приклад Даниїла та його трьох товаришів, які в давньому Вавилоні зберегли вірність Богові (Дан. 1:8).

НОВІ ЧАСИ

В Естонії членами компартії було лише сім відсотків населення. Це свідчило про те, що в цілому естонці не любили радянської влади. Посадовці не завжди охоче виконували вказівки з Москви, а дехто з них навіть допомагав Свідкам. Наприклад, 1985 року один чиновник сказав Лембіту Тоому: «Я знаю, що ви начальник у Свідків. Раджу вам не проводити своїх зустрічей на державні свята».

«Добре, я передам ваші слова»,— сказав Лембіт. Очевидно, кадебістів дратувало те, що Свідки  майже відкрито проводили зібрання на державні свята. Тож брати прислухались до дружньої поради і дещо змінили.

У 1986 році в СРСР почалася перестройка, що позначила новий період у житті країни. Тепер, коли влада поступово піднімала «залізну завісу» і давала громадянам більше свободи, Керівний орган порадив братам організувати конгреси в Східній Європі. Свідкам у Радянському Союзі важко було повірити, що свобода прийде до Армагеддону. Ще не забулися переслідування, яких вони зазнали, а в їхніх домах навіть тепер могли провести обшук.

ВИСТУПИ ПЕРЕД ГРОМАДСЬКІСТЮ

В умовах більшої свободи зростала кількість тих, хто цікавився релігією і Біблією. Люди хотіли дізнатись, хто такі Свідки Єгови. Різні організації почали запрошувати братів, щоб вони пояснили наші вчення.

Іноді траплялися несподіванки. Лембіт Рейле погодився виступити перед групою людей. Цю зустріч організував Айнар Ояранд. У день виступу він почув по радіо оголошення: «Сьогодні в культурному центрі “Сакала” відбудеться лекція на тему “Чого вчить Біблія?”». Мова йшла про головний у Таллінні зал, в якому комуністична партія колись проводила свої збори. Айнар, який у цей момент голився, від подиву ледве не випустив з рук бритви. Повідомити Лембіту про те, що на його виступ прийде набагато більше людей, ніж вони думали, Айнар зміг тільки на автобусній зупинці.

«Зал був ущерть заповнений,— згадує Лембіт.— Я ніколи не виступав перед такою великою аудиторією,  не говорив у мікрофон і не виступав з трибуни. Коротко помолившись, я згадав виступ Павла на Ареопазі, і це навело мене на думку, як почати промову. Оскільки більшість моїх слухачів були вегетаріанцями, я почав з розповіді про те, що перші люди їли лише овочі й фрукти і що Бог дозволив їм споживати м’ясо тільки після Потопу».

Очевидно, цей вступ був вдалим, адже після програми чимало людей, які хотіли отримати публікації, вишикувались у чергу до братів, які записували їхні адреси та імена. Протягом років брати виступали перед великою кількістю слухачів у бібліотеках, школах і будинках культури. Завдяки цьому багато схильних до праведності людей знайшли і прийняли правду.

БРАТИ МУДРО ВИКОРИСТОВУЮТЬ СПРИЯТЛИВІ ОБСТАВИНИ

Завдяки тому що Свідки Єгови у Радянському Союзі отримали більшу свободу, деякі брати в 1989 році змогли поїхати в Польщу на конгрес. Якими були їхні почуття, коли після багатьох років жорстоких переслідувань вони зібралися разом?

«Це було таке щастя! — розповідає Елла Тоом.— Ми не переставали плакати! На цьому конгресі ми справді побували в духовному раю».

«Ми приїхали в Польщу трохи раніше, тож нас взяли на зібрання у Зал Царства,— пригадує інша сестра.— Побачивши, як туди сходяться брати і сестри, я розплакалась, адже я вперше була в Залі Царства».

Того ж року Теодор Ярач і Мілтон Геншель з Керівного органу, а також Віллі Поль з німецького  філіалу побували в різних місцях Радянського Союзу. Вони хотіли зустрітися з братами, підбадьорити їх та більше дізнатися про ситуацію в країні. Сцена світу швидко змінювалась, і, поки в СРСР тривала перестройка, треба було якнайліпше використовувати час. Прийшла пора організаційних змін, і в першу чергу це стосувалось перекладацької роботи.

З 1983 року Тоомас (Том) Едур, енергійний колишній хокеїст естонського походження, перекладав публікації з англійської на естонську в канадському філіалі c. У той час публікації естонською мовою читали здебільшого ті естонці, що жили за кордоном. Та коли 1990 року ситуація в Естонії змінилась, Тоомас зі своєю дружиною, Елізабет, спочатку були призначені у філіал у Фінляндію, де вони продовжували перекладати публікації, а потім — в Естонію.

Раніше перекладачі працювали окремо в різних місцях. Тепер же стало очевидно, що їм ліпше працювати разом. Тож для них облаштували робочі місця в домі Лембіта Тоома в Тарту. Однак  перекладачам бракувало відповідного обладнання, оскільки в СРСР придбати комп’ютери було майже неможливо. Зміни на краще намітилися, коли місцевий брат поїхав у філіал у США і привіз два комп’ютери. Тепер перекладачі могли працювати більш продуктивно. Але на той час лише кілька перекладачів уміли користуватися комп’ютерами і Багатомовною системою електронного фотонабору (MEPS). Перед ними стояло нелегке завдання, та вони були готові вчитися і невдовзі вже вміло виконували свою роботу.

ЩЕ ОДИН НЕЗАБУТНІЙ КОНГРЕС ЗА КОРДОНОМ

Радянська влада втрачала свій вплив у країнах Східної Європи, тож люди мали дедалі більше свободи. Наприклад, приблизно 200 братів і сестер з Естонії отримали візи для того, щоб у червні 1990 року побувати на обласному конгресі «Чиста мова» в Гельсінкі (Фінляндія).

Коли естонські делегати зійшли з кораблів, на яких прибули до Фінляндії, місцеві брати привітали їх гучними оплесками, які не стихали майже півгодини. Іншим людям стало цікаво, що відбувається і яких знаменитостей так приймають. Яка величезна зміна! У радянські часи наших братів десятки років ганьбили, а тепер їх вітали, наче олімпійських чемпіонів!

Естонським братам було дуже приємно почути частину програми рідною мовою і отримати кілька нових публікацій, перекладених на естонську. «Коли ми вперше тримали в руках брошуру естонською мовою, здавалося, що ми тримаємо діамант»,— сказав один брат, який вже давно в правді.

 Делегатів з Естонії ще більше схвилювало оголошення, яке прозвучало в останній промові. Брат сказав, що Керівний орган дозволив видавати чотириколірний журнал «Вартова башта» естонською мовою. З січня 1991 року він мав виходити двічі на місяць одночасно з англійським виданням. Делегати в захопленні підвелися з місць і довго аплодували. Потім, коли запала тиша, хтось із присутніх запитав: «Це означає, що, як і раніше, буде один журнал на групу книговивчення чи кожен вісник отримає свій примірник?» Почувши, що кожен матиме власний журнал, брати і сестри від радості знову почали аплодувати.

Фінський філіал почав друкувати для Естонії літературу, в тому числі випуски журналів за 1990 рік. Крім цього, естонські Свідки отримували чимало гуманітарної допомоги від братів з різних країн, яка була надзвичайно потрібною в скрутних економічних умовах.

