Руанда

РУАНДА є однією з найменших, але водночас і найгарніших країн Африки. Цей край ще називають Землею тисячі пагорбів. Він вражає мальовничими горами, лісами, озерами, водоспадами та надзвичайно багатим рослинним і тваринним світом. Із заходу на північ вздовж кордону з Демократичною Республікою Конго a і Угандою простягаються величні гори Вірунга. Найвища точка цього гірського хребта — Карісімбі, заснулий вулкан заввишки 4480 метрів. Його часто прикрашає білосніжна шапка зі снігу та граду. Схили гір Вірунга густо вкриті бамбуковими заростями та вологими тропічними лісами, де на гілках і ліанах гойдаються золотисті мартишки. У цьому райському куточку чудово почувається і гірська горила — один з найбільших скарбів Руанди.

 Буйна екзотична рослинність розкішним килимом спускається аж до узбережжя озера Ківу та Лісового національного парку Ньюнгве. У парку водяться різні види мавп, зокрема шимпанзе і чорно-білі колобуси, а також понад 70 видів інших ссавців і майже 300 видів птахів. Тут росте приблизно 270 видів дерев, але особливою окрасою цього заповідника є безліч орхідей і барвистих метеликів.

Із самого серця Ньюнгве бере початок потічок, який прямує на схід. Поступово в нього впадають інші потоки та ріки, і зрештою він вливається в озеро Вікторія. Звідти води із значно більшою силою і швидкістю мчать на північ через Ефіопію та Судан до Єгипту, а там потрапляють у Середземне море. Потічок, який починає свою мандрівку в лісистих горах центральної Африки, стає однією з найдовших у світі річок — могутньою рікою Ніл. Її довжина становить майже 6825 кілометрів.

ВАЖКІ ЧАСИ

На жаль, ця невеличка країна пережила період жахливого насилля. Під час одного з найстрашніших у сучасній історії геноцидів тут було жорстоко  винищено сотні тисяч чоловіків, жінок і дітей. Багатьох шокували сцени звірячого ставлення до людей, що транслювались по цілому світі (Еккл. 8:9).

Як служителі Єгови в Руанді вистояли впродовж геноциду і наступних років? Вони залишились вірними Богові, здолавши всі перепони, подібно до потічка з Ньюнгве, який попри безліч перешкод і палюче африканське сонце перетворюється на могутню ріку. Витримавши великі труднощі та жорстокі переслідування, тамтешні Божі служителі стали джерелом сили та підбадьорення для міжнародного братства. Вас глибоко зворушать подані тут розповіді про любов, віру і відданість руандійських вісників. Сподіваємось, що історія Свідків у Руанді спонукає вас ще більше цінувати взаємини з Єговою і дорожити християнським братством.

ПЕРШІ ПРОБЛИСКИ ПРАВДИ

Перший звіт про служіння в Руанді з’явився в «Щорічнику Свідків Єгови» за 1971 рік. Там говорилося: «У березні цього року [1970] двоє спеціальних піонерів, прибувши до Руанди, розпочали проповідницьку працю в столиці країни, Кігалі. Виявилося, що тамтешні люди дуже приємні й охоче відгукуються на звістку про Царство, а один зацікавлений вже бере участь у служінні. Піонери започаткували десять біблійних вивчень з людьми, котрі розмовляють мовою суахілі. Щоправда, таких людей у Руанді небагато, тож тепер ці ревні вісники, аби розширити служіння, наполегливо вивчають мову кіньяруанда».

Цими двома спеціальними піонерами були Оден Мвайсоба та його дружина Енеа, які приїхали  з Танзанії. Вони не знали місцевої мови, кіньяруанда, тому почали свідчити людям, що розмовляли мовою суахілі, багато з яких приїхало з Конго чи Танзанії. До лютого 1971 року вже чотири вісники здавали звіт про служіння. Але оскільки жоден з них не розмовляв кіньяруанда і публікації не перекладались цією мовою, там не було очевидного росту.

Стенлі Макумба, безстрашний районний наглядач, який служив у Кенії, вперше відвідав Руанду в 1974 році. Він пригадує: «Від пропускного пункту на кордоні з Угандою до руандійського міста Рухенгері майже не ходили автобуси. Тож нам довелося добиратися переповненою вантажівкою: я стояв у кузові, де навіть не міг поворухнути ногою, а дружина сиділа біля водія. Коли ми дістались місця призначення, дружина ледве впізнала мене, бо все моє лице та волосся було в пилюці. Після цієї поїздки в мене так боліла спина, що наступного тижня перед невеликим районним конгресом і на самому конгресі я виголошував промови сидячи. Я не міг сказати братам, коли планую відвідати їхні збори, оскільки не знав, чи буде можливість туди добратися».

 ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ

Гаспар Руакабубу, руандієць за походженням, працював механіком на мідних копальнях у Конго. Він пригадує: «У 1974 році я відвідав Школу служіння Царству в місті Колвезі. Один з інструкторів, Майкл Поттедж, сказав, що філіал у Кіншасі шукає старійшину-руандійця, охочого повернутись у рідну країну, щоб допомагати в праці проповідування. Я не знав, що відповісти, і пообіцяв порозмовляти зі своєю дружиною Мелані.

У той час мій бос з копалень запропонував мені поїхати до Німеччини на навчання. Він цінував мене як працівника і постійно піднімав мені зарплату. Незважаючи на це, ми з дружиною довго не думали і вже за кілька днів знали, як повестися. Я сказав брату Поттеджу, що готовий повернутися до Руанди. Щоправда, бос не міг мене зрозуміти. “Чому не можна бути Свідком Єгови тут? — допитувався він.— Навіщо тобі їхати до Руанди?” Навіть деякі брати з добрих спонук переконували  мене залишитися. Вони казали: “У тебе ж четверо дітей! Прочитай Луки 14:28—30, сядь і добре подумай”. Але ми не вагалися.

Мій бос оплатив нам політ до Руанди, і в травні 1975 року ми прибули до Кігалі. Там ми зняли хатину, стіни і підлога якої були з глини. Звичайно, вона дуже відрізнялась від сучасного будинку, який в Конго надавала нам копальня. Та все ж ми підготували себе до цього і не збиралися відступати».

Оскільки спеціальні піонери з інших країн спілкувалися мовою суахілі, багато хто думав, що вони прибули в Руанду навчати місцевих мешканців цієї мови. Але люди змінили думку, коли приїхав Гаспар з сім’єю і став проповідувати про Царство, послуговуючись Біблією на мові кіньяруанда.

Крім того, брат Руакабубу переклав мовою кіньяруанда 32-сторінкову брошуру «Ця добра новина Царства». Вона вийшла 1976 року і дуже сподобалась багатьом. Її читали в автобусах і на вулицях, а вживання Божого імені в ній стало темою численних розмов.

РУАНДІЙЦІ ОХОЧЕ ПРИЙМАЮТЬ ПРАВДУ

У ті часи в країні налічувалось лише 11 вісників, більшість з яких не була громадянами Руанди. Серед перших руандійців, які пізнали правду, був Жюстен Руагаторе. Він почав вивчати Біблію мовою суахілі зі спеціальними піонерами з Танзанії,  оскільки вони не розмовляли французькою чи кіньяруанда. Жюстен охрестився в 1976 році. Він був привітною та товариською людиною і жив у місті Саве. Тут король Руанди в 1900 році дозволив першим католицьким місіонерам розпочати свою місію. Цей брат пригадує, що тамтешнім людям було цікаво дізнатися, чого насправді вчить Біблія. Але священики вороже ставилися до Свідків, забороняючи своїй отарі слухати їх і приймати їхню літературу.

Фердинанд Мугарура, ревний брат, теж був одним з перших руандійців, які прийняли правду. У 1969 році, живучи в східній частині Конго, він отримав книжку «Правда, яка веде до вічного життя» мовою суахілі. Згодом, коли Фердинанд знайшов у поблизькій місцевості Свідків Єгови, він кожної п’ятниці увечері ходив ще з двома чоловіками 80 кілометрів на зібрання і біблійне вивчення. А в понеділок чоловіки пішки повертались додому. Фердинанд охрестився 1975 року, в один день зі своїм зацікавленим. Йому надовго запам’ятався районний конгрес, який проходив 1976 року у вітальні дому Руакабубу. На конгресі було 34 присутніх і троє осіб охрестилося. А в 1977 році  Фердинанда призначили спеціальним піонером у Руанді.

МІСІОНЕРАМ НЕ ДАЮТЬ ВІЗИ

Керівний орган, зважаючи на потреби в міжнародному полі, призначив місіонерів до Руанди ще в 1969 році. Тоді до цієї країни послали чотирьох випускників 47-го класу Біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта».

Ніколас Фоуне пригадує: «Наприкінці січня брат Норр роздав класові призначення. Я з дружиною почув, як він повідомив Пола та Мерілін Еванс, що їх призначили до Руанди. А потім він сказав до нас: “І ви поїдете з ними!” Ми були такі схвильовані, що відразу після зустрічі побігли до бібліотеки і почали шукати у великому атласі Руанду. Однак згодом прийшов лист, в якому зазначалося, що брати не можуть отримати для нас дозвіл на в’їзд до цієї країни. Ми дуже засмутилися, але невдовзі нас з Евансами призначили до Конго».

 У 1976 році до Руанди послали ще дві подружні пари, випускників 60-го класу Школи «Ґілеад». Отримавши дозвіл в’їхати в країну, вони орендували будиночок, стали ревно проповідувати і вчити кіньяруанда. Але коли через три місяці у них закінчились візи, Імміграційна служба не поновила їх. Тому цих місіонерів перепризначили на схід Конго, до міста Букаву.

«ВОНИ ВАЖКО ПРАЦЮВАЛИ»

У середині 1970-х через різні причини спеціальні піонери з Танзанії та Конго покидали Руанду. Проте місцеві Свідки розпочинали піонерське служіння і проповідували по цілій країні. У 1978 році мовою кіньяруанда вийшла книжка «Правда» і два буклети, також стало виходити місячне видання «Вартової башти». Завдяки цим публікаціям праця проповідування набирала все більшого розмаху. Ось що каже місіонер Манфред Тонак про тогочасних руандійських піонерів: «Вони важко працювали, присвячуючи багато часу служінню. А нові вісники наслідували їхній приклад».

Гаспар Нійонгіра пригадує, як у ті часи ширилась добра новина: «Я охрестився 1978 року. Тоді багато людей пізнавало правду, і це дуже непокоїло священиків. Наші конгреси відвідувало сотні  осіб. Коли ми виходили проповідувати, складалось враження, що вилітав рій сарани! Досить часто група приблизно з 20 вісників, вирушаючи з центру Кігалі, проповідувала аж до містечка Каномбе, що було майже за 9 кілометрів. У Каномбе вісники зупинялись на обід, а потім ішли далі, проповідуючи ще 7 кілометрів, до міста Масаки. Там вони сідали на автобус і ввечері повертались до Кігалі. Так само запопадливо вісники свідчили і в інших частинах Руанди. Тому не дивно, що людям здавалося, ніби в країні тисячі Свідків Єгови. Через це проти нас висували різні звинувачення і тиснули на владу, аби заборонити нашу діяльність».

Ревні до правди вісники прагнули відчути радість від спілкування з одновірцями з інших країн. Тож у грудні 1978 року 37 осіб з Руанди, у тому числі й діти, поїхали через Уганду до Найробі (Кенія) на конгрес «Переможна віра». Їм довелося подолати понад 1200 кілометрів, і це було нелегко, адже транспорт ходив нерегулярно і часто ламався. Крім того, через політично нестабільну ситуацію в Уганді братів, які ледве дісталися кордону з Кенією, заарештували угандійські прикордонники. Вони звинуватили вісників у шпигунстві та забрали їх до військового штабу в Кампалі (Уганда). Цих Свідків особисто допитав президент Уганди Іді Амін. Їхні відповіді не ви́кликали в нього жодної підозри, тож він розпорядився їх відпустити. І, хоча брати не встигли на перший день конгресу в Найробі, все ж були дуже щасливі. Вони побачили тисячі Свідків з різних народів, яких об’єднала правда.

 НАМАГАННЯ ЗДОБУТИ ЮРИДИЧНЕ ВИЗНАННЯ

Високі моральні принципи та біблійні істини, яких навчали Свідки, подобались не кожному. Особливо стурбованими були священики, побачивши, що стільки людей позитивно відгукуються на добру новину. Брат Руакабубу пригадує: «Багато активних католиків, протестантів, зокрема адвентистів, писали листи-відречення до своїх колишніх церков. Один брат порівняв проповідницьку працю до пожежі, яка охопила всі панівні релігії. Скажімо, на зібрання в Кігалі у той час приходило понад 200 осіб. Спершу священики не зважали на діяльність Свідків, адже нас було досить мало. Однак згодом, коли нас побільшало, деякі священики почали заявляти, що Свідки Єгови становлять загрозу державі. Приблизно тоді ж архієпископ католицької церкви в Руанді Венсан Нсенгіюмва став членом центрального комітету правлячої політичної партії.

Кількість Свідків швидко збільшувалася. Тож ми потребували юридичного визнання, аби приймати місіонерів, будувати Зали Царства і проводити великі конгреси. Філіал у Кенії доручив брату Ернесту Хойсе з Бельгії зустрітися з представниками влади і домовитися про юридичний статус. Але зусилля брата Хойсе не увінчались успіхом. Згодом, у 1982 році, кенійський філіал порадив нам підготувати листа до міністра юстиції та міністра внутрішніх справ з проханням про юридичне визнання. Я та ще двоє спеціальних піонерів підписали і відіслали цього листа. Проте жодної відповіді не прийшло».

А тим часом зростала протидія діяльності Свідків у Руанді. Антуан Ругвіза, спокійний розважливий  брат, пригадує, як на національному радіо президент країни заявив, що не потерпить тих, хто очорнює руандійську віру. Кожен розумів, що йшлося про Свідків Єгови. Невдовзі після цього братам заборонили збиратися разом. Ширилися чутки, що скоро почнуться арешти. Брата Руакабубу двічі викликали на допити у органи держбезпеки.

У листопаді 1982 року з Найробі приїхав Кіала Мванґо разом з дружиною Елейн, щоб наглядати за районними конгресами в Бутаре, Гісеньї та Кігалі. Головуючим цих конгресів був брат Руакабубу. Щойно закінчилася програма в Кігалі, як брата Руакабубу втретє повезли на допит до резиденції президента. Однак цього разу він вже не повернувся! Протягом чотирьох днів заарештували двох спеціальних піонерів, які підписали листа про юридичне визнання. Усіх трьох кинули до в’язниці без жодного слідства і права на захист. На цьому арешти не скінчилися. Також закрили Зал Царства, забивши його двері. І до усіх префектур надійшов лист міністра юстиції про заборону діяльності Свідків Єгови.

Зрештою у жовтні 1983 року над трьома братами, які підписали прохання про юридичне визнання, почався суд. Їх абсолютно безпідставно звинуватили в шахрайстві. Під час судового процесу не було жодного свідка чи документа, який би доводив їхню вину. Попри це братів засудили до двох років позбавлення волі. Пізніше за амністією звільнили кількох убивць, але цих вірних братів і далі тримали у в’язниці. Без будь-якого вироку чи розпорядження суду просиділи за ґратами майже два роки і п’ятеро Свідків у Гісеньї.

