М’ЯНМА a — країна контрастів. Вона розташована між двома азіатськими велетнями — Індією та Китаєм. Найбільшим містом М’янми є Янгон (колись Рангун). Воно вражає багатоповерховими будівлями, людними крамницями та пожвавленим вуличним рухом. Довкола цього мегаполісу розкидано чимало мальовничих сіл, де землю досі орють водяними буйволами. Спокій селян рідко  порушують заїжджі гості, і лише зміна пір року нагадує тут про плин часу.

Той, хто завітав до М’янми, може уявити, якою була Азія кілька десятиліть тому. Старі автобуси, підстрибуючи на вибоїстих дорогах, випереджують вози, переповнені зібраним врожаєм, який везуть на базар. По обидва боки дороги простягаються поля, де пастухи випасають отари кіз. У М’янмі чоловіки досі носять традиційні спідниці — лонджі, а жінки замість макіяжу накладають на обличчя танаку, пасту з кори танакового дерева. Люди тут дуже релігійні. Прихильники буддизму більше шанують монахів, ніж відомих осіб, і щодня покривають золотими листочками статуї Будди.

Місцеві мешканці зазвичай лагідні, тактовні та допитливі. У М’янмі живе вісім великих етнічних груп і принаймні 127 маленьких. Кожна з них має свою мову, культуру, одяг і їжу. Основна кількість населення проживає в центральній частині М’янми на розлогих рівнинах, які зволожує могутня річка Іраваді. Ця водна артерія країни, довжина якої приблизно 2000 кілометрів, бере свій початок у засніжених Гімалаях і впадає в Андаманське море. Мільйони людей мешкають у районі дельти Іраваді та у високогір’ях М’янми, які утворюють «підкову» і межують з Бангладеш, Китаєм, Індією, Лаосом і Таїландом.

Уже майже 100 років Свідки Єгови в М’янмі відомі за свою непохитну віру та витривалість. Вони залишались нейтральними в період жорстокого насилля та політичних заворушень (Ів. 17:14). Попри економічні труднощі, релігійний спротив та обмежене спілкування з міжнародним братством тамтешні служителі Єгови невтомно проповідували добру новину. Ми впевнені, що вам буде цікаво дізнатися історію діяльності Свідків у М’янмі.

Одного дня в історичний 1914 рік у янгонському доці, що пашів від розпеченого повітря, зупинився пароплав. З нього зійшло двоє англійців, Гендрі Кармайкл та його напарник. Це були піонери, які приїхали з Індії, щоб виконати нелегке доручення — розпочати проповідницьку працю у Бірмі. Їхньою територією стала вся країна.

У Янгоні Гендрі та його напарник зустріли двох англо-індійців b, Бертрама Марселліна і Вернона Френча, які щиро зацікавились звісткою про Царство. Ці чоловіки без зволікань відкинули все, що пов’язане з загальновизнаним християнством, і почали неформально проповідувати своїм друзям. Згодом близько 20 людей регулярно приходило до дому Бертрама вивчати Біблію за допомогою журналу «Вартова башта» c.

У 1928 році з Індії до Бірми завітав ще один англієць, піонер Джордж Райт. Він п’ять місяців подорожував країною і розповсюдив багато біблійної літератури, зокрема брошуру «Міліони з людей тепер жиючих ніколи не помруть!» (1920), яка була першою нашою публікацією бірманською мовою.

Через два роки до Янгона приїхали піонери Клод Гудман і Рональд Тіппін. Вони мали віднайти невеличку групу братів, які регулярно проводили зібрання, але не ходили у служіння. Клод пригадує: «Ми заохотили вісників проповідувати кожної неділі. Один  брат запитав, чи можна, щоб замість нього проповідували інші, а він допомагатиме їм матеріально. Рон відповів: “Звичайно, можна, якщо хочеш, аби і в новий світ замість тебе потрапили інші”». Такі прості слова досягли своєї цілі, і за короткий час Клод і Рональд мали багато партнерів для служіння.

Того ж року Рон і Клод зустріли Сідні Кута, начальника вокзалу в Янгоні. Він охоче взяв «набір веселки» — збірку з десяти наших книжок, кожна з яких була іншого кольору. Прочитавши частину лише однієї книжки, Сідні вигукнув до дружини: «Рейчел, я знайшов правду!» Невдовзі вся сім’я Сідні вже служила Єгові.

Сідні був ретельним дослідником Біблії. Його донька, Норма Барбер, яка довгий час була місіонеркою і тепер служить у Бетелі у Великобританії, пригадує: «Мій батько склав власний біблійний довідник. Він вносив у нього під відповідним заголовком кожен вірш, який пояснював те чи інше вчення. Цей довідник він назвав “Де це написано?”».

Сідні не лише сам уважно досліджував Біблію, але й охоче ділився її звісткою з іншими. Якось він написав листа до філіалу в Індії, аби дізнатися, чи є в Бірмі Свідки. Незабаром цьому ревному брату прийшла велика коробка літератури та список імен. «Кожному, хто був у цьому списку, тато написав листа і запросив на день у гості,— розповідає Норма.— На запрошення відгукнулося п’ятеро чи  шестеро братів, які навчили нас проповідувати неформально. Тож батьки відразу стали пропонувати літературу друзям і сусідам, а також вислали листи та публікації усім нашим рідним».

Серед тих, хто прийняв правду, була Дейзі де Сюза, сестра Сідні, яка жила в Мандалаї. Отримавши від нього листа та брошуру «Царство. Надія Світа», вона відразу відписала і попросила надіслати їй більше публікацій та Біблію. Донька Дейзі, Філліс Цатос, пригадує: «Мама з захопленням поринала у цю літературу і часто читала її аж до світанку. Одного разу вона зібрала усіх нас — шістьох своїх дітей — і заявила: “Я знайшла правду, тому покидаю католицьку церкву!”». Згодом чоловік і діти Дейзі  також прийняли правду. Сьогодні чотири покоління родини де Сюза вірно служать Богу Єгові.

На початку 1930-х років ревні піонери поширювали добру новину на півночі країни вздовж головного залізничного шляху від Янгона до М’їчіни, що на кордоні з Китаєм. Крім того, вони проповідували у прибережних містах на сході і заході від Янгона — Молам’яйні та Сітуе. Завдяки праці піонерів у Молам’яйні і Мандалаї утворились невеличкі збори.

З 1938 року нагляд за проповідницькою працею у Бірмі здійснював вже не індійський філіал, а філіал Австралії. Тож до Бірми стали приїжджати піонери з Австралії та Нової Зеландії. Серед тих завзятих братів були: Фред Пейтон, Гектор Оутс, Френк Дьюар, Мік Енжел і Стюарт Келті. Усі вони повністю віддавались служінню Єгові.

Ось що розповідав Фред Пейтон: «Протягом чотирьох років, проведених у Бірмі, я проповідував майже по всій країні. За той час я підхопив малярію, черевний тиф, дизентерію та інші хвороби. Не раз бувало, що після цілого дня у служінні я не мав, де заночувати. Все ж Єгова завжди дбав про мої потреби  і підтримував своїм духом». Френк Дьюар, мужній брат з Нової Зеландії, пригадував: «Мені доводилось мати справу з бандитами, бунтівниками та пихатими чиновниками. Але я побачив, що ввічливість, смирення і поміркованість можуть розрядити будь-яку напружену ситуацію. Більшість людей згодом зрозуміла, що Свідки Єгови не становлять жодної загрози».

На відміну від інших іноземців, піонери виявляли любов і повагу до місцевих жителів. Така доброта приваблювала смиренних бірманців, адже їм подобалась лагідність і тактовність, а не прямота і різкість. Своїми словами і ділами піонери доводили, що Свідки Єгови є правдивими християнами (Ів. 13:35).

Через кілька місяців після приїзду піонерів австралійський філіал організував в Янгоні конгрес. Він проходив у муніципалітеті Янгона — розкішному будинку з мармуровими сходами і величезними бронзовими воротами. На цей конгрес приїхали делегати з Таїланду, Малайзії та Сінгапуру, а також служитель австралійського філіалу Алекс Мак-Гілліврей з групою братів із Сіднея.

У той час над країною нависла загроза війни, тому багато хто охоче відгукувався на запрошення послухати публічну промову за назвою «Всесвітна Війна Близько». «Я ще ніколи не бачив, щоб люди так швидко заповнили зал,— сказав Фред Пейтон.— Щойно я відкрив двері, натовп ринув сходами до залу. Не минуло й 10 хвилин, як понад 1000 осіб вже тіснилися в аудиторії на 850 місць». Френк Дьюар додав: «Ми були змушені закрити вхідні двері, залишивши ще близько 1000 людей надворі.  Все ж кілька допитливих юнаків пробралися через невеличкі бічні двері».

Братів вразило не лише сильне бажання людей послухати промову, але й те, що серед присутніх були представники різних місцевих етнічних груп. До цього часу дуже мало бірманців цікавилось правдою, оскільки більшість з них були ревними буддистами. А ті, хто належав до загальновизнаного християнства — переважно каїни, карени, качіни і чіни,— жили у віддалених територіях, де рідко проповідувалось. Тепер стало очевидним, що духовні поля у Бірмі готові до жнив. Невдовзі до міжнародного «великого натовпу», про який передрікала Біблія, влилися і представники з багатьох етнічних груп Бірми (Об’яв. 7:9).

У 1940 році піонерка Рубі Гофф проповідувала в невеличкому місті Інсейні, що в околицях Янгона. Одного дня Рубі вирушила в служіння, але люди не виявляли інтересу до звістки. Тож сестра почала молитися: «Єгово, допоможи мені знайти хоча б одну “овечку”, перш ніж я піду додому». Вже біля наступного будинку на звістку про Царство відгукнулась каїнка Хмве Чайнг, яка була баптисткою. Згодом ця жінка та її доньки Чу Мау (Дейзі) і Хнін Мау (Лілі) почали вивчати Біблію і зробили духовний поступ. На жаль, Хмве Чайнг невдовзі померла, але її молодша донька, Хнін Мау, стала першим охрещеним Свідком Єгови серед каїнів, а потім охрестилась і Чу Мау.