ПЕРШИЙ КОНГРЕС ПІСЛЯ ЗАБОРОНИ

Свідки Єгови відразу скористалися релігійною свободою і провели великі обласні конгреси по всьому Радянському Союзі. Брати в Естонії надзвичайно раділи, що можуть прийняти делегатів першого конгресу «Люблячі Божу свободу люди», який проходив у Таллінні 13—14 липня 1991 року.

Цей конгрес був особливим для стареньких делегатів. Чому? Тому що востаннє вони вільно провели конгрес ще перед забороною, у 1940 році. Як же вони раділи, що тепер, через понад 50 років, можуть знову вільно зібратися на конгресі.

 Російськомовні брати з Прибалтики і Калінінграда зібрались у концертному залі Таллінна. У сусідньому залі («Льодова арена») розмістилася майже тисяча естонськомовних делегатів. Загалом на цьому історичному конгресі було 4808 присутніх, 447 з яких охрестилося.

Такі конгреси допомогли багатьом пізнати правду. Наприклад, бабуся Леонарда Нілска, Амалі, ходила до Церкви адвентистів, але сумнівалася в їхніх вченнях. Леонард заохочував її перевірити все за допомогою Біблії. Однак поворотним пунктом для Амалі став конгрес, який відбувся в Таллінні 1991 року. Побувавши на ньому, вона в кінці першого дня сказала, що більше ніколи не піде до адвентистів. Розповідей Леонарда для Амалі було недостатньо, вона мусила сама побачити народ Єгови. Вона почала вивчати Біблію і згодом охрестилася.

МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ

Темні хмари переслідувань розвіялись, але деякі брати і сестри все ще не могли повірити, що нарешті можуть вільно поклонятися Єгові. Один брат, який уже давно служить старійшиною, з нетерпінням чекав, коли естонською мовою вийде книжка «Ви можете жити вічно в Раю на землі». Вона з’явилась у 1991 році і була першою книжкою, яку видали з настанням свободи.

«Я не міг повірити, що тримаю цю книжку в руках! — розповідає згаданий старійшина.— Оголошуючи на зібранні про її випуск, я не стримав сліз. На якусь мить запала тиша, всі завмерли з подиву — а тоді заплакали від радості. Брати раділи  і плакали одночасно. То був незабутній момент! Щоразу, коли я згадую ті події, на очі навертаються сльози».

Знову і знову братам здавалось, що вони «немов би у сні» (Пс. 126:1б — 6). Переживши десятиліття труднощів та переслідувань, вони дочекалися добрих результатів, про які говориться в Божому Слові: «У свій час пожнемо, якщо не ослабнемо» (Гал. 6:9).

ЗНАМЕННА ТЕОКРАТИЧНА ПОДІЯ

Брати і сестри в Естонії ніколи не забудуть 31 жовтня 1991 року. У цей день зареєстрували перший збір Свідків Єгови в Естонії.

Настав час великого духовного відновлення. Дуже багато людей цікавилися Біблією та релігією й охоче слухали добру новину. Треба було проводити біблійні вивчення та організовувати зібрання, обласні і районні конгреси. Перекладачі потребували відповідних приміщень, щоб належно виконувати роботу, якої ставало дедалі більше.

Тим часом почали прибувати випускники школи «Ґілеад», тож потрібно було знайти для них підхоже житло і допомогти їм залагодити всі справи з візою та дозволом на проживання. Крім того, брати на урядовому рівні мали вирішити питання, пов’язані з нейтралітетом. Також слід було клопотатися про дозволи на будівництво Залів Царства.

«Ті роки пролетіли, наче кілька місяців, адже ми невтомно працювали, закладаючи підвалини теократичної організації,— згадує Рейно Кеск, який тоді служив районним наглядачем.— Це була пора небаченого піднесення: людям подобалась правда  і вони швидко приймали її. У кожному зборі було багато тих, хто хотів охреститись. Майже нічого не знаючи про Свідків, деякі зацікавлені приходили на конгрес, слухали промови і відразу хотіли охреститись. Роботи було більш ніж достатньо».

У часи радянського режиму за проповідуванням в Естонії наглядав німецький філіал. Брати в Німеччині підтримували з Естонією таємний зв’язок через фінський філіал. З відкриттям кордонів нагляд за роботою в Естонії в 1992 році було доручено філіалу у Фінляндії.

ЗАВЗЯТІ І СТАРАННІ

Чимало людей швидко робили духовний поступ, тож відповідальні брати не завжди знали всіх, хто хотів стати неохрещеним вісником. Якось Том Едур відвідував невеличку групу в день Спомину Христової смерті. Його здивувало, що на ранковій зустрічі для служіння було дуже багато присутніх.

— Скажи, ти всіх тут знаєш? — запитав Том у місцевого брата.

— Ну, не всі з них вісники,— відповів брат.

Наприкінці зустрічі для проповідування Том сказав: «Я хотів би окремо поговорити зі всіма, хто ще не став вісником».

До брата підійшло приблизно десятеро людей, які сказали, що бажають піти в служіння. Том обговорив з ними основні вимоги для неохрещених вісників. Під час обговорення з’ясувалося, що троє молодих жінок ще не вийшли зі своєї церкви. Том пояснив, що коли вони хочуть бути Свідками, то їм слід покинути свою релігію. Жінки відразу пішли до церкви і попросили, щоб їхні імена викреслили  зі списку парафіян. А тоді вони разом з іншими пішли в служіння.

Один з присутніх на цій зустрічі був курцем. Йому потрібен був час, щоб кинути свою шкідливу звичку. Тож він пішов додому, сподіваючись стати вісником пізніше.

Коли заборону на нашу діяльність було знято, брати використовували кожну нагоду, щоб проповідувати добру новину. Дехто настільки віддавався служінню, що втрачав духовну рівновагу і потребував допомоги. Обговорюючи з одним молодим чоловіком питання до хрещення, Том Едур запитав його, чи старійшини колись давали йому пораду.

— Так,— сказав молодий чоловік,— вони порадили мені більш помірковано використовувати час.

— У чому була проблема? — поцікавився Том.

— Річ у тім, що я проповідував 150 годин кожного місяця,— пояснив чоловік,— і тому занедбував свої біблійні обов’язки. Старійшини сказали, що якби я скоротив кількість годин хоча б до ста, то міг би знайти час для особистого вивчення і підготовки до зібрань.

ПІДБАДЬОРЛИВИЙ КОНГРЕС У РОСІЇ

Ще однією важливою подією в теократичній історії був міжнародний конгрес, який пройшов у Санкт-Петербурзі в червні 1992 року. Для багатьох з 1000 естонських делегатів це була нагода зустрітися з колишніми співв’язнями, а також з тими, з ким вони познайомилися на висилці в Сибіру.

 «Брати дуже вдало вибрали час для проведення конгресу,— розповідає один делегат.— Ми замовили поїзд за досить невелику суму і сплатили її в російських рублях. Потім, усього за тиждень до конгресу, в Естонії замість рублів ввели естонські крони. Якби в той тиждень ми були за кордоном, то не змогли б обміняти свої гроші. Однак міняти дозволялося лише обмежену суму. А що ж ми мали робити з рублями, які не могли обміняти на крони? У Росії рублі все ще були в обігу, тож брати взяли з собою ці гроші і на конгресі вкинули їх у скриньки для пожертв. Якби конгрес відбувся на тиждень пізніше, після встановлення нових правил перетину кордонів, нам би довелось купувати дорогі візи. Отже, конгрес був запланований на найліпший для братів час».