 ЖИТТЯ У В’ЯЗНИЦІ

Життя за ґратами було досить важким. Їсти давали лише раз на день, зазвичай маніок і боби, а м’ясо в меню передбачалось не більше одного разу на місяць. Камери були настільки переповнені, що доводилось спати на підлозі. Постіль кишіла клопами, і бракувало води, щоб помитися. Брати сиділи разом із брутальними злочинцями і часто зносили жорстокість з боку охоронців. А втім, охоронець Жан Фатакі дуже добре ставився до братів. Згодом він почав вивчати Біблію і присвятив своє життя Єгові. І донині Жан вірно служить піонером.

Брат Руакабубу пригадує: «Коли ми були у в’язниці, архієпископ відправляв там службу. Він закликав в’язнів остерігатися Свідків Єгови. Пізніше деякі католики питали нас, чому архієпископ сказав це, адже вони не бачать у Свідках жодної загрози».

Приблизно в той час до Кігалі приїхали Роджер і Ноелла Пулс з Бельгії. Роджер прибув за робочим контрактом. Оскільки троє братів і далі сиділи у в’язниці, Роджер домовився про аудієнцію з міністром юстиції. Він намагався розповісти йому про наші вірування і тактовно дізнатися, чому уряд виступає проти Свідків Єгови. Але міністр відразу перервав розмову: «Містере Пулсе, ви вже достатньо сказали сьогодні! Вас посадять на найближчий літак до Брюсселя. Ми виганяємо вас з країни!»

Троє ув’язнених братів залишались непохитними й безстрашними. Вони відсиділи весь дворічний термін, хоча на другий рік їх перевели до тюрми  зі значно ліпшими умовами. У листопаді 1984 року цих братів звільнили.

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПОСИЛЮЮТЬСЯ

Свідкам і далі доводилось зносити протидію. В одній з радіопередач їх назвали поганими людьми і екстремістами. Вже до березня 1986 року арешти проводилися по всій Руанді. Серед заарештованих був Огюстен Мураї, якого через християнський нейтралітет зняли з посади генерального директора Міністерства початкової та середньої освіти. Його багато критикували в газетах, а ще більше на радіо.

По всій країні арештували чимало вісників, серед яких були навіть вагітні сестри з малими дітьми. Під кінець 1986 року їх усіх перевезли до центральної в’язниці в Кігалі, де вони чекали на суд. Оскільки Свідки не співали патріотичних пісень, не носили значків із зображенням президента і не купували партквитків, люди склали помилкову думку, ніби Свідки Єгови чинять опір владі й намагаються скинути існуючий уряд.

Фокас Хакізумвамі, дуже привітний брат, розповідає: «Першими заарештували братів зі збору в Ніабісінду. Кожен розумів, що рано чи пізно його теж арештують і доведеться проповідувати на новій території — не за межами в’язниці, а в самій в’язниці. Тож ми вирішили спершу добре опрацювати територію “за межами”.  Проповідуючи на базарі, ми розповсюджували чимало журналів і книжок. Ми молилися, щоб Єгова допоміг ще до ув’язнення добре опрацювати нашу територію. І Єгова допоміг. Першого жовтня 1985 року ми закінчили проповідувати в цій території, а через сім днів нас кинули за ґрати».

Наступного року представники держбезпеки заарештували Палатіна Нсанзурвімо та його дружину Фатуму. Протягом восьми годин вони допитували подружжя і проводили ретельний обшук у їхньому домі. Потім їх разом з трьома дітьми повели до в’язниці. Але молодшому брату Палатіна, який йшов слідом за ними, вдалося забрати їхнього п’ятирічного сина і чотирирічну доньку. Тож Палатіна і Фатуму ув’язнили разом з їхньою 14-місячною донечкою. Згодом Фатуму перевели до іншої тюрми, де тримали дев’ять місяців.

У ті дні чотирьох дітей брата Жана Чітеї вигнали зі школи. Повернувшись додому, Жан побачив, що  у його домі зробили обшук, дружину заарештували, а дітей залишили самих. Невдовзі брата Жана теж кинули до в’язниці в Бутаре, де вже була його дружина та інші брати. Потім усіх цих в’язнів перевели до центральної тюрми в Кігалі. А тим часом брати в Кігалі опікувалися дітьми Чітеї.

Брат Чітея пригадує: «Коли до центральної тюрми в Кігалі привозили Свідків з різних в’язниць країни, то, усміхаючись, вони казали одні одним: “Комера!”, що означає “кріпись”. Почувши таке привітання, один з охоронців сказав: “Ви зовсім божевільні! Як можна кріпитись у в’язниці?”»

Арешти Свідків не залякали щиросердних людей. Навпаки, гоніння часто приносили позитивні результати. Ось що розповідає Одетт Мукандекезі, енергійна і дружелюбна сестра, яку ув’язнили разом з багатьма іншими Свідками: «У ті нелегкі часи братів арештовували та били. Якось ми проходили біля дівчинки, на ім’я Жозефін, яка пасла корів. З власної Біблії вона дізналась, що перших християн обмовляли, переслідували, бичували та кидали до тюрем. Оскільки вона чула про переслідування Свідків Єгови, то дійшла висновку, що саме це правдива релігії. Жозефін попросила, щоб з нею вивчали  Біблію. Сьогодні вона охрещена сестра».

Під час заборони Гаспар Нійонгіра працював водієм вантажівки, тому часто їздив до Найробі і, повертаючись, таємно ввозив у Руанду наші публікації. Він ховав їх у прикріпленому до вантажівки ящику, де вміщалось шість картонних коробок літератури. У той же період брат Генрі Ссенйонга із заходу Уганди регулярно перевозив через кордон журнали на своєму мотоциклі.

Зібрання збору проводилися тоді маленькими групами. Якщо влада підозрювала, що Свідки Єгови десь проводять зібрання, там відразу починалися обшуки. Ось що розповідає брат Нійонгіра: «Я зробив прибудову до свого будинку, і там таємно проводились зібрання. А літературу ми клали у кульки, закопували в землю і зверху насипали вугілля».

Хоча в Руанді відбувалися масові арешти, новоохрещеному брату Жан-Марі Мутезінтаре вдалося відвідати спеціальний міжнародний конгрес «Народ, який зберігає непорочність». Цей конгрес проходив у грудні 1985 року в Найробі. Повертаючись додому, він разом із братом Ісаі Сібомана взяв багато журналів у вісників із західної частини Уганди. На кордоні ці журнали знайшли, а братів  заарештували, одягли їм наручники і повели на допит. Після довгої ночі, яку вони провели у холодній камері, їх перевели до центральної в’язниці в Кігалі. Там Жан-Марі та Ісаі побачилися із 140 ув’язненими Свідками. Уявіть, якими щасливими були їхні одновірці, почувши з перших уст про конгрес у Найробі! Ці розповіді дуже підбадьорили і зміцнили братів.

У в’язниці Свідки проводили зібрання і організовано проповідували. Крім того, вони вчили інших в’язнів читати і писати. Брати й сестри проводили біблійні вивчення із зацікавленими і допомагали багатьом новим вісникам підготуватися до хрещення. Дехто почав вивчати Біблію ще до арешту, а дехто зацікавився правдою у тюрмі.

РАЙОННИЙ НАГЛЯДАЧ «ВІДВІДУЄ» В’ЯЗНИЦЮ

Ось як один брат описує події, які відбувалися 1986 року у в’язниці Кігалі: «Там було чимало Свідків. Якось на зібранні брати обговорювали, як допомогти своїм співхристиянам на волі, і вирішили написати їм листа-підбадьорення. У листі ми пообіцяли повернутись до них, коли закінчимо служіння у тюрмі. Ми проповідували кожному в’язню і проводили біблійні вивчення. Почувши, що районний наглядач відвідує збори на волі, ми стали молитися до Єгови, щоб теж отримати таке підбадьорення. Незабаром вдруге ув’язнили брата Руакабубу, який служив районним наглядачем. Отож тепер він міг зміцнити і нас».

У час переслідувань лише один брат пішов на компроміс. Коли він одягнув політичний значок, в’язні, які не були Свідками, почали його бити, копати та ображати. Вони називали його боягузом.  Дружина цього брата, котра вивчала Біблію, запитувала його, чому він не залишився вірним Богові. Згодом цей брат написав листа суддям, в якому пояснив, що помилився і далі є Свідком Єгови. Він навіть написав листа з вибаченням до філіалу в Кенії. Сьогодні цей брат віддано служить Єгові.

ПРОПОВІДУВАННЯ НА ВОЛІ

Ті, хто залишився на свободі, ревно проповідували. В середньому щомісяця вони проводили в служінні приблизно 20 годин. Своїми спогадами про тодішні часи ділиться Альфред Семалі: «Хоча мене ніколи не ув’язнювали, я очікував арешту і готувався до нього. Зал Царства був закритий, тому ми збиралися з братами маленькими групами і продовжували проповідувати. Я складав свої журнали в конверт кольору хакі та йшов до міста, ніби на пошуки роботи. Там я старався запропонувати комусь журнали і поговорити про Біблію.

У 1986 році ув’язнили чимало наших братів, зацікавлених і тих, які тільки почали вивчати Біблію. Але усі, навіть зацікавлені, виявляли неймовірну непохитність. Свідки з багатьох країн зверталися до президента Руанди, протестуючи проти такого несправедливого ставлення. У радіоновинах повідомлялося, що він отримує сотні таких листів щодня. Це принесло добрі результати, і наступного року за розпорядженням президента усіх Свідків та зацікавлених було звільнено. Нас переповнювала надзвичайна радість!» Після звільнення старійшини організували хрещення в Кігалі. Тоді охрестилося 36 осіб, 34 з яких відразу розпочали допоміжне піонерське служіння!

 У 1986 році, в розпал переслідувань, звіт здавало в середньому 435 вісників, і з них майже 140 перебувало за ґратами. Саме ці Свідки, віра яких була по-справжньому випробувана, відіграли ключову роль у подальшому розвитку організації Єгови в Руанді (Як. 1:3).

Зрештою після буремних 1980-х збори в Руанді змогли насолоджуватися відносним спокоєм і помітним зростом в організації. Але що їх чекало в майбутньому? Чи віра багатьох людей, які тоді пізнавали правду, теж збудована з вогнетривких матеріалів? (1 Кор. 3:10—15). Чи витримає вона переслідування, що чекали попереду? Це мав показати час.

ВІЙНА І ПОЛІТИЧНИЙ НЕСПОКІЙ

У 1990 році в Руанді налічувалось близько 1000 активних вісників. Однак політична ситуація в країні була нестабільною, і в жовтні війська Руандійського патріотичного фронту (РПФ) з сусідньої Уганди вдерлися на північ Руанди.

Коли почався наступ, Фердинанд Мугарура, мужній брат, якого двічі ув’язнювали за віру, жив у місті Рухенгері. Він пригадує: «Людям стали вселяти ненависть і почуття племінної вищості. Але Свідки Єгови залишалися нейтральними і не брали участі у жодних політичних чи етнічних чварах. Через свою тверду позицію брати втрачали роботу, а іноді були змушені тікати з дому».

Одна сестра, вдова з трьома дітьми, яка працювала вчителькою, відмовилася робити пожертву для військових. Директор школи повідомив про це військовій владі, і її вкинули до в’язниці вдруге (у 1980-х вона вже відсиділа за правду). Коли бойовики  ввійшли в місто, де була ця тюрма, то її відкрили і всі в’язні втекли, однак сестра залишилась. Після того як бойовики покинули місто, сестру знову заарештували і перевели до центральної в’язниці в Кігалі. Там вона стала палко молитися, аби дізнатися дату Спомину і не пропустити цієї події. Уявіть, яку радість відчула сестра, коли її звільнили саме у день Спомину! Через свою нейтральну позицію вона втратила домівку і роботу в школі. Проте сестра не знеохотилась, а розпочала піонерське служіння.

Завдяки міжнародному втручанню напади бойовиків з Уганди на деякий час припинилися. У 1991 році різні рухи домоглися впровадження в країні багатопартійної політичної системи. Сформувалося кілька великих і менших партій, які розпалювали етнічну і територіальну ворожнечу. Деякі партії були досить поміркованими, а інші мали ворожі та екстремістські погляди. Вперше люди стали цінувати нейтральну позицію Свідків Єгови. Оскільки Свідки не займали жодної сторони у політичних і племінних конфліктах, то уряд і звичайні люди вже не вважали їх ворогами.

У вересні 1991 року брати з-за кордону та двоє братів з Руанди, Гаспар Руакабубу і Тарсіс Семінега, відвідали відомих представників уряду в Кігалі. Вони порозмовляли з новим міністром юстиції, який доброзичливо їх вислухав. Брати подякували за те, що він вже зробив, і попросили його й далі допомагати Свідкам в отриманні юридичного визнання.

У січні 1992 року, ще до офіційної реєстрації нашої діяльності, брати провели обласний конгрес у Кігалі. Цю подію добре пам’ятає подружжя  Годфрі та Дженні Бінт. Вони пригадують: «Ми служили в Уганді і дуже здивувались, коли отримали листа з кенійського філіалу. У ньому нас просили поїхати до Руанди на три тижні і допомогти у підготовці конгресу та аудіозапису біблійної вистави. Тамтешні вісники виявляли неймовірну гостинність: щодня інша сім’я запрошувала нас на обід чи вечерю. Коли ми прибули, то брати вже орендували приватний стадіон і підготовка йшла повним ходом. Також брати розпланували запис вистави, і попри брак обладнання їм все добре вдавалося. Хоча багато вісників з півночі Руанди не приїхало через проблеми з документами і закритий кордон між Бурунді та Угандою, конгрес у неділю відвідало 2079 осіб і 75 з них охрестилося».

НАРЕШТІ ЮРИДИЧНЕ ВИЗНАННЯ!

Через кілька місяців, 13 квітня 1992 року, діяльність Свідків Єгови в Руанді була вперше узаконена. Закінчився довгий період заборони, знущання та ув’язнення. Зрештою руандійські Свідки могли вільно проповідувати добру новину. Тож брати очікували, що знову розпочнеться теократичний ріст і розширення організації Єгови.

Керівний орган без зволікань став призначати місіонерів до Руанди. Першими місіонерами, котрі отримали візи до цієї країни, були Хенк ван Буссел,  який раніше служив у Центрально-Африканській Республіці й Чаді, та Годфрі і Дженні Бінт, які служили в Заїрі (сьогодні Демократична Республіка Конго) і Уганді. Щоб наглядати за проповідницькою діяльністю, призначили комітет країни.