Хнін Мау та Чу Мау були ревними піонерками. Завдяки відданій праці цих сестер сьогодні в М’янмі та за її межами служать Єгові сотні вісників, у тому числі багато їхніх родичів.

У 1939 році в Європі вибухнула Друга світова війна, відлуння якої прокотилося усім світом. Воєнна істерія охопила і Бірму, тому духівництво загальновизнаного християнства вимагало від колоніального уряду заборонити нашу літературу. Тож Мік Енжел, який був відповідальний за склад літератури в Янгоні, звернувся за допомогою до одного американського високопосадовця. Зрештою брати отримали офіційного листа із дозволом перевезти майже дві тонни літератури військовими вантажівками з Бірми до Китаю.

Фред Пейтон і Гектор Оутс привезли цю літературу на кінцевий пункт залізниці — місто Лашо,  що на кордоні з Китаєм. Коли відповідальний за транспорт, який в’їжджав до Китаю, побачив це, то мало не луснув від люті. «Що?! — гаркнув він.— Та тут пропадають військові припаси та медикаменти, на які чекають сотні людей, і ми не маємо, де їх всунути! А ви хочете, щоб ми знайшли місце для ваших жалюгідних брошурок?» Фред витримав паузу, дістав зі свого портфеля листа із дозволом і показав його службовцю, додавши, що можуть виникнути серйозні проблеми, якщо він не виконає наказу з Янгона. Після цього службовець розпорядився, аби братам дали вантажівку з водієм і всім необхідним. Подолавши 2400 кілометрів, брати прибули до міста Чунціна, що в південно-центральній частині Китаю. Там вони розповсюдили багато літератури і навіть дали свідчення Чан Кайші, президенту національного уряду Китаю.

Зрештою в травні 1941 року колоніальний уряд Індії надіслав місцевій владі Янгона телеграму з наказом конфіскувати літературу Свідків. Двоє братів, які працювали на телеграфній станції, побачивши телеграму, відразу повідомили про це Міка Енжела. Мік прийшов до Чу Мау і Хнін Мау, й вони разом поспішили на склад, де залишилось 40 коробок літератури. Вони порозвозили ці публікації в домівки надійних людей в околицях Янгона. Коли на склад літератури прибули представники влади, він був порожнім.

Одинадцятого грудня 1941 року, через чотири дні після нападу на Перл-Харбор, Японія почала бомбардувати Бірму. Саме у ці вихідні групка Свідків  зібралася в маленькій квартирі над Центральним залізничним вокзалом Янгона. Після глибокого біблійного обговорення брати охрестили у ванні Хнін Мау.

Минуло 12 тижнів, і японські війська ввійшли в Янгон. На той час місто вже опустіло, адже понад сто тисяч людей втекли до Індії. На жаль, дорогою тисячі біженців померли від голоду, виснаження та хвороб. Сідні Кут, який втікав разом з сім’єю, біля самого кордону з Індією помер від церебральної форми малярії. Одного брата застрелили японські солдати, а інший втратив дружину та деяких родичів, коли у його дім влучила бомба.

У Бірмі залишилось лише кілька Свідків. Серед них сестри Чу Мау та Хнін Мау, які переїхали до затишного гористого містечка П’їн У Лвін (колись Мемйо), що поблизу Мандалаю. Там вони щедро сіяли насіння правди, яке згодом дало рясні плоди. Ще один Свідок, Сіріл Гай, до кінця війни мешкав за 110 кілометрів на північ від Янгона, в маленькому селі Таяваді.

Після закінчення війни більшість наших братів і сестер, котрі втекли до Індії, стали повертатися на батьківщину. У квітні 1946 року в янгонському зборі налічувалось вісім активних вісників, а під кінець року збір зріс до 24. Тож брати вирішили провести конгрес.

Цей дводенний конгрес відбувся в одній зі шкіл Інсейна. «Повернувшись з Індії, я дізнався, що мені доручили виголосити на конгресі 60-хвилинну публічну промову,— пригадує Тео Сіріопулос, який пізнав правду в Янгоні 1932 року.— До того на  зібраннях в Індії я лише двічі виголошував п’ятихвилинні промови. Все ж конгрес пройшов успішно, і понад 100 присутніх отримали пожиток з програми».

Через кілька тижнів лідер громади каїнів, який дуже зацікавився правдою, подарував зборові ділянку в Алоні — районі, що на березі річки неподалік центру Янгона. Там брати побудували Зал Царства з бамбука приблизно на 100 місць. Як же раділи вісники того збору! Попри жахіття війни вони зберегли незламну віру і були готові із запалом розпочати проповідницьку працю.

На початку 1947 року група ревних братів зібралась у янгонському доці, аби зустріти Роберта Керка. Він був першим місіонером, котрий після школи «Ґілеад» прибув до Бірми. Згодом приїхали інші місіонери: Норман Барбер, Роберт Річардс, Хьюберт Смедстад, а також Френк Дьюар, який під час війни служив піонером в Індії.

Коли прибули місіонери, Янгон був спустошений війною. Чимало будинків згоріли до тла. Вздовж доріг стояли бамбукові хижі, в яких знайшли притулок тисячі осіб. Вони готували, милися і буквально жили просто неба. Все ж місіонери ревно проповідували і охоче навчали людей біблійних істин, пристосовуючись до нелегких умов.

Першого вересня 1947 року в місіонерському домі на Сігнал-Пагода-роуд, що майже в центрі міста, було організовано філіал Товариства «Вартова башта». Наглядачем філіалу призначили Роберта Керка. Невдовзі після цього янгонський збір почав проводити зібрання вже не в бамбуковому Залі  Царства, а у квартирі на Богелей-Зей-стрит. Це було неподалік Секретаріату — величної будівлі, де засідав британський колоніальний уряд, правління якого добігало кінця.

Четвертого січня 1948 року британці передали владу новому бірманському уряду. Після 60 років колоніального панування Бірма зрештою здобула незалежність. А втім, країну було втягнуто у вир громадянської війни.

У той час як різні етнічні групи боролися за незалежність своїх штатів, окремі військові загони та банди захоплювали владу на певних територіях. На початку 1949 року повстанські загони контролювали більшу частину країни і в околицях Янгона розгорівся збройний конфлікт.

Оскільки в цій території постійно точилися бої, брати виявляли обережність у служінні. Філіал перенесли з місіонерського дому на Сігнал-Пагода-роуд у велику квартиру на 39-ту-стрит, де було безпечніше. Крім того, тут по сусідству діяло кілька іноземних посольств, а до головної пошти було всього три хвилини ходу.

Бірманські війська поволі перейняли владу, змусивши повстанців тікати в гори. У середині 1950-х років уряд знову здобув владу на більшості  території країни, однак це не поклало край громадянській війні. Хоча протягом років події розвивались по-різному, громадянський конфлікт триває до наших днів.

До середини 1950-х брати у Бірмі проповідували англійською мовою, якою переважно розмовляли освічені люди в містах. Проте мільйони тамтешніх жителів говорили лише бірманською, каїнською, качінською, чінською чи іншими місцевими мовами. Як же донести до них добру новину?

Ще в 1934 році Сідні Кут попросив одного вчителя-каїна перекласти кілька брошур бірманською та каїнською мовами. Згодом інші вісники переклали бірманською книжку «Нехай Бог Буде Правдивий» та деякі брошури. У 1950 році Роберт Керк запросив брата Ба У перекладати бірманською статті для вивчення з «Вартової башти». Рукописні переклади віддавали на друк до комерційних друкарень у Янгоні, а потім надруковані статті роздавали тим, хто відвідував зібрання збору. Пізніше філіал придбав друкарську машинку з бірманським шрифтом, що пришвидшило процес перекладу.

 Перші перекладачі стикалися з численними труднощами. «Вдень я працював, щоб забезпечити сім’ю, а потім при тьмяному світлі допізна сидів над перекладом,— пригадує Нейга По Ган, який продовжив перекладати, коли Ба У це було вже не під силу.— Я погано знав англійську, тому мій переклад, очевидно, був досить неточним. Але ми мали палке бажання зробити наші журнали доступними якомога більшій кількості людей». Коли Роберт Керк попросив Доріс Радж допомогти в перекладі, вона так розгубилась, що аж заплакала. «У мене була лише початкова освіта, і я зовсім не мала досвіду в перекладі,— пригадує Доріс.— Все ж брат Керк заохотив мене спробувати. Я помолилась до Єгови і взялась за роботу». Відтоді минуло майже 50 років, а Доріс і далі служить перекладачем у янгонському Бетелі. Нині Нейга По Ган має 93 роки. Він теж служить у Бетелі та з великою ревністю продовжує сприяти справам Царства у своїй країні.

У 1956 році Натан Норр із всесвітнього центру відвідав Бірму і оголосив про випуск першого номера «Вартової башти» бірманською мовою. Він заохотив місіонерів вивчати мову, аби їхнє служіння  було ефективнішим. Після такого заохочення місіонери ще з більшим запалом взялися за вивчення цієї мови. Наступного року Бірму відвідав Фредерік Франц, який теж служив у всесвітньому центрі. Він виступив із ключовою промовою на п’ятиденному конгресі, що проходив у залі Янгонського інституту залізничного транспорту. Брат Франц порадив піонерам переїжджати до районних центрів і великих міст, аби розширити проповідницьку діяльність. Тож чимало піонерів відразу поїхало до Мандалаю, колишньої столиці і другого за величиною міста Бірми.

