Папуа — Нова Гвінея

У СИВУ давнину чимало людей пускалися в мандри, щоб знайти собі нові місця для проживання. Тож протягом тривалого періоду безкраїми просторами Азії прокотилося кілька хвиль переселенців, які рухались на південь. На самому сході Малайського архіпелагу вони натрапили на пагористий тропічний острів з жарким вологим кліматом. Це була Нова Гвінея, другий найбільший острів у світі a. Мандрівники проходили вздовж його узбережжя, оселялися біля великих боліт, у густих тропічних лісах і на численних островах та острівцях. Дехто з цих мандрівників піднімався в гори і заселяв нагір’я. Їх приваблював помірний клімат і великі родючі долини.

Населення було неоднорідним: воно складалося з понад тисячі малих племен, які часто воювали між собою. Ці племена мали свої звичаї і традиційний одяг та розмовляли понад 800 мовами. Більшість племен відчайдушно захищали свої володіння і нічого не хотіли знати про зовнішній світ. Остров’яни вірили, що за обрієм розташовується царство демонів і померлих предків, які можуть шкодити або допомагати. Тому все життя остров’ян оберталося навколо задобрювання цих духів.

Хоча племена дуже відрізнялись між собою, в них була одна спільна риса. Її помітив під час подорожі в 1526 році португальський чиновник Жорже де  Менезеш. Він назвав острів «Ільяс-дос-Папуас», тобто «країна кучерявих людей». А іспанський мореплавець Іньїго Ортіс де Ретес вважав, що остров’яни схожі на жителів Гвінеї, країни в Західній Африці, тому він дав острову назву «Нуева Гвінеа», або Нова Гвінея.

У XIX столітті острів поділили між собою три європейські країни. Голландці, котрі прийшли першими, заволоділи західною частиною острова, яка сьогодні належить Індонезії. Східну частину поділили британці і німці: на півдні була Британська Нова Гвінея (пізніше названа Папуа), а на півночі — Земля Імператора Вільгельма (пізніше Нова Гвінея). Після Першої світової війни обидві території потрапили під контроль Австралії. Зрештою, в 1975 році Папуа і Нова Гвінея стали незалежною державою Папуа — Новою Гвінеєю b.

Цю країну не можна назвати сучасною. Хоча якась частина населення мешкає в розвинених містах і користується всілякими зручностями, 4 з 5 остров’ян проживає в невеличких поселеннях. Там життя залишилось таким, яким було кілька століть тому: люди досі вважають свиней найбільшим багатством, дають викуп за наречену, займаються спіритизмом і понад усе цінують відданість своєму племені.

Однак в останні десятиліття ця країна контрастів переживає духовне піднесення. Щирі люди з усіх етнічних груп значно поліпшили своє життя завдяки вивченню і застосуванню істин з Божого Слова, Біблії (Рим. 12:2).

ПЕРШІ ВІСНИКИ ДОБРОЇ НОВИНИ

Насіння правди в Папуа — Новій Гвінеї було посіяне 1932 року. Піонер з Британії, брат Пек, побував  тут під час своєї подорожі до Малайї (сьогодні Малайзія). Він не хотів пропустити нагоди і впродовж кількох тижнів проповідував місцевим жителям. За цей час він розповсюдив сотні примірників біблійної літератури.

Через три роки в Порт-Морсбі зупинилося семеро піонерів. Вони мусили полагодити двигун свого вітрильника, який називався «Носій світла». Протягом одного місяця брати завзято проповідували в Порт-Морсбі та його околицях. Один із піонерів, відважний новозеландець Френк Дьюар, взявши з собою багато книжок, зайшов на 50 кілометрів углиб острова і роздав їх тамтешнім жителям.

Кілька публікацій потрапило до рук Хені Хені Ніокі, шамана з племені коїарі. Але насіння біблійної правди проросло в його серці не відразу. Воно дало паростки лише тоді, коли Свідки Єгови знову повернулися на острів і полили посіяне (1 Кор. 3:6).

Наприкінці 1930-х років у Папуа — Новій Гвінеї проповідував ще один піонер. Він побував у головних  містах країни, в тому числі в містах на Новій Британії, Новій Ірландії та Бугенвілі. Під час цієї подорожі брат розповсюдив чимало біблійної літератури. Однак ніхто не зміг продовжити його роботу, оскільки вибухнула Друга світова війна і країну охопив хаос.

ПРОПОВІДУВАННЯ У «ВЕЛИКОМУ СЕЛІ»

Через 12 років, 22 вересня 1951 року, в Порт-Морсбі, де стояла нестерпна задуха, прибув літаком Том Кітто. Цей високий 47-річний австралієць охоче відгукнувся на заклик взяти участь у проповідуванні на тихоокеанських островах. Його дружина, Ровена, приєдналась до нього через шість тижнів. Їхньою територією стала вся Папуа — Нова Гвінея.

Том і Ровена побачили, що більшість білошкірих людей у Порт-Морсбі не хоче слухати звістку про Царство. Але якось вони зустріли австралійця Джеффа Бакнелла, який в юності відійшов від правди. Джефф погодився вивчати Біблію, і пізніше він та його дружина, Айрін, стали вірними Свідками.

Невдовзі Том і Ровена поїхали до селища Хануабада, що місцевою мовою моту означає «велике село». Воно розкинулось уздовж гавані Порт-Морсбі. Сотні  його будиночків на палях стоять в морі і з’єднуються між собою та з берегом довгими дерев’яними містками. Ровена згадує: «Щоб почути добру новину, люди збиралися навколо нас юрбами. Їхнє зацікавлення було настільки великим, що ми проводили біблійні вивчення кожного вечора і за два місяці не займалися лише двічі». Том додає: «Остров’янам дуже подобалось дізнаватися про надію на воскресіння та життя на райській землі. Навіть місіонери так званого християнства й один місцевий поліцейський не змусили їх припинити вивчення. Правда з Біблії глибоко вкоренилась у їхніх серцях».

Серед тих, хто став на сторону правди, були Рахо і Коніо Ракатані, Ода Сйоні, Гейва Ніокі та її чоловік Хені Хені, який отримав літературу від пасажирів «Носія світла» 16 років тому. Незабаром у помешканні Хені Хені регулярно проводилися зібрання, на які приходило близько 30 осіб. Ода Сйоні, тоді ще юнак, розповідає: «Чоловіки і жінки сиділи окремо. Жінки були одягнуті лише в спідниці з трави. Своїх немовлят вони приносили в барвистих мотузяних сумках, котрі підвішували до балок. Погодувавши дітей грудьми, вони клали їх у ці торбинки і ніжно заколисували».

 У проведенні зібрань брату Кітто допомагав перекладач. Звичайно, не все одразу пішло на лад. Ось що розповідає Дон Філдер, який прибув у Папуа — Нову Гвінею в 1953 році: «На одному зібранні перекладав Баду Хені, брат Хені Хені. Спочатку здавалося, що все гаразд: Баду перекладав Тома і навіть наслідував його жести. Лише згодом Баду зізнався, що зовсім не розумів Тома. Він просто розповідав відомі йому істини і копіював Томові жести, щоб ніхто нічого не запідозрив». Попри все зацікавлених ставало більше, і незабаром у селі Хануабада сформувалась ще одна група, яка збиралась в домі Рахо Ракатані.

«ПРИЙДИ І НАВЧИ МОЇХ ЛЮДЕЙ»

На початку 1952 року Бобогі Найорі, один із вождів племені коїарі та відомий шаман, зайшов до Хені Хені, свого «вантока», тобто одноплемінника, і побував на зібранні, що проводилось у нього вдома. Вражений побаченим і почутим, Бобогі підійшов до Тома Кітто і попросив: «Будь ласка, прийди і навчи моїх людей правди!»

Невдовзі Том і Ровена вирушили в подорож до Бобогі, який жив у Хаїмі, маленькому селі за 25 кілометрів на північ від Порт-Морсбі. Вони добиралися туди багнистими дорогами на своєму старому пікапі. Послухати Тома прийшло багато селян. Він їм проповідував, а Бобогі перекладав. У результаті близько 30 людей почали вивчати Біблію.

 Того ж місяця вони побудували невелике приміщення для християнських зібрань. Елсі Хорсбург, яка пізніше приходила туди на зібрання, розповідає: «Хатина мала дерев’яний каркас, трав’яний дах і плетені з бамбука стіни висотою до пояса. Всередині були лише стільці, зроблені з гілок, гасова лампа та маленька класна дошка». Ця хатинка стала першим Залом Царства в Папуа — Новій Гвінеї.

Бобогі вважав, що його «вантокам», які жили в поблизьких горах, теж треба почути добру новину. Тому він разом із Томом піднявся стрімкими гірськими стежками на плато Согері. Невдовзі вони вивчали Біблію вже з більш ніж 90 мешканцями гірських сіл.

Діяльність братів не могли не помітити представники влади. Наприклад, у селі Іоадабу державний службовець увірвався на зібрання і почав вимагати пояснень. Він хотів знати, хто вповноважив Свідків Єгови навчати селян. Поліцейські допитали кількох зацікавлених, аби з’ясувати, чим займаються Свідки. А дехто з місцевих пасторів і власників плантацій навіть погрожував братам розправою.

Через переслідування деякі зацікавлені відійшли від збору. Однак невеличка група продовжувала  робити духовний поступ. У 1954 році тринадцятеро осіб, які вивчали Біблію, охрестилися в річці Лалокі в Хаїмі. Вони були першими, хто охрестився в Папуа — Новій Гвінеї. Серед них був Бобогі, який сказав: «Навіть якщо всі з племені коїарі зречуться Єгови, я не зречуся, бо знаю, що знайшов правду».  Бобогі дотримав свого слова і залишився відданим Богові та вірно служив старійшиною збору в Хаїмі до своєї смерті 1974 року.

НЕЗАБУТНІ ЗІБРАННЯ

У липні 1955 року в Порт-Морсбі приїхав перший районний наглядач. Це був Джон Катфорт, місіонер з Канади, який служив в Австралії. Джону відразу припало до душі життя в тропіках і тамтешні прості люди. Тоді він не знав, що прослужить у Папуа — Новій Гвінеї понад 35 років.

Джон привіз документальний фільм «Суспільство нового світу в дії» (англ.), у якому розповідається про організацію Свідків Єгови та їхні конгреси. Під час тритижневого візиту брат Катфорт показав цей фільм 14 разів. На перегляд фільму приходило від кількох сотень до приблизно 2000 глядачів. Усі були під великим враженням, особливо ті, хто ще ніколи не бачив жодного фільму.

Візит брата Катфорта завершився одноденним районним конгресом у Хаїмі. Том Кітто пригадує: «Після того як промовець попросив підвестися тих, хто бажає охреститись, встало сімдесят людей! Наші серця переповнила невимовна радість, коли  сорок братів і тридцять сестер вишикувалися вздовж тропічної річки, готові символізувати своє присвячення Єгові».

Наступного року брати вирішили провести у Хаїмі ще один районний конгрес. Облаштувати місце для конгресу і приготувати їжу делегатам доручили Бобогі, вождю села. За три дні до конгресу новий районний наглядач з Австралії, Джон (Тед) Сьюелл, зустрівся з Бобогі, щоб з’ясувати, як іде підготовка.

— Що вже зроблено? — перейшов до справи Тед.

— Ще нічого,— відповів Бобогі.

— Бобогі, сьогодні четвер, а конгрес вже в неділю! — вигукнув Тед.

— Не хвилюйся, брате,— відповів Бобогі,— ми все зробимо в суботу.

Тед був приголомшений. Він повернувся в Порт-Морсбі впевнений у тому, що конгрес приречений на провал.

У неділю Тед не без хвилювання приїхав до Хаїми. Що ж він побачив? На краю великого розчищеного майданчика, під розлогим деревом, стояла сцена, міцно збита з дощок. Трохи поодаль у земляних печах смажилися свині, кенгуру-валабі, лані, голуби, риба, ямс і солодка картопля. На вогнищі кипіла вода в казанках. У хатинці, що слугувала за кафетерій, радісно спілкувалося чимало людей. І там, серед цієї метушні, за всім спокійно спостерігав Бобогі. Тедові перехопило дух.

— Бобогі, де ти такого навчився?! — вигукнув Тед.

— Я бачив подібне в тому фільмі, який минулого року показував Джон Катфорт,— відповів Бобогі.

 На цей конгрес, який згодом прозвали «конгресом Бобогі», прийшло понад 400 остров’ян із восьми етнічних груп, і 73 з них охрестилося.

ПРОПОВІДУВАННЯ З КАРТИНКАМИ

У 1957 році Джон Катфорт назавжди переїхав у Папуа — Нову Гвінею і продовжив роз’їзне служіння. З часу свого першого приїзду в країну він багато роздумував про те, як проповідувати місцевим жителям, більшість з яких не вміли читати й писати. Тепер він був готовий втілити свої ідеї в життя.

Коли Джон звертався до збору чи групи у віддаленій території, він спочатку писав на дошці своє ім’я та ім’я перекладача. Потім, показуючи на небо, він запитував слухачів: «Бог. Як ім’я?» Угорі він записував їхню відповідь, «Єгова», а також писав «Псалом 83:19». Трохи нижче зліва він писав заголовок «Старий світ», малював двох чоловічків, які билися, чоловічка, який плаче, могилу і писав «Римлян 5:12». Справа був заголовок «Новий світ», два чоловічки, котрі потискали один одному руки, усміхнене обличчя, перекреслена могила і напис «Об’явлення 21:4». А тоді брат Катфорт жваво виголошував промову, в якій пояснював картинки. Після промови він запрошував когось зі слухачів підійти до дошки і повторити його пояснення. Переконавшись, що всі присутні зрозуміли матеріал, брат Катфорт просив їх  перемалювати картинки на аркуш паперу і використовувати його в служінні.

Цю промову почали називати «Проповідь у картинках № 1», і вона дуже допомогла в проповідуванні в Папуа — Новій Гвінеї. Згодом з’явились інші проповіді в картинках. Ліна Дейвісон, яка служила в країні 47 років, розповідає: «Ми годинами перемальовували ці картинки в шкільні зошити. Кожен, хто вивчав Біблію, отримував по такому зошиту і проповідував з ним». Діти заводили свої зошити, які старанно розфарбовували і якими дуже дорожили.

Цим методом навчання ефективно послуговувались і на зібраннях. Джойс Вілліс, піонерка з Канади, яка провела в Папуа — Новій Гвінеї понад 40 років, згадує: «Під час публічного зібрання і вивчення “Вартової башти” дуже часто використовувалися картинки, які малювали на класній дошці. Завдяки цьому програму зібрань розуміли ті, хто не вмів читати». Промови для конгресів були в картинках на полотні. «Ці легкозрозумілі ілюстрації допомагали засвоювати головні думки промов. Чимало полотен потім  висіло в домах вісників, які жили у віддалених місцевостях. Ці брати і сестри з радістю показували їх, коли свідчили своїм гостям»,— розповів Майк Фішер, який служив там районним наглядачем.

Десятиліттями пізніше, коли багато остров’ян вже навчилося читати і стала доступною ілюстрована література, промови в картинках відійшли в минуле.

РОЗШИРЕННЯ ПРОПОВІДНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Наприкінці 1950-х років у Папуа — Нову Гвінею приїжджало багато австралійців, які палко бажали проповідувати добру новину. Крім того, чимало братів і сестер, які пізнали правду в Порт-Морсбі, повернулися в рідні села і принесли туди звістку про Царство. Таким чином добра новина стрімко поширилась по всій країні.