Брат Бінт розповідає про те, як вони вперше приїхали з Хенком ван Бусселом: «Ми відразу знайшли підхожий будинок для місіонерського дому неподалік Залу Царства і з головою поринули у вивчення кіньяруанда. Ми зрозуміли, що це доволі важке завдання, з яким перші спеціальні піонери зіткнулися ще в 1970-му. В одному підручнику зазначалось: “Буквосполучення «цв» вимовляється як «тчкв»”. А сестра, яка вчила нас цієї мови, сказала: “Ви ніколи правильно не вимовите буквосполучення «шай» в слові «ізі ншай» [нова земля], якщо не усміхнетеся”».

Того ж року в Руанді було найвище число вісників — 1665. У січні 1993 року в Кігалі пройшов ще один обласний конгрес, на якому було 4498 присутніх і 182 охрестилося. З кенійського філіалу на конгрес приїхав брат Кіала Мванґо. Хто б міг подумати, що на ділянці через дорогу від стадіону, де проходив конгрес, Свідки Єгови у 2006 році побудують філіал.

Незважаючи на подальші вторгнення з півночі, проповідницька діяльність не сповільнювалась. У 1993 році антиурядові війська (Руандійський патріотичний фронт) вже були за кілька кілометрів від Кігалі. Кордони з Угандою залишалися закриті, але за горами неподалік столиці лунали артилерійські постріли. Приблизно мільйон людей втікали з півночі країни, у тому числі 381 вісник. Цими братами і сестрами стали опікуватися Свідки  з Кігалі й околиць. Однак у місті Аруша (Танзанія) почалися переговори про припинення вогню і було встановлено буферну зону. Уряд погодився поділитись владою з представниками Руандійського патріотичного фронту та різними політичними партіями.

ОСОБЛИВИЙ ОДНОДЕННИЙ КОНГРЕС

Того року на національному стадіоні в Кігалі планувалось провести спеціальний одноденний конгрес. Проте дирекція стадіону у цей же день на третю годину запланувала і футбольний матч. Брати спокійно вислухали ранкову програму, а потім стадіон почали наповнювати футбольні вболівальники. Навіть поліція не змогла зупинити їх. Директор стадіону сказав, що Свідки мусять почекати до шостої вечора, поки не закінчиться футбол. Отож брати залишили стадіон і повернулися о шостій годині на пополудневу програму.

 Це створило певні труднощі, адже в країні було введено комендантську годину. Рух транспорту заборонили після 18:00, а люди не мали права виходити зі своїх домівок після 21:00. Але приблизно о сьомій вечора по радіо оголосили, що комендантська година почне діяти з 23:00. Крім того, на стадіоні не було електропостачання для відповідного освітлення. Оскільки адміністрація стадіону порушила умови договору, то про освітлення подбав сам мер Кігалі. Він навіть потурбувався про безкоштовний транспорт, який розвозив би після конгресу Свідків по домах. Завдяки цьому брати змогли вислухати всю програму. Уявіть здивування вісників, коли вони вийшли зі стадіону, а на них чекало багато автобусів.

Ось що пригадує Ґюнтер Решке про свій візит до Руанди наприкінці вересня 1993 року: «Кенійський філіал призначив мене разом з братом Руакабубу проводити в Кігалі Школу служіння Царству. Тоді в Руанді було лише 63 старійшини, хоча кількість вісників зросла до 1881. У країні панував неспокій і поширювалися чутки, що на півночі йдуть бої. Звичайно, ніхто не сподівався в майбутньому таких жахіть, але на школі брати отримали своєчасну духовну поживу. Вони зміцнили свою віру і підготувалися до пастирської праці. Ця праця була особливо необхідною у час, коли насувалися темні хмари війни».

ПЛАНИ ЩОДО ЗАСНУВАННЯ ОФІСУ

Наприкінці березня 1994 року Леонард Елліс та його дружина Ненсі приїхали з Найробі на спеціальні одноденні конгреси. Крім того, вони мали допомогти перекладацькому відділу. Кенійський філіал порадив об’єднати в Руанді місіонерський дім  і перекладацький відділ. У понеділок, 4 квітня, на вивченні «Вартової башти» був присутній збільшений перекладацький відділ, комітет країни, місіонери та подружжя Елліс. Так почалося розширення родини Бетелю.

Завершивши всі справи в Кігалі, подружжя Елліс повернулося додому, як виявилось згодом, останнім пасажирським рейсом з Кігалі. Пізніше, протягом багатьох місяців, це було неможливо. Наступного дня пополудні брат Руакабубу зателефонував до місіонерського дому і сказав, що Російське посольство відмовилось від земельної ділянки, на якій Свідки Єгови раніше сподівались побудувати філіал. Тож тепер її може придбати наша організація. Щоб обговорити подальші плани, брати домовилися провести зустріч в четвер зранку, 7 квітня. Але ця зустріч так і не відбулася.

 ПОЧАТОК ГЕНОЦИДУ

У середу ввечері, 6 квітня, поблизу Кігалі збили літак, на борту якого були президенти Руанди і Бурунді. Збитий літак зайнявся полум’ям, і всі пасажири загинули. Того вечора мало хто знав про те, що сталося, адже по радіо не було жодного офіційного повідомлення.

Троє місіонерів, тобто подружжя Бінт і Хенк ван Буссел, запам’ятали наступні дні на все життя. Брат Бінт розповідає: «Рано-вранці 7 квітня ми прокинулися від стрілянини і вибухів ручних гранат. Але це нас не здивувало, бо останніми місяцями політична ситуація в країні була досить нестабільною. Коли ми готували сніданок, задзвонив телефон. Телефонував Еммануель Нгіренте з перекладацького відділу. Він сказав, що по місцевій радіостанції повідомили про загибель в авіакатастрофі двох президентів. Міністерство  оборони радило мешканцям Кігалі не покидати своїх домівок.

Приблизно о дев’ятій ранку ми почули, як у сусідній будинок вдерлися мародери. Вони забрали у сусідів автомобіль і вбили їхню матір.

Невдовзі військові та мародери підійшли до нашого будинку. Вони били по металевих воротах і дзвонили в дзвінок, але ми тихо сиділи в домі і не виходили. З невідомих причин вони не зламали воріт, а попрямували до інших будинків. Довкола лунали вибухи і постріли автоматів, тож не було жодної нагоди втекти. Постріли ставали голоснішими і чулися ближче, тому ми перемістилися вглиб будинку, в коридор між кімнатами. Ми сподівалися, що туди не потраплять кулі. Зрозумівши, що це швидко не закінчиться, ми розподілили харчі, аби хоча б раз у день поїсти. Наступного дня ми обідали і слухали по радіо міжнародні новини, аж раптом Хенк вигукнув: “Вони перескочили через огорожу!”

Не залишалося часу на роздуми. Тож ми сховалися у ванній кімнаті, закрили двері на ключ і почали разом молитися, благаючи Єгову допомогти нам знести все, що станеться. Ми ще не закінчили молитися, як почули, що ополченці та мародери вдиралися через вікна і двері. За кілька хвилин вони ходили по будинку, голосно кричали і перекидали меблі. Окрім ополченців, там було приблизно 40 мародерів — чоловіків, жінок і дітей. Ми чули, як вони сварилися за знайдені речі, і навіть стріляли.

Наступні хвилин 40 нам видалися вічністю: увесь цей час мародери намагалися відкрити двері  ванної кімнати. Оскільки їм це не вдавалось, вони стали їх ламати. Ми зрозуміли, що нам краще вийти. Чоловіки, яких ми побачили, просто шаленіли і були під дією наркотиків. Вони погрожували нам мачете і ножами. Дженні голосно молилась до Єгови. Один з мародерів, розмахуючи мачете, вдарив тупим боком Хенка по шиї, і той впав у ванну. Потім я знайшов гроші і дав нападникам. Вони почали битися за них.

Раптом ми відчули на собі пильний погляд одного юнака. Хоча ми не знали його, він впізнав нас. Можливо, ми колись проповідували йому. Він схопив нас, запхав назад у ванну кімнату і наказав закрити двері, пообіцявши прийти на порятунок.

Злочинців було чути в домі ще з півгодини, а потім усе стихло. Той юнак повернувся і сказав, що ми можемо виходити. Він наполіг, аби ми негайно покинули дім, і вивів нас на вулицю. Ми навіть нічого не взяли з собою. Коли ми вийшли, то жахнулися: довкола лежали тіла замордованих сусідів. Двоє членів президентської охорони відвели нас до будинку офіцера, який жив неподалік. Він провів нас до готелю “Мілл Коллінз”, де знайшло сховок чимало людей. Ми перебували в шаленій напрузі ще багато годин, поки військові не вивезли нас з міста довколишнім шляхом до чорного входу аеропорту. Зрештою 11 квітня нас евакуювали в Кенію. Ми ввійшли до приймальні Бетелю в Найробі брудні, розтріпані й непричесані. Через кілька годин прибув Хенк, який під час евакуації відділився від нас. Якою ж надзвичайною любов’ю і турботою зігріла нас родина Бетелю!»

 ЇХ ВРЯТУВАЛА МОЛИТВА ДОНЕЧКИ

Того ж дня, коли загинули в авіакатастрофі президенти Руанди і Бурунді, шестеро солдатів урядових збройних сил прийшли до будинку Руакабубу. Їхні очі були налиті кров’ю, від них тхнуло алкоголем, а поведінка свідчила, що вони під впливом наркотиків. Солдати вимагали віддати зброю. Брат Руакабубу пояснив, що він і його сім’я є Свідками Єгови і в них немає зброї.

Військові дуже розлютилися, бо знали, що Свідки Єгови, дотримуючись нейтралітету, відмовлялися підтримувати уряд і не робили пожертв для армії. Хоча подружжя Руакабубу не були тутсі, їм загрожувала небезпека. Екстремісти-хуту з «інтерахамве» вбивали не лише тутсі, але й поміркованих хуту, особливо тих, хто прихильно ставився до тутсі або антиурядових військ.

Солдати почали бити палицями Гаспара і Мелані, а потім затягли їх разом з п’ятьма дітьми в спальню. Вони зірвали з ліжка простирадла і стали ними накривати свої жертви. Дехто з військових тримав у руках гранати, збираючись вбити всю сім’ю Руакабубу. Гаспар запитав: «Чи можемо ми помолитися?»

Спершу один солдат презирливо відмовив. А тоді, обговоривши щось між собою, вони неохоче погодились: «Ну, добре. Даємо вам дві хвилини на молитву».

Гаспар і Мелані молилися мовчки, а їхня шестилітня донечка Дебора стала молитися вголос: «Єгово, солдати хочуть нас вбити. Хто ж тоді зробить повторні відвідини до людей, яким я проповідувала з татком і залишила п’ять журналів? Ці  люди чекають на нас, і їм так треба пізнати правду. Якщо нас пожаліють, я обіцяю стати вісником, охреститися і служити піонером! Єгово, врятуй нас!»

Почувши такі щирі слова, солдати були вражені. Зрештою один з них сказав: «Молитва цієї дівчинки врятувала вас. Якщо сюди прийдуть інші, скажіть, що ми вже тут були» b.

СИТУАЦІЯ ПОГІРШУЄТЬСЯ

Поступово бої посилювалися, адже антиурядові війська просувалися до Кігалі. Через це оскаженілі ополченці з «інтерахамве» стали вбивати ще більше людей.

 По всьому місту і на всіх перехрестях були пости з солдатами, озброєними ополченцями з «інтерахамве» і місцевими мешканцями. Усіх придатних до військової служби чоловіків змушували разом з ополченцями день і ніч патрулювати на цих постах. Такі пости організували для того, аби виявляти і вбивати тутсі.

Вбивства зчинялися по всій країні, і сотні тисяч руандійців покидали свої домівки. Багато хто з них, у тому числі Свідки Єгови, шукали сховку в сусідньому Конго і Танзанії.

ПЕРЕД ЛИЦЕМ ВІЙНИ І СМЕРТІ

Далі ви зможете прочитати розповіді братів і сестер, яким довелося пережити жахіття геноциду. Як згадувалося раніше, Свідки Єгови в Руанді вже зносили люті випробування у 1980-х роках. Ці випробування зміцнили та вдосконалили їхню віру і зробили їх більш мужніми. Саме завдяки вірі вони «не належали світу» і відмовлялися брати участь у виборах, заходах самооборони і політичних справах (Ів. 15:19). А завдяки мужності вони змогли знести зневагу, ув’язнення, переслідування і смерть, з якими стикнулись через свою непохитність. Тож віра і мужність, а також любов до Бога і до ближніх допомагали Свідкам Єгови бути непричетними до геноциду і навіть ризикувати життям заради інших.

Багато випадків тут не описано. Брати зазвичай воліють просто забути ті страшні подробиці, адже не мають наміру комусь мститися за вчинене зло. Ми сподіваємося, що історія їхньої віри заохотить усіх нас ще більше виявляти любов, яка є розпізнавальним знаком правдивих учнів Ісуса Христа (Ів. 13:34, 35).

 ІСТОРІЯ ЖАНА І ШАНТАЛЬ

Жан де Дью Мугабо став вивчати Біблію зі Свідками Єгови в 1982 році. Він охрестився 1984 року, але ще до хрещення тричі сидів у в’язниці за релігійні переконання. У 1987-му цей веселий і турботливий брат одружився з чудовою сестрою Шанталь, яка охрестилась того ж року, що й він. Коли розпочався геноцид, у них вже було троє доньок. З ними залишилась лише шестимісячна донечка, а двоє старших дівчат вони віддали бабусі й дідусю, які жили в сусідньому містечку.

У перший день геноциду, 7 квітня 1994 року, солдати та ополченці з «інтерахамве» почали нападати на доми всіх тутсі. Жана заарештували і побили палицями, все ж йому вдалося втекти. Разом з іншим братом він прибіг до поблизького Залу Царства. У той час Шанталь, навіть не здогадуючись, що трапилося з її чоловіком, в паніці схопила немовля і побігла за місто, аби подбати про своїх ще двох дітей.

Жан пригадує, що відбувалось далі: «Наш Зал Царства, який був колись пекарнею, мав великий комин. Протягом тижня ми з братом переховувались у цьому залі й одна сестра з хуту, коли було безпечно, носила нам їсти. Згодом ми ховалися на  горищі під металевим дахом, але через палюче сонце довго там не витримали. Не маючи шансу знайти ліпшого місця, ми здогадалися витягнути з комина цеглини і залізти туди. У комині навприсядки ми просиділи більше місяця.

Неподалік був пост ополченців з “інтерахамве”, і вони часто заходили до Залу Царства, щоб порозмовляти чи сховатися від дощу. Тож ми чули всі їхні розмови. Сестра і далі старалась приносити нам їжу. Іноді мені здавалося, що я більше не знесу цього, тоді ми палко молились до Єгови про витривалість. Зрештою 16 травня сестра прийшла  і повідомила, що нашу частину міста захопив Руандійський патріотичний фронт і нам можна виходити зі сховку».