 Цей історичний конгрес зворушив серця багатьох людей, у тому числі однієї зацікавленої, яка домовилась їхати в Санкт-Петербург разом зі Свідками. «Я переплутала час відправлення поїзда,— розповідає вона,— і, коли прийшла на вокзал, він уже поїхав. Але ж поїздка була вже оплачена! Я не знала, що робити. Тому я помолилась до Єгови і благала його допомогти, якщо він тільки хоче, щоб я дісталася на конгрес. А я зі свого боку пообіцяла зробити все, що залежить від мене.

Начальник вокзалу сказав, що мені треба купити інший квиток, але в мене не було на нього грошей. Раптом я побачила, як на станцію зайшла група радісних і гарно вбраних людей. Це були Свідки з острова Сааремаа. Їхній поїзд ще не прийшов, а мій квиток давав право їхати в ньому. Я з полегшенням зітхнула!

Під час подорожі Свідки співали пісні Царства, які надзвичайно вплинули на мене. Я почувалась так, ніби вони прийняли мене у свою духовну сім’ю. На конгресі ми весь час були разом, і я бачила, що вони щиро люблять одні одних. Це розвіяло всі мої сумніви. Я зрозуміла, що знайшла земну організацію Бога». Тепер ця жінка служить піонером разом зі своїм чоловіком.

ПОТРІБНО БІЛЬШЕ РОБІТНИКІВ

У країні активно велося проповідування та відбувалися організаційні зміни, тож існувала потреба в досвідчених братах. Хто її задовольнить? Подібно до Ісаї, чимало Свідків відповіли: «Ось я,— пошли Ти мене!» (Ісаї 6:8).

 До Естонії в 1992 році прибули четверо випускників школи «Ґілеад»: Веса і Леена-Марія Едвік та Еса і Яаел Ніссінен. Також сюди направили Рейно і Леслі Кеск, які 17 років виконували роз’їзне служіння в Канаді. А навесні 1993 року в естонськомовні та російськомовні збори були призначені спеціальними піонерами 20 піонерів з Фінляндії. Разом з ними приїхало і четверо місіонерів.

Упродовж певного періоду в Естонію приїжджали випускники з кожного класу школи «Ґілеад». Їх переповнювала радість і ентузіазм. У країну приїхало кілька місіонерів, які не проходили навчання в «Ґілеаді». Енергійні місіонери і спецпіонери продовжували будувати на міцному фундаменті, який десятиліттями закладали вірні естонські Свідки.

Крім того, приблизно 200 Свідків Єгови переїхали з-за кордону в місцевості, де була велика потреба у вісниках. Ці духовно зрілі брати і сестри допомагали одновірцям і зміцнювали збори. Було створено чимало нових зборів, і, доки місцеві брати не зробили достатній поступ, старійшинами в них служили брати з-за кордону.

Одним з них був Лембіт Вал’я, який народився в Естонії. Після Другої світової війни він переїхав в Австралію, де й став Свідком. Перед виходом на пенсію у 1990 році він вирішив повернутись на батьківщину і втамувати духовну спрагу багатьох людей. Лембіт пригадує, що був час, коли він проводив вивчення Біблії з 18 групами, розкиданими майже по всій Естонії. На заняття приходило приблизно 80 людей. Брату Лембіту доводилось  їздити на автобусі і часто ночувати на автостанціях у своєму спальному мішку. Понад 50 людей, з якими він вивчав Біблію, охрестилися. У 84 роки Лембіт проводить чотири біблійні вивчення. Його старанність і саможертовність принесли чудовий результат: у більшості містечок, куди він приїжджав, тепер діють збори і є Зали Царства.

Ревні брати і сестри з-за кордону теж отримали благословення. Багато хто з них каже, що знайомство з місцевими жителями і їхнім способом життя дуже збагатило їх. Рейно Кеск говорить: «Це розширює твій світогляд, і поступово ти вчишся дивитися на все так, як Єгова».

ПЕРШІ ВІЗИТИ РАЙОННИХ НАГЛЯДАЧІВ

У той час швидкого росту підбадьорливі візити роз’їзних наглядачів дуже зміцняли збори. Районні наглядачі цілком віддавалися своєму служінню. Нерідко вони присвячували теократичним справам по 15 годин на день: брати проповідували, відвідували збори, проводили зібрання та відповідали на численні запитання вісників.

До першого теократичного району входили Естонія, Латвія, Литва та Калінінград. У ньому було 46 зборів і 12 груп, які проводили зустрічі чотирма  мовами. Крім того, районний наглядач мав займатися реєстрацією Свідків у Латвії та Литві, що забирало багато часу. Тепер в Естонії чотири теократичні райони.

«Вісники надзвичайно цінували візити районного наглядача,— згадує Лаурі Нордлінг, місцевий брат, який служив районним наглядачем у 1995 році.— Кімната, де проводились зустрічі для проповідування, майже завжди була заповнена вщерть. Якось в однокімнатній квартирі зібралось приблизно 70 братів і сестер. Там яблуку ніде було впасти!»

ТРУДНОЩІ У ВИВЧЕННІ НОВОЇ МОВИ

Вивчити іншу мову важко, а вивчити естонську — особливо важко. Маркку Кеттула, новий місіонер, розмовляв з одним чоловіком про Ісуса Христа. Замість того, щоб назвати Ісуса Рахувюрстом, тобто Князем миру, він кілька разів сказав, що він рахуворст — сосиска миру. Тільки коли Маркку показав у Біблії вірш з Ісаї 9:6, спантеличений чоловік збагнув, що справжній мир встановить не сосиска.

Одна піонерка, переїхавши в Естонію, почала вчити російську мову. Під час проповідування вона випадково постукала в двері місцевого старійшини. Вона не впізнала його. Зі словником у руках сестра почала свій вступ. Брат намагався пояснити їй, що він служить старійшиною. Сестра стала швидко шукати слово «старійшина» в словнику і натрапила на слово «старий».

«Та що ви! Ви зовсім не старий! — сказала сестра.— Крім того, в раю ви знову станете молодим».  Коли брат показав теократичні публікації, які були у нього в помешканні, сестра нарешті зрозуміла, що він не старий, а старійшина.

СУДДЯ-АТЕЇСТ ПІЗНАЄ ПРАВДУ

У радянські часи Віктор Сень був засуджений до двох років ув’язнення за відмову від служби в армії. Провівши рік у в’язниці, він подав заяву на добровільне заслання до Сибіру, де він, як вільний поселенець, мав би більше свободи. Під час слухання справи про умовне звільнення судді вилили на брата весь свій гнів, а один навіть сказав, що таких людей, як він, треба вішати або розстрілювати.

Через кілька років на конгресі в Естонії один брат познайомив Віктора з кількома зацікавленими і запитав:

— Ти когось упізнаєш?

— Ні,— відповів Віктор.

— Ти впевнений? — запитав брат і показав на чоловіка, який дуже зніяковів.— І цього не впізнаєш?

Віктор не міг упізнати. Як же він здивувався, коли йому сказали, що цей чоловік, Юрій, був одним із суддів, які розглядали справу про його умовне звільнення. Тепер він вивчав Біблію і теж прийшов на  конгрес. Що ж змінило ставлення Юрія до Свідків Єгови?

