У 1991 році Радянський Союз розпався і Грузія стала незалежною державою. Але через такі політичні зміни та неспокій в суспільстві дуже погіршилися умови життя. Як пригадує Генаді Гудадзе, котрий у ті роки служив районним наглядачем, людям доводилося майже цілий день стояти в черзі за хлібом.

Свідки в ті часи звикли ділитися правдою прямо в чергах. Генаді розповідає: «У той важкий період здавалося, що всі прихильно ставилися до правди. Ми отримували сотні адрес тих, хто хотів вивчати Біблію».

Наприкінці кожного зібрання відповідальні брати зачитували список адрес зацікавлених,  вісники записували їх і згодом відвідували тих людей.

Левані Сабашвілі, старійшина з Тбілісі, розказав про одне подружжя, яке теж виявило бажання, щоб їх відвідали. «Вісники розібрали всі адреси,— пригадує він,— а адреса цього подружжя залишилась. Багато хто вже проводив по кілька біблійних вивчень. До того ж до цієї сім’ї було далеко добиратися».

Через пару місяців це подружжя вдруге передало записку зі своєю адресою, проте й далі не було жодної реакції. Вони написали втретє, благаючи Свідків прийти до них, щоб бути чистими від крові (Дії 20:26, 27). Левані продовжує: «Люди якраз святкували Новий рік, і ми не проповідували від дому до дому. Все ж ми вирішили більше не зволікати і відвідати ту пару».

Цим духовно спраглим подружжям були Роїні та Нана Грігалашвілі. Вони не могли повірити власним очам, коли одного морозного ранку на порозі свого дому побачили Левані разом з іншим братом. З ними відразу ж було розпочато біблійне вивчення. Сьогодні Роїні та Нана разом зі своїми дітьми служать сталими піонерами.

Серця тих, хто пізнавав правду, були переповнені вдячністю, тож вони задля поширення доброї новини охоче жертвували часом, силами та засобами. Бадрі та Маріна Копаліані попри численні сімейні обов’язки багато подорожували глухими селами, доносячи правду до тамтешніх щирих мешканців.

 Не раз на вихідних це подружжя і їхні сини-підлітки Гоча й Левані виїжджали в мальовничий гірський район Душеті, що на північ від Тбілісі. Там, щоб добратися до розкиданих сіл, їм доводилося мандрувати звивистими шляхами по 150 кілометрів.

Якось одна жінка запросила Бадрі з дружиною до себе на роботу. Бадрі пригадує: «Коли ми увійшли, у великій кімнаті на нас чекало приблизно 50 людей! Спершу я розгубився, але, помолившись до Єгови, почав обговорювати з ними ознаки останніх днів з 24-го розділу Євангелія від Матвія. Хтось із присутніх здивовано запитав: “А чому нас цього не вчать священики?”».

Спомин Ісусової смерті став для багатьох щирих грузинів чудовою нагодою почути правду.  Наприклад, 1990 року Спомин у Тбілісі проводили у сестри Ії Бадрідзе, що дуже зацікавило її сусідів.

Сестра Ія запропонувала провести Спомин у її квартирі на 13-му поверсі. Діти допомогли їй повиносити все з вітальні, аби звільнити більше місця. Але де взяти стільки стільців для гостей? У Грузії був звичай на великі гостини брати стільці та столи напрокат. І, оскільки сестра Ія брала лише стільці, це викликало чимало запитань. «А чому ви не берете столів?— цікавилися працівники прокату.— Як же ви збираєтеся їсти?»

Завдяки ретельним приготуванням до відзначення Спомину в квартирі сестри Ії помістилося аж 200 людей! Можна зрозуміти, чому після цієї події сусіди стали цікавитися Свідками Єгови.

У 1992 році в різних частинах Грузії для проведення Спомину орендували великі зали. Давіт Самхарадзе, який жив у місті Горі, пригадує, що районний наглядач поцікавився їхніми приготуваннями до Спомину.

 Дізнавшись, що вісники збираються проводити Спомин у приватному помешканні, районний наглядач запитав: «А у вашому місті є якийсь великий зал? Може, спробувати його орендувати?» Місцевий зал був розрахований на понад 1000 осіб, і Свідки не бачили потреби винаймати його лише для 100 з чимось вісників.

Тоді районний наглядач запропонував: «Якби кожен вісник запросив десять осіб, всі місця були б зайняті». Хоча спершу це здавалось нереальним, місцеві вісники послухались і почали ревно запрошувати людей. На їхнє здивування та радість, Спомин відвідало аж 1036 осіб *!

У 1992 році в Грузії було чимало територій, де Свідки Єгови ніколи ще не проповідували. Як добратися туди в скрутний економічний час?

Тамазі Біблая, який жив тоді на заході Грузії, пригадує: «Районний наглядач зустрівся з нами, щоб обговорити цю ситуацію. Нам було мало що відомо про служіння спеціальних піонерів. Але ми точно знали, що праця проповідування невідкладна» (2 Тим. 4:2). Тож брати вибрали 16 піонерів і призначили їх у різні території по всій Грузії. (Дивіться супровідну карту.)

У травні 1992 року в Тбілісі організували тригодинну зустріч для підбадьорення піонерів, яких призначили на п’ять місяців служити в тих територіях. Крім того, щомісяця старійшини  відвідували їх і надавали духовну підтримку, а, якщо було потрібно, і матеріальну.

Піонерки Манеа Адуашвілі та Назі Жванія отримали призначення в місто Озургеті. Манеа, якій тоді було 60, пригадує: «Ми знали, що неподалік Озургеті живе жінка, котра цікавиться правдою. Приїхавши туди, ми відразу пішли до неї. Коли ми зайшли до її дому, на нас чекала не лише та зацікавлена, а ще 30 осіб, яких вона запросила. Того дня ми розпочали кілька біблійних вивчень».

Упродовж наступних місяців невтомна праця сестер приносила рясні плоди. Лише за п’ять місяців аж 12 осіб були готові до хрещення!

Двоє братів-піонерів Павле Абдушелішвілі та Паата Морбедадзе були призначені в Цагері. Там люди тримаються давніх традицій, переплетених з ученнями загальновизнаного християнства.

 Прослуживши в Цагері майже п’ять місяців, брати могли повертатися додому. Павле запросили допомагати у перекладі публікацій, до того ж наближалася зима, а зими в тій місцевості бувають дуже холодні. Цей брат постав перед вибором. Він пригадує: «Я розумів, що взимку в Цагері буде нелегко. Але комусь же треба було подбати про зацікавлених, і тому я вирішив залишитися».

Павле продовжує: «Я зупинився в місцевої сім’ї. Майже цілий день я проповідував, а надвечір ми разом з тією сім’єю проводили час біля печі у вітальні на першому поверсі. Потім я йшов до своєї кімнати нагору, вдягав шапку, залазив під товсту ковдру і так засинав».

Коли навесні старійшини приїхали до Павле, 11 осіб відповідали вимогам, щоб стати неохрещеними вісниками. І невдовзі всі вони охрестилися!