А що в той час відбувалося з Шанталь, дружиною Жана? Ось що вона розповідає: «Восьмого квітня мені з донечкою вдалося втекти з нашого будинку. Я знайшла двох сестер: Сузан — тутсі та Іммакюлі, яка мала посвідчення, що належить до хуту. Ми хотіли добратися до містечка Бугесера, що за 50 кілометрів від нас, де були мої батьки та дві доньки. Однак ми дізналися, що на всіх дорогах за містом є пости, тому вирішили втікати до поблизького села на околиці Кігалі. У цьому селі жив родич Іммакюлі, на ім’я Гахізі, який теж був Свідком Єгови. Цей брат-хуту дуже тепло нас прийняв. Незважаючи на погрози сусідів, він зробив все можливе, аби нам допомогти. Коли солдати та бійці з “інтерахамве” довідались, що Гахізі захищає тутсі, то застрелили його.

Потім солдати забрали нас і повели на річку вбивати. Охоплені жахом, ми чекали смерті. Раптом між солдати зчинилася гостра суперечка і один з них вигукнув: “Не вбивайте жінок. Це принесе невдачу. Зараз треба вбивати лише чоловіків”. Увесь цей час за нами йшов брат Андре Твахіра, який минулого тижня охрестився. Незважаючи на обурення сусідів, він забрав нас до свого дому. Наступного дня Андре відвів нас назад до Кігалі, де сподівався знайти нам сховок. Завдяки йому ми пройшли кілька небезпечних постів. Іммакюлі несла мою донечку, тож, якби мене зупинили, дитину вдалося б врятувати. Аби приховати, що ми тутсі, Сузан і я порвали свої посвідчення.

 На одному з постів ополченці з “інтерахамве” вдарили Іммакюлі, запитавши: “Чому ти подорожуєш з цими тутсі?” Оскільки Сузан і мене могли не пропустити, Іммакюлі й Андре пішли вперед до дому брата Руакабубу. Андре з братами Сімоном і Матіасом, ризикуючи життям, допомогли нам пройти останній пост. Вони забрали мене до дому Руакабубу, а Сузан пішла до своїх родичів.

Проте залишатися в домі Руакабубу було дуже небезпечно, тож братам ледве вдалося привести мене до Залу Царства. Там вже знайшли сховок десятеро Свідків-тутсі та інші. Іммакюлі була настільки відданою, що відмовилась залишити мене. Вона сказала: “Якщо вб’ють тебе, а я виживу, то врятую твою донечку c”».

 А тим часом брат Ведаст Біміньїмана, який жив по сусідству і дружина якого була тутсі, зміг відвести свою сім’ю в безпечне місце. Потім він повернувся, аби сховати усіх, хто залишився в Залі Царства. На щастя, усі вони вижили.

Після закінчення геноциду Жан і Шанталь дізналися, що їхні батьки, дворічна і п’ятирічна донечки, а також майже 100 родичів були вбиті. Як вони пережили таке горе? «Спершу ми думали, що просто не витримаємо цього,— пригадує Шанталь.— Нас огорнуло страшне заціпеніння. Ми навіть не уявляли, що втрата близьких людей може так сильно вплинути на нас. Залишалось лише віддати все в руки Єгови і чекати на зустріч з нашими дітьми під час воскресіння».

ПЕРЕХОВУВАННЯ ПРОТЯГОМ 75 ДНІВ

Тарсіс Семінега охрестився в Конго 1983 року. Коли почався геноцид, він жив у руандійському місті Бутаре, що за 120 кілометрів від Кігалі. Тарсіс розказує: «Після загибелі президентів у авіакатастрофі ми почули, що підписали декрет про знищення всіх тутсі. Двоє братів хотіли допомогти нам втекти до Бурунді, але на всіх дорогах патрулювали ополченці з “інтерахамве”.

Наш дім перетворився на в’язницю, і ми не  знали, куди податися. Четверо солдатів спостерігали за нашим будинком, а один на відстані приблизно 180 метрів від нас розмістив кулемет. Ми палко благали Бога: “Єгово, нам не під силу спасти себе. Тільки ти здатен нас врятувати!” Під вечір до нашого будинку підбіг брат, який думав, що ми вже мертві. Військові дозволили йому ввійти у наш дім на кілька хвилин. Побачивши нас живими, він дуже зрадів і якимось чином провів двоє наших дітей до свого дому. Тоді він повідомив двох інших братів, Жюстена Руагаторе і Жозефа Ндуаєзу, що ми потребуємо допомоги.  Тієї ж ночі брати попри різні труднощі й небезпеку прийшли і забрали нашу сім’ю до дому Жюстена.

Проте там ми залишались недовго, оскільки наступного дня про це довідались сторонні люди. У той день чоловік, на ім’я Венсан, повідомив, що ополченці збираються напасти на нас і вбити. Венсан раніше вивчав Біблію з Жюстеном, але не став на бік правди. Все ж він запропонував нам спершу сховатися у підліску неподалік хатини Жюстена, а коли стемніло, привів нас до свого будинку. Венсан надав нашій сім’ї сховок у круглій глиняній хижі без вікон. У цій хижі під солом’яним дахом він колись тримав кіз.

Ми провели там чимало днів і ночей, які здавались вічністю. Ця хижа стояла на перехресті, за кілька метрів від найметушливішого місцевого базару. Ми чули, як перехожі хвалились тим, що їм вдалося зробити за день, зокрема розповідали про вчинені ними жорстокі вбивства і ділились своїми планами на майбутнє. Така атмосфера навівала ще більший страх, тож ми постійно молилися про порятунок.

Венсан робив усе можливе, щоб дбати про наші потреби. Ми залишались там цілий місяць, але під кінець травня в цю місцевість прибули бійці з “інтерахамве”, які втікали з Кігалі. Тож нас вирішили заради безпеки перемістити до брата, в якого під домом був погріб. У цьому погребі вже ховалося троє Свідків. Щоб дістатись до нього, ми йшли вночі приблизно чотири з половиною години. Лив сильний дощ, який став для нас справжнім благословенням, бо ховав нас від вбивць.

 Нарешті ми добралися до нового сховку. Це була яма на глибині півтора метра з дерев’яною дошкою замість дверей. Спершу ми мусили спуститись драбиною, а тоді проповзти тунелем у погріб, площею приблизно два метри. Там стояв запах цвілі, а крізь стіну пробивався ледь помітний промінь світла. Тепер у цій ямі стало десятеро людей — я, моя дружина Шанталь, п’ятеро наших дітей і ще троє Свідків. Під землею ми провели шість тижнів, і в нас розвинулась клаустрофобія, тобто страх перед замкненим простором. Щоб не видати себе, ми боялися навіть запалити свічку. Але попри всі ці труднощі та страждання ми відчували підтримку Єгови. Брати, ризикуючи життям, приносили нам їжу, ліки й підбадьорювали нас. Іноді вдень ми запалювали свічку і читали Біблію, “Вартову башту” чи обговорювали денний вірш.

Однак кожна історія має свій кінець. Кінець нашої історії прийшов 5 липня 1994 року. Венсан повідомив, що Бутаре захопив Руандійський патріотичний фронт. Коли ми вилізли з погреба, дехто не міг повірити, що ми — руандійці, адже наша шкіра без сонця стала дуже блідою. Крім того, певний час ми не могли говорити голосно, а лише пошепки. Проте через декілька тижнів все минуло.

Ті події сильно вплинули на мою дружину, яка раніше впродовж десяти років відмовлялась вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Після геноциду вона погодилась на біблійне вивчення. Коли знайомі запитували дружину, чому вона змінила свою думку, та відповідала: “Мене надзвичайно зворушила любов братів і те, на які жертви вони йшли заради нас. Також я відчула на собі могутню  руку Єгови, який оберігав нас від мачете вбивць”. Вона присвятилась Єгові та охрестилася на першому після війни конгресі.

Ми у великому боргу перед усіма братами й сестрами, які своїми ділами і палкими молитвами допомогли нам вижити. Вони виявили глибоку та щиру любов, котра подолала етнічні бар’єри».

ДОПОМОГА ТОМУ, ХТО ДОПОМАГАВ

Жюстен Руагаторе, який разом з іншими братами допомагав сім’ї Семінега, через декілька років сам потребував допомоги. Ще у 1986 році він відбував покарання за відмову брати участь у політичних справах. І тепер Жюстена та інших братів знову заарештували за позицію нейтралітету. Брат Семінега разом з кількома одновірцями звернувся до місцевої влади, аби пояснити ставлення Свідків Єгови до політичних справ. Також він розповів представникам влади, що саме Жюстен допоміг вижити його сім’ї. Після цієї зустрічі усіх братів звільнили з в’язниці.

Поведінка Свідків під час геноциду спонукала декого прийняти правду. Сузан Лізінде, якій за 60, належала до католицької церкви. Вона помітила, що її церква підтримує геноцид. А завдяки позиції місцевих Свідків і любові, яка панувала між ними, ця жінка зробила швидкий поступ. Сузан охрестилася в січні 1998 року і відтоді не пропустила жодного зібрання, хоча їй доводилось йти пішки 5 кілометрів гористою місцевістю. Згодом вона допомогла своїй сім’ї пізнати правду, і сьогодні її син служить старійшиною, а внук — служителем збору.

 СОТНІ ТИСЯЧ БІЖЕНЦІВ

Хенка ван Буссела, який служив у Руанді місіонером з 1992 року, евакуювали в квітні 1994-го в Кенію. Після цього він поїхав до Гоми, що на сході Конго, аби допомагати руандійським біженцям. На кордоні чергували конголезькі брати. Вони тримали в руках біблійну літературу, співали чи насвистували пісні Царства. Коли Свідки з Руанди перетинали кордон, то відразу впізнавали своїх одновірців.

А тим часом Руанду охопила паніка. Між урядовими військами і військами Руандійського патріотичного фронту й далі точилася війна, тому сотні тисяч людей утікали в Конго і Танзанію. Свідки, які прибували в Гому, мали зустрічатися в Залі Царства. Пізніше за містом був організований табір біженців лише для Свідків Єгови, їхніх дітей та зацікавлених. Там проживало понад 2000 осіб. Згодом у східній частині Конго брати організували ще кілька таких таборів.

Зазвичай з Руанди тікали хуту, які боялися розправи, але якщо говорити про Свідків, то тікали і хуту, і тутсі. Перетнути кордон і добратись до Гоми для тутсі було дуже небезпечно, оскільки їх продовжували вбивати. Якось навіть встановили ціну за нелегальний перетин кордону — братам доводилось платити по 100 доларів за кожного тутсі.

Прибуваючи в Конго, Свідки намагались залишатися разом. Вони не хотіли мати щось спільне з ополченцями з «інтерахамве», які активно діяли в таборах, організованих ООН. Крім того, більшість біженців, які не були Свідками,  підтримували скинутий уряд. Цим біженцям, а особливо ополченцям, не подобалися Свідки, які не хотіли мати нічого спільного з ними. Брати трималися окремо, аби захищати своїх одновірців тутсі.

Оскільки руандійські біженці залишили все своє майно, вони потребували матеріальної допомоги. Тож Свідки Єгови з Бельгії, Кенії, Конго, Франції та Швейцарії жертвували гроші, ліки, харчі й одяг для своїх співвіруючих. Також з цих країн на допомогу поспішили лікарі й медсестри. Французький філіал одним з перших рейсів вислав багато маленьких наметів для біженців. Незабаром філіал у Бельгії відправив великі намети для цілих сімей та розкладні і надувні ліжка, а кенійський філіал — більш ніж дві тонни одягу і 2000 ковдр.

СПАЛАХ ХОЛЕРИ

Понад 1000 Свідків і зацікавлених з Руанди зупинилися в Залі Царства міста Гоми і на прилеглій до нього ділянці. На жаль, через велику кількість біженців у Гомі спалахнула епідемія холери. З філіалу в Конго (Кіншаса) відразу надійшли необхідні ліки. Брат Хенк ван Буссел привіз із Найробі до Гоми 60 коробок ліків. Зал Царства на деякий час перетворився на лікарню, і брати стали ізолювати хворих. Руандійський фельдшер Емабле Хабімана, Лоїк Домален та ще один брат-лікар працювали без перепочинку. Велику допомогу хворим одновірцям надало чимало інших медиків-добровольців, зокрема брат Амель з Франції.

Але, незважаючи на всі зусилля, заразилося більш ніж 150 Свідків та зацікавлених і майже  40 з них померло ще до того, як вдалося спинити цю епідемію. Згодом на великій орендованій ділянці брати організували табір біженців для Свідків. Там розклали сотні маленьких наметів і один великий, надісланий з Кенії, який слугував лікарнею. Коли американські медики відвідали цей табір, вони були вражені чистотою і порядком.

На початку серпня 1994 року комітет з надання допомоги в Гомі піклувався про 2274 біженця — своїх одновірців, їхніх дітей і зацікавлених. Водночас багато братів зібралося в Бурунді та на сході Конго, в містах Букаву та Увіра. Ще 230 Свідків було в таборі біженців у Танзанії.

Братам з перекладацького відділу, які втекли з Кігалі, вдалося зберегти та доставити до Гоми комп’ютер і генератор. А там вони орендували будинок і продовжили роботу над перекладом.

У Гомі телефонний і поштовий зв’язок був майже недоступним. Однак завдяки Свідкам, які працювали в аеропорту, щотижня відсилали переклади та іншу пошту літаком з Гоми до Найробі і навпаки.

Еммануель Нгіренте і ще двоє братів попри важкі обставини робили все можливе, аби перекладати літературу. Хоча деякі статті з «Вартової башти» братам не вдалось перекласти під час війни, їх переклали пізніше і видали у вигляді спеціальних брошур, які вісники вивчали на книговивченнях.

ЖИТТЯ У ТАБОРАХ БІЖЕНЦІВ

Люди і далі тікали з Кігалі. Франсін після того, як убили її чоловіка Ананı́, втекла до Гоми, і там її скерували до табору для біженців-Свідків. Ось як  вона описує життя у таборі: «Кожного дня призначалися брати і сестри, які готували їжу. На сніданок зазвичай варили пшоняну чи маїсову кашу. Ми мали приготувати й обід. Виконавши свої призначення, ми вирушали в служіння. Здебільшого ми проповідували невіруючим родичам наших братів і сестер, а також людям за межами табору. Проте згодом проповідувати стало небезпечно. Ополченців з “інтерахамве”, котрі жили в інших таборах, дратувало те, що Свідки відокремлюються від решти біженців».

У листопаді 1994 року руандійським вісникам було безпечніше повернутись додому з огляду на напружену ситуацію в таборах не-Свідків у Конго. Однак і повернення могло бути нелегким. Ополченці з «інтерахамве» планували перегрупуватися і захопити Руанду, тому кожного, хто повертався з Конго, вони вважали дезертиром.

Брати повідомили руандійський уряд, що Свідки Єгови, які були нейтральними під час війни і не брали участі в геноциді тутсі, хочуть повернутись на батьківщину. Уряд порадив братам провести переговори з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), яке може надати необхідний транспорт. А втім, ополченці з «інтерахамве» все одно могли перешкодити поверненню, тому братам треба було добре все обдумати і спланувати.

Вони оголосили про те, що в Гомі проходитиме спеціальний одноденний конгрес, і підготували відповідні плакати. А Свідкам сказали таємно готуватися до повернення в Руанду. Щоб не викликати підозр, братам порадили залишити всі свої  речі в таборах, а взяти з собою лише Біблії та пісенники, наче вони їдуть на конгрес.