У 1957 році Дейвід Вокер, 26-річний австралієць, який жив у Порт-Морсбі, дізнався, що жителі поблизького села Ману-Ману в окрузі Габаді цікавляться правдою. Дейвід покинув роботу, почав спеціальне піонерське служіння і впродовж року проповідував у тій місцевості. Увесь цей період він був єдиним вісником доброї новини. Пізніше його справу продовжили інші, і тепер у Ману-Ману є збір і Зал Царства.

Тим часом, проповідуючи на ринку Кокі в Порт-Морсбі, Дон Філдер познайомився з кількома  рибалками, які виявили інтерес до правди. Ці чоловіки походили з прибережного села Хула, що лежить за 100 кілометрів на схід. Щоб навчати їх та їхні сім’ї, Дон Філдер і брат Атол (Деп) Робсон, а також зацікавлені з Хули вирушили в це село на новому Доновому катамарані, який був вісім метрів завдовжки. Вони пробули в Хулі три дні і заснували маленьку групу для вивчення Біблії.

Невдовзі Дон, якого призначили спеціальним піонером, переїхав у Хулу зі своєю дружиною, Шерлі, і дворічною донечкою, Деббі. Дон розповідає: «Ми збудували маленьку хатину і почали проповідувати у п’яти довколишніх селах. Щодня ми долали приблизно 12 кілометрів. Це виснажувало фізично, але духовно відсвіжувало, адже ми починали багато біблійних вивчень. Незабаром восьмеро нових вісників вже проповідували разом з нами».

Служителя місцевої Об’єднаної церкви розгнівало те, що Дон і Шерлі проповідували, і він змусив землевласника вигнати їх зі своєї землі. «Це  обурило мешканців сусіднього села, бо вони не хотіли, щоб ми покинули їх,— розповідає Дон.— Приблизно 20 селян допомогли нам перенести нашу хатинку разом зі всіма речами на ділянку землі, яка належала їхньому селу».

Розлючений священик не здавався. Він натиснув на посадовців у Порт-Морсбі, щоб вони заборонили Філдерам ставити свою хатину будь-де в цих околицях. «Але ми не поїхали, а попросили брата Альфа Гріна, вправного теслю, переробити хатку на маленьку кімнату, яку ми помістили на наш катамаран. Ми поставили його на якір у мангрових заростях біля гирла річки. Два з половиною роки ми жили серед хмар комарів і зграй голодних крокодилів та продовжували служити піонерами»,— згадує Дон. Коли народилась їхня друга донька, Вікі, Філдери повернулися в Порт-Морсбі. Потім Дон служив районним наглядачем, а згодом став членом комітету філіалу.

ДОБРУ НОВИНУ ЧУЮТЬ УСІЛЯКІ ЛЮДИ

Приблизно в той самий час у Порт-Морсбі Ланс і Дафні Госсони почали вивчати Біблію з кількома молодими людьми з Кереми, прибережного села, що лежить за 225 кілометрів на захід від Порт-Морсбі. Потім ці чоловіки повернулися додому у відпустку. Ланс Госсон і Джим Чемблісс поїхали до них на два тижні, щоб проповідувати добру новину в їхньому селі.

«Нас зібралося послухати все село,— пише Ланс.— І тут прибіг пастор Лондонського місіонерського товариства. Він напав на нашого перекладача і, перш ніж селяни заступилися, кілька разів ударив його. Пастор доводив нам, що місцеві жителі не задоволені нашою присутністю, і наказав покинути “його” територію. Ми сказали, що підемо в інший кінець села  і хто хоче, може піти з нами, а решта нехай залишається з ним. За нами пішло все село.

Наступного ранку ми вирішили розповісти про все окружному комісарові. Дорогою ми зустріли жінку, яка дуже погано себе почувала. Ми запропонували провести її до місцевої лікарні, але вона боялась іти. Після довгих умовлянь жінка зрештою погодилась. Відвівши її до лікаря, ми попрямували до окружного комісара, котрий явно не зрадів нашій зустрічі. Він навіть гнівно звинувачував нас у тому, що ми підговорюємо людей відмовлятись від медичної допомоги. Саме в той момент увійшов лікар і почув це звинувачення. Він сказав комісару, що ми тільки-но вмовили хвору жінку звернутися до лікаря. Слід визнати, що комісар негайно попросив вибачення. Він розповів, що перед самим нашим приходом у нього був місцевий католицький священик, який ганьбив наші вчення. Після цього комісар доручив двом озброєним поліцейським охороняти нас. Ми ніколи не забудемо, як двоє поліцейських з рушницями сиділи поряд з нами під час біблійних вивчень!»

Невдовзі молоді австралійці Джим Сміт і Лайонел Дінгл отримали доручення служити спеціальними піонерами в Керемі. Вони відразу почали вчити місцеву мову тайрума. «Ми вимовляли кожне слово мовою моту, а ті, з ким ми вивчали Біблію, казали нам відповідне слово мовою тайрума. Тоді ми записували його,— пояснює Джим.— Так ми складали для себе словничок і запам’ятовували прості вступи для служіння. Ніхто з білошкірих людей у цій місцевості не знав тайруми. Тому остров’яни були приємно здивовані, коли ми звертались до них їхньою рідною мовою. Через три місяці ми вже щотижня проводили зібрання мовою тайрума на обох берегах затоки Керема».

 Дещо пізніше Джима і Лайонела замінив молодий піонер з Австралії, Гленн Фінлі, який упродовж півтора року проповідував у Керемі сам. Він розповідає: «Це був важкий період у моєму житті. Іноді я сумнівався, чи має зміст те, що я роблю. Але один випадок змінив мій погляд і навчив мене смиренності.

Серед моїх учнів був сільський пекар, на ім’я Гевоко. Цей літній чоловік не вмів читати і писати і після місяців навчання запам’ятав лише кілька простих біблійних істин. Я не знав, чи варто продовжувати з ним вивчення. Якось вранці, наближаючись до його будинку, я почув чийсь голос і зупинився. Це Гевоко молився до Єгови. Він палко дякував йому за те, що навчився правди про його ім’я і Царство. Щира молитва Гевоко нагадала мені, що Єгова цінує людину за її серце, а не за інтелект. Він добре знає тих, хто любить його» (Ів. 6:44).

КУЛЬТ КАРГО

У 1960 році двоє спеціальних піонерів з Австралії, Стівен Бланді й Аллен Хоскінг, приїхали служити в Савайвірі, село за 50 кілометрів на схід від Кереми.  Проживши перших три місяці в наметі, Стівен і Аллен перебралися в маленьку хатину, що стояла на кокосовій плантації посеред безкраїх боліт.

Савайвірі було відомим осередком культу карго. Як з’явилась ця релігія? У часи Другої світової війни на острів прибули іноземні солдати, які привезли з собою великі вантажі, або «карго». Побачене вразило місцевих жителів. Потім війна закінчилась, солдати спакували свої речі і залишили острів. Серед селян поширилась думка, що вантаж посилали їхні предки, адже він прибував з-за горизонту, зі сторони, де розташовується світ духів. Але, як вважали остров’яни, вони не отримували дарів від предків, тому що їх перехоплювали солдати. Щоб звернути увагу духів на свої потреби, люди почали наслідувати солдатів, проводячи стройове навчання. Вони також будували причали, готуючись до славного дня, коли на їхньому острові з’явиться велика кількість небесних дарів.

Незабаром Стівен і Аллен вивчали Біблію з приблизно 250 членами культу карго, у тому числі з їхнім лідером і кількома чоловіками, які належали до його «дванадцяти апостолів». «Багато з цих людей пізнали правду,— розповідає  Стівен.— Місцевий патрульний якось сказав, що наше проповідування допомогло покінчити з культом карго в Савайвірі».

ПЕРЕКЛАД БІБЛІЙНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Перші піонери швидко зрозуміли, як добре було б мати біблійну літературу, перекладену на місцеві мови. Але хто зможе перекласти публікації на 820 мов?

У 1954 році були зроблені перші кроки в цій колосальній роботі. Том Кітто попросив місцевих братів, щоб вони переклали один розділ з книжки «Нехай Бог Буде Правдивий» c на мову моту, якою розмовляли в Порт-Морсбі. Понад 200 копій того розділу за назвою «Нова земля» виготовили на мімеографі і зробили брошури. Люди, які розмовляли моту, дуже раділи, що можуть читати цю брошуру рідною мовою.

Добра новина ширилась на нових територіях, тому піонери докладали величезних зусиль, щоб перекладати літературу місцевими мовами. Джим Сміт пригадує: «Я записував нові слова і вислови та старанно укладав словник і граматику мови тайрума. Цим матеріалом я послуговувався, перекладаючи статті для вивчення з “Вартової башти”. Часто я до пізньої ночі друкував на машинці перекладені статті, які роздавав тим, хто приходив на зібрання. Згодом я переклав на тайруму буклет і брошуру. Ці перші публікації допомогли багатьом людям з народу керема навчитися правди».

З’явились публікації також мовами хула і тоаріпі. А втім, розуміючи, що неможливо надрукувати публікації усіма мовами, брати зосередились на двох найбільш поширених — хірі-моту і ток-пісині. Хірі-моту, спрощеним варіантом моту, розмовляє багато  жителів узбережжя затоки Папуа. Дон Філдер розповідає: «Ми старались удосконалити писемну форму хірі-моту. Переклад “Вартової башти” та інших публікацій дуже посприяв її розвитку». Ток-пісин — суміш англійської, німецької, куануа та інших мов. Нею розмовляють у гірських і прибережних районах та на островах, що належать до північного регіону Папуа — Нової Гвінеї. Як добру новину почули жителі цієї багатомовної території?

ДОБРА НОВИНА ПОШИРЮЄТЬСЯ НА ПІВНОЧІ КРАЇНИ

У червні 1956 року Кен і Розіна Фрейм, які недавно одружились, прибули на Нову Ірландію — один із островів архіпелагу Бісмарка, що лежить на північний схід від Нової Гвінеї. Ці піонери були першими Свідками, які оселилися на острові. Кен працював бухгалтером у торговій компанії в Кавієнзі, головному місті острова. «Перед нашим від’їздом із Сіднея,— розповідає Кен,— нам порадили спочатку дати людям час, щоб вони до нас звикли, і лише потім проповідувати. Розіна була хорошою кравчинею, тож незабаром мала багато клієнтів. Ми свідчили їм неформально, і невдовзі в нашому домі раз на тиждень збиралась невеличка група зацікавлених.

Через півтора року нас відвідав районний  наглядач Джон Катфорт. Він хотів організувати показ фільму “Щастя Товариства Нового Світу”. Я поговорив з власником місцевого кінотеатру, і він погодився безплатно показати наш фільм. Мабуть, працівники театру пустили чутку про безкоштовний сеанс. Коли ми підійшли до кінотеатру, біля входу стояла така юрба людей, що ми не могли увійти без допомоги поліцейських. У залі зібралося понад 230 глядачів, а ще багато хто дивився фільм через вікна. Відтоді ми проповідували більш відкрито».

На острові Нова Британія, у чарівному портовому місті Рабаул, що лежало між двома діючими вулканами, в липні 1957 року був утворений збір. Зібрання проходили у дворі за будиночком, який винаймали спеціальні піонери. «Щовечора на вивчення Біблії до нас приходило більше сотні зацікавлених,— розповідає піонер Норм Шарін.— Ми розподілили їх на групи приблизно по 20 людей і, сидячи під деревами, навчали їх при світлі ліхтаря».

Хрещення на першому районному конгресі в Рабаулі проводили просто в морі. Тоді охрестилося семеро вісників. П’ятеро з них невдовзі почали піонерське служіння і на прохання австралійського філіалу переїхали в Маданг.

У цьому місті на північно-східному узбережжі Нової Гвінеї «поля» були готові до жнив (Ів. 4:35). Зацікавлених з’явилося стільки, що маленька група вісників не встигала навчати всіх охочих. Тим часом у Маданг переїхав піонер з Канади Метью Поуп з сім’єю. Він купив будинок, на подвір’ї якого стояло кілька хаток, у яких можна було поселити інших піонерів.

 Восьмеро піонерів переїхали з Рабаула та оселилися в окрузі Маданг. Один з них, Тамул Марунг, роздобув велосипед. До рідного села Баскен, що лежало за 48 кілометрів на північ від Маданга, він добрався катером. Після проповідування в Баскені він сів на велосипед і, проповідуючи по дорозі, поїхав у Маданг. Згодом Тамул заснував у Баскені збір. Він служив піонером ще 25 років і за цей час одружився та виростив дітей. Його дочка і двоюрідна племінниця служили в Бетелі.

Приблизно тоді Джон і Ліна Дейвісон зустріли в Маданзі Каліпа Канаї, вчителя з маленького села Талідіг, що лежало між селом Баскен і Мадангом. Невдовзі Джон і Ліна почали приїздити в Талідіг, щоб проводити вивчення Біблії з Каліпом та його родичами. Це розлютило шкільного інспектора, католика, який наказав поліції вигнати з помешкань і Каліпа, і його родичів. Але вони не злякались. Родина переїхала в сусіднє село Багілдіг. Там утворився збір і згодом було збудовано великий Зал Царства, в якому проводились районні та обласні конгреси. Сьогодні в окрузі Маданг є сім зборів і дві групи.

Добра новина поширювалася не тільки в Маданзі. Джим Бейрд разом з Джоном та Магдалін Ендор активно проповідували в Лае, великому  портовому місті за 210 кілометрів на південний схід від Маданга. «Щовечора в наш дім приходило чимало зацікавлених, і ми вивчали з ними Біблію. Через шість місяців десятеро з них почали брати участь у проповідуванні»,— згадує Джон. Того ж року 1200 осіб подивились у місцевому кінотеатрі фільм «Суспільство нового світу в дії» (англ.). Багато глядачів були найманими робітниками з далеких гірських сіл. Тож, вертаючись додому, вони понесли з собою звістку про Царство.

Углибині острова, на південь від Лае, завзяті вісники також поширювали добру новину. У місті Вау Джек Аріфея, кремезний круглолиций брат, який був дуже діяльним у служінні, заснував збір і проводив зібрання у своєму помешканні. Крім того, приблизно  30 представників племені кукукуку,— колись це було плем’я канібалів, якого дуже боялися,— вивчали Біблію і зростали духовно.

У цей же час у поблизькому Булоло ревно проповідували Уоллі і Джой Бусбридж. Їхня діяльність розгнівала членів «Місії нових племен», які вважали цю місцевість своїм володінням. Піддавшись тиску місії, роботодавець поставив Уоллі ультиматум: «Або ти залишаєш свою релігію, або шукаєш іншу роботу». Уоллі та Джой переїхали в Лае і продовжували проповідувати. Згодом вони почали повночасне служіння і провели багато років у роз’їзній роботі.

На південному сході від Лае лежить Попондетта. Першими в цьому містечку проповідували Джером і Лавінія Хотота, котрі повернулися з Порт-Морсбі у свою провінцію. Джером був дуже ініціативним і переконливо навчав з Писання, а Лавінія мала лагідну вдачу і щиро цікавилася іншими. Як і слід було сподіватись, невдовзі після того, як вони почали проповідувати, єпископ англіканської церкви і юрба його прихильників прийшли до них додому, вимагаючи припинити свідчення. Однак Джером і Лавінія не дозволили себе залякати. Вони продовжували звіщати добру новину і заснували невеликий, але активний збір.