«Я виріс у сім’ї войовничих атеїстів,— розповідає Юрій.— У роки навчання я часто виступав з доповідями про небезпеку релігії. Потім, через багато років, я кілька разів побував на вивченні Біблії, яке Свідки Єгови проводили з моїми друзями. Тоді я зрозумів, що, хоча і добре обізнаний з релігійним обманом, Біблію не знаю зовсім. Тому мені захотілося більше дізнатися про цю книгу».

Після хрещення Юрій сказав Віктору: «Того разу ти сидів на лаві підсудних, а я — на місці судді. Але якщо коли-небудь ми опинимось на подібному судовому засіданні, то будемо сидіти поруч. Я вже ніколи не буду серед тих, хто виносить тобі вирок».  Тепер Юрій і Віктор служать старійшинами в Таллінні.

НЕЗАБУТНІЙ СПОМИН

Один брат, який недавно переїхав до Естонії, підійшов до Павла і Маргарити і ламаною естонською сказав: «Якщо хочете вічне життя, ви повинні прийти на Спомин Христової смерті сьогодні ввечері». Таке запрошення заінтригувало Павла і Маргариту, тож вони вирішили піти на Спомин.

Їх дуже тепло прийняли. Але вони занепокоїлись, коли під час програми один чоловік почав ходити по залу, дивитися на людей і щось записувати. Павло і Маргарита не знали, що він лише рахує присутніх. Їм спало на думку, що не варто було сюди приходити. У той же час вони боялися вийти з залу, бо їм здавалось, ніби двоє міцних чоловіків біля дверей нікого не випускають. Не розуміючи, що брати були просто обслуговуючими, Павло і Маргарита вирішили, що ліпше їм не виходити.

Наприкінці промови вони почули оголошення про те, що будь-хто з присутніх може  попросити про безкоштовне домашнє вивчення Біблії. Усі їхні страхи розвіялись, коли брати щиро привіталися і познайомилися з ними. Павло і Маргарита сказали, що хочуть вивчати Біблію. Оскільки вони через два тижні мали переїжджати, то попросили, щоб з ними займалися щодня. Переїхавши, вони подзвонили братам, які жили неподалік, назвалися і домовились продовжити біблійне вивчення.

ЛЮДИ ПОМІЧАЮТЬ ДОБРІ ВЧИНКИ

Як і всі Свідки Єгови, брати і сестри в Естонії виявляють одні до одних любов (Ів. 13:35). Це приваблює сторонніх людей до правдивого поклоніння (1 Пет. 2:12).

Чоловік, на ім’я То́іво, отримав книжку «Людство в пошуках Бога» від сестри, яка підстригала його в перукарні. Прочитавши книжку, Тоіво захотів піти на зібрання в Зал Царства, але боявся заходити туди, бо чув про Свідків багато поганого. Тому він вирішив поспостерігати за ними, сидячи у своїй машині біля Залу Царства. Йому було цікаво, які люди приходять у Зал і як вони виглядають після зібрання.

Найбільше його зворушило те, що сестри обнімали одна одну. Він зрозумів, що між Свідками існують теплі, дружні стосунки. Тоіво почав ходити на зібрання та вивчати Біблію. Він зробив швидкий поступ і невдовзі брав участь у проповідуванні. Сьогодні він уже Свідок Єгови.

«ЄГОВА ВІДПОВІВ НА МОЮ МОЛИТВУ!»

У 1997 році Марія з маленького села Тоотсі отримала «Вісті Царства» № 35. Вона прочитала їх  і написала у філіал, що хоче вивчати Біблію. Невдовзі після цього до неї прийшли Маркку і Сірпа Кеттула, місіонери, які жили в Пярну, та почали з Марією біблійне вивчення. Майже одразу вона ділилася набутими знаннями, завдяки чому її невістка, Інгрід, та сусідка, Малле, приєдналися до вивчення. Коли Марія захотіла брати участь у служінні, старійшини порадили їй регулярно ходити на зібрання. Але до найближчого місця проведення зібрань у Пярну було 40 кілометрів, а жінка не мала грошей на дорогу. Тож Марія, як їй і порадили місіонери, попросила допомоги в Єгови.

— Єгова відповів на мою молитву! — з піднесенням сказала Марія місіонерам, коли вони прийшли до неї.

— Як саме? — запитали Маркку і Сірпа.

— Я зберу у себе вдома людей,— почала радісно пояснювати Марія,— а ви будете проводити зібрання і організуєте тут збір. Тоді я зможу бути на всіх зібраннях і ходитиму в служіння.

Місіонери не хотіли охолоджувати її запал, але тактовно пояснили, що формування збору — не така вже й проста справа. Вони заохотили Марію приїжджати на зібрання в Пярну для початку хоча б по неділях.

Марія знову молилася про можливість ходити на зібрання. Крім того, вона вирішила заощаджувати гроші, скасувавши передплату газет. За якийсь час Марія вже могла чотири рази на місяць бувати на зібраннях і з радістю почала ходити в служіння. Однак на Марію чекали ще більші благословення.

 З огляду на те, що в Тоотсі зростала кількість зацікавлених, старійшини організували там проведення книговивчення. На ці зібрання приходили Марія, Інгрід, Малле та інші. Через кілька місяців охрестилися Марія і Малле, влітку наступного року — Інгрід, невдовзі після цього — чоловік Малле, а потім, узимку, і її сестра. Вісники маленької групи в Тоотсі дуже раді, що завдяки «Вістям Царства» № 35 мешканці їхнього села почули правду і що Єгова відповів благословеннями на їхні численні молитви.

За останні два десятиліття проповідування було дуже плідним і принесло багато радості, адже в організацію Єгови прийшло чимало щирих людей, які прагнуть бути праведними. Де вони мали збиратися, щоб поклонятися Богу і здобувати знання про нього?

ТЕРМІНОВО ПОТРІБНІ ЗАЛИ ЦАРСТВА!

Перший зал для зібрань було побудовано в Ряпіні, що на півдні Естонії, і він довго служив братам і сестрам. Але місцеві брати розуміли, що не встигатимуть власними силами будувати зали, тому що кількість вісників невпинно зростала. На допомогу прийшли брати з інженерного бюро фінського філіалу. Вони почали проектувати Зали Царства та офісні приміщення для країн Балтики. Скільки ж було радості, коли 1993 року завершилось будівництво першого Залу Царства в Маарду! Потім брати дуже швидко звели ще багато залів.

Тепер в Естонії є 33 Зали Царства, якими користується 53 збори. Брати тішаться, що мають також два Зали конгресів: один у Таллінні, а інший  у Тарту. Будівництво цих залів було завершене 1998 року.

Олександра Олесюк, яка давно служить Єгові, пригадує: «Ми мріяли, щоб у нас в Тарту був Зал Царства. Тому, коли нас попросили очистити ділянку, на якій його мали будувати, я першою зголосилася допомогти, хоча й мала 79 років. Я збирала і виносила сміття. Проїжджаючи на автобусі повз будівельний майданчик, я щоразу плакала від радості. Я не могла стримати сліз і тоді, коли будівництво завершилось».