Франсін пригадує, що вони йшли кілька годин, перш ніж побачили вантажівки, які вже чекали на них і доставили їх до кордону. У Руанді за розпорядком УВКБ ООН біженців привезли спочатку до Кігалі, а потім — до їхніх домівок. Отож у грудні 1994 року більшість Свідків із сім’ями та зацікавленими повернулися до Руанди. У бельгійській газеті «Суар» за 3 грудня 1994 року повідомлялося: «1500 руандійських біженців вирішили покинути Заїр [Конго], оскільки залишатися там, на їхню думку, було небезпечно. Ці біженці — Свідки Єгови — мали свій табір біля Катале. Попередній уряд жорстоко переслідував Свідків Єгови через те, що вони не брали до рук зброї і не ходили на політичні мітинги».

Повернувшись до Руанди, Франсін відвідала обласний конгрес у Найробі. Програма конгресу та спілкування з братами і сестрами дуже підбадьорили її та допомогли знести смерть чоловіка. Франсін знову приєдналася до перекладацького відділу, роботу якого було відновлено в Кігалі. Згодом вона вийшла заміж за Еммануеля Нгіренте, і вони досі разом служать у філіалі.

Як Франсін вдавалося долати гнітючі почуття під час війни? Ось що вона розповідає: «Тоді в нас була лише одна думка — треба вистояти до кінця. Ми постановили не роздумувати про всі ті жахіття, що діялись довкола. Пам’ятаю, мене особливо підбадьорювали слова з Авакума 3:17—19. Там говорилось, що Божі служителі знаходять радість навіть у важких ситуаціях. Мене дуже підтримували  брати й сестри. Дехто писав мені листи. Завдяки цьому я зберігала позитивний склад розуму, зосереджуючись на духовному. Знаю, що Сатана вдається до багатьох хитрощів. І якщо ми витримали одні труднощі, то можемо впасти через інші. Тому, щоб не потрапити в якусь його пастку, потрібно зберігати пильність».

ПОВЕРНЕННЯ ДО РУАНДИ

Хенк ван Буссел багато допомагав братам, які повернулися додому. Він розповідає: «Вісникам, зокрема тим, хто залишився в Руанді й майже все втратив, треба було повертатись до нормального життя після війни. Тому розпочали програму надання допомоги. Було призначено братів, які відвідували кожен збір і дізнавалися про конкретні потреби одновірців. Залежно від потреб кожна родина та окремі вісники отримували пакунки з необхідними речами. Однак брати розуміли, що після трьох місяців вони мусять самі дбати про себе».

Звичайно, велика увага приділялась і духовним потребам. Перекладацький відділ повернувся на своє колишнє місце в Кігалі. Брат ван Буссел пригадує, що будинок, який служив нашим офісом, був продірявлений кулями. Хоча здебільшого книжки залишились неушкодженими, брати ще кілька місяців по тому знаходили в коробках з літературою кулі. Один з перекладачів навіть натрапив у саду на ручну гранату. Наступного року, приблизно в жовтні 1995-го, перекладацький відділ переїхав до більшого і зручнішого будинку на протилежному кінці міста. Цей орендований будинок був і офісом, і житловим приміщенням аж до появи в 2006 році нового філіалу.

 «ЦЕ БУЛО НАЧЕ ВОСКРЕСІННЯ!»

У грудні 1994 року більшість братів повернулося з Конго якраз напередодні обласного конгресу, який мав відповідну назву «Побожний страх». Його вирішили провести на подвір’ї одного із Залів Царства в Кігалі. На цей конгрес приїхали вісники з Кенії, Уганди і Франції. У п’ятницю вранці все подвір’я наповнилось братами. Одна сестра пригадує: «Було дуже зворушливо спостерігати, як брати і сестри зі сльозами на очах обіймали одні одних. Вони бачилися вперше після війни, а також зустрічали друзів, яких вважали загиблими». Інша сестра каже: «Це було наче воскресіння!»

Ґюнтер Решке теж приїхав на конгрес з Кенії. Він розповідає: «Яку ж радість ми відчували, коли, переживши всі жахіття, знову побачили тих, хто вижив! Щоправда, виникла певна проблема: представників влади непокоїло те, що зібралася така велика кількість людей. Пополудні прибули озброєні солдати і сказали, що задля безпеки конгрес відмінено. Ми мусили відразу покинути це місце. Ще трохи поспілкувавшись з друзями, ми повернулись до Найробі. Нам було прикро, що брати не змогли насолодитися програмою конгресу. А втім, ми зробили все можливе, аби заохотити одновірців і далі виявляти віру. Повернувшись, ми були переконані, що вони рішуче налаштовані залишатись вірними Богові».

Коли в країні настав відносний мир, багато руандійців захотіло вернутись до рідної країни. Приїхали ті, хто народився за межами Руанди, оскільки їхні батьки втекли з країни наприкінці 1950-х та 1960-х років під час етнічних і політичних заворушень.  Повернулись на батьківщину і люди, які пізнали правду в інших країнах. Одним з них був Джеймс Мун’ябуранга, який разом з родиною приєднався до чистого поклоніння в Центрально-Африканській Республіці. Новий уряд охоче надавав колишнім вигнанцям державну роботу, яку запропонували і брату Мун’ябуранзі. Проте через дотримання християнських принципів тут він зіткнувся з протидію та насмішками рідних і співпрацівників. Зрештою Джеймс раніше вийшов на пенсію і розпочав стале піонерське служіння. Сьогодні він працює юридичним представником однієї з місцевих організацій.

Нгірабакунзі Масарікі пізнав правду в східній частині Конго. Він розповідає: «Мені доводилось роками зносити дискримінацію через те, що я тутсі. Познайомившись зі Свідками Єгови, я ніби переселився на іншу планету. Це було справжнім чудом спілкуватися з серйозними людьми, які самі застосовують те, чого навчають. Їхня любов стала ще очевиднішою під час геноциду тутсі в 1994 році. Брати переховували і захищали мою сім’ю. У 1998 році мене запросили до Бетелю, де нині я служу разом з дружиною Емеранс. Я з нетерпінням чекаю нового світу, коли упередження і дискримінація відійдуть у минуле, а землю населятимуть тільки ті люди, які кличуть ім’я Єгови і живуть в єдності».

ВІДНОВЛЕННЯ ТЕОКРАТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У березні 1994 року, перед самою війною, в Руанді налічувалось 2500 вісників. До травня 1995 року попри те, що чимало Свідків загинуло під час геноциду, було нове найбільше число вісників —  2807. Щиросердні люди приходили до організації Єгови. Приміром, одна спеціальна піонерка проводила понад 22 біблійні вивчення і ще багато людей чекало своєї черги. Один районний наглядач сказав: «Війна допомогла людям зрозуміти, що немає жодного змісту в накопиченні матеріальних речей».

У січні 1996 року відбувся обласний конгрес «Люди, що радісно хвалять Бога». Яка ж то була надзвичайна подія! Оскільки минулорічний конгрес скасували, це був фактично перший після війни конгрес. Один чоловік розповідає: «Брати і сестри міцно обіймалися зі сльозами на очах, а найбільше вражало те, що обнімалися хуту з тутсі». Цей конгрес відвідало 4424 особи, а 285 охрестилося. Брат Решке ділиться своїми спогадами:  «Коли ті, хто бажає охреститися, на два запитання голосно відповіли: “Єго!” [так], у багатьох по тілу пробігли мурашки. Майбутні брати і сестри вишикувались на полі в чергу, чекаючи на хрещення, аж раптом почалась сильна злива. Але їм це не перешкоджало, бо вони розуміли, що і так зараз будуть мокрі».

Крім Хенка ван Буссела, до Руанди на постійно призначили Ґюнтера Решке, який допомагав вісникам відновити працю проповідування. А невдовзі в Руанду знову прибули місіонери Ґодфрі та Дженні Бінт.

ЇХНІЙ СИН ЗАГУБИВСЯ І ЗНАЙШОВСЯ!

У післявоєнні роки об’єднувались сім’ї, розділені війною. Наприклад, у 1994 році, коли в Кігалі посилились бої між двома військами, жителі міста стали масово втікати. У паніці Оресте Мурінда схопив свого сина, якому було два з половиною рочки, і втік до Гітарами, а його дружина залишилась. Потім Оресте пішов на пошуки їжі й знову почалась стрілянина, тож у замішанні загубився його син.

Після війни Оресте зустрівся з дружиною, але їм так і не вдалося знайти свого сина. Вони думали, що його вбили. Проте через більш ніж два роки до Кігалі на роботу приїхав із села чоловік, який не був Свідком. Коли він зустрівся зі Свідками, то розповів, що його сусіди в Гісеньї втратили під час війни своїх дітей, але знайшли хлопчика-сироту і піклуються про нього. Хлопчик згадував ім’я тата і казав, що його батьки — Свідки Єгови. Братам було знайоме це ім’я. Вони віднайшли батьків, і ті показали чоловіку фотографію пропалого сина.  Так, це був їхній синочок! Оресте відразу забрав сина, якого не бачив два з половиною роки! Сьогодні той хлопчик — охрещений вісник.

Варто зауважити, що брати дбали про всіх дітей, чиї батьки-Свідки загинули під час геноциду. Жодної дитини не віддали в сиротинець. Іноді вісники піклувалися і про осиротілих дітей сусідів та родичів. Одна наша сім’я, в якої було десятеро своїх дітей, всиновила ще десять сиріт.

НА ПІВНОЧІ ЗНОВУ НЕБЕЗПЕЧНО

Наприкінці 1996 року в Конго розгорілась громадянська війна. Залишатися в таборах біженців, в яких тоді ще було понад мільйон руандійців, ставало вкрай ризиковано. У листопаді біженців змушували або повернутися до Руанди, або втікати в тропічні ліси Конго. Більшість з них вернулась додому, у тому числі і брати, які не зробили цього в грудні 1994-го. Це було незабутнє видовище: потоки людей, старих і молодих, йшли вулицями Кігалі в запорошеному одязі з клунками на головах. Усі вони мали повернутися у свою рідну гористу місцевість чи громаду і там перереєструватися. Через це в країні склалась досить напружена ситуація.

 Річ у тім, що разом з біженцями до Руанди повертались і «непрохані гості», зокрема ополченці з «інтерахамве», які прагнули продовжити свою діяльність на північному заході країни. Тому в цю місцевість були послані війська. Там жило чимало наших братів, які знову зазнали переслідувань за свою віру. З 1997 по 1998 рік загинуло понад 100 вісників здебільшого через те, що непохитно зберігали християнський нейтралітет. Тоді було настільки небезпечно, що навіть районні наглядачі не могли регулярно відвідувати місцеві збори.

СМІЛИВЕ ПОДРУЖЖЯ

Теобальд Муньямпунду зі своєю дружиною Берансіль був одним з небагатьох районних наглядачів, кому вдавалось відвідувати збори в тій неспокійній території. Але вони не вперше стикались із небезпекою. Теобальд охрестився в 1984 році, а через два роки його разом з багатьма братами і сестрами кинули до в’язниці, де жорстоко били. Також, переховуючи інших під час геноциду, він з дружиною не раз ризикував життям. Врятувавши підлітка, матір якого вбили, вони змогли втекти до Танзанії. Там Теобальд підбадьорював братів у таборах біженців у Бенако та Карагве. Вони переходили з одного табору до іншого, хоча це було вкрай ризиковано, адже на них могли напасти бандити.

Повернувшись у Руанду, Теобальд з дружиною знову ризикували життям, щоб відвідувати Свідків на північному заході країни. Теобальд розповідає: «Іноді треба було досить довго добиратись до зборів. Через напружену ситуацію в тій місцевості ми не могли залишатись там на нічліг. Мені  пригадується один з наших візитів у сезон дощів. Тоді нам доводилось кожного дня під проливним дощем йти чотири години до братів, а потім ввечері повертатися до місця нашого проживання».

Теобальд також розказав про брата, з яким познайомився, відвідуючи тамтешню віддалену групу: «Я був вражений, побачивши, як сліпий брат, на ім’я Жан-П’єр, з пам’яті читав біблійний уривок на Школі теократичного служіння. Він не зробив жодної помилки і дотримувався всіх розділових знаків! Щоб вивчити напам’ять біблійний уривок, Жан-П’єр заздалегідь попросив брата, який гарно читає, кілька разів прочитати його. Наполегливість Жан-П’єра дуже підбадьорила мене».

Роздумуючи про своє насичене, а іноді й небезпечне життя, Теобальд каже: «У ті нелегкі часи ми завжди покладались на Єгову і часто згадували слова з Євреїв 13:6: “Єгова — мій помічник; я не буду боятися. Що зробить мені людина?”» Це подружжя багато років провело в районному та обласному служінні, а сьогодні попри труднощі зі здоров’ям вони обоє служать спеціальними піонерами.

ЗАЛ КОНГРЕСІВ

Кількість Свідків зростала, тому було все важче і важче знайти відповідні місця для проведення  конгресів у Кігалі. Наприклад, під час обласного конгресу «Посланці Божого миру», який проводився в грудні 1996 року на одному зі стадіонів столиці, стався прорив каналізації та витік нечистот з поблизької в’язниці. Брати бідкалися через сморід, а батьки переживали за здоров’я своїх дітей. З огляду на погані умови комітет країни одноголосно вирішив, що це останній обласний конгрес на тому стадіоні. Але де знайти інше місце для конгресу?

Міністерство земельних ресурсів надало ділянку одному зі зборів Кігалі для будівництва Залу Царства. Ділянка виявилась завеликою для одного залу. Якби брати подали у міністерство проект лише на Зал Царства, решту ділянки чиновники віддали б комусь іншому. Тому брати, довіряючи  Єгові, вирішили побудувати Зал Царства і простий Зал конгресів, а згодом — і ще один Зал Царства. Місцева влада схвалила ці проекти.

Вісники підготували ділянку для будівельних робіт й обгородили її. Сотні добровольців охоче розчистили територію і викопали глибокі туалети. Як же Свідки раділи чудовій ділянці з невеликим нахилом — ідеальному місцю для проведення конгресів!

Протягом наступних місяців вісники провели там два районні конгреси і одну спеціальну зустріч, але через сильний вітер і дощ присутні мусили ховатися під парасолями і брезентовим накриттям. Тож брати звернулись до Керівного органу за дозволом звести простий Зал конгресів без стін.

У березні 1998 року Керівний орган дав дозвіл на будівництво цього Залу конгресів, і брати швидко розпочали підготовчі роботи. Під час будови  цілі родини працювали разом, копаючи котловани для фундаменту опор. На будівельному майданчику панувала єдність. Тож 6 березня 1999 року відбулося присвячення нового Залу конгресів. Промову присвячення виголосив брат Жан-Жюль Гійю зі швейцарського філіалу.

У 1999 році по всій країні зрештою настав спокій. У лютому того ж року до руандійського офісу призначили подружжя місіонерів Ральфа і Дженніфер Джонс. Так родина Бетелю зросла до 21 служителя.

