Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

СЬЄРРА-ЛЕОНЕ І ГВІНЕЯ

2002—2013 У наш час (Частина 2)

2002—2013 У наш час (Частина 2)

Допомога людям з вадами слуху

Згідно з деякими підрахунками, у Сьєрра-Леоне мешкає від 3000 до 5000 людей, які не чують, а в Гвінеї — кілька сотень. Оскільки Божа «воля полягає в тому, щоб усілякі люди спаслися», як донести добру новину до глухих людей? (1 Тим. 2:4).

Випускниця школи «Ґілеад» Мішель Вашингтон, яка прибула до Сьєрра-Леоне в 1998 році, пригадує: «Нас з чоловіком Кевіном призначили до збору, в якому було четверо глухих зацікавлених. Я знала американську мову жестів і хотіла їм допомогти, тому філіал попросив мене перекладати програму зібрань та конгресів і повідомив про це поблизькі збори. Крім того, організували курси для вісників, які бажали вивчити мову жестів. Ми відшукували глухих у нашій території та починали з ними біблійні вивчення. Чимало людей схвально відгукувались про нашу працю, однак вона подобалась не всім. Пастор, який вів богослужіння для глухих, назвав нас фальшивими пророками і наказав своїм парафіянам не мати з нами нічого спільного. Також декого з глухих попередили, що вони не отримуватимуть фінансової допомоги, якщо і далі спілкуватимуться з нами. Тож глухі відразу розділилися на два табори: на тих, хто слухав пастора і не приймав нас, і на тих, хто приймав нас і не слухав пастора. Згодом прихильні до нас глухі прийняли правду та охрестилися».

Фемі був глухим з народження і знав лише кілька основних жестів. Він ставився з підозрою до всіх, особливо до тих, хто чує, і почувався нещасливим та нікому не потрібним. Фемі почав вивчати Біблію з братами, які знали мову жестів, і невдовзі вже регулярно ходив на зібрання та вивчав цю мову. Фемі зробив духовний поступ і охрестився. Сьогодні він навчає інших глухих правди і отримує від цього велику радість.

Фемі (крайній справа) співає пісню Царства

У липні 2010 року група у Фрітауні, програма зібрань якої проходить американською мовою жестів, стала збором. Такі групи також є в місті Бо та Конакрі.

Бідні, але «багаті вірою»

Як видно з Біблії, більшість християн І століття були матеріально бідними. Учень Яків писав: «Хіба не бідних світу вибрав Бог, щоб вони стали багатими вірою?» (Як. 2:5). Віра в Єгову також принесла потіху та надію вісникам Сьєрра-Леоне та Гвінеї.

Міцна віра спонукує малозабезпечені сім’ї Свідків з віддалених територій місяцями заощаджувати гроші на обласні конгреси. Хтось вирощує і продає городину, щоб оплатити подорож на конгрес. Деякі групи делегатів з 20—30 осіб тісняться в маленьких вантажівках і в спеку впродовж 20, а то і більше годин їдуть на конгрес запиленими вибоїстими дорогами. Інші ж делегати долають довгі відстані пішки. Один брат розказує: «Спочатку ми пройшли 80 кілометрів, несучи багато в’язок бананів, потім продали їх і на виручені гроші далі їхали вантажівкою».

Подорож вантажівкою на обласний конгрес

Віра теж допомагає вісникам не піддаватись спокусі переїхати у заможніші країни. «Ми впевнені, що Єгова подбає про наші потреби,— каже Еммануел Паттен, який закінчив Біблійну школу для неодружених братів.— Ми живемо там, де є потреба у проповідниках, тому наше служіння особливо цінне» (Матв. 6:33). Сьогодні Еммануел є старійшиною і разом зі своєю дружиною Юніс невтомно служить Єгові. Чимало братів вирішили не переїжджати за кордон, аби підтримувати єдність і духовність своїх сімей. Тімоті Ньюма, який служив спеціальним піонером і замісником районного наглядача, розповідає: «Я відмовився від роботи, через яку треба надовго залишати сім’ю. Також ми з дружино Флоренс не посилаємо дітей на навчання далеко від дому, а вчимо їх тут, на місці».

Незважаючи на різні труднощі, брати і сестри виявляють віру і беруть активну участь у служінні. Кевін Вашингтон каже: «Багато вісників могли б знеохотитись і сидіти вдома, але вони попри різні перешкоди стараються регулярно проповідувати і виконувати обов’язки у зборі. Наприклад, дехто хронічно хворий і не може отримати елементарного лікування чи придбати хоча б якихось ліків, які доступні в інших країнах. А хтось докладає великих зусиль, щоб навчитись читати і писати. Коли мені хочеться покритикувати брата за те, як він виконує свої обов’язки, я запитую себе: “Чи було б мені під силу зробити те, що робить він, якби я працював цілий день, страждав від серйозних хвороб, погано бачив і не міг купити окулярів, мав обмаль публікацій і в домі не було світла?”»

Своїм життям брати і сестри з Сьєрра-Леоне і Гвінеї прославляють Єгову. Подібно до своїх одновірців у першому столітті, вони можуть сміливо сказати: «У всьому рекомендуємо себе як Божі служителі: коли витривало зносимо багато випробувань, коли зазнаємо́ лиха, нужди... коли ми, хоча й бідні,— багатьох робимо багатими, коли, хоча й нічого не маємо,— володіємо всім» (2 Кор. 6:4, 10).

Вони впевнено дивляться у майбутнє

Понад 90 років тому Альфред Джозеф і Леонард Блекмен написали у своєму звіті, що духовні поля у Сьєрра-Леоне «пополовіли та готові до жнив» (Ів. 4:35). Через 35 років після цього Мануель Дьйого сказав про Гвінею: «Тут дуже цікавляться правдою». Сьогодні Свідки Єгови в обох цих країнах переконані, що ще багато людей відгукнуться на добру новину.

У 2012 році в Гвінеї на Спомин прийшло 3479 осіб, що в чотири з половиною рази більше, ніж вісників у цій країні. А в Сьєрра-Леоне Спомин відвідало 7854 особи — це майже в чотири рази перевищує загальну кількість вісників, яких налічується 2030. На цій події була 93-літня спеціальна піонерка Вініфред Реммі. Вона разом зі своїм чоловіком Лічфілдом прибула до Сьєрра-Леоне в 1963 році. Ця вірна сестра присвятила повночасному служінню 60 років. Вона сказала: «Хто б міг подумати, що в Сьєрра-Леоне буде так багато духовних братів і сестер. Хоча я вже в літах, мені й далі хочеться вносити свою частку у цей ріст» *.

Свідки Єгови в Сьєрра-Леоне та Гвінеї мають таке ж бажання, як і Вініфред. Вони, наче міцні дерева, посаджені над водним потоком, рішуче налаштовані приносити рясні плоди на славу Богові (Пс. 1:3). З допомогою Єгови вони прагнуть розповідати людям про надію на справжню свободу — «славну свободу дітей Божих» (Рим. 8:21).

Комітет філіалу (зліва направо): Коллін Аттік, Альфред Ганн, Тамба Джосая і Делрой Вільямсон

^ абз. 16 Вініфред Реммі померла, коли готувалася ця розповідь.