Зранку 24 лютого я прокинулась від гучних звуків. Спершу подумала, що це грім, бо за вікном був дощ. Але насправді так звучав початок війни.

Я зрозуміла, що треба негайно покинути свій дім, який розташований у центрі Маріуполя. Наступного дня я поїхала до своєї бабусі Ірини, яка жила на околиці міста. Пізніше до нас приїхала моя мама Катерина, двоюрідний братик і прабабуся. В бабусиному домі було досить безпечно. Але інколи нам доводилось ночувати в підвалі по кілька ночей.

Одного разу снаряд впав на наш город. Тоді ми ховались у підвалі. Від удару був такий гуркіт, що нас оглушило. Я дуже палко молилась до Єгови. Минув тиждень, і ми зрозуміли, що залишатися в бабусі небезпечно. Ми вирішили перебратися ближче до центру міста, щоб сісти на евакуаційний рейс. Я просто благала Єгову, щоб він нас звідти вивіз.

Ранок 4 березня. Поїзди з Маріуполя більше не виїжджали, бо місто було оточене. Протягом десяти днів ми переховувалися в міському театрі разом із сотнями інших цивільних. Людей було так багато, що нам доводилося спати на підлозі. Панувала антисанітарія, а за їжею і гарячою водою треба було годинами стояти в черзі.

Одного дня снаряд вибухнув буквально за кілька метрів від театру. Удар був такої сили, що вмить повибивало вікна. Від цього перебувати там стало ще важче, тому що було дуже холодно.

Що мені допомагало в той важкий час? Історія Йова. Коли я бачила, як люди панікують від вибухів, то читала в Біблії історію про Йова. Тоді мені ставало легше. Я наче сиділа в тому театрі разом з Йовом і казала йому: «Як же я тебе розумію!» Він втратив, по суті, все: свою родину, здоров’я, майно. А я втратила тільки майно. Всі мої рідні зі мною, ми живі-здорові. У той момент я зрозуміла, що не все аж так погано, і тоді стала почуватися значно краще.

14 березня ми довідалися, що одній колоні вдалося виїхати з міста, і всі люди вижили. Тому ми також вирішили їхати. Нам і ще декому з театру пощастило знайти транспорт.

Ми виїхали з колоною, яка нараховувала 20 машин. Нас було 14 людей, і ми просто лежали одні на одних у кузові «газельки». У дорозі я дуже сильно молилась, тому що весь час неподалік вибухали бомби. Коли ми виїхали з Маріуполя, наш водій зупинився, вийшов з машини і просто розридався. Він чудом зміг об’їхати усі міни. Через два дні після нашого виїзду на театр скинули бомбу, і там загинуло близько 300 людей.

З Маріуполя ми поїхали в Запоріжжя і через 13 годин були на місці. Наступного ранку сіли на поїзд до Львова. В купе на 4 місця їхало 16 людей, тому було дуже жарко. Я майже всю дорогу простояла в тамбурі, бо це було єдине місце, де можна було подихати свіжим повітрям. 16 березня ми прибули на вокзал у Львові, де нас одразу зустріли мої дорогі брати і сестри. Нас поселили в Залі Царства на вулиці Лінкольна. Це був наш дім наступні чотири дні. Турбота братів і сестер просто зворушувала мене до сліз. Я розуміла, що це — подарунок Єгови.

19 березня ми вирішили їхати за кордон, в Польщу. Там нас — бабусю, маму, двоюрідного брата і мене — знову зустріли одновірці. Вони подбали, щоб у нас було все необхідне. Нас огорнули любов’ю.

Мені лише 19 років. Але, переживши усе це, я переконалась, як важливо зміцняти свою віру, коли все спокійно. Тому що потім ця віра поможе тобі вижити. Якби не особисте вивчення до війни, мені було б дуже важко пройти через ці випробування в житті.

Єгова — дбайливий Батько. Весь той час я відчувала, ніби він взяв мене за праву руку і вів через усі труднощі. Я ніколи не зможу повністю віддячити йому за все, що він для мене зробив (Ісаї 41:10).