На початку 1957 року до Мандалаю прибуло шість спеціальних піонерів. Там уже служив місіонер Роберт Річардс, який щойно одружився з сестрою-каїнкою, на ім’я Бейбі. Піонери побачили, що проповідувати в цьому місті доволі нелегко. Річ у тім, що Мандалай був центром буддизму, де проживала майже половина усіх буддійських монахів Бірми. Проте ці ревні піонери розуміли: Єгова має тут, як і в стародавньому Коринфі, «багато людей» (Дії 18:10).

Одним з таких людей був Рейбен Зауя, 21-літній студент-качін. Він пригадує: «Якось рано-вранці до мене завітали Роберт і Бейбі Річардси, які представилися Свідками Єгови. Вони сказали, що проповідують добру новину від дому до дому, як наказував Ісус (Матв. 10:11—13). Це подружжя коротко  розповіло мені біблійну звістку, залишило свою адресу та кілька журналів і книжок. Я вибрав одну книжку і до світанку її повністю прочитав. Того ж дня я пішов до дому Роберта і довго мучив його запитаннями. На кожне моє запитання Роберт відповідав з Біблії». Невдовзі Рейбен Зауя першим серед качінів прийняв правду. Цей ревний брат довгий час служив спеціальним піонером на півночі Бірми і допоміг приблизно сотні людей пізнати правду. Сьогодні двоє його дітей служать у Янгоні в Бетелі.

Ще однією ревною вісницею стала 17-літня Праміла Гелліара, яка познайомилась з правдою в Янгоні. Праміла розповідає: «Батько сповідував джайнізм і дуже противився моїй новознайденій вірі. Він двічі спалював мою Біблію та літературу і не раз прилюдно бив мене. Також тато закривав мене вдома, аби я не йшла на християнські зібрання, і навіть погрожував спалити дім брата Річардса. Але, зрозумівши, що не зламає моєї віри, він припинив переслідування». Праміла покинула університет, почала повночасне служіння і згодом одружилася з районним наглядачем Данстаном О’Ніллом. Вона допомогла 45 особам прийти до Єгови.

Коли правда поширилася в Мандалаї, філіал став посилати місіонерів та піонерів до таких великих міст, як Патейн, Калемьо, Бамо, М’їчіна, Молам’яйн і М’єй. Єгова рясно благословляв проповідницьку працю, адже в кожному з цих міст утворились нові збори.

У той час як проповідування в Бірмі набирало все більших масштабів, в країні зростало політичне напруження та протистояння між різними етнічними групами. Зрештою в березні 1962 року військові захопили  владу. Сотні тисяч індійців та англо-індійців були депортовані до Індії та Бангладеш (тоді Східний Пакистан), а іноземцям, які хотіли приїхати до Бірми, видавали візу лише на 24 години. Бірма фактично стала закритою для зовнішнього світу країною.

Брати з хвилюванням спостерігали за розвитком подій. Військові, які прийшли до влади, гарантували свободу віросповідання, але за умови, що та чи інша релігія не матиме нічого спільного з політикою. Оскільки місіонери загальновизнаного християнства продовжували втручатись у політичні справи, в травні 1966 року уряд наказав усім іноземним місіонерам покинути країну. Хоча Свідки завжди були політично нейтральними, наших місіонерів теж невдовзі депортували.

Це дуже засмутило місцевих братів. Та вони не опускали рук, адже були переконані в підтримці Єгови (Повт. 31:6). Щоправда, дехто переживав, як справи Царства просуватимуться в Бірмі.

За деякий час стало очевидним керівництво Єгови. Моріс Радж, який колись був районним наглядачем, отримав необхідне навчання, і згодом його призначили наглядачем філіалу. Хоча він був індійцем, його не депортували. Чому? «Кілька років до того я подав документи на отримання бірманського громадянства,— розповідає Моріс.— Але мені не вистачало 450 к’ятів d, щоб заплатити за паспорт. Тож довелося відкласти цю справу. Одного разу я проходив повз офіс компанії, де працював раніше. Мене побачив колишній роботодавець і вигукнув: “Радже, іди сюди. Ти забув забрати гроші, які належать тобі після звільнення”. Сума становила 450 к’ятів».

 Брат Моріс продовжує: «Вийшовши з офісу, я почав міркувати, що можна зробити з тими 450 к’ятами. Раптом я пригадав: якраз така сума мені потрібна, щоб отримати паспорт, і подумав, мабуть, це воля Єгови. Рішення використати гроші саме для цього було найкращим. У той час як індійців вигнали з Бірми, я, маючи бірманське громадянство, міг залишатись у країні, вільно перетинати кордон, ввозити літературу і виконувати інші обов’язки, пов’язані з проповідницькою діяльністю».

Щоб підбадьорити бірманських вісників, Моріс Радж разом з Данстаном О’Ніллом відвідали кожен збір та віддалену групу. Брат Моріс розповідає: «Ми казали братам: “Не хвилюйтеся, Єгова з нами. Якщо ми будемо віддані йому, він обов’язково допоможе”. І Єгова справді нам допомагав! Незабаром призначили нових спеціальних піонерів, і це відразу посприяло розширенню проповідницької праці».

Відтоді минуло 46 років. Сьогодні Моріс Радж далі служить членом комітету філіалу й зміцнює збори у М’янмі. Подібно до літнього Калева, він залишається ревним до Господньої праці (Іс. Нав. 14:11).

Штат Чін — гірська територія на кордоні з Індією та Бангладеш — був одним з перших, куди призначили спеціальних піонерів. У ньому проживає чимало християн, оскільки за часу британського колоніального панування тут служили баптистські місіонери. Тому більшість жителів штату мають Біблію і з повагою ставляться до вчителів Божого Слова.

Наприкінці 1966 року до Фалама, найбільшого міста штату Чін, прибув спеціальний піонер Лал Чана, колишній військовий. Потім до нього долучилися  Данстан і Праміла О’Нілл, а також новоохрещений Тан Тум, який теж до пізнання правди був військовим. Ці вісники зацікавили кілька сімей, і невдовзі у Фаламі сформувався невеликий, але ревний збір.

Вже наступного року Тан Тум переїхав до Хаки, що на південь від Фалама. Там він розпочав піонерське служіння та заснував маленьку групу. Пізніше цей запопадливий брат проповідував майже по всьому штату, завдяки чому утворилися збори в Суркхуа, Ганго, Ванхні та інших територіях. Відтоді минуло понад 45 років, а брат Тум і далі служить спеціальним піонером, проте тепер у своєму рідному селі Ванхна.

Коли Тан Тум поїхав з Хаки, туди прибув 20-літній спеціальний піонер Дональд Дьюар разом зі своїм 18-літнім братом Семюелом. Це були сини Френка та Хнін Мау Дьюарів, яких депортували. Ось що розповідає Дональд про ті часи: «Ми жили в крихітній хатині з бляхи, де влітку знемагали від  спеки, а взимку просто замерзали. А втім, найбільшим випробуванням була самотність. Я постійно ходив у служіння сам і дуже погано розмовляв місцевою гаха-чинською мовою. На зібрання приходили лише ми з Семюелем та ще один-два вісники. Це мене так пригнічувало, що я навіть хотів припинити служіння в тій території.

Приблизно тоді я прочитав у “Щорічнику” зворушливу розповідь про братів з Малаві, які залишались вірними Єгові попри жорстокі утиски e. Я подумав: “Якщо мені важко знести самотність, то як зноситиму переслідування?” Я став виливати свої почуття в молитві до Єгови й відчув полегшення. Також мені додавало сил читання Біблії та статей з “Вартової башти” і роздуми над ними. Потім до нас несподівано приїхали брати Моріс Радж і Данстан О’Нілл. Здавалося, що мене відвідали два ангели! Тож поступово я знову отримував радість від служіння».

Згодом Дональд, служачи районним наглядачем, не раз розповідав вісникам у віддалених територіях про те, що він пережив. Попри труднощі брат Дональд залишався наполегливим у служінні, і це принесло хороші результати. Сьогодні в Хаці є чудовий збір Свідків Єгови і регулярно проводяться районні та обласні конгреси. Джонсон Лал Вунг та Деніел Санг Кха, які відвідували зібрання в Хаці, стали відданими спеціальними піонерами і поширювали добру новину майже по всій території штату Чін.

Штат Чін розміщений на висоті 900—1800 метрів над рівнем моря, а деякі його гірські вершини сягають  до 3000 метрів. Чимало тамтешніх гір вкриті густими тековими та хвойними лісами й оздоблені барвистими рододендронами і вишуканими орхідеями. Але цю величну дику природу вдається побачити не всім, адже туди дуже важко дістатися. Міста тут поєднані звивистими курними дорогами, якими під час дощу чи зсувів ґрунту майже неможливо подорожувати. До багатьох віддалених сіл можна добратися лише пішки. Проте ці перешкоди не зупиняли служителів Єгови, які прагнули донести добру новину мешканцям тих непрохідних територій.

Айя Айя Тхі, яка разом з чоловіком виконувала районне служіння в штаті Чін, пригадує: «Оскільки я виростала в рівнинній місцевості поблизу річки Іраваді, мене вражала краса Чінських гір. Коли я вперше схо́дила на гору, то відчувала величезну насолоду, але на вершині я буквально задихалась. Піднявшись на ще кілька пагорбів, я так виснажилась, що, здавалось, зараз помру. Зрештою я навчилась подорожувати горами, вибираючи правильний темп і рівномірно розподіляючи свої сили. Невдовзі я вже щодня долала понад 30 кілометрів протягом шести і більше днів підряд».

Роками брати в штаті Чін використовували різні види транспорту: мули, коні, велосипеди, а останнім часом мотоцикли, вантажівки та повнопривідні автомобілі. Але здебільшого вони ходили пішки. Наприклад, для того щоб добратися до сіл біля Матупі, спеціальні піонери Джо Він та Дейвід Зама долали чимало кілометрів горами. А на обласний конгрес у Хаці, що за 270 кілометрів від Матупі, вісники йшли пішки шість-вісім днів лише в один бік. Дорогою вони зазвичай співали пісні Царства, відгомін яких розносився горами.