У 1963 році добру новину почули і жителі Вевака, прибережного міста на самій півночі острова Нова Гвінея. Карл Тейнор та Отто Еберхардт, будівельники з Німеччини, вдень працювали на будівництві міської лікарні, а вечорами і на вихідних проводили вивчення Біблії з понад стома зацікавленими. Їхнє проповідування вкрай розлютило місцевого католицького  священика. Він зібрав натовп і кинув мотоцикли Карла й Отто в море. Серед спільників священика був один впливовий вождь, чий син пізніше став Свідком. Вражений змінами в поведінці свого сина, цей чоловік згодом пом’якшився і дозволив Свідкам проповідувати в селах, де він мав владу.

ЗАСНУВАННЯ ФІЛІАЛУ

Тимчасом як духовенство намагалось припинити діяльність Свідків Єгови, брати докладали зусиль, щоб «законно утвердити добру новину» на державному рівні (Фил. 1:7). Зрештою, 25 травня 1960 року уряд зареєстрував Міжнародне товариство Дослідників Біблії, юридичну особу Свідків Єгови, визнану в багатьох країнах. Завдяки цьому брати змогли отримати ділянку землі для будівництва Залу Царства та інших споруд, потрібних для підтримки справ Царства.

Того ж року в Папуа — Новій Гвінеї було засновано філіал Товариства «Вартова башта». Служителем філіалу став Джон Катфорт. Проте ніяк не вдавалося знайти місце, де могли б розташуватися офіси філіалу. Як же вирішилась ця проблема?

Розв’язання було несподіваним. У країну переїхали Джим і Флоренс Доббінс. Під час Другої світової війни Джим служив у військово-морському флоті США в Папуа — Новій Гвінеї. Згодом він і Флоренс пізнали правду та поставили мету розширити служіння. «У 1958 році до нас в Огайо приїхав брат з Порт-Морсбі і показав нам слайди з Папуа — Нової Гвінеї,— розповідає Джим.— Пізніше ми знайшли слайд, який він випадково залишив. На ньому був один з найгарніших пейзажів, які ми будь-коли бачили. Дружина сказала, що треба відіслати слайд поштою, але в мене виникла інша ідея — відвезти його самим».

 Через рік Джим і Флоренс разом з доньками, Шеррі та Деборою, переїхали в Сікс-Майл, передмістя Порт-Морсбі, та оселилися в невеликому бетонному будинку. Невдовзі після цього Джим якось розмовляв з Джоном Катфортом про розміщення філіалу.

— Я шукав місце по всьому Порт-Морсбі, але нічого не знайшов,— скаржився Джон.

— А що скажеш про наш будинок? — запитав Джим.— Ти міг би використовувати три кімнати, вікна яких виходять на вулицю, а наша сім’я жила б в іншій частині будинку.

Брати досить швидко вирішили всі питання, і 1 вересня 1960 року будинок Доббінсів був зареєстрований як перший філіал у Папуа — Новій Гвінеї.

СПРОБИ ЗУПИНИТИ ПРОПОВІДУВАННЯ

Такий успіх дошкуляв противникам. Починаючи з 1960 року, церкви так званого християнства, Ліга ветеранів і військовослужбовців, а також місцеві представники мас-медіа розгорнули широку кампанію, щоб очорнити Свідків Єгови та заборонити їхню діяльність.

Напруження досягло піку, коли брати розповсюдили деяким лікарям, церковним діячам і представникам влади брошуру про наше ставлення до переливання крові. Звичайно, священики відреагували першими. 30 серпня 1960 року в газеті «Саут Пасіфік пост» з’явилася гучна стаття під назвою «Церкви виливають свій гнів на тих, хто відмовляється від крові». У ній релігійні провідники затаврували Свідків як «антихристів і ворогів церкви».

Наступні статті містили не менш серйозні обвинувачення. Наприклад, Свідків Єгови звинувачували в підривній діяльності і в тому, що своїми вченнями  вони спонукують до прогулювання уроків, несплати податків, культу карго і навіть до антисанітарії. В інших повідомленнях їх ганьбили за те, що вони використовують інформацію про близьке сонячне затемнення, щоб сіяти паніку і «заволодіти розумом примітивних тубільців». В одній передовій статті про Свідків було сказано, що вони «живуть, їдять і працюють разом з селянами». Газета «Саут Пасіфік пост» критикувала їхнє вчення, згідно з яким «всі люди рівні». У ній також заявлялося, що Свідки «становлять більшу загрозу, ніж комунізм».

Зрештою, 25 березня 1962 року Ліга ветеранів і військовослужбовців закликала колоніальний уряд заборонити діяльність Свідків. Однак уряд Австралії відхилив цю вимогу. «Повідомлення про це мало хороші результати,— каже Дон Філдер.— Неупереджені люди з різних куточків країни ясно побачили, що звинувачення наших противників необґрунтовані».

 ПРОПОВІДУВАННЯ У ГІРСЬКИХ СЕЛАХ

Того ж місяця Том і Ровена Кітто вирушили у виснажливу подорож, яка тривала кілька тижнів. Вони поїхали з Порт-Морсбі на територію, де Свідки Єгови ще ніколи не проповідували,— у гори Сентрал-Рейндж.

Тридцятьма роками раніше сюди прибули австралійські золотошукачі. Вони надзвичайно здивувалися, дізнавшись, що в цій місцевості живе приблизно мільйон людей, цілком відрізаних від світу. Пройняті благоговінням мешканці гір подумали, що ті білі чоловіки були духами їхніх предків.

Слідом за золотошукачами прийшли християнські місіонери. «Довідавшись, що ми приїжджаємо, місіонери заборонили селянам слухати нас,— пригадує Ровена.— Але їхнє попередження стало хорошою рекламою. Жителі гір дуже допитливі, тож вони з нетерпінням чекали нашого приїзду».

Том і Ровена відкрили крамничку в місті Вабаг, що за 80 кілометрів на північний захід від міста Маунт-Хаген. «Священики не дозволяли своїй пастві купувати в нас крам, щось нам продавати чи розмовляти  з нами. Вони навіть наполягали, щоб парафіяни вимагали скасування нашого договору про оренду землі,— розповідає Том.— Проте з часом селяни побачили, що ми відрізняємось від усіх місцевих білошкірих людей. Найперше вони помічали наше доброзичливе ставлення до них. Наші добрі вчинки зворушували їх до сліз, і вони просили нас залишитися назавжди».

ТЕРПЕЛИВІСТЬ ПРИНОСИТЬ ДОБРІ РЕЗУЛЬТАТИ

З 1963 року в гірську місцевість почали приїжджати Свідки з інших країн, щоб поширювати добру новину. Рухаючись зі сходу на захід, ці брати і сестри зрештою охопили проповідницькою діяльністю увесь регіон і заснували чимало груп та зборів.

У місті Горока, що в провінції Істерн-Хайлендз, невеликий збір проводив зібрання в приватному помешканні. Згодом місцеві вісники збудували для зібрань хатку, а в 1967 році звели гарний Зал Царства на 40 місць. «Я пожартував, що навіть до Армагеддону ми не знайдемо стільки людей,— пригадує Джордж Коксен, котрий десять років проповідував у гірських селах.— Наскільки ж я помилявся! Пройшов усього рік, як зібрання відвідувало так багато зацікавлених, що довелось утворити ще один збір».

Далі на схід розташовується село Каїнанту. Норм Шарін вивчав Біблію з більш ніж 50 селянами, які щодня приходили до його хатини. Потім цією групою впродовж двох з половиною років опікувалися піонери Берндт і Ерна Андерссон. «Місцеві жителі рідко милися, майже не носили одягу, не вміли читати і писати та займалися спіритизмом,— згадує Ерна.— Однак завдяки тому, що ми з терпінням і любов’ю навчали їх, невдовзі дехто знав напам’ять і пояснював 150 біблійних віршів».

 Берндт і Ерна дуже зблизилися з цими людьми. «Філіал доручив нам переїхати в Кавієнг. Коли жінки дізналися про це, то оточили мене і почали плакати. Вони просто ридали! — каже Ерна.— Заливаючись слізьми, жінки одна за одною ніжно торкались моїх рук та обличчя. Знову і знову я заходила в нашу хатку, щоб дати волю сльозам, а Берндт намагався заспокоїти їх. Але вони були невтішні. Коли ми зрештою вирушили в дорогу, вниз по схилу за нашою машиною бігла ціла юрба і жінки невпинно голосили. Мені й досі важко розповідати про почуття, які охопили мене в той день. Як же ми прагнемо побачитись з цими дорогими нашому серцю людьми в новому світі!» Працю Берндта і Ерни продовжили інші піонери. Невдовзі в Каїнанту утворився чудовий збір.

НАСІННЯ ЦАРСТВА ДАЄ ПЛІД

У місті Маунт-Хаген, що за 130 кілометрів від Гороки, вже на початку 1970-х років існувала маленька група Свідків. Це місто було відоме щотижневим ярмарком, на який приходили тисячі селян з усіх околиць. «На ярмарку ми розповсюджували сотні біблійних публікацій»,— розповідає Дороті Райт, безстрашна піонерка. Коли селяни поверталися до своїх  домівок, разом з ними мандрувала і звістка про Царство, досягаючи віддалених місць, до яких не могли дістатися вісники.

Пізніше Джим Райт, син Дороті, разом зі своїм напарником, Керрі Кей-Смітом, отримав доручення проповідувати в місті Банц, що на схід від Маунт-Хагена. Місто лежить у мальовничій долині Вагі, де вирощують чай і каву. Ці піонери зіткнулися із запеклим опором з боку представників церковних місій, котрі намовляли дітей кидати в них каміння і гнати їх з села. Керрі призначили в іншу місцевість, а Джим залишився в містечку сам і продовжував піонерське служіння. Він згадує: «Лежачи в моїй хатинці, я часто серед ночі звертався до Єгови і запитував: “Єгово, навіщо я тут?” Лише через багато років я отримав відповідь на це запитання.

У 2007 році я приїхав з Австралії в Банц на обласний конгрес. Неподалік від того місця, де була моя хатинка, стояв гарний новий Зал Царства, який можна було пристосувати під Зал конгресів на 1000 місць. Щойно я зайшов на подвір’я, як до мене підбіг один брат. Обійнявши мене, він почав плакати. Коли брат зрештою заспокоївся, то розповів, що 36 років тому я вивчав Біблію з його батьком. Пол Таї, а саме так звали цього брата, прочитав батькові книжки для вивчення і пізнав правду. Він також сказав, що служить старійшиною.

 На тому конгресі я давав інтерв’ю про переслідування, які довелось знести в цій місцевості. Зворушені почутим, майже всі присутні заплакали. Після програми до мене підійшло кілька братів. Вони обійняли мене і зі сльозами просили вибачення. Вони були тими хлопчаками, які вигнали мене зі свого села, кидаючи каміння і вигукуючи образливі слова. Більш того, серед цих братів був Мангі Самгар, колишній лютеранський пастор, котрий підбурював хлопців. Тепер він служить старійшиною! Скільки ж прекрасних зустрічей подарував цей конгрес!»

НАСІННЯ ПРАВДИ ПРОРОСТАЄ НА ВІДДАЛЕНИХ ТЕРИТОРІЯХ

У Папуа — Новій Гвінеї багато хто почув правду безпосередньо від Свідків Єгови. А ті, хто жив на віддалених територіях, довідались про Царство по-іншому (Еккл. 11:6). Наприклад, приблизно в 1970 році у філіал щомісяця почали надходити звіти про служіння від невідомої особи, яка служила  в неіснуючому зборі, у нікому незнаному селі на берегах далекої річки Сепік. Брати з філіалу доручили районному наглядачу Майку Фішеру з’ясувати, хто це.

«Щоб дістатись до села, потрібно було десять годин плисти на моторному каное вузькими водними шляхами. Вони пролягали крізь джунглі, що кишіли москітами,— згадує Майк.— Під вечір ми прибули в село і нарешті зустріли нашого загадкового відправника звітів. Цей чоловік раніше жив в іншій місцевості і був там виключений зі збору. Повернувшись до рідного села, він покаявся у своїх гріхах і почав проповідувати. Понад 30 його односельчан називали себе Свідками Єгови, і деякі відповідали вимогам для тих, хто хоче охреститися. Невдовзі чоловік був поновлений, і філіал зареєстрував цю групу».

У 1992 році районний наглядач Дерил Бріон довідався, що десь углибині острова є село, жителі якого цікавляться правдою. «Я проїхав машиною 80 кілометрів, потім півтори години йшов пішки густим заростями і ще годину плив угору річкою на каное,— розповідає Дерил.— Як же я здивувався, коли тут, серед височенних гір, побачив на березі річки нову споруду з написом “Зал Царства Свідків Єгови”.

Щотижня у цьому залі збиралося 25 зацікавлених, щоб вивчати книжку “Ви можете жити вічно в Раю на землі”. Вони стверджували, що є Свідками Єгови, але я спитав їх, чи вони жують бетель. “Звичайно, що ні,— відповіли вони.— Ми покинули цю звичку ще рік тому, коли пізнали правду!” Я був дуже радий, дізнавшись, що філіал приєднав цю групу до теократичного району, який я відвідував».

ПРИЇЖДЖАЮТЬ НОВІ МІСІОНЕРИ

Упродовж 1980-х і 1990-х років діяльність у Папуа — Новій Гвінеї надзвичайно пожвавилась  завдяки тому, що сюди приїхали випускники місіонерської школи «Ґілеад» та Школи удосконалення служіння, а також спеціальні піонери з Австралії, Англії, Канади, Німеччини, Нової Зеландії, США, Філіппін, Фінляндії, Швеції, Японії та інших країн. Їхній приїзд часто ставав подвійним благословенням, тому що декотрі з них потім одружувалися з такими ж енергійними вісниками, як і вони.

Більшість приїжджих братів і сестер протягом перших двох-трьох місяців відвідували заняття з вивчення ток-пісину та хірі-моту. Уроки проводились зранку, а після обіду студенти використовували набуті знання в служінні. Завдяки такому методу вони могли проводити плідні вивчення Біблії і виголошувати промови вже через кілька місяців.

Вивчення нової мови допомогло їм виявляти терпіння і співчуття, коли вони навчали неписьменних  людей. Зусилля цих повночасних служителів принесли хороші результати, адже багато зацікавлених освоїли основні навички читання і письма, необхідні для вивчення Біблії (Ісаї 50:4). Як наслідок, усього за дев’ять років кількість вісників зросла на 50 відсотків: від 2000 у 1989 році до 3000 у 1998 році.

Чимало приїжджих братів і сестер пізніше були змушені поїхати з Папуа — Нової Гвінеї через хворобу чи з інших причин, все ж вони залишили по собі велику духовну спадщину. Їх і досі з теплотою згадують за їхню вірність і любов (Євр. 6:10).

БУДІВНИЦТВО ЗАЛІВ ЦАРСТВА СПРИЯЄ ПОСТУПУ

Вісників ставало дедалі більше, тому виникла потреба в більшій кількості Залів Царства і Залів конгресів, а також у розширенні філіалу. Що ж було зроблено?