Лише двоє братів з Руанди закінчили Школу удосконалення служіння (тепер Біблійна школа для неодружених братів). Навчання вони проходили у Кіншасі (Конго), що за 1600 кілометрів. Однак коли в Конго почалася війна, для руандійців стало небезпечно подорожувати туди. Тож Керівний орган вирішив, щоб Школа удосконалення служіння  проходила в Кігалі. І вже в грудні 2000 року перший клас закінчили 28 студентів з Бурунді, Конго та Руанди.

У травні 2000 року руандійський офіс отримав статус філіалу. Невдовзі брати знайшли ділянку площею 2 гектари для будівництва філіалу, який був необхідний через швидкий ріст праці проповідування. А в квітні 2001 року вони придбали її. Брати в Кігалі пригадують, наскільки нелегко було очистити територію від багаторічних кущів і дерев.

ВИВЕРЖЕННЯ ВУЛКАНА НА СХОДІ КОНГО

Сімнадцятого січня 2002 року за 16 кілометрів від Гоми, що на сході Конго, почалося виверження вулкана Ньїрагонго. Тож більшість мешканців мусила тікати звідтіля. Тут проживало майже 1600 вісників, і багато з них разом з дітьми та зацікавленими перетнули кордон і попрямували до руандійського міста Гісеньї. Усіх їх розмістили в найближчих Залах Царства.

Вже наступного дня брати з руандійського філіалу відправили туди три тони речей першої необхідності: їжу, ковдри та ліки. Усе це швидко роздали співвіруючим, які зупинилися в шести Залах Царства поблизу кордону з Конго.

Уряд Руанди боявся залишати стільки конголезьких громадян у Залах Царства, тому задля безпеки вимагав перемістити їх до таборів біженців. Аби вирішити, що робити далі, в Гомі зустрілися брати від комітету філіалу Руанди з двома членами конголезького комітету філіалу і старійшинами місцевих зборів. Брати з Конго наполягали на тому, щоб їхні одновірці не були в таборах біженців  у Руанді. Вони пояснили: «У 1994 році ми подбали про понад 2000 руандійських вісників, їхніх рідних і зацікавлених. Не добре, щоб брати залишалися в таборах, тому нехай вони повертаються до Гоми, а ми подбаємо про них, як колись попіклувались про Свідків з Руанди».

Брати так і зробили. Конголезькі вісники виявили надзвичайну любов та гостинність і не дозволили одновірцям жити в таборах, організованих світськими людьми. Тож брати і сестри з Конго повернулися до Гоми, і їх прийняли співвіруючі у своїх домах. Згодом від Свідків з Бельгії, Франції та Швейцарії надійшли речі першої необхідності, зокрема брезентові накриття. Брати залишались у Гомі доти, доки їм не побудували нові доми.

ВИЗНАЧНІ ТЕОКРАТИЧНІ ПОДІЇ

А тим часом регіональне інженерне бюро в Південно-Африканській Республіці готувало проект нового філіалу в Руанді. Для цього проекту брати найняли місцевого підрядчика. На будівельному майданчику працювали не лише міжнародні добровольці, але й багато місцевих Свідків. Вони допомагали в озелененні та оздоблювальних роботах. У березні 2006 року попри певні перешкоди та труднощі родина Бетелю переїхала в чудовий новий філіал. А 2 грудня того ж року відбулося присвячення філіалу, на яке приїхав член Керівного органу Гай Пірс разом з дружиною. На спеціальній програмі присвячення було 553 присутніх, у тому числі 112 делегатів з 15 країн.

Джим і Рейчел Холмс з Канади брали участь у будівництві філіалу. Вони знали американську мову жестів і запропонували навчати її всіх  охочих бетелівців. Заняття, які відбувались щопонеділка після родинного вивчення «Вартової башти», відвідувало шестеро осіб. Вони добре вивчили цю мову, і невдовзі було організовано групу, програма зібрань якої проходила мовою жестів.

У червні 2007 року, щоб проповідувати людям з вадами слуху, до Руанди призначили місіонера Кевіна Руппа, який закінчив Школу удосконалення служіння у Швейцарії. За деякий час йому на допомогу приїхала пара місіонерів з Канади, яка мала досвід у свідченні глухим людям. У липні 2008 року в Руанді сформувався збір мовою жестів, а пізніше ще й кілька груп.

Як же радісно було почути братам і сестрам на обласному конгресі 2007 року про випуск «Християнських Грецьких Писань. Перекладу  нового світу» мовою кіньяруанда! Щоправда, Об’єднані біблійні товариства видали повну Біблію цією мовою в 1956 році і навіть сім разів вжили ім’я Єгова в Єврейських Писаннях. Все ж вісники дуже раділи «Перекладу нового світу», адже його могло отримати більше людей, зокрема й бідні. Цей точний і легкозрозумілий переклад вийшов завдяки співпраці старанних місцевих перекладачів та відділу координування перекладацької праці в Нью-Йорку. Надзвичайно приємно бачити в Залі Царства, як діти охоче підіймають руки, аби зачитувати на зібраннях вірші з власного примірника Грецьких Писань.

НОВІ ВИПРОБУВАННЯ НЕЙТРАЛІТЕТУ

Отримавши в 1992 році юридичне визнання, брати мали релігійну свободу, але через нейтральну позицію вони стикнулися з новими випробуваннями. Протягом останніх 15 років сотні братів було заарештовано за відмову брати участь у військовому нічному патрулі. Однак після зустрічей з представниками уряду братам вдалося домовитися про надання альтернативної роботи для Свідків Єгови.

Також за останні роки 215 учителів втратили роботу в школі через те, що не відвідували той чи інший політичний семінар. Пізніше за відмову  співати державний гімн зі школи виключили 118 дітей. Тож брати з філіалу звернулися до представників влади і пояснили нашу позицію нейтралітету. Пройшло чимало місяців, перш ніж більшість дітей отримала дозвіл повернутися до школи. З історії Свідків Єгови в Руанді видно, що в 1986 році наших братів ув’язнювали за позицію нейтралітету, а в 1994 році саме через цю позицію вони не брали участі в геноциді (Ів. 17:16).

Свідки Єгови підкоряються законам уряду і залишаються політично нейтральними, незалежно від того, який уряд при владі. Наприклад, у 1986 році брат Франсуа-Ксав’є Хакізімана був ув’язнений на 18 місяців за свою нейтральну позицію. Після геноциду до влади прийшов інший уряд, але брата Хакізімана з тієї ж причини в 1997 і 1998 роках знову кинули за ґрати. Такі приклади показують, що Свідки Єгови залишаються нейтральними завжди, при будь-якому уряді. Їхня християнська позиція нейтралітету ґрунтується виключно на біблійних принципах.

Незважаючи на постійні труднощі, руандійські вісники можуть вільно проводити конгреси і щотижневі зібрання, а також проповідувати і проводити зібрання в тюрмах, де чимало в’язнів приймає правду. Крім того, в 2009 службовому році шість судових справ було вирішено на користь Свідків Єгови в Руанді.

 БЕЗХМАРНЕ МАЙБУТНЄ

Розповідь про Руанду була б неповною, якби не згадати про чудові результати програми будівництва Залів Царства. У 1999 році почала діяти нова програма будівництва Залів Царства в країнах з обмеженими ресурсами. Відтоді охочими добровольцями було зведено в країні майже 290 скромних, але гарних Залів Царства.

Завдяки старанній допомозі місцевих вісників брати закінчують будівництво більшості залів за три місяці. Коли в країні один за одним швидко з’являються нові Зали Царства, це викликає великий інтерес у сторонніх людей і водночас надає служителям Єгови чудові нагоди для свідчення. Також, окрім Залу конгресів у Кігалі, брати побудували ще десять менших і простіших Залів конгресів без стін. Нині вісникам вже не треба проходити величезні відстані гірською місцевістю, аби потрапити на конгрес. Більше того, брати звели чотири Зали Царства з розсувними стінами, і тепер там теж можна проводити конгреси.

Щороку протягом перших кількох місяців усі збори ревно проповідують на непризначених чи рідко опрацьовуваних територіях. Вісники іноді долають великі відстані, особисто покриваючи витрати на ці подорожі. Буває, що у такі віддалені території призначають на три місяці тимчасових спеціальних піонерів. Там формуються нові групи, з яких згодом виростають збори. Наприклад, під час проповідницької кампанії в січні — березні 2010 року було розпочато сотні біблійних вивчень і створено дев’ять нових груп. І за цей же  період 30 тимчасових спеціальних піонерів допомогли сформувати 15 нових груп.

ІНШІ ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ

На обласному конгресі 2009 року «Пильнуйте!» братам у Руанді оголосили про випуск пісенника, після чого вони послухали кілька нових пісень мовою кіньяруанда. Як же радісно було зборам отримати нові пісенники рідною мовою і з січня 2010 року разом з міжнародним братством співати ці пісні на своїх зібраннях!

Зрозуміло, що після випуску в 2007 році «Християнських Грецьких Писань. Перекладу нового світу» мовою кіньяруанда вісники з нетерпінням чекали оголошення про переклад цілої Біблії. Перед обласним конгресом у 2010 році руандійські вісники почули оголошення, що на конгрес, який відбуватиметься в серпні в Кігалі, приїде член Керівного органу Гай Пірс. Цей конгрес мав відбуватися на стадіоні якраз навпроти філіалу. Лише уявіть, як раділи брати і сестри, коли Гай Пірс оголосив про випуск повного видання «Святого Письма. Перекладу нового світу» мовою кіньяруанда! Кожен з 7149 присутніх у п’ятницю вранці отримав власний примірник нової Біблії. А в неділю на конгрес приїхали брати з інших частин Руанди, і кількість присутніх збільшилась до 11 355 осіб. Під час конгресу за межами стадіону відбувались тренування солдат, які попросили й собі примірники нової Біблії. Тож ще 180 Біблій брати подарували солдатам. Також подібні подарунки отримали мер Кігалі, шеф поліції та представники Міністерства спорту.

Працю проповідування доброї новини у Руанді розпочало у 1970 році лише троє вісників. Сьогодні  ж в країні налічується аж 20 000 вісників. Щомісяця вони проводять майже 50 000 біблійних вивчень. У квітні 2011 року Спомин відвідало 87 010 осіб. Руандійські брати вирізняються особливою ревністю, яку вони виявляють вже не один рік. Приблизно 25 відсотків вісників перебувають у якомусь виді повночасного служіння, а решта проповідує в середньому по 20 годин щомісяця. Наші брати і сестри віддано співпрацюють із «Господарем жнив» на такому плідному полі й не мають наміру сповільнюватися в цій важливій праці. Єгова й далі рясно благословляє їхню діяльність. Нам дуже хочеться знати, скільки ще людей зійде на гору правдивого поклоніння Єгові у Землі тисячі пагорбів (Матв. 9:38; Мих. 4:1, 2).

[Примітки]

[Вставка на сторінці 178]

Він закликав в’язнів остерігатися Свідків Єгови

[Вставка на сторінці 181]

Вони казали одні одним: “Комера!”, що означає “кріпись”

[Вставка на сторінці 218]

«Єгово, нам не під силу спасти себе. Тільки ти здатен нас врятувати!»

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 166]

Короткі відомості про Руанду

Територія.

Її протяжність з півночі на південь становить лише 177 кілометрів, а із заходу на схід — 233 кілометри.

Населення.

У Руанді, найбільш заселеній країні Африки, мешкає понад 11 мільйонів жителів. Її столицею є місто Кігалі. У цій країні проживають хуту, тутсі, тва, а також азіати та європейці. Більш ніж половина мешканців — римо-католики, чверть — протестанти, багато з яких адвентисти, а решта — мусульмани і представники різних місцевих релігій.

Мова.

Офіційні мови — кіньяруанда, англійська та французька. Але щоб вести торгівлю з сусідніми країнами, тамтешні жителі послуговуються мовою суахілі.

Господарство.

Більшість руандійців займаються фермерством. Оскільки ґрунти тут переважно бідні, то багато хто вирощує городину лише для своєї сім’ї. Тут вирощують чай, піретрум (з нього виготовляють засоби від комах) і каву, яка є основним експортним продуктом.

Продукти харчування.

Основними продуктами є картопля, банани та бобові.

Клімат.

Хоча Руанда розташована близько до екватора, клімат тут доволі м’який. У низинах центральної частини країни середня температура становить плюс 21 градус, а кількість опадів — понад 1140 міліметрів на рік.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 185]

«Єгова буде мститися нам!»

ЕММАНУЕЛЬ НГІРЕНТЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1955

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1982

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: член комітету філіалу в Руанді та наглядач перекладацького відділу.

◼ ПІД кінець 1989 року, коли я служив піонером на сході Руанди, мене призначили в перекладацький відділ. Я був шокований, адже зовсім не мав досвіду і думав, що мені це не під силу. Однак я почав працювати над трьома публікаціями. Ми орендували будинок і придбали кілька словників. Іноді я сидів над перекладом цілу ніч, а щоб не заснути, пив багато кави.

Коли в жовтні 1990 року в країну ввійшли війська, дехто запідозрив Свідків Єгови у співпраці з ними. Тож працівники органів безпеки стали влаштовувати різні перевірки. Оскільки я працював вдома, вони вважали мене безробітним, тому вимагали розповісти, чим я займаюся. Одного дня працівники органів безпеки провели несподіваний обшук. Перед тим я всю ніч друкував і о п’ятій ранку спробував заснути. Але мене змусили залишити дім і взяти участь у громадських ­роботах.

Поки мене не було, представники місцевої влади обшукали дім. Коли я повернувся, сусіди розповіли, що поліцейський і член місцевої ради цілу годину перечитували мої переклади, де постійно згадувалось Боже ім’я, Єгова. Зрештою вони сказали: «Ходімо з цього будинку, інакше Єгова буде мститися нам!»

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 194]

Мільйон жертв за сто днів

«Геноцид 1994 року в Руанді — це один з ­явних прикладів геноциду в сучасній історії. Від початку квітня до середини липня 1994 року у цій маленькій цен­т­раль­ноафриканській країні представники етнічної більшості, хуту, винищували членів етнічної меншості, тутсі. Екстремістський режим хуту, побоюючись втратити владу через демократичний рух і громадянську війну, запланував стерти з лиця землі тутсі та поміркованих хуту — всіх тих, хто становив для нього загрозу. Геноцид скінчився тільки тоді, коли повстанські війська тутсі захопили країну і змусили прибічників геноциду втекти за її межі. Кількість жертв геноциду і війни лише за сто днів досягла одного мільйона. Так різанина в Руанді стала однією з найкривавіших сторінок в історії людства» («Енциклопедія геноциду та злочинів проти людства», англ.).

Під час геноциду було замордовано майже 400 Свідків Єгови, у тому числі хуту, які захищали своїх братів і сестер з тутсі. Але жоден Свідок не загинув від рук одновірців.