 НОВІ ПРИМІЩЕННЯ ДЛЯ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОГО ВІДДІЛУ

Кількість вісників продовжувала збільшуватись, і для філіалу, особливо для перекладацької групи, потрібні були більші приміщення. Брати вирішили, що їм підійде незавершений багатоквартирний будинок у Таллінні на вулиці Герцена, 77 (тепер Пухангу), хоча його треба було майже повністю переробити.

Фінський філіал надав архітектурні плани, матеріали, гроші і добровольців. Без допомоги братів з Фінляндії побудувати естонський філіал було б неможливо. Якщо в країні і продавались будівельні матеріали, то лише неякісні. Крім того, мало хто з місцевих братів знав будівельну справу. Але вони поступово вчилися і здобували досвід. У лютому 1994 року закінчилось будівництво першої частини офісних споруд. Цього ж року комітету країни, у який входили Тоомас Едур, Рейно Кеск та Лембіт Рейле, доручили під керівництвом фінського філіалу здійснювати нагляд за діяльністю у трьох балтійських країнах. З часом виникла потреба розширити естонський філіал, тому в 1997 і 1999 роках було добудовано нові приміщення.

У сусідньому будинку розміщалася компанія з водопостачання. Її керівництву сподобався дизайн бетелівського саду. За нижчий тариф на воду брати допомогли оформити їхній сад, поставити огорожу та зробити освітлення. У результаті територія цієї компанії виглядала майже так само, як територія Бетелю. Згодом компанія продала братам свої приміщення за помірну ціну. Їх перебудували  і почали використовувати як студію звукозапису, в якій озвучують біблійні вистави та фільми, а також записують вистави, фільми і публікації мовою жестів. В іншій частині будинку проводяться заняття Школи удосконалення служіння.

МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ В ТАЛЛІННІ

Брати і сестри в Естонії надзвичайно зраділи, коли дізнались, що в їхній країні 1996 року пройдуть міжнародні конгреси «Посланці Божого миру». На два конгреси в Таллінні приїхали естонсько- та російськомовні делегати, а також брати з Латвії і Литви. Крім того, було запрошено братів і сестер з 15 інших країн. Ці триденні конгреси відбулись у серпні. З підбадьорливими промовами виступили п’ять членів керівного органу: брати Барбер, Геншель, Ярач, Шредер і Сидлік. Найвища кількість присутніх становила 11 311, а 501 особа охрестилась.

Завдяки конгресам було дане чудове свідчення. Про них багато говорили в країні. Наприклад, про конгреси розповіли в 10-хвилинному інтерв’ю під час одного ток-шоу. В програмі приватної радіостанції Свідків Єгови хвалили за те, що вони «хороші люди».

Коли закінчувалися конгреси і приходив час прощатися, брати і сестри дарували одні одним любов і виражали свої глибокі почуття. Тисячі делегатів махали руками та хусточками і плакали від радості. Після заключної молитви довго не стихали оплески, якими присутні виразили свою вдячність нашому щедрому і ніжному небесному  Батькові, Єгові. Ці конгреси стали видатною подією в історії Свідків Єгови в Естонії.

ЗНОВУ СТВОРЕНО ФІЛІАЛ

У 1926—1940 роках у Таллінні діяв перший естонський філіал. Потім, у 1994 році, в Естонії відкрився офіс, діяльність якого здійснювалася під наглядом фінського філіалу. Було зроблено багато роботи, й естонські вісники сподівалися, що в країні невдовзі буде філіал. Нарешті, 1 березня 1999 року, керівний орган призначив Тоомаса Едура, Рейно Кеска (тепер служить у Демократичній республіці Конго), Лембіта Рейле і Томмі Кауко служити в комітеті філіалу в Естонії. Тепер у Бетелі працює приблизно 50 добровольців, які дбають про потреби 4300 діяльних вісників, які вірно служать Єгові в Естонії.

З УПЕВНЕНІСТЮ ДИВЛЯЧИСЬ У МАЙБУТНЄ

Що чекає в майбутньому на народ Єгови в Естонії? Єгова ніколи не переставав вести і зміцняти своїх вірних служителів. Естонські брати і сестри, які зберегли вірність у переслідуваннях під час нацистського і комуністичного режимів, ніколи не забудуть, як Бог підтримував їх. Разом з іншими Свідками вони радіють, що величне ім’я Єгови було прославлене і освячене у найвіддаленіших куточках Радянського Союзу (Мал. 1:11).

В Естонії є ще багато смиренних і щирих людей, які хочуть наблизитись до правдивого Бога. Тепер, коли настала релігійна свобода, Свідки докладають усіх зусиль у проголошенні доброї новини про Царство Єгови.

[Примітки]

[Вставка на сторінці 172]

«Я завжди мав усе необхідне»

[Вставка на сторінці 204]

«Мені подобалося бути в одиночній камері»

 [Рамка на сторінці 168]

Короткі відомості про Естонію

Територія.

Цей малонаселений край укритий віковічними незайманими лісами і непрохідними болотами. У країні є приблизно 7000 річок і струмків та понад 1400 озер. Десяту частину загальної площі Естонії складає приблизно 1500 островів. Ця рівнинна країна розташована на висоті менш ніж 50 метрів над рівнем моря. На південному сході розкинулась прекрасна пагориста місцевість.

Населення.

68 відсотків населення країни — це естонці, 26 — росіяни, а решта українці, білоруси і фіни. Жителі Естонії сповідують лютеранство, православ’я та інші християнські релігії. Крім того, в країні є представники мусульманства та юдаїзму. За статистикою, багато людей не належать до жодної релігії або є віруючими, але не уточнюють, яку релігію сповідують.

Мова.

Офіційною мовою є естонська, яка належить до тієї ж групи мов, що й фінська та угорська. Більш ніж чверть населення розмовляє російською.

Продукти харчування.

Естонці їдять переважно «лейб» (житній хліб) і картоплю, а також маринований гарбуз, буряковий салат і квашену капусту. Крім того, вони люблять «зюлт» (холодець з телятини), «росольє» (оселедець з буряком), грибний суп, свинину, рибу і копчене м’ясо. Улюбленими десертами є млинці та «крінгель» — солодкий крендель, посипаний родзинками і горіхами.

Клімат.

Літо в Естонії не спекотне, а зима не дуже холодна. Найдовший день влітку триває 19 годин, а найкоротший день взимку тільки 6. На південно-західному узбережжі влітку температура така ж, як у Середземномор’ї, але взимку може впасти до -20°C.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 183, 184]

«Ми були, наче одна сім’я»

АДОЛЬФ КОСЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1920

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1944

ПОМЕР: 2004

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: з 1951 по 1956 роки був ув’язнений в одному з сибірських таборів. Допоміг організувати проповідницьку працю в країнах Балтики і на північному заході Радянського Союзу.

◼ «МЕНЕ арештували в 1950 році,— згадує Адольф,— і відіслали в табір суворого режиму в Інті, що в Сибіру. За перші півтора року я нічого не знав про дружину і двох донечок, яких вивезли в іншу частину Сибіру.

Між братами панувала особлива єдність. Ми були, наче одна сім’я, і ділили між собою духовну та фізичну їжу.

Повернувшись до Естонії, ми стикнулись з багатьма труднощами. Як відновити зв’язок з нашою “Мамою”, тобто організацією? Як підтримувати єдність між братами? Як ми будемо проповідувати?

Щоб ліпше розуміти кур’єрів, я вирішив вивчити фінську мову. Однак це було нелегко, тому що ніде не продавали посібників з граматики і словників.