 Протягом таких виснажливих подорожей брати часто зносили примхи гірської погоди. Крім того, їм докучали хмари москітів та інших комах, особливо в сезон дощів. Районний наглядач М’їн Лвін пригадує: «Одного разу, проходячи лісом, я відчув, як до моїх ніг присмокталися п’явки. Коли я відірвав їх, то побачив, що по нозі повзуть ще дві. Я миттю вистрибнув на повалене дерево, але п’явки швидко добралися й туди. Від переляку я став втікати з лісу. І, вибігши на дорогу, побачив, що все моє тіло вкрите цими кровопивцями».

Щоправда, п’явки — це було не найстрашніше. Адже тут водилися дикі кабани, ведмеді, леопарди і тигри, а також, за деякими джерелами, стільки різноманітних отруйних змій, як ніде у світі. Обласний наглядач Гумья Но та його дружина Нан Лу, подорожуючи  від одного збору до іншого в штаті Чін, мусили вночі для відлякування хижаків розкладати довкола себе вогонь.

Праця цих невтомних проповідників принесла рясні плоди. «Вони робили все, що в їхніх силах, аби віддано служити Єгові,— каже Моріс Радж.— Навіть поїхавши зі штату Чін, вони були готові повернутися. Їхні наполегливі зусилля справді прославляли Єгову!» Хоча штат Чін вважається однією з найменш заселених територій М’янми, нині тут сім зборів та кілька віддалених груп.

У 1966 році кілька спеціальних піонерів приїхали до М’їчіни, крихітного мальовничого містечка, яке прихистилося в закруті річки Іраваді (штат Качін,  що на кордоні з Китаєм). Шість років до того тут недовго проповідували Роберт та Бейбі Річардси і дійшли висновку: «У М’їчіні немає жодної “овечки”». Все ж новоприбулі піонери знайшли людей, спраглих правди.

Серед цих щирих осіб був М’я Маунг, 19-літній баптист, який просив Бога допомогти йому зрозуміти Біблію. Він пригадує: «Як же я зрадів, коли до мене на роботі підійшов один піонер і запропонував вивчення Біблії! Я відразу збагнув, що це відповідь на мою молитву. Разом з Сан Айєм, моїм молодшим братом, ми вивчали двічі на тиждень і зробили швидкий духовний поступ.

У нас був чудовий вчитель, брат Вільсон Тейн. Завдяки його прикладу, практичним заняттям і показам ми навчились правильно послуговуватися Біблією, сміливо проповідувати, готувати та виголошувати промови в зборі. Коли ми тренувалися перед виступом, Вільсон слухав і давав поради. Його доброта й старанне навчання спонукали нас досягати духовних цілей.

У 1968 році ми з Сан Айєм розпочали піонерське служіння, тож кількість піонерів у М’їчіні зросла до восьми. Нашими першими зацікавленими стали семеро братів і сестер та мама — всі вони згодом пізнали правду. Також ми проповідували у містах і селах вздовж залізничного шляху від М’їчіни до Мандалаю. Такі виїзди тривали навіть до трьох днів, і посіяне нами насіння правди принесло рясні плоди. Нині в містах Намті, Гопін, Мон’юн та Ката, що розташовані вздовж залізничного шляху, діють збори».

Проповідуючи в діловій території М’їчіни, Сан Айя познайомився з баптистом-качіном Пхум Рамом,  який працював у одному з державних закладів. Пхум Рам охоче прийняв правду і переїхав до маленького містечка Путао, що біля підніжжя Гімалаїв. Там він ревно проповідував усім своїм рідним, і вже за короткий час християнські зібрання в Путао відвідувало 25 осіб. Будучи відданим піонером, Пхум Рам допоміг пізнати правду своїй дружині, сімом дітям та багатьом іншим родичам. Сьогодні цей брат служить старійшиною та піонером у М’їчіні.

Оскільки в штаті Качін постійно зростала кількість вісників, філіал вирішив провести 1969 року в М’їчіні міжнародний конгрес «Мир на землі», хоча зазвичай такі конгреси відбувались в Янгоні. Щоб допомогти делегатам добратись до міста М’їчіни, яке лежало за 1100 кілометрів на північ від Янгона, філіал звернувся до Управління головної залізниці з проханням зарезервувати для делегатів шість вагонів. Це було доволі незвичне прохання, адже через постійні заворушення у штаті Качін в’їзд у ту територію і виїзд звідти суворо контролювався. Все ж, на здивування братів, це прохання виконали.

У день, коли делегати конгресу мали прибути до М’їчіни, брат Моріс Радж та група вісників прийшли на вокзал зустрічати одновірців. Моріс пригадує: «Поки ми чекали делегатів, до нас підбіг начальник вокзалу і сказав, що надійшла телеграма, в якій повідомлялося, що десь між Мандалаєм і М’їчіною  від поїзда від’єднали шість вагонів з нашими делегатами. Очевидно, поїзд не міг витягти нагору додаткові вагони.

Що ж тепер робити? Перше, що спало на думку,— перенести конгрес. Але тоді доведеться знову просити дозволу і тижнями оформляти документи. Ми почали палко молитися до Єгови, і саме в цей час до станції під’їхав потяг. Ми не могли повірити своїм очам: прибули всі шість вагонів, в яких їхали Свідки! Брати і сестри усміхалися та махали нам. Коли ми спитали, що сталося, один з них відповів: “Вони дійсно від’єднали шість вагонів, але не наші”».

Цей міжнародний конгрес став великим святом для вісників. Під час програми було оголошено  про випуск трьох нових публікацій бірманською мовою і п’яти англійською. Три роки до цього з країни депортували місіонерів, тож надходження духовної поживи дещо сповільнилось. Але тепер брати знову мали вдосталь духовного харчу!

Через чотири місяці після міжнародного конгресу філіал отримав листа від Ба Є, працівника пошти з мальовничого міста Кхамті. Це місто розташоване на березі річки поблизу величних гір, що простягаються вздовж північно-західного кордону з Індією. Тут проживає нага — племена, знані колись як грізні мисливці за людськими головами. У своєму листі Ба Є, який був адвентистом сьомого дня, просив духовної допомоги. Тож філіал відразу зреагував на це прохання і туди поїхали два спеціальних піонера, Аунг Найнг та Він Пе.

Він Пе пригадує: «Зійшовши з літака в аеропорту Кхамті, ми побачили воїнів-нага, які мали лише пов’язки на стегнах. Їхній вигляд навіював страх. Потім до нас підбіг Ба Є і щиро привітався. Він хотів одразу познайомити нас зі своїми зацікавленими. За деякий час ми вже вивчали Біблію з п’ятьма особами.

Проте місцева влада сприйняла нас за баптистських пасторів, які підтримували зв’язки з повстанцями. Ми старались довести, що не маємо нічого спільного з політикою, але менш ніж за місяць після прибуття нам наказали покинути цю територію».

 За три роки тамтешня влада змінилася, і на місце тих двох піонерів приїхав 18-літній піонер Біак Моя. Невдовзі Ба Є звільнився з пошти і теж розпочав піонерське служіння. Потім прибуло ще кілька піонерів. Ці завзяті вісники заснували збір у Кхамті та кілька груп у поблизьких селах. Ось що розповідає Біак Моя: «Брати і сестри з нага були неписьменними та неосвіченими. Проте вони дуже любили Боже Слово, ревно проповідували і вміло послуговувались у служінні малюнками з наших публікацій. Також вони вивчали напам’ять багато біблійних віршів і пісень Царства».

Нині у Кхамті регулярно проводяться обласні конгреси, на яких присутні і делегати з південного  міста Гомаліна. Щоб прибути на конгрес, їм потрібно 15 годин плисти човном.

А тим часом в іншій частині М’янми добра новина ширилась гірськими територіями, що межують з Китаєм, Лаосом і Таїландом. Цю живописну місцевість, де поряд із зеленими пагорбами лежать родючі долини, називають «золотим трикутником». Вона набула недоброї слави через виробництво опіуму, численні злочини і заколоти. Тож піонерам, що сіяли насіння правди в цьому небезпечному районі, доводилося виявляти неабияку розважність та обережність (Матв. 10:16). Крім того, протидію проповідницькій праці чинило духівництво загальновизнаного християнства.

Коли піонери Рейбен Зауя та Дейвід Ейбрахам прибули в Лашо, метушливе місто у штаті Шан, місцеві священики назвали їх заколотниками. Рейбен розказує: «Нас заарештували і забрали до в’язниці. Після того як ми показали свої документи, прийшов майор. “Вітаю, містере Заує,— вигукнув він.— Бачу, до Лашо прибули Свідки Єгови!” Виявилося, що майор мій давній шкільний приятель, тож він розпорядився, аби нас негайно звільнили».

Цих двоє піонерів без зволікань взялися до роботи. Вже за короткий час там утворився досить великий збір і було побудовано Зал Царства. Через два роки Рейбена та Дейвіда викликали до штаб-квартири місцевого уряду, де зібралося понад 70 військових чиновників, вождів племен та священиків. Рейбен пригадує: «Священики гнівно звинувачували нас у тому, що ми змушуємо людей відмовлятися від своїх релігійних традицій. Коли голова цих зборів дав нам можливість виступити на  свій захист, я запитав, чи можу користуватися Біблією. Отримавши дозвіл, я коротко про себе помолився і пояснив біблійний погляд на фальшиві релігійні традиції, військову службу та націоналістичні церемонії. Вислухавши мене, голова піднявся і заявив, що закон Бірми дає право усім релігіям вільно поклонятися Богові. На превелике розчарування духівництва, нас відпустили і дозволили далі проповідувати».