До 1975 року державний відділ землекористування регулярно відводив ділянки для релігійних громад. Представники церков подавали свої заяви на розгляд призначеній урядом комісії. Громаді, яка отримувала дозвіл, земельна ділянка надавалась безкоштовно за умови, що вона зведе споруду за порівняно короткий час.

Незважаючи на сильну протидію з боку священиків, Міжнародне товариство Дослідників Біблії у 1963 році отримало дозвіл на оренду землі в одному з найкращих місць Порт-Морсбі. Ця ділянка була на схилі гори, і з неї відкривалася чудова панорама на ринок Кокі та блакитне Коралове море. Згодом тут був побудований Зал Царства і двоповерховий філіал. Брати отримали від відділу землекористування й інші ділянки в Порт-Морсбі, на яких збудували Зали Царства, наприклад у таких районах міста, як Сабама, Хохола, Герегу і Гордон.

 Мати земельну ділянку в районі Гордон, що знаходиться біля центру міста, було дуже престижно, тому вона спочатку призначалася для будівництва англіканського собору. «На публічному розгляді справи голова комісії з питань землекористування висловив англіканському священнослужителю невдоволення тим, що церква нагромаджує земельні ділянки і часто використовує їх у комерційних цілях,— розповідає Рон Фінн, який прослужив у Папуа — Новій Гвінеї 25 років.— Голова засідання додав, що англіканська церква більше не отримає землі, поки комісія не переконається, що ділянки використовуються за призначенням.

Після цього голова комісії звернувся до мене і запитав, де б ми хотіли мати землю. Я відповів, що ми хочемо ту ділянку в районі Гордон, на якій мали збудувати собор. Англіканський священик аж підскочив від обурення, але голова наказав йому сісти. Я закінчив свій виступ. На подив усіх присутніх, комісія виділила землю нашому збору».

Невдовзі на цій ділянці виріс Зал Царства і чотирьохповерховий філіал, який був присвячений 12 грудня 1987 року. Землю біля ринку Кокі продали. У період між 2005 і 2010 роками поряд з філіалом звели чотирьохповерховий житловий будинок, Зал Царства та офісні приміщення для перекладацького відділу. Їхнє присвячення відбулося 29 травня 2010 року.

Сьогодні в країні є 89 Залів Царства та інших місць для зібрань. У сільській місцевості їх споруджують переважно з бамбуку і трави, а в містах — із сучасних будівельних матеріалів. Багато новіших залів були збудовані в рамках програми будівництва Залів Царства в країнах, що зазнають економічних труднощів, яка почала діяти в Папуа — Новій Гвінеї з 1999 року.

 ТРУДНОЩІ НЕ ЗУПИНЯЮТЬ ПРОПОВІДУВАННЯ

Релігійні місії Папуа — Нової Гвінеї домовились між собою про те, де будуть провадити місіонерську діяльність. Кожна з них мала свою територію і сподівалась, що інші місії не поширюватимуть на ній свої вчення. Однак Свідки Єгови розповідають добру новину усім охочим, незалежно від того, де вони живуть. Така позиція Свідків і хороший відгук багатьох остров’ян розлютили священиків.

Норм Шарін пригадує: «Я переїхав на маленький острів Курмалак (провінція Західна Нова Британія). Серед перших, хто до мене прийшов, був англіканський священик, який сказав: “Ви не маєте права проповідувати моїм парафіянам. Вони вже християни!”

Якось я побачив, що один мій учень з усіх сил веслує до берега попри сильний дощ і великі хвилі. Слід зазначити, що виходити в море у таку погоду було смертельно небезпечно. Витягнувши свою довбанку на берег і ледь переводячи подих, він сказав, що католицький священик зібрав чималу групу своїх парафіян і вони ось-ось припливуть сюди на човні, щоб побити мене. Втікати було нікуди, тож я попросив у Єгови мудрості і сили.

Дійсно, за якийсь час приплив човен, і з нього вийшло приблизно 15 чоловіків. Їхні обличчя були розмальовані в червоний колір: це означало, що вони задумали щось лихе. Не чекаючи, поки чоловіки підійдуть до мене, я попрямував до них. Спочатку мені було страшно, а тепер страх пропав. Чоловіки вигукували образливі слова, сподіваючись, що я відповім тим же і почнеться бійка. Але я залишався спокійним.

 За всім цим спостерігав ще один мій учень, старий чоловік, якому належав острів. З найліпших спонук він сказав прибулим: “Свідки Єгови не б’ються. Ну ж бо, вдарте його, і ви побачите!”

Я подумав: “На чиєму він боці? Ліпше б він мовчав”.

Після короткої розмови я натякнув чоловікам, що вже час прощатися, і на знак доброзичливого ставлення подав праву руку їхньому ватажку. Він дуже здивувався, переглянувся з іншими і таки потиснув мені руку. Це зняло напруження, і ми всі потиснули один одному руки. Після цього вони покинули острів. З полегшенням зітхнувши, я пригадав слова Павла, які він написав Тимофієві: “Рабові ж Господньому не потрібно сваритися. Навпаки, він має бути до всіх люб’язний... повинен панувати над собою, коли зазнає́ лиха”» (2 Тим. 2:24).

Берндт Андерссон пригадує подібний випадок. В одному гірському селі лютеранський пастор і юрба з приблизно 70 жителів іншого села хотіли вигнати Свідків і зруйнувати Зал Царства. Але вони розгубились, побачивши Берндта, який вийшов їм назустріч за село. Він спитав пастора, чому лютеранські священики кажуть, що Бога звати Ануту (Ануту — це місцеве ім’я, яким декотрі християнські місіонери називають Бога). Пастор заявив, що воно є в Біблії. Тоді Берндт попросив сказати, де саме. Пастор розгорнув свою Біблію і почав шукати. Коли стало очевидно, що він не може знайти це ім’я, Берндт запропонував йому прочитати Псалом 83:19 та допоміг знайти книгу Псалмів. Пастор почав читати вголос, але, дійшовши до імені «Єгова», різко закрив Біблію і крикнув: «Це брехня!» І тут він зрозумів, що зганьбив власну Біблію. Після цього  чимало його парафіян змінило своє ставлення до Свідків.

Подекуди релігійним противникам вдавалося спалити Зали Царства, наприклад, у селі Агі, що в провінції Мілн-Бей. Але один із паліїв, який у час підпалу був п’яний, згодом дуже шкодував про скоєне. Він навіть підійшов до братів і попросив, щоб з ним вивчали Біблію. За якийсь час цей чоловік став піонером. Цікаво, що йому запропонували жити в будиночку для піонерів, який прилягає до відновленого Залу. Отже, тепер він доглядає за приміщеннями, що зведені на місці підпаленої ним будівлі.

На даний час релігійні переслідування майже припинилися. «Настав період спокою,— розповідає Крейг Спігл.— Але виникла інша проблема: часто  на людей нападають хулігани і злодії, яких тут називають ра́сколами. Тому в небезпечних районах брати проповідують групами, тримаючи одні одних у полі зору».

«Важливо, щоб інші знали, що ти Свідок»,— кажуть місіонери Адріан і Андреа Райллі. «Варто завжди мати при собі літературу: і в служінні, і коли, наприклад, ідеш за покупками,— говорить Адріан.— Звичайно, це не гарантує цілковитої безпеки, але може допомогти, адже інші зрозуміють, що ти Свідок Єгови. Одного разу моя машина зламалася в небезпечному районі Лае. Я був сам. Невдовзі мене оточила банда молодиків, чий вигляд не передвіщав нічого хорошого. Однак двоє хлопців упізнали мене, бо на днях я розмовляв з ними про Біблію. Вони вступилися за мене. Тож бандити не тільки не завдали мені шкоди і нічого в мене не відібрали, але й, на моє здивування і радість, штовхали машину добрих півкілометра аж до місіонерського дому».

Якось на базарі до однієї сестри підійшли расколи, озброєні ножами, і прошепотіли: «Віддай сумку». Вона відразу так і зробила, і бандити втекли. А через кілька хвилин з’явилися знову, вибачились і повернули сестрі сумку зі всім, що в ній було. Чому? Бандитам стало дуже соромно, бо, відкривши сумку, вони побачили Біблію і книжку «Обговорення».

РІЗНІ МЕТОДИ ПРОПОВІДУВАННЯ

«Ми проповідували скрізь,— пригадує Елсі Тью, яка зі своїм чоловіком, Біллом, служила в Папуа — Новій Гвінеї з 1958 до 1966 року.— Ми розмовляли з селянами в їхніх домах, у їхніх садках, на базарах  і дорогах, що пролягали через джунглі. Ми розмовляли з рибалками на берегах морів і річок. Спочатку ми носили з собою карту світу, щоб показувати мешканцям віддалених районів, звідки ми прибули. Адже, коли ми прилітали літаком, відірвані від світу селяни думали, що ми спустилися прямо з неба. Тож ми пояснювали, що просто приїхали з іншої частини того ж світу, в якому живуть і вони».

До багатьох поселень, якими всіяне морське узбережжя та береги річок, можна дістатися лише по воді. Стів Бланді пригадує: «Старенький брат Дайра Ґуба з села Хануабада (Порт-Морсбі) добре знався на човнах. Він мав під своїм будинком дві видовбані колоди, з яких можна було побудувати пуапуа, місцевий вид катамарана. Ми з напарником, теж піонером, допомогли брату Дайрі роздобути решту необхідних матеріалів. Тоді він взявся за роботу. Вітрила нашого катамарана  ми зробили з парусини. Капітаном був сам брат Дайра, а команда складалася ще з двох-трьох братів з Хануабади. На цьому човні ми не раз подорожували до прибережних сіл поблизу Порт-Морсбі».

Наприкінці 1960-х років Берндт Андерссон служив з дружиною на мальовничому острові Нова Ірландія, що лежить приблизно за 650 кілометрів на північний схід від Нової Гвінеї. Ось що він написав: «Дехто з поблизьких острівців прибув до нас і попросив відвідати їх. Для цього був потрібний човен. Однак, маючи дуже скромне щомісячне відшкодування, про човен ми могли лише мріяти. Ми мали кілька дощок у сарайчику, але їх не вистачило б на човен. Тож ми розповіли про цю справу Єгові. І ось, один брат з Лае несподівано вислав 200 доларів, щоб ми мали можливість дістатися до віддалених островів. На ці гроші  ми побудували човен, який назвали «Піонер». Щоправда, бракувало двигуна. І знову той самий брат вислав гроші, яких вистачило на маленький забортний двигун. Тепер ми були готові відвідати жителів тих острівців!»

Приблизно 1990 року районний наглядач Джим Дейвіс разом з трьома братами вирішив проповідувати в таборі для біженців, що на березі річки Флай, біля кордону з Індонезією. Брати домовились про житло з однією зацікавленою, чоловік якої був заступником відповідального за табір. «Майже дві години ми добиралися на моторному човні вгору по річці Флай,— розповів Джим.— Близько дев’ятої ранку ми опинилися на галявині тропічного лісу, звідки починалась ґрунтова дорога, яка вела до табору. Перед нами був довгий шлях. Залишалось лише чекати на транспорт.

Нарешті, о п’ятій годині вечора, з’явилась машина. Ми завантажили в неї всі наші речі і залізли самі. Але не проїхали ми і ста метрів, як зламався рульовий механізм! Це не дуже схвилювало нашого водія. Він подивився, що саме вийшло з ладу, знайшов якийсь дріт і, лігши під машину, скріпив роз’єднані деталі. Я тоді подумав: “Так ми далеко не заїдемо”. Але я помилявся. Дріт виявився міцним: він витримав п’ять годин їзди на повному приводі багнистою дорогою. Не раз ми загрузали і мусили виштовхувати машину з болота. На місце ми дісталися тільки о десятій годині вечора, знесилені та брудні з голови до п’ят.

У таборі, що займав чималу територію в джунглях, ми проповідували три дні і роздали всі публікації, які привезли з собою. Крім того, нам зустрівся чоловік, якого колись виключили зі збору. Він  сказав, що хоче повернутися до Єгови. Згодом нам було приємно дізнатись, що він так і зробив. Його дружина і дехто з дітей теж служать Єгові. Зацікавлена та її чоловік, які забезпечили нас житлом, також стали Свідками».

ПОДОРОЖ РАЙОННОГО НАГЛЯДАЧА РІЧКОЮ СЕПІК

Річка Сепік, завдовжки 1100 кілометрів, звивається, наче величезна коричнева змія, і стікає з гір до моря. У деяких місцях вона настільки широка, що з одного її берега не видно іншого. Ця річка — важливий шлях, яким регулярно користуються брати, у тому числі роз’їзні наглядачі. Ось як відбувається подорож районного наглядача з дружиною, коли вони відвідують збори в поселеннях, що розташовані вздовж могутньої ріки.

Уоррен Рейнолдс написав: «Рано-вранці ми з Ліанн вирушаємо з містечка Вевак, прив’язавши до багажника нашого автомобіля алюмінієву шлюпку завдовжки 3,5 метри. Ми їдемо три години, здебільшого на повному приводі, і залишаємо машину на кілька днів біля берега, щоб потім піднятися вгору по річці і відвідати приблизно 30 вісників у чотирьох селах, що розкинулись уздовж її приток.

Ми завантажуємо нашу плоскодонну шлюпку речами, заводимо забортний мотор на 25 кінських сил і рушаємо. Через годину ми повертаємо в річку Юат, притоку Сепіка, і пливемо ще дві години до Бівата. У цьому селі нас радісно зустрічають брати і зацікавлені, хтось з них витягує нашу шлюпку на берег і забирає до себе додому. Поївши бананів з кокосовим молоком, ми разом вирушаємо в подорож і дві години пробираємося через болотистий ліс.  Вісники показують нам шлях і допомагають нести речі. Нарешті ми прибуваємо в село Дімірі. Тут ми спочатку втамовуємо спрагу кокосовим молоком, а тоді йдемо у хатку на палях, розкладаємо ліжко і розвішуємо москітну сітку. Упоравшись із цим, ми вечеряємо смаженим ямсом і лягаємо спати.

У трьох селах живе чотирнадцять вісників. Протягом кількох днів ми проповідуємо в кожному з цих сіл і знаходимо багато людей, які цікавляться Біблією. Крім того, нам приємно дізнатись, що чоловік і жінка, які вивчали Боже Слово, узаконили свій шлюб і тепер можуть служити Єгові. Вісники приготували скромний весільний обід з двох курок, саго, зелені та ямсу.

 Послухати біблійну промову в неділю приходить аж 93 місцевих жителі! Опівдні, після зібрання, ми з важкими рюкзаками повертаємось у Біват, лишаємо речі в зацікавленого і починаємо проповідувати. Кілька острів’ян беруть публікації, а дехто погоджується на біблійне вивчення. Ми вечеряємо в одного чоловіка, який вивчає Біблію. Їмо, зібравшись навколо вогнища, дим від якого відлякує москітів.

На світанку ми йдемо до нашої шлюпки, спускаємо її на воду і поринаємо у вранішню імлу. Ми милуємось птахами і спостерігаємо, як плюскотить риба. Назустріч безшумно пливуть бамбукові плоти. На них остров’яни везуть на базар усілякий крам.