Що стосується друкування літератури, то мати незареєстровану друкарську машинку, не кажучи вже про друкарське обладнання, було злочином. Той, хто виготовляв заборонену літературу, ризикував на сім років потрапити у в’язницю. До того ж ми не мали всього  необхідного для друкування. Після багатьох невдалих спроб з підручними матеріалами я нарешті придумав один спосіб друкування. Найперше я зробив щось схоже на друкарський верстат (на фотографії внизу). Я друкував текст на провощеній тканині, яку ми виготовляли самі. На її поверхні залишалися дірочки. Для друкування перших публікацій ми використовували чорнило, яке робили з сажі та смоли. Чорнило протікало через дірочки на провощеній тканині і залишало відбиток на папері під тканиною. Робота була важка, і на неї ми витрачали дуже багато часу. Крім того, отруйні випари чорнила та інших хімікатів шкодили здоров’ю. Ми не могли провітрювати кімнату, бо завішували вікна, щоб про нас ніхто не дізнався».

Незважаючи на такі труднощі, Адольф безстрашно слухався вказівок організації і ніколи не сумнівався в тому, що Єгова у свій час все пояснить. Він зберіг такий погляд до кінця життя і вірно служив Єгові до самої смерті в 2004 році.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 186]

Лист Сталіну

Відповідальні брати з Естонії виявили неабияку мужність, коли в червні 1949 року відправили в Москву два листи: один Йосифу Сталіну, а другий Миколі Швернику, Голові Президії Верховної Ради СРСР.

Брати вимагали, щоб влада негайно звільнила ув’язнених Свідків Єгови і припинила переслідування. У листах вони серйозно попереджали керівників країни про те, що їх може спіткати доля фараона, який не дозволив ізраїльтянам вільно служити Єгові (Вих. 5:1—4). Брати сміливо заявили: «Організація Бога Єгови повинна мати дозвіл без перешкод проповідувати добру новину про Царство Єгови всім мешканцям Радянського Союзу, інакше Єгова повністю знищить Радянський Союз і Комуністичну партію».

«Ми усвідомлювали, що це дуже сміливий крок,— пригадує Адольф Косе.— Ми не хотіли відправляти листи з Таллінна, тому що нас могли легко знайти. Тож ми поїхали до Ленінграда (Санкт-Петербург) і відіслали листи звідти».

Невідомо, чи цей лист потрапив до рук Сталіна, але він привернув увагу влади. На допитах братам показували копію листа з написом «Організацію ліквідувати!». Невдовзі почастішали арешти і посилились переслідування. В національному архіві знайшли відправлений Швернику лист, на якому стояла урядова печатка.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 189]

КДБ і наша організація

Наприкінці 1940-х років органи безпеки цілеспрямовано працювали над тим, щоб дізнатися, як організовані Свідки Єгови. Щоб отримати інформацію, КДБ підсилав у збір людей, які вдавали, що цікавляться правдою. Схема внизу сторінки, знайдена в державному архіві Таллінна, показує, що КДБ був досить добре поінформований. У документі наводяться імена членів службового комітету, а також імена тих, хто наглядав за проповідницькою працею в головних містах Естонії, і тих, хто брав участь у виготовленні літератури.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 191]

Її не змусили замовкнути

ЕЛЛА ТООМ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1926

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1946

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: була засуджена до 13 років ув’язнення, але після п’яти з половиною років отримала звільнення.

◼ «ЩОБ зламати мою віру, мене на три дні кинули в одиночну камеру,— розповідає Елла.— Слідчі хотіли, аби я більше не говорила про Божий уряд і не вірила в нього. Вони кричали: “Ми зробимо так, що ім’я Єгови ніколи навіть не згадають в Естонії! Тебе відправлять у табір, а інших до Сибіру!” Вони з презирством запитували: “І де ваш Єгова?” Я не стала зрадницею. Ліпше бути з Богом у таборі, ніж без нього вдома. Я була в таборі, але ніколи не відчувала себе ув’язненою. Я завжди вважала, що Єгова допустив моє ув’язнення, аби я проповідувала в новій території.

У таборі я кожного дня виходила на прогулянку з однією зацікавленою. Але якось ми вирішили не йти. Пізніше я дізналась, що саме в той день релігійні фанатики хотіли втопити мене в річці через те, що я проповідувала». Противники не змусили Еллу замовкнути. Вона й досі вірно служить Єгові як сталий піонер d.

[Примітка]

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 193, 194]

«Єгово, нехай буде твоя воля»

ЛЕМБІТ ТООМ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1924

РІК ХРЕЩЕНЯ: 1944

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: під час німецької окупації був ув’язнений в Естонії, а з 1951 по 1956 роки відбував покарання у виправному таборі в Сибіру.

◼ ЛЕМБІТ був одним із молодих Свідків Єгови, які відмовились вступити в німецьку армію і через це мали переховуватися. Одного вечора поліцейські увірвались у дім, де був Лембіт, бо хтось поскаржився, що там ховається якийсь підозрілий чоловік. Лембіт швидко сховав постіль і напівроздягнений заліз в укриття: між підлогою дому і землею був невеличкий простір. Він чув у себе над головою тупіт чобіт.

Націлившись пістолетом у голову фермера, поліцейський закричав: «У цьому домі хтось ховається! Як пролізти під підлогу?» Господар не відповідав.

— Якщо той, хто там ховається, не вийде, ми кинемо туди гранату! — закричав поліцейський.

Крізь шпарини в підлозі Лембіт побачив промінь ліхтаря, яким поліцейські світили, щоб знайти його. Лембіт молився до Єгови: «Єгово, нехай буде твоя воля».

Він згадує: «Напруження було майже нестерпним, я відповз в інше місце під підлогою, майже готовий вийти».

Потім він тихо приліг. Тривожні хвилини тягнулися нескінченно довго. Нарешті поліцейські пішли. Лембіт залишався в укритті ще близько години, аби впевнитись,  що поліцейські не повернулись. Перед світанком він подався на пошуки іншого сховку.

За часів Радянського Союзу Лембіт стикнувся з іншими випробуваннями. «Мене засудили до десяти років ув’язнення в сибірському таборі (Норильськ) за 8000 кілометрів від Естонії. Я мусив тяжко працювати у відкритій нікелевій копальні. Умови життя в таборі були жахливими, а робота виснажливою. На півночі Радянського Союзу, за полярним колом, зими дуже суворі. Температура падає до мінус 30, а то й нижче. Протягом двох зимових місяців сонце не піднімається над горизонтом».

Після п’яти років каторжних робіт Лембіта звільнили. У 1957 році він одружився з Еллою Кікас. Упродовж років Лембіт допомагав перекладати і друкувати літературу. Його знають як співчутливого і дбайливого старійшину, котрий завжди готовий підтримати своїх одновірців віршами з Біблії e.

[Примітка]

[Ілюстрація]

Лембіт і Елла Тоом

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 199]

«Це твоя мама»

КАРІН РЕЙЛЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1950

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1965

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: народилася у в’язниці. Її забрали від мами і віддали на виховання бабусі.

◼ «Я НАРОДИЛАСЯ, коли моя мама, Майму, відбувала строк за політичну діяльність,— ділиться Карін.— Я була кволим немовлям і дістала двостороннє запалення легенів, бо в камері було дуже холодно. Одна з ув’язнених, Лайне Преем, яка пізніше стала Свідком, врятувала мені життя.