[Ілюстрація]

Біженці покидають Руанду

 [Рамка/Ілюстрація на сторінці 197]

«Камери смерті»

«Організатори геноциду знали, що під час війн люди зазвичай шукають сховку в храмах, тому заманювали десятки тисяч тутсі до церков. Тоді ополченці-хуту цілеспрямовано винищували нещасних людей, котрі сподівались на порятунок. У натовпи, які збиралися в церквах і школах, хуту стріляли з рушниць і кидали гранати. Тих, хто залишався живим, вбивали мачете, секаторами та ножами... Однак вбивці не лише використовували будівлі церков як камери смерті. У деяких місцевостях священики, катехити та інші церковнослужителі вказували вбивцям, хто з тамтешніх мешканців належить до тутсі. А іноді церковнослужителі самі брали активну участь у кривавих розправах» («Християнство і геноцид у Руанді», англ.).

«[Католицьку] церкву звинувачують передусім у тому, що вона відвернулася від еліти, тутсі, й стала на бік революційного руху, який очолювали представники хуту — етнічна більшість країни. Таким чином церква допомогла прийти до влади Хаб’ярімані. Аналізуючи наслідки цього страшного геноциду, критики знову вважають саме церкву винною у розпалюванні ненависті, підтримці злочинців і нездатності захистити тих, хто шукав сховку в її стінах. Крім того, дехто переконаний, що церква як духовний лідер більшості руандійців несе моральну відповідальність за те, що не вжила всіх необхідних заходів, аби покласти край масовим убивствам» («Енциклопедія геноциду та злочинів проти людства»).

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 201—203]

«Як його вб’єш, коли всі просять за нього?»

ЖАН-МАРІ МУТЕЗІНТАРЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1959

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1985

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: будівельник і вірний брат зі щирою усмішкою. У 1986 році після хрещення відсидів у в’язниці вісім місяців, у 1993-му одружився з Жанн. Сьогодні є координатором експлуатаційного комітету Залу конгресів у Кігалі.

◼ СЬОМОГО квітня я, моя дружина Жанн і наша донечка Жеміма, якій був лише місяць, прокинулись від гучної стрілянини. Спершу ми думали, що це просто якийсь політичний конфлікт, але невдовзі зрозуміли, що ополченці з «інтерахамве» почали цілеспрямовано вбивати всіх тутсі. Оскільки ми теж тутсі, нам було страшно виходити на вулицю. Ми стали палко молитися до Єгови і благати про керівництво. А тим часом троє сміливих братів-хуту — Атаназ, Чарлз і Еммануель, ризикуючи життям, принесли нам їжу.

Майже місяць ми з дружиною були змушені переховуватися у наших братів. Коли полювання на тутсі досягло апогею, бійці з ножами, списами і мачете прийшли до місця, де я переховувався. Побачивши їх, я став щосили бігти, аби сховатися в буші, але вони знайшли мене. Оточений озброєними чоловіками, я благав не вбивати мене, пояснюючи, що я Свідок Єгови. «Ти повстанець!» — відрізали вони і, поваливши  мене на землю, стали бити палицями та прикладами рушниць. Довкола зібрався натовп людей. Один чоловік, якому я колись проповідував, насмілився вигукнути: «Зжальтеся над ним!» Тоді надійшов брат Чарлз, який був хуту. Його дружина і діти, побачивши мене закривавленого на землі, розплакались. Врешті-решт вбивці відпустили мене і сказали: «Як його вб’єш, коли всі просять за нього?» Чарлз забрав мене до свого дому і перев’язав мої рани. Ополченці попередили: якщо я втечу, вони вб’ють замість мене Чарлза.

Але куди поділась моя люба дружина з донечкою? Під час того кривавого нападу Жанн теж побили і вона ледве уникнула смерті. Пізніше люди сказали їй, що мене вбили, і попросили знайти якісь простирадла, щоб загорнути моє тіло.

Пізніше ми зустрілися з нею в домі Атаназа і розплакались від того, що знову можемо бути разом. Все ж ми думали, що й так наступного дня помремо. І справді, наступний день терору був наче страшний сон — нам довелося ховатись то в одному місці, то в іншому. Пригадую, як я молився до Єгови: «Ти вчора допоміг нам. Благаємо тебе, врятуй нас і сьогодні. Ми хочемо й далі служити тобі та виховувати донечку!» Під вечір троє братів-хуту, ризикуючи життям, пройшли військові пости і відвели нас в безпечне місце, де була група з 30 тутсі. Шестеро осіб з цієї групи згодом пізнали правду.

Знову ми почули, що Чарлз з іншими братами продовжував допомагати тутсі. Як же розлютилися бійці з «інтерахамве», дізнавшись, що брати посприяли втечі десятків тутсі. Зрештою вони схопили Чарлза та іншого вісника-хуту, Леонарда. Дружина Чарлза чула, як ополченці казали до братів: «Ви мусите померти за те, що допомагали тікати тутсі». Тоді вони вбили їх обох.  Цей трагічний випадок нагадав мені слова Ісуса: «Немає більшої любові від любові того, хто віддає за друзів свою душу» (Ів. 15:13).

Ще до війни, коли ми з Жанн планували одружитися, то постановили, що хтось з нас обов’язково служитиме піонером. Та оскільки багатьох наших родичів убили, нам довелось усиновити після війни шістьох сиріт, хоча й мали двох своїх доньок. А втім, Жанн після війни таки почала служити піонером і виконує це служіння вже 12 років. Всі шестеро усиновлених дітей охрестилися попри те, що їхні батьки не були Свідками Єгови. Троє хлопців сьогодні є служителями збору, а одна з дівчат разом з чоловіком служить у Бетелі. Тепер у нас четверо власних дітей, і двоє старших доньок охрещені.

[Ілюстрація]

Подружжя Мутезінтаре з двома своїми дітьми і п’ятьма сиротами

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 204, 205]

«Завдяки правді ми зберігали душевний спокій»

Валері Мусабіймана і Анжелін Мусабве є рідними сестрами. Вони виростали у ревній католицькій сім’ї, а їхній батько був головою парафіяльного комітету. Валері вчилася чотири роки на монахиню. Але її дуже розчарувала поведінка одного священика, і в 1974 році вона залишила навчання. Пізніше Валері стала  вивчати Біблію зі Свідками Єгови, охрестилася і в 1979 році почала піонерське служіння. Її сестра Анжелін також вивчала Біблію і охрестилася. Ці дві сестри, служачи спеціальними піонерками, допомогли багатьом людям пізнати правду.

У період геноциду Анжелін і Валері жили в Кігалі і сховали у своєму домі дев’ятьох осіб, у тому числі двох вагітних жінок. Чоловіка однієї з них зовсім недавно вбили. І ось настав час тій жінці народжувати. Було дуже небезпечно виходити з будинку, тому сестри допомогли їй народити. Дізнавшись про це, сусіди почали приносити їм їжу і воду.

Коли ополченці з «інтерахамве» почули, що Анжелін і Валері переховують тутсі, то прийшли і сказали: «Ми тут, щоб убити Свідків Єгови, які є тутсі». Але оскільки цей будинок сестри орендували в офіцера, вбивці побоялися вдертись до них d. Тож усі, хто був у домі, залишилися живими.

Зрештою, коли посилились бої і почалася безперервна стрілянина, Анжелін і Валері мусили залишити ту місцевість. Вони втекли разом з іншими Свідками до Гоми, де про них піклувалися конголезькі брати. Сестри продовжували проповідувати і проводили багато біблійних вивчень.

Як їм вдалося справлятися зі своїми почуттями після геноциду? Валері зі смутком сказала: «Я втратила чимало духовних дітей, у тому числі Ежена Нтабану і його сім’ю. Завдяки правді ми зберігали душевний спокій. Ми знаємо, що Єгова судитиме злочинців».

Після війни господар цього будинку почав вивчати Біблію. Він помер, але його дружина і двоє дітей стали Свідками.

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 206, 207]

Вони були готові померти за нас

АЛЬФРЕД СЕМАЛІ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1964

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1981

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: жив з дружиною Жоржет в околицях Кігалі. Дбайливий батько і чоловік. Член комітету зв’язку з лікарнями у Кігалі.

◼ ЯК ТІЛЬКИ розпочався геноцид, брат Атаназ, котрий був хуту і жив неподалік, надіслав нам записку зі словами: «Вони вбивають усіх тутсі, тому вб’ють і вас». Атаназ наполягав, щоб ми прийшли до його дому. Ще до війни він викопав яму завглибшки три з половиною метра, а потім запропонував нам сховатися в ній. Ми погодилися. Я першим спустився туди зробленою ним драбиною. На нас вже чекала їжа і матраци, які приніс Атаназ. А тим часом навкруги вбивали людей.

Сусіди підозрювали, що Атаназ переховує тутсі, і погрожували спалити його дім. Але він і всі члени його сім’ї не зважали на погрози. Вони були готові померти за нас.

Через три дні в цій місцевості розпочалися запеклі бої, тому вся сім’я Атаназа спустилася в наш сховок. Тепер нас стало 16 чоловік. Ми весь час сиділи в темряві, не наважуючись запалити світло. Щодня ми розподіляли на кожного по одній ложці рису, замоченого у воді з цукром. Через десять днів їжа закінчилася, а на 13-й день ми потерпали від голоду. Що ж робити? З верхніх щаблів драбини було трохи видно, що́ відбувалося навкруги. Побачивши солдатів в іншій уніформі, ми зрозуміли, що  ситуація змінилася. Оскільки сім’я Атаназа ризикувала заради нас життям, то я подумав, що тепер моя черга піти на ризик. Я вирішив вийти на поверхню з неповнолітнім сином Атаназа, щоб роздобути їжу. Але перед тим ми спільно помолилися.

Приблизно через 30 хвилин ми повернулися і розповіли, що Руандійський патріотичний фронт контролює ситуацію в цій місцевості. Декілька солдатів прийшли з нами. Я показав їм, де ми переховувалися. Вони не повірили, поки всі брати і сестри по одному не вилізли з цієї ями. Жоржет говорить, що ніколи не забуде того моменту: «Ми вийшли брудні. Під землею ми провели майже три тижні і не мали жодної можливості помитися або попрати одяг».

Солдатів дуже здивувало те, що люди з двох етнічних груп переховувались разом. «Ми Свідки Єгови,— пояснив я,— і в нас немає расової дискримінації». Вражені солдати сказали: «Дайте їжу і цукор цим людям з нори!» Потім нас завели у будинок, в якому тимчасово розмістилося майже 100 біженців. Після цього одна сестра забрала нас усіх, 16 осіб, до свого дому, щоб ми жили разом з її сім’єю.

Ми щиро вдячні, що залишилися живими. Однак мій брат і сестра разом зі своїми сім’ями — всі вони Свідки Єгови — були замордовані, як і багато інших наших сусідів. Хоча ми сумуємо за рідними, все ж знаєм, що «час і випадок панують над усіма [нами]» (Еккл. 9:11, Москаленко). Ось що каже Жоржет: «Ми втратили багатьох братів і сестер, а ті, хто вижив, пройшли через жахливі перипетії, пов’язані з утечами і переховуваннями. Проте завдяки постійним молитвам наші стосунки з Єговою сильно зміцнилися. Ми відчували на собі потужну руку Бога, який потішав нас, допомагаючи у відповідний час через свою організацію. Які ж ми вдячні Єгові за його рясні благословення!»

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 208, 209]

Єгова допомагав нам у ті жахливі часи

АЛЬБЕРТ БАГАТІ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1958

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1980

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: старійшина, одружений, має троє дітей. Дружина і старша донька — сталі піонери, а син — служитель збору. Альберт почав відвідувати зібрання в 1977 році, тоді в країні було майже 70 вісників. У 1988-му його кинули до в’язниці і били. Коли цей тихий брат-хуту відмовився носити значок політичної партії, сусід, який був військовим, приколов значок йому до шкіри, глузуючи: «Відтепер ти будеш його носити!»

◼ ПІСЛЯ загибелі президента деякі наші одновірці, родичі та сусіди стали тікати до мого дому. Але мене хвилювало, що серед них не було ще двох сестер-тутсі, Горетті і Сюзан. Незважаючи на великий ризик, я пішов їх шукати. Скрізь тікали люди, і в натовпі я побачив Горетті з її дітьми. Вони прямували до військового посту, де їх обов’язково вбили б, тож я забрав їх до себе.

Через кілька днів до нас прийшла Сюзан ще з п’ятьма жінками, і в моєму домі вже було понад 20 осіб. Проте їм загрожувала серйозна небезпека.

До нашого дому принаймні тричі приходили бійці з «інтерахамве». Якось вони побачили у вікні мою дружину Вестін, яка з тутсі, і наказали їй вийти. Я став між вбивцями і дружиною та вигукнув: «Якщо хочете вбити її, то спершу вбийте мене!» Вони трохи порадились  і дозволили їй повернутись у будинок. Один з них сказав: «Я не хочу вбивати жінку, ліпше вб’ю чоловіка». Тоді вони помітили брата моєї дружини. Коли вони вивели його з дому, я знову кинувся до них і, затуливши собою юнака, став благати: «Заради Бога, не вбивайте його!»

«Я не працюю на Бога,— гаркнув хтось з них і штовхнув мене ліктем, а потім пом’якшав і сказав: — Йди! Забирай його». Так мій родич залишився живим.

Приблизно через місяць двоє братів у пошуках їжі прийшли до мене. Я мав запаси бобових, тому поділився з ними і вирішив провести їх безпечною дорогою. Аж раптом пролунав постріл з рушниці, і я знепритомнів. Мені в око випадково потрапила шрапнель. Сусід допоміг мені добратися до лікарні, та я вже не бачив на поранене око. Однак найгіршим було те, що я не міг повернутися додому. Тим часом бої посилювалися, і всім, хто переховувався в моєму домі, загрожувала серйозна небезпека. Вони мусили втікати до інших братів, які, ризикуючи життям, переховували їх у своїх домах до червня 1994 року. Хоча ми не бачились з дружиною і дітьми аж до жовтня, я вдячний, що Єгова допомагав нам у ті жахливі часи.

[Ілюстрація]

Альберт Багаті з сім’єю і тими, кого він переховував

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 210—212]

«Це та дорога»

ГАСПАРД НІЙОНГІРА

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1954

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1978

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: безстрашний борець за правду. Завжди усміхається і має позитивне мислення. Одружений, виховав трьох доньок. Служить у комітеті філіалу в Руанді.

◼ РАНО-ВРАНЦІ 7 квітня почалась стрілянина. Згодом я побачив, що спалили приблизно 15 будинків тутсі, і серед них — два доми Свідків. Невже далі спалять і нашу домівку? Я просто божеволів від думки, що може статися з моєю дружиною, яка була з тутсі, і двома донечками.

Що ж робити? Скрізь панувала паніка і замішання, ширилися чутки та різні неправдиві повідомлення. Я вирішив відвести дружину з дітьми до дому нашого брата, який жив по сусідству, а сам планував прийти туди пізніше. Коли я вже міг приєднатися до них, то побачив, що дружину змусили втікати до великої школи. Того ж дня пополудні до мене прийшов сусід і сказав: «Усіх тутсі, які ховаються в школі, збираються вбити!» Я прожогом побіг до школи, забрав дружину і дітей та ще приблизно 20 осіб — у тому числі наших братів і сестер — і порадив їм повертатись до своїх домів. Покидаючи школу, ми бачили ополченців, які з міста вели людей. Тоді там замордували понад 2000 тутсі.

