(бл. 260 — бл. 340 рр. н. е.) — історик, учений і богослов. Очевидно, він народився в Кесарії (Ізраїль). Євсевій відомий як батько церковної історії.

Його також називали Євсевієм Памфілом, на честь Памфіла, пресвітера церкви в Кесарії. Євсевій став єпископом Кесарії приблизно 313 року н. е.

З творів Євсевія дослідники Біблії можуть більше дізнатися про географічні місця, згадані в Біблії, і про історичне тло деяких біблійних книг. «Церковна історія» Євсевія, написана приблизно 324 року н. е., вважається найважливішою працею з історії церкви, що збереглася з давніх часів. Ця відома праця містить історію ранніх християн у хронологічному порядку, починаючи з часу апостолів і до днів Євсевія. В «Церковній історії» (кн. 3, розд. 5, абз. 3) Євсевій згадує, що перед знищенням Єрусалима в 70 році н. е. християни втекли з цього міста та зі всього юдейського краю в Перею (на інший бік Йордану) — в місто Пеллу. Його розповідь підтверджує, що християни послухалися Ісусової перестороги і втекли, коли побачили, що римське військо оточило Єрусалим (Лк 21:20—22).

Євсевія відлучили від церкви за те, що він вважав Христа нижчим від Батька. Однак на Нікейському соборі в 325 році н. е. він підтримав протилежний погляд і був реабілітований. На цьому соборі Євсевій, як богословський радник Константина Великого, вихваляв спроби імператора уніфікувати християнські вчення. Після смерті Константина Євсевій написав працю «Життя Константина», яка була панегіриком, тобто похвалою імператора.

Той факт, що Євсевій поступився своїми поглядами в Нікеї, очевидно, свідчить про те, що становище було для нього важливішим, аніж біблійна правда.