 Повернувшись до машини, ми заповнюємо паливний бак шлюпки, набираємо питну воду та беремо потрібні речі. Ми хочемо відвідати 14 вісників у Камботі, тож знову вирушаємо в плавання. Дорогою ми потрапляємо в тропічну зливу і через дві години, мокрі до нитки, прибуваємо в це село. З Камбота ми піднімаємося вгору по річці у велике селище, яке розкинулось на обох її берегах. Цього разу з нами подорожують вісники. Ми до вечора проповідуємо тамтешнім мешканцям. На зворотному шляху ми свідчимо людям, які стоять на плавучих бамбукових пристанях. Ці люди бачили нас вранці, коли ми пливли в інший бік, і чекали нашого повернення. Тут мало хто має гроші, тому жителі села виявляють свою вдячність за наш візит і буклети, які ми їм залишили, даруючи кокоси, гарбузи, копчену рибу і банани. Прибувши до Камбота вже після заходу сонця, ми готуємо з цих продуктів вечерю.

Хатка, у якій відбуваються зустрічі в Камботі, стоїть на палях, як і всі будинки в цій місцевості. У сезон дощів, коли все навколо заливає водою, люди підпливають своїми каное до самих сходів хатки. На промову, якою закінчується наш візит, приходить 72 місцевих жителі. Серед них є ті, хто йшов сюди цілих п’ять годин.

Ми повертаємось до нашої машини, якою подорожуємо від збору до збору, закріпляємо шлюпку на багажнику і три години їдемо додому. По дорозі ми роздумуємо про наших братів і сестер, які живуть на берегах річки Сепік. Ми також розмірковуємо про те, як Єгова любить їх, адже через свою організацію дає їм удосталь духовної їжі. Яка ж це честь — належати до такої чудової сім’ї!»

 ВОНИ ЗВІЛЬНИЛИСЯ ВІД ЗЛИХ ДУХІВ

Хоча значна частина населення Папуа — Нової Гвінеї сповідує християнство, багато хто тримається традиційних вірувань, наприклад поклоняється предкам і живе в страху перед злими духами. В одному путівнику говориться, що останнім часом відроджується чорна магія і чаклунство. Тож, якщо хтось хворіє чи помирає, люди вважають винними шаманів або духів предків.

Але біблійні істини можуть звільнити людей з духовної неволі. Навіть дехто з шаманів зрозумів, наскільки велика сила Божого Слова, покинув магію і тепер поклоняється Єгові. Ось два приклади.

Соаре Маїга жив у селі, що лежить приблизно за 50 кілометрів від Порт-Морсбі. Він був могутнім шаманом, тому всі його боялись. Однак Соаре зацікавився вченнями Свідків Єгови і почав приходити на біблійне вивчення, яке проводилось для цілої групи людей. Невдовзі Соаре пізнав правду і змінив життя. Та коли він намагався позбутися своїх спіритичних атрибутів, вони якимось таємничим чином завжди поверталися до нього.  І все ж Соаре твердо вирішив «протистояти Дияволу», тому одного дня поклав усі ці речі в сумку, прив’язав до неї камінь і з пристані у Порт-Морсбі жбурнув її в море (Як. 4:7). Після цього спіритичні атрибути більше не повертались. Відтак цей сміливий чоловік став активним Свідком правдивого Бога Єгови.

Кора Леке лікував за допомогою магічних ритуалів і трав. Коли він почав вивчати Біблію, то з усіх сил намагався звільнитися від духа, який раніше наділяв його здатністю чаклувати. Як і Соаре, Кора постановив вирватись з рабства демонів, і завдяки Єгові йому це вдалося. Згодом він служив сталим, а потім спеціальним піонером. Навіть у похилому віці, коли він вже майже не ходив, цей вірний брат продовжував ділитися доброю новиною зі своїми сусідами.

Як же Кора діставався до улюбленого місця для проповідування? Брати відвозили його туди на тачці, адже на той час не було нічого зручнішого. Потім один винахідливий брат з Бетелю змайстрував для Кори візок з металевої рамки від стільця і велосипедних коліс, а сидіння зробив з брезенту. Кора став більш незалежним завдяки новому «транспортному засобу» і сповна ним користувався. Вірність таких стареньких служителів надихає інших і зігріває серце Єгови (Прип. 27:11).

 ДОПОМОГА ТИМ, ХТО НЕ ВМІЄ ЧИТАТИ І ПИСАТИ

«Усе, що було написане раніше, написане нам для науки»,— говориться в Римлян 15:4. Отже, Бог хоче, щоб його служителі були грамотними. Тому, як ми вже згадували раніше, Свідки Єгови в Папуа — Новій Гвінеї чимало зробили, щоб якнайбільше остров’ян стало письменними.

Звичайно, навчитися читати і писати буває важко, особливо в дорослому віці. Але якщо людина має велике бажання, то обов’язково досягне успіху. Боже Слово справляє могутній вплив навіть на простих і неписьменних людей.

Ось приклад Саве Нанпена, молодого чоловіка, який мешкав у верхів’ях річки Сепік. Саве пережив культурний шок, коли переїхав у Лае, де вперше побачив західний стиль життя. У цьому місті він зустрів Свідків Єгови, які розповіли йому про надію на Боже Царство. Ця звістка зворушила його серце, тож він почав відвідувати християнські зібрання і невдовзі став неохрещеним вісником. Однак Саве зволікав з наступним кроком, хрещенням. Чому? Він пообіцяв Єгові, що охреститься лише тоді, коли зможе самостійно читати Біблію. Тому він старанно вчився читати і зрештою досягнув своїх духовних цілей.

У країні ще досі є чимало неписьменних людей, але в багатьох місцевостях вже з’явилися школи і діти Свідків Єгови можуть здобувати в них освіту. Завдяки старанням батьків і зібранням, наприклад Школі теократичного служіння, нерідко вони читають і пишуть ліпше за своїх однолітків.

 БІБЛІЙНА ПРАВДА ЗМІНЮЄ ЖИТТЯ

Апостол Павло написав: «Наша зброя не тілесна. Навпаки, завдяки Богу ми маємо сильну зброю — таку, що здатна повалити будь-яку твердиню» (2 Кор. 10:4). Іноді лише один вірш із Біблії може справити на людину величезний вплив. Це видно з прикладу Елфріди. Свідки показали їй Боже ім’я в її Біблії мовою ведау. Вона вирішила перевірити в енциклопедії, чи дійсно Єгова — ім’я Бога. Переконавшись у цьому, вона зробила висновок, що Свідки Єгови навчають правди. Однак її чоловік, Армітідж, про Свідків і чути не хотів. Він пиячив, жував бетель, курив і мав нестерпну вдачу.

Вийшовши на пенсію, Армітідж з Елфрідою переїхав з Лае в Алотау (провінція Мілн-Бей). У цьому місті не було Свідків, але Елфріда передплатила журнали «Вартова башта» й «Пробудись!» та за допомогою листів вивчала Біблію з піонеркою, на ім’я Кайлін Нільсен. «Щотижня Елфріда незмінно присилала мені відповіді на запитання»,— каже Кайлін.

Згодом у Мілн-Бей приїхали Джорді і Джоан Райл, випускники школи «Ґілеад». Вони відвідали Елфріду, щоб підбадьорити її і запросити в служіння. «Армітідж захотів, щоб я вивчав з ним Біблію,— згадує Джорді.— Знаючи цього чоловіка, я засумнівався в його спонуках. Але після місяця навчання я переконався, що він щиро бажає пізнати правду. Він охрестився і згодом став служителем збору. Сьогодні вже три покоління цієї сім’ї є Свідками Єгови, а внук Армітіджа, Кегавале Біяма, служить у комітеті філіалу в Порт-Морсбі».

Проповідуючи в селі Хула, Дон і Шерлі Філдер почали вивчення Біблії з Алогі і Ренагі Пала. «Алогі  був злодієм і завжди встрявав у бійки,— згадує Дон.— Він мав тропічну хворобу, від якої його шкіра виглядала жахливо. Крім того, тропічна виразка роз’їла частину його рота. В Алогі і його дружини були чорні зуби, а від того, що вони жували бетель, їхня ротова порожнина стала криваво-червоною. Ніхто й гадки не мав, що така людина, як Алогі, колись пізнає правду. А втім, він і його дружина, Ренагі, зацікавилися біблійною правдою і почали приходити на зібрання. Вони тихенько сиділи позаду.

За півроку Алогі дуже змінився: він перестав красти, битися і сваритися. Алогі та Ренагі стали дбати про особисту гігієну і почали брати участь у зібраннях та проповідувати. Вони та ще кілька місцевих мешканців були першими вісниками в Хулі та її околицях».

Ейбел Варак жив на острові Нова Ірландія. Він мав проказу, через що його руки і ноги втратили чутливість. Коли Ейбел уперше почув біблійну звістку, він ледве ходив і був дуже пригнічений. Однак правда цілковито змінила його погляди і ставлення до життя, сповнивши його радістю і силами. З часом він навіть розпочав піонерське служіння. Ейбел раніше ловив для себе рибу, але тепер, коли його ноги стали нечутливими, йому більше не можна було ходити по кам’янистому мілководдю. Тому брати купили Ейбелу високі гумові чоботи.  До того ж він навчився їздити на велосипеді і завдяки цьому міг проповідувати далеко від дому. Наприклад, іноді йому доводилось їхати 100 кілометрів, щоб відвідати зацікавлених. А якось він проїхав в один бік 145 кілометрів, аби запросити на Спомин чоловіка, який цікавився правдою.

Знання про Єгову допомагає змінитися людям, які поводились, наче хижі звірі (Іс. 11:6, 9). Приміром, 1986 року приблизно 60 людей з двох сіл, що поблизу міста Банц, прийшли на конгрес у Лае і зайняли перші ряди. Ці остров’яни походили з гірських сіл, мешканці яких здавна ворогували між собою. Але вони вирішили помиритися після того, як почули від спеціальних піонерів добру новину. Цей і подібні випадки показують, наскільки правдивими є слова з Захарія 4:6: «Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваот». Саме дух Єгови спонукав багатьох щирих людей жити за біблійними нормами моралі.

ВОНИ ПЕРЕЙНЯЛИ БОЖИЙ ПОГЛЯД НА ШЛЮБ

Під впливом місцевих традицій, а також зневажливого ставлення християнських церков до біблійного погляду на шлюб, люди в різних країнах не дотримуються його (Матв. 19:5; Рим. 13:1). Папуа — Нова Гвінея не виняток. Для того щоб служити Єгові, чимало пар, які жили разом, не одружуючись, а також остров’яни, які перебували в полігамному шлюбі, мали змінити своє життя. Ось приклад Френсіса і його дружини, Крістін.

Після відставки Френсіс розійшовся з дружиною. Крістін поїхала з двома дітьми до рідного села на острові Гуденаф (провінція Мілн-Бей), а Френсіс повернувся в місто Маунт-Хаген. Там він став жити  з жінкою, яка вже мала дітей. Вони відвідували зібрання Асамблеї Божої. Згодом ця жінка познайомилася зі Свідками Єгови і почала вивчати Біблію. Вивчення зацікавило і Френсіса, тож невдовзі вони разом ходили на зібрання Свідків Єгови.

Френсіс хотів стати вісником Царства, але для цього йому треба було вирішити свої сімейні проблеми. Тому він щиро помолився і поговорив зі співмешканкою. Вона з дітьми переїхала в інший дім, а Френсіс поїхав до дружини. Вони жили окремо вже шість років. Звичайно, і Крістін, і її родичі дуже здивувались, побачивши Френсіса. За допомогою біблійних віршів він пояснив, чому хоче догоджати Єгові, і попросив дружину повернутися з дітьми до Маунт-Хагена і жити знову разом. Усі були вражені змінами, які зробив Френсіс. Крістін прийняла пропозицію свого чоловіка, а він відшкодував її родичам кошти, які вони за шість років витратили на утримання його сім’ї.

У Маунт-Хагені Крістін теж почала вивчати Біблію і для цього навчилася читати. Крім того, вона перестала жувати бетель і курити. Тепер Френсіс і Крістін — служителі Єгови.

ДІТИ, ЯКІ ШАНУЮТЬ СВОГО ТВОРЦЯ

Багато дітей у Папуа — Новій Гвінеї дали чудове свідчення, мужньо слухаючись свого навченого Біблією сумління. Наприклад, на початку 1966 року вчителька початкових класів сказала сімом дітям Свідків, що наступного тижня, під час проведення урочистого заходу, треба буде віддати честь прапору. Коли церемонія почалася, всі семеро в присутності близько 300 учнів відмовились віддати честь прапору. Дітей виключили зі школи, хоча їхні  батьки заздалегідь зверталися з письмовим проханням звільнити їх від участі в церемонії. Старійшина місцевого збору написав скаргу посадовим особам Папуа — Нової Гвінеї та Австралії.

Двадцять третього березня генерал-губернатор Папуа — Нової Гвінеї зателефонував у школу і наказав негайно поновити учнів. Так була здобута маленька юридична перемога. Сьогодні уряд Папуа — Нової Гвінеї визнає, що діти мають право не віддавати честі прапору на основі своїх релігійних переконань.

Прославляти Єгову можуть також немовлята і грудні діти (Матв. 21:16). В одному гірському селі жила дівчинка, на ім’я Наомі. Її батьки, Джо і Хелен, не були Свідками. Коли Наомі було приблизно три роки, вона близько року жила в Лае у своєї тітки, рідної сестри Хелен. Тітка була ревним Свідком Єгови і регулярно брала Наомі в служіння, несучи її в сумці, яку одягала через плече. Крім того, вона навчала дівчинку за допомогою ілюстрацій з книжки «Моя книга біблійних оповідань». Тому Наомі добре засвоїла звістку про Царство.

Якось, коли Наомі була вже вдома, вона взяла біблійну публікацію, вийшла за поріг і голосно постукала в двері. «Заходь!» — вигукнули батьки. Увійшовши, дівчинка сказала: «Доброго дня! Я Свідок Єгови, і я прийшла, щоб поговорити з вами про Біблію». Джо і Хелен завмерли з подиву, а Наомі продовжувала: «У Біблії говориться, що рай буде на землі і що людьми буде правити один цар, Ісус. Усе, що навколо нас, створив Єгова».

Джо і Хелен були приголомшені. «Що скажуть сусіди?! — промовив Джо до Хелен.— Не випускай її завтра з дому!»

 Наступного дня, коли батьки сиділи на подвір’ї, Наомі постукала в стіну своєї спальні. «Виходь»,— сказав Джо. Наомі, вийшовши, відразу почала новий вступ: «Доброго дня! Я Свідок Єгови і прийшла проповідувати вам. Хороші люди житимуть вічно на землі. А люди, які гніваються і роблять щось погане, не будуть у раю». Від збентеження і розгубленості Хелен розплакалась, а Джо, роздратований, пішов у спальню.

Того вечора цікавість не давала Джо спокою. Він почав гортати свою стару «Біблію короля Якова» і натрапив на ім’я Єгова. Вранці він не пішов на роботу, а написав листа Свідкам, який відвіз до Залу  Царства в Маунт-Хагені, що за 40 кілометрів від його дому.

Свідки прийшли до Джо і Хелен та запропонували їм вивчати Біблію. Крім того, вони навчили Хелен читати. Згодом подружжя охрестилося, і Хелен допомагала іншим зацікавленим навчитися читати. Усе це стало можливим завдяки тому, що маленька дівчинка дуже хотіла славити Єгову.