  Тим часом у школі дружина іншого сусіда народила дитину. Коли хтось з «інтерахамве» кинув гранату в школу, той сусід з немовлям став тікати в один бік, а його жінка в паніці — у протилежний. Попри те, що сусід був тутсі, йому вдалося пройти через пости, оскільки він ніс на руках немовля. Він прибіг до нашого дому і попросив мене знайти молоко для дитинки. Я, ризикуючи життям, пішов на пошуки і випадково потрапив на пост, де були ополченці. Дізнавшись, для чиєї дитини я шукаю молоко, вони вирішили, що я прихильник тутсі, і захотіли вбити мене. Один солдат вдарив мене прикладом рушниці, і я знепритомнів, а з носа й лиця полилася кров. Вони подумали, що я мертвий, і відтягли мене за поблизький будинок.

Сусід впізнав мене і сказав: «Втікай, бо вони прийдуть і доб’ють тебе». Потім він допоміг мені дістатися додому.

Хоча мене сильно побили, це врятувало мені життя. Оскільки я був водієм, наступного дня прийшло п’ятеро чоловіків, щоб змусити мене возити якогось військового начальника. Але, побачивши мої рани, вони навіть не просили, щоб я патрулював разом з «інтерахамве».

Попереду нас чекав голод та довгі дні непевності та страху. Якось одна жінка-тутсі вбігла до мого дому з двома маленькими дітьми. Ми сховали її на кухні в буфеті, а дітей поклали разом з нашими в іншій кімнаті. Коли стали наступати війська Руандійського патріотичного фронту (РПФ), ширились чутки, що бійці з «інтерахамве» винищують усіх хуту, в яких дружини-тутсі. Тож наша сім’я знову була змушена тікати. Насправді ж РПФ вже перейняв контроль над тією  територією, тому тутсі нічого не загрожувало. Однак тепер могли вбити мене.

Я разом зі сусідами пішов до посту, який зайняли солдати РПФ. Побачивши мене — хуту з перемотаною головою, вони подумали, що я один з ополченців. Солдати крикнули: «Серед вас є вбивці й мародери, і ви ще просите про допомогу! Хто з вас захистив чи допоміг хоча б комусь з тутсі?» Тоді я показав їм жінку з дітьми, яких переховував. Вони відвели дітей на інший бік і запитали їх: «Хто цей чоловік з перемотаною головою?» Вони відказали: «Він не належить до “інтерахамве”, він — Свідок Єгови і добра людина». Отож я врятував жінку-тутсі з дітьми, а вони врятували мене!

Солдати відразу заспокоїлися і відвели нас до табору за 20 кілометрів від Кігалі, де зібралося приблизно 16 000 людей. Там ми зустріли майже 60 братів і сестер з 14 зборів. Ми вирішили разом проводити зібрання, і перше з них відвідало 96 осіб. Це був надзвичайно важкий час, адже до нас доходили гнітючі звістки про загибель наших друзів і про те, що деяких сестер зґвалтували. Я був єдиним старійшиною у таборі, а чимало вісників потребували потіхи та підбадьорення зі Святого Письма. Вони ділилися зі мною своїм горем, і я намагався їм пояснити, що Єгова любить і розуміє їх.

Зрештою 10 липня після нескінченних тижнів жахіття ми мали змогу повернутися додому. У ті страшні й небезпечні часи я не раз згадував пісню «Це та дорога». Мене дуже підбадьорювали її слова: «Ні вліво, ні вправо, а прямо ступай. На Божій дорозі лиш успіхи май».

 [Рамка/Ілюстрації на сторінках 223, 224]

Хтось покликав мене

ХЕНК ВАН БУССЕЛ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1957

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1976

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: спершу служив у нідерландському філіалі, а в 1984 році його запросили до Школи «Ґілеад». Після школи його призначили до Центрально-Африканської Республіки, пізніше — до Чаду, а у вересні 1992-го — до Руанди. Тепер він разом з дружиною Берт служить у руандійському філіалі.

◼ ПЕРШИМ моїм збором у Руанді став збір «Кігалі-Південний», в якому було чимало дітей. Тамтешні брати і сестри вирізнялися надзвичайною сердечністю та гостинністю. У 1992 році в країні було небагато зборів, в яких служило понад 1500 вісників. Влада все ще не довіряла Свідкам, тому під час служіння поліція іноді перевіряла наші документи.

Коли розпочався геноцид, я мусив покинути країну. Але невдовзі брати попросили мене допомагати біженцям, які втікали у східну частину Конго. З Найробі я приїхав до Гоми, міста на кордоні з Руандою. Я ніколи не був там і знав ім’я лише одного старійшини, тож сумнівався, що знайду його. Прибувши в місто, я запитав про цього старійшину у водія таксі. Той порадився з іншими водіями, і вже за півгодини я стояв біля дверей старійшини. Двоє братів з руандійського комітету країни перейшли через кордон біля Гоми, і я віддав їм кошти для надання допомоги братам у Руанді, які привіз з кенійського філіалу.

  Наступного разу я прибув з Найробі до Гоми і добирався пішки до руандійського кордону. Хоча відстань була невеликою, дорога зайняла багато часу, бо назустріч ішла велика кількість біженців з Руанди.

Раптом хтось покликав мене: «Ндугу (брате) Хенк! Ндугу Хенк!» Подивившись у бік, звідки доносився голос, я побачив очі Алфонсін. Це була 14-річна дівчинка з мого збору в Кігалі. Вона загубилась у натовпі і не могла знайти свою маму. Тож далі ми трималися разом. Я відвів її до Залу Царства, в якому домовилися зібратися руандійські біженці-Свідки. Одна конголезька сім’я подбала про Алфонсін, а потім нею піклувалася сестра з її рідного збору. Пізніше дівчинка зустрілася зі своєю мамою в Кігалі.

[Ілюстрація]

Хенк з дружиною Берт

 [Рамка/Ілюстрація на сторінках 235, 236]

Єгова вчинив великі й дивовижні діла!

ҐЮНТЕР РЕШКЕ

РІК НАРОДЖЕННЯ: 1937

РІК ХРЕЩЕННЯ: 1953

ФАКТИ З БІОГРАФІЇ: 1958 року розпочав піонерське служіння і навчався в 43-му класі Школи «Ґілеад». З 1967-го служив у Габоні, Центрально-Африканській Республіці та Кенії. Будучи роз’їзним наглядачем, він відвідував й інші країни. Тепер член комітету філіалу в Руанді.

◼ УПЕРШЕ я приїхав до Руанди в 1980 році. Сюди мене направили з Кенії як обласного наглядача. Тоді в цілій країні було лише сім зборів і 127 вісників. Разом з іншим інструктором я проводив тут перший клас Школи піонерського служіння. У тому класі навчалось 22 піонери, багато з яких досі служать повночасно. Повернувшись до Кенії, я не раз з теплотою згадував ревність руандійських братів та їхнє цінування правди.

У 1996 році я отримав з кенійського філіалу листа, в якому мені запропонували переїхати в Руанду. Я прослужив у Кенії 18 років і полюбив цю країну. Коли ж я приїхав до Руанди, там все ще панувала нестабільність і вночі часто лунали постріли. Проте незабаром мені стало дуже подобатись нове призначання, особливо коли я на власні очі побачив, як Єгова благословляє нашу працю.

Місця для проведення конгресів були доволі простими. Зазвичай брати слухали програму, сидячи на землі чи на каменях, однак вони ніколи не нарікали. Замість басейнів для хрещення використовували великі ями, вистелені брезентом. У багатьох місцях Руанди конгреси й досі  проходять у таких умовах. Але з бігом часу було збудовано кілька простих Залів Царства без стін і кілька з розсувними стінами.

Руандійські Свідки з особливою ревністю проголошували добру новину. Скажімо, вісники в Кігалі розпочинали свої зібрання у вихідні вдосвіта, а потім вирушали в служіння і проповідували доти, доки не ставало темно.

У зборах я завжди виділяв час на спілкування з молоддю — майбутніми вісниками, які згодом могли б виконувати більше обов’язків. Багато цих юних осіб безстрашно обстоювали християнські погляди, доводячи, що мають міцні взаємини з Єговою. Як же підбадьорювала мене їхня вірність!

Наприклад, на півдні країни 11-літньому Люку наказали заспівати на уроці державний гімн. Він ввічливо запитав учителя, чи можна замість гімну заспівати одну з наших пісень Царства. Той погодився, і, коли Люк закінчив співати, всі в класі почали аплодувати. Хлопець знав не лише мелодію, але й слова пісні, і це свідчило про його бажання вихваляти Творця. Такі випадки дуже підкріпляли мене. Я також познайомився з сестрою, яку декілька років тому було ув’язнено за проповідування доброї новини. У тюрмі вона народила сина і назвала його Шікама Годарі, що в перекладі з суахілі означає «залишайся непохитним». Шікама живе згідно зі своїм іменем. Нещодавно він закінчив Біблійну школу для неодружених братів і тепер є службовим помічником та спеціальним піонером.

Впродовж багатьох років брати в Руанді зазнавали надзвичайних труднощів. Та попри заборону, громадянську війну і геноцид вони залишались вірними і ревними у служінні. Їхній приклад зворушує мене, і я вважаю за честь співпрацювати з ними! Крім того, за весь той час мої взаємини з Єговою дуже зміцнились, оскільки я постійно відчував його благословення, захист і підтримку. Дійсно, Єгова вчинив великі й дивовижні діла! (Пс. 136:4, НС).

 [Таблиця/Ілюстрації на сторінках 254, 255]

ВИЗНАЧНІ ПОДІЇ З ІСТОРІЇ Руанди

 1970

1970 Перші вісники здають звіт про служіння.

1975 Перша руандійська сім’я повертається з Конго.

1976 Видано брошуру «Ця добра новина Царства» мовою кіньяруанда.

1978 Вийшло місячне видання «Вартової башти» мовою кіньяруанда.

1980

1982 Накладено заборону на діяльність Свідків; ув’язнено відповідальних братів.

1986 Ув’язнено кожного третього вісника.

1990

1990 На півночі країни розпочалась війна.

1992 Пройшов перший обласний конгрес для всієї країни.

Діяльність Свідків зареєстровано.

Приїзд місіонерів.

1994 Геноцид тутсі.

1996 Місіонери повертаються.

Організовано відділ служіння.

1998 «Вартова башта» мовою кіньяруанда виходить одночасно з англійським виданням.

1999 Присвячено Зал конгресів без стін у Кігалі.

2000

2000 Організовано філіал.

Починає діяти стіл будівництва Залів Царства.

2001 Куплено ділянку землі для нового філіалу.

2006 Присвячено новий філіал.

2007 Видано «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу» мовою кіньяруанда.

2010

2010 Видано «Святе Письмо. Переклад нового світу» мовою кіньяруанда.

[Діаграма/Ілюстрація на сторінці 234]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Кількість вісників

Кількість піонерів

20 000

15 000

10 000

5000

1985 1990 1995 2000 2005 2010

 [Карти на сторінці 167]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

УГАНДА

ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА КОНГО

вулкан Ньїрагонго

Гома

Букаву

БУРУНДІ

ТАНЗАНІЯ

РУАНДА

КІГАЛІ

ГОРИ ВІРУНГА

вулкан Карісімбі

Рухенгері (сьогодні Мусанзе)

Гісеньї (сьогодні Рубаву)

озеро Ківу

Каномбе

Масака

Гітарама (сьогодні Муханга)

Бугесера

Ньябісінду (сьогодні Ньянза)

Саве

Бутаре (сьогодні Хюе)

Екватор

[Ілюстрація на сторінках 164, 165]

Рибна ловля на озері Ківу

[Ілюстрації на сторінці 169]

Оден і Енеа Мвайсоба

[Ілюстрація на сторінці 170]

Гаспар Руакабубу з донькою Деборою і дружиною Мелані

[Ілюстрація на сторінці 171]

Брошура «Ця добра новина Царства» мовою кіньяруанда

[Ілюстрація на сторінці 172]

Жюстен Руагаторе

[Ілюстрація на сторінці 172]

Фердинанд Мугарура

[Ілюстрація на сторінці 173]

Троє братів, які охрестилися в 1976 році: Леопольд Харерімана, П’єр Твагіраєзу та Еммануель Базацінда

[Ілюстрація на сторінці 174]

Публікації мовою кіньяруанда

[Ілюстрація на сторінці 179]

Фокас Хакізумвамі

[Ілюстрація на сторінці 180]

Палатін Нсанзурвімо з дружиною (справа) та дітьми

[Ілюстрація на сторінці 181]

Одетт Мукандекезі

[Ілюстрація на сторінці 182]

Генрі Ссенйонга на своєму мотоциклі

[Ілюстрація на сторінці 188]

Свідоцтво про реєстрацію, видане 13 квітня 1992 року

[Ілюстрація на сторінці 190]

Брати переміщають сцену, щоб міг відбутися футбольний матч

[Ілюстрація на сторінці 192]

Леонард і Ненсі Елліс (в центрі) із сім’ями Руакабубу і Сомбе

[Ілюстрація на сторінці 193]

Уламки літака поблизу Кігалі

[Ілюстрації на сторінці 199]

«Нам бракує братньої любові» (напис на католицькій церкві в Кібує, сьогодні Каронгі)

[Ілюстрація на сторінці 214]

Зліва направо: (позаду) Андре Твахіра, Жан де Дью Мугабо, Іммакюлі, Шанталь (з дитиною), Сузан; (попереду) діти Мугабо: Жан-Люк і Агапе

[Ілюстрація на сторінці 216]

Ведаст Біміньїмана проводить біблійне вивчення

[Ілюстрація на сторінці 217]

Тарсіс Семінега з дружиною Шанталь

[Ілюстрація на сторінці 218]

Тарсіс і Жюстен біля хижі, в якій протягом місяця переховувався Тарсіс з сім’єю

 [Ілюстрації на сторінці 226]

Вгорі: табір біженців для руандійських Свідків; внизу: табір біженців для Свідків та інших людей

Гома (Конго)

Бенако (Танзанія)

 [Ілюстрації на сторінці 229]

Зал Царства перетворився на лікарню

[Ілюстрація на сторінці 238]

Оресте з сім’єю, 1996 рік

[Ілюстрація на сторінці 240]

Теобальд і Берансіль Муньямпунду

[Ілюстрації на сторінці 241]

Брати й сестри з тутсі і хуту розчищають ділянку для нового Залу конгресів

[Ілюстрація на сторінці 242]

Зал конгресів без стін (Кігалі, 2006 рік)

[Ілюстрація на сторінці 243]

Школа удосконалення служіння (Кігалі, 2008 рік)

[Ілюстрація на сторінці 246]

Сектор для тих, хто розмовляє мовою жестів. Спеціальний одноденний конгрес у Гісеньї 2011 року

[Ілюстрація на сторінці 248]

Франсуа-Ксав’є Хакізімана

 [Ілюстрації на сторінках 252, 253]

 Наші брати і сестри віддано співпрацюють із «Господарем жнив» на такому плідному полі й не мають наміру сповільнюватися в цій важливій праці