У ті часи в Радянському Союзі дітей в’язнів віддавали в сирітські притулки, щоб вони забули своїх батьків. На щастя, мене віддали бабусі. Маму перевели в один з мордовських таборів, де вона познайомилася з відважною сестрою Еллою Тоом. Мама прийняла правду і охрестилася в таборі.

Бабуся виховувала мене п’ять років. Одного дня до нас прийшла незнайомка. “Це твоя мама”,— промовила бабуся. Для мене це було велике потрясіння, від якого я отямилась лише через кілька років». Карін і її бабуся також пізнали правду.

Згодом Карін вивчила англійську мову і почала перекладати наші публікації. Вона вийшла заміж за Лембіта Рейле, з яким тепер служить в естонському філіалі.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінці 201]

Ім’я Бога в естонській Біблії

Грецькі Писання були перекладені на південний діалект естонської у 1686 році, а на північний — у 1715. Повна Біблія, «Пііблі Рамат», з’явилась 1739 року і була доступною для простих людей. Вона мала одну особливість: у ній вживалося Боже ім’я, Єгова, всюди, де воно трапляється в Єврейських Писаннях. Ця традиція збереглась упродовж століть. У виданні естонської Біблії за 1988 рік в Єврейських Писаннях ім’я Бога використовується 6867 разів. Тож не дивно, що багато естонців знають ім’я Бога.

Третього липня 2009 року сталася визначна подія. На обласному конгресі Свідків Єгови в Тарту член Керівного органу Гай Пірс оголосив про видання «Християнських Грецьких Писань. Переклад нового світу» естонською мовою.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінці 202]

Саморобні книжки

ХЕЛМІ ЛЕЕК

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1908

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1945

ПОМЕРЛА: 1998

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: була ув’язнена і вислана в Сибір.

◼ ХЕЛМІ заарештували і вислали в Сибір за те, що вона була Свідком Єгови. Там вона зробила торбинку для записничка, на якій вишила підбадьорливий вірш з Римлян 8:35: «Хто відділить нас від Христової любові? Чи лихо, чи страждання, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?»

Хелмі знайшла шматки обгорткового паперу і виготовила з них книжку, в яку записала кілька відрадних думок з Біблії. Багато братів переписували друковані публікації, які зрідка потрапляли їм до рук.

Повернувшись із Сибіру, Хелмі сказала представникам влади: «Я вдячна вам за те, що могла побачити прекрасні сибірські гори. Я ніколи не мала б грошей на таку далеку подорож».

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 209, 210]

Вона охоче пішла на жертви

ФАННІ ХІЕТАЛА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1900

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1925

ПОМЕРЛА: 1995

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: переїхала в Естонію у 1930 році, служила піонером, удочерила дитину Свідка Єгови.

◼ ФАННІ охрестилася 1925 року у Фінляндії і через два роки почала повночасне служіння. На одному з конгресів у Гельсінкі вона познайомилась з Вільямом Деєм, наглядачем північноєвропейського бюро. Брат Дей не розмовляв фінською мовою, але Фанні зрозуміла слово «Естонія», яке він часто повторював. Фанні збагнула, що він заохочує її переїхати туди, де мало Свідків. Тож 1930 року вона, так само, як і деякі інші піонери, поїхала в Естонію. Протягом наступних років вона активно проповідувала, об’їхавши на своєму велосипеді чимало повітів, а також острів Сааремаа.

Сестра Фанні ніколи не була одруженою, але виховувала Естер. Дівчинка у восьмирічному віці залишилась круглою сиротою, коли померла її мама і батько, який був Свідком. Завдяки любові і турботі Фанні Естер з часом прийняла правду.

Зі встановленням комуністичного режиму почались переслідування. Фанні могла повернутись до Фінляндії, але вона охоче пішла на жертви, залишившись з маленькою групою вісників. Це рішення принесло їй багато  труднощів, вона жила в поганих умовах, але, маючи фінське громадянство, Фанні уникла заслання до Сибіру.

Фанні була кур’єром: у 1950-х роках вона перевозила мікроплівки і листи з Фінляндії в Естонію. Її знали як відважну та обережну сестру. Кілька разів вона опинялася в дуже небезпечних ситуаціях, але її жодного разу не викрили. Приміром, під час поїздки в Ленінград (Санкт-Петербург) Фанні мала взяти в парку пакет мікроплівок від фінського кур’єра. Вона, у свою чергу, мусила якнайшвидше передати пакет двом естонським братам. Однак ці брати помітили, що за ними йдуть працівники органів безпеки, і хотіли уникнути зустрічі з Фанні. Але було пізно! Фанні і брат з Фінляндії йшли прямо на них. Якби вона привіталася з ними або дала пакет, кадебісти відразу здогадалися б про їхній зв’язок. На диво, Фанні пройшла повз них, наче вони не знайомі. Як пізніше з’ясувалося, вона просто не помітила братів, хоча й дуже добре їх знала. В КДБ так і не довідалися, хто був кур’єром, а мікроплівка була доставлена тим, кому призначалась. Завдяки Фанні брати постійно мали духовну їжу. Жодна з мікроплівок не потрапила в руки кадебістів.

Ця сердечна сестра вірно служила Єгові протягом 70 років, аж до своєї смерті у 95-річному віці. Вона залишилась в Естонії до кінця життя.

[Ілюстрація]

Під час кур’єрської поїздки в Ленінград, 1966 рік

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 213]

Жертви наклепів

Ісус сказав своїм послідовникам: «Щасливі ви, коли через мене люди ганьблять та переслідують вас і наговорюють на вас усіляку неправду» (Матвія 5:11). Згідно зі словами Господа, на Свідків Єгови нерідко зводять злісні наклепи. Наприклад, Свідків звинувачували в тому, що вони є політичною організацією, яка займається шпигунством і підривною діяльністю. Наприкінці 1950-х та на початку 1960-х років газети писали, що нашою працею керує уряд США і що ми маріонетки в руках багатих американських капіталістів.

Після того як у 1964 році Сілвер Сілліксаар відмовився від служби в армії, його засудили як зрадника батьківщини і кинули до в’язниці. Про судовий процес над ним зняли короткометражний фільм, просякнутий комуністичною пропагандою, і показували його в кінотеатрах по всій Естонії. Більшість братів, які відмовились служити в армії, отримували строк від двох до трьох років. Юрі Шенберг, Тааві Кууск та Артур Мікіт відбули два строки. Брат Мікіт загалом був ув’язнений п’ять з половиною років.

[Ілюстрація]

Сілвера Сілліксаара судять за віру в Бога

 [Рамка на сторінці 226]

Підпільна Школа теократичного служіння

У часи заборони публікації та Біблію могли конфіскувати в будь-який момент. Тому брати не лише переховували літературу в різних місцях, але й намагалися вивчити напам’ять якомога більше біблійних віршів.

Брати обговорювали і запам’ятовували вірші під час різних дружніх зустрічей. Вони робили картки: на одній стороні вказували назву книги, розділ і вірш, скажімо Матвія 24:14, або якесь запитання чи ім’я біблійного персонажа, а на іншій стороні цитували біблійний вірш або писали відповідь на запитання.