Трохи згодом у маленькому селі Монгпо, що на кордоні з Китаєм, розлючена юрба баптистів спалила Зал Царства. Все ж такий негідний вчинок не залякав місцевих Свідків, і тоді баптисти спалили помешкання спеціального піонера та стали приходити до братів і сестер додому і залякувати їх. Вісники звернулися до місцевого правителя, але він був на боці баптистів. Зрештою втрутився уряд і дав дозвіл братам на будівництво нового залу, до того ж не на окраїні села, а в самому центрі!

З великим спротивом католицької церкви зіткнувся і Грегорі Саріло, який служив на півдні у віддаленому гірському селі в штаті Каїн, що на кордоні із «золотим трикутником». Грегорі розповідає: «Якось сільський священик наказав своїй пастві знищити мій город. Після цього односельчани принесли мені чимало різних продуктів, але мій друг попередив, що вони отруєні. Іншого разу один з прихильників священика запитав мене, якою дорогою я йтиму завтра. Запідозривши щось недобре, я змінив маршрут і врятувався від нападу та смерті. Коли я розповів про ці зазіхання представникам місцевої влади, вони суворо наказали священику і його прибічникам дати мені спокій. Так Єгова визволив мене від ворогів, які чатували на мою душу (Пс. 35:4)».

Протягом років вірність братів і сестер у Бірмі не раз випробовувалась. Ні етнічні війни, ні політичні сутички не змусили їх порушити християнського нейтралітету (Ів. 18:36).

У південному місті Танбизаяті, де в роки Другої світової війни збудували горезвісну «залізницю смерті», точилися бої між повстанцями-сепаратистами та урядовими військами. Саме тоді в цій місцевості служив спеціальний піонер Хла Аунг. Він пригадує: «Вночі солдати напали на село, позганяли  усіх чоловіків і, погрожуючи зброєю, забрали їх до війська, щоб носити різні вантажі. Багатьох з них ми більше ніколи не бачили. Іншого разу, коли я спокійно спілкувався з Дональдом Дьюаром у своєму домі, солдати знову вночі вдерлися в село. Помітивши небезпеку, моя дружина закричала, тож нам вдалось втекти до лісу. Після цього випадку я вирішив зробити схованку у себе вдома, щоб у разі потреби швидко там сховатися».

Коли спеціальний піонер Раджан Пандіт прибув до містечка Тавой, що на півдні від Танбизаята, то розпочав кілька біблійних вивчень у сусідньому селі, яке було опорним пунктом повстанців-сепаратистів. Раджан розповідає: «Дорогою додому я потрапив до рук солдатів, які побили мене, звинувачуючи у співпраці з повстанцями. Я пояснив, що є Свідком Єгови, і тоді вони стали допитувати, як я потрапив до Тавою. Довелося показати їм свій квиток на літак, який я залишив на згадку. Це переконало їх, що я не маю нічого спільного з повстанцями, котрі ніколи не подорожують літаком. Тож мене перестали бити і зрештою відпустили. Пізніше солдати допитали одного з моїх зацікавлених, і він підтвердив, що ми лише вивчали Біблію. Солдати зрештою дали мені спокій, а деякі навіть погодилися, щоб я приносив їм журнали».

Іноді місцева влада змушувала Свідків порушувати позицію нейтралітету, скажімо брати участь у виборах або патріотичних церемоніях. Коли представники влади прибережного міста Зелуна, що за 130 кілометрів на північ від Янгона, вимагали, аби місцеві вісники голосували на виборах, ті відмовилися, обґрунтовуючи своє рішення  біблійними принципами (Ів. 6:15). Тоді чиновники звернулися за допомогою до районної влади. Але, знаючи про нейтральну позицію Свідків Єгови, вона дозволила їм не голосувати.

Якось у місті Кемпаті, що на кордоні з Індією, 23 дітей Свідків відмовились віддати честь прапору. За це директорка виключила їх зі школи. Потім вона викликала двох старійшин на зустріч з представниками влади, серед яких були мер міста і військовий командувач. Один зі старійшин, Пол Кай Кан Танг, пригадує: «Коли ми на основі Біблії пояснювали, чому наші діти так повелись, деякі урядовці не приховували свого ворожого ставлення. Тоді ми показали копію урядового наказу, в якому говорилось, що Свідкам Єгови дозволяється “мовчки і спокійно стояти під час церемонії вшанування прапора”. У залі запала тиша, яку врешті порушив військовий командувач. Він наказав директорці знову прийняти до школи дітей Свідків. Згодом директорка надіслала копії того наказу до інших шкіл».

Сьогодні представники найвищої влади М’янми добре знають, що Свідки нейтральні щодо політики. Як і передрікав Ісус, служителі Єгови, дотримуючись біблійних принципів, дають хороше свідчення (Луки 21:13).

Через доволі неспокійну ситуацію в М’янмі, яка тривала не один рік, багато її мешканців були військовими чи повстанцями. Але, подібно до сотника римської армії Корнилія, чимало з них «боялися Бога» (Дії 10:2). Пізнаючи правду, вони  докладали неабияких зусиль, аби узгодити своє життя з праведними нормами Єгови.

Одним з таких осіб був Хлон Менг. Він почав вивчати Біблію, служачи старшиною в морському флоті у Молем’їні. Ось що він пригадує: «Мені відразу захотілося проповідувати. А втім, коли я збирався написати заяву про звільнення, то дізнався, що мене планують підвищити у званні і послати на навчання у заможну західну країну. Все ж я був рішуче налаштований виконувати Божу працю. На здивування мого начальства, я покинув військо і почав служити Єгові. Відтоді минуло 30 років, і я дуже щасливий, бо зробив правильний вибір. Що може бути більшою честю, ніж служити Єгові?»

Інший військовий, Ле Бенг Гем, якраз проходив лікування у госпіталі, коли Рейбен Зауя показав йому книжку «Від раю втраченого до раю відновленого» f. Вона зацікавила цього військового, і він захотів її прочитати. Та оскільки Рейбен мав лише свій примірник, то позичив його Ле Бенг Гему на ніч. Наступного ранку, віддаючи книжку Рейбену, Ле Бенг Гем радісно сказав: «Ось твоя книжка. А я вже маю свою!» За ніч він переписав цю 250-сторінкову книжку у кілька своїх блокнотів. Невдовзі Ле Бенг Гем звільнився зі служби і, послуговуючись своєю книжкою «Від раю втраченого до раю відновленого», допоміг пізнати правду не одній людині.

У джунглях гірського штату Шан відбувалося кілька запеклих боїв між бірманською армією і Об’єднаною армією Держави Ва. Коли ворожі  сторони зрештою домовились про припинення вогню, Сан Тан Хтун Аунг, капітан бірманської армії, і його противник Ейк Лін, командувач Об’єднаної армії Держави Ва, оселились у штаті Шан. Згодом вони обидва пізнали правду, звільнилися з війська і охрестились. Ці чоловіки зустрілись на районному конгресі. Вони з радістю обіймали один одного, адже тепер були християнськими братами, а не запеклими ворогами. Завдяки  правді з Божого Слова між ними немає ненависті і панує справжня любов (Ів. 8:32; 13:35).

У період з 1965 по 1976 рік кількість вісників у Бірмі зросла на понад 300 відсотків. Багато з тих, хто пізнав правду, колись належали до загальновизнаного християнства, тому легко приймали біблійні істини, яких навчали Свідки. А втім, брати усвідомлювали, що Єгова прагне, аби «усілякі люди спаслися і набули точного знання правди» (1 Тим. 2:4). Тож, починаючи з середини 1970-х років, вісники докладали особливих зусиль, щоб проповідувати представникам усіх релігій, зокрема буддистам, індусам і анімістам.

Однак це було нелегко. Буддисти не вірять, що Бог є особою і Творцем, анімісти вшановують могутніх духів, яких називають натами, а індуси поклоняються мільйонам богів. Усі ці релігії просякнуті забобонами, ворожінням та спіритизмом. І, хоча найбільш побожні представники тих релігій вважають Біблію священною книгою, зазвичай вони майже нічого не знають, про що вона говорить і чого вчить.

Все ж брати пам’ятали, що правда з Божого Слова спроможна впливати на людські серця (Євр. 4:12). Вони покладались на Божий дух і послуговувались «мистецтвом навчати». Логічні докази торкались сердець і спонукували людей змінювати своє життя (2 Тим. 4:2).

Сестра Розалін, яка не один рік служить спеціальним піонером, у розмові з буддистами навчилась наводити логічні аргументи. Розалін  розповідає: «Коли буддистам кажеш, що існує Творець, вони зазвичай питають: “Хто створив Творця?” Буддисти вірять, що люди після реінкарнації стають тваринами, тож я люблю використовувати приклад про їхні домашні тваринки.

— Чи знає тваринка, яку тримають вдома, про існування господаря? — запитую я.

— Так.

— А чи знає вона, де працює її господар, з ким одружений, яке його минуле?

— Ясно, що не знає.

— Подібно й з людьми. Оскільки ми відрізняємось від Бога, який є духовною Особою, то хіба нам під силу зрозуміти все про Бога і його природу?

— Звичайно, що ні».

 Така аргументація спонукала багатьох щирих буддистів розглянути ще й інші докази існування Бога. Логіка в поєднанні з правдивою християнською любов’ю справляла могутній вплив на серця людей, і ті пізнавали правду. Колишній буддист Он Тхвін пригадує: «Біблійна обіцянка про Рай на землі сподобалась мені значно більше, ніж буддійське вчення про нірвану. Але я вважав, що всі дороги ведуть до Бога, тому не бачив потреби впроваджувати в життя те, чого навчився. Згодом я почав відвідувати зібрання Свідків Єгови. Я був вражений щирою любов’ю, якою огорнули мене брати і сестри. Це заохотило мене жити за біблійними принципами».

