Ісус дуже любить апостолів і тому готує їх до свого близького відходу. Він підводить очі до неба і молиться до Батька: «Прослав свого сина, щоб і син прославив тебе, бо ти дав йому владу над усіма людьми, аби він дав вічне життя всім тим, кого ти йому дав» (Івана 17:1, 2).

Ісус, безумовно, визнає, що немає нічого важливішого, ніж прославляти Бога. Але наскільки потішає те, що він згадує про надію на вічне життя! Отримавши «владу над усіма людьми», він може дати цілому людству благословення, пов’язані з його викупною жертвою. Проте не всі отримають ці благословення. Чому? Тому що Ісус дасть їх лише тим, хто прислуха́ється до його наступних слів: «Мати вічне життя означає добре знати тебе, єдиного правдивого Бога, і посланого тобою Ісуса Христа» (Івана 17:3).

Потрібно набувати глибоких знань про Батька та його Сина і мати з ними близькі взаємини. Необхідно дивитись на все так, як вони, і наслідувати їхні неперевершені риси у стосунках з іншими. Крім того, потрібно усвідомлювати, що наше вічне життя не настільки важливе, як прославлення Бога. Далі Ісус знову говорить про це:

«Я прославив тебе на землі, завершивши працю, яку ти мені доручив. Тож тепер, Батьку, прослав мене: дозволь мені бути біля тебе і мати ту славу, яку я мав, коли був з тобою — до створення світу» (Івана 17:4, 5). Ісус просить, щоб Бог повернув йому колишню небесну славу, воскресивши до життя на небі.

У той же час Ісус не забуває, чого йому вдалося досягти в служінні. Він молиться: «Я виявив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зі світу. Вони були твоїми, ти дав їх мені, і вони виконують твоє слово» (Івана 17:6). Протягом свого служіння Ісус не лише вживав Боже ім’я, Єгова. Він допомагав апостолам набувати знань про того, хто носить це ім’я,— про його риси та ставлення до людей.

Ісус передав апостолам знання про Єгову і про свою роль, а також навчив їх багатьох істин. Він смиренно каже: «Я передав їм слова, які ти мені дав, а вони прийняли їх та справді зрозуміли, що я прийшов від тебе, і повірили, що ти послав мене» (Івана 17:8).

Потім Ісус пояснює різницю між своїми послідовниками та людством в цілому, говорячи: «Прошу не за світ, а за тих, кого ти дав мені, тому що вони твої... Святий Батьку, оберігай їх заради твого імені, яке ти мені дав, щоб вони були одне, як і ми одне... І я їх зберіг: жоден з них не втрачений, крім сина загибелі», тобто Юди Іскаріота, який саме здійснює свій задум — зраджує Ісуса (Івана 17:9—12).

Далі Ісус молиться: «Цей світ їх зненавидів... Не прошу, щоб ти забрав їх зі світу, а щоб оберігав від Злого. Вони, як і я, не належать до світу» (Івана 17:14—16). Апостоли та інші учні живуть у світі, людському суспільстві, яким править Сатана, але вони повинні залишатися відокремленими від нього та його зла. Як їм це робити?

Щоб залишатися святими, тобто відділеними для служіння Богу, вони мають жити згідно з правдою, записаною в Єврейських Писаннях, і правдою, якої навчав Ісус. Він  молиться: «Освяти їх правдою. Твоє слово — це правда» (Івана 17:17). Згодом дехто з апостолів під натхненням напише книги, які теж стануть частиною «правди», що може освятити людину.

В майбутньому «правду» приймуть також інші особи. Тому Ісус молиться «не лише за них [присутніх там], але й за тих, хто повірить у [нього] завдяки їхньому слову». Що ж він просить для всіх цих людей? «Щоб усі вони були одне, як ти, Батьку, перебуваєш в єдності зі мною, а я — в єдності з тобою, так нехай і вони будуть в єдності з нами» (Івана 17:20, 21). Ісус і його Батько не є однією особою буквально. Вони одне в тому розумінні, що між ними панує цілковита єдність. Ісус молиться, щоб така єдність була і між його послідовниками.

Трохи раніше Ісус сказав Петру та іншим апостолам, що йде приготувати їм місце, тобто місце на небі (Івана 14:2, 3). Тепер Ісус знову говорить про це в молитві: «Батьку, хочу, щоб ті, кого ти дав мені, були там, де я, і могли бачити славу, яку ти дав мені, адже ти любив мене ще перед заснуванням світу» (Івана 17:24). Так Ісус підтверджує, що задовго до цього — перш ніж Адам і Єва зачали дітей — Бог полюбив свого єдинородного Сина, який став Ісусом Христом.

У кінці своєї молитви Ісус ще раз згадує про ім’я свого Батька, про Божу любов до апостолів та до всіх, хто ще прийме «правду». Він каже: «Я виявив їм твоє ім’я і далі виявлятиму, щоб вони мали любов, якою ти мене полюбив, і щоб я перебував в єдності з ними» (Івана 17:26).