ПОДОРОЖІ НА ЗІБРАННЯ І КОНГРЕСИ

У деяких країнах брати добираються на християнські зібрання і конгреси переповненими метро та загазованими дорогами, на яких часто бувають затори. А в Папуа — Новій Гвінеї хороших доріг і транспорту майже немає. Тому чимало сімей принаймні частину дороги на зібрання долають пішки, на каное або і так, і так.

Наприклад, невелика група вісників і дітей щороку проходила більш ніж 160 кілометрів слизькими схилами шпилястих гір, щоб побувати на обласних конгресах у Порт-Морсбі. Попри виснаження вони цілий тиждень ішли відомою у світі стежкою Кокода-Трейл, уздовж якої під час Другої світової війни точилося багато запеклих боїв. Вони несли з собою продукти, посуд, одяг та інші речі, потрібні на конгресі.

Брати і сестри з віддаленого атолу Нукуману зазвичай подорожують на конгрес до Рабаула, який лежить за 800 кілометрів на захід. «Щоб вчасно прибути на конгрес,— розповідає Джим Дейвіс,— вони іноді вирушають у дорогу на півтора місяця раніше, тому що сполучення між островами ненадійне. Час повернення також важко спланувати. Одного разу єдине судно, на якому можна  дістатись до Нукуману, направили в Австралію на ремонт. У власників судна виникли фінансові проблеми. У результаті брати півроку не могли потрапити додому! Звичайно, це виняткова ситуація, але досить часто судна затримуються на цілі тижні, через що вісники вимушені зупинятися в одновірців або в родичів».

ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД МІСІОНЕРІВ

Нерідко місіонерам важко звикнути до рівня життя, який значно нижчий, ніж на їхній батьківщині. І все ж, як показують численні приклади, їм вдається пристосуватися до нових умов, і це дуже цінують місцеві жителі. Ось що сказала одна мешканка Папуа — Нової Гвінеї про двох місіонерок, які вивчали з нею Біблію: «Шкіра в них біла, але серце таке, як у нас».

Деякі місіонери служать роз’їзними наглядачами. Вони добираються до зборів найрізноманітнішим транспортом. Едгар Мангома служив у районі, на території якого була річка Флай та озеро Муррей. «До двох зборів неподалік озера я діставався на каное — іноді моторним, іноді звичайним. Коли доводилось веслувати, то подорож від одного збору до іншого тривала майже вісім годин. Зазвичай мене супроводжувало троє або четверо братів, які, залишивши мене в місці призначення, веслували назад додому. Я дуже вдячний їм за допомогу!»

Добрий приклад місіонерів, їхня скромність і любов до людей стали чудовим свідченням. «Мешканці сіл дивувались, що я заходжу до зацікавлених і їм разом з ними,— написав один районний  наглядач.— Якось мені навіть сказали: “Твоя релігія правдива. Наші пастори не спілкуються з нами так, як ти”».

Чи легко було пристосуватись до життя в Папуа — Новій Гвінеї сестрам з інших країн? «Перші кілька місяців мені було дуже важко,— згадує Рут Боланд, яка супроводжувала свого чоловіка, Дейвіда, в роз’їзному служінні.— Хотілося все кинути. Але я рада, що не зробила цього, тому що я полюбила і почала цінувати тутешніх братів і сестер. Ми з чоловіком дедалі менше думали про себе і дедалі більше про інших. Ніщо не могло перевершити радість, яку ми відчували. Ми жили бідно, але були духовно багатими. Ми побачили, як Єгова благословляє не тільки поширення доброї новини, але й нас особисто. Саме тоді, коли в тебе майже нічого немає, ти починаєш по-справжньому покладатись на Єгову і помічати його допомогу».

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА НА ОСТРОВІ БУГЕНВІЛЬ

На острові Бугенвіль набирав силу сепаратистський рух і в 1989 році почалася громадянська війна. Конфлікт тривав 12 років, і за цей час загинуло 15 000 людей, а 60 000 покинули свої домівки. Серед біженців було багато вісників, більшість з яких переселилися в інші частини Папуа — Нової Гвінеї.

Незадовго до того як піонер Ден Ернест поїхав з острова, його схопили вояки Бугенвільської революційної армії і відвели у великий склад. Ден пригадує: «Там мене чекав генерал повстанської армії. На ньому була форма, він мав чимало медалей, а на боці в нього висів меч.

— Ви Ден Ернест? — запитав генерал.

— Так,— відповів я.

 — Я чув, що ви шпигун, підісланий міністерством оборони Папуа — Нової Гвінеї.

Я почав пояснювати, що Свідки Єгови не втручаються в політичні конфлікти жодної країни, але він перервав мене і сказав: “Нам це відомо! Ми спостерігали за вами. Інші релігії схиляються на бік тих, хто наближається до перемоги. Ви єдині, хто зберігає цілковитий нейтралітет”. За мить він додав: “Іде війна, і наш народ переживає важкі часи, тому потрібно, щоб ви потішали людей своєю звісткою. Ми хочемо, щоб ви залишилися на Бугенвілі і продовжували проповідувати. Але якщо вам доведеться поїхати, я подбаю, щоб ви могли забрати всі свої речі”. Генерал дотримав свого слова, коли ми з дружиною через два тижні переїжджали на острів Манус, де мали служити піонерами».

Брати з філіалу докладали великих зусиль, щоб підтримувати контакт з вісниками, які жили в охопленій війною місцевості. Попри морську блокаду їм вдавалося переправляти туди продукти, ліки та літературу. Один районний наглядач розповів: «Скрізь видно наслідки війни, але брати і сестри далі проповідують і проводять зібрання. До того ж вони вивчають Біблію з багатьма остров’янами».

У 2001 році ворогуючі сторони досягли мирної угоди, згідно з якою Бугенвіль та поблизькі острови здобули автономію. У даний час на Бугенвілі немає Свідків Єгови, але на сусідньому острові Бука є чудовий збір з 39 вісників.

ВИВЕРЖЕННЯ ВУЛКАНА ЗРУЙНУВАЛО РАБАУЛ

Місто Рабаул має велику гавань, що утворилась у кальдері давнього вулкана. У вересні 1994 року виверження двох вулканів на протилежних берегах  гавані зруйнувало Рабаул і змінило життя усіх його мешканців. Зал Царства і прилеглий до нього місіонерський дім були знищені, але ніхто з братів не загинув. Щоправда, один брат, який мав хворе серце, помер, коли рятувався від виверження. Вісники втекли за кілька кілометрів в укриття, які були позначені в плані евакуації, котрий вже не один рік висів на дошці оголошень у Залі Царства.

Філіал відразу вжив заходів, щоб допомогти постраждалим. На місце доставили одяг, москітні сітки, ліки, бензин, дизельне паливо тощо, а також рис і таро, які пожертвував сусідній збір. Брати дуже добре організували надання допомоги, тому посадові особи та місцеві жителі не раз схвально відгукувалися про Свідків Єгови.

Збір у Рабаулі перестав існувати. Через два дні після виверження близько 70 вісників з дітьми зібралися в покинутому училищі. Коли до них прийшли старійшини, вісники запитали: «О котрій  годині в нас книговивчення?» Отже, попри великі труднощі брати і сестри не пропускали зібрань і продовжували проповідувати (Євр. 10:24, 25). Більшість вісників перейшли в поблизькі групи, одна з яких завдяки цьому стала збором.

Управління провінції пообіцяло релігійним громадам, які через виверження вулкана втратили свої споруди, дати земельні ділянки в місті Кокопо, що приблизно за 24 кілометри від Рабаула. Усі релігійні громади, крім Свідків, отримували землю. Через сім років після виверження міська проектна організація взяла на роботу одного брата з Африки. Він помітив, що до Свідків ставляться несправедливо, і швидко знайшов у Кокопо ділянку та допоміг братам отримати дозвіл на її використання. Будівельна бригада, яка складалась із добровольців, допомогла побудувати Зал Царства і місіонерський дім. У результаті проблема обернулась благословенням. Річ у тім, що церквам виділяли ділянки на схилах пагорбів, а брати отримали ділянку ідеально розташовану в центрі міста!

 ДОСЯГНЕННЯ В ПЕРЕКЛАДАЦЬКІЙ СПРАВІ

«У країні, в якій розмовляють понад 800 мовами, важливо, щоб була одна чи кілька мов, які розуміють усі,— говорить Тімо Раджалето, член комітету філіалу і наглядач перекладацького відділу.— Прості мови міжетнічного спілкування, наприклад ток-пісин і хірі-моту, дуже підходять для цього. Їх порівняно легко вивчити і використовувати на побутовому рівні, але ними важко передавати складні поняття. Тому перекладачам часто доводиться ламати голову над деякими словами і виразами.

Наприклад, у ток-пісині немає відповідника слову “принцип”. Тож наші перекладачі утворили нове слово — стіаток, об’єднавши слова “скеровувати” і “розмова”. Воно передає думку про те, як принципи скеровують людей на правильний шлях. Це слово почали використовувати в засобах масової інформації, і тепер воно широко вживається».

Журнал «Вартова башта» мовою моту видається з 1958 року, а мовою ток-пісин — з 1960-го. Статті для вивчення друкували в Сіднеї. Надруковані аркуші скріпляли скобами і відправляли в Порт-Морсбі. У 1970 році журнали друкували вже на 24-х сторінках, а їхній тираж зріс до 3500 примірників. Уперше 24-сторінковий журнал «Пробудись!» мовою ток-пісин був опублікований у січні 1972 року. Тепер цією мовою «Вартова башта» виходить двічі на місяць, а «Пробудись!» — раз у три місяці. Мовою хірі-моту щомісяця виходить видання «Вартової башти» для вивчення і раз у три місяці — видання для розповсюдження.

«Нещодавно ми вперше переклали кілька буклетів на такі мови, як енга, ївака, куануа, мелпа, орокаіва  та багато інших,— говорить Тімо Раджалето.— Навіщо було це робити, якщо ті, хто розмовляє цими мовами, знає ток-пісин або англійську, або обидві ці мови? Ми хотіли побачити, як люди будуть відгукуватися на звістку про Царство, коли читатимуть про неї рідною мовою. Чи зацікавить їх біблійна правда? Чи захочуть вони спілкуватися зі Свідками?

Ми переконалися, що так. Вісники розпочали вивчення Біблії, і навіть ті, хто раніше був настроєний проти Свідків, змінив своє ставлення. Публікації рідною мовою справляють на людей велике враження».

 У перекладацькому відділі служить 31 бетелівець. Переклад публікацій здійснюється мовами хірі-моту і ток-пісин. У грудні 2009 року перекладачі переїхали в нові офісні приміщення.

ШКОЛА ПІОНЕРСЬКОГО СЛУЖІННЯ ПРИНОСИТЬ КОРИСТЬ

Для багатьох служителів Єгови Школа піонерського служіння — це найяскравіша подія їхнього життя. Навчаючись у ній, піонери не лише зростають духовно, але й вчаться ліпше виконувати служіння. Ось висловлювання деяких піонерів, котрі пройшли навчання у цій Школі.

Люсі Коїм: «Школа допомогла мені зрозуміти, що повночасне служіння — це найліпша справа, якій я можу присвятити своє життя».

Майкл Карап: «До навчання в Школі у мене було багато повторних відвідин і жодного біблійного вивчення. А тепер я проводжу багато вивчень!»

Бен Куна: «Школа допомогла мені повнішою мірою наслідувати мислення Єгови».

Сайфон Попо: «Ще ніколи в житті я не вчився так наполегливо! Я зрозумів, що не можна вивчати Біблію і біблійні публікації похапцем».

Джулі Кайн: «Школа навчила мене мати правильний погляд на матеріальні речі. Насправді ми потребуємо не так багато, як кажуть інші».

Брат Ден Беркс, який служить у комітеті філіалу, зазначив: «Коли піонери успішніше виконують своє служіння, вони стають щасливішими і завзятішими. Ми впевнені, що Школа піонерського служіння принесе користь ще сотням піонерів у цій країні. І це, без сумніву, добре вплине на місцевих вісників і на тих, хто вивчає Біблію».

 РАЗОМ ЗРОСТАЮЧИ В ЛЮБОВІ

Ісус Христос сказав: «По тому всі розпізнають, що ви мої учні, коли між вами буде любов» (Ів. 13:35). У Папуа — Новій Гвінеї християнська любов об’єднала людей, які розмовляють величезною кількістю мов, належать до різних племен і рас та мають різне соціальне становище. Коли щирі люди помічають таку любов, вони спонукані сказати: «З вами Бог».

Одним із них був Мангі Самгар, власник автобусів і пастор лютеранської церкви в місті Банц, про якого ми згадували раніше. Як він зрозумів, що Свідки Єгови — Божий народ? Місцевий збір орендував один з автобусів Мангі, щоб поїхати на обласний конгрес у Лае. «Він хотів більше дізнатися про Свідків, тому поїхав у цей рейс,— розповіли Стів і Кетрін Девал, які були на місці проведення конгресу, коли приїхав автобус.— Мангі надзвичайно вразила організованість і єдність служителів Єгови, які належали до різних рас і племен. Повертаючись додому разом зі Свідками, він уже не мав сумнівів, що знайшов правду. Згодом він і його син стали старійшинами».

Сестрі Хоелі Форові, молодій вдові і сталій піонерці, яка доглядала за своєю овдовілою матір’ю, конче потрібно було нове житло. Вона двічі давала з трудом зібрані гроші своєму родичу, щоб він купив їй деревину. Однак він зник разом з грошима. Місцеві Свідки, дізнавшись про її біду, лише за три дні відбудували дім. Хоела була настільки зворушена любов’ю братів, що протягом усіх цих трьох днів безперестанку плакала. Добрий вчинок братів послужив видатним свідченням. Диякон місцевої церкви дивувався: «Як люди, які не просять грошей, а просто ходять по вулицях з книжками, можуть побудувати дім за три дні?!»

 Апостол Іван написав: «Дітоньки, любімо не словом і не язиком, а ділом і правдою» (1 Ів. 3:18). Завдяки любові, яку брати і сестри виявляють різними способами, проповідницька діяльність у Папуа — Новій Гвінеї продовжує розширятися. Переконливим доказом схвалення Єгови є те, що 3672 вісники проводять 4908 біблійних вивчень, а на Спомин Ісусової смерті у 2010 році прийшло 25 875 осіб (1 Кор. 3:6).

Приблизно 70 років тому маленька група мужніх братів і сестер насмілилася приїхати в цю прекрасну і загадкову країну та розповісти її мешканцям про правду, яка дає свободу (Ів. 8:32). Протягом наступних десятиліть до них приєдналося чимало інших Свідків — як приїжджих, так і місцевих. На їхньому шляху були, здавалося б, нездоланні перешкоди: густі джунглі, малярійні болота, погані дороги, або й взагалі бездоріжжя, а також бідність, міжплемінна ворожнеча, повсюдний спіритизм і подекуди жорстоке переслідування з боку священиків та їхніх спільників. Чимало остров’ян були неписьменними, і проповідувати доводилось у тисячах племен, які розмовляють понад 800 мовами! Внесок саможертовних братів і сестер у проповідування про Царство дуже цінують ті, хто прийшов їм на зміну і продовжує їхню справу.