Щоб допомогти людині змінити свої релігійні погляди, потрібно терпіння і тактовності. Якось один ревний індус погодився, щоб бетелівець Джиммі Хав’єр навчав його десятирічного сина читати. Цього хлопчика звали Кумар Чакарабані. Він пригадує: «Батько попередив Джиммі, щоб під час занять він не вчив мене релігії. Але Джиммі пояснив, що за допомогою посібника “Моя книга біблійних оповідань” можна навчити дитину читати. Щоразу після занять Джиммі старався поспілкуватися з батьком, виявляючи до нього щирий інтерес. Коли тато ставив запитання стосовно релігії, Джиммі тактовно казав: “Біблія відповідає на це запитання. Можемо разом подивитися”. З часом батько, а також ще 63 з наших родичів стали Свідками Єгови».

У середині 1980-х років політична ситуація в Бірмі стала ще напруженішою. Зрештою в 1988 році десятки тисяч людей вийшли на вулиці з антиурядовими протестами. Однак цей бунт придушили, і на більшості території країни ввели воєнний стан.

Бетелівець Джо Він розповідає про той час: «Влада оголосила комендантську годину і заборонила збиратися групами більше п’яти осіб. Невдовзі мали початися обласні конгреси, і ми не знали, що робити. Покладаючись на Єгову, ми звернулися до командувача Янгонської дивізії з проханням дозволити нам провести конгрес для 1000 осіб. Через два дні в нас вже був дозвіл. Ми показували його в інших місцевостях, і тамтешня влада теж дозволяла проводити конгреси. З допомогою Єгови відбулися всі заплановані конгреси!»

Після протестів 1988 року економічна ситуація в Бірмі різко погіршилася. Незважаючи на це, брати і сестри виявляли глибоку віру в Бога та продовжували ставити справи Царства на перше місце у своєму житті (Матв. 6:33).

Чін Кан Дал разом з сім’єю жив у віддаленому селі неподалік Сагайнга. Він розповідає: «Ми хотіли відвідати обласний конгрес, який мав проходити в місті Тегані. Туди треба було два дні добиратись човном і вантажівкою. Але хто ж доглядатиме наших курчат? Ми вирішили не перейматись цим і, покладаючись на Єгову, поїхали на конгрес. Повернувшись додому, ми побачили, що здохло 19 курчат.  Для нас це була велика втрата. А втім, наступного року в нас вже було понад 60 курчат. І, хоча в той рік хвороба вигубила майже всіх курчат наших односельчан, у нас не здохло жодне!»

Аунг Тін Ньют, його дружина Ньян М’я та дев’ятеро дітей теж попри економічні труднощі зосереджувались на духовному. Вони жили в маленькому селі Кйонша, що за 64 кілометри на північний захід від Янгона. Ось що пригадує цей брат: «Здебільшого ми їли рисову кашу та овочі. Ми не мали грошей, і в нас не було чого продати. Все ж ми не впадали у розпач. Я часто повторював своїм домашнім: “Ісус не мав, де прихилити голови. Навіть якщо доведеться ночувати під деревом чи померти з голоду, я і далі вірно служитиму Богові”.

Якось у нас скінчилися всі харчі, що дуже засмутило дружину і дітей. “Не переживайте, Бог обов’язково нам допоможе”,— запевнив їх я. Вранці ми пішли у служіння, а потім я взяв синів порибалити, та, на жаль, нам вдалося спіймати риби лише на один обід. Ми залишили риболовецькі кошики на річці поміж лататтям і вирішили повернутися туди після зібрання. По обіді здійнявся сильний вітер, і коли ми повернулися, то побачили, що в лататті від вітру ховалося багато риби. Ми занурили у воду кошики і наповнили їх рибою. Продавши улов, ми придбали харчі на цілий тиждень».

Служителі Єгови у М’янмі не раз переконувалися в правдивості Божої обіцянки: «Я нізащо тебе не  залишу й ніколи тебе не покину». Тому вони з упевненістю можуть сказати: «Єгова — мій помічник; я не буду боятися. Що зробить мені людина?» (Євр. 13:5, 6).

З 1956 року жителі М’янми стали регулярно отримувати духовну поживу — «Вартову башту» бірманською мовою. Попри постійні етнічні війни, громадянські конфлікти та економічні негаразди бірманці мали нагоду читати кожен номер цього журналу. Як він тоді видавався?

Протягом багатьох років філіал надсилав кілька копій перекладеного журналу на перевірку урядовим цензорам. Після того як текст затверджували, філіал просив дозволу на купівлю паперу для друку. Папір та переклад віддавали до комерційної друкарні, де вручну набирали текст кожної сторінки бірманським шрифтом. Тоді Свідки робили коректуру тексту, а після цього журнал друкували в друкарні на старому верстаті. Готовий журнал посилали цензорам, і ті видавали пронумерований сертифікат для виготовлення більшої кількості його примірників. Цей процес тривав не один тиждень, та й якість паперу і друку була не найкращою.

У 1989 році філіал почав використовувати Багатомовну систему електронного фотонабору (MEPS), що повністю змінила процес друкування наших публікацій. Вона була створена у всесвітньому центрі та дозволяла за допомогою комп’ютерів, програмного забезпечення та фотонабірних машин набирати і верстати текст для друку  186 мовами, у тому числі бірманською g.

«Свідки Єгови першими у М’янмі стали послуговуватися комп’ютерами для набору та друкування літератури,— каже М’я Маунг, який служив у Бетелі.— Завдяки системі MEPS наш філіал створив дуже гарні бірманські шрифти і цим посприяв вдосконаленню місцевої поліграфії. Люди захоплювались нашими витонченими шрифтами». Система MEPS уможливила офсетний друк, який вирізняється високою якістю. Крім того, ця система дозволяла створювати яскраві ілюстрації, які зробили «Вартову башту» значно привабливішою.

У 1991 році відбулась ще одна радісна для бірманських вісників подія — уряд дав згоду на видання «Пробудись!». Цей журнал полюбили не лише Свідки. Ось що сказав високопосадовець з Міністерства інформації: «“Пробудись!” відрізняється від багатьох релігійних журналів. У ньому легко і доступно обговорюються різні цікаві теми. Він мені дуже подобається». Думку цього чоловіка поділяло чимало інших читачів.

За останні 20 років кількість журналів, які щомісяця друкуються для М’янми, збільшилася з 15 000 до 141 000 примірників, а це становить 900 відсотків зросту. Мешканці Янгона та всієї М’янми добре знають «Вартову башту» і «Пробудись!» та з задоволенням їх читають.

Після заворушень у 1988 році військова влада заохотила зареєструватися соціальні та релігійні організації М’янми. Наш філіал відразу відгукнувся на це заохочення. І через два роки, 5 січня 1990 року, уряд офіційно зареєстрував Товариство Свідків Єгови («Вартова Башта») у М’янмі.

Спочатку філіал займав квартиру на 39-ій-стрит. Але після реєстрації брати придбали у багатій північній околиці Янгона на Інья-роуд територію, площею в чверть гектара. Там був двоповерховий будинок, де й розмістився філіал. Проте й цей будинок був замалим для філіалу. Вів Моріц, котрий у той час відвідував М’янму як зональний наглядач, пригадує: «Двадцять п’ять бетелівців працювало у нелегких умовах. Бетель не мав кухонної плити, тому сестрі доводилося готувати на маленькій переносній електроплиті. Крім  того, не було пральної машини, і сестра прала одяг у отворі в підлозі. Брати хотіли придбати духовку і пральну машину, але ці товари забороняли ввозити в країну».

Тож брати потребували для філіалу більшого приміщення. Керівний орган схвалив пропозицію знести існуючий двоповерховий будинок і на тому ж місці побудувати чотириповерховий з житловими і офісними приміщеннями. Однак, щоб втілити цей проект, треба було здолати численні перешкоди. По-перше, філіал мусив отримати дозволи в шістьох урядових інстанціях. По-друге, місцеві будівельники не використовували у будівництві металевих каркасів, тому не могли взятися за проект. По-третє, Свідки-добровольці з інших країн не мали права в’їжджати в М’янму. І, по-четверте, неможливо було дістати чи імпортувати будівельні матеріали. Тому здавалося, що проект приречений на невдачу. А втім, брати покладались на Єгову: якщо на це його воля, вони матимуть новий філіал (Пс. 127:1).

Джо Він, який служить в юридичному відділі, пригадує: «Щоб отримати документи на будівництво, ми успішно пройшли п’ять з шести урядових інстанцій, у тому числі Міністерство у справах релігій. Але Комітет із розвитку міста Янгона відхилив наше прохання на будівництво, вважаючи чотириповерхову будівлю занадто високою. Ми зробили ще одну спробу, і нам знову відмовили. Комітет філіалу заохотив мене виявляти наполегливість. Тож я палко помолився до Єгови і пішов втретє. Цього разу  наше прохання задовольнили.

Потім ми звернулися до Міністерства з питань імміграції. Там нам повідомили, що іноземцям для в’їзду в М’янму можуть видати лише туристичну візу на сім днів. Та коли ми пояснили, що ці досвідчені добровольці з-за кордону навчать місцевих будівельників нових технологій будівництва, міністерство погодилось видати візи на шість місяців.

Наступним було Міністерство торгівлі, де нам сказали, що імпортувати будь-які товари заборонено. А втім, довідавшись про мету нашого проекту, чиновники видали дозвіл на ввезення будматеріалів на суму понад мільйон доларів. Далі ми звернулись до Міністерства фінансів, щоб з’ясувати питання щодо оподаткування ввезених будматеріалів. Як же ми зраділи, коли міністерство вирішило не накладати на нас податку! Ми неодноразово переконувались у правдивості Божого запевнення: “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваот” (Зах. 4:6)».

У 1997 році зібралися всі добровольці і можна було починати роботу. Брати з Австралії пожертвували більшість матеріалів. Крім того, велика допомога  надійшла від Свідків з Малайзії, Сінгапуру і Таїланду. Брюс Пікерінг, один з наглядачів на будівництві, пригадує: «Кілька братів з Австралії виготовили металевий каркас, а потім приїхали до М’янми, щоб змонтувати його. На диво, з монтажем не виникло жодних проблем, адже все було зроблено з точністю до міліметра». У будівництві брали участь добровольці з Великобританії, Греції, Німеччини, Нової Зеландії, США та Фіджі.