Для проведення зібрань використовувалися всі доступні публікації. Програма Школи теократичного служіння включала в себе щотижневі заняття, домашні завдання, усні контрольні роботи і навіть іспити. Що три місяці було повторення, а навесні — підсумковий іспит.

Один з учнів згадує: «Кожного тижня ми отримували домашнє завдання — вивчити п’ять біблійних віршів. На наступному занятті ми мали розповісти їх. Пригадую іспит 1988 року. В одному з екзаменаційних білетів було завдання: “Процитуй напам’ять 100 біблійних віршів”. Це може здаватися дивним, але кожен хотів витягнути саме цей білет. Такі завдання надзвичайно допомагали нам у проповідуванні, адже ми рідко могли зачитувати біблійні вірші». У 1990 році, на радість естонських вісників, Школу теократичного служіння почали проводити за такою ж програмою, як у всьому світі.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 236, 237]

«Служіння приносило нам величезне задоволення»

Місіонери діляться своїми враженнями про служіння в Естонії.

Маркку і Сірпа Кеттула: «Нас призначили туди, де раніше майже ніхто не проповідував. Служіння приносило нам величезне задоволення, адже люди дуже хотіли знати Біблію. Коли ми приїхали в Пярну, там було приблизно 30 вісників, а тепер у місті вже три збори».

Веса і Леена-Марія Едвік: «У магазинах майже нічого не було, тому люди рідко в них ходили. Зате вони мали час, щоб розмовляти про Біблію. Коли ми проповідували на вулиці, люди ставали в чергу за літературою».

Еса і Яаел Ніссінен: «Від інших людей можна багато чого навчитися. Нам випала велика честь познайомитися з братами і сестрами, які залишилися вірними у найтяжчих випробуваннях».

Анне та Ілкка Лайнонен: «День за днем, тиждень за тижнем на різних територіях  ми зустрічали людей, які ніколи не чули біблійної звістки. Ми проповідували з раннього ранку до пізнього вечора і з радістю спостерігали, як ростуть збори. Було важко повірити, що наприкінці XX століття ми станемо очевидцями такого росту. Ми ніколи не забудемо тих років».

Річард і Рейчел Іргенс: «Люди гостинно нас приймали, і служіння приносило нам багато радості. Ми проповідували в селах на берегах озера Пейпсі. Нам не треба було брати з собою їжі, тому що селяни запрошували нас до себе і пригощали. Ми переконалися, що навіть сьогодні можна слухатися слів Ісуса, записаних у Матвія 10:9, 10. Служіння в Естонії навчило нас віддавати перевагу головному і не зосереджуватися на незначних справах».

[Ілюстрації]

Маркку і Сірпа Кеттула

Веса і Леена-Марія Едвік

Анне та Ілкка Лайнонен

Еса і Яаел Ніссінен

Річард і Рейчел Іргенс

 [Таблиця/Ілюстрації на сторінках 244, 245]

ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ Естонії

 1920

1923 Мартін Косе повертається в Естонію, щоб проповідувати.

1926 У Таллінні відкрився філіал.

З-за кордону приїжджають колпортери.

1928 У філіалі проходить перший конгрес.

1930

1933 Зареєстроване Біблійне і трактатне товариство «Вартова башта».

1940

1940 Естонські брати на останньому конгресі перед забороною, яка тривала п’ятдесят років.

1948 Деяких Свідків ув’язнюють чи забирають у виправно-трудові табори.

1949 Свідки пишуть Сталіну листи з протестом.

1950

1951 Близько 300 Свідків та багатьох їхніх родичів відправили у заслання до Сибіру.

1953 Помирає Сталін; Свідків починають звільняти.

1960

1970

1972 Створено перший російськомовний збір.

1980

1990

1991 У Тарту починає діяти перекладацький відділ.

Свідки Єгови отримують релігійну свободу.

У Таллінні проходить перший у Радянському Союзі конгрес.

1992 Прибувають перші місіонери, випускники школи «Ґілеад».

1993 В Естонії збудовано перший Зал Царства.

1994 Перекладацький відділ переїжджає в Таллінн.

1998 Збудовано Зали конгресів у Таллінні і Тарту.

1999 Знову починає діяти філіал.

2000

2000 Проходить навчання першого класу Школи удосконалення служіння.

2009 Естонською мовою виходять «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу».

2010

[Діаграма/Ілюстрація на сторінці 246]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Кількість вісників

Кількість піонерів

4000

2000

1990 2000 2010

 [Карти на сторінці 169]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ФІНЛЯНДІЯ

ГЕЛЬСІНКІ

Фінська затока

РОСІЯ

Санкт-Петербург

ЛАТВІЯ

РИГА

ЕСТОНІЯ

ТАЛЛІНН

Нарва

Маарду

Тапа

Вормсі

Пярну

озеро Виртс’ярв

Тарту

Ряпіна

Виру

Хійумаа

Сааремаа

Ризька затока

озеро Пейпсі

Псковське озеро

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 162]

[Ілюстрація на сторінці 165]

Х’юго і Мартін Косе

[Ілюстрація на сторінці 166]

Альберт Вест

[Ілюстрація на сторінці 167]

Александер і Хільда Брайдсон, 1930-ті роки

[Ілюстрація на сторінці 167]

Перший філіал розміщався в цьому будинку

[Ілюстрація на сторінці 170]

Перші піонери з Фінляндії: Дженні Фелт та Ір’я Макела

[Ілюстрація на сторінці 174]

У 1932 році філіал перенесли на вулицю Суур Тарту, 72 (Таллінн)

[Ілюстрація на сторінці 175]

Каарло Хартева виступає з промовою по радіо

[Ілюстрації на сторінці 177]

Джон Норт і його «колісниця»

[Ілюстрація на сторінці 178]

Микола Туйман

[Ілюстрація на сторінці 179]

Поліція конфіскувала багато літератури

[Ілюстрація на сторінці 181]

Останній конгрес, проведений перед забороною. 1940 рік

[Ілюстрації на сторінці 188]

Брати Круус, Тальберг, Індус і Тоом були членами службового комітету

[Ілюстрація на сторінці 200]

Майму і Лембіт Трелл, 1957 рік

[Ілюстрація на сторінці 212]

Ене з сестрою, Корінною

[Ілюстрація на сторінці 218]

Весілля Хаймара й Елві Туйман було дводенним конгресом

[Ілюстрація на сторінці 227]

Тоомас і Елізабет Едур

 [Ілюстрації на сторінках 228, 229]

Визначні конгреси

Фінські Свідки сердечно вітають делегатів з Естонії, які прибули на обласний конгрес «Чиста мова» у Гельсінкі (Фінляндія), 1990 рік

 Обласний конгрес «Люблячі Божу свободу люди», Таллінн, 1991 рік

[Ілюстрація на сторінці 238]

Міжнародний конгрес у Санкт-Петербурзі, 1992 рік

[Ілюстрація на сторінці 241]

Лаурі та Єлена Нордлінг

[Ілюстрація на сторінці 243]

Рейно і Леслі Кеск

[Ілюстрація на сторінці 247]

Юрій і Віктор

[Ілюстрації на сторінці 251]

Зал Царства в Маарду і Зал конгресів у Тарту

 [Ілюстрації на сторінці 254]

Філіал в Естонії

Комітет філіалу в Естонії, зліва направо: Томмі Кауко, Тоомас Едур і Лембіт Рейле