Служителі Єгови в Папуа — Новій Гвінеї досі стикаються з багатьма труднощами. Але для Бога можливе все (Марка 10:27). Тому, цілком покладаючись на нього, брати і сестри в цій країні сподіваються, що Єгова допоможе ще багатьом людям вивчити «мову чисту, щоб усі ім’я Господнє призивали та щоб служили йому однодушно» (Соф. 3:9, Хом.).

[Примітки]

[Вставка на сторінці 88]

«Бобогі, де ти такого навчився?!»

[Вставка на сторінці 100]

«Він погодився безплатно показати наш фільм»

[Вставка на сторінці 104]

«Або ти залишаєш свою релігію, або шукаєш іншу роботу»

[Вставка на сторінці 124]

Побачивши, що у неї в сумці, бандити засоромились

[Вставка на сторінці 149]

«Шкіра в них біла, але серце таке, як у нас»

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 80]

Короткі відомості про Папуа — Нову Гвінею

Територія.

Папуа — Нова Гвінея займає східну частину острова Нова Гвінея, а також 151 острів. Її загальна площа складає приблизно дві третіх площі України. Через усю Нову Гвінею тягнеться пасмо скелястих гір, а узбережжя острова вкрите густими тропічними лісами і болотами.

Населення.

У країні мешкає 6,7 мільйона жителів, 99 відсотків з яких папуаси і меланезійці. Решта мешканців — полінезійці, китайці та європейці. Більшість населення сповідує християнство.

Мова.

Папуа — Нова Гвінея найбільш багатомовна країна світу. У ній розмовляють 820 мовами, які складають 12 відсотків від загальної кількості усіх мов світу. Крім рідної ­мови, більшість остров’ян знає ток-пісин, хірі-моту або англійську.

Господарство.

Приблизно 85 відсотків населення провадить традиційний спосіб життя. Люди живуть у маленьких селах і вирощують овочі на невеликих ділянках землі. У гірських районах вирощують на продаж каву і чай. Розвитку економіки сприяють лісове господарство, видобуток мінералів, газу та нафти.

Продукти харчування.

Основними продуктами є солодка картопля, таро, маніок, саго та банани, які їдять сирими або готують з них різні страви. Також остров’яни люблять овочі, тропічні фрукти і консервоване м’ясо та рибу. Свинину їдять лише на свята.

Клімат.

У Папуа — Новій Гвінеї буває лише два сезони: в один випадає дуже багато дощу, а в інший трохи менше. Країна розташовується поблизу екватора, тому в прибережній зоні стоїть тропічна спека, а в горах завжди прохолодніше.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 83, 84]

«Я поборов сором’язливість»

ОДА СЙОНІ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1939

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1956

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: перший місцевий піонер у Папуа — Новій Гвінеї. Служить спеціальним піонером у зборі Хохола-Моту (Порт-Морсбі).

◼ ЯКОСЬ моя старша сестра побачила Тома і Ровену Кітто, коли вони проповідували в селі Хануабада, переходячи від дому до дому дерев’яними містками. Вона попросила мене піти на зібрання, щоб дізнатися про цю «нову релігію». У той час християнські зустрічі проходили в домі Хені Хені Ніокі, котрий недавно почав вивчати Біблію.

Тоді мені було 13 років. Я прийшов до Хені Хені, в якого зібралося близько 40 жителів села. Я був дуже сором’язливим, тож тихенько сів скраю і сперся підборіддям на руку, ховаючи обличчя. Мені сподобалось те, що я там почув, тому я продовжував приходити на зібрання. Згодом Хені Хені попросив мене бути перекладачем Тома Кітто. Я перекладав з англійської на моту, яка була рідною мовою для більшості присутніх.

Через кілька років я влаштувався в місцеву лікарню, щоб згодом стати лікарем. Якось Джон Катфорт допоміг мені задуматися над моїми цілями, сказавши: «Якщо ти станеш лікарем, то зможеш допомагати людям фізично, а якщо станеш духовним лікарем, то допоможеш їм здобути вічне життя». Того тижня я почав піонерське служіння.

Спочатку мене призначили у Вау. Дещо раніше я побував у цьому місті і знайшов людей, які цікавились біблійною  правдою. Одним з них був Джек Аріфея. Коли я переїхав у Вау, він запросив мене виголосити промову в лютеранській церкві. Я вирішив пояснити Божий закон про кров. Було 600 присутніх, більшість з яких вірили, що дух людини може вселитися в них, якщо вони вип’ють її кров. Тож не дивно, що всі з великим зацікавленням слухали мене. Це розлютило священика, і він заборонив їм спілкуватися зі мною. Однак багатьом сподобалось почуте, і пізніше вони зробили духовний поступ.

Приблизно через рік я отримав доручення проповідувати в селі Ману-Ману, що лежить за 50 кілометрів на північний захід від Порт-Морсбі. Там я познайомився з місцевим вождем, Томом Сурау, який запросив мене проповідувати в його селі. Три дні поспіль я вивчав Біблію з селянами. Після цього вони порубали свою дерев’яну Діву Марію і викинули її в річку.

Люди, які жили вниз по ріці, зібрали тріски і понесли їх католицькому священику, вигукуючи: «Вони вбили Марію!» Тож двоє священнослужителів прийшли відімстити мені. Один із них відразу підійшов до мене і вдарив кулаком в обличчя, розрізавши мені перснем щоку. Коли селяни кинулися захищати мене, священики втекли.

Я поїхав у Порт-Морсбі, щоб мені наклали шви, і подав скаргу в поліцію. Невдовзі священиків оштрафували та позбавили духовного сану. Я повернувся в Ману-Ману і згодом заснував групу. З допомогою Єгови я поборов сором’язливість.

[Ілюстрація]

Перші зібрання проходили в домі Хені Хені

[Рамка на сторінці 86]

Устрій «ванток»

Слово «ванток» перекладається з ток-пісину як «одна мова». Так називається устрій, що характеризується міцними суспільними зв’язками між тими, хто належить до однієї етнічної групи і розмовляє однією мовою. Усі члени такої групи мають як права, так і обов’язки. Наприклад, вони повинні матеріально забезпечувати своїх старих «вантоків» (тих, хто розмовляє їхньою мовою), непрацездатних або тих, хто втратив роботу. Така взаємодопомога вкрай необхідна, адже населення країни практично не отримує соціального захисту.

Однак цей устрій має свої недоліки. Скажімо, коли зацікавлений вирішує стати Свідком Єгови, члени сім’ї можуть зректися його. Тож якщо він втратить роботу чи опиниться в матеріальній скруті з інших причин, йому залишається покладатися тільки на допомогу Єгови (Пс. 27:10; Матв. 6:33). «Закони “вантока” можуть змусити брата чи сестру занадто тісно спілкуватися зі своїми родичами, які не служать Єгові, або навіть з тими, кого виключили зі збору,— каже член комітету філіалу Кегавале Біяма.— Коли проводяться вибори, то Свідків, що є родичами кандидатів на якийсь пост, нерідко намагаються підштовхнути до порушення християнського нейтралітету». Звичайно, наші одновірці не йдуть на компроміс.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 91]

Він підкорив їхні серця

Під час місіонерського служіння в Папуа — Новій Гвінеї брат Джон Катфорт підкорив серця багатьох братів і сестер. Ось яким його пам’ятають ті, хто служив місіонером чи співпрацював з ним (Прип. 27:2).

Ерна Андерссон: «Джон казав нам: “Справжній місіонер стає усім для всіх. Якщо хтось пропонує вам сісти на пеньок, сідайте, бо це найліпше, що він може вам дати. Якщо вам пропонують спати на грубо обтесаних дошках, лягайте, бо це “ліжко” зробили з добротою. Якщо вас пригощають незвичною їжею, не відмовляйтеся, бо її приготували з любов’ю”. Джон був взірцем саможертовного місіонера».

Авак Дувун: «У часи колоніального режиму Джон не просто долав упередження, яке існувало між чорними і білими людьми, він знищив його! “Чорна людина, біла людина — нема різниці!” — часто повторював Джон. Він любив усіх».

Петер Лінке: «Якось під вечір, після цілого дня, проведеного в дорозі, Джон прибув до нас у Гороку. Він був стомлений і весь у пилюці. Але після вечері він сказав: “Сьогодні я ще нічого ні для кого не зробив”,— і, насилу переставляючи ноги, зник у сутінках. Він пішов до однієї сім’ї, аби підбадьорити її. Він завжди дбав про інших. Ми всі любили його».

Джим Доббінс: «Джон вчив нас жити просто, а також навчати просто, використовуючи легкозрозумілі приклади, як це робив Ісус. Це допомагало нам спілкуватися з тими, хто не вмів читати і писати».

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 101]

«Ми ніколи не зречемося своєї віри»

КАЛІП КАНАЇ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1922

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1962

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: один із перших Свідків в околицях Маданга. Розповів його син, Ульпеп Каліп.

◼ БАТЬКО був смиренною і мудрою людиною. Коли хтось ділився з ним своїми проблемами, він спочатку уважно слухав, роздумував і лише тоді висловлював свою думку.

Коли я мав 15 років, акула відкусила мені ногу до коліна і мене завезли в лікарню в Маданг. Провідуючи мене, батько зустрів Джона Дейвісона. «У новому світі Єгова дасть твоєму синові нову ногу»,— сказав Джон. Це дуже зацікавило батька. Він почав серйозно вивчати Біблію і невдовзі розвинув міцну віру.

Через те що батько і його родичі залишили католицьку церкву, поліцейські вигнали нас з помешкань. Усі 12 будинків, в яких ми жили, були збудовані менше року тому. Вони стояли серед пишних квітучих садів. Поліцейські кинули палаючі смолоскипи на дахи з пальмового листя, і ті вмить загорілися. Ми метнулися рятувати речі, але хатка наповнилася димом і звідусіль летіли іскри, тож нам довелося втікати. На наших очах усе згоріло дотла. Ми невтішно ридали.

З важким серцем ми подалися в сусіднє село Багілдіг. Вождь села люб’язно дозволив нам оселитися в хатинці, в якій була лише одна кімната. Там батько звернувся до нашої родини: «Ісуса переслідували. Тому люди будуть переслідувати і нас, але ми ніколи не зречемося своєї віри».

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 107, 108]

«Як добре, що я помилився!»

МАЙКЛ САУНГА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1936

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1962

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: почав спеціальне піонерське служіння у вересні 1964 року і служив спеціальним піонером довше, ніж будь-хто в Папуа — Новій Гвінеї.

◼ ЩОБ здобути професійну освіту, у 1959 році я переїхав у Рабаул. Мені сказали, що Свідки навчають людей, тож я пішов до дому «вчителя», Ланса Госсона, думаючи, що йду до училища. Ланс запропонував приходити на біблійне вивчення, яке проводилось кожної середи. Я зрозумів, що це не училище, але прийняв пропозицію. Мені дуже подобалося те, чого я навчався, наприклад, що Боже ім’я — Єгова і що будуть «нові небеса і нова земля» (2 Пет 3:13). Я охрестився вранці 7 липня 1962 року. Як добре, що я помилився і потрапив до Свідків!

У день хрещення я прийшов на зустріч для тих, хто хоче служити піонером. Її проводив обласний наглядач Джон Катфорт. Він підкреслив, що поля готові до жнив і що потрібно більше робітників (Матв. 9:37). Коли з’явилась можливість, я відразу став піонером на період відпустки, тобто допоміжним піонером. У травні 1964 року я почав служити сталим піонером, а у вересні — спеціальним.

Пригадую один випадок, який стався зі мною під час проповідування неподалік Рабаула. Чоловік з племені толаї запитав, чи може взяти до рук мою Біблію, щоб  самому прочитати вірш з неї. Коли я дав йому Біблію, він розірвав її на шматки і кинув на землю. Я не почав з ним сваритися, а звернувся до начальника поліції, який одразу вислав поліцейського затримати того чоловіка. Начальник сказав моєму кривднику: «Ти погана людина. Ти порушив закон Бога і держави. Завтра ти мусиш купити нову Біблію, бо інакше ми посадимо тебе за ґрати». Тоді начальник поліції сказав мені прийти у відділок наступного дня о 10 годині, щоб забрати гроші на Біблію. Я прийшов, і мені віддали гроші. Сьогодні чимало людей з племені толаї служать Єгові.

Іншим разом я з групою вісників брав участь у розповсюдженні «Вістей Царства» в місцевості на захід від міста Вевак. Брати і сестри почали проповідувати, але про це довідався один з вождів села і забрав від людей усі публікації. Він, мабуть, знав, що я маю під’їхати трохи пізніше, тому що стояв посеред дороги, взявшись у боки, і тримав у руці «Вісті». Я запитав у нього, що сталося. Він простягнув мені буклети і сказав: «Я тут головний, і я не хочу, щоб ви оце роздавали».

Я взяв буклети. Тим часом навколо нас зібралися жителі села. Звернувшись до них, я запитав:

— Якщо ви хочете попрацювати у своєму садку чи піти рибалити, ви маєте отримувати на це особливий дозвіл?

— Ні,— сказала одна жінка.

— Хочете це прочитати? — запитав я.

— Так, хочемо,— відповіли селяни. Тоді я безперешкодно роздав їм «Вісті Царства». Потім, щоправда, я мусив з’явитися на засідання 20 вождів села. На щастя, всі, окрім двох, проголосували за те, щоб ми вільно проповідували.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 112]

«Що, ці білі з’їли твоє серце?»

АЙОКОВАН

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1940

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1975

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: одна з перших в народі енга пізнала правду.

◼ КОЛИ у Вабаг (провінція Енга) приїхали Том і Ровена Кітто, християнські місіонери почали зводити на них наклепи. Наприклад, вони казали, що Том і Ровена викопували мерців і з’їдали їх. Ці історії дуже лякали мене.

Якось Том запитав мого батька, чи може він порадити дівчину, яка могла б допомагати його дружині по господарству. Батько сказав, що я можу працювати у них. Мене охопив жах, але батько змусив мене погодитись.

Згодом Том і Ровена запитали:

— Як ти думаєш, що стається з людиною, коли вона помирає?

— Хороші люди йдуть на небо,— відповіла я.

— Ти дізналась про це з Біблії?

— Я ніколи не ходила до школи, тому не вмію читати.

Том і Ровена почали вчити мене читати, і поступово я зрозуміла біблійну правду. Після того як я перестала ходити до католицької церкви, один священик запитав мене: «Чому ти більше не приходиш до церкви? Що, ці білі з’їли твоє серце?» На це я відповіла: «Так, тепер серцем я з ними, бо знаю, що вони навчають правди».

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 117]

«Дай курча, і можеш брати»

АВАЙВА САРЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1950

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1993

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: пізнав правду у віддаленому поселенні. Служитель збору в Мундіпі.

◼ ЗАЙШОВШИ до свого друга, я побачив у нього книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Я прочитав кілька розділів і запитав його, чи можу взяти книжку собі. «Дай курча, і можеш брати»,— сказав мій друг.

Я приніс йому курча, а він дав мені книжку. Вдома я уважно її прочитав. Невдовзі я вже розповідав іншим про чудові істини, яких навчився. Хоча мене двічі викликали священики і забороняли проповідувати, я не зупинявся.

Через якийсь час я написав у філіал, щоб дізнатись, як зустрітися зі Свідками Єгови. Мою адресу дали Альфредо де Гусману, і він запросив мене на обласний конгрес у Маданг.

Я прийшов на конгрес у подертому одязі, до того ж у мене була велика чорна борода. Але всі були привітні зі мною і ставились до мене з повагою. Промови так зворушили мене, що я розплакався. Наступного дня я прийшов на конгрес без бороди.