Вперше за 30 років місцеві вісники мали нагоду поспілкуватися з братами і сестрами з інших країн. «Ми були надзвичайно щасливі. Здавалося, це сон,— ділиться Дональд Дьюар.— Важко передати словами, як нас підбадьорила любов, духовність та саможертовний дух приїжджих одновірців». А ось  що каже інший брат: «Ми перейняли від добровольців досвід у будівництві. Вісники, котрі раніше освітлювали приміщення свічками, навчились проводити електрику. Ті, хто користувався віялами, тепер уміли встановлювати кондиціонери. Ми навіть освоїли електричні інструменти».

Добровольці з-за кордону були також зворушені міцною вірою та любов’ю місцевих братів і сестер. Брюс Пікерінг розповідає: «Хоча тамтешні брати бідні, але мають великі серця. Вони запрошували нас у гості і пригощали продуктами, якими могли кілька днів годувати свої сім’ї. Їхній приклад нагадав, що найважливіше у житті — це сім’я, стосунки з Богом, братство і Боже благословення».

Двадцять другого січня 2000 року відбулось присвячення нового філіалу. Вісники зібрались у Національному театрі, де Джон Барр з Керівного органу виголосив промову присвячення.

Коли філіал був майже готовий, брати зосередились на ще одній нагальній потребі — будівництві Залів Царства. У 1999 році з Японії до М’янми приїхали Нобухіко і Ая Кояма. Нобухіко допоміг організувати у філіалі відділ будівництва Залів Царства. Він пригадує: «Спершу ми з братами оглядали місця, де проводились зібрання. Для цього нам доводилося подорожувати по країні літаками, автобусами, мотоциклами, велосипедами, човнами і багато ходити пішки. Часто ми зверталися за дозволами до влади, адже іноземцям заборонялося відвідувати деякі території. Після того як ми визначили, які збори потребують нових  Залів Царства, Керівний орган дав дозвіл на використання необхідних коштів у рамках спеціальної програми будівництва в країнах з обмеженими ресурсами.

Потім була організована група добровольців, яка розпочала будівництво нового залу в містечку Швіп’їтха, що в передмісті Янгона. Дружня співпраця іноземних та місцевих братів настільки дивувала тамтешню поліцію, що вона кілька разів зупиняла роботу, аби дізнатись у влади, чи є дозвіл на співпрацю з іноземцями. Сторонні люди, які спостерігали за будовою, теж були у захваті. Один чоловік вигукнув: “Я бачив, як іноземець мив туалет! Ніколи не думав, що іноземці можуть робити це. Ваші люди справді не такі, як всі”.

 Тим часом інша будівельна група розпочала будівництво залу в місті Тачілейку, що на кордоні з Таїландом. Чимало братів з Таїланду щодня перетинали кордон, аби допомогти своїм одновірцям у М’янмі. Незважаючи на мовний бар’єр, між усіма панувала любов та єдність. Під кінець будівництва по обидва боки кордону зібрались військові й почався збройний конфлікт. Довкола розривалися бомби та свистіли кулі, але зал залишився неушкодженим. Коли конфлікт стих, у новому залі зібралися 72 особи, аби присвятити його Єгові, Богові миру».

З 1999 року будівельні групи звели у М’янмі понад 65 Залів Царства. Як це вплинуло на місцевих вісників? Одна сестра зі слізьми на очах вигукнула: «Я навіть не сподівалася, що колись у нас буде такий чудовий зал! Тож тепер докладатиму ще більше зусиль, аби запрошувати на зібрання зацікавлених. Я безмежно вдячна Єгові та його організації за надзвичайну доброту!» Подібні почуття висловлювали й інші брати і сестри.

Протягом 1990-х років М’янма, яка десятиліттями була закритою для зовнішнього світу, поволі почала відкривати свої кордони. Тож філіал отримав від уряду дозвіл на приїзд місіонерів. Зрештою у січні 2003 року випускники школи «Ґілеад», Хіроші та Юнко Аокі з Японії, стали першими за  останні 37 років місіонерами, які прибули до М’янми.

«Оскільки в країні майже не було іноземців, ми мусили бути вкрай обачними, аби наша проповідницька праця не викликала підозр у влади,— розповідає Хіроші.— Тому ми старались здебільшого ходити з місцевими вісниками на повторні відвідини та біблійні вивчення. Згодом ми побачили, що мешканцям М’янми подобається розмовляти про Бога. Вже під час першого служіння нам вдалось розпочати п’ять біблійних вивчень!»

Юнко додає: «Ми часто відчували на собі керівництво Єгови. Одного разу, провівши біблійне вивчення в околицях Мандалаю, ми поверталися додому на мотоциклі і прокололи шину. Ми допхали мотоцикл до поблизького заводу і попросили допомоги. Охоронець дозволив Хіроші затягти мотоцикл на територію заводу, а я в той час чекала в будці охоронця, який підозріло дивився на мене.

— Чого ви сюди приїхали? — запитав він.

— До друзів,— пояснила я.

— А для чого? На релігійне зібрання?

 Я промовчала, бо не знала, чому він це випитує в мене.

— Скажіть чесно,— наполягав охоронець,— до якої організації ви належите?

Я дістала з сумки “Вартову башту” і показала йому.

— Я так і знав! Послухайте, ангел проколов шину цим Свідкам, аби вони відвідали нас,— крикнув радісний охоронець до співробітників.

Охоронець взяв свою сумку і витягнув з неї Біблію і кілька наших буклетів. Колись він вивчав Біблію зі Свідками, але, переїхавши до Мандалаю, втратив з ними контакт. Тож ми відновили вивчення з тим чоловіком. Згодом і деякі його співробітники захотіли вивчати».

У 2005 році до М’янми приїхали ще чотири місіонери, котрі на Філіппінах закінчили Школу удосконалення служіння (тепер Біблійна школа для неодружених братів). Серед них був Нельсон Хьюніо, який боровся з тугою за домом — почуттям, знайомим багатьом місіонерам. Він розповідає: «Лягаючи спати, я часто плакав і палко молився. Один співчутлий брат підбадьорив мене словами з Євреїв 11:15, 16. Там згадувався приклад Авраама і Сарри, які зосереджувались на служінні Єгові і не зациклювались на спогадах про свою домівку в Урі. Цей вірш заспокоїв мене, і з часом я почувався у новому призначенні як вдома».

Свого часу апостол Павло радив Тимофієві: «Те, що ти чув від мене... передавай вірним людям, котрі у свою чергу будуть відповідно підготовлені,  щоб навчати інших» (2 Тим. 2:2). Керуючись цим принципом, місіонери заохочували місцеві збори слухатись вказівок від організації Єгови.

Наприклад, місіонери помітили, що на біблійних вивченнях, які проводили тамтешні вісники, зацікавлені зачитували відповіді з книжки, адже так було прийнято в більшості шкіл М’янми. «Ми терпеливо радили братам і сестрам ставити додаткові запитання, вичерпуючи те, що є в розумі і серці зацікавленого,— пригадує Хоемар Убінья.— Вони охоче застосовували наші поради і вдосконалювали свої вміння як вчителі Божого Слова».

Також місіонери побачили, що у багатьох зборах зазвичай є лише один старійшина чи служитель збору. І, хоча ці брати були дуже віддані Єгові та працьовиті, дехто з них мав схильність суворо поводитися зі співхристиянами, встановлюючи власні правила. Подібна проблема була і у зборах ранніх християн, тому апостол Петро заохочував старійшин: «Пасіть доручену вам Божу отару... і не пануйте над Божою отарою, його власністю, а подавайте їй приклад» (1 Пет. 5:2, 3). Тож місіонери хотіли допомогти братам змінитись. Бенджамін Реєс розповідає: «Ми намагались бути доступними і подавати хороший приклад, виявляючи вісникам доброту та лагідність». І це принесло добрі результати: чимало старійшин у стосунках з братами і сестрами стали більш м’якими та співчутливими.

Протягом років Свідки у М’янмі користувалися Біблією, яку переклали у XIX столітті християнські місіонери та буддистські монахи. У цьому  перекладі часто вживались застарілі слова мовою палі, що робило його важкозрозумілим. Тому, коли в 2008 році вийшли «Християнські Грецькі Писання. Переклад нового світу» бірманською мовою, брати були в захопленні. Брат Моріс Радж пригадує: «Усі довго аплодували, а дехто плакав від радості, отримавши власний примірник Біблії. Цей переклад простий і точний. Він зрозумілий навіть тим, хто сповідує буддизм». Після видання цього перекладу кількість біблійних вивчень у країні зросла більш ніж на 40 відсотків.

Подібно до інших мов, бірманську умовно ділять на літературну, в основі якої лежить мова палі і санскрит, та розмовну, якою спілкуються у повсякденному житті. Обидва варіанти використовують усно і на письмі. Більшість наших старих  публікацій були перекладені літературною мовою, яку мало хто розумів. З огляду на це філіал почав перекладати літературу розмовною бірманською, що доступна широкому загалу.

На таку зміну позитивно відреагували читачі. Наглядач перекладацького відділу Тхан Хтве У пояснює: «Читачі часто казали, що їм важко зрозуміти наші публікації, бо вони дуже мудро написані. А тепер люди з радістю беруть літературу, оскільки її легко читати». Новий підхід до перекладу посприяв і тому, що вісники на зібраннях почали охочіше давати коментарі.

Сьогодні перекладацький відділ, у якому служить 26 бетелівців, здійснює переклад трьома основними мовами — бірманською, гаха-чинською і каїнською (сго), а також одинадцятьма місцевими мовами.

Другого травня 2008 року М’янму спіткало велике лихо. Країною пронісся циклон Наргіс, пориви вітру якого досягали 240 кілометрів за годину. Цей циклон завдав чималої шкоди на території від дельти Іраваді до кордону з Таїландом. Постраждало понад два мільйони людей, і приблизно 140 тисяч загинуло чи пропало безвісти.

Хоча тисячі Свідків Єгови зазнали збитків, на щастя, ніхто не загинув і не був поранений. Багато вісників вціліли завдяки тому, що сховалися у новозбудованих Залах Царства. У селі Ботінґоні, що в дельті річки Іраваді, 20 Свідків і ще 80 їхніх односельчан дев’ять годин просиділи на балках даху свого залу. Вода піднялась майже до самої стелі, але потім почала спадати.

 Філіал негайно відправив групу добровольців у найбільш спустошений район дельти Іраваді. Дорогою до Ботінґона добровольці бачили жахливу картину: довкола було все поруйноване і вкрите мертвими тілами. Ця група першою привезла туди їжу, воду і ліки. Окрім матеріальної допомоги, вони підтримували братів духовно, виголошуючи підбадьорливі промови. Добровольці роздавали тамтешнім Свідкам Біблії та біблійну літературу, адже через циклон вони втратили усе своє майно.

Згодом філіал організував у Янгоні і Патейні комітети з надання допомоги жертвам стихійного лиха. Ці комітети зібрали сотні добровольців, які видавали постраждалим воду, рис і речі першої необхідності. Також були сформовані будівельні групи, що відбудовували і ремонтували доми братів і сестер.

Ось що пригадує доброволець Тобіас Лунд: «Я з дружиною Софією познайомився з 16-літньою Мау Сін У, яка сама була у правді. Вона сиділа серед руїн свого дому і сушила на сонці Біблію. Побачивши нас, вона усміхнулась крізь сльози. Невдовзі туди прибула будівельна група з усім необхідним: касками, електричними інструментами і будматеріалами. Вони почали зводити новий будинок для родини Мау Сін У. Сусіди були просто вражені і щодня з цікавістю спостерігали за роботою, адже будівництво стало найважливішою подією на селі. Люди казали: “Ми не бачили нічого подібного! Між вами панує така єдність і любов. Ми теж хочемо стати Свідками Єгови”. Нині вся сім’я Мау Сін У відвідує зібрання і зростає духовно».

Наслідки стихійного лиха усували впродовж кількох місяців. Брати роздали тонни необхідних  продуктів та речей, а також відремонтували чи відбудували 160 домів і 8 Залів Царства. Хоча циклон Наргіс приніс чимало горя і біди, Свідки Єгови виявили братерську любов та єдність і цим прославили ім’я Єгови.

На початку 2007 року філіал у М’янмі отримав приємного листа. «Керівний орган попросив нас організувати в Янгоні міжнародний конгрес,— каже Жан Шарп, який з дружиною Жанет прибув до філіалу за рік до того.— На цей конгрес, який планувався на 2009 рік, мали приїхати сотні делегатів з десяти країн. Такої події ще не було в теократичній історії М’янми!»

Жан продовжує: «У нас виникло безліч запитань. Де провести таке велике зібрання? Як добиратимуться вісники з віддалених територій? Де їх розселити? Чи зможуть вони прогодувати свої сім’ї? Як на це відреагує місцева влада? Чи дозволить провести цей конгрес? Здавалось, перешкодам немає кінця. А втім, ми пригадали Ісусові слова: “Те, що неможливе для людей, можливе для Бога” (Луки 18:27). Тож з надією на Єгову ми розпочали приготування.

Незабаром ми знайшли неподалік центру Янгона відповідне місце для конгресу — М’янманський національний стадіон на 11 000 місць. Це був критий стадіон, оснащений кондиціонерами. Ми відразу звернулися до його адміністрації за дозволом на проведення цього заходу. Однак пройшли місяці і до конгресу залишились лічені тижні, а ми ще не отримали відповіді. І ось ми дізнались жахливу  новину: на час нашого конгресу на стадіоні заплановано турнір з кікбоксингу! На пошуки іншого місця не залишалося часу, тож ми терпеливо вели переговори з організатором турніру та різними чиновниками. Зрештою організатор турніру погодився перенести змагання за умови, що 16 кікбоксерів будуть готові змінити контракт. Дізнавшись, що Свідки Єгови хочуть провести на стадіоні конгрес, усі 16 спортсменів погодились на зміну».

Інший член комітету філіалу, Джо Він, пригадує: «Тоді ми ще не мали дозволу від уряду на експлуатацію стадіону, і нам уже чотири рази відмовили. Помолившись до Єгови, ми зустрілись з відповідальним за всі стадіони у М’янмі. До конгресу залишалось два тижні, і нам вперше вдалося  порозмовляти з чиновником такого рівня. Які ж ми були щасливі, коли він задовольнив наше прохання!»

Не здогадуючись про ці труднощі, тисячі делегатів з усієї М’янми та з-за кордону прямували до Янгона. Одні добиралися літаками, інші — потягами, човнами, автобусами, вантажівками і пішки. Щоб потрапити на це духовне свято, чимало тамтешніх сімей не один місяць заощаджували гроші: дехто вирощував городину, інші вигодовували свиней, шили одяг і навіть шукали в річках золото. Багато вісників ніколи не були у великому місті і не бачили іноземців.

Понад 1300 делегатів з півночі М’янми зібрались у Мандалаї на вокзалі, звідки вирушили зарезервованим потягом до Янгона. Одна група з гір Нага йшла шість днів і несла на спинах двох вісників, яким ще на початку подорожі зламалися інвалідні візки. Сотні радісних Свідків юрмилися на пероні, жваво спілкувалися, сміялися та співали пісні Царства. «Панував піднесений настрій,— розповідає Пум Кін Кхі, який у період конгресу дбав про транспорт.— Ми роздавали делегатам їжу, воду і спальні матраци. Коли прибув поїзд, старійшини допомогли кожній групі сісти у свій вагон. Врешті пролунало оголошення: “Поїзд Свідків Єгови відправляється!” Я ще раз глянув на перон, чи ніхто не залишився, і ми вирушили в дорогу».

Тим часом у янгонських готелях поселилось майже 700 іноземних делегатів. А де розмістити понад 3000 місцевих Свідків? «Єгова зворушив серця янгонських вісників, і вони попіклувалися про своїх одновірців,— розповідає М’їн Лвін з відділу  розселення.— Деякі сім’ї прийняли аж 15 осіб. Вони заплатили за реєстрацію своїх гостей, а також щодня піклувались про сніданки та транспорт на стадіон і назад. Чимало вісників зупинилися в Залах Царства, сотні — на великому підприємстві. Однак попри всі наші старання ще майже 500 вісників не мали місця. Ми пояснили свою проблему адміністрації стадіону, і вона дозволила вісникам ночувати на стадіоні, хоча раніше такого не робила».

 Оскільки стадіон був у занедбаному стані, понад 350 добровольців десять днів готували його до конгресу. «Нам довелося відремонтувати водопровід, електромережу, кондиціонери, а також пофарбувати та прибрати весь стадіон,— розповідає наглядач конгресу Хтай Він.— Наша праця дала добре свідчення. Офіцер, який був адміністратором стадіону, вигукнув: “Дякую вам! Дуже дякую! Я буду молитись до Бога, аби ви щороку використовували мій стадіон!”».

Тож більш ніж 5000 делегатів зібралося на конгресі, який проходив з 3 по 6 грудня 2009 року. В останній день конгресу багато делегатів вдягли свої національні костюми і стадіон наповнився різними барвами. «Ще до початку програми ми всі обіймалися і плакали»,— пригадує одна сестра. Після того як Ґерріт Леш з Керівного органу виголосив  кінцеву молитву, присутні кілька хвилин аплодували та махали руками. Ось як 86-літня сестра передала почуття багатьох: «Здавалося, я вже в новому світі!»

Також були приємно вражені й представники уряду. Один чиновник зауважив: «Це був унікальний захід. Ніхто не лаявся, не курив, не жував бетелю. Між людьми з різних етнічних груп панувала єдність. Я ще такого не бачив!» Моріс Радж пригадує, як головний військовокомандувач Янгона зізнався, що ні він, ні його колеги не пам’ятають нічого подібного.

Багатьом делегатам назавжди запам’ятався цей міжнародний конгрес. Один місцевий брат каже: «Колись ми тільки чули про міжнародне братство, а тепер самі зрозуміли, що це таке! Любов одновірців надовго залишиться у наших серцях».

Майже 2000 років тому Ісус сказав учням: «Підведіть свої очі й погляньте на поля — вони пополовіли та готові до жнив» (Ів. 4:35). Ці слова стосуються і сучасної М’янми. Сьогодні в країні служить 3790 вісників, а це один вісник на 15 931 мешканця. Справді, поля готові до жнив! На Спомин у 2012 році прийшло 8005 осіб, що свідчить про великий потенціал до подальшого росту.

Наприклад, у прибережному штаті Ракхайн, що на кордоні з Бангладеш, проживає майже чотири мільйони жителів і немає жодного Свідка. Моріс Радж каже: «Щомісяця ми отримуємо від тамтешніх людей листи з проханням надіслати їм літературу та надати духовну допомогу. Крім того, у М’янмі значно частіше стали цікавитись правдою буддисти, особливо молодь. Тож ми благаємо  Господаря, щоб він вислав більше робітників на свої жнива (Матв. 9:37, 38)».

Приблизно 100 років тому двоє відважних піонерів почали поширювати добру новину в цій переважно буддистській країні. Відтоді тисячі людей різного етнічного походження стали на бік правди. Попри збройні конфлікти, політичну нестабільність, вбогість, релігійні переслідування, стихійні лиха та ізольованість від зовнішнього світу Свідки в М’янмі виявляють непохитну відданість Єгові та його Сину, Ісусу Христу. Вони налаштовані й далі звіщати добру новину про Царство, залишатися стійкими до кінця і з радістю виявляти довготерпіння (Кол. 1:11).