Після конгресу Альфредо приїхав до мене в село. Для цього йому довелось дві години їхати на вантажівці до Маданга, а потім п’ять годин іти пішки. Мої рідні й друзі засипали його питаннями, а він відповідав на все за допомогою Біблії.

Тепер у Мундіпі є збір, в якому служить 23 вісники, а на зібраннях буває понад 60 присутніх.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 125, 126]

«Що ти скажеш на свій захист?»

МАКУЇ МАРЕГ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1954

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1986

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: протягом багатьох років служила піонеркою, будучи єдиним Свідком на острові.

◼ У 1980 році в місті Маданг один піонер запропонував мені буклет. Я взяла його з собою на рідний острів Багабаг, до якого треба добиратися шість годин човном. Буклет мені сподобався, і я написала у філіал, що хочу більше дізнатись про Біблію. Невдовзі я отримала лист від Бедам Дувун, піонерки з Маданга, в якому вона запрошувала мене на обласний конгрес. Я пробула в неї два тижні і почала вивчати Біблію. Крім того, я ходила на всі зібрання в місцевий Зал Царства. Повернувшись додому, я продовжувала дізнаватися про Єгову за допомогою листування.

Незабаром я вивчала Біблію з 12 сім’ями. Ми регулярно зустрічалися в домі мого дядька і цілою групою проводили біблійні вивчення на зразок тих, що я бачила в Маданзі. Це розлютило мого батька, відомого члена лютеранської церкви. «Я знаю Ягве, а хто такий Єгова, я не знаю»,— прогримів він. Я розгорнула свою Біблію мовою ток-пісин і показала йому примітку до Вихід 3:15, в якій згадується ім’я Бога. Батькові нı́чого було сказати у відповідь.

 Батько тричі примушував мене захищати свою віру перед священиками. Одного разу засідання проводилось у найбільшій церкві острова. Зібралося понад сто чоловік. Атмосфера була напруженою. «Що ти скажеш на свій захист?» — поставив запитання головуючий. «Я лише хочу жити за словами з Матвія 6:33 і ставити Боже Царство на перше місце у своєму житті»,— відповіла я, стискаючи Біблію в руках. Батько підскочив з місця. «Ти що, збираєшся нас вчити?» — закричав він у гніві. Один з моїх дядьків підбіг, щоб вдарити мене, але інший родич заступився за мене. Засідання перетворилося на хаос. Зрештою мене відпустили.

Однак на цьому мої біди не закінчились. В однієї жінки, яка приходила на наші зібрання, була хвора дитина. На жаль, дитина померла. У цьому нещасті люди звинуватили мене. Вони казали, що дитина померла через те, що я навчала жінку нової релігії. Розмахуючи залізним прутом, батько вигнав мене з рідного дому. Я втекла в Маданг зі своєю тіткою, Ламіт Марег, яка також пізнала правду. Невдовзі ми охрестилися.

За якийсь час мій батько дуже захворів. Я забрала його до себе в Маданг і доглядала до самої смерті. Наприкінці життя він змінив погляд на мою релігію і навіть казав, щоб я повернулася на Багабаг і проповідувала тамтешнім жителям. Я повернулась на острів у 1987 році. Мої родичі побудували мені будиночок. Я була єдиним Свідком на острові протягом 14 років, 12 з яких служила піонером.

Потім я переїхала в Маданг і продовжувала служити піонером з Ламіт. У 2009 році на Спомині смерті Христа в Маданзі побувало шестеро осіб з Багабага. Я ніколи не була одруженою і щаслива, що завдяки безшлюбності можу весь свій час використовувати в служінні Єгові.

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 141, 142]

Єгова прийняв мене

ДОРА НІНГІ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1977

РІК ХРЕШЕННЯ: 1998

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: пізнала правду в юності, і сім’я зреклась її. Згодом стала піонеркою, тепер служить у філіалі.

◼ КОЛИ мені було 17 років, я знайшла книжку «Ви можете жити вічно в Раю на землі» і відразу зрозуміла, що вона особлива. Я подумала, що її видали Свідки Єгови, бо ще маленькою дівчинкою, у чотири роки, я чула від двох Свідків про Божу обіцянку перетворити землю на рай.

Невдовзі після того, як я натрапила на книжку «Жити вічно», мої названі батьки сказали, що, оскільки вони мають п’ятеро своїх дітей, мені треба повернутись до родини в прибережне містечко Вевак. Повернувшись туди, я жила в домі свого дядька, батькового брата.

Я хотіла зустріти Свідків, тож вирушила на пошуки Залу Царства і прийшла туди якраз тоді, коли брат оголошував останню пісню. Місіонерка зі США, на ім’я Пем, запропонувала мені вивчати Біблію. Мені дуже подобалось те, що я чула на вивченні, але після третього заняття я зіткнулась з жорстокою протидією мого дядька.

Повертаючись додому після недільного зібрання, я побачила, що з подвір’я мого дядька здіймається дим. Він палив усі мої речі, в тому числі посібники для  вивчення. Як тільки він побачив мене, то закричав: «Якщо ти приймаєш релігію цих людей, нехай вони про тебе дбають!» Тепер я не мала іншого виходу, як піти до рідних батьків, які жили в селі за дві години їзди від Вевака.

Коли я прийшла до батька, він запитав моїх братів і сестер: «Ви знаєте, хто ця дівчина? Ми не знаємо її. Ми віддали її, коли їй було три роки». Я зрозуміла, що тут я нікому не потрібна, і пішла шукати пристановища.

Приблизно через два роки я зустріла в селі моїх батьків двох спеціальних піонерів. Я попросила цих братів передати Пем, що пам’ятаю все, чого вона мене навчала, але не маю можливості зустрітися з нею. Невдовзі я таки приїхала у Вевак і побачилася з Пем та продовжила вивчення. Я жила у трьох сімей, кожна з яких виганяла мене через те, що я спілкувалась зі Свідками. Тоді Пем домовилась з місцевою сім’єю Свідків, щоб я жила в них. У 1998 році я охрестилась і з вересня 1999 почала стале піонерське служіння. У 2000 році мене запросили в Бетель, і тепер я маю честь перекладати наші публікації мовою ток-пісин.

Рідні відвернулися від мене, і це глибоко ранило моє серце, але духовна родина стала для мене ближчою від кровних родичів. Псалом 27:10 — це один з моїх улюблених віршів. У ньому говориться: «Мій батько та мати моя мене кинули,— та Господь прийме мене».

[Ілюстрація]

Публікації мовою ток-пісин

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 147, 148]

«Єгова — найліпший учитель»

ДЖОН ТАВОЇСА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1964

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1979

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: в дитинстві його жорстоко переслідували вчителі та учні. Був змушений піти зі школи після двох років навчання. Тепер служить районним наглядачем.

◼ Я НАРОДИВСЯ в селі Говігові в провінції Мілн-Бей. Мій батько почав вивчати Біблію, коли я мав сім років, і розповідав мені про те, чого навчився.

Приблизно в той час я пішов до школи. Двоє моїх учителів, котрі належали до англіканської церкви, дізналися, що я спілкуюсь зі Свідками, і почали переслідувати мене. Те саме робили учні, вони навіть кидалися на мене з палицями. Тож усього лише через два роки я був змушений піти зі школи.

Через рік на базарі до мене підійшов один з учителів і сказав: «Ти розумний хлопець, ти міг би дуже добре вчитися. Але через свою релігію ти будеш прислуговувати своїм однокласникам». Коли я передав слова вчителя батькові, він зігрів моє серце, промовивши: «Якщо світ не дасть тобі освіти, це зробить Єгова».

Разом з одним спеціальним піонером батько допоміг мені здобути найціннішу освіту: вони дали мені знання, яке веде до вічного життя (Ів. 17:3). Я розмовляв мовою  давава, але вони навчали мене хірі-моту, яка стала моєю другою мовою, а також ток-пісином, який став моєю третьою мовою. Я охрестився, коли мені було 15 років, а через два роки почав стале піонерське служіння.

У 1998 році мене запросили навчатись у Школі удосконалення служіння. На той час я погано знав англійську. Тому,— щоб я підготувався до навчання в Школі,— філіал призначив мене в англомовний збір у Порт-Морсбі. Так я вивчив четверту мову.

Після закінчення Школи я почав служити в зборі в Алотау (провінція Мілн-Бей). Через півроку, на мій подив і радість, мене призначили районним наглядачем. У мій перший район входили острови Нова Британія, Нова Ірландія, Манус та інші сусідні острови. У 2006 році я одружився з Джуді, і один рік ми служили спеціальними піонерами, після чого я знову став районним наглядачем.

Відвідуючи збори, я часто кажу юним: «Єгова — найліпший учитель. Якщо ви дозволите йому вчити вас, він дасть вам усе, що потрібно для справжнього успіху». Саме в цьому я переконався на власному досвіді.

[Ілюстрація]

З моєю дружиною, Джуді

 [Таблиця/Ілюстрації на сторінках 156, 157]

ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ Папуа — Нової Гвінеї

 1930

1935 Піонери, які подорожували на вітрильнику Товариства «Носій світла», проповідують у Порт-Морсбі.

1940

1950

1951 Том і Ровена Кітто прибувають у Порт-Морсбі.

1956 На острови Нова Ірландія і Нова Британія приїжджають піонери.

1957 Джон Катфорт впроваджує промови в картинках.

1960

1960 Реєстрація Міжнародного товариства Дослідників Біблії.

1962 Том і Ровена Кітто переїжджають у гористу місцевість о. Нова Гвінея.

1965 У районі Кокі (Порт-Морсбі) збудували філіал.

1969 Міжнародний конгрес «Мир на землі» у Хаїмі (Папуа).

1970

1975 Папуа — Нова Гвінея здобуває незалежність.

1977—1979 У провінції Мілн-Бей розлючені натовпи зруйнували Зали Царства.

1980

1987 Присвячення нового філіалу.

1989 На острові Бугенвіль спалахує громадянська війна.

1990

1991 «Вартова башта» мовами ток-пісин та хірі-моту виходить одночасно з англійським виданням.

1994 Починає діяти комітет зв’язку з лікарнями.

1994 Виверження вулкана руйнує місто Рабаул (о. Нова Британія).

1999 У філіалі починає діяти Стіл будівництва Залів Царства.

2000

2002 У районі Гереху (Порт-Морсбі) збудовано Зал конгресів.

2010

2010 Присвячення нових будівель філіалу.

2020

[Діаграма/Ілюстрація на сторінці 118]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Кількість вісників

Кількість піонерів

3500

2500

1500

500

1955 1965 1975 1985 1995 2005

 [Карти на сторінці 81]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ПАПУА — НОВА ГВІНЕЯ

ПОРТ-МОРСБІ

Вевак

Сепік

Камбот

Дімірі

Біват

Юат

Вабаг

Маунт-Хаген

Банц

долина Вагі

СЕНТРАЛ-РЕЙНДЖ

озеро Муррей

Флай

Баскен

Талідіг

Багілдіг

Маданг

Горока

Каїнанту

Лае

Булоло

Вау

Керема

Савайвірі

затока Папуа

Попондетта

стежка Кокода-Трейл

Хула

Агі

Говігові

Алотау

КОРАЛОВЕ МОРЕ

о. Манус

архіпелаг Бісмарка

МОРЕ БІСМАРКА

о. Багабаг

о. Нова Британія

Рабаул

Кокопо

о. Курмалак

о. Нова Ірландія

Кавієнг

СОЛОМОНОВЕ МОРЕ

о. Гуденаф

о. Бука

о. Бугенвіль

атол Нукуману

екватор

Хаїма

Сікс-Майл

Хануабада

гавань Порт-Морсбі

ринок Кокі

плато Согері

Іоадабу

 [Сторінкова ілюстрація на сторінці 74]

[Ілюстрація на сторінці 77]

«Носій світла»

[Ілюстрація на сторінці 78]

Перші місцеві вісники, зліва направо: Бобогі Найорі, Хені Хені Ніокі, Рахо Ракатані та Ода Сйоні

[Ілюстрація на сторінці 79]

Хануабада на тлі передмістя Порт-Морсбі

[Ілюстрація на сторінці 82]

Шерлі і Дон Філдер перед приїздом в Папуа — Нову Гвінею

[Ілюстрація на сторінці 85]

Перший у країні Зал Царства, Хаїма, Порт-Морсбі

[Ілюстрація на сторінці 87]

Джон Катфорт

[Ілюстрація на сторінці 89]

Копія проповіді в картинках

[Ілюстрації на сторінці 90]

Справа: Джон Катфорт навчає за допомогою картинок; внизу: брат з плакатом для проповідування в одному з віддалених поселень

[Ілюстрація на сторінці 92]

Альф Грін, Дейвід Вокер і Джим Сміт

[Ілюстрації на сторінці 93]

Зліва: Шерлі, Деббі і Дон Філдер; справа: Дон і його каное

[Ілюстрація на сторінці 96]

Джим Сміт і Гленн Фінлі

[Ілюстрація на сторінці 97]

Стівен Бланді перепливає затоку Керема

[Ілюстрація на сторінці 99]

Розіна і Кен Фрейм

[Ілюстрація на сторінці 102]

Метью і Доріс Поуп

[Ілюстрації на сторінці 103]

Перші зібрання в Лае проходили в помешканні Магдалін і Джона Ендорів

[Ілюстрація на сторінці 109]

Нагір’я

[Ілюстрація на сторінці 110]

Том і Ровена Кітто перед своєю крамничкою і будинком у місті Вабаг

[Ілюстрація на сторінці 113]

Ерна і Берндт Андерссон

[Ілюстрація на сторінці 114]

Керрі Кей-Сміт і Джим Райт

[Ілюстрація на сторінці 115]

Майк Фішер на річці Сепік

[Ілюстрації на сторінці 123]

Зал Царства в Агі був спалений, але на його місці побудували новий, ще більший Зал Царства

[Ілюстрація на сторінці 127]

Білл і Елсі Тью

[Ілюстрація на сторінці 128]

Пуапуа під вітрилами

[Ілюстрація на сторінці 128]

Човен «Піонер», збудований Берндтом Андерссоном

[Ілюстрації на сторінці 131]

Подорож річкою Сепік

 [Ілюстрації на сторінках 132, 133]

Зліва: районний наглядач Уоррен Рейнолдс з дружиною Ліанн у селі Біват; угорі: Уоррен виступає з промовою під час свого візиту в селі Дімірі

[Ілюстрація на сторінці 135]

Соаре Маїга

[Ілюстрація на сторінці 135]

Кора Леке

[Ілюстрація на сторінці 136]

Саве Нанпен

[Ілюстрація на сторінці 139]

Джорді і Джоан Райл

[Ілюстрація на сторінці 145]

Декого з цих дітей виключили зі школи за те, що вони не віддавали честь прапору

[Ілюстрації на сторінках 152, 153]

Зліва: Рабаул на тлі вулкана Тавурвур; внизу: Зал Царства в Рабаулі був зруйнований 1994 року

[Ілюстрація на сторінці 155]

Перекладацький відділ, 2010 рік

 [Ілюстрації на сторінці 161]

Філіал у Папуа — Новій Гвінеї

Комітет філіалу: Ден Беркс, Тімо Раджалето, Кегавале Біяма і Крейг Спігл